Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка37/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   56

«Дістався вночі з 12 на 13 березня»
Вочевидь, необхідно точніше визначити, коли Михайло Грушевський прибув із Москви до Києва. Здається, все ясно: виїхав увечері 11 березня, а приїхав у першій половині дня, на край — у другій, 12 березня. Врешті-решт, навіть з урахуванням затримки, пов’язаної з пожежою, — все-таки 12 березня. Так і зафіксовано в солідних виданнях: «Приїзд М. Грушевського з Москви до Києва був 12 березня 1917 року». Проте, враховуючи, що кожна година життя голови Центральної Ради набула з його поверненням у Київ особливого значення, зроблю деяке уточнення.

Нагадаю, пожежа у вагоні сталася неподалік Брянська. Грушевський розповідав:

«Замість згорілого дали нам вагон III класу, в котрім досить тяжко нам було заховати свій стан посідання від відпускних солдатів, що набивались дорогою. Стративши свій час, їхали ми досить затяжно. Я з Брянська дав додому телеграму, більш-менш такого змісту: Вагон згорів, їду далі, приїду на ніч. Цензура зчеркнула інцидент з пожаром, що зіставсь під підозрінням “злоумишленності”, і так покрутила зміст, що мало що з нього можна було зміркувати, крім того, що я таки їду. Деякі громадяни приготовляли мені можливо урочисту стрічу (газета “Киевская мысль” повідомляла 13 березня, що місцеві українські організації обговорювали справу вшанування професора Михайла Грушевського, який вертає до Києва. — В. М.); Дорошенко жартував, що готовив навіть якусь кінну процесію; вибрались на двірець в приписаний для потягу час, але довідавшись, що він прийде незвісно коли, десь серед ночі, безнадійно розійшлись додому. Те ж саме зробила і моя родина. Ми, погорільці, їхали довго і нудно, пригнетені пригодою і реакцією пережитого схвилювання, що в сам момент не відчулось, а тепер давало себе взнаки. Знервовані люди сварились. Була глибока ніч, десь по 2-й годині, коли ми доїхали. На двірці було пусто, ніяких візників. Віддавши на переховок урятовані пакунки, я пустивсь серед ночі, по мокрому снігу без калош (бо згоріли). Не міг пізнати улиць поночі і блудив, поки потрапив додому. Так незвичайно і більш ніж скоромно відбувся мій поворот на рідну землю і прилучення до української революції».

Додам до цього прецікавий спогад уже згаданого Володимира Дорошенка щодо прибуття Грушевського:

«Дивна була обстанова його приїзду. В призначену годину з вечора ми з покійним Ф. Матушевським поїхали автом… зустрічати дорогого гостя. Дожидали кілька годин, а поїзда не було. Ми залишили авто чекати, а самі вернулись додому. Шофери чекали до четвертої години ранку і теж поїхали додому спати. А в п’ятій годині прибув нарешті поїзд: з ним трапилось в дорозі нещастя — загорівся спальний вагон, в якому якраз їхав Грушевський, і він ледве встиг вискочити в одній білизні та пантофлях. Погоріли всі його речі, в тому числі кілька старих українських друків ХVІ–ХVІІ вв., які він віз із собою. З двірця до свого дому довелося Грушевському мандрувати пішки, в плащі поверх білизни і в нічних пантофлях. Так скромно відбувся в’їзд до Києва людини, про яку незабаром заговорили вся Україна і Росія».

Не будемо спотикатися на трьох годинах розбіжності в часі прибуття потягу на Київський вокзал, а довіримося Грушевському. Повторю за ним ще раз: «Була глибока ніч, десь по 2-й годині, коли ми доїхали». Значить, це було вже 13 березня! Ще раз у «Споминах» Грушевський абсолютно чітко вказує на те, що приїхав «вночі з неділі на понеділок, з 12 на 13 березня...» (виділено мною. — В. М.).

У день прибуття — 13 березня — Грушевський не пішов на засідання Центральної Ради, хоч його відразу запросили. «Я подякував і заповів свій прихід на другий день, тому що здороживсь, та й не маю в чім вийти після свого пожару... Прийшов я вперше до Ц. Ради 14 березня...» Зі споминів Євгена Чикаленка дізнаємося, що Михайло Грушевський «був дуже задоволений, що його позаочно вибрано головою…».

Та це вже тема іншої праці.



Розділ 5

«Московське показувалося добром»

(енциклопедичні терміни)

«Адрес-календарь г. Москвы на 1892 год» — видання Московської міської управи. За його допомоги висвітлено атмосферу перебування в місті Михайла Грушевського в цьому році. Довідник налічував понад 1 тис. сторінок тексту й містив найважливішу інформацію про храми та монастирі, державні й приватні установи, лікувальні, культурні та освітні заклади, численні громадські товариства, поліцейські дільниці, про московських домовласників тощо.
Александрівський сад — створений у 1819–1823 рр. під керівництвом архітектора Осипа Бове, розташований уздовж західної стіни Кремля. В адресній книзі «Вся Москва» за 1917 р. читаємо: «От Исторического музея, вдоль Кремлёвской стены, до реки Москвы».

Складається з трьох садів: Верхнього (до Троїцької вежі), Середнього (між Троїцькою й Боровицькою вежами) і Нижнього (до набережної Москва-ріки).

Грушевський побував тут уперше у 1882 і 1885 рр., коли приїжджав до Москву з батьками, та в 1892 р., коли жив неподалік у готелі «Кремль» у Неглинному проїзді.

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с.).


Алярмова гальма — від французького allarme (тривога) і гальмо (пристрій для сповільнення чи зупинки транспорту). В сучасній мові — стоп-кран, тобто пристрій у вагонах для негайної зупинки поїзда.

Грушевський, розповідаючи про пожежу в поїзді, яким він їхав у березні 1917 р. з Москви до Києва, писав, що «пасажири кинулись шукати… алярмову гальму, щоб спинити поїзд».


Андріївський монастир (Андріївська набережна, 2) — за переказами монастир існував уже в ХІІІ столітті, але в 1547 р. згорів. У 1591 р. тут було побудовано дерев’яний храм Андрія Стратилата. У 1648 р. монастир відновлено, і в ньому за ініціативи друга та радника царя Олексія Михайловича Федора Ртищева було створено одну з перших у Москві шкіл, де викладали українські монахи на чолі з києво-могилянськими вченими Єпифанієм Славинецьким і Арсенієм Сатановським. У сучасній праці про московські храми читаємо:

«Ф. Ртищев заснував Андріївський чоловічий монастир. Він запросив із Києва вчених монахів і організував першу в Москві школу. Ртищевське братство послужило основою для створення пізніше Слов’яно-греко-латинської академії, першого вищого навчального закладу в Москві» (Храмы Москвы: энциклопедия шедевров православия. М. : Эксмо, 2010. С. 236).

Діяльність Андріївської школи занепадала протягом 1660-х рр., а після смерті Ртищева у 1674 р. школа була закрита.

У 1675 р. церкву Андрія Стратилата в монастирі перебудували в камені, а коли 90 років потому монастир було закрито, вона стала приходською.

У церкві існував рідкісний у Москві вівтар Андрія Первозванного, характерний для київського посвячення. Славинецький навіть стверджував, що саме «во имя Андреа Христом Первозванна апостола обитель сия бысть создана».

У ХІХ столітті до Андріївської церкви прибудували богадільню, що, до речі, заслонила більшу частину церковного фасаду. Церкву закрили у 1918 р. і поступово почали перебудовувати. У 1960-х рр. її було відреставровано, навіть установлено хрест. На початку 1990-х рр. весь комплекс було передано Російській Православній Церкві. Тут розташовано Синодальну бібліотеку.

Грушевський знав про знаменитий Андріївський монастир, історично пов’язаний з Україною.
Антипа священомученика церква (Колимажний провулок, 8/4) — є одним із стародавніх московських храмів, у датуванні якого спеціалісти розходяться — від другої чверті до другої половини ХVІ століття. Був зведений біля государевого колимажного двору, де виготовлялися транспортні засоби для царського двору.

Закрито в 1929 р. Реставраційні роботи проводилися з кінця 1960-х рр. Храм освячено на початку 2005 р.

Грушевський бачив його, принаймні, по дорозі з готелю «Кремль» до Пашкового дому.
Антонович Володимир Боніфатійович (1834–1908) — український історик, археолог, етнограф, археограф, представник народницької школи в українській історіографії, створив київську школу істориків, серед яких був і Михайло Грушевський. Антонович — автор багатьох праць з історії України, зібрав і видав 8 томів «Архива Юго-Западной России», в яких були вміщені цінні матеріали з історії Правобережної України XVI–XVIII століть.

Грушевський написав некролог «Пам’яті Володимира Антоновича», в якому, зокрема, читаємо:

«…Покійник був одним з найбільше гарячих і переконаних проповідників ідеї тісного зближення України з Галичиною, підтримування української національної роботи на галицькім ґрунті українськими силами в часи російського лихоліття, щоб потім дати можність і російській Україні покористуватися здобутками сього національного доробка…

І в історії української науки зістанеться вічно пам’ятним те, що зробив він… аби приготовити сей національний культурний рух український останніх часів своєю гарячою проповіддю української національної культурної роботи, як першої підстави всяких програм суспільних і національних, — дарма, що сам він не ввійшов у сю обіцяну землю українського національного культурного життя, не переступив її границі сам особисто».

У 1910 р. у статті «Володимир Антонович», опублікованій у газеті «Село», Грушевський розповідав у популярній формі:

«Він видавав збірки цікавіших документів і при них свої статті; таких великих книжок видав він цілий десяток; в них показував він, яка кривда діялася нашому народові, селянству особливо, і як той народ шукав правди, боронитися хотів через свої повстання козацькі та гайдамацькі. Тим здобув Антонович собі поважання і славу в ученім світі. Пізнішими часами свого життя він багато займався українською стариною ще з давніших часів, як ще люди були нехрещені та, ховаючи небіжчиків, закопували з ними всякі речі з хазяйства; він розкопував ті старі могили і з того, що знаходив там, описував, як люди жили за тих давніх часів тисячу літ більше тому назад (така наука зветься археологією)».
«Арбат» — акварель юного художника Володимира Нечаєва 1831–1836 рр. Є першим відомим зображенням старовинної московської вулиці, на якій вісім десятиліть потому жив Грушевський. Зображено праву середню частину Арбату, а сам художник знаходився в будинку навпроти, неподалік землеволодіння № 636/599, тобто від нинішнього розташування Національного культурного центру України в Москві. Назву арбатські будівлі на картині Нечаєва: «Нужно толпе домов придать игру, чтобы она врезалась в память и преследовала бы воображение» (Гоголь).

Найближчою до нас є знаменита церква Миколи Явленого, далі — дзвіниця цієї церкви і будинок церковної богадільні (тепер тут кафе на розі Серєбряного провулку й Арбату). Через Серєбряний провулок — будинок дячка. Далі бачимо колонний портик будинку відставного поручика Миколи Киреєвського, в якому, як стверджують деякі вчені, в березні 1829 р. побував Пушкін. Наступний будинок на акварелі Нечаєва належав підпоручику Василю Сергєєву, а за ним — особняк сенатора Л. Яковлєва, дядька Олександра Герцена. Нарешті будинок на місці сучасного Театру ім. Євг. Вахтангова, що належав поручиці Катерині Павловій. На мостовій бачимо карету, коляску і дрожки, троє молодих людей жваво жестикулюють...

Перед нами Москва, про яку писав сучасник Пушкіна і Гоголя поет Володимир Філімонов:

Тревога, суета средь улиц и домов

И вечный шум карет и дрожек

Извечный звон колоколов...

Акварель Нечаєва надає можливість уявити тодішню Арбатську вулицю в районі будинку, де нині знаходиться Національний культурний центр України в Москві.
Арбат вулиця.

Див.: «Вікна квартири виходили на Арбат» (історичний нарис, с. ).


Арбат — сталінський маршрут. Очевидно, Грушевський бував на Арбаті, коли він став «урядовою трасою»: вулицею пролягав маршрут Сталіна від Кремля до дачі. Булат Окуджава свідчив: «Він проїжджав Арбат наскрізь, пролітав із Кремля на “ближню дачу”, як я розповів у своїх віршах. І кожний під’їзд, кожна підворітня були забиті охороною. Під особливим контролем знаходилися вікна, що виходили не у двір, а саме на Арбат. Я це запам’ятав, хоча тоді був малим...»

А вірш Окуджави такий:

На фоне непросохшего белья

руины человеческого жилья,

крутые плечи дворника Алима...

В Дорогомилово из тьмы Кремля,

усы прокуренные шевеля,

мой соплеменник пролетает мимо.


Інший московський поет Павло Хмара також писав про це у вірші «Арбату»:

По тебе в свое логово спать из Кремля уезжал

Враг и гений народов великой несчастной державы.
Письменник, арбатець Борис Ямпольський зафіксував, що «...старий Арбат жив прихованим, режимним життям, де кожний будинок, кожний під’їзд, кожне вікно заінвентаризовано, за всім стежать, всіх курують».

Справді вулиця перебувала під особливим наглядом: тут завжди прогулювалися агенти зовнішнього нагляду — «топтуни». Кажуть, що це слово придумали самі арбатці, які зафіксували примітну рису агентів: узимку вони переступали з ноги на ногу, топтали сніг, щоб зігріти замерзлі ноги. Мешканці вулиці впізнавали топтунів в обличчя. Хтось із арбатознавців навіть писав, що, порівнюючи з сучасним кримінальним свавіллям, вулиця тоді була напрочуд спокійна й безпечна.

Аякже, нею проїжджав радянський бог! Про Сталіна на Арбаті читаємо у вірші Бориса Слуцького «Бог»:

Мы все ходили под Богом.

У Бога под самым боком.

Однажды я шёл Арбатом,

Бог ехал в пяти машинах...

Он жил не в небесных далях,

Его иногда видали...

От страха почти горбата,

В своих пальтишках мышиных

Рядом дрожала охрана.

Было поздно и рано.
Проте найбільше мене вразив опис Арбату з топтунами й охороною сталінського кортежу в романі вже згаданого Бориса Ямпольського «Московская улица», перша частина якої називається «Арбат»:

«...Вдоль всей улицы, — строгая, загадочная и молчаливая цепочка: зимой в бобрике и ботах, а летом в апашках и дырчатых сандалетах. В метель и в дождь, и в туман, и когда цветет сирень, и цветет жасмин, и в листопад, на рассвете, когда выходят первые троллейбусы, и в часы пик, и в час театрального разъезда, и в час инкассаторов, и в новогоднюю ночь, и в пасхальную ночь, и в первомайскую ночь, вчера и сегодня, и завтра — всегда — молчаливая цепочка на Арбате.

Они стояли вдоль всей улицы, избегая света фонарей, на углах переулков или у подъездов, притворяясь жителями дома, и смотрели на проезжую часть. Они стояли как-то одиноко, отдельно, автономно и будто споминали что-то забытое, весь день и всю ночь вот так стояли и вспоминали что-то забытое. Но вдруг их охватывала лихорадка. Красный свет зажигался одновременно на всех углах, и ревели в больших металлических коробках милицейские телефоны, цепочка выходила на кромку тротуара, и будто посреди улицы открывался оголенный провод, и весь Арбат со всеми его витринами, манекенами, завитыми головками, будильниками, муляжами, золотыми рыбками и канарейками в клетках стоял под высоковольтным напряжением» (Ямпольский Б. Московская улица // Знамя. 1988. № 1‒2. С. 48).

З нинішньої точки зору вузький, стиснутий будинками Арбат абсолютно непридатний для безпечного проїзду першої персони держави. Проте скутий льодяним страхом перед Сталіним, Арбат і гадки не мав про замах на нього. Втім, все-таки фабрикувалися справи про підготовку замаху на вождя, про «підкоп» під Арбатом з метою вбивства Сталіна і тощо. Внаслідок чого страждали невинні люди.

Автор роману «Дети Арбата» Анатолій Рибаков писав: «Жизнь продолжалась, как будто не было ни ссылок, ни тюрем, ни лагерей. Не было заключенных. Знакомые заключенных, знакомые этих знакомых жили, как жили...» Більше того, підростало покоління, яке сліпо вірило Сталіну, любило його, як і свій арбатський двір...

Что мне сказать? Еще люблю свой двор,

его убогость и его простор,

и аромат грошового обеда.

И льну душой к заветному Кремлю,

и усача кремлевского люблю,

и самого себя люблю за это.

Он там сидит, изогнутый в дугу,

и глину разминает на кругу,

и проволочку тянет для основы.

Он лепит, обстоятелен и тих,

меня, надежды, сверстников моих,

отечество... И мы на все готовы.

Что мне сказать? На все готов я был.

Мой страшный век меня почти добил...
Залякані й одурені Сталіним, залюблені у Сталіна і захоплені ним люди, безумовно, жили й у будинку № 9, і в будинку № 55, в якому раніше мешкав Грушевський, щодня навіть на відстані власною шкірою відчуваючи швидкий проїзд сталінського кортежу...

У магазині «Дієта», який побудували на місці знесеної церкви Миколи в Плотниках (недалеко від неї в 1916‒1917 рр. жив Михайло Грушевський. — В. М.), можна було купити найвишуканіші продукти. Скажімо, рекламний щит пропонував: «Всем попробовать пора бы, как вкусны и нежны крабы!» Більше того, магазин доставляв продукти на замовлення на домівку!

У «Детях Арбата» про 30-ті рр. пишеться:

«Арбат жил своей прежней жизнью. Апрельское солнце заглядывало в окна, нагревало мостовые и тротуары. На бульварах оседали и чернели снежные сугробы, расщелины асфальта выдыхали теплый запах пробуждающейся земли. Школьники без пальто и без шапок гоняли в переулках футбольные мячи. На домах появились леса, на лесах каменщики и маляры, дома ремонтировались, красились, надстраивались. На Арбатской площади снесли сквер и дома, мешавшие движению...»

У другій половині 30-х рр. Арбат офіційно представляли як центральну московську вулицю і приділяли значну увагу в московських путівниках. У книзі В. Длугача і П. Португалова «Осмотр Москвы», яка витримала в передвоєнні роки три видання, Арбату присвячено цілих десять сторінок ― утричі більше, ніж Пречистенці. Наголошувалося на тому, що «ряд будинків на Арбаті пов’язаний з О. С. Пушкіним». До староарбатського району були включені й арбатські провулки.
Арбатська площа — названа за Арбатськими Воротами Білого міста (знесене в 1792 р.). З кінця 1848 р. поруч з нею жив Гоголь. На Арбатській площі знаходився храм Тихона Амафунтського, в якому 27–28 квітня 1861 року перебувала домовина з прахом Тараса Шевченка і відбулася панахида по поету.

Грушевський бував на Арбатській площі неодноразово.


Арбатська поліцейська частина — складалася з двох дільниць. Перша знаходилася в «поліцейському домі» в Столовому провулку, а друга — у Великому Палашевському провулку, 11. У 1917 р. приставами були підполковники Антон Шумович і Михайло Сафонов.
Арбатські ворота площа — названа за Арбатськими Воротами Білого міста. Раніше нею вважалася ділянка на розі Нікітського бульвару та невелика площадка, з якої розходилися Арбат і Поварська (зараз — це початок Нового Арбату), тобто лише частина відстані між Нікітським і Пречистенським бульварами. В 1618 р. саме з боку Арбатських воріт гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний штурмував Москву. Грушевський бував тут неодноразово. Зокрема, писав, що ресторан «Прага» знаходиться «коло Арбатських воріт».
Архангельский собор — Грушевський бачив його ще в 1882 р., коли вперше приїжджав до Москви з батьками, а десять років потому — в 1892-му — неодноразово заходив у собор. Особливо зворушливо сприймається запис у щоденнику від 27 лютого про те, що 25 лютого, до роковин з дня народження Шевченка, Михайло Сергійович «заходив у Архангельський собор, помолитися за Тараса…».

Собор побудовано у 1505–1508 рр. (архітектор Алевіз Фрязін Новий). В інтер’єрі — розписи ХVІІ століття (реставровані в 1953–1955 рр.), різбяний дерев’яний позолочений іконостас ХVІІ–ХІХ століть з іконами ХV–ХVІІ століть, паникадила ХVІІ століття. Собор став усипальницею великих російських князів та царів.

У «Кратком указателе кремлевских церквей» (1915) читаємо:

«В соборе погребены русские государи, начиная с Ивана Калиты и кончая Петром ІІ, за исключением Годуновых и Петра І… В настоящее время собор — один из придворных, до 1895 года был в епархиальном ведомстве, до 1883 был кафедральным, а с 1599 до середины ХVІІІ века при соборе состоял особый архиерей для служения царских торжественных панихид».

У цитованому «Кратком указателе…» також окремо зазначено: «У заднего правого столба с 1774 года находятся, под спудом, мощи Черниговских Чудотворцев князя Михаила и боярина Феодора, замученных татарами в Орде 20 сентября 1245 года за нежелание поклониться идолам; из Чернигова эти мощи перенесены в Москву при Иоанне Грозном».

Див.: «В Архангельському соборі молився за Тараса» (р. 1, с. ).


Архіваріус — хранитель архівних матеріалів; співробітник архіву. За часів Даля й, тим більше, Грушевського посада архіваріуса була другою за управляючим (керівником) архіву.

В «Памятной книжке Московского архива Министерства юстиции» обов’язки архіваріуса були позначені так:

«На обязанности архивариусов лежит хранение и содержание в порядке вверенных им документов, равно инвентарных описей, алфавитов и кратких указателей, дополнение и составление вновь таковых, изготовление и выдача справок и выписей с наблюдением, притом, чтобы никакой документ не был вынесен из Архива для составления справок на дому. Кроме того, на архивариусов могут быть возложены управляющим особые поручения по приведению в надлежащий порядок архивных документов и отысканию между ними важнейших в историческом или юридическом отношениях материалов».

Архіваріуси мали старших і молодших помічників.

Грушевський був особисто знайомий із деякими московськими архіваріусами.
Аршин — давня східнослов’янська міра довжини, дорівнювала 0,711 м.
Афанасія і Кирила на Сивцевому Вражку церква на розі Сивцева Вражка і Великого Афанасьєвського провулка.

Відома дерев’яною з ХVІ століття, наприкінці ХVІІ століття зведено кам’яною. 1812 р. зруйнована, відновлена у 1815 р. У 1837–1856 рр. її було перебудовано у стилістиці ампіру, тоді ж звели нову дзвіницю і трапезну. У 1837 р. побудовано дзвіницю та трапезну церкви Афанасія і Кирила. Освячення новобудови відбулося у вересні 1856 р. Парафіянами церкви були Аксакови, в яких гостювали Шевченко і Гоголь.

Церкву було закрито у 1932 р. З другої половини 70-х рр. ХХ століття будівля охоронялася державою як архітектурний пам’ятник. У 1992 р. її повернено Російській Православній Церкві.

Михайло Грушевський бачив її.


Багалій Дмитро Іванович (1857–1932) — український історик, архівознавець, громадський діяч. Екстраординарний (1887), ординарний (1889), заслужений (1908) професор, ректор Харківського університету (1906–1911). Один із перших академікiв Української Академії наук (1918).
Безсонов Микола Миколайович (у монашестві Никон) (1868–1919) — громадсько-політичний діяч Росії та України. В 1891 р. закінчив Московський Костянтинівський межовий інститут, а потім — Московську духовну академію. З лютого 1909 р. — єпископ Кременецький, перший вікарій Волинської єпархії, а з 1913 р. — єпископ Єнісейський і Красноярський. Захоплено зустрів Лютневу революцію 1917 р., у липні 1917 р. зняв із себе сан і монашество. На початку 1918 р. очолив Департамент віросповідань при Міністерстві внутрішніх справ Української Центральної Ради. Помер у 1919 р. в Одесі.

Див.: «Я став у центрі московського українського життя» (р. 4, с. ).


Березіль — березень. Грушевський вживав це нині застаріле слово, зокрема, в щоденнику, який вів у Москві в березні 1892 р.
Бєльовський Август (1806–1876) — польський історик, археограф і письменник. Жив у Львові, друкувавсяри в одному з найпопулярніших часописів Галичини «Вісник мод паризьких», що виходив з 1840 р. Працював у музеї і бібліотеці імені Оссолінських, з 1869 р. — директор закладу. Був ініціатором і видавцем тритомного документального зібрання (1864–1876) з історії Польщі. Видав декілька збірок поетичних і белетристичних творів.

Працюючи 26 лютого 1892 року в Рум’янцевському музеї в Москві, Грушевський, за його словами, «з 2-ої до 8 години читав Беловського…».

1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка