Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка31/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   56
Он Козихою там прозывается!

От зари до зари,

Лишь зажгут фонари,

Вереницей студенты шатаются,

А Иван Богослов,

На них глядя без слов,

С колокольни своей улыбается.

Останні три рядки згадують церкву Іоанна Богослова у сусідньому Богословському провулку. Грушевський міг бачити її, принаймні, з боку Тверського бульвару. Церква була зведена у 1652‒1655 рр. У 1842 р. освячена митрополитом Московським Філаретом. Закрита у 1933 р. У 2000 р. церкву і дзвіницю повністю відновили.

Московський старожил Михайло Богословський згадував: «Масса студенчества, в особенности приезжего в столицу из провинции, ютилась по комнатам, нанимаемым у промышлявших сдачею таких комнат квартирных хозяек в местности Патриаршего пруда, Большой и Малой Бронной, Большого и Малого Козихинских переулков между Спиридоновкой и Тверской (це район, який Грушевський знав. — В. М.). Местность эта носила тогда название Латинского квартала в подражание парижскому кварталу, где сосредоточены высшие учебные заведения... По вечерам и до поздней ночи эти улицы оглашались весёлыми студенческими песнями загулявшего юношества, возвращавшегося из пивных и приспособленных к студенческим потребностям небольших ресторанчиков...»

Будинок № 22 по Великому Козихінському провулку не зберігся, але цілий ряд будинків на його початку (№ 4, 6, 8, 10 — побудовані з 1898 до 1906 р.) пам’ятають, як повз них проходив український політзасланець.

Наслідком візиту до Степана Сірополка (брата дружини Петлюри) стало те, що той узяв участь в установчих зборах наукового товариства. Проте Грушевського гнітюче вразило, що вдома в нього «не тільки української мови, навіть української стихії нітрохи не було чути…». Навряд чи це було справедливо щодо Сірополка, який, закінчивши Московський університет, не втрачав зв’язків з українцями в Москві, а в 1913–1914 рр. навіть очолював українську секцію Товариства слов’янської культури в Москві. Втім, візит Грушевського сприяв активнішій участі Степана Сірополка в організованій діяльності московських українців, десять років потому він навіть опублікував у Львові спогади «З життя української кольонії в Москві» (Календар-альманах «Дніпро», 1927), в яких зокрема розповів про діяльність у Москві Симона Петлюри. Але головне в тому, що в 1917 р. Сірополко повернувся з Москви в Україну, працював керівником комітету народної освіти Києва, радником з питань освіти при Генеральному секретаріаті УЦР‒УНР, деякий час був товаришем міністра народної освіти УНР. Емігрувавши до Праги, він створив там Українське педагогічне товариство. Тривалий час очолював Спілку українських журналістів і письменників за кордоном. Автор численних праць з педагогіки і книгознавства. Та і взагалі відомий український просвітянський діяч Степан Сірополко, основоположник українського книгознавства та бібліотекознавства, бібліограф, редактор, педагог, все життя працював в ім’я української справи.

Окремо зазначу, що Сірополко написав фундаментальну книгу «Історія освіти в Україні», в якій десятки разів звертався до імені та праць Михайла Грушевського. Більше того, в передмові до першого видання (1936) Сірополко заявив, що саме Грушевському належить «найповніша й науково розроблена історія освіти в Україні», здійснена «в окремих розділах… класичної праці “Історія України-Руси…”» (Сірополко С. Історія освіти в Україні. К. : Наукова думка, 2001. С. 21). Це точне й важливе спостереження, на яке не звертали належної уваги. По суті Сірополко ще сім десятиліть тому підказав потребу виокремлення теми «Михайло Грушевський — історик освіти в Україні».

Таким чином, Михайло Грушевський досить емоційно й іноді дуже суб’єктивно сприймав і оцінював конкретних московських українців. Очевидно, це було значною мірою зумовлено непохитною позицією, яку він зайняв ще в юності щодо тих, хто назавжди байдуже залишав Вітчизну:

Ой скільки вже часу — кидають Вкраїну,

Ідуть на чужину вкраїнські брати,

Мов бідний Ізраель кидав Палестину —

Та єго ж то гнали неситі кати.

А наші — то самі — біжуть з України,

Цураюцця мови, народу свого,

Немов би клятого, минають скоріще

А за що, а нащо? Спитався б єго?

Якби на що краще, а то й ще не знати

Про се їм байдуже, на те наплюють...

Аби не своє, на чужеє міняють

Ще й серце, і душу в придачу дають...


Чимало з цього юнацького, максималістського ставлення до «вкраїнських братів» на чужині, залишилася з Грушевським. На початку 1909 р. записав у щоденнику з цього приводу: «Біда з землячками…» Як би там не було, а Грушевський не мав ілюзій щодо бажань і можливостей московських українців, тверезо оцінював їхню реальну участь у справі, якій присвятив усе власне життя. Проте це не впливало на його невтомну щоденну, копітку роботу. Скажімо, наукове товариство, про яке йшлося, було таки Грушевським організоване, й він знав ціну вкладеним зусиллям і витраченому часові. В «Автобіографії» (1926) записав: «Займався організацією україн.видавничої спілки і наукового товариства».

У «Споминах» читаємо:

«Чимало також займала мене в сім місяці, — січні-лютім — справа організації Наукового товариства і наукових відчитів, що властиво ним мали вестись, але починались зараз, не чекаючи його формальної організації. Приміщення дав нам для сього Е. Козинець (тоді ще Козинцев), директор приватної реальної школи на Лубенщині. Там відбули ми зо два організаційні засідання Наукового товариства…»

Я знайшов Євгена Козинцева у довіднику «По Москве» за 1917 р.: «Петровка, 25. Инспектор реального училища Ф. Виноградова и Е. Я. Козинцева». Знайшовся він і серед працівників московських училищ: «Реальное училище инженеров Ф. Ф. Виноградова и Е. Я. Козинцева. Министерство народного просвещения (Петровка, дом Самариной. Телефон 63–06). Пользуется правами казенных училищ. Директор — колежский секретарь Виноградов Ф. Ф. Инспектор — надворный советник Козинцев Евгений Яковлевич». Тут, у приміщенні училища і збиралося Наукове товариство.

Отже, визначено ще одну московську адресу Грушевського — Петровка, 25!

Грушевський одверто писав, що Наукове товариство збиралося «в доволі біднім складі: не вдавалось витягти ні Янчука, ні Кримського, ні панів з Голоса минувшего. Фігурував кінець кінцем все той же гурток Украинской жизни з додатком кількох сторонніх — як Щербак з Архіву юстиції». Щербака знайти було неважко: «Семён Дмитриевич, надворный советник. Большой Конюшковский переулок, 8. Московский архив Министерства юстиции. Русское библиографическое общество при Императорском университете». Телефона у Щербака не було, та Грушевський навряд чи ходив до нього, скоріше, вони зустрілися в архіві.

Читаємо далі у Грушевського: «Відчити рішив я почати Новицьким, за недостачею якогось сильнішого лектора: Янчук обіцяв пізніше, за два тижні».

Віктор Новицький, якого вдалося залучити Грушевському, був істориком-правником, закінчив юридичний факультет Університету св. Володимира в Києві. У 1912–1915 рр. працював у Московському архіві Міністерства юстиції, тоді належав до партії есерів. З 1920 до 1932 р. — завідувач відділом Центрального архіву давніх актів у Києві та виконував обов’язки першого секретаря Комісії історії західно-руського та українського права Всеукраїнської Академії наук. У 1938 р. був арештований і розстріляний.

Про виступи Новицького на засіданнях Наукового товариства Грушевський писав украй критично:

«Два відчити Новицького дійсно відбулись — саме в переддень революції. Випали вони дуже неважно, і шкода було тої молодої публіки, що зібралася на перший виклад в великому числі — слухачі і слухачки вищих шкіл. Я покладавсь на оповідання самого Новицького про його публічні виклади, російські, які, мовляв він, проходили з повним успіхом, але, мабуть, мав він тоді кращу вимову як молодший і говорив по-російськи свобідніше. По-українськи ж говорив слабо, акцентував зовсім лихо, а що взявсь викладати без скрипту (китаїв?), тож і виходило дуже не гладко, місцями прикро, та й зміст був досить не особливий: в двох випадках він хотів дати загальний погляд на історію українського мистецтва. На другий виклад публіки прийшло значно менше; досить інтересна вив’язалась дискусія, в котрій і я забирав слово. Дальше лекції не пішли: налетіли вже революційні події».

Грушевський підтримував також контакти з російськими вченими та діячами. «Хоч мене тримано “під пильним доглядом поліції”, проте я постійно бував як між нашим українським громадянством, так і між російськими радикалами та революціонерами» (виділено мною. — В. М.). Грушевський давно був відомою, авторитетною особою серед російських інтелектуалів, як і серед науковців інших країн. Характерно, що Горький, який улітку 1911 р. прочитав російські переклади праць Грушевського, написав Михайлу Коцюбинському про українського вченого: «...Экая умница и какой хороший европеец!»

Раніше вже наводив документи, в яких академік Олексій Шахматов, інші російські вчені підкреслювали великі наукові заслуги Грушевського. Знали його й за кордоном. Досить сказати, що деякі частини «Історії України-Руси» були на той час перекладені російською мовою, а перший том — німецькою. В 1915 р. у Стамбулі було опубліковано збірник статей Грушевського «Україна, Росія й Турція» турецькою мовою, статті вченого друкувалися російською, польською, англійською, французькою мовами. Невдовзі після переїзду Грушевського в Москву, журнал «Украинская жизнь» повідомив, що його стаття «Українське питання» вийшла окремою брошурою в Лондоні в перекладі англійською, була частково надрукована в одній із крупних нью-йоркських газет і з’явилася в журнальному варіанті французькою мовою в Парижі.

Міжнародне визнання Михайла Грушевського не заперечується в Росії й у наші часи. Скажімо, в Російській державній бібліотеці відбулася виставка його праць, на яких було представлено близько 200 книг українською, російською, польською, англійською, французькою, німецькою та іншими мовами народів світу. Довгий час працюючи в Москві, я зустрічався з ученими різних країн, які підтверджували науковий авторитет Грушевського в міжнародному співтоваристві істориків, та й не тільки їх.

Кілька разів Грушевський заходив до російського археографа, автора праць із соціально-економічної історії Росії ХVІ–ХVІІ століть та з історії дворянства Василя Сторожева. Того самого Сторожева, з яким він познайомився чверть століття тому, вперше працюючи в Архіві Міністерства юстиції. Йому також уже виповнилося п’ятдесят літ. Цікаво, що Грушевський залишив у «Споминах» лапідарну замальовку: «Сам Сторожев, чоловік незвичайно рухливий і ініціативний замолоду, коли я з ним познайомивсь в архіві юстиції, перейшов, видимо, тяжкі матеріальні й моральні переживання, відійшов від громадських центрів, а тепер ще був заклопотаний долею сина-одинака, забраного на фронт — кошмаром, що тоді тяжів над стількома людьми і паралізував всяку активність не тільки тіла, але й думки».

Михайло Сергійович уже вкотре суб’єктивно сприймав нового давнього знайомого, його оцінки не були точними. Досить ознайомитися з короткою інформацією про трудову та громадську діяльність Сторожева у довіднику «Вся Москва» і переконатися, скажімо, в непевності тези про те, що той «відійшов від громадського життя»: «Московские высшие женские курсы; Секретариат финансов Комиссии Московской городской думы; Женская гимназия Ю. К. Деконской, Общество деятелей периодической печати и литературы».

Утім, Грушевський умів розгледіти та співпережити долю конкретної людини у всеросійському, та що там — вселенському воєнному хаосі.

Жив статський радник Сторожев у самому центрі між храмом Христа Спасителя і Кремлем — на Лінивці, 7 (тел. 324‒74), здається, найкоротшій у Москві вулиці.

Назва Лінивка закріпилася за вулицею в ХІХ столітті й походила від річки Лінивка, що повільно, ліниво текла до Москви-ріки, а затим була захована в підземний колектор. Щоправда, є версія, за якою назва пішла від невеликого базару — Лінивого Торжка (лінивими називалися базари, де товар продавався безпосередньо з возів). Адже на Лінивку виходив старовинний Великий Кам’яний міст через Москву, яким і доставлялися товари — вулиця тоді була жвавішою й голоснішою, ніж на початку ХХІ століття. Та сам базар, очевидно, називався за річкою Лінивкою, й ми повертаємося до першої версії…

На вулиці вже за часів Грушевського привертали увагу два будинки ХVІІІ століття — № 3, який належав дядькові письменника Олександра Грибоєдова, і № 4. Вони стояли поряд із будинком, у якому жив Василь Сторожев. Сьомий номер знаходився на розі з Волхонкою. Під ним на рівні першого поверху… пробили прохід для пішоходів, яким, очевидно, скористався й Грушевський.

Цікаво, що ім’я російського вченого Сторожева пов’язане з основоположною статтею Михайла Грушевського «Звичайна схема “русскої” історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства». У ній Грушевський стверджував, що Київська держава, її право, культура були утвором одної народності, українсько-руської, а Володимиро-Московська — іншої, великоруської. «Ся свідомість, — відзначав український історик, — починає потроху проходити в науку. Досить ясно, напр., висловлює сю думку укладчик “Русской истории с древнейших времен”, виданої московським кружком помочі самоосвіті (Москва, 1898), д. Сторожев; він з натиском підносить, що “Русь дніпровська і Русь північно-східна — два зовсім відмінні явища; історію їх творять неоднаково дві осібні часті русскої народності”. Ліпше сказати — дві народності, аби оминути баламутств, зв’язаних з теорією единства русской народности».

Пізніше в одній зі своїх рецензій Грушевський посилався на працю Михайла Покровського «Русская история с древнейших времён» (1911). Вона була написана за участі Василя Сторожева, про що Грушевський, очевидно, знав.

У Сторожева Грушевський мав нагоду зустрічатися з представниками московської опозиції. «Здається, він таки запрошував їх на мій прихід умисно, — згадував Грушевський, — чи щоб мені, чи щоб їм дати інтересне побачення, се вже не знаю». На мій погляд, мудрий Сторожев організовував «інтересне побачення» для обох сторін.

Принаймні, Грушевський залишив у «Споминах» прізвища двох людей, які йому здалися приємними. Це — соціал-демократ, меншовик Соколов, який стояв на позиції «неможливості поєднання послідовних соціалістів з імперіалістською опозицією». Михайло Сергійович у Сторожева також «застав… другим разом професора Віппера, з котрим мені було дуже приємно познайомитись». Ішлося про дійсного статського радника, ординарного професора історико-філологічного факультету Московського університету Роберта Віппера, який, до речі, жив на Арбаті у Хлібному провулку, 4.
«На редакційних зборах “Голоса минувшего”»
Занотовуючи у «Споминах» свої зустрічі з російськими колегами, поважними знайомими та незнайомими вченими й публіцистами, Михайло Грушевський присвятив два великих абзаци зібранням редакційного гуртка щомісячного історичного журналу «Голос минувшего»:

«З радикальними російськими кругами я мав нагоду стрічатися на редакційних зборах Голоса минувшего, історичного місячника, видаваного Сергієм П. Мельгуновим. Не пригадаю собі добре, з якого часу я зав’язав з ним зносини, посилаючи рецензії на різні історичні новинки, але, приїхавши до Москви, зголосився до Мельгунова як до знайомого і став заходити на редакційні зібрання, що відбувались щотижня, здається, в середу, а з початком місяця бували там журфікси(день тижня, призначений для прийому гостей. — В. М.), на котрі приходила різна літературна публіка поступових і лівіших напрямків. Був я на такім журфіксі, було багато людей, чимало інтересних, але особливого я нічого там не почув і ніяких цікавих знайомств не зробив: занадто воно було припадково і ярмарково. Що одиноко для всіх інтересне бриніло під сими різними розмовами — се контроверсія (боротьба думок. — В. М.) пораженства і оборонства. Щирі демократи були пораженці, демократи-імперіалісти і централісти були оборонці, так можна було класифікувати згрубша, і тому ся контроверсія служила добрим пробним каменем. На першім сім журфіксі довелось мені слухати і приймати участь в такій дискусії, де головними дискутантами виступили Розенберг, фактичний шеф Русских ведомостей і Катерина Кускова, Катерина Велика, одна з провідниць меншовизму. Її обстинацько-пораженську аргументацію підтримував і я в розмові.



В редакційнім гуртку відчувалась перевага пораженських, то значить доволі щиро демократичних настроїв. Але засідання бували короткі, всі переважно забігали, спішачи деінде, і тоді розмова оберталась коло редакційних справ, отже, ні з громадського, ні з наукового погляду не давали багато інтересного. Журнал старавсь захопити широку публіку, виїздив на сенсаційних мемуарах, на матеріалі півбелетристичного характеру і боявсь дійсної науки як баласту. До українства інтересу не було ніякого, мною інтересувались більше як людиною опозиційного напрямку, а не як українцем. Та й всі люди були перетяжені різним зароблюванням, переважно педагогічним, і тільки, уриваючи вільну хвилю, могли віддавати її літературним чи науковим інтересам».

Погляньмо на цей сюжет «Споминів» пильніше. Передусім, що значать конкретно слова Грушевського про те, що він «зголосився до Мельгунова як до знайомого…»? Може, він, ураховуючи давнішні контакти, пішов до нього додому? Мельгунов, до речі, жив у Гранатному провулку, 2. Не можна категорично відкинути таке припущення. Втім, вірогідніше, Михайло Сергійович усе-таки відразу зайшов до редакції «Голоса минувшего», що знаходилася… також у Гранатному, 2, кв. 31. Якщо врахувати, що домашній номер Мельгунова був 178–28 (так свідчить адресна книга «Вся Москва»), а редакція «Голоса минувшего» мала той самий телефон, то згадані Грушевським «журфікси» проходили, певно, на квартирі у Мельгунова. Принаймні, Михайло Сергійович бував у Гранатному провулку, і нам важлива саме ця нова московська адреса. Будинок, у якому знаходилася редакція й жив Мельгунов, зберігся, він і досі впевнено закріплює ріг вулиці Спиридонівка і Гранатного провулка.

Таким чином, ініціатором видання в Росії серйозного історичного журналу виступив відомий історик, публіцист і громадський діяч Сергій Мельгунов. Він домовився про друкування «Голоса минувшего» з відомим видавцем Іваном Ситіним (один раз на місяць накладом 3 тис. примірників). Договір із Ситіним було підписано від імені першого у країні кооперативного видавничого товариства «Задруга», створеного в 1911 р. за ініціативи того ж Мельгунова і очоленого ним. Михайло Грушевський був членом товариства «Задруга»! Коли в Москві він організував українське видавниче товариство, то писав у листі до Олександра Олеся, що воно створюється «на взірець товариства Задруга».

«Голос минувшего» виходив з 1913 до 1923 р. За цей час побачили світ 62 номери (іноді вони були здвоєні чи строєні). В журналі друкувалися романи, мемуари, наукові статті з вітчизняної і світової історії та літератури, бібліографічні, оглядові та хронікальні матеріали, рецензії. Спрямування журналу можна визначити як ліберально-народницьке, хоча в ньому друкувалися й автори з іншими поглядами, скажімо, більшовики і меншовики.

«Керівним редактором» журналу вже з першого номера став Сергій Мельгунов, тому Грушевський пов’язував «Голос минувшего» саме з ним. Але насправді Мельгунов був не один біля керма редакції. Якраз у вересні 1916 р., коли Грушевський приїхав до Москви, помер співредактор журналу Василь Семевський. До того на обкладинці «Голоса минувшего» значилося: «Под редакцией С. П. Мельгунова и В. И. Семевского».

Грушевський точно відзначив, що «журнал старавсь захопити широку публіку, виїздив на сенсаційних мемуарах, на матеріалі півбелетристичного характеру…». Ще задумуючи видання обсягом 15–22 друкованих аркуші, Мельгунов вважав, що романи в кожному номері мають займати 2–3 друковані аркуші, мемуари — 2–5 аркушів, а статті — 6–8 аркушів (чимало з них були публіцистичними). Так, серед кращих публікацій у 1915 р. можна назвати роман Шарля де Костера «Легенда про подвиги Тіля Уленшпігеля», що вийшов у восьми номерах, а в 1913–1914 і 1916 рр. — спогади Іллі Рєпіна. У березні 1917 р., коли Грушевський залишив Москву, третій номер «Голоса минувшего» був присвячений спогадам про Григорія Распутіна під назвою «Святий чорт», які написав колишній ієромонах Іліодор (Сергій Труфанов), а передмову до них написав Сергій Мельгунов. У журналі друкувалися сатира й епіграми Петра Вяземського, афоризми Козьми Пруткова, вірші Миколи Огарьова, Івана Тургенєва, статті Олександра Герцена, Миколи Добролюбова, проза Володимира Короленка та ін. В епістолярному розділі «Голоса минувшего» були представлені Микола Карамзін, Олександр Пушкін, Микола Гоголь, Федір Достоєвський, Лев Толстой, Микола Лєсков та ін. Помітне місце займали матеріали з питань мистецтва і літератури, публікації західноєвропейської літературної спадщини.

Багато уваги «Голос минувшего» приділяв науковій проблематиці, і слова Грушевського про те, що журнал «боявсь дійсної науки як баласту», принаймні, стосовно номерів дореволюційного періоду, здаються надто різкими. «Голос минувшего» мав досить високий науковий авторитет у Росії та за її межами, особливо у висвітленні історії Росії XVIII–XIX століть. Широку популярність йому забезпечили документи і матеріали, опубліковані під рубрикою «Історія визвольного руху в Росії».

Про високу наукову планку журналу свідчать публікації відомих українських учених, скажімо, Сергія Єфремова. У № 7–8 за 1916 р. було вміщено його велику (30 журнальних сторінок) історико-літературознавчу статтю «З історії відродження Галичини в новітні часи», що була продовженням ряду публікацій ученого в 1915 р. У першому номері за 1917 р. журнал опублікував статтю Єфремова «Іван Франко».

До того ж, у дореволюційний період «Голос минувшего» друкував уче, що пропонував Михайло Грушевський. В основному це були рецензії на книги. Скажімо, в третьому номері за 1916 р. учений ґрунтовно проаналізував книгу Миколи Василенка «Очерки по истории Западной Руси и Украины», щойно видану в Києві. В цій рецензії привертає увагу думка про те, що наперекір офіційним стереотипам про «єдність руського народу», «єдність руської історії», історія українського і білоруського народів все більше, виокремлено й поглиблено вивчається російськими, українськими і польськими дослідниками, з’являється спеціальна наукова література.

На одній з рецензій Грушевського в «Голосе минувшего» (№ 7–8), зупинимося докладніше. Йдеться про аналіз книги молодого дослідника І. Розенфельда, учня історика Бориса Нольде, «Присоединение Малороссии к России (1654–1793). Историко-юридический очерк», яка вийшла в Петрограді в 1915 р. Книгу Грушевському вислав у Казань з Петербурга Петро Стебницький. Двадцять п’ятого жовтня 1915 року Михайло Сергійович написав йому: «Спасибі за книгу Розенфельда, яку я одержав».

Цей шестисторінковий аналітичний матеріал міг би й сьогодні служити живим прикладом класичної наукової рецензії. Тим паче, що автор книги — новачок у проблемі — та рецензент — маститий учений — перебували, так би мовити, в різних вагових категоріях. Але Грушевський виявив щиру й глибоку толерантність до чужої праці, дивовижно поєднану з науковою прискіпливістю. Він зауважив, що автор не врахував літературу з проблеми, передусім українських і польських учених: «Поэтому читателю приходится на каждом шагу, начиная с первых строк, встречаться с положениями и выводами, основанными на данных — рассказах и выражениях — имеющих литературную, но не историческую ценность, иногда даже совершенно апокрифических». Зауваживши, що Розенфельд «слабко орієнтується в історії українського життя», Грушевський висловив методологічно важливу думку про те, що справді наукове дослідження доби Хмельниччини й наступної історії України не мислиме без орієнтації в попередніх історичних періодах, їхньої глибокої розробки.

Простежимо одну з думок рецензента, яка несподівано відривається від конкретики невеликої рецензії й сягає висот узагальнень, притаманних розлогим монографічним дослідженням: «Развивая и углубляя тезис о том, что акт 1654 г. был договорным соединением двух государств, г. Розенфельд прежде всего ставит своею задачею выяснение того, что Украина в это время составляла действительно государство. Он справедливо указывает, что этот вопрос до сих пор не ставился, хотя многие исследователи и говорили с полной определенностью об Украине, как о государстве. Но сам он разрешает поставленную проблему таким упрощенным способом, который оставит совершенно неудовлетворенным читателя, сколько-нибудь осведомленного в сложных отношениях эпохи... В эпоху Хмельницкого, фактически освободившись от власти Польши, Украина спешно, на всех парах, проходила длинный путь от иммунитета казацкого войска и казачьего сословия к национальному украинскому государству, от войсковой казацкой территории к собиранию, под войсковым, гетманским региментом (полком. — В. М.) этнографической украинской территории, от войсковой власти гетмана к власти общегосударственной и общенародной. Различные неблагоприятные условия (немалую роль сыграли тут и отношения, созданные актом 1654 г.) не дали этому процессу развиться до конца, и формы государственной жизни, созданные движением 1648 г., остались в незаконченном виде. То, что автор книги принимает за украинскую территорию — территорию независимой Украины 1648 г., это лишь дальнейшее развитие того понятия войсковой, казацкой территории, с которым мы встречаемся уже в начале XVII века… Тоже самое нужно сказать и об идее политической самостоятельности запорожского войска. Она много старше 1648 года… Подобным образом обстоит дело и в вопросе о власти гетмана» (виділено мною. — В. М.).

Незважаючи на критичний стиль рецензії, Грушевський досить високо оцінив другу главу книги Розенфельда «Юридичний стан Малоросії після приєднання до Росії в 1654 році». Між іншим, тільки її назва більш суттєва, ніж деякі пізніші дослідження радянських часів про Переяславську раду. Проте Грушевський зауважив, що насправді автор досліджував не юридичні аспекти заявленої теми, а політику імперського уряду, спрямовану на обмеження, а потім і взагалі ліквідацію автономії України. Таким чином, питання розчинилося в історії політики імперії, і це Грушевський назвав ще однією слабкою стороною дослідження.

Щодо третьої, найбільшої глави «Інкорпорація Малоросії», то, на думку рецензента, вона викликала найменше інтересу, бо автор намагався перерахувати в ній занадто багато фактів і занадто мало зусиль доклав, аби їх глибоко висвітлити. Зауваження Грушевського стали особливо гострими, жорсткими: «виклад хаотичний»; «пройдено односторонньо»; «побіжний перегляд»; «мало і недбало сказано» і т. д. і т. п. Вказуючи, що Розенфельд змішував правові форми та реальні відносини, Грушевський убивчо написав: «От що значить студіювати життя по Полному собранию законов”».

Здається, що після всього цього рецензент винесе остаточний вирок новій книзі, знищить молодого вченого своїм авторитетом. Проте кінцівка рецензії була несподіваною:

«Не разрешая, на мой взгляд, поставленной проблемы… труд г. Розенфельда несомненно ценен в том отношении, где он углубляет ее и заставляет с большим вниманием и серьезностью отнестись к некоторым фактам и положениям, которые до сих пор действительно не привлекали к себе внимание исследователей. Это делает его книгу полезным вкладом в литературу и возбуждает пожелание, чтобы молодой исследователь продолжал свои занятия в этой области».

На превеликий жаль, щойно процитований текст таємниче зник із публікації рецензії в 9-му томі творів Михайла Грушевського у 50 томах. А він викривляє справжню позицію вченого.

У журналі «Голос минувшего» друкувалися також рецензії інших авторів на книги, пов’язані з українською тематикою. Зокрема, в 1916 р. з’явився відзив Миколи Василенка на книгу Костянтина Харламповича «Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь», що вийшла в Казані, та відзив Миколи Чубинського на книгу «Украинский вопрос», складену співробітниками журналу «Украинская жизнь», передусім Олександром Лотоцьким і Петром Стебницьким. До речі, третє видання книги «Украинский вопрос» (1917), як свідчив Олександр Лотоцький, «взялося друкувати видавництво “Задруга” в Москві, — з керманичанами того видавництва, головно з С. П. Мельгуновим, редакція “Украинской жизни” мала близькі ідейні та й практичні видавничі стосунки».

Все це свідчить про неточність зауваження Грушевського, що в журналі «до українства інтересу не було ніякого». Та у «Споминах» Михайло Сергійович, скоріше всього, мав на увазі конкретні редакційні зібрання кінця 1916 — початку 1917 р., на яких ним «інтересувались більше як людиною опозиційного напрямку, а не як українцем». Справді, найперше Мельгунов убачав у Грушевському визначного діяча, налаштованого проти російської влади, тим більше, що він був активним прихильником опозиційного згуртування різних політичних сил: «Объединению оппозиции очень всегда сочувствовал, — можно сказать идея эта была моим детищем…» (Мельгунов С. П. Воспоминания и дневники. Париж, 1964. Вып. 1. С. 145, 193).

Що й говорити, Мельгунов і його колеги найменше переймалися турботами Грушевського та не прагнули, як він, аби Україна нарешті скинула «ярмо московське», і біль Грушевського за українську справу таки не знаходила в «запханому часі» живого й діяльного співчуття на «журфіксах» в російському часопису. Це спостереження Михайла Сергійовича, що він зробив у середовищі московської редакційної еліти, так суголосне з сьогоденням.

Між іншим, Грушевський відвідував «журфікси» в «Голосе минувшего» буквально до свого від’їзду. Є його свідчення, що на початку березня 1917 р. «Мельгунов, повернувшися з поїздки до Петербурга, оповідав на редакційнім четвергу про стрілянину на вулицях». Очевидно, це було 2 березня, наступного четверга Михайло Сергійович уже складав речі до від’їзду в Київ…

Дуже цікавими були зустрічі Грушевського з Олександром Керенським, про які він писав:

«Від Керенського я одержав записку, котра викликала мене на побачення. Але що він мешкав у якогось знайомого адвоката, то я просив викликати його на поріг, попереджуючи, що маю вдома хору, отже, коли в домі є діти, краще мені не заходити. Так розмова й скінчилась на порозі. Керенський запросив мене на сходини і дав потрібний для того пропуск. Сходини були скликані теж в приватнім помешканню якогось маляра на Кисловці. Помешкання було маленьке, народу набралося маса. Очевидно, скликано було найрізніші круги — Керенський хотів творити єдиний опозиційний фронт так, як Горький, тільки без ясного пораженчеського характеру. В головнім покою засідала Віра Фігнер як цвяшок зібрання, я представивсь їй, згадавши, що разом з нею повернув до Росії і разом попав в руки жандармів; але моє ім’я їй, очевидно, нічого не говорило; може бути однак, що вона його не відчула серед галасу. Люди все були незнайомі, і я пройшов собі до дальшої кімнати. Незадовго Керенський відкрив збори, в доволі теплих виразах привітав як заслуженіших представників боротьби з царизмом Фігнер і мене, потім приступив до свого експозе (коротке повідомлення з питань поточної політики. — В. М.). Виясняв дозрівання конфлікту між самовласним царизмом і думою та суспільною організацією і потребу об’єднання всіх радикальних опозиційних елементів для неминучої боротьби. Йому відповів від соціал-демократів меншовиків Соколов, вказуючи на неможливість поєднання послідовних соціалістів з імперіалістською опозицією. Потім говорила, скільки пригадую, Фігнер, коротко, з нотками трохи інститутського скептицизму, підтримувала становище (позицію, точку зору. — В. М.) Керенського — потребу об’єднання всіх щирих приятелів визволення. Потім взяв слово я і вказав на неможливість обійти питання про відносини до війни так, як се хотів Керенський. Послідовні прихильники визволення не приємлють війни, і всякі спроби об’єднати їх в спільній акції з приємлющими скінчаться розходженням. Поки триває війна, неможлива спільна робота тих, для котрих першим питанням являється ліквідація сеї бойні, з тими, які дивляться на неї як на засіб до осягнення якихось імперіалістичних планів. По сих кількох прохолоджуючих голосах дискусія зав’яла; неможливість об’єднання була відчутна. Мельгунов, що провадив зборами, даремно попробував якось оживити їх своєю промовою — вона ще більше дала відчути безвиглядність сеї дискусії. Я не чекав кінця і пішов додому, бо міг бути там потрібний» (виділено мною. — В. М.).

В іншому місці Грушевський згадував: «З’їздив пізнійший диктатор російський Керенський — скликати на нараду в справі спільної акції заступників ріжних радикальних та революційних течій».

1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка