Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка40/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   ...   56

Воздвиженка вулиця — в Міській дільниці міста (тепер райони Китай-город, Арбат). Грушевський бував тут, зокрема в Головному архіві Міністерства закордонних справ.

У ХVІ столітті називалася «Орбатом». У 1658 р. цар Олексій Михайлович повелів назвати її разом із нинішньою вулицею Арбат Смоленською вулицею (нею, а також Арбатом пролягала в ті часи дорога на Смоленськ, а далі — на Європу), але у просторіччі, та і в офіційній документації, ця назва не прижилася. Москвознавець Михайло Пиляєв писав, що й у ХVІІ — на початку ХVІІІ століть «називалася Арбатською вулицею». У ХVІІІ столітті з’явилася назва Воздвиженка від Хрестовоздвиженського монастиря, яку москвичі й прийняли.


Воздвиження Чесного Животворящого Хреста Господнього на Воздвиженці церква — відома дерев’яною з 1547 р., але спопелилася в пожежі, в якій вигоріла половина Москви. Вже у 1550-ті рр. соборний храм Хрестовоздвиженського монастиря було зведено кам’яним на тому самому місці. Новий величний собор, який визначив обличчя всього району, побудовано у 1701–1728 рр.

Це був монументальний собор, який велично здіймався над Воздвиженкою, ступінчато підвищуючись восьмигранною частиною в центрі, увінчаною главою. До центрального об’єму примикали хрестоподібно розташовані споруди складної форми, орієнтовані за сторонами світу. Над кожним боковим об’ємом вивищувалася мала глава, що робило собор п’ятиглавим. Спеціалісти кажуть, що «Хрестовоздвиженський собор був пізньою реплікою так званого московського бароко». У 1814 р. Хрестовоздвиженський собор скасували, а церква стала приходською: «Воздвижения Животворящего креста, на Воздвиженской улице». Входила до Тверської дільниці міста.

У 1849 р. було побудовано дзвіницю. В «Путеводителе по Москве…» під редакцією І. Машкова (1913) читаємо: «Построенная в 1848‒1849 гг. архитектором П. П. Бурениным, колокольня прекрасно прикомпонована к храму и имеет один с ним характер. Формы храма удивительно сходны с формами деревянных украинских ярусных храмов».

Грушевський бачив храм, а, можливо, й відвідав уже під час першого приїзду до Москви, коли працював у Головному архіві Міністерства закордонних справ на Воздвиженці, а потім — у 1916‒1917 рр.

У зв’язку з будівництвом Московського метрополітену храм знесли. Священика церкви Олександра Сидорова було репресовано. Пам’ять про монастир і собор збережено в назві Хрестовоздвиженського провулка (між вулицями Знаменка і Воздвиженка).

У 1917 р. настоятелем храму був Павло Парусников.


Вознесіння Господнього (Малого Вознесіння) церква (вул. Велика Нікітська, 18).

Відома дерев’яною з 1548 р. Є свідчення, що побудована в камені в 1584 р. царем Федором Івановичем на честь свого коронування. Двохярусна шатрова дзвіниця Малого Вознесіння, зведена у ХVІ столітті, є найбільш ранньою у Москві. Перебудовувалася у 1680-х рр. і в 1739 р. Зі старого Синодального довідника дізнаємося, що на початку ХІХ століття «у зв’язку з будівництвом нової великої будівлі церкви Вознесіння біля Нікітських воріт храм став називатися Малим Вознесінням». За радянських часів діяв аж до 1937 р. Повернуто віруючим у 1992 р. Останніми роками дзвоном храма Малого Вознесіння відкривається Міжнародний конкурс імені П. І. Чайковського.

Грушевський бачив цю церкву, коли бував на Великій Нікітській вулиці.
Волхонка вулиця — у Тверській дільниці міста (тепер — район Хамовники) між Боровицькою площею і площею Пречистенські ворота. Сучасна назва закріпилася у ХVІІІ столітті, скоріше за все, від річки Волхонка, що впадала в Москву-ріку (походження назви річки не встановлено).

Грушевський бував на Волхонці, принаймні, в 1892 р., коли відвідував храм Христа Спасителя.


Волчанінова Михайла друкарня.

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).


Воробйові гори — назва високого правого берега Москви-ріки навпроти Лужниковського закруту, один із семи московських пагорбів. Простягаються від гирла р. Сетуні до Андріївського моста Окружної залізниці. Максимальна висота — 220 м над рівнем моря, 80–100 м — над рівнем ріки. Назва — від колишнього села Воробйове, де збереглася лише церква Живоначальної Трійці (1811–1814), яка за радянських часів була діючою.

Москвознавець ХІХ століття Іван Кондратьєв писав:

«Село Воробьево исстари было дворцовым, и горы, на которых оно расположено, назывались Воробьевскими кругами, потому что горы составляли непрерывную цепь. Село находится на высокой горе, по правую сторону Москвы-реки, против Новодевичьего монастыря. Первый, кто обратил особенное внимание на Воробьево и полюбил его, это великий князь Василий Иоаннович. Тут он построил деревянный дворец на каменном фундаменте… Любил Воробьево и царь Борис Фёдорович Годунов и подолгу проживал в Воробьевском дворце. Петр Великий приказал насадить за дворцом березовую рощу… При императрице Екатерине дворец пришел в совершенную ветхость, был разобран, и на его фундаменте поставили новый дворец, перенесенный с Пречистенки, но и этот дворец к концу прошлого столетия (ХVІІІ. — В. М.) пришел в ветхость и потому был до основания разломан. Окнами дворец выходил одной стороной к Москве-реке, другой к городу. До 1810 года в Воробьево были две деревянные церкви, которые в 1811 году разобраны, и сооружена одна, каменная, во имя Св. Троицы, с приделами Св. Николая чудотворца и Преподобного Сергия Радонежского. Как известно, с гор открывается великолепный вид на Москву, и видом этим восхищались все, кому приходилось бывать на горах».

Сучасник описував краєвид, який відкривався з Воробйових гір: «…Взор ваш теряется в громаде огромных зданий, перемешанных с маленькими домиками, над которыми попеременно возвышаются золотые главы соборов и монастырей и высокие шпицы древних московских башен…»

Захоплено-поетичний вірш «Воробьёвы горы» залишив відомий російський поет Аполлон Майков (1821–1897):

Не горят златыми льдами,

Ни пурпурными снегами

Средь небесной синевы

Их венчанные главы;

С ребр не хлещут водопады;

Бездны, воя и шумя,

Не страшат пришельца взгляды

Ни пугливого коня;

Но люблю я эти горы

В простоте веселой их,

Их обрывы, их оборы

Перелесков молодых.

Звичайно, що в ХІХ столітті «громади величезних будівель» мали значно менші розміри, ніж за часів Грушевського. Путівник 1917 р. «По Москве» повідомляв:

«С Воробьевых гор ныне уже представляется иная картина. Вместе “златоглавых церквей” выделяются тут и там громады 7–8-этажных “небоскробов”, грозящих вскоре совсем погубить своеобразно-прекрасную панораму первопрестольной столицы».

Грушевський, звичайно, бачив із міста Воробйові гори, але відомостей про те, чи бував він на них, немає.


Воскресіння Словущого на Малій Бронній церква (знесена у 1938 р.). Грушевський бачив її, принаймні, коли відвідував Бурчака-Абрамовича, який жив на Малій Бронній, 2.

Тодішня церква була записана так: «Воскресения Христова или Словущее Воскресение, что в Бронной, в переулке Малом Бронном». До середини ХVІІ століття була дерев’яною. Кам’яною побудована у 1689–1690 рр. Єдина з усіх будівель на вулиці не згоріла під час пожежі 1812 р., хоча вигоріла зсередини. У 1820 р. церкву було перебудовано, на ній було поставлено старі хрести, що дивом збереглися. Трапезну і дзвіницю у типовій для пізнього ампіру формі звели у 1832 р. Оновлена у 1901 р. На початку 30-х рр. церкву закрили, а з 1935 р. почали розбирати.


«Вся Москва» — щорічна московська адресна й довідкова книга, що була продовженням (з 1895 р.) довідкового видання ХІХ століття «Адрес-календарь города Москвы».

На початку ХХ століття «Вся Москва» складалася з майже двох тисяч (!) сторінок, у кожній — по три-чотири колонки.

Скажімо, видання 1901 р. містило докладні відомості про міністерські відомства, храми, навчальні заклади, періодичну пресу, лікарні, лікарів і ветеринарів, присяжних повірених, архітекторів і художників, театри, музеї тощо. Особливий інтерес досі викликає розділ «Москва торгово-промышленная», в якому за алфавітним порядком названі товари від «антрациту», «асфальту» до «труб» і «чавуну», «щетини» та «яєць».

У рекламі видання 1915 р. читаємо: «Адресная и справочная книга гор. Москвы составлена по новой программе и материалам, при чем особенное внимание обращено на возможно полную выверку сведений, помещённых в книге. Издание “Вся Москва” даёт сведения о личном составе правительственных, общественных и частных учреждений г. Москвы; списки фабрик и заводов г. Москвы, а также купцов, ремесленников и торговых фирм, распределенных по производствам и предметам торговли; алфавитный список жителей г. Москвы с их адресами; список практикующих в г. Москве врачей, акушерок, массажистов и массажисток, присяжных поверенных и их помощников, присяжных стряпчих, частных поверенных, архитекторов и художников; список домов и домовладельцев по улицам с указанием, какому мировому и полицейскому участку дом принадлежит и обозначением полицейских и городских (крепостных) №№ домов. Сверх сего в книге помещены: “Железные дороги” и “Городские электрические трамваи”».

Повідомлялося, що «к книге приложены большой вновь составленный общий план г. Москвы, отпечатанный в восемь красок, фактически проверенный, с нанесением на него Окружной дороги, линий трамваев, границ полицейских участков, вновь изменённой границы городской селитебной площади по взиманию государственного налога с городских недвижимых имуществ, новых границ судебно-мировых участков, планы московских театров и цирков и прочее».

Книга відображала безліч добродійних закладів (лікарень, богаділень, нічліжок) для бідних, сиріт, інвалідів, величезну кількість громадських союзів, організацій, фондів милосердя, приватних навчальних і культурних осередків, обов’язково зі вказівкою відповідальних осіб. При цьому неодмінно називалися не лише керівники, але й, скажімо, всі гімназичні вчителі за іменами та спеціальністю. Великий, Малий, Художній та інші провідні театри Москви були представлені в книзі поіменним складом трупи зі вказівкою амплуа, списком оркестру, балету, адміністрації, містилася інформація про ціни на квитки, представлялися плани глядацьких залів.

Усі будинки в Москві були названі не лише за номерами, але й за прізвищами їх власників. При цьому про кожного сказано, яке в нього звання (дворянин, потомственний громадянин або купець такої-то гільдії), а якщо власник колективний (громадськість, церква, союз, фірма), то наводилося точне найменування з номером телефону та ім’ям керівника. Такому всеосяжному міському довіднику можна позаздрити і сьогодні.

«Вся Москва» за 1917 р. містила «Алфавитный указатель адресов жителей г. Москвы», що дозволило встановити всіх мешканців Арбату на той час, коли тут перебував Грушевський, їх професії та рід занять.

В адресній книзі містилася цінна інформація про храми, урядові та приватні установи міста, торговельно-промислові підприємства, театри та інші заклади культури. В книзі були опубліковані «Алфавитный список улиц г. Москвы» та план міста, вміщено відомості про міські електричні трамваї та залізниці.

Утім, у 1917 р. «Вся Москва» рекламувала сама себе коротко та скромно: «Адресная и справочная книга г. Москвы. Выход ежегодно в первой половине декабря. К книге приложен план г. Москвы. Издание Т-ва А. С. Суворина “Новое время”. Редакция — Арбат, 30. Тел. 58‒78 и 195‒30».


Гагарінський провулок — у Пречистенській дільниці міста (тепер район Хамовники) між Гоголевським бульваром і Плотниковим провулком. Назва виникла наприкінці ХVІІІ — на початку ХІХ століття за прізвищем князів Гагаріних, які володіли тут великою садибою (раніше — Стара Конюшенна вулиця — головна у старовинній Конюшенній слободі).

Грушевський бував у Гагарінському провулку.


Гайдамаки Дмитра театральна трупа — артисти з України, які гастролювали в Москві протягом усього часу перебування Грушевського в Москві.

Якраз у день прибуття сім’ї Грушевських до Москви, тобто 11 вересня 1916 року, газета «Московский листок» у спеціальній рецензії давала захоплену оцінку спектаклів української трупи Дмитра Гайдамаки в театрі Струйського, що на Серпуховській площі: «Знаходячись у театрі, не можеш відірватися від сцени». Того дня йшов спектакль «Шельменко-денщик» Григорія Квітки-Основ’яненка — на той час найрепертуарніший після «Наталки Полтавки» Івана Котляревського в усій українській драматургії. До речі, артисти з України привезли до Москви й «Наталку Полтавку».

Театральний колектив Гайдамаки утворився наприкінці ХІХ століття шляхом відгалуження від трупи Марка Кропивницького. Гайдамака був близьким помічником цього майстра, а потім двадцять років очолював власну трупу. Він говорив артистам: «Грайте без пишномовності. Більше душі, більше внутрішніх переживань». Здається, саме на це найперше звертали увагу суворі московські критики. «Вміти захопити глядача — задача нелегка. І якщо малоросам вдається це, то, напевне, в їх грі є… разюча простота, з якою розігруються малоросійські п’єси. Простота — привілей істинних талантів…»

До трупи Гайдамаки входило 40–60 осіб, у ній, за висловом газети «Московские ведомости», були такі артисти, які могли б стати окрасою будь-якого театру Росії. «Московский листок» писав у 1916 р.: «Л. Я. Манько, Д. А. Гайдамака, пані Шостаківська безумовно зіграють помітну роль в історії малоросійського театру». Юлія Шостаківська (дружина Гайдамаки) свого часу грала головні драматичні ролі в трупі Кропивницького, а Манько запрошувалася до трупи нарівні з Марією Заньковецькою. Трупа мала добірний хор і прекрасних співаків-солістів, зокрема московські газети відзначали Н. Кочубей-Дзбановську. Разом із трупою Гайдамаки в 1916 р. виступали також артисти з українського колективу Т. Колісниченка.

У Москві з великим успіхом були показані п’єси Михайла Старицького «Сорочинський ярмарок» і «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», поставлені ще в перший сезон роботи трупи і пройшли з нею весь її творчий шлях. При аншлагах неодноразово відбулися спектаклі: «За двома зайцями» Михайла Старицького, «Тарас Бульба» та «Вій» за Миколою Гоголем, «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Дай серцю волю, заведе в неволю» Марка Кропивницького та багато інших вистав, які й досі прикрашають репертуарні афіші сучасних театрів.

Московські газети відзначали, що малоросійська мова, не всім знайома, завдяки талановитим українським артистам, була цілком зрозумілою. Про це свідчили постійні аншлаги, щире співпереживання глядачів, вибухи непідробного сміху в залі та оплески у фіналі кожного спектаклю. Спів, як сольний, так і хоровий, викликав захоплення публіки, і вона настійно вимагала безкінечних повторів. З ентузіазмом сприймали москвичі танці парубків і дівчат, які, здавалося, літали…

Крім того, на спектаклі трупи потягнулися московські українці й думаю, були серед них і ті, хто не обмежився лише ностальгією за Батьківщиною, для кого приїзд артистів з України став поштовхом до конкретної роботи в ім’я її відродження. Саме так було, наприклад, з Петром Стебницьким, якого знав Грушевський. За часів свого студентства в Києві Стебницький був «общеросом», а до української справи ставився скептично. Ситуація змінилася, коли 24-річний Стебницький опинився в Петербурзі. Він відразу відчув те, чого не помічав у Києві: брак рідного повітря. «Тут приїхав до Петербурга Кропивницький зі своєю знаменитою трупою, — писав Андрій Ніковський, — і сталося чудо: після кількох вистав зі Стебницького-скептика став — може це мало сказати: гарячий і незбитий українець…» Цей соціально-театральний феномен сформулював у своєму щоденнику Лесь Курбас: «Були такі, що тільки наші вистави зробили їх свідомими українцями».

Є щось символічне в тому, що театральний колектив Дмитра Гайдамаки гастролював у Москві, коли в ній жив Грушевський, хоча той не відвідав жодного спектаклю гайдамаківців: «Я не був в театрі взагалі всі сі роки». Неймовірна завантаженість, зосередженість насправді не дозволяли Грушевському відволікатися, проте про театр український він не забував. Коли влітку 1915 р. мав відбутися з’їзд театральних працівників, писав Єфремову із Симбірська: «Справа взагалі для нас пекуча, а тепер в зв’язку з питанням про “разумные увлечения” дуже актуальна. Не знаю, наскільки живо беруться кращі наші трупи. А взагалі треба заявити про наші потреби». Розробляючи основи задуманого з Максимом Горьким збірника «Україна і Москва в їх духовному житті», запитував у Сергія Єфремова в листі з Арбату в листопаді 1916 р.: «Хто б написав про оригінальність і цінність українського театра?»

Немає потреби розширювати й поглиблювати цю тему, бо вона виходить за межі московського життя Грушевського. Натомість наведу слова, що кинулися в очі в одній з статей Грушевського, написаній задовго до перебування на Арбаті: «Я потраплю високо оцінити значіння театру добре поставленого й провадженого, що має перед собою певну ідейну програму й зміряє до неї, не запобігаючи вулиці, не силкуючися робити касу за всяку ціну».
Георгіївський (тепер — Вспольний) провулок — у Пресненській дільниці міста (тепер — Пресненський район) між вулицями Мала Нікітська і Спиридонівка. Назва — від церкви Георгія Победоносця на Вспольї.

Грушевський бував у будинку № 16 в провулку, який належав лікарю Миколі Дикому.


Георгія Победоносця на Вспольї церква. Дерев’яною відома близько 1630 р. З 1657 р. — кам’яна. У 1870-х рр. проведено великі ремонтні роботи. Знесена в 1933 р.

Грушевський бачив цю церкву, коли приходив у гості до лікаря Миколи Дикого, який жив поруч із храмом у Георгіївському (тепер — Вспольному) провулку.


Георгія Победоносця на Красній гірці церква. Знаходилася на Моховій вулиці біля Московського університету. В путівнику 1917 р. «По Москве» зазначалося: «Переделывалась и перестраивалась церковь очень много раз и в современном виде находится только с 1879 года». Такою її бачив Грушевський ще в 1892 р., коли жив неподалік.

У 1892-му священиком-настоятелем церкви був Олексій Легонін, а у 1917 р. — Іван Преображенський.


Гнатюк Володимир Михайлович (1871–1926) — український фольклорист, етнограф, літературознавець, видавець, секретар НТШ, член-кореспондент Петербурзької Академії наук, академік Української Академії наук. Поклав початок систематизованому науковому виданню українських фольклорних та етнографічних матеріалів.
Говіння — у широкому розумінні слова — піст, у вужчому — приготування до Таїнства Причастя, що полягає в пості й утримуванні, особливо ревному відвідуванні богослужінь і здійсненні келейного молитовного правила.

Знаходячись у Москві, Грушевський записав у щоденнику 16 лютого 1892 року про говіння в Синодальній церкві чи Архангельському соборі.


«Голос минувшего» журнал.

Див.: «Я став у центрі московського українського життя» (р. 4, с. ).


Голубєв Олександр Олексійович (1836–?) — Грушевський познайомився з ним у Москві в 1892 р., працюючи в Московському архіві Міністерства юстиції, згадував Голубєва в щоденнику.

Закінчив Пензенську духовну семінарію (1862) та юридичний факультет Московського університету (1869). Працював в архіві з січня 1877 р. до жовтня 1888 р., потім — у департаменті Міністерства юстиції. Офіційно був причисленим «к департаменту Министерства юстиции с откомандированием для занятий в архиве». Мав ордени св. Анни і св. Станіслава.

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).
Гостиний двір — щодо назви москвознавець ХІХ століття Іван Кондратьєв пояснював:

«Само собою разумеется, что название Гостиного двора произошло от слова “гость”, означавшего купца, который вел оптовую и иностранную торговлю. Гости известны едва ли не с самого основания Русского государства. В сравнении с прочими купцами они пользовались многими преимуществами, которыми их жаловали государи особыми грамотами. В гости жаловались за различные услуги, оказанные государству, или за распространение торговли. Гости торговали внутри России, а также и за границею».

Гостиний двір уперше було побудовано неподалік від Кремля — між Варваркою та Ільїною, на місці давнього торжища, — в 1546 р. за указом Івана Грозного: «Всякими товарами торговать в рядах, в которых коими указано и где кому даны места. А которые всяких чинов торговые люди, ныне торгуют на Красной площади и на перекрёстках и в иных не указанных местах, поставя шалаши и скамьи, и рундуки, с тех мест великий государь указал сломать и впредь на тех местах никому ни с какими товарами не торговать, чтобы на Красной площади и на перекрёстках и стеснения не было».

Деякий час на Гостиному дворі продавали лише оптом, а вроздріб — в Торгових рядах, але згодом саме на Гостиному дворі розгорнулася жвава торгівля, яку тільки можна уявити: і оптом, і вроздріб. Михайло Пиляєв писав: «В Старой Москве, в Екатерининские времена (Катерина ІІ була імператрицею у 1762‒1796 рр. — В. М.) покупки модных вещей совершались, по большей части, в Гостином дворе, а не в магазинах на Кузнецком мосту, как теперь».

Під час московської пожежі 1812 р. Гостиний двір повністю згорів, але його відбудували швидко — за два роки. В 1838‒1840-х рр. на місті Старих рибних рядів у Рибному провулку було закладено триповерховий будинок нового Гостиного двору. У ньому був окремий Полотняний ряд, який, до речі, відвідував Шевченко, бо згадував у зв’язку з Гостиним двором сорочку з іванівського полотна.

В «Алфавитном указателе к плану Городской части» опис Гостиного двору займав чимало місця: «№ 91. Гостиный Двор на Никольской и Ильинской ул. и Красной площади; без №. Гостиный Двор на Ильинской и Варварской улиц., Красной площ. и в Хрустал. пер.; 98. Гостиный Двор Старый, на Ильинск. и Варварск. ул. и в Хрустальном и Рыбном переулках; 101 Гостиный Двор Новый, в Рыбном пер». У тому ж документі перераховувалися несчисленні ряди, скажімо, в будівлі № 91: «Иконный. Гребенной. Квасной и Сундушный. Железный верхний. Колокольный. Табачный. Табачный узенький. Табачный и Бумажный в выступе. Ветошный Большой. Ветошный Малый. Бумажный. Нитяный. Лапотный. Кафтанный. Сапожный. Шорный Узенький. Сапожный. Серебряного ряда, второе прясло. Епанечный и Шелковый. Золотокружевный Большой. Золотокружевный Малый. Холщевый. Овощный Верхний. Шпажный Узенький. Ножевая линия. Серебряного ряда первое прясло. Скорняжный и Панской. Суконная Малая линия. Суконная Большая линия. Шапочный ряд Большой. Овощного ряда Верхнее продолжение. Овощный Новый Узенький. Овощный и Щепетильный Новый. Новоовощный и Щепетильный в выступе. Безымянный. Крашенинный Малый. Крашенинный Большой».

Усього — 38 рядів! А в будівлі без номера — ще 20 рядів! І 8 рядів — в інших будівлях.

Судячи з усього, Грушевський навряд чи відвідував Гостиний двір, але про його розташування знав.


Гостиція (від «гостити») — готель. Грушевський вживав це слово в щоденнику щодо московського готелю «Кремль», у якому він жив у лютому-березні 1892 р.: «Прийшов у гостицію».
Готелі в Москві. Грушевський уперше користувався московськими готелями у 1882 р., 1892 р., а також — у 1916 р.

Коли він оселився в 1892 р. у Неглинному проїзді в дешевому готелі «Кремль», кращими готелями в Москві були «Континенталь» на Театральній площі, «Метрополь» в Театральному проїзді, «Слов’янський базар» на Нікольській вулиці, «Дрезден», «Париж» і «Лоскутний» на Тверській вулиці, в якому у вересні 1916 р. Грушевський недовго жив з сім’єю.

Коротко скажу і про Шевченкові часи, коли поет, повертаючись із заслання, дорогою з Нижнього Новгорода до Петербурга 10 березня 1858 року об 11 годині вечора приїхав до Москви. Так пізно поет не став розшукувати й турбувати свого друга Михайла Щепкіна: «Взял № за рубль серебра в сутки в каком-то великолепном отеле. И едва мог добиться чаю, потому что уже было поздно. О Москва! О караван-сарай! Под громкою фирмою — отель. Да еще и со швейцаром».

В якому готелі зупинився поет? Відповісти на це питання з абсолютною точністю не вдасться. Москвознавці пишуть, що «з семи московських готелів у пушкінські часи шість знаходилися на Тверській». На час Шевченкового приїзду ситуація змінилася, але не набагато. За моїми підрахунками, в Москві тоді було більш як півтора десятка готелів, принаймні, тих, які було офіційно занесено до міського реєстру.

Історик і архівіст О. Малиновський у книзі «Историческое обозрение Москвы», завершеній у пушкінські часи, писав, що в Москві було 40 готелів, у тому числі і постоялі двори, і подвір’я. Скажімо, в Китай-городі, де взагалі не було готелів, він прирівняв до них 15 подвір’їв. Усього в середині 50-х рр. у Москві нараховувалося понад півсотні подвір’їв, які мали 1300 номерів і близько 500 постоялих дворів. Кращими в Москві в ХІХ столітті вважалися готелі Варгіна, Шевалдишева і «Дрезден» на Тверській вулиці, «Лондон» в Охотному ряду, «Франция» на Петровці, Шевальє — у власному будинку в Газетному провулку, де жив Бодянський. Серед інших, менше відомих — готель Філімона Горячева у власному будинку на вулиці Спиридонівській в Арбатській дільниці, в якому, до речі, не було номерів для приїжджих, «Ярославль» Марем’яни Федорової на вулиці Сретенці в будинку Петрової, «Москва» на Трубному бульварі, готель П’єра Бардена в М’ясницькій дільниці. Але більшість готелів, як і раніше, знаходилися у Тверській дільниці, передусім на Тверській вулиці, в Охотному ряду і на Кузнецькому мосту.

Скоріше за все, Шевченко навмисне зупинився в цьому районі, ближче до будинків, у яких жили його друзі Бодянський і Щепкін. Тому наступного дня він швидко знайшов помешкання Щепкіна. Поет взяв недорогий номер, зазвичай, ціни складали від 1,5 до 5 рублів на добу. За 5 рублів сріблом можна було зробити річну підписку на редаговані Бодянським «Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете», а це складало чотири часописи загальним обсягом понад 100 друкованих аркушів; 4 рублі 50 копійок коштувала річна передплата на дуже цікаву «Московскую медицинскую газету». Втім, у готелі Варгіна були розкішні номери вартістю 30 рублів на добу, в яких не було проблем не лише з чаєм, а виконувалися всі примхи пожильців. Петро Вістенгоф згадував і про номери за 50 рублів. Так що помилялися автори книги «Шевченко в Москве» І. Карабутенко, О. Марусич, М. Новохатський, коли писали, що «про сервіс московських готелів можна судити за свідченням Шевченка». Просто поет зупинився в недорогому готелі, можливо, це був готель московського купця Пєчкіна «с №№ для приезжающих и общим столом, в доме г-жи Козьминой, на Тверской ул.», неподалік від Неглинної.

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ); «Переведено на життя до Москви» (р. 2, с. ).

1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   ...   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка