Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка41/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   ...   37   38   39   40   41   42   43   44   ...   56

Гранатний провулок — у Арбатській дільниці міста (тепер — Пресненський район) між вулицею Спиридонівка і Вспольним провулком. Назва — від Гранатного двору, створеного в середині ХVІІ століття. Він був основним сховищем боєприпасів у Москві. У 1712 р. під час пожежі погреба зі снарядами й порохом зірвалися, й Гранатний двір перенесли.

Є спогади М. Макарова, який у 1838 р. із пафосом писав про минуле провулка:

«В арбатской части, в Гранатном переулке до 1793 года существовал полковой двор лейб-гвардии Преображенского полка... Чудный был этот Преображенский полковой двор. Его уста­новил тут Петр Великий и установил, как водится за ним, не без цели. Царю госуда­рю захотелось, чтобы его любимая потеха была поближе к дому матушки, поближе к дворам всех его любезных. Да! Тут жили все Петровы, начиная от Нарышкиных до Скавронских, от математика Брюса до воина-вельможи Бутурлина. От сенатора Писарева до царедворца Толстого... Из Преображенского села ко двору матери, сюда в полковой двор Петр приводил своих только готовых воинов, вышколенных Лефортом или Гордоном. Государь дивил этими воинами и друзей, и старых вельмож русских, не совсем хорошо глядевших на юного Петра за новое солдатское учение».

У 1949–1992 рр. — вулиця Олексія Щусєва, відомого архітектора, сучасника Грушевського. У провулку з 1980 р. стоїть пам’ятник Щусєву.

Грушевський неодноразово бував у Гранатному провулку в 1916–1917 рр. у редакції журналу «Голос минувшего», яким керував Сергій Мельгунов.
Гребнєвської ікони Божої Матері на Луб’янці церква (знесена у 1935 р.). Грушевський бачив її, коли бував у районі Луб’янки та вулиці М’ясницька. Вона була записана так: «Гребенския Божия Матери на Лубянской площади».

У москвознавця Петра Ситіна читаємо: «История Мясницкой улицы начинается с 1472 г., когда Иван ІІІ построил здесь церковь Успения, которая вскоре стала называться Гребневской — по иконе, поставленной тем же великим князем. Об этом было записано на хранившейся в церкви доске». У сучасного москвознавця Віктора Сорокіна — інша версія, згідно з якою онук Івана ІІІ, відомий як Іван Грозний, поставив у церкві царську реліквію — ікону Божої Матері, привезену Дмитром Донським, який повернувся після перемоги над Мамаєм на Куликовому полі: «Ікону йому подарували гребенські козаки, тому вона і стала називатися Гребенською» (Сорокин В. В. Белый город. М. : Издательский Дом ТОНЧУ, 2008. С. 243).

Для нас, українців, особливо пам’ятним є те, що на початку ХVІІІ століття настоятелем церкви був брат українського вченого, місцеблюстителя престолу, екзарха (з 1700 р.) Стефана Яворського протопоп Стефан Ананьїн. При ньому відбулася значна перебудова церкви, зокрема, прибудована трапезна з вівтарем преподобного Сергія з заміною головного іконостаса та іконостаса в Дмитровському вівтарі. До речі, освячував оновлений храм 21 листопада 1711 року сам Стефан Яворський.

Зберігся рідкісний документ про те, як у 1926 р., тобто за життя Грушевського, парафіяни церкви намагалися врятувати її від знесення:

«Во Всероссийский Центральный Исполнительный Комитет членов общины при Гребневском, что на Лубянской площади, храме

Ходатайство

Встревоженные появившимися в газетах сведениями о предстоящем сносе нескольких исторических памятников в г. Москве, в том числе и храма Гребневского, который по договору принят нами от Административного Отдела Моссовета чрез музейный отдел Главнауки не только как место наших собраний с богослужебными целями, но и как в высшей степени исторически ценный памятник зодчества XV–ХVІ века, мы настоящим считаем долгом мотивировать наше настоящее ходатайство нижеследующими доводами:

а) храм этот (по данным летописи) является памятником победы над Мамаем и, построенный Дмитрием Донським, впоследствии был расширен Грозным;

б) под сводами этого храма покоятся тела умерших, среди которых погребены: Магницкий (ішлося про парафіянина церкви Леонтія Магницького, автора першого підручника “Арифметики”. — В. М.), первый учитель математики; Зотов, учитель Петра Великого; поэт Тредиаковский... Таким образом, храм этот ценен не только как древний исторический памятник зодчества, но и как усыпальница;

в) община, пользуясь храмом для удовлетворения своих религиозных нужд, в то же время особенно заботится и оберегает этот храм как археологическую ценность и с этой целью стремится восстановить его в первоначальном виде;

г) в работах нынешнего года по восстановлению этого памятника выявились очень ценные архитектурные новые находки и, наконец,

д) мы знаем, что в истории архитектуры этот храм имеет ценное место и всеми представителями искусства и науки отмечен как редкий и единственный для Москвы памятник зодчества, что закреплено такими авторитетами науки и искусства, как Рихтер, Мартынов, Снегирев, Павлинов, Грабарь и др.

В 1737 г., когда Москва превратилась в огненное море, когда пламя лилось из западной части Белого города через Кремль и Китай-город в северо-восточную и все истребляло в своем потоке, Гребневский храм остался цел. В 1812 г. пожар Москвы миновал это место, и храм Гребневский не подвергся опасности, уцелел…

Мы не можем допустить мысли, что Советская власть и Правительство наше, так бережно охраняющее и восстанавливающее памятники исторической ценности, оберегающее от разорения даже позднейшей постройки памятники не только в Москве, но и по всему СССР, допустит уничтожение такого ценного памятника XVI века, каким действительно является Гребневский храм, на окончательное восстановление которого мы, нижеподписавшиеся, изыщем все необходимые материальные средства. Означенное ходатайство подается нами не столько как верующими, сколько как гражданами СССР. Подавляющее большинство подписавшихся под этим ходатайством — рабочие, крестьяне и служащие (государственных учреждений). Для подачи сего ходатайства уполномочиваются: Карзенин Николай Максимович (столяр), Шикунов Иван Иванович (монтер), Севастьянов Михаил Александрович (наборщик-печатник), Горшков Алексей Васильевич (вагоновожатый).

(Следует 600 с лишним подписей).

С подлинным верно.

Секретарь Совета Общины (подпись)».

Переконливі докази історичної та духовної важливості церкви, перемішані з обов’язковими тоді похвальбою на адресу влади і запевненнями в «радянськості» громадян-віруючих, не допомогли. Зараз про церкву нагадує лише пам’ятна дошка біля входу до Музею-квартири Володимира Маяковського.
Григорович-Барський Дмитро Миколайович — у «Споминах» Грушевський називав його «одним з московських колег… гласним думи».

Адвокат, захищав Менахема Менделя Бейліса. Був головою Київської судової палати, головою Київського обласного комітету партії кадетів, товариш голови виконкому Ради об’єднаних громадських організацій. Працював головою російської секції перекладачів в ООН (до 1960 р.).


Грушевська Катерина Михайлівна (1900–1943) — донька Грушевського, культуролог, фольклорист, етносоціолог, перекладач. Теодор Зінько, котрий добре знав родину Грушевських, згадував у 1991 р.: «Катерину Грушевську енкаведисти арештували 1937 року як учасницю “Союзу визволення України”. Вона була заслана на Біломорський канал, згодом на Соловецькі острови, а після того на Колиму…» Зінько стверджував, що бачив у Марії Грушевської телеграму Катерини Михайлівни з Владивостока, датовану червнем 1941 р.: «Мамусю, я вже вертаю домів, очікуй». Померла в Темлазі НКВД Магаданської області. Реабілітована 1959 р.
Грушевська Марія Сильвестрівна (1868–1948) — дружина Грушевського (дівоче прізвище — Вояківська), громадська діячка, перекладач, педагог, літературознавець, театрознавець. Супроводжувала чоловіка на заслання до Симбірська, Казані й Москви. Член Української Центральної Ради від громадських організацій Києва.
Грушевська-Шамрай Ганна Сергіївна (1869–1943) — сестра Михайла Грушевського, історик і перекладач. З 1920 р. працювала редактором в «Книгоспілці», з 1921 р. — у Державному видавництві України, співробітниця комісії зі складання історико-географічного словника Української Академії наук. Автор праць з історії міст північного Лівобережжя та історії українського культурного життя ХVІІІ–ХІХ століть. Мати історика Сергія Шамрая.
Грушевський: історичний досвід роботи серед українців у Москві. Один із грушевськознавців писав: «Кажуть, рукописи не горять… На жаль, щодо Грушевського цей афоризм не мав сили». Дійсно, рукописи й інші документи Михайла Сергійовича горіли, принаймні, двічі. Проте насправді, на мій погляд, якраз Грушевський є наочним підтвердженням того, що за великим історичним рахунком, рукописи все-таки не горять. Його твори продовжилися в нашому часі, буйно проросли в новітній українській історії. Кожен рядок Грушевського, що зберігся, ввійде до академічного Повного зібрання його творів, розпочатого в Україні на межі другого тисячоліття. В нього буде включено всі опубліковані й неопубліковані твори вченого й громадсько-політичного діяча, його епістолярну і мемуарну спадщину, архів.

Так само зацікавлено, пильно й докладно досліджується кожен період біографії Михайла Грушевського, в даному разі московський — арбатський. Ці півроку склали вагому частку біографії великого українця й так само, як усе його життя, були розмежовані на світлі й темні смуги, наповнені тривогами, невдачами і хворобами, успіхами, радощами і вдачами, зустрічами з давніми і новими знайомими, архівними пошуками та науковими дослідженнями, видавничими планами та організаційними турботами, одним словом — роботою, роботою, роботою…

Арбатський період діяльності Михайла Грушевського був характерний тим, що сконцентрував у собі його найвищі зусилля в організації українців у Росії, в Москві в ім’я української справи, «во славу нашої національної ідеї». Досвід, нагромаджений Грушевським в осінньо-зимові місяці 1916–1917 рр., має сьогодні не лише науковий інтерес, але й практичне значення для роботи з українською діаспорою в сучасній Росії. Михайло Сергійович залишив яскравий взірець енергійної, продуманої, цілеспрямованої роботи в організаційній, громадській, науковій, видавничій сферах.

Грушевський надавав великого значення здійсненню агітації серед широкого загалу українців у Росії, проте не меншої уваги — пропагандистській роботі серед насвідоміших представників української діаспори. Він ґрунтовно довів, що усне і друковане слово неминуче проросте зерном історичного успіху в національному розвитку.

Величезний досвід Михайла Грушевського свідчить, що вся робота серед українців має проводитися на серйозному науково-теоретичному ґрунті. Розробка теорії національного питання з урахуванням якісно нових історичних умов і наукові дослідження з історії України та українознавства є обов’язковою передумовою успішної активної та послідовної державної політики в цій сфері. Щоправда, постанов, концепцій і програм, сповнених добрими намірами, оголошувалося чимало. Проте в них переважала декларативність, не передбачалося серйозних організаційно та фінансово забезпечених механізмів реалізації. Державна політика в роботі з українською діаспорою покликана перетворити формулу «світове українство» з політичного гасла на вагомий і незаперечний чинник національного буття та майбуття.

У полі зору Грушевського постійно знаходилося відстоювання прав і інтересів українців у Росії. Скажімо, в московський період він активно й наполегливо захищав галичан, які зазнали багато нещасть у роки Першої світової війни. За словами Грушевського, «у той час, коли українське життя в Росії штучно руйнувалося, спинялося, заморожувалося всіма засобами, галицьке нищилося ще більш грубо, насильно і варварськи».

Тепер інший час, інші проблеми. Проте принципова установка на захист українства залишається незмінною, а підтримка української діаспори є нині важливим завданням держави.

На початку ХХІ століття нарешті треба спромогтися на цілеспрямовану, довготривалу, стратегічно осмислену й повсюдну — реальну підтримку українських діаспор як носіїв української мови, культури, духовності, як репрезентантів нашого національного імені, як доказ реальної та багатогранної присутності українства у світі, а в Росії насамперед.

Серед усіх потреб українського національного життя Михайло Грушевський висував наперед вагу української мови і рідної школи: «Яке велике діло, щоб народ мав добру школу на своїй рідній мові, — без цього не може бути він просвіченим, заможним, щасливим». Ще на початку XX століття Грушевський заявив, що «питання сі — про українську мову, школу й освіту, не порішені в Росії досі, і довго ще про них прийдеться змагатися й споритися…»

Так воно і сталося. Навіть в якісно нових умовах існування незалежних держав — України і Росії — питання про українську школу в Росії залишається практично невирішеним. Тоді як, говорячи словами Грушевського, «сього вимагають культурні інтереси українського громадянства Росії і вкінці — сама репутація Росії як культурної держави...».

Системний підхід вимагає створення в Росії національної освіти, що містила б чітко визначений етнокомпонент. Ця проблема стосується всіх національних діаспор і може бути вирішена після вироблення критеріїв освітнього етнокомпоненту, визначення його стандартів, одним словом, через виведення національної освіти зі сфери аматорської з ентузіастичною працею до сфери державної, професійної. Саме збереження національної самобутності та задоволення інформаційно-культурних і освітніх потреб української діаспори, передусім молоді, надасть змогу молодим українцям Росії, кажучи словами Грушевського, «горнутися до свого українського, заохочувати до нього, розширювати його…».

Молодіжний рух в українських громадських організаціях Російської Федерації сьогодні в зародковому стані, а головними діючими особами цих організацій, які теж виникли порівняно недавно, є люди старшого та середнього віку, і одна з головних проблем — залучення дітей та молоді до національно-культурної роботи. На жаль, далеко не всі керівники українських організацій дивляться на молодь очима Михайла Грушевського, який, працюючи з українською діаспорою в Москві на межі 1916–1917 рр., пишався тим, що «молодіж дивиться на мене як на провідника українського руху», що «з молодіжжю у мене установились тісні і організовані зв’язки», а в результаті «поверталась до мене молодіж». Сучасна українська молодь в Росії не завжди і не скрізь повертається душею до деяких українських громадських організацій Російської Федерації.

Чільне місце Грушевський відводив виданням українських періодичних органів у Росії, і сам активно брав участь в їх роботі. В цьому контексті відсутність в наш час української федеральної газети в Росії — нонсенс, і пам’ять про Грушевського волає до невідкладного вирішення цього питання. Так само треба на міждержавному рівні створити сприятливі умови для поширення в Росії української книги і преси за умов ринку і приватного інтересу.

Досвід Грушевського вчить, що розгортання й поглиблення роботи серед української діаспори вимагає чималих організаційних зусиль, зокрема утворення спеціальних культурних, просвітницьких, освітніх наукових і видавничих організацій, товариств тощо, які професійно займалися б цими важливими напрямками роботи.

Не втратили актуальності й роздуми та пропозиції Михайла Грушевського щодо розвитку українознавства в Росії, хоча вони мали місце й були сформульовані за якісно інших умов. «Наукові потреби на полі українознавства» (Грушевський) мають сьогодні включати весь перелік українознавчих галузей науки, названих ним: українська мова і література, історія й археологія України, українське право, економіка, статистика й географія України, історія українського мистецтва... Наша держава має всіляко підтримувати й заохочувати вчених, які досліджують українознавчі проблеми в Росії. Так само потрібним є державне сприяння спільній науковій розробці українськими й російськими вченими ключових питань сучасного українознавства. З цією метою слід активніше використовувати ще незатребуваний потенціал Національного культурного центру України в Москві.

Важливо зафіксувати, що Михайло Грушевський був прихильником конкретної цілеспрямованої роботи і не терпів порожньої балаканини про так звану «широчайшу перспективу»: «Не про “широчайші перспективи” треба думати, а про народну школу, про популярну книгу, про пресу для народу…» Саме про це слід думати і сьогодні.

Маємо також добре пам’ятати, що в Росії дехто й досі вперто втовкмачує в голови наших співвітчизників ідею про Україну як історично невід’ємну частину Росії, що відокремилась лише через якесь непорозуміння або навіть чудацтво. Мовляв, дитина, яка заблукала, скоро стомиться і повернеться до мамки, щаслива, що все обійшлося. Довгий час працюючи в Москві, я бував на наукових конференціях, де чув заяви, скажімо, про «єдиний російський етнос, у якого є лише певні регіональні особливості» або декларації про те, що «формування української і білоруської культур почалося пізніше, ніж це вважалося за радянських часів».

У Москві було дуже відчутно, як імперські амбіції з новою силою виплеснулися після виходу у світ книги Леоніда Кучми «Україна — не Росія» (2003). Одна з російських газет, нічтоже сумняшеся, писала тоді:

«Визнати Україну не “Росією” для нас означає відмовитися від Росії як такої. Погоджуючись з Кучмою, ми змушені визнати: Росії немає взагалі. Поволжя — це не Росія, Урал — не Росія, Сибір — тим більше не Росія, і навіть Новгород та Псков — не Росія як і Смоленщина, яка опинилася під владою московського царя ще пізніше, ніж Україна…»

Таким чином, і в наш час у декого в Росії не віджило прагнення «зробити українську народність непомнящим родства Іваном» (Грушевський). Отже, ми не повинні ховати голову в пісок від очевидних гірких реалій, а зібрати докупи кращі інтелектуальні сили для роботи з українцями Росії, як це показав на ділі Грушевський.

Його приклад учить справді науковому обговоренню й вирішенню гострих питань історичного минулого двох держав. На слушну думку Івана Дзюби, росіянам і українцям ще далеко до спокійного, об’єктивного і справедливого у своїх моральних вимірах обговорення всього комплексу проблем «Україна‒Росія». Цей бажаний рівень думання й оцінювання стане можливим лише в майбутньому, з досягненням Україною і Росією такого рівня рівноправності й добросусідства, коли в одного з них загоїться рана на колишньому великодержавному тілі і він обживеться у власних межах, без України, а в іншого зникне побоювання перед рецидивом повернення до імперської поведінки. «Для всього свій час і година своя кожній справі під небом…»

Виявилося, що не так і просто жити в рівноправному добросусідстві. Навіть за багатовікової спільної історії у нас дуже мало досвіду суверенно-державного співіснування. В цій важливій справі потрібним є опертя на праці видатного українського історика та його власний практичний досвід спілкування з російськими вченими й громадсько-політичними діячами. Згадаймо свідчення самого Грушевського: «Хоч мене тримано “під пильним доглядом поліції”, проте я постійно бував... між російськими радикалами та революціонерами». На жаль, навіть у нинішніх умовах мало хто з керівників української діаспори в Москві може похвалитися серйозними контактами з прогресивними російськими вченими, політиками, державними діячами.

Очевидно, що постать Грушевського, як і Шевченка, може стати об’єднуючою у спільній цілеспрямованій роботі всієї української діаспори в Росії, тим паче напередодні 150-річчя з дня народження Михайла Сергійовича. Значно більшої уваги заслуговує пропаганда за кордоном наукової концепції Грушевського, виконання його заповіту про популяризацію «схеми української історії як цілості, що обіймає всі часи історичного життя українського народу».

Грушевський усвідомлював, що серед української громади в Росії завжди були і будуть люди, «відірвані від українського громадянства» і ті, що «занадто зжилися з російською культурою». Він зірко помічав «земляків, яких нізащо не можна було притягти до чого-небудь, що пахло громадською українською роботою». Михайло Сергійович не мав жодних ілюзій щодо реальних можливостей нероб і балакунів, але це не впливало на його власну невтомну працю. За десятиліття, що пройшли з того часу, бездіяльних галасунів ще й додалося. Вони нічого не здобули з уроків історії й законсервувалися в одномірному світі, поділяючи всіх його мешканців на «своїх» і «чужих». Зокрема, в діяльності державної установи — Національного культурного центру України в Москві — вони хочуть бачити не державну, а свою вузькокорпоративну політику. Складається враження, що лише метушливі ура-патріоти знають, як працювати в ім’я держави і як її любити. По суті, ці люди в Росії «працюють українцями» так само, як Паніковський до революції в Києві «працював сліпим». Вони прагнуть приватизувати любов до вітчизни, готові встановити свою монополію на таку любов. Недоброзичлива, вкрай суб’єктивна й дратівлива позиція «вічних опозиціонерів» вже давно шкодить незалежній Україні. Слід пам’ятати, що так само, як наша держава не втручається у внутрішні справи закордонних організацій діаспори, недопустиме нав’язування з їхнього боку будь-яких ідеологій та установок, втручання у внутрішні справи України.

Втім, сучасне світове українство перспективи свого розвитку пов’язує не з деструктивними силами, а з розвитком Української держави. Ще в резолюції ІІ Всесвітнього форуму українців (1997) записано: «Не полишаючи допомоги діаспорі й, навпаки, нарощуючи цю допомогу, особливо східній, основні зусилля ми повинні спрямувати на розв’язання проблем становлення України як демократичної, правової, духовно багатої і процвітаючої держави».

У Михайла Грушевського треба повчитися критичного ставлення до своєї роботи. Він умів здійснювати реальну самооцінку зробленого. Скажімо, Грушевський сам визнав, що йому не вдалося широко розгорнути роботу українського наукового товариства в Москві. Нині іноді галасу більше, ніж реальної праці, а критична самооцінка найчастіше взагалі відсутня.

Нагадаю, що Грушевський свого часу підкреслював «присутність в Москві великого числа освічених і навіть учених українців». На чолі їх стояли такі видатні українські діячі як Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Михайло Грушевський! Нині число «освічених і вчених» українців у російській столиці незмірно виросло, їх можливості незрівнянно більші, ніж за часів Грушевського. Тому московські українці заслуговують на лідера зі світовим або європейським іменем, якого не було з часів незалежності.

Михайло Грушевський залишив повчальний досвід фінансового забезпечення масштабних проектів, особливо за складних історичних умов. Досить згадати про багаторічне видання «Літературно-наукового вістника» чи організацію в передреволюційній Москві українського видавництва на паях. Кожну важливу справу Грушевський починав з економічного обґрунтування. Наявні гроші намагався найдоцільніше й якомога вчасно вкласти в українську справу: «Важна ложка до обіду».

Аксіома в тому, що без фінансування серйозні культорологічні проекти неможливі. Скажімо, Культурний центр, який знаходиться на госпрозрахунку, на початку цього століття кілька років бився над суттєвим розширенням «Української книгарні», проте грошей у своєму бюджеті для повномасштабного забезпечення дуже важливої справи знайти не міг. Якось в Україні забулося, що на початку 90-х рр. найперша постановка питання про передачу будинку № 9 на Арбаті під Культурний центр була пов’язана саме з тим, що в ньому за радянських часів десятки років знаходився магазин української книги. Першопривід реконструкції й будівництва Центру, на превеликий жаль, якось відійшов на другий план. Допомоги на рівні української держави ми не дочекалися, і в серпні 2005 р. самотужки відкрили «Українську книгарню» в новому приміщенні. Це єдиний книжковий магазин на Старому Арбаті, і ми пишаємося з того, що він належить Україні. Проте з відкриттям нового магазину проблеми не зникли, навпаки ― їх стало більше. Не визначені на міжнародному рівні оптимальні шляхи поповнення магазину новітньою літературою. Важливо адресно фінансувати організацію в «Українській книгарні» відділу «Книга поштою» та розширення асортименту її товарів за рахунок аудіо- і відеопродукції, української символіки, сувенірів тощо. Необхідні кошти для закупівлі продукції, придбання спеціального торговельного обладнання, організації реклами і т. ін.

Відсутнє фінансове забезпечення методичної роботи з українськими організаціями в Росії. Скажімо, зростає потреба у підготовці й поширення друкованих методичних матеріалів з питань пропаганди української культури в Росії. Крім того, Центр повинен мати ресурси для систематичного проведення науково-практичних зустрічей і круглих столів із залученням учасників з російських регіонів, що надало б можливість предметніше розглядати конкретні проблеми української діаспори, формулювати наукові рекомендації для їх вирішення, піднесло б звучання самої «української теми» в російському житті, сприяло б розповсюдженню об’єктивної інформації про Україну та українство.

Якби Культурний центр фінансувався державою, то відпала б потреба у здачі ним в оренду значних офісних площ будинку. Зрозуміло, що їх можна було б ефективно використати в інтересах української держави, скажімо, розмістити редакцію першої в Росії довгожданої україномовної газети. І логічно постає питання про організацію україномовного журналу на кшталт «Променя», яким опікувалися Володимир Винниченко і Михайло Грушевський.

У Центрі можна всерйоз розгорнути стажування молодих українських культурологів, учених, які досліджують проблематику українсько-російських відносин.

Значні фінансові труднощі Центр долає шляхом масштабних презентацій регіональних українських осередків у рамках проекту «Діаспора». Запрошення великої кількості учасників мистецьких колективів, інших представників української діаспори, їх розміщення і харчування в Москві — все це проблеми, що стають іноді непереборними. Звичайно, левову частку витрат має взяти на себе російська сторона, але й Культурний центр хотів би почуватися вільніше у фінансовому плані в таких екстремальних ситуаціях. Створення фінансово забезпеченого механізму реалізації проекту «Діаспора» могло б кардинально змінити на краще ситуацію в роботі з українською діаспорою в Росії.

Вже давно перезріла проблема комп’ютеризації всіх організацій української діаспори в Росії, їх оперативного щоденного зв’язку з Культурним центром і між собою.

У центрі успішно працюють курси української мови і Українська недільна школа імені Павла Поповича, проте цього вже мало. Настав час поглиблювати й розширювати роботу за рахунок вивчення кількох українознавчих дисциплін, залучення ширших прошарків іншомовного населення до вивчення української мови і культури. Все це можна і треба робити, проте лише за умови вседержавного розуміння та цільового фінансування.

Взагалі потреби української освіти в Російській Федерації залишаються фінансово не забезпеченими. Найскромніший формат розв’язання проблеми на федеральному рівні вимагає придбання для всіх регіонів засобів навчання української мови як іноземної та українознавства у вищій школі. Йдеться про основні засоби (учбові комплекти всіх рівнів навчання та підручники з української мови і літератури, українознавства) і допоміжні засоби (аудитивні, візуальні, аудіовізуальні).

Серйозний, концептуальний підхід до справи передбачає підготовку і видання підручників та методичних посібників: інтегрованого підручника з української мови для 7–11 класів; підручників з українознавства для середнього і старшого шкільного віку та для студентів вузів; підручників для недільних шкіл і навчально-допоміжних комплектів для вчителів; посібників з методики викладання української мови як іноземної.

Звичайно, що роз’язання цих та багатьох інших важливих для діаспори питань, виходить далеко за межі можливостей Національного культурного центру і вимагає міждержавного порозуміння та співпраці. Проте Центр міг би стати координуючим органом у реалізації конкретних програм і проектів. За його участю в Москві можна було б організувати курси підвищення кваліфікації викладачів української мови та українознавчих дисциплін вузів Російської Федерації.

Хотілося б, щоб і російська сторона зробила справді реальні кроки в напрямку реалізації давньої заяви президента Володимира Путіна (весна 2004 року) про те, що в Росії буде цілеспрямовано вестись робота зі створення умов для вивчення української мови.

Що стосується української сторони, то, мабуть, найкраще, якби ці питання поступово розв’язувалися в рамках реалізації державних програм. У всякому разі Культурний центр України в Москві міг би сподіватися на пильнішу увагу держави до його фінансових скрут і можливостей. Адже мова йде про багатомільйонну українську діаспору Росії, яка залишається значною мірою неосвоєним політичним, культурним, інтелектуальним ресурсом нашого народу. Українська діаспора може і повинна вагоміше почуватися в історіотворчому і культуротворчому потенціалі нашого народу.

Якщо ми прагнемо повноцінно виконувати материнський обов’язок незалежної України перед українською діаспорою в Росії, якщо ми намагаємося проводити науково обґрунтовану державну політику в цій стратегічно важливій сфері, то треба не тільки ефективніше використовувати потенційні можливості Культурного центру України в Москві, але і створювати його філіали в регіонах. Незначні в масштабах держави й глибоко продумані, цільові фінансові витрати окупляться сторицею, матеріалізуються в активізації українських культурних, просвітницьких, освітніх організацій.

Ще один дуже важливий момент. Михайло Грушевський доклав чимало зусиль, щоб залишити досить повну картину життя московських українців, власної діяльності під час перебування на Арбаті. Зокрема, він писав «Спомини», в тому числі про арбатське життя, розраховуючи на прийдешнього читача. Так само він намагався розповісти якомога більше про вклад в українську справу багатьох конкретних людей, які проживали в Москві в передреволюційні роки. Наслідуючи ці традиції, було б доцільно видати документальний збірник, складений із «Споминів», статей і листів Грушевського періоду його перебування в Москві та спогадів і публікацій інших відомих українців, які працювали в цей час у місті. Хотілося б також, щоб нарешті з’явилися монографії про московський період біографії Володимира Винниченка, Симона Петлюри. Чекає свого автора окреме дослідження про часописи «Украинская жизнь» і «Промінь» з широкою публікацією кращих матеріалів цих українських видань, які виходили в Москві. До того ж, на мій погляд, настав час підготовки спеціальної узагальнюючої монографії про діяльність московських українців у Москві на початку ХХ століття (до 1917 р.).

Чекає свого втілення моя давня пропозиція про видання збірника наукових статей на тему: «Україна і Москва в їх духовному житті», свого часу задуманого Грушевським і Горьким. Ці два видатні сини українського та російського народів показали блискучий, гідний наслідування, приклад творчої співпраці вчених і письменників двох країн. До сучасного збірника могли б увійти статті відомих українських учених на теми, заплановані ще Грушевським, а також новітні наукові дослідження сучасних українських і російських авторів. У ході підготовки такої праці можна було б провести міжнародну наукову конференцію з тематики збірника. Для здійснення цього масштабного проекту треба використати потенціал Культурного центру України в Москві, який міг би стати його співавтором і координатором.

Досвід унікальної інституції має бути використано не лише в діяльності нових інформаційно-культурних центрів України за кордоном, але й у реалізації масштабних міждержавних культурних програм. Центр може бути моделлю для подальшого розгортання цивілізованого діалогу української культури з російською та з іншими світовими культурами.

Більше того, на мій погляд, слід серйозно й всебічно вивчити питання про створення в майбутньому на базі Центру міжнародного культурного інституту зі значно ширшими можливостями і завданнями, скажімо, на кшталт Гете-Інституту в Німеччині. Втім, у даному випадку будь-які порівняння з іноземними зразками програють реально набутому вітчизняному досвідові. Йдеться, власне, про створення принципово нової структури, що відігравала б на системній основі роль духовного посланника України в усьому світі.

Насамкінець скажу, що в Культурному центрі здійснюється масштабний проект «Михайло Грушевський», у рамках якого і видана ця енциклопедія-хроноскоп. У нас проходять документальні та книжкові виставки, творчі вечори, зустрічі вчених і широкої громадськості, присвячені великому українцю. Була представлена монографія Грушевського «История украинского народа», видана в Москві. Виступав із науковою доповіддю про нього відомий грушевськознавець Руслан Пиріг, відбулася презентація роману письменника Юрія Хорунжого «Вірую» про Михайла Грушевського. Пройшов круглий стіл, на якому було представлене листування Грушевського з Горьким, що зберігається в Архіві О. М. Горького в Москві. Культурний центр вніс свій вклад у відкриття меморіальної дошки великому українцю на будинку по вулиці Погодінській 2/3 у Москві. Щороку проходять молебні за Грушевським у храмі Михайла Архангела, навпроти цього будинку.

Була створена експозиція, присвячена Грушевському, в староарбатському будинку № 55 у контексті Меморіального музею Андрія Бєлого. Про його перебування в цьому будинку ми розповідали на міжнародній науковій конференції.

У Культурному центрі діє Меморіальна кімната Тараса Шевченка та Михайла Грушевського, в якій створено унікальну документальну експозицію про життя вченого в Москві. Якщо Тарас Шевченко пробудив українців і своїм «Кобзарем» проклав їм шлях у майбутнє, то Михайло Грушевський, якого не випадково називають «Шевченком ХХ століття», перетворював етнографічні маси на свідомих громадян, піднімав гідність української нації, обґрунтовував право українців на самостійне державне існування.


«Грушевский Михаил Сергеевич» — стаття Володимира Мельниченка в «Московской энциклопедии» (т. 1, кн. 1). М. : Издательский центр «Москвоведение», 2007:

«ГРУШЕВСКИЙ МИХАИЛ СЕРГЕЕВИЧ (1866, Холм Люблинской губернии — 1934, Кисловодск), украинский историк, литературовед, организатор науки, государственный и политический деятель, академик АН (1929). Основатель Украинской Народной Республики. В 1917–1918 гг. — председатель Украинской Центральной Рады. Социалист-революционер, федералист. Автор “Истории Украины-Руси” (10 т. в 13 кн.), “Истории украинской литературы” (6 т. в 9 кн.), “Всемирной истории”, около 2 тысяч трудов. Впервые побывал в Москве в 1882 г. С 1892 г. неоднократно работал в московских архивах. Постоянно жил в Москве в 1916–1917 и 1931–1934 гг. Окончил историко-филологический факультет Университета Святого Владимира в Киеве (1890), в 1894 г. защитил магистерскую диссертацию, профессор Львовского университета. Реорганизовал и возглавил (1897–1913) Научное общество им. Т. Г. Шевченко, был главным редактором его “Записок”. Организатор (с И. Франко) и редактор “Литературно-научного вестника” (1898), соучредитель и заместитель председателя Украинской национально-демократической партии. В 1904 г. в Санкт-Петербурге опубликовал на русском языке “Очерки истории украинского народа”. В 1905–1907 гг. участвовал в работе украинской фракции І Государственной думы. После революции в Киеве председатель Украинского научного общества, соучредитель газеты “Рада”, редактор журнала “Украина”. В ноябре 1914 года арестован по обвинению в “украинофильстве” и шпионаже в пользу Австро-Венгрии. В феврале 1915 года выслан в Симбирск, благодаря ходатайству АН переведен в Казань, а в сентябре 1916 года — в Москву, под гласный надзор полиции. Поселился на Арбате, 55, кв. 8. Вспоминая об Арбате, который назвал “одной из великих московских артерий”, Грушевский писал: “С переводом в Москву имел возможность приступить к продолжению своей ‘Истории Украины’. В Москве примал участие в редакции ‘Украинской жизни’ и еженедельника ‘Промінь’, занимался организацией украинского издательского союза и научного общества”». Вел переписку с Ф. Коршем, С. Ефремовым, А. Олесем, М. Горьким. В ноябре 1916 года договорился с М. Горьким о подготовке совместного научного сборника “Украина и Москва в их духовной жизни”. Встречался с А. Ф. Керенским. Уехал из Москвы 11 марта 1917 года. В 1919–1924 гг. в эмиграции в Западной Европе. В 1923 г. избран академиком Всеукраинской АН. В 1924 г. возвратился в Киев, вел большую научно-организационную работу. В марте 1931 года необоснованно арестован и обвинен в руководстве контрреволюционной организацией “Украинский национальный центр”». После освобождения жил в Москве, фактически во второй ссылке. Незадолго до смерти писал В. М. Молотову: “Вот уже 4-й год живу я подневольно в Москве… подвергаясь всяким неудобствам и лишениям…

Умер в Кисловодске. Погребен в Киеве на Байковом кладбище.

В августе 2003 года на доме, где жил Грушевский (ул. Погодинская, 2/3), открыта мемориальная доска.

Список трудов: Науковий збірник на пошану академіка Михайла Грушевського. Київ, 1928–1929 гг.

Литература: Мельниченко В. «Михайло Грушевський: “Я оснувався в Москві, Арбат 55”». М., 2005.


Грушевський Олександр Сергійович (1877–1943) — брат Михайла Грушевського, український літературознавець, етнограф, історик української літератури, архівіст, громадський діяч, член Української Центральної Ради. Закінчив Владикавказьку класичну гімназію (1893) та історико-філологічний факультет Університету Св. Володимира в Києві (1899). З 1904 р. — магістр російської історії. У 1907–1908 рр. — приват доцент кафедри російської історії Новоросійського університету в Одесі. У 1909 р. викладав у Московському університеті, а в 1910–1917 рр. — у Петроградському університеті. Відповідаючи на питання поліцейського документа восени 1915 р., Грушевський написав про себе: «Имеет брата доцента Петроградского университета Александра Сергеевича… брат проживает в городе Петрограде…» У 1910–1917 рр. жив у Петрограді. Заклав основи загальної архівної реформи в Україні (1918). Працював в Українській Академії наук, де очолював Історично-географічну комісію. Звільнений у 1933 р. Безпідставно засуджений до 5 років заслання, яке відбував у Іртиському районі Павлодарської області (Казахстан), де й помер.

Докладніше див. статтю Ірини Костюк «Олександер Грушевський та становлення національної науки і вищої школи на початку ХХ століття» в «Українському історику» (т. ХХХІХ. С. 339–363).


Грушевський про Толстого. В арбатознавчій літературі визнано, що у вересні 1879 р. Лев Толстой зупинявся у своєї племінниці, княгині Єлизавети Валер’янівни Оболенської, яка жила в будинку № 9. Коли в 1882 р. Толстой поселився в Хамовниках, недалеко від Арбату, він неодноразово бував у Оболенської, дочки його сестри Марії Толстої. Ліза Оболенська іноді згадувалася в листах Льва Миколайовича. Скажімо, коли їй було всього чотири роки, Толстой писав у червні 1856 р. із Ясної Поляни сестрі Марії Миколаївні, яка мала трьох малих дітей — Варю, Миколу й Лізу: «Вареньке скажи от меня Уаааа! А Николеньке скажи Уииии! А преступнице скажи — Уууу-а!» В 1864–1866 рр. племінниці подовгу гостювали в Ясній Поляні, і Толстой писав про них: «Чудные, милые девочки». Наступного року: «...Я хвалю племянниц не оттого, что у меня швейцарская хорошая погода, а оттого, что они прелестны...» У лютому 1878 р., коли Лізі Оболенській було вже 26 років, Толстой повідомляв Софію Андріївну з Москви в Ясну Поляну, що зустрічався з нею і її мамою, своєю сестрою: «Теперь провел конец вечера... с Машенькой, Лизанькой...»

Теплі вечори проводив Лев Миколайович і в будинку № 9 у племінниці, тим більше, що добре ставився до її чоловіка. У 1888 р. той несподівано помер, і Толстой писав: «У нас на днях была скоропостижная смерть Оболенского — мужа племянницы... Человек был очень хороший — простой, добрый. Теперь вдова с 7-ю детьми осталась — бедная, долгов много...»

Один зі своїх останніх листів, вже після того, як залишив Ясну Поляну, Толстой надіслав наприкінці жовтня 1910 р. із Шамордіно своїй сестрі Марії Толстій і племінниці Єлизаветі Оболенській:

«Милые друзья, Машенька и Лизанька. Не удивитесь и не осудите нас — меня за то, что мы уезжаем, не простившись хорошенько с вами… Целую вас, милые друзья, и так радостно люблю вас».

Із цим толстовським напуттям Єлизавета Валер’янівна прожила ще чверть століття. Вона померла у 1935 р., перейшовши, як і її великий дядько, 80-річний рубіж.

Як і Володимир Ленін, який написав п’ять спеціальних статей про Льва Толстого, Михайло Грушевський кілька разів окремо звертався до його творчості, приділячи особливу увагу в літературних оглядах творів російських письменників. Ленінський підхід збіднювала впевненість, що правильна оцінка творчості Толстого можлива тільки з точки зору соціал-демократичного пролетаріату, а Грушевський розглядав Толстого з точки зору цивілізованого світу: «Світ шанує в ньому головно… могутнього критика моральних підвалин сучасного життя… Толстой став одним з небагатьох репрезентантів слов’янського світа, котрих ідеї вийшли за межі свого місцевого життя і могутньо вплинули на всесвітню еволюцію ідей і поглядів. Гус і Копернік у минулих століттях, Бакунін і Толстой, почасти Достоєвський у наші часи — ті немногі слов’яне, що своїми ідеями лишили глубший слід в житті культурного світау…»

Втім, і Ленін, і Грушевський сходилися на тому, що Толстой з величезною силою і щирістю бичував панівні класи, з великою нещадністю викривав брехню сучасного суспільства (Ленін), що сильна сторона Толстого — «невблаганне бичовання суспільної несправедливости і фарисейства, егоїзму і гіпокризії сучасних владущих кругів» (Грушевський). До речі, цю тезу Грушевський висунув за два роки до більшовицького вождя.

Ленін різко виступав проти тих, хто оголошував Толстого «вчителем життя» й закликав учитися не у Толстого, а у пролетаріату. Грушевський по-своєму також заявляв, що на «учителя житя» властиво Толстой не був сотворений… «Не учителя житя, а могутнього будителя людської мислі й громадського сумління мала сучасна культурна суспільність…» На думку Грушевського, там, де Толстой переходив до практичних поучень, односторонність і простолінійність його поглядів доводила його не раз до неможливих висновків, і позитивна сторона його моралістичної проповіді ставала її слабкою стороною — так зване «непротивленіє злу», легковаження або й просто ворожнеча до науки і культури, недовір’я до суспільно-політичних реформ чи навіть похід проти шлюбу, — все це були речі в практичному плані шкідливі, особливо для великоруської суспільності, а за нею й українського громадянства Росії.

Дуже критично ставився Грушевський до поглядів Толстого на мистецтво, викладених передусім у статті «Що таке мистецтво?». Не вдаючись в глибокий аналіз цієї великої й багатої думками, в тому числі спірними, праці, вчений заявляв, що «сильний артист, Толстой вже не раз показавсь дуже слабеньким філософом, і його нова теорія штуки в цілості не може видержати й найпоблажливішої критики…».

Незважаючи на суто класовий підхід, Ленін добре знав творчість Толстого і розумів, що письменник дав художні твори, які завжди будуть цінити й читати широкі народні маси. Грушевський у свою чергу наголошував, що «твори Толстого, що йшли всупереч утертим поглядам релігії й моральності, забороняла урядова цензура, але суспільність… в кождім разі з великою уважливістю ставилася до сеї творчости».

У статті-некролозі «Смерть Толстого» Грушевський писав: «Для мільйонів людей він передусім був могутнім апостолом протесту против соціальної неправди… Людство піднесло його на такий високий п’єдестал, як се не міг мріяти ніхто з його сучасників, і він тримався нім так трівко, панував над духовним життям людства так довго, що й самі звичайні фізичні вимоги тратили свою силу перед сею незвичайною силою духу…»

Багато років потому у «Всесвітній історії», пристосованій до програми вищих початкових шкіл і нижчих класів середніх шкіл, Грушевський окремо написав стосовно початку ХХ століття: «В письменстві найбільшими фігурами світової літератури зістались два письменники-моралісти росіяне: Достоєвський і Толстой».

Серед тих письменників, яких сам Толстой особливо високо цінив, був Антон Чехов, який, як відомо, мав українські корені. Лев Миколайович навіть читав уголос його оповідання «Душечка» в колі сім’ї та друзів... Михайло Грушевський якось писав: «Лев Толстой казав одному письменнику, що, на його погляд, Чехов перевисшає талантом усіх сучасних російських письменників, не виключаючи і його самого, Л. Толстого, та підносив особливо його здібність на кількох сторонах дати цілі образи, цілі психологічні типи і робити вражінє на читача сими мінятюрами. Дійсно, вже дрібні оповідання Чехова, про котрі тут, видно, головно говорить Толстой, дали йому коли не перше то, безперечно, одно з найперших місць між сучасними російськими письменниками, з виїмком, розуміється, самого Толстого…»
Грушевський про Чехова. Молодий Антон Чехов неодноразово бував у будинку № 9. До речі, цієї інформації немає навіть у цікавій і ємкій книзі Ніни Молєвої «Литературные тропы Москвы». Річ у тому, що в будинку розміщалася редакція журналу «Сверчок», в якому протягом 1886 р. Чехов надрукував шість своїх оповідань. У квітні 1886 р. у листі до брата Олександра Чехов писав: «В “Сверчке” платят прекрасно…» Молодий Чехов отримував у той час по 18 коп. за рядок або 200 крб. за 1 друк. аркуш. Для порівняння: Тургенєву тоді платили 350 крб., Лєскову та Достоєвському — 300 крб., Салтикову-Щедріну та Успенському — 250 крб. Зате вже в 90-х рр. гонорарна ставка Чехова зросла до 500 крб. за 1 друк. аркуш, більше платили лише Толстому — 1 тис. крб., а Горький і Короленко отримували по 150 крб. Михайло Грушевський, який спостерігав за творчістю Чехова, зазначав ниприкінці 90-х років, що «пише він яких кільканадцять літ, і декотрі збірники його оповідань перейшли вже за десяте видання — факт незвичайний в Росії!».

То був один із найплідніших у його житті років — понад сто оповідань і фейлетонів, причому значна частина з них належить до шедеврів світової новелістики. Цей рік якраз і показав, що майже дві третини оповідань Чехова вже тяжіли до «області серйозу», з «сміхотворних» лише одиниці нагадували колишнього безтурботного, веселого Антошку Чехонте, а в інших обов’язково було «трохи болю». В цьому контексті виділяється оповідання «Шуточка», яке, незважаючи на, здавалося б, легковажну назву, пронизливо передає прекрасне, хвилююче й тривожне передчуття закоханості.

У будинок № 9 Чехов приходив і до видавців братів Вернерів, які в ньому жили. У 1887 р. Вернери випустили у світ книгу Чехова «Невинні розмови», обкладинку якої малював його брат Микола Чехов, художник, співробітник багатьох гумористичних журналів.

У стінах арбатського будинку № 9 особливо символічно звучать слова Чехова про те, що Україна дорога й близька його серцю, що він любить її літературу, музику і дивну пісню, наповнену чарівною мелодією. Чехов признавався, що любить український народ, який дав світу такого титана, як Тарас Шевченко.

Чехов і з інших приводів бував на Арбаті. Скажімо, у прекрасної актриси Малого театру Надії Нікуліної, яка жила у власному будинку в Калошиному провулку, 10. Вона працювала в Малому театрі з 1863 р. і прославилася в комедіях Олександра Островського. В грудні 1888 р. Чехов був у Нікуліної у зв’язку з постановками п’єс петербурзьких драматургів, які планувалися на сцені Малого театру.

Як бачимо, стежки Чехова й Грушевського, хоч і віртуальні, врешті-решт перетнулися на Старому Арбаті. Втім, їх «зустріч» відбулася ще за життя письменника, коли в другому томі «Літературно-наукового вістника» у 1898 р. Грушевський вмістив аналітичну статтю про творчість Чехова. Трохи згодом, у четвертому томі журналу (1898) Грушевський відвів Чехову чільне місце в аналізі «новин російської літератури», наголосивши, що в ньому «можемо ще побачити першорядну літературну силу». Ці публікації свідчать, що молодий український учений добре знав творчість російського письменника, прочитав основні його збірки, повісті «Дуель», «Палата № 6», «Моє життя». Грушевський окремо підкреслював, що Чехов «звідав особисто місце заслання для засуджених в Росії — острів Сахалін і описав його й життя засланців в формі подорожі-мемуара».

На думку Грушевського, «погляд Чехова на життя глибоко песимістичний, його увагу привертають звичайно негативні форми людського життя, прояви аномалій, що випливають з самих обставин і від людей, з людської дурноти, тривіальності. Природа, дитяче життя, часто описувані автором, своєю правдою дають контраст сьому людському нерозуму і тривіальності, на котрі автор не знає ліків, не вказує виходу».

Безумовно, можна й інакше трактувати Чехова, але ж нам особливо цікава думка Грушевського про нього. Навіть, якщо вона не справдилася. Скажімо, Грушевський вважав, що «драматичні проби Чехова не мали особливого успіху». Мабуть, у цій оцінці найбільше відобразився провал «Чайки» в 1896 р. у Петербурзі, але вже з сезону 1898–1899 рр. ця п’єса йшла у МХАТі з постійним успіхом. Так само на сценах багатьох провінційних театрів успішно йшла наприкінці 90-рр. ХІХ століття п’єса «Дядя Ваня», про що Грушевський очевидно не знав. Тріумф «Трьох сестер» і «Вишневого саду» настав уже після публікації статті Грушевського про Чехова.

Найбільше місця в ній Грушевський відвів повісті «Мужики», яку прочитав відразу після публікації в журналі «Русская мысль» (1897. № 4). Як відомо, після її виходу в пресі розгорнулася полеміка між народниками (М. Михайловський, М. Протопопов та ін.) і легальними марксистами (П. Струве, О. Богданович та ін.) з приводу економічного і культурного розвитку Росії. Грушевський напрочуд чутливо вловив її:

«Голоси критики поділились: одні піднесли реальність і талановитість сього сумного образу, що виступив як протест проти ідеалізування народного побуту у деяких народників, ідеалізування шкодливого тим, що присипляло увагу до народних потреб. Знов інші добачили якісь неприхильні народу тенденції у автора. Один з авторитетніших репрезентантів поступової (прогресивної. — В. М.) російської публіцистики критик Михайловський закинув Чехову, що він зідеалівав міську трактиєрну цивілізацію, викинувши з неї весь той бруд і грубіянство, через котру мусив перейти його герой — Микола Чікільдєєв, а натомість перечорнив селянське життя, підкинувши до нього всякого бруду.



Такий осуд здається несправедливим. Автору ніхто не закинув нереальности виведеного ним образу».

Залучивши до свого аналізу ще й повість «Моя жизнь», Грушевський наголосив, що Чехов «зовсім не ідеалізує міста»: «Невимовно сумно виглядають в ній “інтелігенція” та міщанство, порожнява, конвенціональність (угодництво. — В. М.), дурнота сього життя змальована незвичайно виразно: тупоголовість, неморальність одних, дикість других, легкодушність й погоня за гріхами третіх».

Знову ж таки Грушевський заперечував тим критикам, які закидали Чехову «навмисне перечорнюванє життя» і стверджував, що насправді «образ провінціального життя, намальований ним, відповідає дійсності, хоч авторські приклади й зібрані в повісті в артистичному фокусі».

«Коли зведемо докупи безпросвітний образ селянства, намальований в “Мужиках”, з таким же образом міста, показаним в повісті “Моя жизнь”, виходить зачарований круг, дуже характерний для песимістичного характеру автора. Село гине в матеріяльній і духовній нужді, в нечуванім, нелюдськім упадку, але місто “крамарів і трактиєрників”, де не можна знайти чистої людини, розуміється, не прийде до помочи йому.



Але сей чарівний круг — тільки темна фантазія автора. В дійсности інтеліґенція складається не з самих гипокритів і еґоїстів, і до всіх, у кого є любов до справедливости, почуття обов’язку перед народом, є любов до чоловіка — до всіх тих страшний образ, змальований автором у “Мужиках”, кличе до помочи, до праці коло свого народу».

Навряд чи можна погодитися з тим, що Грушевський назвав «зовсім слабими» чи «розмірно слабонькими» оповідання Чехова «Человек в футляре», «Крыжовник» та «О любви». Скоріше, навпаки, в названих творах до цього часу можна черпати внутрішню духовну силу. В оповіданні «Крыжовник» чеховський герой, родовий дворянин, ветеринарний лікар Іван Іванич Чимша-Гімалайський розповідав про свого брата, який, працюючи на казенній роботі, все життя прагнув мати власну садибу в селі з обов’язковим аґрусом у городі… Довгі роки скупості й заощадження дозволили йому на схилі життя здійснити свою мрію, стати поміщиком з аґрусом і досягти повного щастя… Закінчивши свою розповідь, Іван Іванич укладався спати зі словами:

— Господи, прости нас, грішних!

Іван Іванич просив у Господа прощення за людське животіння в цьому принизливому гіпнозі; за тих, хто може бути щасливими в океані людських нещасть; за рабський страх людей перед владою, грошима, чинами, авторитетами; за несвободу тих, хто створений бути вільним…

Михайло Грушевський, який за кілька років до публікації оповідання «Крыжовник» (1898) пережив смугу гострої релігійності й повсякчасного звернення до Бога з усіх життєвих питань, очевидно, міг відчувати багато особистого в переживаннях чеховського героя.

В іншому чеховському оповіданні («Человек в футляре»), яке розглядав Грушевський, Іван Іванич обурювався:

«… сносить обиды, унижения, не сметь открыто заявить, что ты на стороне честных, свободных людей, и самому лгать, улыбаться, и всё это из-за куска хлеба, из-за теплого угла, из-за какого-нибудь чинишка, которому грош цена, — нет, больше жить так невозможно!»

...Проте жити треба і хочеться жити!

Господи, прости нас, грішних!

Бо ж, як говорив той же Іван Іванич, людині потрібні не три аршини землі, не садиба, а вся земна куля, вся природа, де на просторі вона могла б виявити всі властивості й особливості свого вільного духу…

Утім, Грушевський пильно зауважив, що у згаданих оповіданнях чітко сформульована провідна ідея, а сам Чехов, особливо в «Крыжовник» виступає з гарячою проповіддю громадської активності, роботи для загалу і нападає на підпорядкування цієї роботи особистим задачам.

У 1904 р. Грушевський негайно відгукнувся на смерть Чехова в «Літературно-науковому вістнику»: «Він був поетом людського чуття, сумного меланхолійного чуття, і тому так багато мав щирих приклонників і приятелів серед людей, котрі також мали нагоду відчути на своїй шкірі й костях тверді колеса життя, пережили тріумфи грубої егоїстичної сили і не прилучилися до неї. В його тихій резігнації (покірності. — В. М.) лежав глибокий і вічний протест против сеї грубої сили і неустанний поклик до “бога живого чоловіка”».


Грушевський про Шевченка. Розповідь про революцію в Росії Грушевський починав у «Споминах» так: «Перші чутки про петербурзькі події, дуже неясні і загальні, долетіли до нас на Шевченкові роковини, 26.ІІ…» Цікавою є сама прив’язка революційних подій до Шевченкових роковин, які завжди були надзвичайно важливою подією для Грушевського. У нього неодноразово зустрічаємо в інших місцях: «В Шевченківські дні вибухли революційні розрухи в Петрограді»; «саме в Шевченківські дні 1917 р. стались великі військові рухи в Петербурзі, які стали початком російської революції…»; «в неділю 12 березня відбулася велична українська маніфестація в Петербурзі: масовий уличний похід в честь Шевченківського свята і російської революції...»

Втім, у свідомості Грушевського падіння самодержавства справді було органічно пов’язане з іменем Шевченка, «який з незвичайною, небаченою ні перед тим, ні пізніше силою затаврував потворність самодержавного режиму, накинувшись на його носіїв з усім гарячим обуренням не лише пригнобленої України, але й пригнобленого суспільства Росії».

Виступаючи у Львові в березні 1909 р. з нагоди 48-х роковин смерті Кобзаря, Грушевський сказав проникливі слова, що звучать дуже сучасно. Взагалі вони мовлені на віки. Краще не скажеш:

Шевченкові свята (так говорив і писав Грушевський про роковини народження і смерті Тараса Шевченка, що завжди знаходяться поруч. — В. М.) стали неустанними маніфестаціями народолюбних, демократичних, поступових, гуманних ідей, які одушевляли й одушевляють кращу частину нашої суспільности. Змістом Шевченкових свят стало не тільки засвідчення нашої вірности культу великого поета, але й вірности провідним ідеям його поезії. Вони є публічним ісповіданням віри для нашого громадянства, обрахунком сумління його членів. Перед лицем поета мусимо запитати в себе, чи живий у нас дух його? Чи не держимо ми тільки національної шкарлупи, позбавленої благородного змісту, вложеного в українство великим Кобзарем і іншими кращими представниками нашого відродження? Чи свідомі ми своїх обов’язків перед народними масами, цією основою українського життя, підставою нашого розвою і надій? Чи палить нас отся свята, повна пожертвовання любов до України, якій дав вираз Шевченко у знаних словах:



Бо я так її люблю

Свою Україну небогу —

За неї душу погублю...
(Як відомо, у Шевченка читаємо дослівно:
Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!)

До речі, послухаємо думку відомого літературознавця Юрія Барабаша з приводу цих рядків поета: «Не знаю — принаймні не пригадую — в поезії, і то не лишень українській, рядків, де б синівську любов до матері-землі було виражено з такою силою, так просто і так… страшно, адже подумаймо лишень: ці слова виголошені людиною глибоко релігійною…

…Бо ж тільки тоді наше свято буде честю і славою Шевченкові, а не профанацією його імені…»

Грушевський вважав, що Шевченкова поезія розплющила очі приспаному українству і звела в одну національну сім’ю роз’єднані частини України. Він оригінально перефразував Тарасову хвалу видатному чеському і словацькому славісту Шафарикові (Шевченко присвятив йому поему «Єретик»):

Слава Тобі, НАШ ТАРАСЕ

Во віки і віки,

Що звів єси в одне море

УКРАЇНСЬКІ ріки.
Грушевський наголошував, що «Шевченко не тільки з’єднав в одно тіло розшматовані частини української землі, українського народу, але й оживив його душею живою. На гробовищах старої державної України вказав живу, невмирущу силу — український люд, український демос. Поет навчив бачити в нім носія українського життя, українських надій на прийдешнє. В своїй особі й своїй творчості Шевченко розкрив нескінченно багатий, шляхетний зміст народної душі, народного життя. В розвою і поступі народних мас вказав несхибну дорогу до нашого національного відродження; в обороні прав народних, робочих мас — запоруку нашого суспільного і національного подвигнення».

Асоціативно згадався вірш «Шевченко» (1936) українського поета Богдана-Ігоря Антонича, «врослого в шевченківську традицію» (Дмитро Павличко):

Це Ти сто літ показував мету і шлях стовпом вогнистим,

ми виросли у спадщині твоїй, як в сяйві сонця листя,

у куряві воєн, у мряці буднів час Тебе не зрушив.

Твоє наймення мов молитву кладемо на стяг,

бо знаємо, що мов тавро понесемо в життя

печать Твоїх палючих слів, що пропекла до дна нам душі.


У поемі Бориса Олійника «Трубить Трубіж» саме Тарас Шевченко уособлює стійкість українського народу, супроти якого на межі століть і тисячоліть «сам князь пітьми — володар сього світу, не військо вислав — виставив гаман». Саме Тарас Шевченко звертається до Богдана Хмельницького із закликом до нової боротьби:

То буде січа, грізна і свята!

Ще нечисть вчинить сатанинський шабаш,

Щоб Слову Істини замкнуть уста.

Отож, Богдане, іменем Христа —

Хай опліч Слова стане твоя шабля

І оберіг козацького хреста!
Власне, поезія Тараса Шевченка, як і Бориса Олійника, і є тією «оголеною шаблею», з якою народ України захищає сьогодні свої споконвічні, генні цінності:

В останній бій виходимо при Слові,

Бо тільки Слово береже в основі

Безсмертя української душі.


У 1912 р., до дня народження Тараса Шевченка, Грушевський опублікував у «Літературно-науковому вістнику» статтю «Свято єднання», в якій зробив окремий наголос на тому, що творчість Кобзаря «становить не тільки найвищий національний скарб українського народу, але має велику вагу, як високоцінне сполучення глибоконаціональних настроїв з такими ж настроями гуманности і загальнолюдської солідарности».

Цей висновок, зроблений незадовго до 100-річчя з дня народження Шевченка, не тільки не застарів, але й набув особливого змісту в наші дні. Грушевський підкреслював, що для українського народу, який на той час у Росії перебував ще тільки на стадії свого національного розвою, має високу вартість передусім національна сторона Шевченкових поезій. Через дев’ять з гаком десятиліть за умови незалежної України ця «національна сторона» поезій великого поета знову відіграє ключову роль в утвердженні самосвідомості українців. Але водночас зростає наголошене Грушевським значення Шевченкової творчості, «свобідної від усякої агресивности, від усяких елементів егоїстичного, зоологічного націоналізму».

У статті Грушевського ця домінанта Шевченкової поезії була ним особливо акцентована у зв’язку з зізнаннями Володимира Короленка, що з’явилися на сторінках «Історії мого сучасника». Короленко, життя якого було дуже тісно пов’язане з Україною, розповідав, як, навчаючись в Рівненській гімназії, він познайомився з творчістю Кобзаря. Спочатку з поезією Шевченка романтизм старої України вривався в його душу, потім сприйняття деяких поетичних творів Шевченка стало в Короленка суттєво змінюватися. Вчитаємося в ті ж рядки з «Історії мого сучасника», що привернули увагу й Михайла Грушевського:

«А затем кое-где из красивого тумана, в котором гениальной кистью украинского поэта были разбросаны полные жизни и движения картины бесчеловечной борьбы, стало проглядывать кое-что затронувшее уже и меня лично. Гонта, служа в уманьском замке начальником реестрових казаков, женился на польке, и у него было двое детей. Когда гайдамаки под предводительством того же Гонты взяли замок, иезуит приводит к ватажку его детей-католиков. Гонта уносит и режет обоих “свяченим ножом”, а гайдамаки зарывают живьем в колодце школяров из семинарии, где учились дети Гонты.

У Добролюбова я прочел восторженный отзыв об этом произведении малороссийского поэта: Шевченко, сам украинец, потомок тех самих гайдамаков, “с полной обьективностью и глубоким проникновением” рисует настроение своего народа. Я тогда принял это объяснение, но под этим согласием просачивалась струйка глухого протеста... В поэме ничего не говорится о судьбе матери зарезанных детей. Гонта ее проклинает:

Будь проклята мати,

Та проклята католичка,

Що вас породила!

Чом вона вас до схід сонця

Була не втопила?..


Думалось невольно: ведь он на ней женился, зная, что она католичка, как мой отец женился на моей матери... Я не мог разделять жгучей тоски о том, что теперь...

Не заріже батько сина,

Своєї дитини,

За честь, славу, за братерство,

За волю Вкраїни...
(Ці поетичні рядки Короленко взяв із Шевченкового вірша «Гоголю». Чи й варто доказувати, що в них немає “пекучої туги” за синовбивством заради Вкраїни. Кобзаря хвилювало зовсім інше: “Не заріже: викохає // Та й продасть в різницю Москалеві”. — В. М.).

Это четырехстишие глубоко застряло у меня в мозгу. Вероятно, именно потому, что очарование националистского романтизма уже встречалось с другим течением, более родственным моей душе...

Статьи Добролюбова, поэзия Некрасова и повести Тургенева несли с собой что-то прямо бравшее нас на том месте, где заставало. Казак Шевченко, его гайдамак, его мужик и дивчина представлялись для меня, например, красивой отвлеченностью. Мужика Некрасова я никогда не видел, но чувствовал его больше. Всегда за непосредственным образом некрасовского “народа” стоял интеллигентный человек, с своей совестью и своими запросами... вернее — с моей совестью моими запросами...

Эта струя литературы того времени, этот особенный двусторонний тон ее — взяли к себе мою разноплеменную душу... Я нашел тогда свою родину, и этой родиной стала прежде всего русская литература...»

Цю виноску Короленко зробив сам, і я цитую ту її частину, що нас особливо цікавить:

«Эта часть истории моего современника вызвала оживленные возражения в некоторых органах украинской печати. Позволю себе напомнить, что я пишу не критическую статью и не литературное исследование, а только пытаюсь восстановить впечатление, которое молодежь моего поколения получала из своего тогдашнего (правда, неполного) знакомства с самыми распространенными произведениями Шевченка…»

Михайла Грушевського взагалі не зацікавив цей вибір юного Короленка на користь російської літератури — кожний має право на свої вподобання. Проте він із усією серйозністю поставився до мотивувань відомого письменника, зауваживши, що «такі признання в устах письменника, для котрого гуманний, етичний момент був провідним мотивом творчости, мусів вразити кождого хоч трохи близше обзнайомленого з духом Шевченкової поезії — настільки вони суперечать основному гуманному тонови сеї поезії».

Грушевський не заперечував, що певні подробиці та образи української минувшини в Шевченковій творчості не раз бентежили декого своїм кривавим колоритом і навіть викликали закиди про негуманні настрої Шевченкових поезій. Раніше подібні голоси лунали, частіше всього в польських колах, а також, за словами Грушевського, «зробив певне вражіннє голос російського письменника, що своє відчуженнє від української стихії, до котрої належав він походженнєм, толкував тими антипатичними нотами, які його вразили в сій книзі живота українського народу — Шевченковім Кобзарі».

Дозволю собі перервати Грушевського й зауважу, що моторошна сцена з «Гайдамаків», у якій «сконцентровано всю жахливість релігійної ворожнечі між людьми, особливо коли вона накладається на ворожнечу соціальну і національну» (Іван Дзюба), так само безмежно далека від оспівування національно-релігійного розбрату, як шекспірівський «Макбет» від пропаганди насилля. Дітовбивця Гонта у Шевченка щиро просить Бога «Нехай на сім світі / Мене за вас покарає, / За гріх сей великий», але він усвідомлює заради кого вчинив нелюдський злочин:

Сини мої, сини мої!

На ту Україну

Дивітеся: ви за неї

Й я за неї гину.
Грушевський писав про розправу поляків над гайдамаками: «Тяжкими муками замучено Гонту і багатьох інших... Тих, що не були вбиті відразу, судили потім... й засуджували на різні кари, найбільше на кару смерті:

Ой зв’язали та попарували,

Ой як голубців у парці,

Ой засмутилась уся Україна,

А як сонечко в хмарці, —
згадує пісня сумний кінець останнього великого повстання на Правобережжі».

Криваві рядки з «Гайдамаків» своїм пронизливим болем за Україну, що «навіки заснула», співставні з розглянутою вже нами поетичною максимою Шевченка, в якій він готовий проклясти святого Бога заради своєї Батьківщини.

Микола Жулинський наголосив, що Гайдамаччина — це останнє поривання українського народу здобути свободу, це трагедія доведеного до відчаю гнобленого люду, який у невгамовній помсті за наругу втрачає моральні перестороги і в якусь історичну мить не зважає на Божі заповіді. Шевченко болісно переживав цей несамовитий сплеск «кровавого діла» в середовищі лагідного й молитовного народу, який вибухнув нещадним гнівом «за святую правду-волю» і прирік себе на багатолітнє безмежне страждання:

У старих спитаю:

«Чого, батьки, сумуєте?»

«Невесело, сину!

Дніпро на нас розсердився,

Плаче Україна...»


Гайдамаки, які «трохи не рік шляхетською кров’ю наповали Україну» — для Шевченка є месниками за нещадне гноблення українців, але їхній «червоний бенкет» був і величезним пекельним лихом, що залишилося незагойною раною в душі та свідомості всього українського народу:

Отаке-то було лихо

По всій Україні!

Гірше пекла... А за віщо,

За що люде гинуть?

Того ж батька, такі ж діти —

Жити б та брататься.

Ні, не вміли, не хотіли,

Треба роз’єднаться!

Треба крові, брата крові,


1   ...   37   38   39   40   41   42   43   44   ...   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка