Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка36/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   56

«Вважаю своїм обов’язком сповнити волю народу»
Доволі поспішно збираючи свої рукописи, книги, стародруки та необхідні речі для від’їзду до Києва, Грушевський найперше й наближче поклав матеріали про Переяславську угоду 1654 р. Він, як ніхто, розумів, що все це треба опублікувати у Києві в першу чергу український народ чекає на чітке роз’яснення цієї історичної події в контексті подальших відносин України і Росії в якісно нових обставинах і виникнення реального шансу самостійного визначення нового статусу України. Це можна стверджувати напевне, бо справді першою великою публікацією з історичної тематики після повернення Грушевського з Москви в березні 1917 р. стала саме «Переяславська умова України з Москвою 1654 року. Статті й тексти». Про її важливість і актуальність свідчать три перевидання впродовж 1917–1918 рр. у тяжкі роки становлення Української держави.

Грушевський прямо свідчив про те, що матеріали з названої теми у Москві «почав підбирати наново» — він розумів, що наукову роботу, незакінчену перед війною у Львові, необхідно терміново завершувати. Характерно, що саме ці матеріали Грушевський усе-таки врятував під час пожежі в поїзді, про яку ще докладно розповім.

Я навіть і не думаю заглиблюватися у складну проблему Переяславської угоди 1654 р., але заторкну її лише у зв’язку з від’їздом Грушевського з Москви, де ним були продумані деякі тези.

«Останні події — революція й визволення України, упадок Романових і старого правління — руба поставили питання про юридичний, правно-державний характер відносин України до Росії — з тим і про їх початок, себто об’єднання України з Москвою за Богдана Хмельницького. Те, що досі звичайно було питанням науковим, історично-юридичним, часом політичним, але рідко виходило за тісні круги спеціалістів, тепер вийшло на широке всенародне видовище — дебатується на всенародних політичних зборах селянами, солдатами, робітниками. До мене звертаються селяни, солдати, інтелігенти, робітники з побажанням, щоб Переяславська умова була видана, стала приступною для обміркування всіх, і я як історик і як політичний представник українського народу вважаю своїм обов’язком негайно сповнити сю волю, не вважаючи на всі труднощі, зв’язані з її сповненням для мене.



Війна і всякі пригоди перервали мою історичну працю саме тоді, коли я приступав до вияснення сього многоважного моменту. Моя бібліотека зісталася у Львові, матеріали, котрі я почав підбирати наново, лежать у Москві; я засипаний тепер іншою роботою. Замість того щоб дати, як я хотів, ширшу наукову студію на сю тему, я мушу обмежитися тільки короткими поясненнями, щоб даючи в руки широкого громадянства тексти актів 1654 р., усвідомити його, як треба підходити до зрозуміння тих форм, в які уложилася умова України з Москвою 1654 року.

Діло, бачите, не так просте. Коли говориться тепер про Переяславську умову, або договір Богдана Хмельницького з Москвою, уявляється зараз трактат, такий, до яких ми привикли в теперішніх обставинах міжнародного чи державного життя — конвенція, яка нормує становище двох самостійних, незалежних держав, що входять в умову між собою, конституційна хартія, яка уставляє відносини між Україною, що піддається піл зверхність московського царя, і царем, як зверхником, щодо гарантованих їй прав і вольностей. Але в тих часах і обставинах умови укладалися в формах інших. Козаччина привикла більш цінити реальний факт, ніж букву привілею. В своїх відносинах до польського правительства вона посилалася на вольності і права, признані їй королями, але сі вольності і права в дійсності не були закріплені якимись сеймовими постановами чи королівськими привілеями, а були витвором практики, козацької займанщини. З другого боку, московське правительство, відповідно до прийнятих в московських кругах традицій, в зносинах з новими підданцями царя передусім силкувалося мо­жливо піднести його престиж — прищепити їм те, на чім стояв московсь­кий лад: поняття, що цар стоїть понад правом, що кожний акт його — се ласка, пожалування, що в зносинах його з людьми, які піддаються йому, не може бути відносин рівного з рівним. В українську свідомість, виховану в порядках західноєвропейських, конституційних такі поняття не містилися, і на сім фунті трохи не розбилася справа, коли московські посли не згодилися зложити іменем царя присягу Україні на заховання її прав, перше ніж військо присягне йому на послух і покору».

Зафіксую ще деякі думки Грушевського. Він вважав, що «по московському справозданню українська старшина, щоб не дати провалитися всій справі, з котрою зв'язувалася надія на поміч Москви в війні з Польщею, кінець кінцем пішла на компроміс. Вона намовила військо вдоволитися тою усною заявою, котру дали царські посли іменем царським, і зложити присягу цареві, відклавши вдосконалення відносин з Москвою — через козацьке посольство». Так от і склалися ті форми, в які вилився акт об’єднання Української держави з державою Московською:



«Усна умова гетьмана і війська з царськими послами, скріплена царським словом, переказаним головою посольства В. Бутурліним.

Статті Б. Хмельницького”, себто домагання, поставлені військом до царського правительства, в формі петицій до царя і його резолюцій на сі петиції.



Жалувана грамота царська Запорозькому Війську, в котрій коротко збиралося і затверджувалося головніше, до чого царське правительство договорилося з козацьким посольством щодо дальших відносин України і Москви».

Грушевський акцентував, що з цих трьох моментів українська сторона, яка брала участь в установленні відносин, надавала головне значення усній умові гетьмана з царським послом Бутурліним.

Учений звертав увагу на те, що у своїй грамоті до царя, у проханні вислухати його послів і потвердити «всякі свободи і маєтності духовних і мирських людей», Богдан Хмельницький посилався на «царське слово», передане царськими послами: «Ближній твого царського величества боярин з товаришами обіцяв: “І більше сих речей одержите від великого государя, коли попросите — більшими вас свободами, державами і добрами, наділить царське величество, ніж королі польські і старі князі руські”».

«В листах, висланих своїм послам до Москви 21 березня, гетьман і писар Виговський нагадували їм добиватися широких прав Україні, маючи на увазі запевнення, дані Бутурліним. Однаково памятаєте й самі, ваші милості, як Василь Васильович Бутурлін словом його царського величества нас упевняв, що його царське величество буде ласкавий не тільки потвердити нам права і привілеї, од віків дані, і при стародавніх вольностях заховати, але і ще більші показати всякого чину людям, — писав гетьман. “Треба про всі старі (очевидно, права. — В. М.) як духовні, так і світські, всякого чину, умовлятися, певно, щоб усяк був задоволений, і зараз на все просити привілеїв; не треба нічого над наказ упускати, і при всім пригадувати, як нас Василь Васильович Бутурлін запевняв словом царя його милості, що й понад наше прошення, чого б ми бажали, цар його милость невідмінно вдоволить”, — вторував і писар. Гетьман поручав звернути увагу, що султан турецький, “хоч і бусурмани”, обіцяв Україні лишить всі права і вольності і вдоволитися тільки військовою поміччю, без усякої дані. “Коли б цар в чім-небудь ‘уняв’ українські права і вчинив ‘найменшу досаду’ українцям, належить рахуватися з великою небезпекою — царські привілеї мусять бути прислані без усякої проволоки, і мають бути такі, щоб вповні вдоволити народ”, — писали обидва.

На сім гетьман стояв і потім».

На думку Грушевського, «московські статті, очевидно, мали тільки розгорнути і закріпити на письмі Переяславську умову — але, видно, вони, на погляд української сторони, не розгорнули її відповідно — судячи с того, як маловідомі війську і не популярні були московські акти. На них посилалася тільки московська сторона, ставлячи різні докори гетьманові; українська сторона про них не признавалася. Проголошені війську вони не були, зісталися в гетьманськім архіві до смерті Хмельницького, прочитані були тільки на раді при виборі Виговського. В ширший ужиток увійшли в новій редакції, від часів Юрія Хмельницького. Потім, як затерлася пам’ять про зміст Переяславської умови, а поширилися нові “статті”, видруковані й розіслані по Україні царським указом у 1657 р.».

До того ж, ураховуючи несприятливу для України політику Москви в міжнародних справах і зрадливу тактику її у внутрішніх відносинах України, старшина уневажняла Переяславську умову, недодержану Москвою. «І тільки неудачі, які спали на українську старшину, на Виговського і Ю. Хмельницького, внутрішнє роздвоєння України, підховане згаданою тактикою Москви, кінець кінцем змусили старшину знову завести переговори з Москвою на принципах Переяславської умови. Сим разом старшина хотіла її розгорнути в нові статті, незалежно від московських 1654 р. — між іншим вимовляла Україні необмежене право дипломатичних зносин, участь козацьких комісарів в дипломатичних конференціях Москви з іншими державами, особливо тими, з якими були спеціальні справи в українців, домагалася того, щоб Москва поза гетьманом не вела ніяких сепаратних зносин з ким-небудь на Україні, і щоб московське військо, посилане на Україну в поміч гетьманові, зіставалося під його властю».

За оцінкою Грушевського, «козацька Україна в 1648–1654 рр. дійсно була фактично незалежною державою, і як така входила в цей час в договірні відносини з Туреччиною, Кримом, Польщею, Москвою. Вона фактично володіла всіма тими прикметами, які в цілості характеризують державу: територія, котру охоплює державна організація, людність, яка признає над собою певну власть, і власть, яка виконує свої розпорядження на сій території і над сею людністю. Населення сеї України не признавало над собою ніякої іншої власті, крім війська і уставленого ним гетьманського уряду. Це військо і його уряд, хоч у зносинах з польським правительством не покидали старого, традиційного титула війська його королівської милості, фактично від 1648 р. були незалежні, такими себе вважали, і московське правительство як незалежних приймало їх під царську руку… Переяславська умова уставляла відносини між двома незалежними державами… Важно уставити конкретні, реальні відносини, а вони не лишають сумніву в тім, що сполучення України з Москвою було сполученням держав, з задержанням за Україною державного права і після сполучення» (Грушевський М. Твори у 50 томах. Т. 9. Львів: Світ, 2009. С. 45, 48, 58).

Утім, достатньо про це. Хочу лише наголосити, що чи й був у світах інший державець такого високого рангу, який єдиний вчасно зрозумів необхідність інтерпретації важливої для долі народу історичної події заради його майбутнього.
«11 березня виїхав з Брянського двірця...»
Гортаю популярну міську газету «Московский листок», яка вийшла в день від’їзду Грушевського 11 березня 1917 року. Дві ключові теми найбільше хвилювали пресу: революція і війна. На газетних шпальтах, як і в житті, вони перепліталися між собою:

«Солдати і робітники! Суворий час настав для батьківщини! Внутрішнього ворога роздавлено, кумирів самодержавства повалено, але справу свободи ще не завершено. Біля рубежа Росії стоїть ворог зовнішній... Знайте, що коли навіть німці тепер не прорвуть фронт і не винесуть на своїх багнетах трон Романових, то у випадку укладення миру з німцями зараз, вони через п’ять років порушуть мир, знову нападуть на Росію і посадять царя нам на шию...»

Відомо, що був інший погляд на війну. Більшовики сповідували гасло перетворення імперіалістичної війни на громадянську і поразку «своїх» урядів, оскільки це прискорювало дозрівання революційної кризи та світової революції. Грушевський не поділяв ленінських поглядів, але не підтримував і Керенського. Той зізнавався у своїх мемуарах, що в основі внутрішньої і зовнішньої політики Тимчасового уряду постійно лежала «впевненість у перемозі». Грушевський знав про немислимо високу ціну такої «впевненості», що постійно вимагала величезних людських жертв і призводила до «винищення українства». Він вважав, що з війною, яка завдала стільки нещасть українському народові, зокрема галичанам, треба покінчити. Поки вона ведеться не може бути й мови про союз із тими, для кого війна є засобом досягнення неправедних імперіалістських планів.

Однак «Московский листок» підтримував війну до перемоги:

Война должна быть до победы, —

Враг дерзкий должен быть разбит;

За Русь со славой бились деды,

И мы не можем изменить!

У цьому патріотичному контексті газета друкувала чимало цікавих нотаток і повідомлень. Скажімо, в телеграмі з Києва розповідалося, що на болючому для Михайла Сергійовича львівському напрямі, «незважаючи на несприятливу погоду, наші льотчики успішно виконали розвідку тилу противника... ними скинуто бомби на ворожі війска». З Петрограда повідомлялося, що всі чини штабу Верховного головнокомандувача присягли «на вірність новому державному ладу». Начальник штабу генерал Михайло Алексєєв «від імені всіх чинів штабу висловив готовність всіма силами служити вітчизні і обновленій Росії». Друкувалася відозва воєнного і морського міністра Олександра Гучкова про потребу громадянської пильності й повсякчасної готовності протистояти німецьким шпигунам: «Боротьба з ними потрібна, але виявити зрадників важко. Вони ховаються скрізь... Громадяни і воїни! Поставтеся до цієї справи чуйно й розсудливо. Небезпека велика... Не видавайте таємниці оборони…» Всеросійський союз міст закликав через газету створити в Москві резерв лікарів, особливо хірургів, для фронту та для десятків шпиталів, які працювали в місті. Повідомлялося про реквізицію «деяких запасів хліба» у крупних і середніх землевласників. Невдовзі більшовики зроблять систему вилучення хліба у населення нещадно-досконалою...

Газета з нетерпінням чекала на спеціальну урядову постанову про заборону тоталізатора і проведення кінних перегонів та скачок у місті без грошових ставок: «Слава Богу! Повалено зловісну гідру тоталізатора!» Так само приємною була демократизація Московської думи «шляхом вибору гласних з числа робітників, кооператорів, торгових службовців і т. д.». Узагалі революційна ситуація в Москві розвивалася мирно, на що звернув увагу Грушевський: «на улицях було загалом тихо і спокійно». На місцях, за газетною інформацією, йшла організація районних дум, які складалися з представників загальноміських, районних і профспілкових організацій. Районні думи разом із Комітетом громадських організацій стали органами влади Тимчасового уряду; в березні 1917-го були утворені також Рада робітничих депутатів і Рада солдатських депутатів — у Москві, як і в Петрограді, встановилося двовладдя...

Грушевський відзначав, що в революційних подіях у Петрограді чималу роль відіграла українська громада: «Українські революціонери, які знайшли дорогу в учебну команду одного із запасних гвардійських полків, дали перший початок революційному вибухові, а в розвою його українські жовніри та робітники петроградські відіграли роль дуже велику, першорядну. І коли вість про упадок царизму розносилась по Росії й Україні, українські організації сприймали її як благовістя нового, певнішого розкріпачення — визволення України».

Утім, тема визволення України не хвилювала «Московский листок». Він писав про те, що перед оберпрокурором Синоду вже порушено клопотання про значне спрощення шлюборозлучного процесу. Газета повідомляла, що колишній цар звернувся до Тимчасового уряду з проханням дозволити йому знайомитися з газетами. Уряд «дозволив Миколі Романову читання всіх петроградських газет, які з сьогоднішнього дня вже подаються колишньому цареві»... Повідомлялося про вихід першого номеру газети «Труд», яка є офіційним органом партії соціалістів-революціонерів... Як відомо, з приїздом у Київ Михайло Грушевський приєднався до Української партії соціалістів-революціонерів.

Привертає увагу звернення міського голови Челнокова, який просив усіх свідків революційних подій у місті присилати на його ім’я письмові розповіді про свої спостереження та враження з метою видання спеціальної книги. Цікаво, що міський голова закликав надати ці своєрідні письмові звіти якомога швидше, «бо з плином часу деталі подій можуть зтертися з пам’яті очевидців».

Газетні анонси свідчать, що звично вирувало театральне життя Москви. Зокрема, продовжувала свої багатомісячні гастролі в театрі Струйського на Серпуховській площі українська театральна трупа Дмитра Гайдамаки. Очікувався аншлаг на виставу «з хорами» за Миколою Гоголем «Майська ніч», а також на гучну п’єсу «Мати-наймичка» зі «співами й танцями». Анонсувався перший виступ української драматичної актриси Вишневецької в «Марусі Богуславці»...

Друкувалися численні оголошення. Скажімо, в арбатському будинку № 51 Реальне училище товариства викладачів продовжувало набір на підготовчі курси...

Усього цього Михайло Сергійович у день від’їзду не читав. Того вечора — 11 (24) березня 1917 року — Грушевський вийшов із восьмої квартири будинку № 55 на добре знайомий Арбат і попрямував на Брянський вокзал...


«Борода у мене почала горіти»
Про те, як розгорталися події далі, ніхто краще за самого Грушевського не розповість:

Я спішно зібравсь і ввечері в суботу, 11 березня, як встиг і з чим встиг, виїхав з Брянського двірця. Мав маленьку переділку першої класи, де, крім мене, був якийсь молодий співак, що вертавсь на фронт, здається, мобілізований по санітарній часті. Він мене нагодував, чим мав, бо я не встиг нічого купити в дорогу, літаючи по місту. Встиг зате забрати стародруки, раніше закуплені у Большакова, і тепер не витерпів, щоб не подивитись на сі свої скарби. Переглянувши, я вийняв собі Заблудівський Апостол, досить гарно захований (збережений. — В. М.) примірник і взяв його собі під подушку, щоб оглянути на свободі. Потім заліз на своє верхнє ліжко, довгенько оглядав його, доки не згасили світла, і я собі лежав в приємнім настрою, думаючи про поворот до Києва, до родини, стараючись відгадати характер і форми того нового українського руху, що підіймався в нових умовах.

Ніч пройшла спокійно. Моїм звичаєм я збудивсь рано і, полежавши трохи, зліз додолу, по можності тихо, щоб не збудити свого компаньйона. Було приблизно коло сьомої години. В коридорі коло туалету застав дівчинку, що, видимо, чекала вступу до клозету. Потім виявилось, що се була служниця румунської емігрантської родини, що займала сусіднє з нами купе. Вона була нездорова жолудком, і, збудившись, запалила сухий спирт і поставила молоко, щоб зогріти дитині, а сама вийшла до клозету, але застала його зайнятим, стала чекати і забарилась. Помившись, я вернувсь до свого купе і став убиратись, коли раптом почув з сусіднього купе розпачливий крик румунської пані: foco! foco! (вогонь). Я скоренько докінчив убирання, відчинив купе і виглянув в коридор, — побачив, що з сусіднього купе курить і виривається вогонь. Вияснилось, що, поки служниця ходила, триножок з молоком і бляшечка з сухим спиртом від руху поїзду зсунулися з столика і впали на підлогу, бляшечка покотилась під ліжко, спирт, розливаючись, запалив хідники, котрими вистелено було купе, а далі і сидіння почали горіти. Пані, збудившись і побачивши вогонь, почала крик. Кілька пасажирів вискочили разом зі мною. Піднялась тривога. Прибігла перелякана служниця й стала помагати своїм паням. Пасажири кинулись шукати кондуктора, алярмову гальму, щоб спинити поїзд. Досить довго не могли знайти, поїзд летів, і рух повітря роздмухував вогонь. Я скоренько вбрав своє хутро і, вхопивши з своїх речей дерев’яну коробку і кошик, став виносити з купе. Поїзд за той час уже став. Пробившися між людьми, що збилися й собі з речами в коридорі, я викинув з вагона на сніг винесені два пакунки і почав пробиватись по решту до купе. Але поки добивався, купе вже було повне диму і полум’я. Поткнувсь до середини — трудно щось побачити, борода у мене почала горіти. Бачу, що небезпечно далі там зіставатись, пішов назад. Тим часом вагон сей відчепили від поїзда, — протягом п’яти минут він згорів дошенту, до залізничної платформи. Нам казали перейти до середнього вагону. Коли ми проходили по снігу, почали стріляти патрони, що були в вагоні з різними офіцерами — так ми під такою оригінальною перестрілкою й переносили свої речі. Та мало що котрий і урятував. Було ще рано, всі спали — ледве що встигли повбиратись та повискакувати. Добре, що ніхто не згорів. Румунська та родина — пані з матір’ю й дитиною — дуже пручалась, не хотіла виходити — здається, мала там в купе в речах дорогоцінності чи гроші і не хотіла їх кинути — відтягли їх силоміць, щоб не погоріли.

Було се недалеко від Брянська. Довезли нас туди, трохи ми там очухались. Люди, щоправда, були здебільшого фронтові, які не дуже були збентежені пригодою — жалували тільки речей, що погоріли. Якийсь жидок-спекулянт з останніх грошей (а може, й позичених) накупив був отсе шовкових матерій і віз на контракти до Києва в купе з собою, щоб не платити за перевіз, і все се згоріло. Багато згоріло й у мене: рукописи, книги, найпотрібніші, що я взяв з собою, вся одежина і білизна, і та колекція стародруків, що я збирав у Москві, — дуже в тих роках в них я кохався. В дорозі від Брянська з нами їхав якийсь залізничий агент і списував протоколи, як сталася пожежа (очевидно, підозрівали, чи не було тут якоїсь ворожої чи «злоумишленної» руки) і що у кого згоріло. Нас, пасажирів, се особливо інтересувало: мали ілюзію, що нам повернуть вартість страченого. Розуміється, дуже тяжко було сю вартість обрахувати — подавали її з деяким прибільшенням, рахуючись — мовляли, що речі останніми часами дуже здорожіли, але скільки не прибавляли, все виходив один сміх. Я, щось пригадую собі, вивів цифру свого інвентаря тисячі на три рублів. Залізниця признала мені з того 600 рублів, і поки ті прийшли з управління дороги до київської контори, сі 600 рублів становили вже таку маленьку суму, що я так і не зібравсь піти їх отримати. І все-таки найбільш було шкода стародруків. Я не міг спокійно згадати сих книг, особливо того Апостола, що я розглядав на ліжку і сховав собі під голову...

Про втрату толкового Євангелія 1569 р. Грушевський розповів також у статті «Українські стародруки» (1921):

«Між ріжними утратами, великими і малими, які мені прийшлось понести отсими роками, не раз заколе мене в серце згадка про прегарні примірники українських перводруків — заблудівського толкового Євангелія 1569 р. і львівського Апостола 1574 р., котрі я віз, вертаючись з свого заслання на Україну, в перших днях революції. Вечером у вагоні я не втерпів, щоб ще раз не поглянути на сі чудові памятки нашої старої графіки, і положив їх собі під подушку, лягаючи спати; але більше не довелось мені їх побачити, бо на світанні вагон сей згорів в усім».

Ішлося про першодруки Івана Федорова (Федоровича), перший із яких — «Євангеліє учительноє» — побачив світ у Заблудові на Гродненщині, в маєтку князя Григорія Ходкевича (нині — територія Білорусії). Автори коментарів до 9-го тому творів Грушевського, в якому надрукована цитована стаття, пишуть: «М. Грушевський відносить його (“Заблудівський апостол”. — В. М.) до “українських перводруків” з погляду культурної єдності українського та білоруського етносів у ХVІ ст., що спільно розвивали високу культуру, писемність. Хоча ці два етноса мали відмінні народні мови та виразні етнографічні особливості».

У зв’язку з хвилюваннями Грушевського щодо втрати Євангелія в березні 1917 р. згадався мені його студентський запис у щоденнику від 21 червня 1889 року: «Вчора їдучи, згубив з оберемка Новий Заповіт свій, що вже три роки возив скрізь з собою, которим вчився, втішався і болів...»

Відразу видно справжнього книжника-бібліофіла, яким Грушевський став ще в юності. У «Споминах» Михайло Сергійович написав про гімназичні роки: «Я став гарячим бібліофілом, прихильником і аматором літератури».

У жвавій і докладній розповіді Грушевського є кілька цікавих моментів, які кожний читач виокремить для себе по-своєму. Зверну увагу на два з них. Передусім, у критичній ситуації Михайло Сергійович поводився спокійно й розсудливо. Він не впадав у паніку і не метушився, швидко вдягнувся і врятував свої коробку і кошик, викинувши їх з вагону. Більше того, намагався винести ще щось, аж поки не зайнялася борода (не забудемо, що відчеплений вагон протягом п’яти хвилин «згорів дощенту»). До речі, з пізніших спогадів відомо, що небагатий гардероб Грушевського таки майже весь згорів, і на перший візит у Києві до Центральної Ради її голова навіть не мав чого вдягти. Згоріли навіть калоші, що було серйозною втратою. Цілий тиждень після приїзду в Київ Михайло Сергійович нікуди, крім Центральної Ради, не виходив, «щоб не промочити ніг і не перестудитись». Потім йому передали калоші покійного Василя Симиренка, і він уже «міг марширувати куди хоч».

Далі мою увагу привернуло те, що в тому всеросійському безладді, після вкрай неприємної пригоди до пасажирів оперативно підсів залізничий агент (не виключалася версія терористичного акту), який вислухав їхні претензії. Інша річ, що Грушевський, навіть перебільшивши свої втрати, не став отримувати грошову компенсацію з причини її мізерності внаслідок стрімкої інфляції рублів.

1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка