Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка4/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   56

Володіння № 599

Не можу не згадати про будинок, який нині належить нашій державі, й у ньому знаходиться Національний культурний центр України в Москві. Будівництво первісної двоповерхової споруди на червоній лінії Арбатської вулиці датується 1800–1812 рр. З цього часу починається відлік історії нинішнього будинку № 9, який уже перейшов двохсотрічний рубіж. Зведення нових житлових і нежитлових будівель, розширення їх углиб земельної ділянки збігається в часі з народженням та дитинством Шевченка (1813–1824). Михайло Щепкін, який приїхав до Москви в 1823 р., мав змогу бачити це будівництво. В Центральному архіві науково-технічної документації м. Москви мені пощастило знайти унікальні документи, завдяки яким можу розповісти про цей давній період забудови й упорядкування земельної ділянки, що належала тоді надвірній радниці Варварі Афанасіївні Мальшиній. Саме цій енергійній і діяльній росіянці ми завдячуємо цивілізованим освоєнням райського куточку старовинного Арбату.

Земельна ділянка Мальшиної простягалася від Арбатської вулиці (сьогоднішній Арбат) до району нинішнього Малого Афанасьєвського провулка, де межувала з домоволодіннями надвірної радниці Попової, міщанина Івана Лазарева та якоїсь Зімбулатової. З боку нинішнього Великого Афанасьєвського провулка до володінь Варвари Мальшиної прилягала тоді земельна ділянка графа Шереметєва. З боку нинішньої Арбатської площі й Гоголівського бульвару розташовувалося домоволодіння купця Сабурова. Між іншим, сусіди Мальшиної ніби спеціально підібрані, аби продемонструвати нащадкам, що вже в першій чверті ХІХ століття Арбатська вулиця була різнорідною за становою належністю домовласників — дворянин з титулом графа, надвірні радники, купець, міщанин.

Документи свідчать, що в наполеонівській пожежі 1812 р. на згаданій ділянці згоріли двоповерховий будинок на місці нинішнього будинку № 9 і будівлі у дворі. Незначна їх частина була відбудована чи відремонтована вже до літа 1813 р. Проте роботи не припинялися, а у вересні 1818 р. розпочалася серйозна добудова й перебудова основного будинку та інших будівель. Влітку 1822 р. було зведено, але ще не оздоблено, триповерховий цегляний і два двоповерхових житлових будинки. Повністю були готові цегляні одноповерховий житловий і нежитловий будинки в глибині двору. Кілька років потому основний будинок на Арбатській вулиці, повернутий порталом до нинішнього Великого Афанасьєвського провулка, за документами був чотириповерховим, а двоповерховий — триповерховим. Але, судячи з усього, в них обладнали підвали під житлові приміщення. До того ж, третій поверх було надбудовано мезоніном.

Завершивши будівництво, Варвара Мальшина у 1826 р. звільнила своє домашнє вогнище від постою солдатів і офіцерів. До речі, домовласники платили за це чималі гроші, але мали право гордо написати на воротах чи навіть вирізьбити на камені: «Звільнений від постою».

Наступна зустріч з Варварою Мальшиною, за архівними документами, датується початком 1838 р. Виявляється, що ділова й, мабуть, вродлива жінка вже мала інше прізвище! В «Плане и фасаде, выданном от комиссии для строений в Москве, 1838 года, генваря 26 дня» засвідчено, що земельна ділянка № 599 (цей номер залишиться за нею й надалі) по вулиці Арбатській Пречистенської частини 5 кварталу належить «коллежской советнице Варваре Афанасьевне Крекшиной, бывшей Мальшиной». Таким чином, із новим чоловіком Варвара Афанасіївна виросла на один чин, бо в Росії колезький радник був громадянським чином 6-го класу й міг обіймати середні керівні посади (начальник відділення, діловод у центральних закладах).

На плані, що зберігся в архіві, бачимо той же основний будинок з мезоніном, повернутий фасадом на захід. Праворуч від входу й ліворуч у задній частині будинку були добудовані два затишних ґанки. В дальньому кутку двора (з боку нинішнього Малого Афанасьєвського провулка), як і раніше, розташовувалася нежитлова будівля, скоріше за все, сарай. Неподалік, перпендикулярно до нього — дерев’яна одноповерхова будівля, очевидно, для прислуги.

Цікаво, що будинок зводився цегляним, що тоді було рідкістю для Москви, але активно підтримувалося місцевою владою. Існували навіть «Правила для обязательного исполнения», затверджені в 30-х рр. ХІХ століття, в яких, зокрема, зазначалося: «Крыльца в больших домах должны быть каменные и галереи не дозволяются иначе, как каменные...» В «Правилах» передбачалося осадження нового будинку: «Каменное строение... вновь оконченное в одно лето, не дозволять штукатурить ни внутри, ни снаружи тем же годом». Вони містили й протипожежні вимоги: «Деревянные этажи на каменных этажах не должны обшиваться тесом, а должны быть штукатурены...» І ще одна — естетична — настанова: «Окраска крыш должна быть... красной или зеленой краской». Який же чудовий вигляд мали такі будинки з висоти пташиного польоту!

Фактично ми зафіксували стан забудови землеволодіння № 599 на початку другої половини ХІХ століття. Варвара Крекшина, тоді вже майже 80-річна генерал-майорша, мала власний будинок на Тверському бульварі. Земельна ділянка № 599 на той час належала знову жінці — штабс-ротмістрші Пуколовій Єлизаветі Петрівні. В 1872–1873 рр. у західній частині двора по червоній лінії Арбату за проектом архітектора Д. Гущина було побудовано окремий триповерховий будинок, а земельна ділянка отримала новий номер — 636 і позначалася в документах — № 636/599. Тоді на ній розміщувалося п’ять житлових цегляних будинків і дві службові, також цегляні, будівлі.
Освічена Москва
Вираз «освічені москвичі» вживав Тарас Шевченко. Ішлося не лише про москвичів, які складали духовну еліту міста, але й тих, які цікавилися тодішніми культурно-мистецькими явищами і подіями. Кинемо на них хоча б побіжний погляд.

Олександр Герцен вважав, що Москва, яка перестала бути столицею Росії і залишилася без царя та його оточення, на відміну від Петербурга мала значно більше можливостей для розвитку громадського життя й суспільної думки. Віссаріон Бєлінський пояснював духовні переваги Москви тим, що її нестоличний статус значною мірою дозволив місту позбутися адміністративного, бюрократичного й офіційного характеру. Він наголошував, що Москва не тільки зберегла свою національну фізіономію, історичну пам’ять, печать священної старовини, але й була родоначальницею нових ідей і напрямків.

Поет Михайло Дмитрієв у 1847 р., коли відзначалося 700-річчя Москви, писав:

Процветай, царей столица,

Матерь русских городов,

Слова русского царица

И уставщица умов!
Есть ли град с тобою равный?

Есть один, и стар и сед:

То наш Киев православный,

Где возник наш веры свет!


Між іншим, цікавий величальний штрих до славної історії Києва.

Автор статті про Москву Митрофан Щепкін писав: «В Москве общественные и всякие интересы гораздо живее и крупнее, чем где-либо, и самая жизнь в ней бьёт живым и свежим ключом, а не просачивается по колеям сквозь щели и дыры, пробитые рукой предусмотрительного времени. Нечего, правда, греха таить: в Москве и в ее обществе еще слишком много грубого, необузданно-дикого, невежественного... Москва не темный угол, а столица, да еще столица древняя, в которой хорошее и дурное, новое и старое, образованное и невежественное перемешано в самом картинном беспорядке, как прилично истинно русской столице» («Век», журнал общественный, политический и литературный. — С.-Петербург, 5 апреля 1861 года. С. 478). У місті вже давно звикли до газет, і згаданий автор їдко зазначав про москвичів: «Привыкшие безусловно верить всякому печатному слову — “в газетах напечатано”, магическое слово, прекращающее все споры и сомнения...» Втім, це вже було повторення, бо Пушкін задовго до того писав і про петербуржців, і про москвичів: «Нам всё ещё печатный лист кажется святым. Мы всё думаем: как может это быть глупо или несправедливо? Ведь это напечатано!»

У 20–30-х рр. у Москві видавалися журнали «Московский телеграф», «Молва», «Европеец», «Телескоп», «Московский вестник». Якось у листі до Олександра Данилевського з Риму Гоголь написав цікаві слова про пошук власної дороги в житті: «...Дорог множество. Как не быть им в Москве? Там издаётся, например, журнал. Если взглянуть пристально даже на это, то много представится совершенно новых сторон...» Поет Петро Вяземський зазначав: «Россия училась говорить, читать и писать по-русски по книгам и журналам, издаваемым в Москве». На початку 1833 р. Михайло Максимович писав тому ж Вяземському до Петербурга: «Хотелось бы вам сказать что-либо о литературе московской; но я совершенно отстал от нее, несмотря даже на то, что она находится в ботаническом состоянии. Журнал университетский начнется с 1 июня. Альманах новый затевается Мельгуновым. Печатаю стихотворения Н. Тепловой. Больше не знаю. Если б вам угодно спросить об моих занятиях литературных, то я издаю 1-ю и 2-ю книги “Размышлений о природе”, — первую книгу крестьянина Наума “О великом Божием мире” — начало давно замышляемой мною народной энциклопедии, да еще 1-ю тетрадь малороссийских песен с нотами. Для старого же издания оных безнотного имею уже более 500 песен, между коими есть дивно-поэтические». Тим самим письменницькі заняття молодого Максимовича впліталися в московський літературний процес.

У 40-х рр. у Москві вже зникали деякі літературні гуртки і салони, особливо характерні для російської культури початку ХІХ століття. Відомий дослідник їх діяльності М. Аронсон ще в 20-х рр. минулого століття писав: «Не можна заперечувати їх великого еволюційного значення в певні літературні періоди, як не можна заперечувати й їхньої значної участі у творчості деяких російських письменників. Найважливіше в них, мабуть, — це їхнє центральне місце в історико-літературному процесі певних літературних епох» (Аронсон М., Рейсер С. Литературные кружки и салоны. М. : Аграф, 2001. С. 103). Більше того, в гуртках і салонах було започатковано й розгорнуто дискусію між слов’янофілами і західниками.

Проте насправді в середині 40-х рр. літературна діяльність у Москві була доволі слабкою. Віссаріон Бєлінський зазначав: «Страсть рассуждать и спорить есть живая сторона москвичей, но дела из этих рассуждений и споров у них не выходит. Нигде столько не говорят о литературе, как в Москве, и, между тем, именно в Москве-то и нет никакой литературной деятельности, по крайней мере теперь...» За словами Пушкіна значною мірою зменшилося «могущество общего мнения, на котором в просвещённом народе основана чистота его нравов». Крім того, як сказав свого часу Гоголь Бодянському, в Росії «якось розучуються читати».

Утім, книжкові магазини в Москві не пустували, в них продавалося чимало цікавих видань. Скажімо, наприкінці 40-х рр. ХІХ століття книгарня Улітіна в Московському університеті в офіційному довіднику по місту рекламувалася так: «Здесь можно получать все относящееся до современной русской литературы и вообще все русские сочинения, где бы они ни были напечатаны и где бы они ни продавались, по ценам, публикованным в газетах; независимо от этого, здесь же можно получать все прежние сочинения, а также пополнять недостающими томами имеющиеся в библиотеке экземпляры. Тут же принимается подписка на все русские периодические издания...»

За Шевченкових і Гоголевих часів у Москві було два професійних театри — Великий (театр опери та балету), відкритий у 1825 р., і Малий (1824) — драматичний. «Книга адресов жителей Москвы» Карла Ністрема за 1858 р. надає можливість встановити, що в дирекції Імператорських театрів на той час числилося п’ять режисерів — два балетних і по одному — драматичний, оперний і водевільний, а також чотири декоратори. Тодішні керівники імператорських театрів багато зробили для їх становлення та зростання. Володимир Нелідов, який керував трупою Малого театру наприкінці ХІХ — початку ХХ століття, писав про них: «Шаховський, Кокошкін і Львов створили епоху Мочалова, Щепкіна та інших». Єдину на той час драматичну та музичну трупу в 1848–1860-х рр. очолював знайомий Гоголеві композитор Олексій Верстовський — управляючий конторою Московських імператорських театрів. Він жив на Арбаті в Староконюшенному провулку і на початку 1840 р. тут бував Гоголь. На обліку в Москві знаходилося 30 акторів «1-го і 2-го розрядів» і 31 актриса «1-го і 2-го амплуа», серед яких Сергій Васильєв, Василь Живокіні, Любов Косицька, Катерина Лаврова-Васильєва, Надія Медведєва, Пров Садовський, Іван Самарін, Сергій Шумський, Михайло Щепкін.

То був час, коли Малий театр увійшов в історію великими акторами. Півстоліття потому працівники сцени зробили Марії Єрмоловій подарунок, від якого у геніальної актриси виступили на очах сльози — шматок дерев’яної підлоги Малого театру, на якому було написано: «На этих подмостках играли Мочалов, Щепкин и Ермолова».

Малий театр нарівні з Московським університетом сприяв тому, що з другої чверті XIX століття центр культурного життя продовжував переміщуватися з Петербурга до Москви. В Малому театрі було поставлено «Горе от ума» Олександра Грибоєдова, «Ревизор», «Женитьба», «Игроки», сцени з «Мертвых душ» Миколи Гоголя, в як их розкрився вражаючий талант Михайла Щепкіна. В постановках за творами Шекспіра та Шиллера виявилося трагедійне обдарування Павла Мочалова. Невдовзі після смерті Гоголя, з 1853 р., основним драматургом театру став Олександр Островський. Гоголь був присутнім на читанні ним комедії «Банкрот» («Свои люди — сочтёмся») у Михайла Погодіна 3 грудня 1849 року. Творчість Островського високо цінував Шевченко, вважаючи її зразком розумної благородної сатири, що сприяє духовному і громадянському становленню суспільства.

У Великому театрі почали формуватися традиції російського національного балету, до чого доклав значних зусиль балетмейстер Адам Глушковський. Музична драматургія Великого театру була представлена творами композиторів Олександра Аляб’єва, Олексія Верстовського та ін. Після пожежі 1853 р. спектаклі йшли на сцені Малого театру, а в новому приміщенні, знаному нині в усьому світі, — з 1856 р. Ще в 40-х рр. тут були поставлені перші російські класичні опери «Жизнь за царя» (1842) та «Руслан и Людмила» (1846) Михайла Глинки. Як відомо, Шевченко назвав Глинку безсмертним композитором, а оперу — геніальною.

У ті часи в Москві ще не було загальнодоступних художніх галерей. Щоправда, на початку 1850 р. у Москві на Садовій-Кудринській вулиці було відкрито для огляду колекцію графа Олександра Ростопчина, що налічувала понад 280 мистецьких творів, у тому числі полотна Дюрера, Рембрандта, Рубенса та ін. Уже у травні 1850 р. у галереї Ростопчина були виставлені картини Павла Федотова (1815–1852) — відомого художника, родом з Москви, академіка Петербурзької Академії мистецтв, який впровадив у російський побутовий жанр драматичну сюжетну колізію («Свежий кавалер», 1846; «Сватанье майора», 1848; «Анкор, и еще анкор!», 1851–1852).

У 1852 р. Ростопчин змушений був припинити виставку картин через фінансові труднощі, і москвичі могли знайомитися з мистецькими творами хіба що на виставках приватних колекцій або в магазинах антикварних художніх витворів із бронзи, фарфору, мармуру, а також скульптур і картин. Про це залишилося не так багато відомостей, але нам важливо, що одну з цих виставок в Училищі малярства і скульптури Московського художнього товариства на М’ясницькій, 21 відвідав у квітні 1852 р. Осип Бодянський: «Здесь в особенности замечательны были картины офицера Федотова, отличавшиеся своей характерностью, предмет коих взят из жизни русской».

Виокремлення полотен Федотова свідчить про тонкий художній і, коли хочете, соціальний смак Бодянського. Та ще більше вражає його запис у щоденнику щодо картини художника Башилова, яка привернула увагу професора малоросійським сюжетом: «Представляющая малороссийского бандуриста, кобзаря-слепца, играющего на бандуре под плетнем, по коем вьется тыква, сверху него смотрит вниз мальчик на игру, а по стороне стоит пастух в рубашке, с шапкой теплой на голове, одну ногу (левую, кажется) выдавши вперед, а руки закинувши назад, не выпуская кия из неё; от него видно на лужайке стадо волов, почивающее в полдень; далее сельская церковь; перед бандуристом род хаты, в сенях коих виден простой малороссиянин, внимательно слушающий игру и пение, в серой свитке с голубой опушкой, в сапогах, белых штанах, в кармане коих опущена уже рука, чтобы вынуть оттуда шаг (дві копійки. — В. М.) бандуристу; на голове шапка; а за ним дочь его, в цветах на голове, рубашке желтой, плахте и запаске, монистах на шее, склонившись вперед и высматривая из-за плеча отцовского, на котором одна рука её. Очерк весьма верен и выразителен в этой картине».

Михайло Башилов (1821–1870) — російський художник та ілюстратор. Разом з Яковом де Бальменом ілюстрував рукописний «Кобзар» Шевченка (1844): кожен виконав приблизно однакову кількість ілюстрацій. Башилов є автором 39 ілюстрацій, у тому числі заставок, кінцівок і заголовних літер. Башилов, зокрема, ілюстрував «Думи мої, думи мої...», «Перебендю», «Катерину», «Тополю», «До Основ’яненка», «Івана Підкову», «Тарасову ніч». На першій сторінці книги художник тушшю та пером намалював портрет Шевченка.

Відомо, що з 1856 р. починає історичний відлік перша в Росії національна галерея — Третьяковська. Проте того року Павло Третьяков лише придбав першу картину та розпочав систематичне збирання полотен російських художників. На початку 60-х рр. Третьяков вирішив створити музей національної російської школи малярства.

Помітними подіями в духовному житті Москви були публічні лекції професорів і викладачів, передусім, Московського університету.

У 40-х рр. в університеті з великим успіхом читали публічні лекції Тимофій Грановський, Степан Шевирьов, Карл Рульє (зоологія), Ярослав Ліновський (сільське господарство), Родіон Гейман (технічна хімія). На рубежі 40–50-х рр. власті припинили їхні читання. Щодо публічних лекцій, які читалися й пізніше, то варто назвати імена Дмитра Іловайського (історія), Юрія Арнольда (теорія музики), Юрія Фелькеля (історія німецької літератури), Миколи Любимова (фізика), Миколи Лясковського (хімія), Августа Давидова (математика) та астронома Федора Бредіхіна. Кращі з цих лекцій збирали в університетських аудиторіях близько 400 осіб.

Московський університет посідав ключове місце в духовному житті Москви з часу свого заснування в 1755 р. Характерно, що вже з наступного року Московський університет видавав упродовж півтора століття газету «Московские ведомости», що була популярною в Росії. Точно й красиво сказав про значення університету його випускник Борис Чичерін: «Московский университет стал центром всего умственного движения в России. Это был яркий свет, распространявший лучи свои повсюду, на который обращены были все взоры». Сучасний москвознавець Рустам Рахматуллін називає Московський університет «наслідувачем могилянства».

У поемі Володимира Філімонова «Москва» (1845) читаємо про Московський університет:

Вот он на Моховой, высокий, светлый дом,

Наш храм науки и искусства,

Достоинств многих колыбель!

Здесь развились у нас ум и чувства,

Здесь мы постигнули духовно жизнь и цель...


Чимало зробив для розвитку університету попечитель Московського учбового округу та університету граф Сергій Строганов, який обіймав цю впливову посаду в 1835–1847 рр. Історик і філософ Борис Чичерін свідчив: «При нём университет весь обновился свежими силами. Всё старое запоздалое, рутинное устранялось. Главное внимание просвещённого попечителя было устремлено на то, чтобы кафедры были замещены людьми со знанием и талантом».

Навіть у сучасних виданнях підкреслюється, що час керування Строганова «залишився в літописах університету золотою порою».

У 1840-х рр. в університеті діяли філософський, юридичний і медичний факультети. В ньому навчалося понад 800 студентів. Той же Чичерін, який на той час тільки поступив до університету, згадував: «Он находился в самой цветущей поре своего существования... Это действительно была alma mater, о которой нельзя вспомнить без тёплой сердечной признательности».

За настроями серед студентів у Московському університеті уважно стежили, існувало «морально-політичне відділення», де широко вивчалося богослов’я і «тлумачення св. Писання та церковної історії». Втім, саме студенти сприяли зростанню популярності багатьох талантів, зокрема, Миколи Гоголя. Сергій Аксаков писав: «Московские студенты все пришли от него в восхищение и первые распространили в Москве громкую молву о новом великом таланте». Серед цих студентів були Герцен, Гончаров, Бєлінський, Бодянський, Лермонтов, Огарьов, Станкевич, Тургенєв. Особливо глибоко сприйняли Гоголя в гуртку Миколи Станкевича: «В те года только что появлялись творения Гоголя, дышащие новою, небывалою художественностью, как действовали они тогда на всё юношество, и в особенности на кружок Станкевича!» (Костянтин Аксаков). Володимир Стасов, який у той час навчався в училищі, згадував: «Мы были все точно опьянелые от восторга и изумления. Сотни и тысячи гоголевских фраз и выражений тотчас уже были всем известны и пошли в общее употребление».

Довгий час ректором університету був Аркадій Олексійович Альфонський (1796–1869), якого добре знав Бодянський. Враховуючи те, що протягом другої половини XIX століття в університеті змінилося понад десять ректорів, Альфонський працював найдовше — в 1842–1848 і в 1850–1863 рр., тобто майже два десятиліття. Жив він у так званому «ректорському домі» біля університету на Моховій вулиці, крім того, мав власний будинок на Тверській. За сумлінну роботу ректор нагороджувався орденами Св. Анни, Св. Станіслава і Св. Володимира, з 1848 р. — почесний член Московського університету, з 1858 р. — таємний радник. Аркадій Альфонський — випускник університету (1817), за фахом — хірург, з 1823 р. — екстраординарний професор, працював деканом відділення лікарняних і медичних наук (1833–1834), деканом медичного факультету (1836–1842), проректором. Одночасно в 1830–1850-х рр. Альфонський обіймав посаду головного лікаря Московського виховного дому. Під час першого періоду його ректорства відбулося злиття Московської медико-хірургічної академії з медичним факультетом університету, що стимулювало викладання й вивчення медичних наук в університеті. Як хірург-практик, Альфонський був відомий у Москві успішними операціями.

У Московському університеті наприкінці 1850-х рр. склалася українська студентська громада, в ній нараховувалося близько 30 осіб (в 1865 р. — 63 особи).

Громада ставила за мету, за словами Марка Вовчка, «працювати для України». Серед головних членів громади назву Фелікса Волховського, Івана Силича, Миколу Шугурова, Валеріяна Родзянка, Івана та Михайла Роговичів, Павла Капніста, Миколу Калениченка, Василя Гука, Володимира Тхоржевського, Іллю Деркача. Членами громади, можливо, також Ананій Брежинський, Семен Гирчич, Микола Динник, Михайло Максимович, Олександр Милорадович, Павло Прокопенко, Іван Самойлович, Віктор Скипський (Докладніше див.: Стовба О. Українська студентська громада в Москві 1860-х років. Збірник на пошану проф. д-ра Олександра Оглоблина. Нью-Йорк : Видання Української Вільної Академії Наук у США, 1977. С. 411–453).

Бібліотекар Української громади Микола Шугуров свідчив: «Ми знали напам’ять численні вірші Шевченка і плакали, коли до нас дійшла вістка про його смерть». Безперечно, що члени громади взяли участь у зустрічі труни з поетовим прахом у Москві й у панахиді в храмі Тихона Амафунтського. Саме постать і творчість Шевченка об’єднували в Москві українських патріотів. Куліш необґрунтовано вивищив свої заслуги, коли в автобіографічному «Моєму житті» написав, що він почав збирати «громаду земляків в ім’я Тарасове»: «Те ж почалось у Москві…»

Професор Осип Бодянський писав невдовзі після панахиди над прахом Шевченка в церкві святого Тихона: «В университете нашем дивная совершается. Кажется, последняя кончина ему приходит. Странные пророчества ходят насчёт его. Горе ему, если десятая часть сбудется».

У травні 1861 р. вступні екзамени в університет проходили більш демократично, екзаменаторами виступали вчителі гімназій під головуванням когось із університетських професорів, вони доброзичливіше ставилися до вихідців із простого люду. Водночас, намагаючись вгамувати студентські пристрасті, університетське начальство ввело нові правила, що обмежували права студентів і перешкоджали доступ в університет демократичним елементам.

Відомо, що в університеті діяли підпільні суспільно-політичні гуртки, до яких входили українські студенти. Члени цих гуртків, як правило, були знайомі з безцензурною поезією Шевченка. Скажімо, в гурток «Вертеп» (1856–1859) входили О. Котляревський, М. Свириденко, П. Єфименко. На рубежі 50–60 рр. в університеті існував гурток І. Аргіропуполо — П. Зайчневського, який видавав літографованим способом і поширював твори Шевченка. Навіть заклик Зайчневського «до сокири», кинутий в суспільну думку, певно, взятий із поезії Шевченка. Один із активних учасників цього гуртка Л. Ященко листувався з «вертепником» Єфименком. При арешті Ященка й Аргіропуполо в них було знайдено твори Шевченка.

Призвідників студентських виступів вже тоді виключали з університету. Про це є цікаве свідчення Михайла Максимовича з його неопублікованого листа з Москви до дружини на Михайлову гору в листопаді 1858 року: «В университете идёт безладно: студентской молодёжи дали было излишнюю волю, так они и заважничали до того, что профессоров стали выгонять, и ректору, и попечителю грубить стали. Но… была уже, говорят, расправа и многих верховодов исключили с дурными аттестатами» (Інститут рукописів Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, ф. 32, № 8, арк. 2 зв.).

В університеті відмінили навіть традиційну форму одягу, що було серйозною ознакою демократизації студентського життя, адже впродовж багатьох років студенти мали суворо додержувати форми. Не випадково Лев Толстой писав: «вступая в Университет, я уже не думал о поприще науки… а о мундире с синим воротником…» Коли у 1880-х рр. в університетах Росії було запроваджено студентську форму, Грушевський писав: «…Заведено форму: темно-зелені сурдути офіцерського крою, з блакитним ковніром і двома рядами золотих ґудзиків з державними орлами, мундири з одним рядом ґудзиків і ковніром, обшитим залотим галуном, до того шпада (шпага. — В. М.) так звана жабоколка, і темно-зелений кашкет з блакитною обичайкою. Се було зверхнім знаком глибоких змін в університетській науці і житті, задуманих реакційним урядом Олександра ІІІ і втілених в “університетській уставі 1885 року”…»

Не забудемо, що в Московському університеті працювали великі українці, шановані Грушевським, — Осип Бодянський і Михайло Максимович. Наприкінці ХІХ століття тут викладав історію представник «малоросійського» козацтва Дмитро Яворницький. В різні часи в університеті працювали відомі українці, знайомі Грушевського: Богдан Кістяківський, Агатангел Кримський, Іван Линниченко та ін.

У 1917 р. ректором Московського університету був ординарний професор Матвій Любавський. Деканом історико-філологічного факультету був ординарний професор Аполлон Грушка. На факультеті працювали заслужений професор Володимир Гер’є, ординарні професори Михайло Богословський, Матвій Любавський, Михайло Покровський та ін. Серед старших асистентів університету варто згадати Дмитра Ушакова, Миколу Мюллера, а серед молодших асистентів — Євгена Космінського.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка