Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка34/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   56

«Головне: Україна і Московщина —

відмінности і контрасти»
Ми вже переконалися, що Грушевський близько до серця взяв ідею Горького про видання збірника статей на тему «Україна і Москва в їх духовному житті». Він особливо підкреслював, що мова «про збірник, проєктований Горьким ще з літа», йшла під час їх зустрічей: «я двічі мав з ним розмову — не докінчив з причини хороби нашої доньки, але, в головнім справа вирисовується ясно».

Відразу підтвердив це в листі до Єфремова системоутворюючою думкою:

«Головне: Україна і Московщина — відмінности і контрасти їх духовного життя, передусім у фольклорі, також у побуті, праві, суспільному і історичному життю, літературі. Хто б написав про оригінальність і цінність українського театра? Про право (звичаєве і остатки обов’язуючого права Гетьманщини в губерніях Чернігівській і Полтавській)? Бажано, щоб писалося живо, інтересно, а не просто інформаційно».

Водночас, Грушевський продовжував радитися з Горьким про план і зміст майбутнього збірника. Двадцять сьомого листопада писав йому в Петроград:

«Очень я жалею, что у меня не оказалось случая повидаться с Вами, Алексей Максимович, перед Вашим выездом. Болезнь дочери и чрезвычайно затруднительные условия моей здешней жизни лишили меня этой возможности. Хотелось еще лично выяснить некоторые подробности сборника, прежде чем закрепить его программу. Теперь попробую это сделать хоть письменно. Прилагаю набросок того, о чем мы с Вами говорили, и прошу смотреть на него лишь как [на] набросок — вычеркивать, дополнять, изменять: чем более внесете Вы в него своего, тем ценее для меня он будет; с чем я не соглашусь, то позвольте и мне потом изменить.

Кое с кем я уже списался и получил принципиальное согласие (С. А. Ефремова для статьи о новой литературе, Н. П. Василенко по истории после 1654 г.). С другими спишусь после того, как получу этот проспект с Вашими исправлениями.

После 1/XII я надеюсь иметь больше времени и буду отдавать сборнику всю энергию — если меня не захватит какой-нибудь набор. Кстати, технический вопрос: с возможными сотрудниками из петербургских украинцев войдете в переговоры Вы относительно сборника или поручите это нам, если это Вам затруднительно».

Наступного дня — 28 листопада — Грушевський писав уже Єфремову: «Посилаю начерк проспекту, який зробив на прошеннє Горького, резюмуючи розмови». Начерк програми збірника «Україна і Москва в їх духовному житті», який Грушевський відіслав Горькому і Єфремову, не знайдено, але відтворюю його основні позиції з інших джерел, передусім з листів Михайла Сергійовича до Єфремова.

Самому Єфремову Грушевський запропонував написати статтю про відмінні прикмети нової української літератури ХІХ століття від великоруської: «в чім оригінальність і відмінність її фізіономії?» Грушевський врахував, що далеко не всіх достойних учених і літераторів вдасться залучити до цієї роботи. Горькому писав ще задовго до зустрічі з ним: «Статьи могли бы быть... в зависимости от того, какие сотрудники могли бы быть привлечены в настоящих условиях: многие ведь на фронте, в заточении и за границей фронта...» Наприкінці листопада 1916 р. писав уже конкретно Сергію Єфремову: «Як на співробітників, крім Вас і Николая Трофимовича, уповаю ще на Вячеслава Константиновича (Прокоповича. — В. М.) і Федора Павловича (Матушевського. — В. М.) (може ще на кого?). Не знаю, чи Микола Прокопович (Василенко. — В. М.) вже виходить? Як ні, то підіть Ви троє чи скільки до нього — а як виходить, то де инде обсудіть. Коли щось додати або змінити вважаєте, напишіть, я візьму під увагу і Горькому напишу, і навпаки Вас повідомлю, що він напише. Я думаю, Федір Павлович міг би написати про українське звичаєве право, хоч коротенько, сторінок на 8, Вячеслав Прокопович про зруйнованнє української школи. Може б знайшли когось до релігійного світогляду і морали? або народного мистецтва? Про фольклор подбає мабуть Горький, а я писатиму Сумцову. Про церкву, театр, естетику народного життя і літературу ХХ віку буду писати до петербуржан. Збірник має бути 18 аркушів, 2 аркуші треба рахувати Горькому, так що на статті зістається 16. Значить статті більші 16–20 сторінок, менші — 8–16. Нетерпляче ждатиму відповіді...»

Іншим разом ішлося про принципову домовленість: розкриття соціально-політичних питань здійснювати у статтях з історичної проблематики.

Сам Грушевський збирався писати про спроби «паралельних характеристик України і Московщини», тобто брав на себе найскладнішу частину роботи.

Михайло Сергійович хвилювався з приводу перебоїв у контактах із Горьким, організаційних затримок, затягування підготовки збірника чи навіть зриву його виходу у світ. Про це, зокрема, свідчить його короткий лист від 21 грудня 1916 року, що зберігається в Архіві О. М. Горького:



«Многоуважаемый Алексей Максимович!

Тому недели три с лишком послал я Вам письмо с проектом программы сборника и некоторыми вопросами по поводу его (йдеться про згаданий уже нами лист від 27 листопада 1916 року. — В. М.). До сих пор от Вас нет отклика — думаю, не выехали ли Вы, потому что письмо не должно бы пропасть, послано было заказным — может быть, это настоящее письмо Вас достигнет удачнее, и Вы отыщете письмо с программой. Время все-таки уходит, и боязно, чтобы и этот сборник, как и первый — [сборник] украинской литературы, затянувшись, не упустил безвозвратно момента, когда появление было бы особенно ценно с общественной точки зрения. А до получения Ваших указаний относительно программы и прочего мы не решаемся окончательно заказывать статьи.

С лучшими пожеланиями

М. Грушевський Арбат 55».

Грушевський вважав, що «необхідно до збірника сього (Україна і Москва) притягнути якомога більше дослідників, великоросів». Коли стало зрозуміло, що Горький не спромігся це зробити, Грушевський звернувся до Єфремова: «... По змозі се треба нам зробити». На початку січня 1917 р. Грушевський писав: «Горький щось замовк, мабуть, захоплений газетою (Луч) і не відписує, прийдеться мабуть самим доводити план збірника до краю».

Утім, листування між ними тривало. Останній лист Горькому з Москви Грушевський почав писати 28 лютого 1916 року і закінчив аж 6 березня. Грушевський повідомляв, що одержав від нього листа (26 лютого Грушевський також писав Єфремову: «Нещодавно дістав від Горького листа...». — В. М.), турбувався з приводу того, що загубився його лист до Горького, написаний в 20-х числах січня:

«…Я приветствую Ваш неизменный интерес к плану сборника Москва и Украина, обещание прислать к весне статьи для него и дать свое имя в качестве одного из редакторов. В своем письме я сообщал, что техническую сторону издания готова взять на себя Задруга, издательство созвучное и весьма энергическое. Но если Вы настаиваете на Парусе, то мы, конечно, ничего не имеем [против] в конце концов. Но в таком случае, чтобы не делать проволочек заглазным печатанием, Вы предоставите печать здесь за счет Паруса?



Иначе можно опасаться, чтобы сборник не затянулся в бесконечные времена — подобно литературному. Цены здешние, вероятно, не выше петроградских, а комитет — можете быть уверенным — постарается издать возможно экономно.

Организацию литературно-технической части комитет возьмет на себя. Но, может быть, Вы будете иметь возможность переговорить, хотя бы по телефону, с теми предполагаемыми сотрудниками, не украинцами, с которыми были разговоры — академиком Шахматовым, академиком Перетцом, И. А. Мякотиным? Ваше слово много бы значило в этом случае.

Проспект я послал Вам в ноябре...»

Тема можливого виходу проектованого збірника у видавництві «Задруга» в Москві звучала й у листі до Єфремова наприкінці лютого. Грушевський повідомляв, що Горький пропонує взяти на себе матеріальне забезпечення видання збірника, а організаційні турботи полишає на московських українців:

«Є тут добре — я власне се й пропонував йому, тільки що й матеріальну і друкарську сторону хотів узяти в наші руки (видавати в Задрузі, під нашим зарядом), боюсь, що як буде видавати Парус, то ми сеї книжки не побачимо... Але важно вияснити, чи ся сторона не занадто зачіпає і Горького: може йому хочеться, щоб се було виданнє Паруса.

Так чи сяк, я думаю, нам треба взятись до сього якскорше...»

Навіть після Лютневої революції, буквально за кілька днів до від’їзду в Київ у березні 1917 р. Михайло Сергійович турбувався про збірник. Він писав у Петроград Петру Стебницькому:

«Кілька день тому збирався Вам і Ол. Гнатовичу (Лотоцькому. — В. М.) писати в справі збірника, проектованого Горьким літом 1916 р. Ол. Гнатович нагадував про це йому, і він писав мені недавно. То от прошу Вас з Ол. Гнатовичом занятися сею справою — коли є час і змога. Проспект посилаю Ол. Гнат. і пишу про це ширше».

Більше того, як уже зазначав, Грушевський затримав відправку вже згаданого листа Горькому від 26 лютого, аби зорієнтуватися в ситуації, що швидко мінялася, й надіслав його 6 березня 1917 року, всіляко підкреслюючи у приписці важливість підготовки збірника в історично нових умовах:

«Я задержал отправку этого письма в виду надвинувшихся событий. Теперь, 6 марта, возвращаюсь к нему, чтобы поставить вопрос, необходимый для выяснения дальнейшего — остаетесь ли и сейчас при своем прежнем, столь ценном и решающем данное предприятие, интересе к этому сборнику? Нам он кажется нужным, нужно столковаться Великой и Малой России в этот момент прочно и искренно, а чтобы столковаться, нужно прежде всего узнать друг друга.

Что Вы думаете об этом, глубокоуважаемый Алексей Максимович?

Ваш М. Г.»

Історичні катаклізми 1917 р. завадили довести цю справу до кінця. Саліковський писав: «...Ледве приступлено було до організації запропонованого М. Горьким видання, як вибухнула революція і потрощила всі накреслені плани, що потрібували пильної, спокійної, систематичної праці від багатьох людей. Не вийшла в світ цікава книжка...»

З того часу пройшло майже століття, проте задум унікального наукового збірника досі не втратив своєї актуальності, і варто було б його реалізувати в наш час, скажімо, до 150-річчя з дня народження Михайла Грушевського.
«Надходили революційні події...»
Тепер — спогади Михайла Сергійовича про початок революції в Росії:

«Перші чутки про петербурзькі події, дуже неясні і загальні, долетіли до нас на Шевченкові роковини, 26.ІІ. Перед тим сталась маленька тривога з приводу провалу одного українського есдека, що, їдучи до Петербурга з Москви, взяв листи до деяких українців, між ними був і мій лист… Того есдека арештували чи потрусили, і от була, кажу, маленька тривога, чи не витрусили наших листів… Так от, коли ми зібрались в неділю на шевченківську панахиду, заповіджену московською громадою, під церквою говорено, що есдек цей вернувсь без особливої біди і оповідав, між іншим, що в Петербурзі неспокійно, поліція нервується, в війську рух — щось так загально».

Зупинюся та приверну увагу читача до цієї вкрай важливої згадки про «шевченківську панахиду» 26 лютого, в день поетових роковин. Українська громада зібралася тоді «під церквою». Під якою саме?

Є підстави стверджувати, що це була церква Тихона Амафунтського біля Арбатських воріт, в якій у квітні 1861 р. знаходився прах Шевченка і відбулася по ньому панахида перед історичною дорогою домовини на кінних дрогах із Москви до Канева. Інший варіант — церква Феодора Студита біля Нікітських воріт, в якій бував Шевченко. Саме в ній 26 лютого 1911 року відбулася панахида, приурочена до 50-річчя з дня смерті Кобзаря.

Продовжу спомини Грушевського:

«Яскравого ще не було нічого і після попередніх подібних провіщань не зробило особливого враження. Але кілька день пізніше з’явились уже вісті про військові маніфестації в пресі, а Мельгунов, повернувшися з поїздки до Петербурга, оповідав на редакційнім четвергу про стрілянину на улицях. Пішли відомості про формування думського міністерства. В московській думі засів горожанський (громадянський. — В. М.) революційний комітет, відібрано владу від генерал-губернатора і командуючого військом, переобрано від адміністрації поліційні участки, організовано горожанську міліцію, поліцію роззброювано, здебільшого мирно, а часами і з стріляниною. Я сидів у Румянцевській бібліотеці — писав тоді статтю про федеративну теорію Костомарова і підбирав матеріал про викликану нею дискусію в тодішній пресі, коли бібліотекар поділився зі мною сенсаційною вістю, що саме “беруть Кремль”. Звучало, розуміється, гордо, особливо для москвичів, але в дійсності операція була дуже скромна, і поки я зібравсь на обід, уже Кремль було здобуто. На улицях було загалом тихо і спокійно і обиватель сим найбільше був приємно схвильований, що так “скромно і благородно” місто звільнено від поліції. За пункт честі уважали, що відсутність поліції не давала себе відчувати, і з захопленням оповідалось, як то під час різних процесій і маніфестацій — справлялось тоді якесь свято революції, маленькі гімназистики замість остогидних держиморд робили порядок, і як все проходило чинно і порядно».

Справді, після Лютневої революції московські студенти та гімназисти поділялися на «п’ятірки», патрулювали місто, роззброювали поліцейських, відправляли їх до в’язниці, з яких звільнювали політв’язнів, і все це проходило досить мирно, без збройних сутичок. Але ненависть та зневага до царської влади не приховувалася. Ось спогади єпископа Веніаміна (в миру Івана Федченкова):

«Проходя мимо храма Христа Спасителя, я увидел толпу народа. Статуя Александра ІІІ была уже разбита на части, которые валялись тут же. Впереди толпы стол с председателем. Митинг…»

Або ще спогади очевидця:

« — Царь свергнут! Ура!! — кричат в толпе.

На Страстной площади кто-то залез на памятник А. С. Пушкину и укрепил красный флаг.

Снизу, задрав головы, задорно кричали:

— Александр Сергеевич, идёмте с нами!

У здания городской думы идет многочасовой митинг. Он не кончается потому, что одна за другой подходят и подходят из разных районов Москвы колонны демонстрантов и всё новые и новые ораторы».

Продовжу розповідь Грушевського:



«В кілька день по сій ліквідації поліції дістав я повістку з свого участка — прийти по свій документ (це було 6 березня 1917 року. — В. М.). Застав старий канцелярійний персонал, включно до свого патрона Карасьова, на старих місцях, — з деякою тільки унилістю зору. Якийсь молодий панок, мабуть, помічник присяжного повіреного (участки були обсаджені тоді головно адвокатським персоналом), засідав в відділі, куди мене покликано, і сказав мені, що політичним піднадзорним повертають паспорти, які переховувались в участках, і я маю взяти свій. Навчений гіркими досвідами, рахуючися з можливістю якихось дальших комплікацій (ускладнень. — В. М.), я попросив написати в паспорті, що мені його повернено з участка, і по сій процедурі забрав сей палядій російського гражданина. Се був перший конкретний здобуток революції — я став легальним гражданином».

Найперше треба визнати, що в московській поліції доволі швидко й адекватно відреагували на революційні події, повернувши політзасланцю його «палядій». А що, власне, залишалося робити переляканим поліціянтам? Та й не вони, власне, в ті дні заправляли в місті. Як уже цитував Грушевського, було «переобрано від адміністрації поліційні участки… поліцію роззброювано…».

Кілька слів про статтю, яку згадував Грушевський. Очевидно, він писав її для часопису «Голос минувшего», який готував тоді спеціальний номер у зв’язку зі сторіччям від дня народження російського і українського історика, письменника, члена-кореспондента Петербурзької Академії наук Миколи Костомарова. В січні 1917 р. Грушевський писав Єфремову: «...IV книжку Голос минувшего присвячує Костомарову, не хочете дати туди якоїсь статті, замітки або матеріалу, Високоповажаний Сергій Олександрович». Згадану статтю, судячи з усього, Грушевському закінчити не вдалося у зв’язку з від’їздом до Києва, а матеріали до неї не збереглися.

Четвертий номер «Голоса минувшего», що вийшов у квітні 1917 р., узагалі не містив публікацій, присвячених Костомарову. Лише в наступному здвоєному номері (№ 5–6 за травень-червень) була виділена спеціальна рубрика «Юбилей Н. И. Костомарова». В ній друкувалися стаття Ігнатія Житецького про професорську діяльність Миколи Костомарова та невідомий розділ із автобіографії самого Костомарова.

Молоді українці, що знаходилися в Москві, тривожилися, щоб не відстати від наростаючих подій. Зібрали збори, на які покликали Грушевського й Винниченка. Мова йшла про те, щоб здобути для представників українців два місця в новоствореному Московському міському комітеті. Виявилося, що Володимиру Винниченку виписали мандат від «українських робітників м. Москви», проте його в міському комітеті не визнали чинним. Винниченко хотів легалізувати мандат на зборах українців, а ще було внесено пропозицію видати другий мандат Грушевському — «від української інтелігенції чи культурних робітників». Михайлу Сергійовичу ця ідея не сподобалася, він вважав, що «українцям, органічно з Москвою не зв’язаним, треба старатись якнайскорше перенести свою діяльність на Україну…» (виділено мною. — В. М.). Принаймні він особисто чекав саме такої можливості і взагалі не мав бажання «ставати до революційної діяльності в Москві». Грушевський писав, що настійно вмовляв його взяти мандат саме Винниченко, і Михайло Сергійович навіть висловив таке припущення: «…Пізніше, коли я мав стільки нагоди пізнати його вдачу, мені приходило на гадку, що, може, за сим лежав і замір підчеркнути класову різницю між Винниченко — представником українського пролетаріату і мною — представником української буржуазії, іменем котрої я мав би виступати…» Як писав Грушевський, останній його аргумент у тій розмові полягав у тому, що він у Москві «не хотів би вскочити в якусь історію, котра б… загородила поворот на Україну».

Невдовзі відбулися ще одні збори московських українців. З них Грушевський виніс іронічно точне спостереження: «Не без здивування побачив я там декого з тих монументальних земляків, яких нізащо не можна було притягти до чого-небудь, що пахло громадською українською роботою» (виділено мною. — В. М.). З тих часів у цьому розумінні нічого не змінилося, хіба що катастрофічно здрібніли ті земляки, які люблять галасувати про Україну на різних зібраннях, але насправді не хочуть і не вміють працювати.

На зборах тон знову задавала молодь, багато говорили про те, що Грушевський назвав іронічно «широчайшими революционными перспективами». Він остудив радикальний запал:

Не про «широчайші перспективи» треба думати, а про народну школу, про популярну книгу, про пресу для народу — се робота для цілого десятиліття…

Його думки були з «російською Україною». Доказом є його стаття «Чергова справа» в березневому «Промені» (№ 3‒4), в якій Грушевський виклав програму організації національної української школи, підготовки та видання підручників, установлення наукової української термінології:

При кінці другого десятиліття XX віку ми не можемо вертатися до тих гасел, до тих підходів до української культурної роботи, які мали місце і значіння в першій половині, в середині ХІХ століття, коли альфою і омегою всього була жива народна мова, народна словесність, народний побут — бо поза тим, сливе, й не було нічого. Але за останнє століття над народною стихією спільним заходом великих і малих діячів українського відродження піднеслась велика культурна надбудова, котрої ваги нам у всякім разі не годиться зменшувати або забувати. Говорю про се з притиском, бо в українських писаннях ще дуже уперто бринить стара нота, що українське життя, мовляв, ще тільки в сповиточку, треба класти перші основи, робити приготовчі заходи до того і сього. А в дійсності наше національне життя зовсім не таке бідне, має дуже серйозні культурні надбання, і всяких готових підвалин далеко більше, ніж се пам’ятається, за недостачею організованості українського життя в Росії. Сього забувати не годиться — хоч би і в тій спеціальній справі, про котру говоримо…



Як марною тратою сил було б творення наново всього, з ігноруванням раніш осягненого на сім полі в російській Україні, так величезною національною помилкою було б вироблювання паралельної окремішньої термінології для російської України поруч галицько-української.

Конкретно й ясно говорив Грушевський і про створення підручників для національної школи, які «відповідають духові нинішньої української мови», на ґрунті українських гуртків при різних вищих школах, у середовищі передової інтелігенції:

«Коли в результаті такої організованої енергійної кількамісячної роботи гуртка з’явиться український підручник ботаніки, космографії чи алгебри, приступно написаний, доброю мовою виложений, гурток дасть нашому громадянству безсумнівну культурну вартість, положить свою цеглину в будову будучої української школи, а поки що — подасть в нім підручник самоосвіти для широких кругів всіх тих, що бажають просвіти в народній формі: свідомого українського селянства, робітників, служащих».

Насправді виявилося, що це робота для багатьох десятиліть, і чимало з того, з чим звертався Грушевський ранньою весною 1917 р. до українців у Москві, стосується й сучасності.

Пізніше у «Споминах» він пояснював:

«Уявляючи собі малі і слабкі кадри свідомого українства, я боявсь, що воно розпорошиться, розлетиться в сій погоні за широчайшими перспективами — розділиться, розвалиться, і на тім скінчаться здобутки від революційного моменту».

Хвилюючим виявом такої «боязні», потужним закликом до організації всіх українських свідомих сил для досягнення головних національних завдань стала стаття «На страшний суд», опублікована в тому ж березневому «Промені» (№ 3‒4). Ось як яскраво й переконливо писав Грушевський:

«Настав великий час — час страшного суду, час великої проби для народів і верств, і поодиноких людей, час поставити свою справу й боронити її, на сім терміні, від котрого не буде ні відклику, ні касації. Українське громадянство має стати на нім і сказати, чого йому треба, чого воно хоче і чим своє хотіння підкріплює. Розгорнути свою справу, свою вікову тяжу і сказати своє слово. Сказати його як громадянство і як громадянство українське».

Цей духовний, розумовий та емоційний концентрат думок і настанов Грушевського нам слід було б пам’ятати. Тим більше, його наголос на тому, що в історично нових умовах слова поодиноких людей, хоч би як заслужених і шановних, не матимуть належної уваги. Їх рознесе буйний вітер великої завірюхи: «Матиме вагу слово тільки організованого громадянства. Українці мусять організуватись на кожнім місці і в кожних обставинах, шукаючи зв’язків, які зв’яжуть їх найбільш міцно і тривко. Організуватись як українці, а не групи чи національні філії російських, чи якихось там інших партій, чи союзів, щоби мати повну свободу в обороні своїх національних прав — того спільного національного гасла, яке об’єднає на спільній національ­ній платформі українські партії й групи в рішучий момент».

Грушевський нагадував своєму народові, що «в минулому, коли ставилися навіть мінімальні національні задачі, імперські власті відповідали, що у великі хвилі, коли важаться долі народів, не можна займатись дрібними питаннями про школу й мову». Коли ж українці навпаки нагадували про свої далекосяглі політичні і культурні ідеали, на їх слова здвигали плечима, що громадянство так дезорганізоване, нація так зруйнована, що навряд чи може претендувати на широку автономію і повноту національної культури.

«Сю науку мусимо взяти на розум! Наш голос, наші домагання матимуть вагу і змусять рахуватись з собою тільки тоді, коли за ними стоятиме велика національна організованість, загальнонаціональна коор-динованість, солідарність!

Без сього нам на нинішній суд ані потикатись».

Історія підтвердила правоту Грушевського.

1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка