Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка42/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   ...   38   39   40   41   42   43   44   45   ...   56
Бо заздро, що в брата

Є в коморі і на дворі,

І весело в хаті!

«Уб’єм брата! Спалим хату!» —

Сказали і сталось.


Послухаймо сприйняття кривавої боротьби з шляхтою вісімнадцятирічним Михайлом Грушевським:

Страшна доба... За муки усі

Оддячила надто Вкраїна,

І ляхам усім за дідівськи гріхи

Заплатила вона в ту годину.

Але ж не повернецця в роті язик

На український люд нарікати —

Були й лиходії, а винни оті,

Що громаду примусили встати...
Шевченко розумів, що трагедія Гайдамаччини визріла значною мірою на протистоянні православної та уніатської церков, на релігійній роз’єднаності, яку всіляко культивувала й використовувала польська шляхта:

Болить серце, як згадаєш:

Старих слов’ян діти

Впились кров’ю. А хто винен?

Ксьондзи, єзуїти.
Між іншим, Іван Дзюба у статті «Шевченкові “Гайдамаки”: з відстані часу» (Сучасність. 2004. № 6. С. 67–96) акцентує на тому, що «моторошний акт Гонти по суті не добровільний і не спонтанний: його провокує ксьондз-єзуїт, який приносить Гонті синів...».

Щоб глибше зрозуміти Шевченків твір, обов’язково слід брати до уваги, як невід’ємну його частину, «Передмову» до «Гайдамаків», яка фактично стала післямовою. В ній Тарас Григорович, який іноді сам передовіряв свої думи «старому кобзареві», писав:

«...Весело подивиться на сліпого кобзаря, як він сидить собі з хлопцем, сліпий, під тином, і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками: весело... а все-таки скажеш: “Слава Богу, що минуло”, — а надто, як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми слав’яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, нерозмежованою останеться навіки од моря і до моря — слав’янська земля».

Ось ключові, невідпорні слова, які свідчать про справжню громадянську й людську позицію геніального українського поета. Втім, Іван Дзюба писав, що в цих словах «не треба шукати “остаточної” відповіді Шевченка за запит українського буття. В нього будуть і інші відповіді. Але й цю треба пам’ятати».

Михайло Грушевський не став перепиняти чи повчати Володимира Короленка, у статті «Свято єднання» він толерантно зауважував, що поезія — не математична формула, тому безпосередні переживання поета, продиктовані реальними враженнями, не раз далеко відходять від провідних мотивів його творчості. На думку Грушевського, «Шевченко не був теоретиком — мислителем ані практичним політиком, його сила лежала в глибині й інтенсивності його чуття, вражливого і гарячого. Але в основі своїй се чуття було глибоко гуманне, безмірно далеке від усякої національної виключності, націоналістичного канібалізму. Інтерес до поверхневих ефектів української минувшини грає у Шевченка дуже незначну роль, особливо в пізнішій творчості. Передусім поет шукав у цій минувшині моральні, етичні вартості, відкидаючи поверхневий блиск і “славу куплену кровію”».

До речі, сучасні дослідники доказали, що Грушевський першим у шевченкознавстві вказав на вплив ідей «Літопису Самовидця» на історичні погляди Тараса Шевченка, зокрема на ліричну поему «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм...». Насправді, почуття національної солідарності в сучаснім і минулім — з поколіннями носіїв ідеї національної спільності — не вступає у Шевченка в конфлікт з солідарністю ширшою, що виходить за межі народного зв’язку і єднає в одну людську сім’ю все людство без національної різниці.

Для поета, якому врешті-решт над усе дорогим є насправді «єдиномисліє і братолюбіє» «се все тільки немов концентричні кола, з котрих круг тісніший своїми більш інтенсивними й безпосередніми почуваннями альтруїзму і солідарності електризує ширші кола: сім’я, котру ідеалізує, шанує й високо підносить поет, — рідний край і рідний народ, що становить центральний культ його поезії, — «слов’янська сім’я» — якийсь час, під впливом слов’янських ідей вона надихала поета. Нарешті, — людство, в якому розпливаються його почуття братерства, так що часто не можна відрізнити й вгадати — чи говорить він про братерство народне, чи про братерство загальнолюдське, складаючи свої молитви про дарування правди і любові “сій окраденій землі”».

Вчитаємося в ті Шевченкові рядки, які мав на увазі Грушевський:

Царям, всесвітнім шинкарям,

І дукачі, і таляри,

І пута кутії пошли.
Робочим головам, рукам

На сій окраденій землі

Свою ти силу ниспошли.
Мені ж, мій Боже, на землі

Подай любов, сердечний рай!

І більш нічого не давай!
Або ще:
Трудящим людям, Всеблагий,

На їх окраденій землі

Свою Ти силу ниспошли.
Як тонко підмітив Грушевський! Справді не можна відрізнити і вгадати чи говорить Шевченко про братерство українського народу, чи братерство загальнолюдське...

Грушевський знову й знову наголошував, що «Кобзар всією силою свого генію виступав проти національного ренегатства, закликав своїх земляків пізнати й полюбити всім серцем “велику руїну” українського життя і віддати свою душу на службу їй. Проте Шевченко далекий від того, щоб відмежовувати національне життя від почувань і покликів загальнолюдських, він є противником національної виключності та ворожнечі. В умовах оргії агресивного, зоологічного націоналізму Шевченко — се той національний прапор, який повинен бути дорогий всім прихильникам націоналізму гуманного і етичного, що не ділить і сварить, а єднає на грунті визнання загальнолюдських і національних прав кожної людини й кожного народу».

Вражає, в якому контексті процитував Грушевський Шевченкові рядки з поезії «Доля»:

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.


Великий українець вважав, що ці Шевченкові рядки можна прикласти до вірності українства гуманному, ідеалістичному націоналізмові свого великого поета. Грушевський закликав пильно берегти чистоту національного прапора, перейнятого з рук народного пророка, й відмежовуватися від націоналистичного зоологізму й неперебірливого егоїзму. «Сього вимагають від нашого громадянства не тільки великі заповіти минулого, не тільки солідарність з кращими представниками свого народу, — а й завдання його національного життя... Бо інакше були б брехнею наші запевнення в любви і поважанню до його творчости, котрі повторяємо перед світом в сі Шевченкові дні».

Хочу нагадати, що в одній з останніх публікацій про Шевченка, присвяченій сімдесятим роковинам його смерті (1931), Грушевський підняв проблему, що, на його думку, «дуже важна не тільки з становища шевченкознавства, але і з становища дослідження українського життя і українського національного і революційного руху»:

«Се те середовище, яке зробило Шевченка Шевченком: відкрило йому очі на його здібності і сили, усвідомило його національну ролю, піднесло його на своїх плечах як народного вождя і пророка, генерального речника народних кривд і народних домагань, “народну святиню і народний стяг”…

Кожен діяч являється утвором свого оточення, що формується під впливом соціальних умов свого існування. Але так як затоптано було в тих часах, 1830‒1860 роках українську свідомість, а особливо ролю і значіння української селянської маси, — се вимагало неабияких зусиль того оточення, що висунуло на провідну ролю в українському житті поета-кріпака, співця кріпацької кривди. Вивчити значіння в сім процесі сього середовища і його поодиноких складників — річ дуже важна» (Грушевський М. Т. 11. Львів : Світ, 2008. С. 239‒240).

Шевченкові роковини Грушевський упевнено називав традиційним днем єднання прогресивного українського громадянства з прогресивними представниками інших народностей на ґрунті спільної поваги до великого українського поета та проголошених ним ідей. На його думку се не тільки мало вже тоді свою традицію, усвячену часом, а й глибоке виправдання в самім характері Шевченкової творчості.

Задовго до сторіччя з дня народження Великого Кобзаря Грушевський наголошував, що цей ювілей вимагає від українців «чогось більшого, чогось нового понад наші звичайні Шевченкові свята...». Зокрема він закликав тоді «взятися до здвигнення йому пам’ятника, гідного його і нас, не тільки во славу поета, а і во славу нашої національної ідеї».

Ці слова мали б стати ключовими в підготовці до двохсотрічного ювілею Тараса Шевченка. Що в наш час — на початку нового століття й тисячоліття — є справді достойним пам’ятником Шевченку во славу його і нашої національної ідеї? Питання для кращих умів української нації. Ясно, що «в теперішній момент наша честь і любов для нього повинна знайти... у всій українській суспільності ще інший вираз».

Нагадаю, до речі, що століття з дня народження Тараса Григоровича у 1914 р. Грушевський назвав «великими роковинами» й писав тоді з приводу цього: «Шевченкове століття, що ми поминаємо сього року, являється заразом ювілеєм українського відродження — святом, переглядом, обрахунком його розвою на протязі сього століття, так тісно зв’язаного з культом його національного поета».

Здається, що ця думка ще більше стосується наступного — другого — століття Шевченкового безсмертя.


Грушевський Сергій Федорович (1833–1901) — батько Михайла Грушевського. Випускник Київської духовної академії. Педагог-славіст, директор учительської гімназії в Холмі (1865–1868). За порадою лікарів переїхав на південь, і з серпня 1869 р., коли Михайлу Грушевському йшов тринадцятий рік, викладав у Кутаїській гімназії. Затим вісім років прослужив у Ставрополі, а з серпня 1878 року — у Владикавказі. Працював інспектором (1870–1876) та директорм (1876–1878) народних училищ Ставропольської губернії, директором народних училищ Тверської області (1878–1901).

У «Споминах» Грушевський писав, що «при кінці шкільного року батько вибирався в шкільних справах до Кисловодська, що належав тоді до його дирекції (Тверської області), і запропонував поїхати з ним». Автор шкільного зразкового підручника церковнослов’янської мови, за яким училися діти всієї Росії. Дослужився до високого чину дійсного статського радника.

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).
Грушевськознавство — термін був уперше введений Любомиром Винаром у другій половині 60-х рр. минулого століття. Йому належить обгрунтування грушевськознавства як міждисциплінарної галузі науки, про що написана спеціальна стаття М. Ковальського й А. Атаманенка (див.: Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Вип. 10. К., 2004. С. 30–41). Винар особисто вніс значний практичний вклад у вивчення життя, діяльності і творчості Михайла Грушевського. Його діяльність в цій царині можна назвати подвижницькою. Значну цінність має праця Винара «Грушевськознавство: генеза й історичний розвиток», що вийшла у світ у 1998 р. і присвячена «історикам-спадкоємцям історіографічної спадщини М. Грушевського і будівничим грушевськознавства».
Грушевському присвячена експозиція у Меморіальному музеї Андрія Бєлого на Арбаті, 55. Уперше була відкрита у 2006 р. до 140-річчя з дня народження вченого та державного діяча. Її відвідало багато московських українців і гостей міста, зокрема, академік Микола Жулинський. Тут побувало й українське телебачення. Нині готується нова експозиція, присвячена 150-й річниці з дня народження Грушевського.
Данилов монастир (Данилівський вал, 22).

Першого травня 1854 року в листі з Новопетровського укріплення Тарас Шевченко попросив Осипа Бодянського: «Як матимеш гулящий час, то піди в Симонов монастир і помолися Богу на могилі Гоголя за його праведную душу». Насправді Гоголя було поховано в Даниловому монастирі. Спочатку над могилою письменника піднімався невисокий дерновий горбок, увінчаний хрестом (очевидно, дерев’яним). У 1880-х рр. біля узголов’я з’явилася брила дикого каменю, прислана Іваном Аксаковим із Криму (за іншими даними її привезли з Уралу); вона служила «голгофою» високому мідному хресту. На строгому масивному надгробку з чорного полірованого граніту було викарбовано тексти зі Старого завіту: «Горьким словом моим посмеюся» — цей текст розташовувася на передньому боці надгробку, тому саме він нині згадується найчастіше; «Истинным же уста исполнит смеха, устне же их исповедания»; «Муж разумивый престол чувствуя»; «Правда возвышает язык». Огорожа на могилі з’явилася аж у 1909 р.

Данилов монастир було засновано першим у Москві — наприкінці ХІІІ століття московським князем Данилом Олександровичем. З часом він прийшов у запустіння: «Данилов монастырь пребывал в запустении до 1560 г., когда был возобновлён Иоанном Грозным» (Денисов Л. И. Православные монастыри Российской империи. М., 1908. С. 407–411). У 1872 р. монастир святкував своє 600-річчя. У другій половині ХІХ століття став місцем поховання багатьох письменників, художників і вчених, прах яких пізніше було перенесено на інші кладовища.

У 1917 р. його настоятелем був Анастасій, єпископ Серпуховський.

Данилов монастир було закрито найостаннішим у Москві — у 1930 р. Звідси прах Гоголя перенесено на Новодівочий цвинтар наступного року.

Один із московських монастирів, про які Грушевський, очевидно, знав.


Дантисти на Арбаті — дуже престижна професія на старовинній вулиці. Досить сказати, що в 1917 р. на самій вулиці Арбат зубні лікарі жили і приймали хворих у будинках № 5 (Євген Гейбович не тільки практикував, а й викладав у 2-й Московській зубнолікувальній школі), № 13 (Катерина Іванова), № 15 (Зінаїда Поліванова), № 31 (Ольга Ушакова), № 34 (Олександр Гершевич, Василь Томін), № 38 (Я. Берлін).

Можливо, до когось із них звертався Грушевський. Принаймні, він згадував, що в арбатський період лікувався у зубного лікаря. Писав: «Се пломбування взагалі проходило в виїмкових обставинах: якось кличуть мене до телефону, се дантист попереджує мене, щоб я не приходив на призначену годину, бо у них у дворі засів відділ поліції і відстрілюється від міліції».

Перед самим від’їздом до Києва він «заложив… тимчасову пломбу до зуба (якраз надходила неділя, так що скінчити не можна було)». Ішлося про те, що Грушевський не встиг закінчити лікування «недопломбованих зубів».

Між іншим, якщо читач візьме лупу й розгляне фотографію будинку № 55, зроблену на початку ХХ століття, то побачить чималеньку вивіску біля входу з Арбату: «Зубной врач».


Дарест де ля Шаванн Антуан Клеофас (1820‒1882) — французький історик, професор Гренобльського, а потім Ліонського словесних інститутів (факультетів). Написав «Історію Франції» у 8 томах (1865‒1873), за яку 1868 р. отримав академічну премію Гобера. Перебуваючи в Москві в лютому-березні 1892 р., Грушевський постійно читав Дареста.

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).


Дванадцяти апостолів собор у Кремлі. Будувався як домова церква Патріаршого дому (палат) на замовлення патріарха Никона у 1653‒1656 рр. Освячений у 1681 р.

Нині в соборі Музей ужиткового мистецтва та побуту ХVІІ століття.

Грушевський побував у Соборі, принаймні, в лютому 1892 р.
Двірник у будинку № 55 на Арбаті — особа, яку Грушевський не любив, називав його «надзвичайно прикрою і грубою людиною»: «На біду, у мене не було телефона в помешканні, а приходилось говорити з “двірницької” чи, як її називав двірник, “домової контори”, де сидів сей двірник, прегрубий хуліган, так що говорити приходилось, не називаючи імен і речей».

Очевидно, що Грушевський підозрював зв’язок двірника з поліцією, він взагалі ставився з неприязню до тодішніх двірників, яких називав представниками «капосної категорії підполіції царського режиму».

Михайло Сергійович мав рацію — московські двірники працювали на поліцію, користуючись цим навіть у власних, у тому числі дріб’язкових цілях. Ось як Володимир Гіляровський описував історію з одним мешканцем будинку — бідним учителем в оповіданні «Старший дворник»:

«Старший дворник его раза три поздравлял с праздником, но тот проходил молча и сухо отвечал на поклон. Как-то поздно ночью дворник вышел на звонок, отпер учителю ворота, причем намекнул, что, “ежели домоправителя беспокоить, то и на чай надо”. Но учитель прошел мимо».

Врешті-решт, ображений «неправильною» поведінкою квартиранта, старший двірник обмовився в поліції про можливу неблагонадійність учителя. В того в кімнатах зробили обшук і, хоча нічого протизаконного не знайшли, зрештою мешканцеві було відмовлено у квартирі.

Певно, ситуацію Грушевського полегшувало те, що, говорячи його словами, «в домі ніхто очевидно не був поліцією поінформований про мою піднадзорність, навіть, я думаю, двірник чи — як він себе величав — управляющий, сей офіціальний агент поліції, не підозрював нічого, і се було великою полекшою…».



Денежний провулок — у Пречистенській дільниці міста (тепер — райони Хамовники, Арбат) між Великим Льовшинським провулком вулицею Арбат. Назва — від слободи майстрів грошової справи у Монетному дворі.

Грушевський писав, що в 1916 р. поселився в будинку «на розі “Денежного переулка”…».


Дживелегов Олексій Карпович (1875–1952) — історик, працював у журналі «Голос минувшего», в 1916 р. викладав у Московському міському народному університеті ім. А. Л. Шанявського. Був членом Московського чоловічого благодійного тюремного комітету.

Грушевський відвідав його у вересні 1916 р. вдома у Долгоруківському (тепер — Нікітському) провулку.


Джунковський Володимир Федорович (1865–1938) — вихідець із дворян Полтавської губернії, російський державний діяч, генерал-лейтенант, у 1905–1913 рр. — московський губернатор. За оцінкою царя Миколи ІІ, губернаторство Джунковського було «зразковим і блискучим». Його шанували й москвичі. Сучасні дослідники називають період роботи Джунковського золотим часом культурного життя Москви. У 1913–1915 рр. був товаришем (заступником) міністра внутрішніх справ і командиром Окремого корпуса жандармів, і завідувачем поліцією, тобто фактичним керівником політичної поліції Російської імперії. У 1937 р. репресований, а наступного року — розстріляний.

Джунковський взяв участь у позитивному вирішенні питання про переведення Грушевського з Казані до Москви.


Дикий Микола Михайлович — дворянин, лікар Долгоруківської лікарні Червоного Хреста, що на Собачій площадці. Мав із батьками власний будинок в Георгіївському провулку, 16.

Як свідчать «Спомини» Грушевського, він був у Дикого вдома, можливо, й у лікарні.


Дівоче поле — історична місцевість на південному заході Москви; частина величезного поля, що пролягала від Плющихи до Новодівочого монастиря. Найперше Грушевський ознайомився з цією місцевістю ще в 1892 р., бо Архів Міністерства юстиції, в якому він тоді працював, знаходився на Дівочому полі (вулиця Велика Царицинська, тепер — Велика Пироговська). Вулиця Погодінська, на якій проживав у 30-х рр. ХХ століття Грушевський, знаходилася на окраїні Дівочого поля.

У москвознавця ХІХ століття Михайла Пиляєва читаємо: «Девичье поле, по преданию, получило своё название оттого, что сюда на поле девицы гоняли коров». У ХVІІ столітті на Дівочому полі було влаштовано сади й аптекарські городи, де вирощували лікарські трави для московських аптек. Пиляєв писав, що в 1769–1771 рр. на Дівочому полі було відкрито казенний народний театр. Довгий час Дівоче поле було улюбленим місцем гулянь москвичів. На такому народному гулянні у 1826 р. побував Пушкін.

Поет Олександр Полежаєв писав:

Привет тебе, Девичье поле,

С твоей обителью святой,

Где девы юные в неволе

Проводят век печальный свой.

Какой окрест прелестный вид

Красой природою блестит…
У 1836 р. Михайло Погодін придбав на Дівочому полі садибу, в якій жив Гоголь з 26 вересня 1839 року до 4 грудня 1848 року, коли приїжджав до Москви. Це про Дівоче поле Гоголь писав: «Я в Москве. Дни все на солнце, воздух слышен свежий, осенний, передо мною открытое поле, и ни кареты, ни дрожек, ни души, словом рай… У меня на душе хорошо, светло».

Майже сто років потому у Грушевського були зовсім інші почуття: «…Живу я подневольно в Москве». Так одверто написав він у листі до В’ячеслава Молотова 4 вересня 1934 року.


Дійсний статський радник — цивільний ранг ІV класу в Табелі про ранги. Батько Грушевського дослужився до цього високого рангу. З відомих московських українців дійсним статським радником був Осип Бодянський. Такий чин мав і управляючий Московського архіву Міністерства юстиції Ніл Попов, якого згадував у щоденнику Грушевський. У його записі від 9 січня 1892 року занотовано, що Володимир Антонович «одібрав генерала», що відповідало рангу дійсного статського радника.
Дійсний таємний радник — цивільний чин 2-го класу в Табелі про ранги. Відповідав чинам генерал-аншефа (або генерала від інфантерії, від кавалерії, від артилерії, інженер-генерала) і адмірала. Особи, які його мали, обіймали вищі державні посади, служили в Державній Раді та найважливіших міністерствах. Існував також чин дійсного таємного радника 1-го класу, що відповідав чинам генерал-фельдмаршала та генерал-адмірала. Його отримали ледь більше десяти осіб за півтора століття. Серед них був і Олексій Розумовський (1819).
«Дім Гоголя» — Меморіальний музей і наукова бібліотека в Москві. Відкритий 27 березня 2009 року до 200-річчя з дня народження письменника в особняку на Нікітському бульварі, 7а. Вже 9 квітня в музеї побував колектив Культурного центру України в Москві. Раніше тут знаходилися «Меморіальні кімнати М. Гоголя» у приміщенні бібліотеки його ж імені. Впродовж кількох років особняк ремонтували й реставрували, водночас створили перший у Росії гоголівський музей у єдиному комплексі з науковою біблотекою і культурним центром.

У кімнатах першого поверху особняка графа Олександра Толстого Гоголь уперше поселився на початку грудня 1848 р. Тут у листопаді 1851 р. він читав московським письменникам і артистам п’єсу «Ревизор». У цьому будинку Гоголь провів останні місяці свого життя, спалив у ніч з 11 на 12 лютого 1852 року нові розділи «Мертвых душ». Тут він і помер.

Можна не сумніватися, що Грушевський, який цікавився творчістю Гоголя, знав про цей будинок і бачив його.

Національний культурний центр України в Москві творчо співпрацює з «Домом Гоголя».


Добровольський Леонід Павлович (1867–1929) — історик, києвознавець, педагог. Близький приятель Грушевського під час його навчання й роботи в Університеті св. Володимира в Києві. Автор праць з історії Києва і Київщини, зокрема «Забуті межі давньої Київщини» (1908), «Київські укріплення і Золоті ворота» (1926) та ін.

Грушевський згадував його в щоденнику 12 березня 1892 року, коли знаходився в Москві: «Оглоблін приніс лист од Добровольського…»


Долгоруковський (тепер — Нікітський) провулок — у Тверській дільниці міста (тепер — райони Пресненський і Тверський). Назва — від домовласника князя Долгорукова.

У провулку жив знайомий Грушевського, історик Олексій Дживелегов, у якого він побував у вересні 1916 р.


Донський монастир — один із монастирів, про які Грушевський не міг не знати.

У 1917 р. управляючим членом Синоду Донського монастиря був єпископ Інокентій (колишній Вітебський).


Дорошенко Володимир Вікторович (1879–1963) — український громадсько-політичний діяч, публіцист, бібліограф і літературознавець. Член НТШ, Українського наукового товариства в Києві. Навчався в Московському та Петербурзькому університетах (1898–1905). Співзасновник української студентської громади в Москві. З 1905 р. — у Львові, де закінчив університет (1913). Член РУП, згодом УСДРП. У 1914–1918 рр. — один із засновників Союзу визволення України, член президії організації, головний редактор її видань. З 1944 р. — в еміграції.
Дорошенко Дмитро Іванович (1882–1951) — український громадський і державний діяч, літературознавець, історик, бібліограф, публіцист. Був головою Генерального секретаріату Української Центральної Ради, крайовий комісар Буковини та Галичини, губернський комісар Чернігівщини. Розходився з Грушевським у поглядах на шляхи становлення української державності. Автор праць «Нарис історії України» у двох частинах (1932–1933), «Історія України 1917–23» у двох частинах (1930, 1932), «Православна церква в минулому і сучасному житті українського народу» (1940), монографій про Миколу Костомарова, Пантелеймона Куліша, гетьмана Петра Дорошенка, багатьох інших досліджень. Залишив «Мої спогади про давнє минуле. 1901–1914» (1949) та «Мої спогади про недавнє минуле. 1914–1920» (1923–1924).

Див.: «Я став у центрі московського українського життя» (р. 4, с. ).

1   ...   38   39   40   41   42   43   44   45   ...   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка