Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка39/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   ...   56

Вегетаріанська їдальня.

Див.: «Переведено на життя до Москви» (р. 2, с. ).


Велика Нікітська вулиця — в Арбатській дільниці міста (тепер — Пресненський район), між площами Манежна і Кудринська. Названа у ХVІ столітті від церкви Микити.

Грушевський бував на цій вулиці.


Велика Луб’янка вулиця — у М’ясницькій дільниці Москви (тепер Міщанський і Красносельський райони). Назва — з кінця ХVIII століття за місцевим урочищем Луб’янка. Вулиця з’єднувала Луб’янську площу з районом Сухаревки та Міщанських вулиць. Китайський проїзд вів униз до жвавого центру, Театральної площі, Великого та Малого театрів. Луб’янська площа замикалася стародавньою стіною Китай-города. Через її Володимирські та Проломні ворота був постійний рух людей та екіпажів. На розі М’ясницької вулиці стояла церква Гребнєвської ікони Божої Матері. Посередині Луб’янської площі височів витончений фонтан роботи відомого скульптора Віталі, споруджений у 1835 р. З Великої Луб’янки недалеко до однієї з найелегантніших вулиць Москви — Кузнецького моста.

Цей район Грушевський відвідував неодноразово.


Велика Пресненська (тепер — Красна Пресня) вулиця.

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).


Велика Сухаревська площа — в Міщанській дільниці міста (тепер — райони Міщанський і Красносельський), між Малою Сухаревською площею, проспектом Миру, вулицями Сретенка та Садово-Спаська. Назва — з ХVІІІ століття від Сухаревої вежі. На площі був знаменитий Сухаревський базар, на якому Грушевський побував 9 лютого і 7 березня 1892 року.

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).


Велика Царицинська (з 1924 р. — Велика Пироговська) вулиця — у Хамовницькій дільниці міста (тепер — район Хамовники) між Зубовською вулицею і площею Новодівочого монастиря. Назва — від двору цариці Євдокії Лопухіної — першої дружини Петра І.

На Великій Царицинській вулиці знаходився Московський архів Міністерства юстиції, в якому працював Грушевський.


Великий Афанасьєвський провулок — у Пречистенській дільниці міста (тепер — райони Арбат і Хамовники) між Гагарінським провулком і вулицею Арбат (недалеко від Національного культурного центру України в Москві). Назва — від церкви Афанасія і Кирила. У 30-х рр. ХІХ століття у провулку (на місці сучасного будинку № 8) збирався гурток Миколи Станкевича, до якого входив Осип Бодянський. У будинку № 12 мешкав Гоголів друг Сергій Аксаков. У провулку жив Павло Фівейський — диякон храму Тихона Амафунтського біля Арбатських воріт, у якому у квітні 1861 року відбулася панахида над прахом Шевченка.

Одна серед тих арбатських провулків, які Грушевський не міг не знати.


Великий Кам’яний міст через Москву-ріку. З’єднував Боровицьку площу, вулиці Мохову і Знаменку з вулицею Велика Полянка. Перший кам’яний міст. Збудований у 1687 р. (остаточно завершений у 1692 р. і названий Всіхсвятським). Пізніше міст названо Великим Кам’яним на відміну від кількох малих кам’яних мостів. Через ветхість його було розібрано в 1858 р. і замінено першим у світі металевим мостом. Двадцять восьмого квітня 1858 року ним провезли з Арбату в Україну домовину з прахом поета.

Міст, принаймні, неодноразово був у полі зору Грушевського, скажімо, коли він побував на вулиці Лінивка у Василя Сторожева.


Великий Козихинський провулок — в Арбатській дільниці міста (тепер — Пресненський район) між Великою Бронною вулицею і Єрмолаєвським провулком.

Див.: «Я став у центрі московського українського життя» (р. 4, с. ).


Великий Кремлівський палац — знаходиться в південно-західній частині Кремля. На заході сусідить з Оружейною палатою, на півночі до нього примикають Теремний палац і Грановита палата. Фасад виходить на Москву-ріку. Побудований на місці княжого палацу ХVХVІ століть у 18381850 рр. за проектом архітектора Костянтина Тона.

В офіційній трактовці Великий Кремлівський палац виглядав так:

«Новый дворец — величественное здание, по крепости — кованое, по размерам зал — исполинское, по мысли — мощно-смелое. В нем осуществились не заученные зодчеством иноземные формы и красоты, не привычные стили Греции и Италии, под влиянием и условиями которых создаются все новейшие здания; здесь осуществилось изящное русское, желанное и предначертанное самим государем императором. Государь Николай Павлович, в присутствиии своем в Москве, в 1838 году, лично изволил изложить мысли свои о созидании дворца, и из его начертаний составлен проект».

Шевченко, який уперше побачив новобуд у березні 1858 р., геніально відчув руку царя. За його оцінкою, сам Кремль «казармовидный дворец… много обезобразил…».

Грушевський неодноразово бачив палац під час відвідання Москви в 1882, 1885 і 1892 рр., оцінок його не залишив.
Великий Миколопісковський провулок (у ХІХ столітті писався так: Великий Миколо-Пєсковський провулок) — в Арбатській дільниці міста (тепер — район Арбат) між вулицями Арбат і Новий Арбат. Назва — від церкви Миколи Чудотворця на Пісках.

Один серед тих арбатських провулків, які Грушевський не міг не знати.


Великий Путинківський провулок. Див.: «Я віддавсь роботі» (р. 3, с. .)
Великий Толстовський (тепер — Карманицький) провулок — в Арбатській дільниці міста (тепер — район Арбат) між Спасопєсковським провулком і Смоленською площею.

Грушевський бував у цьому провулку, принаймні, відвідав Олександра Хруцького, який жив у будинку № 8.


Великого (Старого) Вознесіння церква (вулиця Велика Нікітська, 36). Грушевський неодноразово бачив її, коли бував біля Нікітських воріт на Тверському бульварі, Малій Бронній вулиці, у Великому Козихинському і Гранатному провулках. Можливо, заходив до церкви.

Названа на честь Вознесіння Господнього. Щоб відрізнити від старовинного Вознесенського храму ХVІІ століття, що знаходився на Великій Нікітській («Малого Вознесіння»), цей храм назвали «Великим Вознесінням». Церква виходить на Велику й Малу Нікітські вулиці. Первісна дерев’яна церква на цьому місці відома з 1619 р. Кам’яну зведено царицею Наталією Наришкіною біля свого палацу в 1685 р. У 1830-х рр. почали будувати нинішню ампірну церкву. Вісімнадцятого лютого 1831 року в одному з західних вівтарів вінчався з Наталією Гончаровою поет Олександр Пушкін: «По настоянию причта церкви Вознесения, в приходе которой находился дом невесты, венчание происходило 18 февраля в притворе нового храма, так как средняя часть его еще не была достроена». В церкві часто бував Олександр Суворов, який жив поруч. У москвознавця Михайла Пиляєва читаємо: «Он тут… в церкви Вознесения служивал то молебны, то панахиды. Московские старожилы, жившие в пятидесятых годах (ХІХ століття. — В. М.), еще помнили, как Александр Васильевич сам, сделав три земные поклона перед каждою местною иконою, ставил свечку, как он служивал молебны, стоя на коленях, и как он благоговейно подходил под благословение священника». Церква Великого Вознесіння є однією з кращих пам’яток тодішньої церковної архітектури, що уособлює перехід від класичних форм до витонченого ампіру. В книзі «Москва златоглавая» (2008) зустрів твердження про те, що «в 1863 р. у “Великому Вознесінні” відспівували прославленого театрального діяча М. С. Щепкіна». Це — помилка. Насправді панахида по Щепкіну відбулася у храмі Філіппа Митрополита. Церква Великого Вознесіння оновлялася в 1901 р. Відомо, що за два дні до смерті — 5 квітня 1925 року — тут провів свою останню службу патріарх Тихон. До її закриття в 1931 р. тут встигли відспівати в 1928-му Марію Єрмолову. Богослужіння відновлено в 1990 р.

У 1917 р. настоятелем храму був протоієрей Іван Арбеков.
Вернадський Володимир Іванович (18631945) — видатний український і російський учений, основоположник геохімії, біохімії, гідрогеохімії, радіогеології, вчень про ноосферу і біосферу. У 18901911 рр. працював у Московському університеті, з 1898 р. — професор. З червня 1917 р. жив в Україні, очолював комісію з вироблення законопроекту про заснування Української Академії наук, перший її президент у 19181919 рр. Грушевський листувався з Вернадським, перебуваючи в Симбірську і Казані. Про це він писав Петру Стебницькому в листі від 14 січня 1916 року.

Див.: «Я віддавсь роботі» (р. 3, с. ).


Верста — російська міра довжини шляху. Відома з ХІ століття. З початку ХІХ століття і до прийняття метричної системи мір дорівнювала 500 сажнів або 1,0668 км.

У Гоголя, якого шанував Грушевський, в «Мертвых душах»: «Верста с цифрой летит тебе в очи…» Тобто, верстовий стовп, який відмічає кількість верст до певного населеного пункту.


Винниченко Володимир Кирилович (1880–1951) — державний і громадсько-політичний діяч, письменник.

Народився в с. Великий Кут на Херсонщині (нині Кіровоградська область) у родині чабанів. Навчався на юридичному факультеті Київського університету. Був одним із організаторів Революційної української партії (РУП), членом ЦК Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП), редактором її друкованого органу «Боротьба».

Протягом 19031917 рр. змушений був часто перебувати в еміграції. Нелегально приїздив до Росії, на початку 1914 р. переїхав до Москви, де співпрацював у журналі «Украинская жизнь».

Активний учасник українського національно-визвольного руху 19171919 рр. Головний редактор «Робітничої газети», лідер УСДРП, член та заступник голови Української Центральної ради і перший голова її Генерального секретаріату — автономного уряду України. Брав участь у складанні універсалів Центральної ради. У травні 1917 р. очолював українську делегацію, яка передала Тимчасовому уряду вимогу Центральної ради про надання Україні автономії. 2930 червня 1917 року вів переговори з делегацією Тимчасового уряду в Києві.

У 1918 р. за Гетьманщини очолив Національний союз, з листопада 1918 р. до лютого 1919 р. — голова Директорії. У своїй діяльності обстоював просоціалістичну орієнтацію і розходився щодо цього з Симоном Петлюрою. З огляду на це, вийшов з Директорії та виїхав у 1920 р. за кордон. У Відні створив і керував роботою «Закордонної групи українських комуністів». Згодом переїхав до Чехословаччини.

У праці «Відродження нації» Винниченко висловлювався за своєрідний шлях розбудови України, її політичну незалежність і тісні дружні взаємовигідні відносини з іншими державами. Перебуваючи за кордоном, від імені групи лівих соціалістів намагався домовитися з радянським урядом про самостійність України.

У 1920 р. повернувся в Україну. На початку травня цього року приїжджав до Москви, де зустрічався зі Левом Троцьким, Леонідом Каменєвим, Григорієм Зинов’євим, Георгієм Чичеріним і отримав пропозицію обійняти посаду заступника голови Раднаркому України, тобто Християна Раковського, і наркома закордонних справ України. У відповідь висунув вимогу включити його до складу політбюро ЦК Комуністичної партії (більшовиків) України. Після відмови знову виїхав за кордон. Приїздив в Україну ще кілька разів, проте після того, як у листі до ЦК РКП(б) висловив невдоволення національною політикою радянського уряду, порушенням демократичних принципів керівництва, повернутися на Батьківщину йому вже не дозволили.

У 20-х рр. Винниченко жив у Франції, залишив політичну діяльність, цілковито присвятив себе літературі та публіцистиці. Створив понад 100 п’єс, оповідань, статей, які викликають живий інтерес і сьогодні.

Помер у Парижі.

З безлічі публікацій про Винниченка пораджу есей Миколи Жулинського «Художник, розп’ятий на хресті політики» в книзі «Українська література: творці і твори» (К. : Либідь, 2011. С. 289322).

Див.: «Я віддавсь роботі» (р. 3, с. ).
Візники в Москві. Грушевський згадував про київських візників, тільки-но повернувся з Москви: «Була глибока ніч, десь по 2-й годині, коли ми доїхали. На двірці було пусто, ніяких візників».

Але з візниками Грушевський стикався й у Москві, принаймні, вони весь час були у нього перед очима, хоча вже мали місце і конка і трамвай. Зокрема, в 1892 р. він жив у готелі «Кремль» майже навпроти центральної стоянки візників біля Історичного музею.

Московські візники панували на вулицях уже з 40-х рр. ХІХ століття. Вони славилися своєю розгнузданою лайкою і зустрічалися на кожному кроці. Сучасник писав: «Извозничья ругань славилась в Москве, и существовало даже выражение: “ругаться по-извозчичьи”». Московський лінгвіст Володимир Єлістратов зазначає: «В Москві існувала, можна сказати, грандіозна візницька культура з її багатющим лексиконом...» На всіх площах і майже на кожному великому перехресті, біля готелей знаходилися біржі (стоянки) візників. Через те, що вони були платними, там зазвичай стояли візники з добрими кіньми та пристойними екіпажами. На біржі можна було взяти кабріолети, ресорні дрожки та прольотки, запряжені одним конем. Бідні візники в пошуках клієнтів їздили містом. Нічного, бідного візника називали «ванькою», маючи на увазі «поганий виїзд». Термін «ванька» ввійшов навіть до словника Володимира Даля і пояснювався як «зимний легковой извозчик на крестьянской лошадёнке и с плохой упряжкой, который не стоит на бирже, а стережёт ездоков по улицам».

Москвознавець Іван Кокорев писав: «Назвать простого живейного извозчика-москвича ванькою — значит нанести страшную обиду его амбиции и задеть его репутацию». Найчастіше ваньками були селяни, які підробляли візництвом у Москві взимку: «Франт садился в его сани с видимым презрением, которое ванька давно привык сносить от чужих и от своего брата извозчика. Бывало, наскочит лихач, да отломает своею здоровою оглоблею некрепкий задок его саней и еще ругается, как обыкновенно ругаются извозчики; бывало, лошаденка его, ни с того ни с другого, начнет дурить и загородит дорогу в каком-нибудь тесном месте, а тут несется карета, которая того и гляди уничтожит и бедного ивана и его родимого коня; или нападет будочник, да начнет тузить за то, что стал неловко — видишь, очень близко к тротуару…» Втім, перевага «ваньок» у тому, що вони за дешеву плату готові були везти сідока куди завгодно.

Зовсім інший статус мали «лихачі», яких називали «візниками-аристократами». Вони мали прекрасних коней, зручні, багато вбрані ресорні дрожки та прольотки. Вигляд мали поважний: широка борода, бархатна малинова або блакитна шапка, сіряк, перетягнутий ошатним поясом. Послугами «лихачів» користувалися московські франти, офіцери, купецькі синки, чиновники та дворяни.

До особливої категорії належали візники, які спеціалізувалися на катанні веселих компаній. Вони вдягалися в російський каптан і шапку з павлиним пір’ям, збруя у коней була зі срібним набором і бубонцями. Сани для таких виїздів облаштовувалися високою спинкою, розписаною квітами в казковому стилі, всередині оббивалися килимами, а запрягалися кращими рисаками. У такі сани сідало до шести людей, що зі дзвонами неслися Москвою або виїжджали куди-небудь за місто.

Можна було найняти візника й на великі відстані. Скажімо, Гоголь у вересні 1848 р., повертаючись з України в Москву, взяв в Орлі бричку, яку обіцяв повернути. Олександру Данилевському писав: «В Москве же нанимаю надежного извозчика, который отвезёт к вам… и бричку в исправности».

За часів Грушевського, з появою конки і трамваю, значення візників відчутно зменшилося, проте вони продовжували відігравати помітну роль у повсякденному житті Москви. У вікна, що виходили на Арбат, Грушевський щоденно чув цокіт копит візницьких коней.


«Вік» видавництво — засноване в 1895 р. за участю Олександра Лотоцького, Сергія Єфремова, Василя Доманицького, Федора Матушевського, Володимира Дурдуківського та інших. Знаходилося в Києві. Грушевський, перебуваючи в Москві, прагнув узгодити з ним свої видавничі плани. Існувало до 1918 р. Видало 140 назв книжок загальним накладом понад півмільйона примірників. У видавництві «Вік» було випущено тритомну «Антологію української літератури».
Вілінський Олександр (1872–1928) — громадський діяч, інженер. З 1908 р. викладав у Київському політехнічному інституті, член ради ТУП, член Української Центральної Ради.

Грушевський писав у «Споминах», що найбільше телеграм із Києва на Арбат, в яких його кликали повернутися, було послано «за підписом Ол. А. Вілінського».


Віппер Роберт Георгійович. Див.: «Я став у центрі московського українського життя» (р. 4, с. ).
Владимирський-Буданов Михайло Флегонтович (18381916). У щоденниковому записі від 9 січня 1892 року Грушевський називав його повне прізвище, а частіше — Будановим.

Доктор російської історії, ординарний професор історії російського права Університету св. Володимира в Києві. Закінчив університет у 1864 р., де і працював до кінця життя. З 1875 р. — професор права. З 1882 р. — головний редактор Київської тимчасової комісі для розгляду стародавніх актів, а з 1887 р. — голова Історичного товариства Нестора-літописця. Автор багатьох праць з історії України, Росії, Литви, монографії «Обзор истории русского права» (2-ге вид., Київ, 1888) та першого фундаментального дослідження з історії Київського університету (1884).

Грушевський був знайомий із Будановим. У листопаді 1891 р. магістрант мав розмову з Владимирським-Будановим з приводу своєї ідеї про видання документів «в інтересах історії й суспільного устрою Барського староства…» і отримав його підтримку. Грушевський неодноразово згадував Буданова у своєму щоденнику. Скажімо, на початку 1892 р., незадовго до від’їзду в Москву, занотував, що Володимир Антонович «одібрав генерала» (дійсного статського радника), а Буданов — «звізду»: «Гля якоїсь частини публіки се має свою вагу й мині приємно». Під час перебування в Москві в 1892 р. Грушевський читав «Хрестоматию по истории русского права» Буданова: «…Читав свою Хрестоматію Будановську…»

Докладніше див.: Бабицький Б. Е. М. Ф. Владимирский-Буданов как историк русского государства // Правоведение. 1961. № 2.


Владислава Верстюка передмова «Книга, що пояснює політичну позицію М. Грушевського» до книги Володимира Мельниченка «Михайло Грушевський: “Я оснувався в Москві, Арбат 55”» (М.: ОЛМА ПРЕСС, 2005).

«В модерній історії кожного з народів є постать, з ім’ям якої пов’язано становлення сучасної нації та держави. Для італійців це — Дж. Гарібальді, німців — О. Бісмарк, чехів — Т. Масарик, поляків — Ю. Пілсудський. Заслуги таких діячів у історії власних народів такі вагомі, що піднесли їх до рівня народних героїв, зробили живими національними символами. Незаперечно, що для української історії такою постаттю є Михайло Грушевський. В його житті від народження до смерті відбився складний, трагічний, суперечливий поступ українців до власної державності. Він сам став уособленням цього поступу. Незважаючи на велику кількість літератури, присвяченої М. Грушевському в останні роки, яка обраховується сотнями книжок та статей, розмах діяльності М. Грушевського, роль та значення його в Історії України XX століття настільки масштабні, що можна сміливо прогнозувати підвищену увагу дослідників до біографії М. Грушевського протягом тривалого часу. На наш погляд, ця біографія настільки публічна і націонатьна, як і масштабна, що не дає привід і творить чудове тло для сучасного історика висловити своє ставлення до історії України в цілому, сформувати новий спосіб історіописання українського національно-визвольного руху, державного будівництва та багатьох інших суспільно-політичних площин, до творення яких спричинилася інтелектуальна енергія М. Грушевського. Напевно, далеко не вся сучасна література про вченого і політика буде глорифікаційною та компліментарною. Вже сьогодні маємо достатньо критичних думок з приводу того великого історичного наративу — “Історії України-Руси”, — творцем якого був М. Грушевський. З’явилася великою мірою епатажна версія прочитання М. Грушевського молодим істориком В. Ващенком в книзі “Неврастенія; непрочитані історії”, в якій поставлено завдання з’ясувати мотивацію наукової творчості видатного історика, а коріння цих мотивів бачать­ся через автобіографічні тексти М. Грушевського.

Абсолютно з інших методологічних позицій написана книга В. Мельниченка «Михайло Грушевський: “Я оснувався в Москві, Арбат 55”». Вона не виходить з позитивістського дискурсу і, очевидно, цим сильна. Попри безліч відслідкованих і описаних істориками фактів з життя М. Грушевського, виявляється, існують серйозні лакуни в його біографії, які можна, як доводить В. Мельниченко, при помітній і неспішній роботі успішно ліквідувати. Що він і зробив на прикладі піврічного життя М. Грушевського в Москві на Арбаті, зробив майстерно, спроектувавши на культурне тло Арбату — місце проживання М. Грушевського — московський побут видатного українця, а затим і наукову діяльність.

Читання книжки В. Мельниченка, особливо тих ії сторінок, де йдеться про дослідження М. Грушевським початкового етапу визвольної війни Б. Хмельницького, апогею Української революції середини XVII століття, несподівано прояснило його (Грушевського) власну поведінку як політика — лідера Української революції 1917 року, поведінку, яка була незрозумілою багатьом із його найближчого ліберально-демократичного оточення в переддень революції 1917 року. Радикалізація М. Грушевського, перехід його на есерівські позиції у березні 1917 року виявилися несподіванкою для Д. Дорошенка, Є.Чикаленка, О. Лотоцького, П. Стебницького. Ця зміна позиції не має достатньо аргументованих пояснень і до сьогодні. І хоч В. Мельниченко не ставить питання про те, якою мірою вплинув Б. Хмельницький, великий гетьман, на свого великого дослідника і водночас провідного українського політика — М. Грушевського, по суті виникає пряма необхідність відповісти на питання: як історик М. Грушевський впливав на політика М. Грушевського. Це — важливе завдання сучасних дослідників біографії великого українця».


Власія священомученика у Старій Конюшенній слободі церква (Гагарінський провулок, 20, будівля 2).

Відома з ХVІ століття. Основний об’єм будівлі (четверик) склався в 1644 р. Церква постраждала від пожежі у 1812 р. і була відбудована кілька років потому.

Закрита в 1933 р. У 1970–1980-х рр. храм відреставровано. Передано церкві у 1990 р., богослужіння відновилися 1997 р.

Грушевський бачив церкву, коли бував у Гагарінському провулку.


Вовк-Карачевський Василь Никодимович (1834–1893) — український письменник, громадський діяч.

Див.: «Я віддавсь роботі» (р. 3, с. ).


Вовк Федір Кіндратович (1847–1918) — український антрополог, етнограф і археолог. З 1907 р. — приват-доцент, з 1917 р. — професор Петроградського університету. Автор праць «Українці в антропологічному відношенні» (1906), «Етнографічні особливості українського народу» (1916) та ін. Обстоював точку зору, що українці за антропологічними ознаками становлять єдиний тип, відмінний від російського та білоруського.

Див.: «Я став у центрі московського українського життя» (р. 4, с. ).


Водопостачання в Москві. Ще наприкінці ХVІІІ століття потреба чистої питної води для Москви зросла настільки, що імператриця Катерина ІІ вимушена була видати указ про пошук джерел: «Москва доброй воды для употребления не имеет, москворецкая вода мутна и нечиста». Розвідувальні роботи почалися в 1778 р., а вже в 1780-му вода з Митищ надходила в місто трьома акведуками. У 1804 р. було відкрито новий водогін. У 1830–1835 рр. його оновили, при цьому влаштували п’ять фонтанів, що склали колоритну особливість ряду площ. Шереметєвський фонтан знаходився на Сухаревській площі, Петровський — на Театральній, Воскресенський — біля входу до Александрівського саду, Варварський — на Варварській площі. Проте в середині ХІХ століття в Москві всерйоз не вистачало води. Скажімо, взимку 1847 р. замість необхідних 330 тис. відер на день Москва отримувала менше 100 тисяч. Тому в 1858 р. за проектом інженера Андрія Дельвіга було закінчено реконструкцію старого водогону, влаштовано водозбірні басейни на Арбатській, Тверській, Калузькій, Серпуховській площах, біля будинку Пашкова та на Зацепі, а у Великих Митищах побудували помпову станцію. Довжина водогону складала 45 км, але охоплювала невелику територію. До того ж, у будинки вода, як правило, не подавалася. На трасі водогону стояли чавунні водорозбірні колонки, а пізніше воду розвозили й бочками. Сучасник писав: «В местностях, где не было бассейна, водовозы возили воду из Москвы-реки, а иногда и из других совсем уже негигиенических источников — небольших московских речек, прудов и т. д.» За цих умов у москвичів особливо високо цінувалася митищинська джерельна вода. В їх свідомості вона часто асоціювалася з чистою водою, з чаєм (згадаємо, наприклад, картину Василя Перова «Чаювання в Митищах»).

Поет Микола Язиков написав про митищинську воду вірш:

Отобедав сытной пищей,

Град Москва, водою нищий,

Знойной жаждой был томим,

Боги сжалились над ним.

Над долиной, где Мытищи,

Смеркла неба синева;

Вдруг удар громовой тучи

Грянул в дол — и ключ кипучий

Покатился — пей, Москва!
Цей вірш, очевидно, був навіяний і тим, що один зі струмків джерельної води в районі Митищ називався Громовим і за переказами був відкритий «ударом грому», тобто блискавки.

Великою підмогою для москвичів були місцеві колодязі, які розташовувалися біля будинків. Це було джуе престижно та іноді навіть зазначалося в адресах нарівні з церквами. Записуючи свою адресу в Газетному провулку в середині 1853 р., Бодянський зазначив, що його помешкання знаходилося поруч із Нікітським монастирем — в «будинку навпроти колодязя».

У 1892 р., коли Грушевський уперше самостійно приїхав до Москви, йшла напружена робота з вдосконалення Митищинського водопроводу:

«Работы по устройству проектированного в первую очередь мытищинского водопровода продолжались с 1890 по 1893 гг.; водопровод этот разсчитан на доставление 1½ милл. ведер воды в сутки… (1890–1893) — постройка нового московского водопровода: устройство Мытищинских водосборов, новых водокачек в Мытищах и Алексеевском и Крестовских водонапорных башен; прокладка нового трубного водопровода (от Мытищ до города) и устройство городской сети водопроводных труб…»

На той час від забруднення міста смертність досягла 33 людини на 1 тис. жителів. Ситуацію можна було схарактеризувати пізнішими словами Михайла Салтикова-Щедріна, який писав, що в Москві завжди тхнуло, «даже на главных улицах вонь стояла коромыслом». Громадських туалетів тоді ще не було, а ті, що стояли у дворах, забруднювали землю й поширювали сморід, адже нечистоти вивозилися майже завжди з запізненням. Крім того, деякі домовласники, користуючись недоглядом поліції, викопували на своїх дворах ями, куди складали нечистоти і сміття. Все це суттєво погіршувало екологічну ситуацію в місті. Проблема відходів тяжіла над Москвою довго. Очевидець писав: «Москва доныне (1914 г.), несмотря на водопровод и канализацию, не может добиться чистого воздуха, и к иным дворам лучше и сейчас не подходить, но в шестидесятых годах (ХІХ століття. — В. М.) зловоние разных оттенков всецело господствовало над Москвой. Уже не говоря про многочисленные, примитивно организованные обозы нечистот, состоявшие часто из ничем не покрытых, расплескивавших при движении свое содержимое кадок... зловоние в большей или меньшей степени существовало во всех дворах, не имевших зачастую не только специально приспособленных, но никаких выгребных ям...»

Відкриття каналізації в Москві співпало в часі з першими приїздами до міста Грушевського. У 1899 р. міський голова М. Голіцин відзначив у своєму щоденнику: «На мою долю выпало пережить во главе городского управления одну из патетических минут его — открытие канализации. Это такая операция, перед которой всё прочее бледнеет».

У 1917 р., коли Грушевський знову мешкав у місті, путівник «По Москве» повідомляв:

«Москва имеет два водопровода — Мытищинский и Москворецкий. Мытищинский водопровод существовал с очень давнего времени, много раз перестраивался и поставлял в Москву… в сутки до 4½ миллионов вёдер воды, а в некоторые дни даже до 4 миллионов вёдер. Так как запасы Мытищинской воды ограничены, и предвиделась их скорая исчерпаемость, а между тем город решил устроить канализацию, которая должна была чрезвычайно сильно увеличить расход воды в городе, то городское управление обратилось к устройству второго водопровода — Москворецкого, который и был открыт в 1903 г. …

Москворецкий водопровод берет воду из реки Москвы и искусственно ее очищает. Насосная и фильтровальная станция расположена у деревни Рублево, в 50 верстах выше города по течению реки, где вода в реке еще не загрязнена фабричными стоками. Москва-река в среднем имеет здесь дебет в 50 миллионов ведер в сутки. Москворецкий водопровод рассчитан на подачу в город в будущем до 14 миллионов ведер в сутки».

Під час перебування Грушевського в Москві загальна довжина каналізаційної мережі перевищила 350 верст. Але цього явно не вистачало. Втім, у центрі, на Арбаті, де жив Грушевський, особливих проблем не було.

1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   ...   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка