Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка38/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   ...   56

Біле місто — історичний район у центрі Москви, на лівому березі Москви-ріки, у межах сучасного Бульварного кільця. Забудова цієї території розпочалася у ХІV столітті, наприкінці якого Біле місто було оточене валом і ровом. У 1585–1893 рр. побудовано стіну Білого міста довжиною 9,5 км, у середині якої знаходилися царські будівлі та служби. Висота стіни — близько 10 м, товщина — 4,5–6 м. У ній знаходилося 27 веж, у тому числі 10 — з воротами. На середину ХVІІІ століття стіна Білого міста втратила оборонне значення, і в другій його половині була розібрана. Наприкінці ХVІІІ — початку ХІХ століття на її місці розбито бульвари. У ХІХ столітті назва «Біле місто» зникла з московської лексики.
«Білокам’яна Москва» (Шевченко) — в його повісті «Близнецы» читаємо стосовно Москви часів наполеонівського нашестя: «Как жертва всесожжения, вспыхнула святая белокаменная…» В листі до Бодянського від 1 травня 1854 року поет згадував про життя у «вашій білокам’яній». Цей епітет зустрічаємо і в поетовому щоденнику 13 вересня 1857 року, коли поет, пливучи на пароплаві з Астрахані до Нижнтого Новгороду, побачив Казань: «Как издали, так и вблизи, так и внутри Казань чрезвычайно живо напоминает уголок Москвы: начиная с церквей, колоколов до саек и калачей, — везде, на каждом шагу, видишь влияние белокаменной Москвы».

З початку ХІV століття в Москві почали будувати церкви з «білого каменю» — вапняку та доломіту, які добувалися в Підмосков’ї, на берегах Москви-ріки, найперше, біля села М’ячкове, що в гирлі річки Пахра. За свідченням літопису, в 1366 р. молодий князь Дмитро Іванович (в майбутньому — Донськой) задумав будувати «город камен Москву, да еже умыслина, то и сотворима». З того часу Москва отримала епітет — «білокам’яна». Архітектурний ансамбль міста, що складався віками, мав органічним, обов’язковим елементом білий камінь.

Грушевський не міг не звернути увагу на московську «білокам’яність», але цим епітетом Москву не жалував.
«Біфштекс картопляний» — Грушевський іронізував з приводу напівголодного харчування своєї сім’ї в 1916–1917 рр. у вегетаріанській їдальні, бо насправді біфштекс — це страва у вигляді підсмаженого шматка яловичини.

Див.: «Переведено на життя до Москви» (р. 2, с. ).


Благовіщення Пресвятої Богородиці на Житньому дворі в Кремлі церква — відома дерев’яною з часів Івана Грозного, кам’яною зведено в 1731 р. У 1894 р. оновлена. Закрита, як і всі кремлівські храми, у 1918–1919 рр., знесена в 1932 р.

Приходська церква недалеко від помешкання Грушевського в 1892 р., в якій він, очевидно, бував.


Бобринський Григорій (Георгій) Олександрович (роки народження та смерті невідомі)російський державний діяч, який під час окупації російськими військами Галичини і Буковини очолював Галицько-Буковинське генерал-губернаторство. Керована ним окупаційна адміністрація проводила антиукраїнську політику: закривалися українські школи, газети, друкарні, здійснювалася депортація української інтелігенції. На зустрічі зі львівським дворянством у вересні 1914 р. Бобринський заявив: «Восточная Галиция и Лемковщина — исконно коренная часть единой великой Руси. В этих землях коренное население всегда было русским, устройство их посему должно быть основано на русских началах. Я буду вводить здесь русский язык, закон и устройство».
Богацький Павло (1883 — рік смерті невідомий) — український громадський і військовий діяч, журналіст, літературознавець і бібліограф, дійсний член Наукового товариства імені Т. Шевченка. У 1909–1914 рр. — засновник і редактор журналу «Українська хата». Був заарештований російською владою у 1914 р. за національно-просвітницьку роботу й засланий до Нерчинського краю. Грушевський турбувався про його долю в листі до Керенського, що був написаний у Москві після Лютневої революції 1917 р. У 1918–1919 рр. — столичний отаман Коша Охорони Республіки. З 1922 р. — в еміграції.
Богданова Ольга Григорівна — власниця будинку № 55 з 1901 р. Будинок належав їй і в 1916–1917 рр., коли в ньому жив Грушевський.
Богословський Михайло Михайлович (1867–1929).

Див.: «Вікна квартири виходили на Арбат» (історичний нарис, с. ).


Богоявлення Господнього церква (Богоявленський провулок, 2, буд. 4).

Грушевський, буваючи на Нікольській вулиці, не міг не бачити Богоявленський чоловічий монастир із цією церквою. Його було засновано ще наприкінці ХІІІ століття, а за часів Шевченка на території монастиря знаходилося кілька церков. В «Алфавитном указателе к плану Городской части» читаємо: «Богоявленский мужской монастырь. В нём церкви: Богоявления Господня; Георгия Победоносца; Казанской Божьей Матери; Рождества Иоанна Предтечи; Спаса Нерукотворного образа на Никольской улице и в Богоявленском переулке».

Богоявленський собор перебудовувався у 1747 р., у 1754 р. південний вівтар нижнього храму в ім’я Святого апостола Іакова було перетворено у ризницю. У 1904 р. на цьому місці освятили храм святителя Феодосія Чернігівського. Після 1917 р. був закритий, а в другій половині 1980-х рр. реставруваний. Пам’ятаю, як у 1991 р. Російській Православній Церкві було повернуто нижній храм з престолом Казанської ікони Божої Матері, а в 1998 р. — верхній, з головним престолом Богоявлення. Звертаю увагу на те, що у верхньому храмі приставний престол присвячено священомученику Володимиру митрополиту Київському.

Тепер при соборі знаходиться Московська регентсько-співоча семінарія.


Бодянський Осип Максимович (1808–1877) — український і російський історик, славіст, письменник, перекладач, публікатор документів, якого Грушевський високо цінував.

Докладно див.: Мельниченко В. Ю. «“На славу нашої преславної України” (Тарас Шевченко і Осип Бодянський)». М. : ОЛМА Медиа Групп, 2008.


Бориса і Гліба біля Арбатських воріт церква (знесена у 1930 р.). Грушевський бачив її неодноразово, напевне, заходив до храму. В путівнику часів його перебування в Москві читаємо: «Огибаем с левой стороны дом, замыкающий Никитский бульвар, и выходим на Арбатскую площадь. Слева на скрещении Воздвиженки, Нижне-Кисловского переулка и Никитского бульвара, стоит большая церковь Бориса и Глеба, выстроенная на месте древнего храма ХVІ в. графом А. П. Бестужевым-Рюминым в 1763–67 годах. Окрашенная в темносерый цвет, на фоне которого красиво выделяется белая орнаментировка, церковь очень характерна как отражение увлечения западно-европейским барокко. Этот стиль, пышный и торжественный, хорошо выражен не только в общих массах, но и в деталях: очень типичны наличники окон и над ними маленькие белые ангелочки».

Церква на ім’я двох перших руських мучеників — святих Бориса і Гліба вперше згадується в літопису 1493 р., імовірно, тоді вона була дерев’яною. На початку XVI столiття зведено кам’яною. Збереглося літописне свідчення від 21 травня 1562 року про те, що цар Іван Грозний прибув із хресним ходом до храму Святих Бориса і Гліба на Арбатській площі і отримав у ньому напутнє благословення перед початком військового походу: «...Царь и великий князь Иван Васильевич всеа Русии шел на свое дело Литовское, а стояти ему в Можайску. А шел царь и великий князь к Борису и Глебу на Арбат... И слушал царь и велики князь обедню у Бориса и Глеба на Арбате». У тому ж році, 30 листопада перед новим походом на «безбожну Литву» цар, уже після моління в кремлівських соборах, знову відправився хресним ходом до церкви Святих Бориса і Гліба. У 1563 р. після взяття Полоцька він урочисто повернувся до Москви. Іван Забєлін писав: «В городе государя встретил с крестным ходом митрополит с собором у Бориса и Глеба на Арбате...» Здається, востаннє тут відзначали переможну війну в 1709 р., коли Петро І салютував із нагоди розгрому шведських військ під Полтавою.

У 1764 р. церкву Бориса і Гліба було розібрано, на iї мicцi збудовано нову, з величезним куполом, освячену наприкiнцi 1768 р. Москвознавець Михайло Пиляєв писав, що будiвництво здiйснив державний канцлер, граф Олексiй Бестужев-Рюмiн, який володiв будинком неподалiк. Храм зi стрункою дзвiницею довгий час був найпомiтнiшою спорудою на Арбатськiй площi. Його пiдновлювали у XIX столiттi.

У 1917 р. священиком церкви Бориса і Гліба був Василь Кудрявцев.

Довгий час залишалася однією з улюблених серед москвичів. Грушевський бачив її такою, якою її поетично зафіксував Борис Пастернак:

Город. Зимнее небо.

Тьма. Пролёты ворот.

У Бориса и Глеба

Свет, и служба идет.
У 1997 р. неподалік від місця, де вона стояла, споруджено за проектом Юрія Вилегжаніна невелику Борисоглібську каплицю.
Бориса і Гліба на Поварській церква. Михайло Грушевський добре знав її і вочевидь заходив до неї. Дерев’яна церква на цьому місці відома з початку ХVII століття, у 1685 р. згоріла. Натомість у 1686–1690 рр. побудовано кам’яною. Розібрано й перебудовано у 1798–1802 рр. У 1807–1808 рр. парафіянами церкви була родина Пушкіних. У 1812 р. зруйнована. Відновлена в 1819 р. Століття потому про неї пронизливо писала Марина Цвєтаєва, яка відвідала її пасхальної ночі 1919 р.: «Церковь Бориса и Глеба: наша. Круглая и белая как просфора… Входим в теплое людное многосвечное сияние и слияние. Поют женские голоса, тонко поют, всем желанием и всей немощью, тяжело слушать — так тонко, где тонко, там и рвется… Господи, прости меня! Господи, прости меня! Господи, прости меня!..»

Півтора десятиліття потому церкву закрили, а невдовзі знесли.


Боровицька вежа Кремля — проїзна, західна, виходить в Александрівський сад.

Побудована в 1490 р., назва — від Боровицького пагорба. У 1812 р. постраждала від вибуху, влаштованого французькими військами. Відбудована в 1817–1819 рр.

Грушевський неодноразово бачив її, проходив під вежею.
Боровицька площа — знаходиться на перетині вулиць Манежної, Мохової, Знаменки і Волхонки. У 1892 р. Грушевський жив неподалік від неї в готелі «Кремль». У 1892 р. та в 1916–1917 рр. була в полі його зору, коли він працював у Рум’янцевському музеї.
Борода Михайла Грушевського — на всіх фотографіях і портретах вона привертає увагу. Михайло Сергійович доглядав і плекав свою бороду. Його знайомий Богдан Магміт згадував, що вже в молодості «пишався він довгою бородою, яку товариші називали “бородою св. Онуфрея”». (Ішлося про ранньохристиянського святого, єгипетського пустинника й аскета IV століття Онуфрія Великого, який мав довжелезну бороду.)

Велика борода старила Грушевського. Погляньмо на фотографії 1913 р., де він зображений зі студентами в Полтаві.

Утім, борода і прикрашала п’ятдесятирічного Грушевського в Москві. Збереглося його зворушливе свідчення про те, як вона постраждала під час пожежі в потязі дорогою з Москви до Києва в березні 1917 р.: «…Купе вже було повне диму і полум’я. Поткнувсь до середини — трудно щось побачити, борода у мене почала горіти».

Природно, що на горельєфі надгробка Михайлу Грушевському на Байковому кладовищі скульптора Івана Макогона борода займає майже половину обличчя великого українця. Красиво вирізняється вона й на всіх пам’ятниках Грушевському, насамперед, у Києві біля колишнього будинку Центральної Ради, та на Меморіальній дошці Михайла Грушевського в Москві (вул. Погодінська, 2/3).


Бруківка в Москві — вулиці, вимощені камінням. У середині ХІХ століття їх можна було побачити лише в центрі міста. У Гоголя читаємо: «…Бричка пошла прыгать по камням…»

Утім, ще сильніше й відвертіше про це сказано у путівнику «По Москве» часів Грушевського:

«Огромное большинство московских улиц и площадей замощено булыжным камнем — именно 1886 тыс. кв. сажень… Булыжные мостовые, как известно, представляют большие неудобства как для пешеходов, так и для экипажей и подвод; кроме того они дают много пыли и грязи».

Додамо до цього ще й емоції московського купця Івана Слонова, який писав: «Но самым главным московским отпечатком были московские мостовые. Это было нечто невозможное. Вымощенные крупным булыжником, всегда грязные и пыльные, с большими ямами, а зимой глубокими ухабами, они всегда были египетской казнью москвичей. На них часто происходили аварии, калечились лошади, ломались экипажи… Часто страдали и седоки, ломая себе руки и ноги…»

Всемосковським атрибутом були калюжі й баюри, які регулярно засипали, але вони залишалися неподоланими. У свята теслі навіть споруджували над ними дерев’яні помости.

Утім, Арбат за часів Грушевського був вимощений якісною бруківкою, що робила його зручним і привабливим, якщо, звичайно, вулицю не завалювало снігом, який довго не прибирали.


Брянський (з 1934 р. — Київський) вокзал. Грушевський бував на ньому неодноразово. Зокрема, восени 1916 р., проводжаючи дружину й доньку до Києва, він зафіксував процес будівництва нового вокзалу:

«Виїзд був нелегкий, поїзди вже ходили дуже неправильно. Брянський двірець — тимчасове помешкання його, уживане через незакінчення нового великого будинку, — був забитий пасажирами, які чекали поїздів…»

Справді, дерев’яне й частково цегляне приміщення вокзалу було побудоване ще в 1900 р. у Дорогомилові, куди дотягли гілку відкритої в 1899 р. залізничної лінії Москва–Брянськ (пізніше вона була продовжена до Києва й далі). В 1913–1917 рр. за проектом архітекторів Івана Рерберга і В’ячеслава Олтаржевського та інженера Володимира Шухова зводилася монументальна неокласична будівля нового вокзалу з критим перонним залом. Грушевський і застав це будівництво.

У «Споминах» він також відзначив, що Арбат зв’язував «центр і залізничні станції східних і північних залізниць з вокзалом Брянським». Свідчив, що з Москви до Києва в березні 1917 р. «виїхав з Брянського двірця…».


Будинок № 4 на Арбаті.

Див.: «Вікна квартири виходили на Арбат» (історичний нарис, с. ).


Будинок № 9 на Арбаті.

Див.: «Вікна квартири виходили на Арбат» (історичний нарис, с. ).


Будинок № 55 на Арбаті.

Див.: «Переведено на життя до Москви» (р. 2, с. ).


Будинок № 51 на Арбаті. Напередодні Першої світової війни зведено на місці пустиря між Нікольським і Денежним провулками три восьмиповерхові корпуси. На дах цього будинка в жовтні 1917 р. червоногвардійці підняли кулемет, який прострілював Арбат і розчистив їм дорогу до Кремля.

У 1916–1917 рр. Грушевський жив поруч з будинком № 51 і бачив його майже щодня.


Булгаков Сергій Миколайович (1871–1944) — російський філософ і теолог.

Див.: «Вікна квартири виходили на Арбат» (історичний нарис, с. ).


Бульварне кільце — одна з головних магістралей Москви, що склалася на місці розібраної стіни Білого міста. Виникла наприкінці ХVІІІ—ХІХ століть. Довжина — понад 9 км. Складається з 10 вулиць-бульварів.

На багатьох із них Грушевський бував.


Бульвари, сади та сквери Москви. На час приїзду Грушевського до Москви в 1892 р. у місті налічувалося понад 40 бульварів і близько 20 садів та скверів загальною площею майже 186 тис. квадратних сажень: понад 115 тис. сажень займали бульвари, інші — сади та сквери.

Коротку характеристику цих оаз у місті знайшов у «Сборнике очерков по городу Москве» (1897):

«Из старинных бульваров наиболее длинные и в то же время наиболее тенистые: Тверской бульвар (378 саж.), Пречистенский (354 саж.), Цветной (309 саж.) и другие. Из находящихся в ведении города садов самые обширные — Екатерининский парк (14 102 кв. саж.) и Александровский сад (13 950 кв. саж.)».

Додам до цього занадто короткого переліку ще Пречистенський (тепер — Гоголівський), Нікітський, Страсний (найширший із-поміж усіх, у деяких місцях до 80 м), Петровський, Рождественський, Смоленський, Сретенський, Чистопрудний, Покровський бульвари. Найдовший з-поміж усіх них — Тверський бульвар — понад 800 м. Приблизно дорівнює довжині Арбату.

Та продовжу цитування книги кінця ХІХ століття:

«В садах и на бульварах для удобства гуляющей публики разставлены скамейки (более 3000); для надзора за чистотой и порядком содержится около 100 постоянных сторожей. Общее количество древесных экземпляров — до 140.000 (34 585 деревьев и 104 505 кустов).

Преобладающие растительные породы: из древесных — липа, из кустарниковых — боярышник. Из других пород чаще всего встречаются: тополь, ясень, дуб, береза, акация и сирень. Для выращивания молодых растений город имеет свои питомники и оранжереи при Екатерининском парке; кроме того растения для разсадки на бульварах и в садах и скверах доставляются из Сокольников и выписываются из заграницы. На многих бульварах устроены павильоны для продажи молока, прохладительных напитков и т. п. и организованы в летнее время музыкальные исполнения».

Грушевський бував на Пречистенському, Нікітському, Тверському, Страсному, Чистопрудному та інших бульварах, а також у скверах біля храму Христа Спасителя, на Дівочому полі, в Александровському саду тощо.


Бурчак (Абрамович) Леонід Іванович (1886–1920) — адвокат, журналіст, працював у журналі «Украинская жизнь». Грушевський особливо відзначав його працьовитість, але зауважував, що «він теж небагато міг давати часу, дуже зайнятий своєю судовою службою». Відвідав Бурчака вдома на Малій Бронній, 2.
Бюлер Федір Андрійович (1821–1896) — барон, дійсний таємний радник, дипломат, історик, письменник, директор Московського Головного архіву Міністерства закордонних справ (з 1873 р.).

Двадцять восьмого лютого 1892 року Грушевський звертався до Бюлера з проханням про дозвіл на роботу з документами. Воно починалося так: «Его Высокопревосходительству господину директору Московского Главного архива Министерства иностранных дел…»

Бюлер мешкав у будинку Архіву на вулиці Воздвиженка.
Варвари Великомучениці на Варварці церква (вул. Варварка, 2) — побудована в 1514 р. У 1796–1804 рр. зведено новий храм за проектом Родіона Казакова. Закритий після Жовтневої революції 1917 р. Реставрована в 1965–1967 рр. У 1991 р. повернута віруючим.

Грушевський бачив церкву, коли бував на Варварці.


Варварка вулиця — в Міській дільниці міста (тепер — район Китай-город) між Красною площею і площею Варварські Ворота. Одна з найдавніших московських вулиць, головна в Китай-городі, відома з кінця ХІV століття, була дорогою на Владимир.

Грушевський бував тут, принаймні, в книжковому магазині Миколи Большакова, бо згадував «стародруки, раніше закуплені у Большакова».


Варварські Ворота площа — в Міській дільниці міста (тепер — район Китай-город) між вулицею Варварка, Старою площею, Китайгородським провулком і Слов’янською площею.

Грушевський бував на площі, коли відвідував букіністичні магазини в Китай-городі та на Варварці.


Василенко Микола Прокопович (1866–1935) — історик держави і права, публіцист, громадсько-політичний діяч. Член Товариства українських поступовців, дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка, Українського наукового товариства, інших наукових товариств. Співробітник журналу «Киевская старина», редактор газети «Киевские отклики». У травні 1905 р. Грушевський писав у листі до Сергія Єфремова: «Чи не обурює Вас, що при тріумфі з поводу допущення польської і московської мови (в “Киевских откликах” і інших ніхто не згадає про полишення української… Ви не повинні лишатися так пасивні супроти поведення “Кіевских откликов” в українській справі)».

Коли Грушевський був у Москві в 1916 р., Василенко надрукував у журналі «Украинская жизнь» до 50-річчя вченого статтю «Професор М. С. Грушевський як історик». Стосовно «Історії України-Русі» писав: «Такої історії не було у українського народу до… проф. Грушевського». Михайло Сергійович прагнув залучити Василенка до випуску збірника «Україна і Москва в їх духовному житті». Зокрема писав наприкінці лютого 1917 р. Сергію Єфремову: «…Попрошу Вас з Миколою Прокоповичем притягти кого можна».

З 1918 р. — академік Української Академії наук. Після Володимира Вернадського у 1921 р. недовго виконував обов’язки президента Всеукраїнської Академії наук (Всеукраїнською Академія стала називатися з 1921 р.), не був затверджений на цій посаді владою. Цікаво, що письменник Володимир Короленко називав Миколу Василенка своїм «добрим знайомим, прекрасною людиною».

У травні 1918 р. Микола Василенко — міністр закордонних справ Української Держави, про що розповідається в книзі Дмитра Табачника «Історія української дипломатії в особах».

У 1924 р. був засуджений до 10-річного ув’язнення та згодом амністований.
Василя Блаженного (Покровський) храм. Грушевський бачив його ще під час першого приїзду до Москви з батьком у 1882 р., а затим у 1885 і 1892 рр., коли жив недалеко, біля Манежу.

Збудований у 1555–1561 рр. на честь підкорення Казанського ханства. З того часу й донині він є однією з найяскравіших пам’яток Москви, своєрідною візитною карткою Красної площі. Перед очима Грушевського мальовничо здіймалися вгору 8 стовпоподібних храмів, які групувалися навколо 9-го — центрального — шатрового стовпа. Всі об’єднані спільною основою та внутрішніми переходами і вражали розмаїттям архітектурних форм, багатством і мальовничістю декоративних елементів, які надавали й надають споруді казкової ошатності. В історичному джерелі про Покровський собор читаємо: «Иже поставлена быть премудро и дивно разныя церкви на едином основании». Храм освячено 1 жовтня 1559 року, а головний Покровський престол — у 1560-му. Історик Іван Забєлін писав: «Немало изумлялись московскому диву и иностранные путешественники старого времени, например ХVІІ столетия. Они по большей части называли его Иерусалимом, говоря, что он так прозывался в то время и в народе…» Сучасні москвознавці вважають, що спочатку під час будівництва храму мало місце «свідоме, нарочите прагнення представити храм як символ Богоматері і символ Нового Ієрусалиму…» (Москва златоглавая. М. : АСТ, Астрель, 2008. С. 78). Утім, після прибудови додаткових вівтарів і переробок у ХVІІ столітті ідея Ієрусалиму відступила на другий план. Храм Василя Блаженного став сприйматися як святково прикрашений архітектурний пам’ятник ХVІ–ХVІІ століть.

Михайло Лермонтов писав про церкву: «Она, как древний Вавилонский столп, состоит из нескольких уступов, кои оканчиваются огромной, зубчатой, радужного цвета главой, чрезвычайно похожей (если простят мне сравнение) на хрустальную гранёную пробку старинного графина. Кругом неё рассеяно по всем уступам ярусов множество второклассных глав, совершенно не похожих одна на другую; они рассыпаны по всему зданию без симетрии, без порядка, как отрасли старого дерева, пресмыкающиеся по обнажённым корням его». Це порівняння храму з деревом назавжди ввійшло в історичну пам’ять.

Старовинні путівники по Москві радили милуватися собором увечорі: «В поздний час сумерек, в последние мгновения кончающегося дня, когда упрощаются все очертания, можно угадать, откуда родилась, чем могла быть навеяна идея подобной постройки: Василий Блаженный вырисовывается гигантской группой деревьев. Вокруг старой ели сгрудились естественною пирамидальною группою другие деревья поменьше». Німецький мандрівник Блазіус, вражений виглядом собору, також порівняв його з «колосальною рослиною».

Можна припустити, що молодого Грушевського ще в 1882 р., а затим у 1885 і 1892 рр. вразив цей красивий і знаковий для Москви храм, але свої почуття він не виявив.

У 1917 р. настоятелем храму був протоієрей К. Богоявленський.


Введення у храм Пресвятої Богородиці на Великій Луб’янці церква (знесена у 1924 р.). Грушевський бачив її, буваючи в районі Луб’янки і М’ясницької. Побудована у 1514–1518 рр. Коли у 1551 р. у Москві було затверджено сім сороків (церковно-адміністративних одиниць), то Введенська церква стала головним собором одного з них. У ХVІ столітті навпроти церкви знаходилася садиба князя Дмитра Пожарського, який був її парафіянином. Після звільнення Москви від поляків у 1612 р. Пожарський урочисто вніс Казанський образ Богоматері у Введенську церкву (пізніше ця ікона як одна з головних московських святинь була розміщена у Казанському соборі на Красній площі).

Церква перебудована у 1745–1749 рр., оновлена у 1875 р. Була знесена з метою «покращення руху». На її місці з’явилась у 1924 р. площа Воровського.

1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   ...   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка