Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка32/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   56

«Прошу заходити до мене»
Чимало гостей прийняв Грушевський у себе вдома. «Скоро по нашім приїзді до Москви відвідав мене Дм. Дорошенко, один з преуспівших в городськім союзі завдяки московським зв’язкам, котрі я йому колись-то дав...», — згадував Михайло Сергійович. Справді, з 1915 р. Дорошенко був уповноваженим Союзу на Південно-Західному фронті й очолював відділ допомоги українцям на окупованих російськими військами землях Галичини і Буковини. В довіднику «Вся Москва» за 1917 р. не числився ні серед жителів міста, ні серед працівників центральної структури Союзу.

Дорогою з Сибіру заїхала до Грушевського письменниця Людмила Старицька-Черняхівська. З огляду на те, що про зустрічі Грушевського з друзями й колегами в Москві написано дуже мало, а в художньому опису така ситуація зустрічається взагалі лише один раз — саме стосовно Старицької-Черняхівської — неодмінно хочу ознайомити читача з баченням цієї зустрічі очима письменника Юрія Хорунжого в романі «Вірую»:

«Моя люба Кулюня одужала, і ми вже могли приймати гостей, правда, без ночівлі, розмір помешкання не дозволяв.

А так хотілося віддячити, скажімо, Старицькій-Черняхівській за її київську гостинність. Тим паче, що заявилася вона до нас мало не з сибірського потяга.

Перші слова її: чому ми не в Казані? Адже вона навмисне зробила гак у своїй подорожі, аби нас там провідати... Аж якась ніби невдоволена... Сміючись, заважую се, і Людмила Михайлівна відходить серцем, уже спокійно розповідає про свої пригоди, у лорнетку розглядає мій кабінет і в першу чергу, звісно, книжки. А їздила вона до Томська на завдання Товариства українських поступовців, аби провідати наших політичних засланців, допомогти їм зорганізуватися. Ніхто з киян-чоловіків не погодився на таку далеку поїздку, і сю місію взяла на себе жінка. Наші українські жінки... Докладно розповість перед громадою в редакції “Украинской жизни”, а тепер хоче послухати нас, про мої творчі плани, адже так злагоджено працювали разом у “Літературно-науковому вістнику” останній рік перед початком війни і закриттям часопису...

Виявилося, що Винниченко вже поділився з нею нашими задумами, зокрема про те, що він хоче писати історичний роман на спілку зі мною і в листах радився зі Старицькою-Черняхівською: яку тему, ще не опрацьовану белетристикою, узяти. Домовилися про зустріч з Винниченком, він частенько бував у нас із дружиною Розалією Ліфшиць, що люб’язно взялася допомагати нам як лікарка під час Кулюниної хвороби.

Пан Володимир розкинувся в кріселку, а пані Людмила вивчала його в лорнетку — теж давно не бачилися. Витяг портсигар і цигарку, але пані Розалія зробила великі, і без того виразні, як і всі риси її обличчя, очі, Винниченко гмикнув, пригадав, що я не переношу диму, а в сусідній кімнаті за прочиненими дверима читає Катруся після хвороби... Смикнув свою клинцювату мефістофельську борідку.

— Так, так... Ми з паном Михайлом воліємо опрацювати Хмельниччину… ще, правда, не розподілили ролі... як брати Гонкури... хто бігатиме по редакціях, а хто стерегтиме рукопис...

— Перепрошую, але мій тато у своїй трилогії достатньо висвітлив цей період. І навряд чи хто з нас перевершить... Михайла Старицького.

Спостерігаю у палких, з густими віями Винниченкових очах вогники зверхності.

— Ну, то таке діло... Ніхто нікому не боронить...

Пригадую, як п’ять років тому на нього накинулася і критика, і громадськість за роман “Чесність з собою”, звинувачували в аморальності, порнографії... Я тоді в “ЛНВ” став на його захист: “Перепрошую, панове, але се гарячі, щирі шукання нової етики...”

Якщо потребуєте моєї поради, то я часи Мазепи назвала б неораними перелогами... Вольтер, Байрон, Гюго, Словацький писали про Мазепу, але як? Вольтер — як додаток до Карла, решта — смакуючи його любовні походеньки замолоду... а про державного мужа — хіба що Костомаров... А белетристи не дійшли. Мій тато у “Молодості Мазепи” заторкнув лише початок, я у драмі “Гетьман Дорошенко” — трішечки далі.

Але ж нас усіх дражнять “мазепинцями”, навіть якщо ми пишемо на інші теми... — ввертаю і свого слова.

Отож-бо! Для белетриста — се неосяжний лан, панове чоловіки. Ех! На вашому місці… Глядіть, а то я візьмуся за цю тему, і хай вам буде соромно!

— Пані Людмило, пані Людмило, — заграв очиськами Винниченко, — схиляюся перед вашою відвагою і, як кажуть у Ляхистані, цілую ручки…

Не знає Старицька-Черняхівська, що у Винниченка “натура, як у тура”, і він нікого не слухає. Та чи й візьметься до історичного роману, а я — тим паче. Тут насуваються такі події, сама сьогоднішня історія, здається, напише про себе романюку...»

Звичайно, письменник може собі дозволити вільніше поводитися з фактами, щось домислити від себе, своєю волею наголосити якісь важливі, на його погляд, моменти тощо. Але ми маємо повернутися на суворо науковий ґрунт і відверто сказати, що, говорячи словами Грушевського, близькість тих подій «не відчувалась нітрохи», а відвідини Старицької-Черняхівської, за його зізнанням, «лишили у нас доволі прикре враження, — власне якоїсь нещирості в відносинах до нас київського громадянства».

Отже, погляньмо на зустріч зі Старицькою-Черняхівською очима самого Грушевського:

«Наша сім’я, стрівши її з великою радістю як стару приятельку — найближчу, можна сказати, що схотіла нас відвідати на чужині, була цілком збентежена лихим гумором пані Черняхівської, котра ні разу не відізвалась до нас під час нашого вигнання і тепер, їдучи на схід, не пошукала зв’язку, не взяла якоїсь інформації (у наших київських рідних) і раптом нам же виявила невдоволення з сього приводу. Кілька разів ми бачилися з нею в Москві — після першої візити у нас ми їздили разом з нею до Украинской жизни, де вона давала звідомлення з своєї подорожі перед громадою. Потім у нас було зроблене їй побачення з Винниченком — вона інтересувалась його планами історичного роману (Винниченко пропонував мені щось кілька разів писати на спілку, і, мабуть, списувавсь із нею в сій справі). Дискутувалось над тим, чи краще взяти тему з Хмельниччини, як хотів Винниченко, чи з Мазепинщини, як радила пані Черняхівська. Але кінець кінцем враження зосталось тяжке. Не було видко ніякої радості, що ось-то ми воскресаємо, наближаємось до Києва, можемо відновити зв’язки з українським громадянством, стати активними учасниками його роботи. Не впало ніяке запитання, що ми думаємо робити, як задивляємось на ситуацію, як уявляємо собі завдання українського громадянства під сю хвилю — взагалі про що звичайно питають людей давно не виданих, які щось значать в громадськім житті. Навпаки, наче було невдоволення, що ми вийшли з категорії “изъятых”, котрих пані Черняхівська хотіла відвідати десь на далекім сході, і знову претендуємо на якусь участь в українськім житті».

Більше того, Грушевський заявив, що саме ця московська зустріч з Черняхівською, яка представляла в Києві праві погляди, стала «віщуном пізнішого глибокого розходження мого з українською інтелігенцією (правою), з котрою я жив разом так довго».

Після пані Черняхівської-Старицької з того ж Сибіру приїхала Женя Саборовська, привезла листа від єпископа Никона (Миколая Безсонова), який з 1909 р. був єпископом Кременецьким і першим вікарієм Волинської єпархії, а з початку 1913 р. — єпископом Єнісейським і Красноярським. Як член ІV Державної думи виступав за українську школу, а під час війни критикував російську політику в Галичині. Потім — у першій половині грудня — були приємні гості з Києва: дві сестри-студентки Суличичі (молодша потім переховувала Грушевського в Києві у своєму помешканні після гетьманського перевороту) і з ними ще студент: «Вони привезли мені адресу від київського українського студентства, написану в дуже теплих виразах».

Перед Різдвом, як уже поїхали до Києва дружина й донька, несподівано з’явився доцент Стратонов, з яким Грушевський познайомився в Казані: людина доволі приємна, поміркована в ідеології, солідна. Він, користуючись зв’язками і протекціями, пробивав собі дорогу до Державного архіву, бо в ті воєнні часи до цього важливого сховища документів не так легко було отримати доступ. Сходились вони на обіді, і Стратонов розповідав про свої митарства.
«Приїхав Чикаленко і загостював до мене»
Десь у той же час завітав і Євген Чикаленко, який жив на селі, а прибув із Києва. У «Споминах» Грушевський розповів, що «Чикаленко писав мені до Казані... висловляв надію скорого побачення». Між іншим, Михайло Сергійович навіть пояснив, як саме той мав заїхати до нього в Казань. Виявляється, Чикаленко хотів побувати у своєї старшої доньки, що була інтернована в Пермі разом зі своїм чоловіком — німцем, котрий невдало приїхав із нею у відпустку в 1914 р. і був захоплений війною. Проте тоді Чикаленко не приїхав, і в листі до Петра Стебницького в Петроград на початку 1916 р. Грушевський, між іншим, писав: «Є. Х. (Євген Харлампійович. — В. М.) вибирався в сі сторони, але нагло змінив свої плани і поїхав до Вас... Як його здоров’є?» Нарешті за рік потому Чикаленко таки вибрався до Москви і зупинився на квартирі у Винниченка. Вони й прийшли удвох.

У своєму «Щоденнику» Чикаленко зафіксував:

«Другого дня по приїзді в Москву я поїхав на Арбат до Грушевського, якого не бачив з зими 1913 року. Він мало чим змінився, тільки борода стала зовсім білою, вдача ж зосталася та сама: рухлива, повна запалу та енергії. Він оповів мені про свій арешт, про висилку спочатку в Симбірск, потім... у Казань; розказав про те, що тут у Москві він організовує видавниче товариство на паях, бо тепер у Києві, через цензурні умови, не можна видавати книжок. Розповів про те, що він клопочеться про влаштування лєкцій для робітників та солдат українців під фірмою літературно-музичного товариства “Кобзар”, як це організували вже молодші українці в Петрограді, в клубі.

Я оповідав про свої пригоди з того часу, як почалася війна, про те, що робиться у Києві, віддав йому відозву, що склала ТУПівська рада про війну, та оповів про те, що сталося з заповітом В. Ф. Симиренка».

Зі свого боку Грушевський показав Чикаленкові свій план розгортання роботи ТУП у Москві, з яким той погодився. Розмовляли про можливість створення міського вільного університету в Києві з використанням грошей Василя Симиренка, залишених за заповітом:

«Балакали, скільки пам’ятаю, про тестамент (заповіт. — В. М.) В. Ф. Симиренка, котрого ми були тестаторами, разом з кількома іншими українцями. Сей маєток, що виносив по приблизному підрахунку коло 2 мільйонів рублів (у сучасній літературі називається цифра 10 млн рублів. — В. М.), окрім цукроварні, по тодішніх обставинах становив велику грошову силу і дражнив уяву різними організаційними можливостями, а зіставався все тільки в перспективі, бо право доживотного уживання мала вдова Софія Іванівна, яка живе й досі, дай їй, Боже, многих літ.



Тоді виникли проекти зміни сього тестаменту, в зв’язку з планом міського вільного університету в Києві, котрому взірцем служив вільний університет ім. Шанявського в Москві. Один з моїх московських колег Дм. Мик. Григорович-Барський, гласний думи, як можливого кандидата на ректора сього вільного університету з боку думської лівиці висував мене, і в зв’язку з сим стояв проект прилучення симиренківського капіталу до сеї фундації, для організації відділу українознавства».

У «Щоденнику»Чикаленко також підтвердив факт цієї розмови і зауважив, що «заповіт не відповідав вповні нашим бажанням, а головне те, що його раз у раз можна було змінити». Чикаленко сумнівався, що гроші Симиренка дійсно підуть «відповідно його бажанням на українські справи», тому він постійно підтримував Грушевського, який ще за життя власника цукроварні намагався щось узяти з них на конкретні проекти, кажучи: «Важна ложка до обіду!»

Проте врешті-решт з’ясувалося, що головним предметом розмови було висунення кандидатури Грушевського до Державної думи. «Київські громадяни, — згадував Михайло Сергійович, — висловили побажання, щоб я доконче кандидував від м. Києва: вони сподівалися, що всі ліберальні елементи мене підтримають. Винниченко від себе висловив переконання, що соціал-демократи піддержуть мене “як послідовного демократа, котрий ніколи не прогрішився проти демократичних принципів”, як він висловлявся».

Розглядаючи пропозицію про депутатство в Державній думі, Грушевський вважав, що «в губернії пройти легше» й було б «за добре припасти і ценз по губернії». Йшлося про землю, «яку вони хотять купити для самостійного виборчого цензу по губернії в Державну думу, недалеко від Києва...» (Євген Чикаленко). Проводжаючи Чикаленка на вокзал (той від’їжджав із Москви взимку 1917 р.), Грушевський попросив його «помогти порадами» в цій справі Марії Сильвестрівні в Києві. Судячи зі слів самого Грушевського, написаних наприкінці січня 1917 р., він нечасто зустрічався з Чикаленком: «Євген Харлампієвич тут, у приятеля живе, дуже далеко від мене, сливе не виходить, і я більше телефоном з ним розмовляю». Проте маємо пам’ятати, що твердження деяких авторів, нібито їхня зустріч відбулася лише у 1916 р. є неточним, бо вони зустрічалися й на початку 1917 р.

У спогадах про події 1917 р. Чикаленко ще раз несподівано повернувся до бажання Грушевського купити землю під Києвом. Розповідаючи про намір відновити видання газети «Рада», він наголошував, що запропонував зайнятися реалізацією цієї ідеї Товариству допомоги українській літературі, мистецтву, науці, до керівництва якого входив і Михайло Грушевський.

В «Уривку з моїх споминів за 1917 рік» Євгена Чикаленка читаємо:

«Саме тоді приїхав з Москви М. Грушевський, і коли я побачився з ним, він уже був освідомлений про заснування Центральної Ради і видимо був дуже задоволений, що його позаочно вибрано головою, тому я й не здіймав питання про це, а сказав йому про думку організувати видання газети під фірмою “Т-ва підпомоги”. Він нічого принципіяльно не мав проти того, і ми рішили просити В. Леонтовича, як голову Т-ва, скликати зібрання, якнайшвидше».

На зібранні згаданого Товариства було висловлено пропозицію щодо пайової участі присутніх у фінансовому забезпеченні виходу відновленої газети «Рада». Кілька паїв було визначено, а затим присутні раптом зніяковіли:

«Далі ніхто з присутніх не обізвався, а коли очі всіх звернулися на Леонтовича і на Грушевського, то Леонтович одверто висловився, що не рішається тепер ослабляти себе матеріяльно, бо певний, що Установчі збори відберуть від поміщиків землю. А Грушевський сказав, що у нього немає грошей, я ж не мав сміливості сказати йому, що він же роздумав купувати маєток, то гроші зосталися вільні».

А Грушевський інакше пояснював ситуацію з купівлею друкарні для газети «Нова Рада»:

«Я одначе не хотів входити в се число (пайщиків. — В. М.), не бажаючи зв’язуватися з ніяким підприємством комерційного характеру, але з хвилею, коли друкарня перейшла до сеї спілки (Товариства допомоги українській літературі, мистецтву, науці. — В. М.) фактично в ній зосередив свою видавничо-друкарську роботу і щотижня виплачував їй з своїх приходів умовлену суму».

Цей невеликий епізод яскраво свідчить, як важливо знайти документи та свідчення і «вислухати» обидві сторони.

Московський спомин Грушевського про приїзд Чикаленка важливий, адже відомо, що в п’ятому томі «Листування Михайла Грушевського» повністю присвяченому його листуванню з Євгеном Чикаленком з листопада 1897 р. до квітня 1918 р., включаючи й московський період, не позначено жодним листом. Аж у червні 1917 р. Грушевський написав Чикаленку з Києва, який тоді знаходився в селі Перешори на Херсонщині: «Я особисто дуже відчуваю Вашу неприсутність». А той іронічно прокоментував цю фразу у своєму листі до Петра Стебницького: «Тепер і пан професор пише мені, що “він особисто дуже відчуває мою неприсутність”, а тоді (може мені так здавалось) бажав моєї неприсутности, аби я йому не заважав гетьманувать. Хоч я, вірте моїй щирости, раз у раз підтримував його кандидатуру на гетьмана України, Галичини й Буковини і про конкуренцію ніколи й не марив…»

З цього приводу цікаво писав Олександр Шульгін: «До революції єдиним конкурентом його (Грушевського. — В. М.) міг бути Є. Х. Чикаленко. Це був не тільки меценат, але душа всього руху. Але людина незвичайно скромна, він завжди лишався за кулісами і всіма силами підтримував саме Грушевського».

Втім, Чикаленко зазначив якось у щоденнику, що «при всіх своїх майже геніальних здібностях, він (Грушевський. — В. М.) має в своїй вдачі щось таке, що відвертає від себе людей… Я, розуміючи велике значіння Грушевського для України, всіма силами сприяю йому і намагався привернути до нього цінних робітників, наприклад, С. О. Єфремова, Ф. П. Матушевського, В. М. Доманицького, Д. І. Дорошенка та інших, але мені не пощастило, і мало-помалу між ними виробилась прірва».

Зі свого боку Грушевський писав, що його намагання «притягнути старших» до роботи не завершилися успіхом:

«Чикаленко далі уперто сидів на селі і не показувався в Києві, — мовляв, через недуги і заняття хазяйством. Може, чекав, щоб його спеціально покликали — “делікатний натяк” в сім напрямі колись зробила мені В. О. О'Коннор-Вілінська (письменниця, родичка Миколи Лисенка. — В. М.), прийшовши з інформаціями, що, мовляв, різні приїжджі чужостранці дуже цікавляться тим, яку участь беруть в акції Ц. ради старші діячі — наприклад, допитуються про Чикаленка. Які се були чужостранці, не було ближче пояснено, і я зіставсь при тім враженні, що, до решти розчарувавшися в мені, деякі (консервативні) українські круги хотіли б на приборкання “хлопчиків” спровадити Чикаленка. Але тоді вже Ц. рада обсилалася з місць, і тут не було місця для призначення з Києва, та й становище сих кругів, що групувались навколо с.-ф. (соціалістів-федералістів. — В. М.) не було таке, щоб заохочувати до праці на скріплення їхніх впливів. Знеохотившися до Ц. ради від початку, вони не хотіли працювати в ній».

Взаємини Грушевського й Чикаленка назавжди були перервані в 1918 р. із припиненням діяльності Української Центральної Ради. У 1921 р. Чикаленко писав, що Грушевський — «один з українців не здоровається зо мною і натурально не говорить». А «колись то раз у раз цілував!».

На Різдво приїхав Михайло Могилянський і прожив у Грушевського кілька днів. Разом із ним і Чикаленком пішли на ялинку до Саліковського, проте товариство, яке там зібралося, було мішане й нецікаве.

Утім, повернемося до розповіді Грушевського, зокрема, про те, як вони вирішили влаштувати новорічне свято для членів редакцій «Променя» й «Украинской жизни». Зібралися в редакції «Украинской жизни» на Новинському бульварі. Через знайомих розстаралися вина, з собою принесли всіляку закуску. «Я дочекав півночі, ми випили, але щирого настрою не відчувалось, навпаки — якась напруженість, і я скоро пішов додому». Грушевський вважав, що причиною тому був Винниченко: «...Я, не знавши тоді ще добре його вдачі, не розумів, що я в сім плані зайвий, що я йому заважаю своєю присутністю».

Невдовзі після морозно-тривожного Різдва Михайло Сергійович, звично розгорнувши газету в Рум’янцевській бібліотеці, з інтересом прочитав промову президента США Вільсона, виголошену 9 січня 1917 року. Записав для себе: «Текст її, оголошений Петербурзьким телеграфним агентством, очевидно, стилізує гадки президента даже недокладно. Місцями приходиться угадувати зміст і звязь його гадок. Але головне в них ясне».

Головне полягало, на думку Грушевського, в тому, що Вільсон вважав за необхідне забезпечити «свобідні, постійні, безпечні зносини між народами» як одну з важливих умов подальшого мирного розвитку народів. Президент США виступав проти війни до повної перемоги будь-якої зі сторін тому, що така «побіда була б рівнозначна з такою угодою, яка була б накинена переможеній стороні, бо переможець змусив би переможеного згодитися на його умови».

Основні «принципи будучих відносин, начеркнені промовою президента Вільсона» так схвилювали Грушевського, що він одразу взявся за статтю «Перспективи нового життя», опубліковану в журналі «Промінь» уже в січні (№ 1–2):

«Коли нинішня війна розгорнулася в усій своїй грозі і відкрила справжнє своє обличчя, разом із жахом перед страшною руїною, яку вона несла культурному, суспільному, економічному життю, виникало гаряче бажання, щоб більше щось подібне вже не повторилося. І як звичайно буває, що віра йде в парі з бажанням — що людина вірить радо тому, чого бажає, явилась і розповсюднилась віра в те, що так воно й буде. Не тільки белетристи, але й публіцисти, й політики дуже довго навперейми запевняли громадянство, що ся війна буде останньою, знищить мілітаризм, приведе на землю царство спокою і т. ін., і така віра на якийсь час дійсно захопила широкі круги. Віра як віра, яка не шукала аргументів для розуму, а потішала людей, що всі теперішні страшні напруження й утрати не марно йдуть, вони потрібні й повинні бути доведені до краю, не вважаючи ні на що, бо, мовляв, забезпечують легше існування будучим поколінням, приносять сугубе щастя й добро дітям і внукам. Се давало оправдання жертвам крові, достатку й культури. І при тім приймалося, що все те добро прийде само собою, автоматично, разом з повною побідою своєї сторони. Коли переможуть ворога, продиктують йому умови, закують його як апокаліптичного звіра і скинуть в безодню на будучі віки, сама собою правда і любов запанують на землі.



Та минав час, і гіркі сумніви все більше точили сю певність і надії. Холодні помічення нагадували, що від руїни і знищення, яке несе з собою війна, самого по собі, автоматично не можна чекати ніякого добра і щастя. Сама по собі війна не може бути джерелом згоди і спокою, на­впаки — коли дати їй волю, війна війну родить».

Але ж не заради лише цього, давно не нового висновку, взявся Грушевський за перо! Найперше його притягувало те, що промова Вільсона, як він гадав, вкладала більше конкретного змісту у відому формулу «визволення малих народів» або реальної «рівноправності народів»:

«Високі дипломати й політики, що виголошують сю формулу, під народами та націями звичайно розуміють поняття державні, себто оборону самостійності чи рівноправності держав або державних націй. Тільки державні нації мають право на міжнародну охорону своєї свободи й рівноправності, недержавні мали б по-давньому зоставатись предметом усмотрений свого правительства, і до таких питань внутрішньої політики зась усім стороннім. Таке ставлення питання, одначе, не тільки не може вдоволити прихильників свободи і рівноправності, — воно небезпечне і для інтересів світової згоди. Виходить, що національність, коли хоче бути безпечною в своїх правах, мусить добитися державної самостійності, іншої ради для неї немає — все вона буде під угрозою. Але який страшний вибуховий матеріал вносить в політичне життя таке ставлення питання! Які завязки нових війн таїть в собі!»

У промові президента США Грушевський відчув довгожданний сигнал про створення «міжнародного контролю» для рівного «забезпечення національної свободи і рівноправності»:

«Розуміється, головна трудність у тім, як упорядити органи тої будучої міжнародної сили, котру президент Вільсон хоче поставити на сторожі принципів рівності, справедливості і згоди. Як зробити, щоб слово сього міжнародного органу було з властю сполучене і могло дійсно реалізувати всяку його постанову. Се питання, перед котрим спинялося вже багато реформаторів міжнародного права на папері. Але коли береться до сього голова великої держави, єдиної, котра в момент ліквідації нинішньої війни стоятиме в повноті своїх економічних і всяких інших засобів, розуміється, йому буде легше реалізувати свої принципи, ніж тим кабінетним чи літературним теоретикам нової політики. Тим більше, що виголошуючи свої принципи, він, справді, як сам каже, тільки розвиває ті ідеї, які лежать в основі американської демократії, і — додамо — взагалі в основі демократії світової.

В кождім разі важно вже саме те, що сі принципи нової політики виголошено з такою рішучістю і з такого авторитетного місця».

З історичної столітньої дистанції добре видно, чого вдалося досягти «міжнародному органу» й «американській демократії», а що залишилося «міжнародним правом на папері». Здається, однаково впевнено можна сказати: «Як сильно змінився світ і Україна в ньому!» Та «Як по суті мало змінився світ!» Утім, не моя це тема.

Зазначу лише, що в тодішньому глобальному світі Грушевський шукав і знаходив власні орієнтири міжнародного захисту «національних меншостей і недержавних народностей від перемоги сильніших». Він насамперед думав про Україну!

Як відомо, невдовзі й США оголосили війну Німеччині, але Грушевський сподівався, що «зближаючись ще тісніше до антигерманської коаліції, вони зможуть мати тим більше впливу на сю сторону, і принципи національної рівноправності й свободи, проголошені Вільсоном, можливо, внесуть більше конкретного змісту в її формули національного визволення».

З Могилянським, який жив у нього, Грушевський мав кілька розмов, про що писав у «Споминах»:

«…З політичних справ мало що мені розповів, навпаки, як виявилось, мав намір від мене довідатись про українські плани і українську акцію. Я одначе про се не міг багато йому сказати, бо не знав сам, — тому що властиво таких планів, скільки-небудь конкретних, не було, а оборончеський напрям самого Могилянського змушував мене до певної здержливості в викладі моїх власних поглядів. Се привело до доволі неприємної сцени під кінець: Могилянський висловив невдоволення, що, мовляв, умисне їхав з Петербурга і витратився, будучи бідним чоловіком, а от так нічого і не довідався від мене. Було се мало приємно чути: в листах своїх Могилянський не вказував такої цілі подорожі, бажав нібито побачитись зі мною, і я послужив йому чим міг — своїм помешканням і гостинністю».

Між іншим, до від’їзду жінок Грушевські могли приймати гостей лише без ночівлі, бо помешкання для цього було замалим. Отже, Михайло Сергійович зробив для Могилянського справді все, що міг — надав своє помешкання та виявив максимум особистої гостинності за тих умов. В архіві зберігся лист Грушевського до Могилянського, написаний 6 грудня 1916 року, в якому він повідомляв, що Марія Сильвестрівна й Кулюня їдуть до Києва і залишається «порожня квартира»: «То прошу, коли Вам зручно, заходити до мене...» Водночас Грушевський вибачався та відверто попереджував, що «нічого крім нічлігу і шклянки чаю не можу Вам предложити, бо й самі живемо на собачім положенію, але принаймні будемо бачитися». Усе це свідчить про скрутне становище сім’ї Грушевських на Арбаті, 55. Ще одна деталь. У листі до Стебницького 1 грудня Грушевський, між іншим, повідомляв, що на самому початку місяця в їхній квартирі провели дезинфекцію, пов’язану з хворобою Кулюні, й тепер сім’я переходить «в більш нормальні (Боже!) обставини». Коментарі зайві.

Серед усіх гостей Михайла Грушевського, які побували в нього на Арбаті, особливої уваги заслуговує, безумовно, Максим Горький. «Приїздив до нас Максим Горький радити в справі видання задуманого ним радикального дневника (щоденна газета «Луч», задумана Горьким. — В. М.), який мав об’єднати всі революційні й поступові сили».


«Стріча наша була приятельська»
Тут зауважимо, що приїздові Горького до Москви та його зустрічі з Грушевським передував лист Михайла Сергійовича до письменника від 8 жовтня 1916 року:

«Чрезвычайно рад буду увидеть Вас, Алексей Максимович, и чтобы как-нибудь это удовольствие не обошло меня, попрошу известить заранее. Телефона у меня в квартире, конечно, нет, а говорить в домовой конторе, точнее в дворницкой, неприятно. Если неудобно будет мне дать знать письмом, то скажите по телефону 2‒01‒04, где мои соседи неподалеку. И если Вы скажете, что говорит Горький, то они перенесут мне то, что Вы скажете. По вопросу о сборнике хорошо было бы сверх того изложить в небольшом кружке могущих принять участие в этом деле, если Вы будете располагать для этого часом-двумя. Как я, помнится, писал Вам, лично на себя брать это предприятие, его инициативу я затрудняюсь в нынешних условиях…»

Сталося так, як і пропонував Грушевський: спочатку відбулася його особиста розмова з Горьким, а потім — зустріч у «невеликому гуртку», про що й розповімо.

За спогадами Грушевського, Горький прийшов на Арбат, 55 приблизно 10 листопада, коли Кулюні вже поставили остаточний діагноз — скарлатина, і сім’я знаходилася на добровільному карантині. (Про цей історичний факт не знали навіть горькознавці, з якими мені довелося спілкуватися в Архіві О. М. Горького в Москві.) Сиділи в просторому кабінеті Грушевського, з нього двері до кімнати, де лежала донька, було відчинено, аби жінки — Маринця й Кулюня — чули їхню цікаву розмову. На прощання Горький став на порозі, щоб вони могли його побачити й привітати…

У «Споминах» Михайло Сергійович залишив інформацію про свій візит-відповідь до російського письменника:

«Я потім зайшов до Горького, до готелю, віддаючи йому візит, але не дуже розговорився, бо застав якогось стороннього літерата... Він там познайомив мене з своєю першою жінкою в таких приблизно виразах: Вот представляю Вам Екатерину Павловну Пешкову, которая приходится мне женой». Між іншим, першою дружиною Горького була Ольга Камінська.

Зазначу, що знайомство Грушевського з Горьким відбулося спочатку заочно. Про це Михайло Сергійович сам нагадав російському письменникові в листі до нього від 5 лютого 1916 року: «Несколько лет тому назад я просил покойного Михаила Михайловича Коцюбинского, направлявшегося на Капри, передать Вам мою книжку по украинскому вопросу как знак моего искреннего уважения к Вам и Вашей деятельности». Скоріше за все, це була книга Грушевського «Освобождение России и украинский вопрос. Статьи и заметки», що вийшла в Санкт-Петербурзі в 1907 р. Одночасно з цим збірником протягом 1907 р. в Петербурзі було видано брошурами сім статей із нього, зокрема «Украинский вопрос», «Движение политической и общественной украинской мысли в XIX столетии», «Единство или распадение России» та ін. Горький читав й інші праці Грушевського, наприклад «Очерк истории украинского народа» (Санкт-Петербург, 1911), що й нині зберігається в особистій бібліотеці Горького в Москві з його помітками. Коли на початку 1916 р. між ними почалося листування, Горький, який високо цінував талант українського вченого і називав його «могутнім істориком», запропонував Грушевському співпрацю у видавництві «Парус», але Олексій Максимович готував серію збірників національних літератур. У 1916–1917 рр. у «Парусі» вийшли збірники вірменської, латиської, фінляндської літератур. Було задумано і двотомний «Сборник украинской литературы» з великою вступною статтею з історії України, написання якої Горький запропонував Грушевському; статтю з історії нової української літератури Горький замовив Єфремову. Сам Грушевський зазначав, що Олександр Лотоцький і Петро Стебницький «завідували українським збірником Паруса (для которого Винниченко з жінкою перекладали белетристику)». Співпраця Максима Горького й Михайла Грушевського у видавництві «Парус» розкривається у спеціальній статті російської дослідниці Світлани Островської (Островская С. Д., Горький М. М. С. Грушевский в издательстве «Парус» // Максим Горький и ХХ век. Горьковские чтения. 1997 год. Материалы международной конференции. Нижний Новгород, 1998. C. 377–384).

Перший лист Горького до Грушевського з пропозицією написати вступну статтю до «Сборника украинской литературы» не розшукано, проте Михайло Сергійович згадує про нього в лютому 1916 р. у листі з Казані до Сергія Єфремова:

«Лист Горького я дістав. Не від того я, щоб написати сю статтю, хотілося б знати тільки, що сей плян певний, то значить, щоб видавці не передумали, а по-друге, щоб в останній хвилі не виступив на сцену який-небудь цензор змісту, напряму статей etc. — тепер такі несподіванки особливо в дусі часу… Коли вважаєте сей плян видання певним, напишіть дещо. 1) Горький пише, що є якась програма його, складена редакцією — яка? 2) наскільки входить в програму Галичина, взагалі закордонна Україна? Чи в Вашій статті буде щось про окремішність мови, її сформованнє, час його etc? Чи і скільки уділяєте Ви місця старому письменству? Чи виясняєте Ви національну термінольогію?»

До речі, ще в 1907 р. Грушевський писав: «Українська книжність і письменство ХІІІ, а ще більше ХІV–XV вв. і далі, аж до початків релігійної полеміки зістається поза межами “русскої літератури”, а результат того такий, що хто б схотів довідатися про письменство сих часів, знайде тільки хіба скупі відокремлені згадки у всім тім, що може йому предложити сучасна наука».

Продовжуючи цю важливу тему, Грушевський в листі до Єфремова у травні 1916 р. різко виступав проти тих істориків і літераторів, які починають «українську літературу» з кінця ХV століття: «…Се не дуже приємний — між нами — прецедент для наших статей в збірнику “Украинская литература”, і взагалі з оглядом на нове загострення питання про відносини Київської доби до України. Я згадував, яку я витерпів баталію за се з редактором Словаря Гранатів, боронячи включення в українську історію Київської доби. Свою статтю до Сборника украинской литературы я почну з сього ж».

У книзі «Тарас Шевченко і Михайло Грушевський на Старому Арбаті» (2006) до цієї цитати я зробив посилання з додатковою інформацією про співробітництво вченого з братами Гранат у підготовці ще однієї важливої праці: «У 1914–1916 рр. у братів-видавців Олександра та Ігната Гранатів вийшла у світ двотомна праця “Украинский народ в его прошлом и настоящем”, в якій активну участь взяв і Михайло Грушевський». Минуло три роки, й автори передмови до 9-го тому Творів Михайла Грушевського «Історичні студії та розвідки (1917–1923)», нічтоже сумняшеся, заявили: «Автор цього видання помилково вважає, що в листі М. Грушевський згадує про труднощі з редагування першої енциклопедії українознавства російською мовою, що також вийшла у видавництві братів Гранат “Украинский народ в его прошлом и настоящем” (2 тт; СПб, 1914, 1916). Але редактором цієї праці був М. Грушевський поряд з Ф. Вовком, С. Рудницьким та іншими науковцями». Згадані автори легковажно помиляються, що «помилково вважав». На відміну від них, я думку свою виклав ясно.

Утім, до справи. В червні 1916 р. Грушевський повідомив Єфремова: «Я за тиждень десь докінчу переписувати статтю для Горьківського збірника…» Судячи з листа Грушевського до Горького від 1 жовтня 1916 року, на цей час згадану статтю вже було давно відіслано до Петрограда. Очевидно, Горький, зустрівшись з Грушевським у Москві, висловив припущення, що стаття Михайла Сергійовича може бути не вступною, як планувалося, а ввійде до другого тому «Сборника украинской литературы». Двадцять сьомого листопада 1916 року Грушевський писав Горькому з Арбату, 55:

«Когда Вы сказали мне, что мою статью предполагают отнести во II том сборника украинской литературы, я — если помните — отнесся к этому безразлично. Но потом вспомнил, что откладывать ее неудобно. Когда мы с С. А. Ефремовым сговаривались относительно распределения материала между нашими статьями, было решено, что моя статья будет заключать общие, вводные замечания и пойдет первою. Если вспомните, вся первая, самая большая глава моей статьи заключает общее введение, выясняющее понятие украинского, отношение к великорусскому, общерусскому, его хронологические рамки и т. п. Все это, действительно, должно предшествовать статье Ефремова, и было бы хорошо, если бы Вы дали обе статьи в I томе, как это, кажется, и предполагалось первоначально…



И если есть возможность — вообще ускорить выход сборника. Так все это нужно сейчас!»

На жаль, збірник так і не побачив світ, а цю статтю Грушевського досі не знайдено.

Уже знаходячись на Арбаті, Михайло Сергійович уважно, посторінково відрецензував єфремівську статтю до згаданого збірника: «Москва, Арбат, 55, кв. 8. 23.ІХ.916. Я прочитав Вашу статтю, Високоповажаний Сергій Олександрович, і відсилаю. Загальна замітка така передусім, що старші часи трактовані занадто широко, про новійшу літературу… розмірно мало… Пишу се все, бо може з того чогось захочете скористати».

Крім того, Грушевський надіслав Сергію Єфремову «начерк проспекту, який зробив на просьбу Горького, резюмуючи розмови», і просив: «Коли щось додати або змінити вважаєте, напишіть, я візьму під увагу і Горькому напишу, і навпаки Вас повідомлю, що він напише».

Михайло Сергійович наголошував у «Споминах», що був з Горьким «в кореспонденції в справі статті до збірника української літератури, що випускало видавництво “Парус” у серії таких збірників інородчеських літератур…». Зокрема, в листі до Горького з Арбату від 1 жовтня 1916 року Грушевський писав:

«Как сборники инородческих литератур? Вышло ли что нибудь после армянского? Это жалко, что выход их так замедляется; время такое ценное в этом отношении. Статью Ефремова для украинского сборника читал тому две недели; повидимому у редакции весь нужный для начала материал уже [в] руках, и мы могли бы его печатать».

У цьому ж листі Грушевський додав, що, надсилаючи свою статтю до збірника ще в липні, він просив вислати аванс під рукопис: «не получил ни аванса, ни ответа; если это Вас не затруднит, напомните об этом тому, кто этим заведует, и простите за беспокойство».

Це ще раз свідчить про скрутне матеріальне становище Грушевського на Арбаті, 55. До речі, Горький відреагував на його прохання негайно, і вже 8 жовтня Грушевський писав йому: «Аванс только что получил. Спасибо».

У «Споминах» Михайло Сергійович окремо наголосив, що «в листах, котрими ми обмінялися з ним, він дуже симпатично зазначив свою позицію до українства… отже… стріча наша була дійсно приятельська» (виділено мною. — В. М.).

Грушевський зробив оригінальну й доброзичливу замальовку свого славетного гостя:

«Він робив дуже приємне враження і своєю монументальною, щиро плебейською, але бездоганно культивованою постаттю, і своїм свобідним, не вишуканим поводженням, і словом людини, багатої змістом, яка багато жила, бачила і думала (Горький залишав прекрасне враження у багатьох його знаменитих знайомих. Ось у Чехова (1901): «Алексей Максимович не изменился, все такой же порядочный, и интеллигентный, и добрый». — В. М.). Він висловив кілька своїх спостережень над українським народом, винесених з колишнього життя на Полтавщині, де він навіть займався складанням аматорської української трупи. З великим признанням говорив про культуру і гуманну соціальну вдачу українського селянства, його неспішну, але видатну роботящість. Високо ставив українську культурність… Дуже інтересувався участю української інтелігенції в об’єднанню опозиційних, демократичних сил, котре його в сій хвилі займало. Він задумував велику щоденну газету в Петербурзі в широких розмірах з власною друкарнею... (газета «Луч» у зв’язку з революційними подіями у світ не вийшла. — В. М.). В газеті мав бути український відділ, на його завідателя в Петербурзі намічали Славинського; Саліковського хотіли взяти на випускаючого редактора, як доброго газетного техніка. Інших московських українців Горький хотів притягти як співробітників». Сам Олександр Саліковський згадував: «М. Горький звернувся до мене в справі мого переїзду до Петербургу для участи в газеті “Луч”... Від участи в “Лучі” я ухилився».

Безперечно, що зустріч Грушевського і Горького запам’яталася їм обом надовго. В Архіві О. М. Горького зберігається тому підтвердження — лист Грушевського до російського письменника від 26 січня 1926 року з Києва, який наводжу повністю:



«Глубокоуважаемый Алексей Максимович!

Проф. И. А. Кухаренко (можливо, йдеться про професора Кухаренка Івана Антоновича, викладача Київського політехнічного інституту та Київського сільськогосподарського інституту. — В. М.), мой товарищ по Академии, рассказывал, что видел Вас в добром здоровьи, и Вы вспоминали обо мне. Мы об Вас — всею семьею — часто вспоминали за эти годы, и я не раз порывался Вам написать, но то адреса точного не было, то не уверен был, что письмо мое Вас еще на нем захватит. Говорил Кухаренко, что Вы собираетесь возвращаться (з Італії Горький остаточно повернувся в Москву в 1933 р. — В. М.). Тогда надеюсь Вас и повидать. Я жил в последнее время в окрестностях Вены и вернулся в Киев в 1924 году в марте. Работаю много, всласть, что называется.

Собираюсь весной в Москву; приятно было бы снова с Вами в ней встретиться.
1   ...   28   29   30   31   32   33   34   35   ...   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка