Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка33/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   56

Искренно Вам преданный


М. Грушевский

26.1.926».
Не судилося. Та і взагалі їхнє знайомство не стало тим щасливим випадком, коли двоє людей, зустрівшись, уже більше не мислять себе один без одного чи відчувають постійну потребу у спілкуванні та співпраці. Проте можна припустити, що коли б життя Грушевського і Горького склалося інакше, коли б їхні дороги ще раз щасливо перетнулися, вони, напевне, знайшли б спільну мову в якомусь творчому проекті та зійшлися ближче. Вони були практично ровесниками, й доля відвела їм однаковий вік на землі — 68 років.
«Він виложив свою платформу...»
З приводу газети, яку збирався випускати Горький, та організації українського відділу в ній відразу відбулася ще одна зустріч з Горьким у Саліковського (2-га Міщанська вулиця, 44), на якій вже були присутні Володимир Винниченко, Агатангел Кримський, ще дехто, бо «великих зборів Горький не хотів».

Агатангел Кримський стверджував, що ця зустріч відбулася в редакції журналу «Украинская жизнь» (Новинський бульвар, 103). Проте йому в цьому випадку не варто довіряти, маючи на увазі, що Кримський, який опублікував свої спогади в 1940 р., не міг у них навіть назвати прізвища Саліковського чи Грушевського, ― він взагалі не згадав жодного прізвища учасників зустрічі з Горьким.

А Михайло Грушевський згадував:

«Він виложив свою платформу: об’єднання дійсно опозиційних, то значить пораженчеських течій, почавши від лівих лібералів і далі до соціалістів, і організація щоденного органу… Вказував, що, по його відомостях, і серед аристократії, і серед буржуазії, навіть серед генералітету є багато елементів, настроєних дуже ворожо против тодішнього уряду і двору, отже, належало б зібрати і згуртувати всі сі елементи на боротьбу з режимом… Далі прочитав спис сподіваних співробітників. Спис сей не дуже сподобався. Там було занадто багато людей малонадійних, сірих, поміркованих; не відчувалось елементу бойового… Одним словом, весь план, і політичний, і редакційний, був прийнятий без одушевлення».

Видно, що Грушевський турбувався з приводу підбору людей, які будуть займатися організацією збірника.

Дещо інакше про атмосферу цієї небуденної зустрічі розповів із цікавими подробицями Саліковський, який також вважав об’єднання Горьким радикально-демократичних елементів «штучно придуманим», але його увагу привернула не стільки організація Горьким газети, скільки нова ідея видання спільного наукового збірника. Річ у тому, що Саліковський уже знав від Грушевського про винятково цікаву пропозицію Горького. Ось що він писав у своїх спогадах:

«Якось у жовтні я зайшов до М. Грушевського на Арбат, і він показав мені листування з ним Горького (більшість листів російського письменника до Грушевського була втрачена, в Архіві О. М. Горького дивом збереглися лише два листи, про які розповім далі. — В. М.), який захопився думкою видати велику наукову збірну працю, принаймні у 2-х томах, про український народ, як цілком окрему й одмінну від великоросіян національність. Не знаю, чи ця думка виникла в Горького незалежно від сторонніх впливів, чи може наштохнув на неї російського письменника М. Коцюбинський під час перебування на Капрі або М. Грушевський, але Горький настоював як на найскоршому виданні книжки, писав із цього приводу М. Грушевському докладні листи, навіть накреслив програму видання. Основна думка книжки мусіла бути приблизно та сама, що й знаменитої статті М. Костомарова “Дві руські народності”, де, як відомо, зазначені величезні ріжниці між великоросіянами та українцями майже в усіх галузях духовного й матеріального життя...

На гадку Горького, всі ... думки, висловлені Костомаровим, занадто вже давно і схематично не вичерпують справи, а де в чому може й пристаріли; вони потрібують доповнення на підставі нових даних та дослідів, вимагають щиро-наукового обгрунтування окремими спеціялістами — кожним у своєму фаху. Такі окремі спеціяльні монографії, об’єднані спільною редакцією, одна одну доповнюючи, мусять всебічно освітлити питання про окремість двох національностей і усунути всякі суперечки з цього приводу» (виділено мною. — В. М.).


«Я ціню, що саме Ви зайнялися українським питанням»
Читач має рідкісну можливість із першоджерел дізнатися, як народилася і стверджувалася ідея підготовки збірника «Україна і Москва в їх духовному житті». Передусім, в Архіві О. М. Горького зберігається лист Олексія Максимовича до Грушевського, написаний 9 серпня 1916 року з Петрограда в Казань. Починався він так:

«Прочитал прекрасную статью Вашу, извините, что не смог сделать это раньше — был в Крыму и только что вернулся».

Ніна Крутікова висловила припущення, що йдеться, можливо, про праці Грушевського «Освобождение России и украинский вопрос» (СПб., 1907) або «Украинство в России, его запросы и нужды» (СПб., 1906). Проте на цей час Горький уже отримав і прочитав статтю Грушевського для «Сборника украинской литературы», яка була готова ще в червні 1916 р. У листі Грушевського до Горького від 1 жовтня 1916 року, наведеному вище, повідомляється, що стаття була відправлена в липні. Про це переконливо свідчить і висловлена у листі Горьким конкретна порада Грушевському, яку було б бажано врахувати автору у статті. Більше того, Грушевський у листі-відповіді запевняє Горького, що охоче врахує його міркування й додає: «Кстати, от одного из многих друзей я получил некоторые замечания к последней главе, которыми тоже намереваюсь воспользоваться». Певно, в даному випадку йдеться про Сергія Єфремова, якому Грушевський надсилав свою статтю до горьківського збірника на своєрідну рецензію. Продовжу цитування Горького з огляду на важливість і виняткову причетність його слів до великого українця:

«Если позволите — я попросил бы Вас обратить внимание Ваше на следующее: Тот факт, что Москва в ее стремлении к порабощению Украины всегда старалась действовать на демократию, — как вы неоднократно указываете, — этот факт, думается мне, может дать украинофобам некий демагогический аргумент против Вас. Было бы хорошо заранее устранить возможность пользоваться таковым аргументом. Засим прошу разрешения поделиться с Вами мыслью, которая, на мой взгляд, давно требует реализации и которая ныне очень укреплена и оживлена Вашею солидною статьей. Я уверен, что необходимо написать книгу на тему: Украина и Москва — в их духовной жизни — исследование и выяснение тех различий, которые, несомненно, лежат в основе психики украинца и великоросса. Вы на 3-й странице Вашей статьи мимоходом признаете важность этой темы; мне кажется, что, будучи хорошо разработанной, эта тема могла бы оказать очень положительное и, может быть, даже решающее влияние на процесс самопознания как для украинца, так равно и для московского читателя» (виділено мною. — В. М.).

Можливо, у не знайденій і донині в статті для «Сборника украинской литературы» Грушевський лише мимохідь зачепив цю тему, але насправді вона була концептуально розроблена ним задовго до роздумів Горького. До речі, в уже згаданій книзі Грушевського «Очерк истории украинского народа» (СПб., 1911) з особистої бібліотеки російського письменника, Горький відкреслив на стор. 13 таке міркування вченого: «Как в лингвистическом, так и в психофизическом отношении обособление народностей украинской, белорусской и великорусской выходит далеко за пределы истории. Выходя из своей прародины, эти группы племен уже там отмеченные известными отличиями, попадали в различные физические, экономические и культурные условия, в различную этнографическую среду».

Повертаюся до листа Горького:

«Позволю себе указать несколько точек, от которых эти различия вытекают наиболее очевидно, — их мифические воззрения: представление о Судьбе, Доле на Украине более активно, чем в Московском севере, где Судьба принимается, как сила необоримая, с которой бесполезно бороться. Отношение к религии — великорусские секты по преимуществу мистичны, на юге преобладает рационализм, начало более активное. Отношение к себе: у московских людей исторические песни, былины, легенды совершенно исчезли из обихода, что указывает на забвение народом своих деяний, своей социально-политической работы; украинцы сохранили и сохраняют в песнях, думах память о исторической жизни своей.

И вообще сравнение воззрений на природу, Бога, человека, сравнение отношений к женщине, детям и скоту, как все это выражено в сказках, песнях, легендах, дало бы превосходный материал для суждений и споров по вопросу столь важному и жуткому, каков украинский.

Этнографические аргументы, показания фольклора являются — на мой взгляд — наиболее важными, наименее оспоримыми аргументами культурно-психических особенностей народа, доказательствами в пользу культурных прав его.

Я понимаю и признаю, что капиталистическая современность постепенно стирает и со временем должна будет совершенно стереть культурно-психические различия, заменив их противоречиями классовыми, но пока мы еще не имеем этой возможности упростить наши отношения. Иногда упрощение — преступно, возможно, что именно такова эта видимость вопроса украинского.

В свое время я говорил о необходимости создать такую книгу с добрым другом моим М. М. Коцюбинским, идея книги весьма увлекала его (ідеться про збірник “Україна і Москва в їх духовному житті”. — В. М.), и он даже составил краткую ея программу, с которой хотел ознакомить гг. Гнатюка, Левицкого и, помнится, Вас. Не знаю, сделал ли он это, но думаю, что программу можно найти в бумагах Михаила Михайловича» (Коцюбинський. — В. М.).

До речі, Грушевський звернувся до вдови письменника, але Віра Коцюбинська не знайшла цієї програми в архіві чоловіка, про що Михайло Сергійович писав Горькому з Арбату 8 жовтня 1916 року: «Из Чернигова я на днях получил известие, что вдова М. М. Коцюбинского, несмотря на тщательнейшие поиски в его бумагах, той программы, о которой Вы писали, не могла отыскать, придется делать наново».

Продовжую цитувати лист Горького:

«Я говорил также и об этой книге с проф. Масариком, — он отнесся к идее ея весьма сочувственно, очень подчеркнув то обстоятельство, что для России, страны отсталой, такие азбучные книги особенно необходимы.

Я горячо хотел бы знать Ваше мнение по этому вопросу, уважаемый Михаил Сергеевич, уверен, что под Вашей редакцией такая работа явилась бы образцовой. Вопрос в том, признаете ли Вы ее нужной? Мне кажется, что для политически безграмотного и социально неразвитого московско-русского общества, такая книга принесла бы не малую пользу. Примите во внимание, что и внутренние разногласия между Украиной, во многом воспитанной влиянием Запада, и Москвой, подчиненной византийско-татарским влияниям, никогда и никем не освещались.

С нетерпением жду Вашего ответа».

Отже, Горький мав на меті спрямувати збірник «Україна і Москва в їх духовному житті» проти українофобства й великодержавного російського шовінізму, розкривши в ньому на науковому рівні, але в популярній формі, самобутність українського народу та його право на вільний розвиток своєї культури і мови. Цей задум був дуже близький Михайлу Грушевському, і він негайно відгукнувся, написавши відповідь Максиму Горькому буквально за тиждень. На щастя, вона збереглася (в його листі з Казані від 14 серпня 1916 року зроблені незначні купюри, які не стосуються суті поставлених Горьким питань):



«Ваши соображения о желательности и даже необходимости азбучной книги по украинскому вопросу, которая дала бы материал для суждений и вопросов на эту тему в широких кругах, в толще общества, я нахожу совершенно верными — они попадают, несомненно, в одно из больных мест момента... Я думаю, Вы видели брошуру Украинский вопрос, изданную в Петербурге в 1913 г. (повторенную в прошлом году), и большое издание Украинский народ в его прошлом и настоящем, II том которого, заключающий, между прочим, и обзор украинской этнографии, застрял где-то в переплетной». Зауважу, що перший том двотомної праці «Украинский народ в его прошлом и настоящем» (1914), складався з двох досліджень Михайла Грушевського — «Развитие украинских изучений в XIX в. и раскрытие в них основных вопросов украиноведения» та відомої його роботи «История украинского народа».

Читаємо знову лист Грушевського:

«Насколько я понимаю, Вы имеете в виду нечто другое — не столько сообщение фактических сведений, сколько ряд живых сторон, действующих на чувство и воображение, способных заинтересовать людей, не развитых социально, не захваченных проблемами культурно-общественного устроения?

Я не вспомню, чтобы покойный Коцюбинский вводил сколько-нибудь обстоятельно меня в эти планы, как вижу, уже давно занимавшие Вас…

Программу, составленную Вами и покойным Коцюбинским, было бы интересно извлечь. Не знаю, в каком состоянии его бумаги сейчас и можно ли из них что-нибудь добыть; попробую написать его душеприказчику. Ваши замечания относительно различий в психике и мировоззрения украинцев и великороссов, отражающихся в фольклоре, очень метки и верны и, несомненно, заслуживают развития. Но базировать слишком много на фольклоре, или только на нем, мне кажется, едва ли следует».

На це Горький відповів Грушевському: «Я отнюдь не настаиваю на том, чтобы данные фольклора заняли в книге главенствующее место, но полагаю, что именно песня, басня — могут наиболее ярко и доступно пониманию широкой толпы изобразить различие украинской и московской психики».

Йдемо далі:

«Во-первых, я не знаю, найдутся ли (в множественном числе) сейчас люди, равно сведущие в фольклоре украинском и великорусском и владеющие даром умелого полупублицистического изложения для такой цели. Во-вторых — свойства самого материала, взгляды на фольклор как на эманацию безличного, единообразного народного коллектива сменяются оценкой его как результата такого же индивидуального творчества, как и литература в собственном смысле; сказки и легенды — материал бродячий, в котором очень осторожно нужно устанавливать признаки данной национальной среды; понятие украинского народа — очень многообразное (Киево-Волынский, Черниговский, Полтава, центральная Украина, Новороссия, это очень отличные типы массы, не говоря о карпатских и закарпатских районах), собранный материал распределяется на них неравномерно и сравнительное изучение его по районам не произведено. Подводить под одно понятие все это именно в области фольклора трудно. Не лучше ли поэтому фольклорные наблюдения ввести как один из элементов только? Кстати, я на днях получил было приглашение участвовать в сборнике Россия и Польша, приготовляемом [для] изд-ва Задруга (Мельгунов и Козловский); я уклонился, потому что тема далека, а я стеснен во времени. Но если бы Вы, уважаемый Алексей Максимович, затеяли подобный сборник на тему «Украина и Великороссия», с каким-нибудь другим почтенным литературным именем, — как сделали это со сборником литературы, я готов послужить этому предприятию всеми своими силами.



Мне приходит на мысль даже известный хронологический повод. В мае 1917 г. столетие рождения Костомарова — автора статьи (почти книги) “Две русские народности” (1861). Под впечатлением Вашего письма я пересмотрел еще раз эту статью, в годы моей юности точно так же, как для предшествовавших поколений 1860-х и 1870 гг., служившей столпом и утверждением украинской национальности. Случалось ли Вам просматривать ее? Костомаров первый постарался развить различие украинской и великорусской стихии в фольклоре, на которые Вы указываете, но привлек также и исторические выявления и литературную область. Теперь, при разборе, конечно, очень устарела, но позднейшие попытки дать новую редакцию темы (есть лекция Антоновича, изданная за границей, и книжка Ивицкого, тоже обе на украинском) не имели значения и влияния. Столетие могло бы дать повод связять новое со старым».

Горький твердо відповів на це: «Статья, связанная со столетием рождения Костомарова, не исчерпывает темы, нет, здесь нужна книга, написанная строго научно и в то же время настолько просто, чтоб она была доступна пониманию всякого грамотного человека». Ці слова Горького переконливо свідчать, настільки повно й глибоко він уявляв собі суть і форму майбутнього збірника.

Знову — Грушевський:

«Сборник “Польша и Россия” (“Задруга”), о котором я вспоминал, ставит программу уже: внешняя, например, история Польши от эпохи разделов, внутренняя политика России и управление в Польше, изложение общественного и литературного настроения в отношении к России и русского общественного и литературного отношения к польскому вопросу.

Здесь отсутствует то, что заняло бы в украинском сборнике видное, если не первенствующее место — украинский демос по материалу словесному, этнологическому и во всяких проявлениях его настроений, психики и идеалов, затем литературе, искусству, театру должно быть дано гораздо больше места, чем в этой польско-русской программе. Так мне это представляется… Я очень ценю, что именно Вы, Алексей Максимович, занялись украинским вопросом…»

Про що свідчить відповідь Грушевського на пропозицію Горького? Передусім, він гаряче підтримав ідею російського письменника і погодився сприяти її реалізації. Грушевський виклав свої найперші міркування, зачепивши навіть історіографію проблеми. До речі, він сформулював саму проблему значно ширше, ніж вона потім залишилася в назві, а саме ― «Україна і Великоросія». Напевно, Михайло Сергійович якраз у такому масштабі і сприймав майбутній збірник, адже в пізніших листах до Сергія Єфремова неодноразово визначав його суть так: «Україна і Московщина». Врешті-решт залишилася первісна робоча назва «Україна і Москва в їх духовному житті».

Значний інтерес мають роздуми Грушевського з приводу історичних джерел, які надають можливість переконливо показати самобутність українців, їхню відмінність від близьких слов’янських народів, зокрема росіян, оригінальність їхньої національної психіки та культури. Серед цих джерел Горький називав, передусім, національний фольклор, «етнографічні аргументи». Грушевський підтримав у цьому письменника, проте відразу толерантно зауважив, що не варто базувати наукові висновки виключно на фольклорі: по-перше, він недостатньо вивчений, по-друге, слід обережно підходити до казок і легенд, як матеріалу «бродячого», а не суто національного. Тому крім фольклору треба досліджувати власне історію, психіку, літературу, мистецтво українського народу («демосу»).

Одержавши відповідь Грушевського, Горький відразу написав йому листа, в якому були такі слова:

«Нам нужно учиться понимать себя и других, и хотя по натуре нашей мы не очень расположены к этому занятию, однако история начинает учить нас довольно сурово. Великой заслугой Вашей, Михаил Сергеевич, будет, если и Вы придете на помощь истории, поучающей нас».

У свою чергу Грушевський наполягав на тому, щоб і Горький «дав своє ім’я» задуманому збірнику.

Є в цих обопільно добрих словах щось пронизливо-велике…
«Щоб Ви дали своє ім’я збірнику...»
Свої міркування щодо збірника «Україна і Москва в їх духовному житті» Горький виклав на згаданій зустрічі у Саліковського, який докладно розповів про все це у своїх спогадах:

«Не пам’ятаю вже, якого числа, але це незадовго до різдвяних свят, — зібралися в мене увечері Максим Горький, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Агатангел Кримський, Зіновій Моргуліс. Нарада наша мала цілком приватний та інтимний характер — за шклянкою чаю, причому Горький докладно і незвичайно колоритно розповів нам про свої погляди на саму суть справи, себто про те, як він собі уявляє загальний характер і особливості двох сусідніх і державно об’єднаних народів».

Якщо спиратися на «Спомини» Грушевського, він інакше датував цю зустріч, а саме: візит Горького на Арбат, 55 відбувся «десь коло 10 падолиста», а зустріч у Саліковського — «чи не другого ж дня». На користь цього свідчить і те, що 11 листопада Грушевський сповіщав Єфремова, що вже двічі мав розмову з Горьким, тобто у себе вдома і, мабуть, у Саліковського. Крім того, наприкінці листопада Горький уже був у Петербурзі.

Тепер знову надаю слово Саліковському:

«Я дуже шкодую, що не записав тоді, по свіжій пам’яті, оту промову, точніше мовити, мистецьке оповідання Горького. Скажу лише, що воно всіх нас захопило, і ми з напруженою увагою його вислухали. Тут я можу показати хіба кістяк майстерної і незвичайно простої доповіді Горького.

Він попередив, що хотів би поділитися з нами своїми почуттями та думками в справі, котра його дуже цікавить, просто як людину, яка на своєму шляху бачила та спостерігала і винесла з досвіду життя певні переконання. За його словами, не підлягає жодному сумніву, що душа народу, його характер, здібності, культура і весь життєвий лад залежить від сонця. Так само, як усе живе, що ми бачимо на нашій землі…

…Я своїми ногами перейшов Росію в різних напрямках, — говорив Горький. — Добре знаю майже всі її краї і кутки від чорноморських степів безмежних до похмурих північних борів та тундр. Всюди я жив з народом та придивлявся до нього, і для мене ясно, що душа українця, яка росте й купається в яскравих і гарячих проміннях полудня, є і мусить бути не тільки іншою, але в багатьох випадках протилежною душі тих, що виросли й перебувають свій вік у сутінках та холоді північних лісів. Окрім того, вона повинна бути багатшою, в ній мусить бути більше барв, значить і культура, яку ця душа творить, повинна бути багатшою, різноманітнішою, гармонійнішою, вона має сяяти радощами життя. Широта думки, жага волі, щастя, краси, потреба живої творчості мусять характеризувати і дійсно характеризують те, що дав і дає світові український народ. Я переконаний, що культура українського народу по суті своїй вище великоруської.

Ласкаве небо, яскраве сонце, запашний степ, повний звуків, тепле шумливе море, в якій-небудь Херсонщині чи Катеринославщині і раптом Заволжя з безкрайніми віковічними суворими борами, важкий сумерк, зимна мряка і десь глухо в глибині “бом!… бом!…”. Це скит розкольничий, це одшельники, аскети, що зреклися радощів світу і шукають правди в сухих папірцях стародрукованої книжки, спалюють себе на вогнищах, закопують у землю, рятуючися від антихриста… Два цілком різні світи! Чи може бути в них однакова психіка, однакова мова, один світогляд, однаковий життєвий лад? Ясно, що ні! І етнограф, і філолог, і економіст, і політик, і релігійний дослідувач доведуть це нам з цілковитою наочністю”.

З годину говорив Горький тихим розміреним голосом, освітлюючи питання з різних боків, малював живі образи, наводив приклади і скінчив тим, чим розпочав:

“Може все, що я розповідав, не має само по собі особливої ціни, багато в моїх словах випадкового та суб’єктивного, але я переконаний, що є тут і зерно великої правди, яку ви, вчені люди, фахівці, мусите розгорнути, виявити і з’ясувати”».

Саліковський особливо зазначав, що дискутувати не було про що. Вони подякували письменникові за цікаву й талановиту доповідь і перейшли до питань організаційних, зокрема хто має увійти до складу редакції наміченої книжки. Всі в першу чергу звернулися до Горького, але він категорично відмовився, зазначивши, що вважає себе профаном, який може лише співчувати та матеріально допомогти справі. Довго присутні доводили, що у складі редакції він повинен бути обов’язково, як ідейний ініціатор видання, і що добре було б, коли б те, що він розповів нам і що складає, так би мовити, основу тематики книжки ― артистично-психологічний підхід до неї, увійшло до першого тому її видання вступною частиною і підготувало читачів до подальших викладів. Урешті Горький погодився. Другим редактором просили бути Грушевського, який узяв на себе також і освітлення теми під кутом історичним.

Зазначу, що Михайло Сергійович уже 1 жовтня 1916 року, тобто менше, ніж за два місяці після листа Горького, писав йому, що він відразу по приїзді до Москви розповів про ідею збірника деяким колегам-українцям: «…Я сообщил о Вашем плане, который был встречен общим сочувствием. Условием успеха, как и я, сочли чтобы Вы дали свое имя проэктируемому сборнику и написали статью на тему тех параллелей, по поводу которых Вы высказали столько ценных наблюдений в письме ко мне». Ішлося про порівняльні характеристики українського і російського народів. Саме ця тема найбільше приваблювала й самого Грушевського, тим більше, що на відміну від Горького, він збирався подивитися на неї очима українця, який краще від усіх знав історію свого народу.

Ще в першому листі до Грушевського з приводу збірника Горький окремо наголосив, що це видання відбудеться лише «під редакцією» Грушевського.

Щодо авторів майбутнього збірника, то Саліковський зафіксував у своїх спогадах дослівно таке:

«Главу, присвячену мові двох народів, мав скласти А. Кримський; дослід про мистецтво визнали бажаним доручити Щербаківському; про літературу — здається, С. Єфремову. Не пам’ятаю вже, кому рішено було доручити етнографію, здається Х. Вовкові (сам етнограф іноді підписував свої праці Хведір) і економіку; що ж торкається глави про релігійний світогляд українців і великоросіян, то було названо двох бажаних співробітників; нашого відомого письменника й діяча Ол. Лотоцького й московського історика С. П. Мельгунова...»

Деяку інформацію щодо цього зустрічаємо в листі Грушевського до Єфремова від 26 лютого 1917 року: «Добре, що ви напишете про Кирило-Мефодіївські матеріали; вони просили у мене, але хоч Наукове товариство чомусь зняло ім’я моє з сеї книги, все-таки вона моя, і мені незручно писати з приводу її». Ішлося про видання «Матеріяли до історії Кирило-Мефодіївського брацтва. Признання Кирило-Мефодіївців. Приладив до друку М. Грушевський» (Київ, 1915. Відбиток із Збірника пам’яти Тараса Шевченка (1814–1914)).

Писав Грушевський і про те, що «Мельгунов може дати статтю про релігійне життя українців і великорусів…». Називав він і прізвище професора Михайла Ільїнського — вченого в галузі… органічної хімії, тобто, Грушевський бачив задуманий збірник статей широким за тематикою.

Щодо згаданого мистецтвознавця й етнолога Вадима Щербаківського, то Грушевський знав його давно. Скажімо, ще в 1910 р. надрукував у «Записках Наукового товариства імені Т. Шевченка» статтю «Лопушанський “Святовид”» про сенсаційну знахідку язичницького божества: «Наш співробітник д. Вадим Щербаківський, відфо-тографувавши під час своєї останньої екскурсії сю фігуру, звертає на неї увагу дослідників» (нині знаходиться в Національному музеї у Львові).

Немає сумніву, що статтю з етнографії Грушевський збирався попросити у Федора Вовка, якого давно знав і цінував за глибокий професіоналізм.

Нагадаю, як ще у 1904 р. Грушевський писав про лекції з української етнографії, прочитані Вовком у Товаристві прихильників української літератури, науки і штуки (мистецтва. — В. М.):

«Курс української етнографії д. Федір Вовк попередив коротким загальним курсом антропології (6 годин). По вступному відчиті про зміст і положення антропології і етнографії серед інших наук прелегент подав короткий виклад головніших анатомічних відмін поодиноких рас і перейшов до антропології України, у котрій зазначив загальні відзнаки (колір волосся і очей, зріст, головний, носовий і інші покажчики і т. д.) українського племені на підставі зібраного досі матеріалу і у порівнянні з іншими слов’янськими і другими сусідніми племенами, звертаючи при тім увагу на висловлені в сучасній науці теорії походження і розселення слов’ян.

Курс української етнографії зайняв 16 годин. Подавши у першому відчиті загальний огляд теперішнього стану етнографії в західноєвропейській науці і у нас, прелегент у дальших викладах переглянув найголовніші сторони матеріального побиту українського племені: етнографію здобування і вживання вогню, полювання і рибальства, скотарства і пчільництва, оброблювання дерева, рогу, шкіри, вовни і інших волокнуватих матеріалів, глини і інших мінеральних речей, способів плавби і їзди, народної їжі, одежі і будівлі — у порівнянні з іншими слов’янськими і другими племенами. Виклади були ілюстровані численними фотографіями і малюнками, а також відвідуванням археологічних і етнографічних збірок Наукового товариства ім. Шевченка, музею Дідушицьких й ін. При демонстрації археологічних колекцій Наукрового товариства ім. Шевченка відбувся довший виклад із археології».

У 1907–1916 рр. Вовк працював у етнографічному відділі Російського музею ім. Олександра ІІІ і щороку бував в експедиціях по українських етнічних землях. З 1907 р. він читав лекції в Петербурзькому університеті, створив наукову школу в Петербурзі переважно з українських молодих учених. Про це писав Іван Франко у статті «Федір Вовк — вчений і громадський діяч». Вовк був учасником видання першої енциклопедії українознавства, до другого тому якої ввійшли дві його статті «Етнографічні особливості українського народу» та «Антропологічні особливості українського народу».

Коли наприкінці 1913 р. Українське наукове товариство в Києві задумало часопис «Україна», який виходив у Києві в 1914–1930 рр. за редакцією Грушевського, то вчений звернувся до Вовка: «…Дуже просимо Вас як до близшої і тіснійшої участи в ньому, чи то статтями, чи то в відділі рецензій і хроніки».

Так що Грушевський знаходив для майбутнього збірника людей перевірених — справді найкращих учених, професіоналів, спеціалістів.

Спогади про зустріч із Горьким залишив і Кримський (Крымский А. Незабываемый вечер. Об одной неизвестной речи Максима Горького // Советская Украина. 1940. 24 июня. — В. М.). У газетній публікації вчений зазначав, що дає «живий запис» виступу Горького, зроблений ще в 1916 р., проте, безперечно, в 1940 р. Кримський не міг відновити його дослівно. Досить звернути увагу на те, що він не зміг навіть назвати учасників зустрічі. Перед публікацією спогади Кримського було просіяно крізь ідеологічне решето й насичено пропагандистськими штампами. Разом із тим, у них є моменти, які перегукуються з розповіддю Саліковського й у загальних рисах передають деякі сюжети промови Горького:

«...На этом собрании не могу не сказать о талантливом и могучем украинском народе. Этот народ чрезвычайно мягкий, очень способный. Я люблю чарующие мелодии украинской народной песни, волнующую красоту украинской музыки, прекрасный украинский язык, чудесную его народную речь.

Побывав впервые на одной из украинских ярмарок я не мог оторваться от игры кобзарей, бандуристов, лирников — этой жемчужины народного творчества. Народная поэзия Украины — апофеоз красоты. Украинский народ пронес через столетия рабства и неволи драгоценное богатство своего гения. Посмотрите, какой ласковый и певучий мир раскрывается в его бессмертных песнях...

Я обращаюсь к вам с просьбой приступить к выпуску специальной книги по истории Украины (нам уже відомо, що тема збірника “Україна і Москва в їх духовному житті” стосувалася не тільки України й передбачала не лише статті з історичної проблематики. — В. М.), которая будет своеобразной энциклопедией. Русский народ и все народы России нужно ознакомить в популярной форме с прошлым украинского народа и его настоящим, залитым слезами и кровью, нужно ярко и красочно отобразить думы, стремления и чаяния украинского народа».

За суттю у спогадах Агатангела Кримського, звісно за допомоги редакції «Советской Украины», тема збірника, що задумувався Горьким і Грушевським, була сформульована зовсім інакше — в дусі пролетарського інтернаціоналізму.

1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка