Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка35/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   56

«Революційні перспективи розгортувались поволі»
Протягом перших днів «революційні перспективи» для Грушевського були неясними, й він не приховував цього:

Брак ближчих відомостей з Києва, взагалі з України, не давав можливості зміркувати, поскільки часи дійсно ставали серйозні. Листи ходили з величезним опізненням; в часописах, розуміється, не було ніяких відомостей, які б давали можливість орієнтуватись, як відбиваються всі сі зміни, що відбувалися в центрі, на житті української провінції. Без гасел і директив звідти не можна було нічого починати, ані знати, яку саме ноту брати по тім розпорошенню і задавленню українського життя, котрому були ми свідки. Не доходило до нас ніяких відомостей і з Петербурга, де українська громада була весь час активнішою, більш сконсолідованою і стимулювала інших своєю близкістю до урядового центру, а при тім, маючи і певне почуття сили, — на власну руку, не чекаючи директив з місця, почала демонструвати перед урядом українські національні домагання.

Так само не відразу прояснювалися московські варіанти розвитку подій. Грушевський постійно думав про них, і це видно навіть з його розповіді про буденні ситуації тих днів:

Стріли ми дорогою, по півночі горожанську патрулю, зложену з української молодіжі: був там приїзжий з Києва ближче мені незвісний українець, що дістав відпустку з фронту і проводив її в Москві, приглядаючись і прикладаючись до всяких проектів, і кілька московських студентів — їм, очевидно, давало приємність це ходження з горожанською рушницею. Революція була ще в стадії скромної забавки для молодіжі. Було се десь в околиці Тверського бульвару, що тоді вважалась доволі непевною — пострілювали часто — нам радили проходити скоренько і обережненько. Ми побалакали з ними й пішли далі, розправляючи про «ближчі й дальші завдання». (Грушевський повертався зі згаданих уже зборів московських українціві з Григорієм Холодним, який пізніше був директором академічного Інституту української наукової мови. — В. М.)

Якось тими днями намовив мене Саліковський іти разом шукати представників недержавних народностей, що, мовляв, бажали порозумітись щодо спільної акції. Трамваї не ходили, і всякі такі акції були дуже трудні. Пішки пройшов я до Земського союзу, де працював Саліковський, і, відпочивши, пустивсь разом з ним кудись під М’ясницькі ворота шукати того «представника недержавних», що, як виявилось, був латиш, дантист, на ім’я Дауге. Дочекавшись його, ми переконалися тільки, що ніякої організованої акції нема. Об’явився в Москві якийсь кавказець і зник, щось неясно чув Дауге про якусь нараду, що була в тих днях, когось з кимсь, але не міг нічого ближче сказати. Так ми ні з чим і пішли... Зробив зате на нас враження Дауге своєю платформою дня — «демократична республіка». Се було для нас з Саліковським щось несподіване і незвичайно сміле. Так поволі розгортувались для нас революційні перспективи.

Згаданий Дауге працював тоді на Арбаті в Московській зуболікувальній школі. Розшукав адресу Дауге Павла Георгійовича: «Архангельський, 7. Тел. 43‒20. Зубная боль и полость рта. Приём ежедневно, кроме праздников, от 10 до 6 часов вечера». Дивовижно, що від дантиста-латиша Дауге «дізнався» Грушевський про новітню політичну платформу — «демократичну республіку» й з нього почалося «розгортання революційних перспектив». Як узагалі Михайло Сергійович запам’ятав його прізвище?

Послухаємо далі розповідь Грушевського:

В тих днях сподівались приїзду до Москви Керенського, міністра юстиції нового кабінету, «в характері» сторожа революційно-демократичних і соціалістичних інтересів в новім уряді. Його звізда сходила тоді в усім блиску; російські соціалісти-революціонери і всякі есерствуючі були пишні з таких успіхів сього чоловіка і молились до нього. Почувши від Клеопатри Олександрівни Обнінської, що можна з Тітовим, з котрим я познайомивсь на зібраннях «Голосу минувшего», порозумітись щодо побачення з Керенським, я подумав, що, може б, мені пригодилась нащось — в українських справах — знайомість з сим чоловіком. Правда, перебування його в Москві було дуже коротким; з таємничою міною розповідалось, що він назверх нібито має зробити ревізію судових установ і дати їм напрям з погляду нового уряду, в дійсності ж хоче забрати з Москви і повезти з собою деяких небезпечних новому ладові осіб — великих князів тощо. Я й захотів при сій нагоді нагадати йому про найбільш пекучі українські справи, а при тім як міністр юстиції він міг вияснити й моє правне становище: чи я міг вертатись до Києва без усяких дальших формальностей, чи треба ще щось проробити для повернення. По вказівках пані Обнінської я зв’язався телефоном з тим Тітовим, який займав тепер якийсь відповідальний пост, і спитав його, чи не міг би я мати побачення з Керенським... На моє запитання Тітов відповів, що Керенський настільки зайнятий, що ніяк не треба його клопотати і тривожити чим-небудь. Коли я зауважив, що маю справи важні, загальноукраїнського характеру, відтяв він мені, що кожному його справи здаються важними, але життя Керенського настільки дорогоцінне для всього народу, що належить всіма способами берегти його здоров’я і не переутомляти. Здається, додав, що я можу виложити свої справи на письмі.

Між іншим, зауважу, що, за свідченням самого Грушевського, він зустрічався з Керенським ще в Симбірську, а затим у Москві в 1916 р., у «Споминах» він називав його «добрим знайомим з давнійших часів». Отже, про згадану «знайомість з цим чоловіком» ідеться в розумінні налагодження міцніших контактів із якісно новим чоловіком — перспективним політиком і державним діячем — заради «українських справ».

Щодо згаданого Грушевським його знайомого по «журфіксам» у «Голосе минувшего» Тітова, то йшлося про дворянина, доктора філософії, гласного Московської міської думи Олександра Тітова (проживав у Газетному провулку, 3).


«Моє пропамятне письмо»
Грушевський таки написав Керенському листа, який зберігся в копії, надісланій Стебницькому:

«Многоуважаемый Александр Федорович.

По поручению московских украинцев я искал свидания с Вами сегодня, но окружавшие Вас лица обставили это такими странными, чтобы не сказать больше, условиями, что я должен был отказаться от дальнейших попыток. Сожалея о происшедшем и получающемся промедлении, я этим путем хочу обратить Ваше внимание на следующее:

До сих пор нет распоряжения об освобождении и возвращении лиц, арестованных из Галиции, нет вообще распоряжения о лицах, высланных военными властями по политическим мотивам, не уличенных в изменнических действиях. (До сих пор остаются в ссылке в Сибире арестованный вместе со мною секретарь Лит.-Наук. Вестника студент Львов. университета Иван Лизановский австрийский подданный — украинец, теперь в с. Нарабел Томс. губ., редактор Укр. Хаты Богацкий, сотрудник ее М. Будай (так у тексті. Можливо, мається на увазі співробітник журналу Ю. Будяк. — В. М.) и др.).

Странное впечатление производит, что во главе управления Зап. Украиной остается начальник Киев. военн. округа Ходорович, производивший все эти высылки и т. п. Вы посетили сегодня польскую колонию Москвы. Это было хорошо, но тем или иным путем новый Кабинет должен войти в общение и с другими национальностями России. Существует целый ряд вопросов, неотложных нужд, которые должны быть удовлетворены в порядке управления, чтобы народы России не подозревали нового правительства в причастности к старым централистическим тенденциям, в пренебрежении национальным вопросом. Таково напр. введение преподавания на народных языках, введение местных языков в сношениях местного населения с властями и делопроизводства на них. Подготовка к этому преподавательского и административного персонала. Всего этого нельзя откладывать так же, как и реформы местного управления, комплектования воинских частей по старой системе умышленного перемешивания племенного состава и проч.»

Привертає увагу характерна для Грушевського турбота про конкретних людей в контексті постановки глобальних проблем. А сам він у «Споминах» про лист до Керенського розповідав так:

«Передусім я вказував на негайну потребу повернути адміністративно висланих галичан, політичних засланців і примусово висланих біженців; далі нагадував про організацію української народної школи і заведення українських предметів в середній школі та впровадження української мови в урядування державних установ України. Сповненням сих мінімальних постулатів українських, неустанно підношених з української сторони, мав би новий уряд засвідчити, що він пам’ятає про недержавні народи і задоволення їх потреб. Лист був висланий рекомендовано, поштовий квиток я старанно сховав як документ моїх перших представлень новим господарям Росії й України. Вони зістались без усяких наслідків і навіть без якого-будь відгомону…» (виділено мною. — В. М.).

Є ще одна гірка розповідь самого Грушевського про історію з листом до Керенського:

«Ми не вважали тоді можливим рахувати в близшій будуччині на щось більше, як скасування заборон українського слова — щоб до нього прикладалися ті самі правила, як до мови російської (а се було законом поставлено ще 1906 р.!), щоб українську мову допущено до шкіл і в зносинах з урядами. І то з сими домаганнями ми вважали потрібним виступати обережно, можливо тактовно, щоб не наразитися на компромітацію, не маючи за собою ніякої організованої сили. Обережно виступали з сими побажаннями перед урядом петербурзькі українці, а я, ще сидячи в Москві, пробував з свого боку використати давнійші зв’язки і знайомости. Коли Керенський, вже як член революційного уряду, приїхав до Москви в початках березня, я шукав з ним побачення, як з добрим знайомим з давнійших часів, щоб нагадати про українські кривди, про котрі ще так недавно балакав з ним, коли він відвідав мене на засланню в Симбірську. Але тут мав я нагоду відчути, що старі зв’язки стратили силу, коли мої давні знайомі та приятелі засіли на місцях старих царських міністрів! Люде, до котрих я звертався, попросту відмовили мені побачитися з Керенським, мовляв, не годиться такими дрібними справами забирати час у чоловіка, на котрім тепер спочиває доля Росії! Так наші кривди рахували тепер учорашні приятелі! Не міг я інакше як письменно нагадати Керенському найпильнійші справи, котрі повинні були полагодити нові пани Росії: поворот засланих і вивезених галичан, арештованих і засланих українців, скасування цензорських та поліційних заборон, відновлення закритих видань та інституцій. І те моє пропамятне письмо, так само як і петербурзькі записки, спочили в шуфлядах нових панів Росії, що за важнійшими справами не мали часу клопотатися українською кривдою» (виділено мною. — В. М.).

Між іншим, порадившись з Олександром Саліковським, Грушевський вирішив дати в газеті «Русское слово» інформацію про те, що він висловив Керенському найважливіші потреби українського життя: «Думка була така (наївна, розуміється), що ся газетна звістка не дасть пропасти мойому листові і змусить Керенського серйозно поставитись до вказаних в нім справ». Дійсно, така невеличка публікація з’явилася в «Русском слове» 10 (23) березня 1917 року, що була навіть передрукована у Відні «Вістником Союзу визволення України»: «Проф. М. Грушевський, який наслідком висилки з Київа перебуває у Москві, звернувся до О. Керенського зі запискою, в якій звертає увагу міністра на необхідність якнайскоршого визволення багатьох тисяч галичан-українців, які мучаться на засланню і в тюрмах».


«Наші вимоги»
Більше того, всі вимоги Грушевського, які містилися в його листі до Керенського, знайшли відображення в редакційній статті, що відкривала № 1–2 «Украинской жизни» за 1917 р. і так і називалася «Наші вимоги. (Від українських організацій)». За свідченням редакції «майже весь матеріал, що ввійшов у дану книгу “Украинской жизни”, був набраний до знаменних днів великої російської революції». Проте, дякуючи Грушевському, московські українці оперативно і чітко сформулювали й опублікували свою позицію відразу після революційних подій.

Ще у 1906 р. Михайло Грушевський опублікував статтю «Наші вимоги». Цілком можливо, що її назва була використана і в 1917 р., принаймні, більшість вимог, сформульованих Грушевським, залишалися нереалізованими. Скажімо, в 1906 р. він писав: «Необхідно запровадити народні мови в т. ч. українську між українцями — в народну школу як мову викладання, а в школу середню і вищу — українських дисциплін як предметів викладання. Також вжити заходи для того, щоб не бракувало вчителів народних шкіл, якi б викладали українською мовою, а в різних установах на українській території — чиновників, що володіли б цією мовою...»

Підписалися під вимогами 1917 р.: Спілка українських федералістів, Московський комітет українських соціалістів-революціонерів, редакції журналів «Украинская жизнь» і «Промінь» та Українська секція Товариства слов’янської культури.

Щодо останньої, то фактично вона не діяла, та і взагалі Товариство після смерті в 1915 р. Федора Корша втратило свою вагу. Недарма Грушевський називав Корша «протектором і вдохновителем сього (українського. — В. М.) гуртка». Між іншим, «Вся Москва» за 1917 р. продовжувала називати головою Товариства Федора Корша.

Поскільки цей документ, складений «представниками української демократії», залишався поза увагою дослідників, коротко зупинимося на його змісті. В «Наших вимогах» передусім підкреслювалося, що українське суспільство сприятиме зміцненню і розвиткові громадянської свободи в Росії, працюватиме над унеможливленням повернення царського самовладдя, що пригнічувало всю Росію, проте, мабуть, найзгубніше відбилося на українському народові: «Протягом більш, як двох з половиною століть… Україна не переставала бути об’єктом нещадної руйнівної діяльності московського, пізніше імперського російського уряду… що справді призвів врешті-решт українське життя в стан повного розкладу й занепаду».

Документ містив вимоги, щоб усім народам Росії, які зазнали експлуатації та репресій, було надано гарантії і можливості для повної розбудови свого національного, культурного і політичного життя. Відзначалося, що Декларація Тимчасового уряду та інші його документи повністю ігнорують національне питання. «Це замовчування породжує невільний подив. Не збираються ж, справді, нинішні правителі Росії йти слідами централістичної політики старого режиму?!»

Московські українці вважали, що запорукою внутрішнього зґуртування різних народів стане «перетворення Росії в федерацію, припинення монополії державності одного великоруського народу і визнання державних прав інших національностей Росії». На їх погляд, слід було найперше провести реформу самоуправління, запровадити місцеві мови, організувати викладання рідними мовами в школі, готувати викладачів рідної мови, адміністративний і судовий персонал, який міг би вести справи рідною мовою, втілити принцип територіального комплектування військових частин.

«Все це невідкладні потреби всіх народностей, — говорилося в “Наших вимогах”. — Для нас українців, існує ще цілий ряд питань, пов’язаних з війною, що продовжується, і з окупацією Галичини. До цього часу ми нічого не чуємо про повернення на державні кошти всіх примусово виселених, так званих біженців, про звільнення із заслання… всіх висланих з Галичини».

Українські організації сподівалися, що буде усунута навіть думка про воєнні анексії Росією нових провінцій без опитування їх населення в умовах, які гарантують вільне волевиявлення. Це стосувалося й уже окупованої Галичини.

Наприкінці документа містилася вражаюча за виваженістю й надією фраза:

«Звичайно, нова Росія, перетворена у вільну федерацію народів і областей з послідовно проведеним демократичним ладом, не тільки перестане бути грозою і страховищем для сусідів, але, навпаки, може розвинути в собі велику притягальну силу».

Сподівання не справдилося, проте й досі має привабливий вигляд у всеросійському масштабі. Вимоги «представників української демократії» у Москві спрямовані на вирішення українського питання, фактично залишилися непоміченими.

У цьому зв’язку нагадаю, що за тиждень після приїзду з Москви — 19 березня 1917 року — Грушевський виступив з трьома близькими за змістом і духом промовами на українській маніфестації в Києві: біля Київської міської думи, з балкону Думи та на українському вічі на Софійській площі. Наводжу повністю останню невеличку промову:

«Товариші, браття!



Двісті сімдесятий рік настав від великого повстання Богдана, коли український народ піднявся здобувати собі потоптані права, будувати свою державу, своє народовластя. Лукаве московське правительство, котрому в опіку передало свою свободу українське громадянство з великим гетьманом, приборкало вільний український народ і тільки тепер він може вернутися до свобідної політичної роботи на своїй землі, до здійснення тих завдань, що присвічували нашим предкам з-перед 270 літ: утвердити українське народовластя і державне право України в спілці з іншими народами Східної Європи, в Федеративній Республіці Російській. Під сими прапорами автономної демократичної України в Федерації Російській прийшли ви сюди. Під сими стягами, однодушно і одностайно, всі верстви і круги українського народу ходім на велике діло — будувати волю і долю українського народу!

Слава вільній, автономній Україні в Федеративній Республіці Російській».

У цьому документі — вся тодішня переконаність Голови Української Центральної Ради в рятувальному крузі федерації. І ця точка зору формально співпадала з деклараціями Голови Тимчасового уряду Росії. В своїх спогадах «Россия на историческом повороте» Олександр Керенський писав, що ключовим завданням діяльності Тимчасового уряду стало створення передумов «для перетворення Росії з вкрай централізованої держави в федеральну». Більше того, він стверджував, що Тимчасовий уряд «негайно вжив практичних заходів щодо відмови від політики пригнічення, яку провадив старий режим стосовно неросійських народів імперії». Зокрема, Керенський вказував на те, що влітку 1917 р. «автономію було надано також Україні».

Дана проблема виходить за хронологічні рамки і смислові завдання цього дослідження. Проте є добре відомою реальна політика Тимчасового уряду щодо України. Рік потому спостережливий Євген Чикаленко записав у щоденнику на початку серпня 1918 р.: «Коли б Керенський подужав Леніна і твердо став на ноги, то нема сумніву в тому, що він намагався б укріпити централістичну республіку на кшталт французької і тоді навіть про автономію України не було б мови, бо Керенський розгромив би український уряд…» За свідченнями самого Грушевського, Українська Центральна Рада звернулася до Тимчасового уряду Росії з закликом до спільної роботи за умови «зміцнення нового свободного ладу на Україні й забезпечення національних потреб українського народу». Це звернення було відкинуто. Зокрема, знову відсувалося питання про повернення незаконно виселених українців, навіть українізація середньої школи була визнана «дуже складною річчю». Одним словом, Тимчасовий уряд виявив «не розвагу, а якесь завзяття — до загострення, а не до полагодження відносин…». Тоді Центральна Рада, за словами Грушевського, «постановила приступити сама до будови життя України…».

По суті це було проголошення незалежності, хоча й Універсал Центральної Ради (червень 1917 р.) заявляв, що Україна існує, «не відділяючись від усієї Росії, не пориваючи з російською державою». Нову ситуацію відчули в Петрограді, і до Києва прибули троє міністрів Тимчасового уряду — Керенський, Терещенко та Церетелі. Було досягнуто цікавого компромісу: Центральна Рада створювала, а Петроград затверджував новий Генеральний Секретаріат, який визнавався повноважним органом Тимчасового уряду в Україні й водночас українським урядом де-факто. Не відмовляючись від своїх завдань, Рада погоджувалася не вводити «самочинну» автономію до скликання Всеросійських Установчих зборів. Тимчасовий уряд зі свого боку дав офіційну згоду на українізацію військових частин і вже в липні оголосив про це в «Декларації Тимчасового уряду до Української Ради».

Звичайно, слід пам’ятати, що Грушевський довго виступав за національно-територіальну автономію України у складі федеративної Російської республіки.

Скажімо, це було блискуче висловлено у статті «Єдність чи розпад [Росії]?» (1906):

«Великоросійська народність складає менше половини населення імперії, і серед неї самої немає спільних прагнень до централістичної єдності, а навпаки — цілком виразно виявляються прагнення до обласної автономії. Тому будь-яка спроба збереження централістичного ладу в новій, оновленій Росії була б замахом з негідними засобами і з точки зору збереження єдності Росії надзвичайно шкідливою, оскільки вона лише посилила б її відцентрову енергію. Стихійна сила прагнень до повноти національного життя, до місцевого й національного самовизначення все одно подолала б ці перешкоди й у своєму розмахові дуже легко могла б призвести до повного розпаду теперішньої Росії.

Зберегти, чи вірніше — створити єдність Росії можна лише шляхом розвитку в ній внутрішнього тяжіння і зчеплення, а воно може вирости лише зі свідомості, що приналежність до державного союзу дає надто відчутні вигоди, аби ними варто було ризикувати й ставити на карту мирний план життя для здійснення розриву… Шлях до цього один — широке втілення принципу національно-територіальної й обласної автономії та забезпечення національних прав усіх народностей на їхніх територіях і поза ними. У втіленні цих принципів запорука збереження єдності Росії».

Прийнято вважати, що Жовтнева революція 1917 р. прискорила крах федералістських ілюзій Грушевського та його колег — українських соціалістів. Якщо III Універсал Центральної Ради в листопаді 1917 р. проголосив Українську Народну Республіку, що зберігала федеративний зв’язок із Російською республікою, то IV Універсал в січні 1918 р. проголосив самостійність і незалежність УНР як вільної суверенної держави українського народу і заявив про її прагнення до мирного співіснування з іншими народами.

Та усталені, звичні погляди на позицію і діяльність Михайла Грушевського нині переглядаються сучасними істориками, передусім Владиславом Верстюком. «До сьогоднішнього дня, — пише він, — в історичній літературі можна зустріти докори і закиди М. Грушевському за “автономізм” і недооцінку самостійницьких гасел, які начебто могли дати суттєвіші результати. Можна твердити, що курс, обраний М. Грушевським, був найвиваженішим і найреалістичнішим для того часу...

Федерація Грушевського ще навесні 1917 року була дуже схожою на конфедерацію. Він розглядає її як “об’єднання в одній державі кількох держав”. Таким чином, федералізм, як і автономія, для М. Грушевського ніколи не були запереченням незалежної української держави, швидше це був необхідний і послідовний крок до її побудови. М. Грушевський добре розумів, що на створення незалежної держави в Україні тоді було замало сил, з одного боку, а з іншого — заклик до негайного виділення в умовах незавершеної світової війни був би розцінений російською стороною як підривна сепаратистська акція, яка б викликала адекватну відповідь. Можемо визнати, що в той момент політика М. Грушевського була мистецтвом реального».

За історично нових умов Михайло Грушевський чітко і ясно сформулював свою позицію на початку 1918 р.:

«Перше, що я вважаю пережитим і віджитим... це наша орієнтація на Московщину, на Росію... Вона була підірвана російською революцією, що послабила той московський примус, який тяжив за старого режиму над Україною... Ну, а війна більшовиків з Україною рішуче поставила хрест над цією ідеологією...»


«Українське життя вийшло з летаргії...»
За справедливим свідченням часопису «Украинская жизнь», Михайло Грушевський на початок вікопомного 1917 р. був «центральною фігурою сучасного українства». Тому відразу після краху самодержавства і створення нової політичної ситуації в Україні постала гостра потреба у поверненні його на Батьківщину. Михайло Сергійович згадував, що з понеділка 6 (19) березня він почав отримувати телеграми з Києва.

Саме того дня Грушевському повернули паспорт, і він у листі до Стебницького зауважив, що тепер уже може виїхати до... Петрограда, де його чекали, зокрема у зв’язку з підготовкою зустрічі з керівництвом Тимчасового уряду для обговорення питання про національні потреби українського народу: «Коли є щось конкретне справді для чого треба моєї присутності, то я приїду, перш ніж їхати до Києва, на короткий час, на 2–3 дні... У такім разі буду ждати від Вас відомості, на коли саме потрібно моєї присутности. Коли верхам справді, — як Ви пишете, інтересно нас послухать...»

До речі, приїзди Грушевського до Петербурга в дореволюційні часи завжди мали непересічне значення для місцевих українців. Розповідаючи про прибуття професора до міста в 1906 р., Дмитро Дорошенко зазначав: «Приїзд Михайла Грушевського мав велике значення. На той час проф. Грушевський уважався всіми нами за провідника українського національного руху в Росії... Він був у наших очах символом всеукраїнського єднання, його слово було для нас усіх за тих часів законом. З прибуттям Грушевського до Петербургу, всі підпорядковувалися йому без застережень...»

У свою чергу Олександр Лотоцький згадував, що «приїзди М. С. до Петербургу завше оживляли тутешнє українське життя та вносили щось нове в нього. Ніяка більша справа українська в столиці не обходилася без Грушевського... Приїзд такої з усякого погляду видатної людини, як Грушевський, споводував до капітального ремонту цілої української акції в Петербурзі».

Коли Грушевський уже був у Києві, в Петрограді 17 березня відбулася зустріч представників Української Національної Ради з прем’єр-міністром Тимчасового уряду Георгієм Львовим, якому передали меморандум з українськими вимогами, що не потребували рішення Установчих зборів. До складу делегації входили Олександр Лотоцький, Петро Стебницький, Микола Чечель та ін. Олександр Лотоцький згадував: «Голова ради міністрів Львов, прийнявши її, сказав, що уряд не може відважитись на рішення в таких кардинальних справах, як автономія, — треба ждати установчих зборів; міністр освіти, заявивши своє прихильне ставлення до постулатів делегації в справі освіти, додав заразом, що формально справу може бути вирішено тільки... після всеросійського з’їзду народної освіти; а урядова комісія, що розглядала декларацію Центральної Ради, так таки й не сказала нічого».

Дуже цікаво послухати, як сам Грушевський ставився до цієї зустрічі з високими представниками Тимчасового уряду:

Нікому з Центральної Ради не хотілось їхати в посольстві «до ханської ставки», бо не було надії добитись якогось успіху: відчувалось, що для петербурзьких керманичів українські домагання не досить імперативні, їх негайність ще не досить удокументована. До того петербурзькі українці, що поприїздили в Київ на з’їзд ТУП-у, визначений 25 і 26 березня, з свого боку постарались розхолодити сей замір... Виявилось, що петербурзька українська громада, так би сказати, явочним порядком, уже взяла на себе перед Тимчасовим урядом ролю всеукраїнського представництва, сама подала йому 17 березня в такій ролі пропам’ятну записку про негайні українські потреби, котрих здійснення не можна відкладати до Установчих зборів (тут, крім уже давніше підношених справ, як заведення української мови в школах і урядах, повернення засланих галичан і подібне, було домагання, щоб губернськими комісарами призначувано українців, а при Тимчасовім уряді був комісар по українських справах; щоб в окупованій Галичині і Буковині відновлено попередній устрій і припинено всякі репресії проти українства).

В цьому місці Михайло Сергійович зробив таку примітку: «Депутацією провадили Ол. Лотоцький і М. Ант. Славинський. М. Ф. Чечель, що ходив в цій депутації представником студентства, розказував характеристичну подробицю, як міністр-президент кн. Львов, приймаючи депутацію і побачивши в ній М. А. Славинського, звернувся до нього з такими словами: Михаил Антонович, голубчик, вот сюрприз, тридцать лет мы с Вами знакомы, и я не знал, что Вы украинец. Не знати, чи се була несвідома іронія, чи свідома, але, без сумніву, була дуже серйозна хиба українського руху, що за невеликими виїмками ті люде, яким треба було тепер виступати представниками і носіями українських домагань, досі не маніфестували себе українцями. Вони через те або зовсім зрікались виступати в українських рядах, аби не попадати в таке комічне положення, або, виступаючи, старались зводити українські домагання до можливо найменших і безобидных розмірів, щоб не попадати в смішне положення з таким несподіваним національним радикалізмом».

Це дуже серйозна й вагома думка Грушевського, який краще за всіх усвідомлював малі й великі хиби українського руху в Росії. Проте в конкретному випадку Максим (а не Михайло. — В. М.) Славинський зовсім не цурався свого українства. Зокрема, в 1906 р. він був редактором громадсько-політичного та економічного тижневика української фракції 1-ї Державної думи — «Украинский вестник». У 1914–1916 рр. брав участь у виданні відомої вже нам двотомної праці «Украинский народ в его прошлом и настоящем».

Продовжую розповідь Грушевського:

Така некоординованість ставила тепер в трудне становище і їх, і нас: вони, представляючись представникові Тимчасового уряду, нічого не згадали про Центральну Раду і взагалі про київський центр як національне представництво, тим самим немов заперечували його існування, що утрудняло нам намірений виступ і взагалі утруднили нашу акцію. З іншого боку, і нам не було бажано дискредитувати чим-небудь петербурзьку громаду, в котрій було стільки поважних і заслужених діячів, понижати їх авторитет в очах уряду і закидати яке-небудь самозванство.

Незалежно від сеї формальної некоординованості було серйозне розходження і в самім змісті і характері домагань: тим часом як київське віче поручало Центральній Раді переказати Петербургові волю українського народу самому заводити автономний лад на Україні і зажадати від нього, щоб він з свого боку декларував «широку автономію українських земель і зв’язав справу сеї автономії з інтересами нового ладу», петербурзька петиція не торкалась сеї принципіальної і для даного моменту рішаючої справи, а оберталась виключно в кругу різних — правда, досить важних, але все-таки другорядних конкретностей.

Пройшло щось два дні в доволі прикрих дебатах на сю тему. Обидві сторони не виговорювались до кінця, і тому дебати проходили так тягучо, нудно і безрезультатно. Центральна Рада обережно натякала, що без її уповноваження петербурзька громада не має ніякого права виступати з якими-небудь представленнями перед Російським урядом. Петербурзьким делегатам не проходило через зуби признання прерогатив Центральної Ради як єдиного національного політичного центру, супроти котрого петербурзька громада, — призвичаєна останніми часами дивитись на себе як на властивий центр, — мала б зійти на просту експозитуру... Кінець кінцем принципіальне порозуміння було осягнене. Петербурзька громада признала себе експозитурою Центральної Ради і надалі обов’язувалась працювати по її вказівках і за порозумінням з нею. Центральна Рада давала їй поручення заступати її перед Тимчасовим урядом, один з членів петербурзької ж громади мав представляти українського комісара при нім.

нагадаю, що 6 березня Грушевський, перебуваючи в Москві на Арбаті, ще мав сумніви щодо можливостей безборонно виїхати в Україну: «Що до Київа, то... мабуть питання про висланих воєнною властю досі не порушене». У своїх «Споминах», розповідаючи про створення Центральної Ради, Грушевський заторкнув і цю проблему:

Дружина моя, діставши поручення накликати мене до найскоршого приїзду вважала потрібним насамперед вияснити, чи я можу невозбранно і безпечно приїхати до Києва. Справа ся зовсім не представлялася ясно. Київська адміністрація зовсім не спішила капітулювати перед революцією, і тоді як в Петербурзі від старого режиму нібито вже нічого не лишилось, стара воєнна диктатура в особі мого старого приятеля генерала Ходоровича ще старалась піддержати в повній мірі свої адміністративні прерогативи, використовуючи їх воєнний характер.

Не знаю хто — чи не Григорович-Барський — порадив моїй дружині розвідатись у сій справі у К. М. Оберучева (військовий і політичний діяч, командував Київським воєнним округом після Миколи Ходоровича. — В. М.), котрого вона знала з московської нашої подорожі 1913 року. Він під час війни був мобілізований і приділений, здається, до управління Київського воєнного округу. З здивуванням прочитав я потім в його споминах, що він, мовляв, коли моя дружина звернулась до нього по дозвіл на поворот до Києва, взяв сю просьбу за справедливу, бо вважав мою висилку актом неправним, і виєднав чи дав мені дозвіл на поворот.



Тут цілий ряд недокладностей, не знаю — вільних чи невільних. Насамперед Оберучев ще сам не був такою офіціальною фігурою, щоб давати чи навіть виєднувати такі дозволи; два місяці пізніше, коли Керенський — його товариш по с.-р. партії й масонській організації — настановив його начальником воєнного округа на місці Ходоровича, — се він міг би, і може бути, що се він переніс свої пізніші можливості в попередні часи. Але тоді він саме був для адміністрації доволі неприємною та неавторитетною фігурою і його навіть було арештовано в тих днях за опублікування в «Киевской мысли» відомостей про революцію, котрих місцева адміністрація не пускала, думаючи, що все се, можливо, тільки проминаючий епізод, і стара власть ще поверне собі свої позиції. По-друге, Оберучев ніякого особливого заінтересування до моєї справи не виявив, дав тільки дуже загальну інформацію, що хоч моя висилка формально не скасована, але поворот мій, правдоподібно, не викличе ніяких репресій против мене, і я зможу жити в Києві. От на підставі сеї інформації моя дружина і дала свою згоду — всім, хто має приступ до урядового телеграфу — телеграфувати за її кошт і її іменем, щоб я приїздив якскорше, щоб взяти провід в роботі і таке інше. Таке було походження тих телеграм і така була ситуація в Києві, як мені її об’яснила моя родина в перших хвилях по повороті, коли я вночі з неділі на понеділок, з 12 на 13 березня дістався до неї.

Як би там не було, Грушевський душею рвався до Києва і, не бажаючи образити Стебницького, який давно чекав на нього в Петрограді, 7 березня писав йому: «Як не буде у вас... нічого конкретного, для чого моя присутність буде потрібна, то я поїду наперед до Києва».

Грушевський не знав і того, що того дня — 7 (20) березня 1917 року — його було обрано заочно головою Української Центральної Ради. Телеграми настійно кликали його до Києва:

«Було їх багато, висилані з різними особами, з більш або менш виразними натяками на те, що мене кличе приїхати моя родина і громадяни. Загадкова форма сих закликів вияснилася для мене тільки в Києві: приватних телеграм посилати не можна було, ані від українських груп. Поштова і залізнична комунікація була вже тоді утруднена незвичайно, тому, коли виявилася потреба викликати мене, стали посилати телеграми мені через різних людей, які працювали в усяких установах, чимсь зв’язаних з війсковістю. Найбільш посилано їх за підписом Ол. А. Вілінського, що був приділений до якихось шевських чи кравецьких майстерень, які працювали для війни, — він був кузен Черняхівських-Старицьких, з котрими із усією їх родиною дружина мала нагоду стрічатися з своїм поворотом до Києва»

В іншому місці «Споминів» Грушевський роз’яснював: «...У гуртка Старицької-Черняхівської із Дорошенком й інш. виникла гадка — кликати мене до Києва, в надії, що я, як діяльний тупівець давніших літ, можу придатись для піднесення престижу ТУП-у і приборкання опозиції — особливо Антоновича (Дмитро Антонович, політичний діяч, історик мистецтва і театру, член Центральної Ради. — В. М.), котрий їм дуже в сих днях уївсь з своїми с.-децькими домаганнями — правда, в останніх роках сей гурток (Старицьких — Дорошенка), навпаки, якраз трактував мене як бувшого чоловіка, котрого місце в Києві травою заросло, забулось і пригадувати його нема чого — се дуже відчула і моя сім’я, повернувши до Києва, але тепер прийшла гадка, що мене по старим зв’язкам можна буде використати на посрамлення с.-деків і прочої опозиції, і моїй дружині рекомендовано було виписати мене якскорше. Коли прийшлось, по кількох днях завзятої боротьби, дати згоду на організацію центру по схемі Антоновича і Кº, переведено вибір мене на голову сеї нової організації, котрій без дискусії, якось сама собою прийшлась назва Центральної Ради — в протиставлення всяким місцевим і професійним радам, що творились дедалі все в більшому числі. І тоді з двох кінців почали мене накликати до найскоршого приїзду».

Між іншим, у цих словах Грушевського вміщено не лише його політичний тріумф, а й драму тодішньої ситуації в Україні.

Цікаво послухати, як згадував про цей період Володимир Дорошенко:

«Та ось вибухла російська революція. Київські українці… заложили загальну українську організацію під назвою “Центральна Рада”. Місце її голови було зарезервовано для Грушевського. Відразу повстали в Центральній Раді змагання і суперечки за число представників тієї чи іншої групи, за питання програмові і тактичні; ці суперечки приймали часом дуже різкий характер, і всі нетерпляче дожидали приїзду Грушевського, маючи тверду надію, що він усе полагодить, усіх примирить і поведе за собою до спільної мети. Пам’ятаю, в розпалі цих суперечок, покійний Володимир Шульгин (загинув під Крутами) з одчаєм вигукнув: “Якби вже швидше приїздив Грушевський. Ми ждемо його, як батька рідного, як сонечко ясне! Він один дасть нам лад”».

Утім, продовжу розповідь самого Грушевського:

«Йшли (телеграми. — В. М.) й за іншими більш або менш припадковими підписами. Писані в виразах доволі неясних, вони хоч і хвилювали мене приємно як симптом якихось нових, кращих відносин, але я далекий був від гадки на такі неясні натяки зриватися з місця — хоч події вже досить розгорнулися в сім часі: 3 березня зрікся корони цар, 4 березня його дібраний наслідник. Але коли сі телеграми зачастили, і в них з’явились уже вирази, що мене кличуть як формально вибраного голову, котрого присутність потрібна, щоб прийняти провід — не пам’ятаю, чи названа була там Центральна Рада, чи загально згадана якась громадська організація, — се переконало мене, що українське життя вийшло з летаргії, і справді треба кидати всі недокінчені праці, і недокінчений друк Хмельниччини... та поспішати до Києва... Було се, мабуть, в четвер або п’ятницю, 9 або 10 березня, що я прийняв рішення...»

Пізніше, в «Автобіографії, 1914–1919 рр.» написав: «Але от прийшла революція, в марті 1917 року зпало ярмо московське. В Київі українці почали організовувати політичний центр, названий Центральною Радою, вибрали мене головою й стали кликати, щоб негайно приїздив».

Вийшло так, що чотири доби після обрання головою Центральної Ради Грушевський ще жив на Арбаті...

1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка