Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка30/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   56

Ваш щирий М. Г.»


Вражає скрупульозність, з якою Грушевський розглядає перспективи видання книги поезій Олександра Олеся з огляду на те, щоб усім було добре, насамперед авторові-безсрібнику. Михайло Сергійович, не шкодуючи свого дорогоцінного часу, розписував, як зробити так, щоб вистачило «і на гонорар, і на риск, і на заробіток видавництву». Наводить понад три десятки цифр, прораховує найвигідніший наклад поетичної книги, шукає оптимальний процент оплати. Розписує все докладно, потім висловлює те ж саме «в коротких словах», а в постскриптумі ще раз радить від себе, на що поетові «найкраще згодитись», та пропонує свою допомогу…

Ці турботи Грушевського були вкрай умотивованими. У своїй автобіографії Олесь писав: «…Так бідно оплачувався літературний труд, що я примушений був взяти, може, найогиднішу роботу з усіх робіт. У жовтні 1909 р. я поступив на Київські міські скотобойні, де прослужив до початку 1919 року».

Грушевський устиг написати Олесю ще один лист із Москви. Кажу, що встиг, бо він почав писати його в двадцятих числах лютого, а відіслав практично перед від’їздом із міста. В ньому — такі ж зворушливі турботи про поетову книжку й численні поради та заклики, стогони та смутки, застороги та надії. Втім, читаймо:

«Високоповажаний Олександр Іванович!



Тільки що отримав Вашого листа. Дуже рад, що се діло складається. Видавництво приложить всі старання, шоб книжку випустити якомога скорше — але се передусім залежатиме від Вас! Друкарні тепер капризні, про те, щоб давати рукопись без початку, нема мови. Я думаю, що Маєвський, котрий буде вести технічну часть, здасть рукопись в друкарню, тільки коли вона буде вся — але діставши початок, він почне переговори, приготовить папір etc. Так що бажано, шоб Ви прислали перші аркуші (заголовну сторінку і передмову — коли буде — теж), як сказали, — і поспішили зі всею рукописсю. Жалко, що скоро вже Великдень. Я думаю, що за місяць, не рахуючи свят, книгу можна буде надрукувати — як не будете задержувати коректури. Маєвський сам давній видавець, досвідчений і енергичний — хоч друкарська справа тепер щось божевільне!..

Марія Сильвестрівна з Кулюнею ще поседять у Київі мабуть довгенько, їм буде дуже приємно, коли Ви приїдете до них з тими п’єсами, щодо котрих хотіли б порадитись. Вони для Вас завсіди прихильні й зичливі як і я. Я також щиро напишу свої гадки щодо новин.

Дуже радий, що під усіми поголосками (котрих я дуже мало що чув) нічого реального. Щиро радію, що Ваш творчий настрій не преривався! Велика вага в Вас, Олександре Івановичу!

Зладивши нову збірку, беріться до першої книжки — щоб її приладити до друку. Чи поставите умови для неї — в дусі того, як ми згодились щодо нової книги — чи лишите мені переговорити з правліннєм.

Технічну сторону буде вести Осип Альбинович Маєвський (українець з Кременчука) — Москва, Скатертный пер. № 27, але я в усякім разі теж до послуг Ваших.

Ваш щирий М. Гр.

Спасибі, що перебалакали з “Часом”, поговоріть при нагоді і з “Киевской стариной” і з Самійленком, якщо Ви з ним знаєтесь.

27. ІІ

Р. S. Я затримав сей лист до формального заслухання і запротоколовання рішення з приводу умов друку. Значить, видавництво вишле Вам після виходу з друку Вашої нової збірки поезій в 10 аркушів 1500 р., по розпродажі 2000 примірників ще 500 р., відтягнувши з них на паї стільки, скільки Ви скажете. Коли виданнє обійдеться не дуже дорого і буде йти скоро, то Видавництво може піднесе сю останню суму до 1000 р., але Ви не будете в претенсії, коли одержите всього за сю книгу тільки 2000 рублів.

Важно поспішити присланнєм всеї рукописи. Без того, очевидно, Маєвський не рушить діла. Трудно дуже з друкарнями».

Наведений лист може бути документальною ілюстрацією органічного поєднання турботи про українську справу і конкретну людину, яка робить свій внесок у неї. Вражають суто людські подробиці. Написавши про 500 рублів для автора після розпродажу 2 тис. примірників його книги, Грушевський одразу попереджував у примітці: «Властиво і перші 500 р. “умовні”, правда?, коли виданнє не спіткає якийсь крах, чого одначе не думаємо і не сподіваємося». Хоча насправді революційний крах уже стався. Та Грушевський уже думав про нову книгу Олеся… Він просив поета заїхати до дружини й доньки, не знаючи, що сам з’явиться в Києві раніше від його листа…

З історичної дистанції в майже століття вражає те, наскільки Грушевський не відав про свою близьку високу долю. Та й не тільки він. У Володимира Дорошенка є спогади про рідкісну зустріч у Москві, на зборах московської організації ТУПу, Грушевського, Винниченка й Петлюри: «…Усі троє висловлювали дуже помірковані погляди щодо найближчих перспектив і завдань українського руху, і ніхто не вгадав би, що за кілька місяців вони будуть змагатись і за українську державність, і за українську армію».

Мені згадалося, що тоді ж — на початку 1917 р. — Ленін у листі до Інеси Арманд так само скрупульозно розгортав перед нею картину спільної роботи з видання революційних брошур: він пише і редагує, вона — перекладає французькою та видає. Такі непоказні плани для майбутнього голови Ради Народних Комісарів Росії.

Ніхто навіть не передбачав, що насправді станеться з країною вже в тому ж таки 1917 р.

Ще не знаючи, що за кілька днів його заочно оберуть Головою Української Центральної Ради й покличуть до Києва, Грушевський просив Олеся «поспішити присланнєм всеї рукописи».

Михайло Сергійович залучив також до пайового видавництва поета Григорія Чупринку, домовився з матір’ю Лесі Українки Оленою Косач-Пчілкою про видання літературної спадщини її геніальної дочки. Агатангел Кримський обіцяв передати у видавництво третю частину свого «Пальмового гілля». Передбачалося видання творів Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Марка Вовчка… Намічалося дещо зі старої літератури. «Матеріал був… Ми вибирали вже папір, шрифти, переговорювалися з друкарнями і т. ін. — тільки революційна хвиля то все спинила»…

Черговий лист до Олеся Грушевський написав уже з Києва в другій половині березня 1917 р.:

«Високоповажаний Олександр Іванович!

Спішу стати до роботи в надії на поміч і згідне співробітництво всіх!.. Купують друкарню, і як тільки се станеться, зараз приступимо до друкування книжок. В першу чергу потрібна Ваша. Московське видавництво фактично мусить перемінитися в Київське». Таким чином, організаційні зусилля, здійснені в Москві для заснування українського видавництва, підбору авторів і т. ін., Грушевський намагався реалізувати в Києві. Він завершував лист оптимістично:

«…На Вас великі надії! Будьте Тіртеєм нового побідного походу українського народу до волі. Мені весь час бренить Ваш прекрасний вірш: “Яка краса визволення країни!!”»

Пізніше у статті про Олександра Олеся Грушевський писав: «Незрівнянний вірш — “Яка краса — відродження країни!” — проспіваний був з поетом всім громадянством, як пісня побіди».

Яка краса: відродження країни!

Ще рік, ще день назад тут чувся плач рабів,

Мовчали десь святі під попелом руїни,

І журно дзвін старий по мертвому гудів.

Коли відкільсь взялася міць шалена,

Як буря, все живе схопила, пройняла, —

І ось, — дивись, в руках замаяли знамена,

І гімн побід співа невільна сторона.


Микола Жулинський выдзначає: «Жоден відомий український літературний критик не оминав своєю увагою віршів поета… Михайло Грушевський вважав, що про Олександра Олеся треба говорити як про “найбільшого з нині живущих поетів на Україні”». Справді Грушевський наполягав: «Україна дістала поета-лірика, котрого виглядала від часів Шевченка… Але публіка наша, на жаль, не може, навіть при всім бажанні, знайомитись з його творами, з котрих багато вже стало великою рідкістю… Тому видання бодай найцінніших з них стає пекучою потребою нашого культурного життя».

Яка послідовність і твердість у підтримці справжнього Поета!


«Я відчув неприязнь сеї людини…»
У справі організації українського видавництва Грушевський зіткнувся з… людським фактором — ревним ставленням до свого починання. Йому болісно запам’яталося, як на одному з засідань у редакції «Украинской жизни» Винниченко поводився «з насмішечками й іронічними замітками, а більше промовчуючи…». Більше того, на установче засідання пайового видавництва він узагалі не прийшов:

«Коли я тепер споминаю про се, я думаю, що він взагалі не сприяв сьому планові як член видавничого товариства “Дзвін” (видавнича спілка В. Винниченка, Ю. Тищенка і Л. Юркевича, діяла в 1907–1918 рр. у Києві, в 1919–1921 — у Відні. — В. М.) — не на руку йому було приступати до нової спілки і не дуже хотілось, щоб таке видавництво повстало без нього. В кожнім разі, в моїх тодішніх заходах об’єднати, зорганізувати і підняти українську московську колонію була дуже неприємна така його настороженість і бокування».

У «Споминах» є ще один гіркий сюжет, пов’язаний з цією роботою: «Винниченко… поставився доволі холодно до сього проекту, коли я не без деяких вагань згодившися взяти ініціативу, скликав нараду для заснування сеї видавничої спілки. Ще більше неприязно поставився Петлюра, який тоді приїхав з фронту і іронічно підсміювався з Винниченком з наших планів під час засідання. Правдоподібно, йому як визнаному перед тим провідникові московської української громади було неприємно, що і тут, як в “Украинской жизни”, інші люди беруть ініціативу».

Не буду досліджувати стосунки Грушевського та Винниченка і докладно розглядати їхні суперечності з конкретних питань. Тим паче, не заглиблюватимуся у взаємини Грушевського й Петлюри на прикладі їхніх коротких московських зустрічей. Якби хто взявся за таку невдячну роботу, то мав би писати серйозну монографічну працю з дослідженням і поясненням усіх причин і відтінків особистої неприязні між трьома видатними діячами української історії. Досліджуючи всього піврічне перебування Грушевського в Москві, такої можливості не маю. Проте не можу замовчати ні їдких висловлювань Грушевського на адресу Винниченка і Петлюри, ні нещадних оцінок Грушевського з їхнього боку.

Восьмого червня 1918 року Винниченко записав у своєму щоденнику: «…Грушевський серед деяких патріотів у генії попав. Написати 8 томів історії України — річ, розуміється, поважна. Правда, нітрішки не геніяльно, навіть чи талановито. Читати її можна за кару». Сергій Єфремов десять років потому також у щоденнику звинувачував Грушевського: «Почасти в оцьому саморекламуванні й криється секрет популярности. Коли людям частіш говорити, що з мене, мовляв, геній, то знайдуться, що й повірять».

Щоправда, Винниченко й себе не визнавав, «найбільш цінним письменником» в Україні, вважаючи, що подібні оцінки з’явилися через «безлюддя, бідність на культурні сили», а «на безлюдді і Хома дворянин»:

«…І Грушевський геній, і Олесь, і Коцюбинський. Та й мене часом так обзивають. Сумно, коли порівнюєш цих геніїв із справжніми світовими геніями. Ми — гній майбутніх геніїв нашої нації. І це наші генії повинні признати без усякого гонору, чесно й одверто».

Геній і гній — таке словосполучення міг придумати, мабуть, лише Володимир Винниченко. Кажуть, що він «взагалі мало для кого знайшов добре слово», але спробуймо все-таки зрозуміти цю вкрай жорстку позицію в оцінці неперевершених представників української науки і культури. Передусім, Винниченко був їхнім сучасником, а велике по-справжньому бачиться на відстані. Він мріяв про високу будучність для України і в прагненні до ще стрімкіших вершин української духовності, сам готовий був стати «гноєм» для майбутніх українських геніїв. Але в щоденниковому запису про Грушевського, безперечно, значною мірою присутній і момент особистої неприязні Винниченка до нього. Скоріше за все, саме це не дозволило видатному українцеві Володимиру Винниченку передбачити месіанську роль Михайла Грушевського в історичній долі України, позбавило в конкретному випадку людського осяяння. Власне, мабуть, по-справжньому воно було дароване за безмежну любов і віру лише Богородиці, про що так вражаюче сказав Тарас Шевченко:


«Чи чуєш ти, моя Маріє?

Месія прийде!» — «Вже прийшов,

І ми вже бачили месію!»
Нагадаю, до речі, що на сторінках свого щоденника Володимир Винниченко так само нещадно писав про Симона Петлюру (1919): «А Петлюра все стає в пози, пумпує на всяких зібраннях, щиро вірячи в себе, як у “національного героя”. Цілий місяць пумпує, а війська не має… Господи, які ми убогі, коли маємо таких національних героїв, таких випадкових і фатальних людей». Не краще писав про самого Винниченка Сергій Єфремов у 1925 р.: «От іще вертихвіст, прости Господи!»

Що стосується Петлюри, то його судження про Грушевського були тісно пов’язані з ідеологічними та політичними суперечностями між ними, з баченням Радянської України. Скажімо, на празькій конференції українських соціалістів-революціонерів у травні 1920 р., що пройшла під керівництвом Михайла Грушевського та ін., Симона Петлюру було названо «авантюристом і українським зрадником». У свою чергу, в серпні того ж року Петлюра числив Грушевського серед людей, «які проводять злочинну антидержавну роботу…».

Володимир Дорошенко писав від імені багатьох колишніх колег Грушевського, що після повернення з Москви той «почав сходитись, радить і провадити політику разом з молодими есерами, а нас став просто уникати»:

«Спочатку ми не розуміли, в чому справа, але скоро виявилось, що Грушевський вважає, що тепер настала доба, коли треба йти з тією партією, яка виставляє якнайлівіші соціяльні гасла, — передусім, панську землю для селян без викупу, — себто з партією соціалістів-революціонерів, яка щойно почала формуватись. Він рішив стати сам на її чолі і спираючись на неї, а через неї і на широкі селянські маси, творити українську політику».

Чим далі, тим жорсткішою ставала критика позиції Грушевського й активнішим протиставлення йому Петлюри.

Відомий український соціал-демократ, голова уряду УНР у 1919–1920 рр. Ісак Мазепа писав у книзі «Україна в огні і бурі революцій»: «Після приходу московських большевиків на Україну попередні українські провідники, як М. Грушевський, В. Винниченко, М. Шаповал та інші, відходять від активної участі в українській боротьбі і виїздять за кордон. Із старих популярних провідників доби Центральної Ради на полі бою залишається один Петлюра, що непохитно продовжує боротьбу з московськими окупантами. Цим Петлюра, як політичний і національний провідник, став вище від Грушевського і Винниченка, бо передбачав, що большевицький чад, посіяний московською пропагандою в українських масах, скоро розійдеться». Практично так само думав і Сергій Єфремов: «…Це була безперечно чесна людина з усіх, що їх революція винесла у нас наповерх життя. Грушевський — пожалься Боже, що з його сталося; Винниченко крутиться, мов тріска в ополонці; решта — просто дрібні, нікчемні людці. Один Петлюра встояв на своїй позиції, не похитнувся, і коли б не непереможні сили, то свого був би досяг». Напевне, не все так однозначно, проте фактично сформульована тема, що вимагає окремого наукового дослідження.

Відомо, що в часи Центральної Ради, а потім в Українській Академії наук Михайло Грушевський серйозно конфліктував із Сергієм Єфремовим. У «Щоденниках» Єфремова (1903–1929) ім’я Михайла Грушевського зустрічається найчастіше, йому присвячено близько двохсот згадок і сюжетів. Переважна більшість із них містить негативну оцінку Грушевського чи скептичне, іронічне, недоброзичливе ставлення до нього. Тут вирази «старий лис», «честолюбець», «неборачисько», «бідачисько» не були найжорсткішими. Єфремов уживав і такі нещадні оцінки: «безчесний чоловік», «моральний каліка», «пуста й нікчемна людина», «старий мерзотник» тощо. Якщо вже цей набір образливих ярликів став загальнодоступним, то нерозумно заплющувати на них очі, тим більше, що в щоденниках, як відомо, люди особливо щирі. Так само слід пам’ятати, що Сергій Єфремов об’єктивно оцінював «гидкий похід в офіціяльних кругах проти Грушевського: Дрібненькі людці і помилка Грушевського, що він з ними заходив (спілкувався. — В. М.)».

Академік Володимир Вернадський також не жалував Михайла Грушевського, про що свідчать його щоденники. Зокрема стосовно періоду роботи Грушевського, в Академії наук України писав:

«К сожалению, то большое чувство личной значительности, которое проникало Грушевского, и его честолюбие придали его пребыванию на Украине очень тяжелую форму.

Грушевский вел борьбу [не] на жизнь, а на смерть за влияние с Крымским, не стесняясь никакими средствами; оба забегали в Харьков и ослабляли моральную свою силу».

Ішлося про те, що обидва зверталися за допомогою до владних структур, які знаходилися тоді в Харкові. Очевидно, у складних стосунках великих українців звичайні земні незгоди й нeлади, «взаємні образи і непорозуміння» (Єфремов), ділові й особисті конфлікти переплелися з різним осмисленням ними шляхів і методів досягнення державної незалежності України та власного місця у цьому історичному процесі, з різним ставленням до Радянської влади. А, може, в цьому розбраті є щось від української ментальності взагалі?

Принаймні, не втрачає своєї актуальності латинська сентенція про те, що за обопільної згоди навіть малі справи нарощують успіх, а при незгоді й великі справи розвалюються.

На превеликий жаль, колеги й соратники по українській справі, які розійшлися з Грушевським з ідейно-політичних міркувань після весни 1917 р., частіше за все були вкрай суб’єктивними в оцінці його діяльності. Гірким прикладом слугує тут Сергій Єфремов або Олександр Лотоцький, який приятелював із Грушевським майже тридцять років, листувався з ним у період заслання і прекрасно знав активну тодішню позицію та діяльність Михайла Сергійовича. Проте, в мемуарних «Сторінках минулого» (1934) Лотоцький написав, що період заслання нібито був характерний «душевною депресією» Грушевського, а в Москві він «чув себе в тих піднадзорних умовах дуже пригнічено». Втім, пригнічений стан траплявся у Грушевського задовго до Москви. Скажімо, в його щоденнику за 1910 р. можна прочитати, що у нього «настрій якийсь пригнічений, нема віри в себе…». Проте й у такі цілком зрозумілі для кожної людини моменти Михайло Сергійович не переставав працювати. Володимир Дорошенко свідчив про Москву: «Грушевський виглядав трохи пригнобленим, але його працездатність нітрохи не зменшилась».

У період заслання, передусім у Симбірську та Казані, морально-психологічний стан Грушевського був таки важким. У п’ятдесятирічному віці після більш, як двадцятирічної наукової й громадської роботи над ним тяжіло відчуття «повного розгрому життя». Воно посилювалося майже постійними хворобами любих жінок, тривалим перебуванням у стані людського приниження та всіляких обмежень. Чого варте лише одне зізнання перед від’їздом у Симбірськ: «Позавидуешь мертвецам, покидающим вовремя это место мучений». Але розгром власного життя Грушевський ніколи не ставив вище національних інтересів: «Все это… не так важно в общей сумме разгрома украинской национальной жизни…» Ці слова він написав Олексію Шахматову невдовзі після приїзду до заслання. Як би не почував себе Михайло Сергійович, щоб він не писав у своїх листах, його смуток, навіть відчай, ніколи не примушували його припинити роботу.

Розкриваючи душевний стан Грушевського в Москві, не слід забувати про його тверду життєву настанову на жертовну працю в ім’я України. В цьому немає ні перебільшення, ні патетики. Власне, здійснювалося те, що добре усвідомлював Михайло Грушевський ще в тридцятилітньому віці: «І я зложив, і я несу, Цап жертвенний народу свого, Тягар важкий»:

Я серце знов замкнув для радості й печалі

Тугим ключем… Я знов насамоті.

Свобідний, вільний знов —

Поклін я шлю далекій

І зоряній меті…

………………………



Самотньо й вільно… Холодно — та ясно

В етері тім — зоріє сьвітно схід.

Один і сам — дарма! Колись шляхами тими

Піде людський похід…
Якщо бути точним, висновки Лотоцького позначали лише «зверхню форму життя» великого українця і не відповідали дійсності, хоча знати їх треба для більш глибокого розуміння фізичних бідувань та психологічних труднощів арбатського періоду життя Грушевського:

«Видно, дуже болючий слід у його душі залишили ті скорпіони, що їх зазнав він на засланні, і безпосередня реакція на ті переживання заступила йому тверезу об’єктивність його політичного розуму, якою визначався він до того часу... По переживаннях у понижуючих обставинах заслання, зароджувалися вже в ньому ті хворобливі настрої, які все більше штовхали його на шлях демагогії, провадили до вчинків, ніяк не оправданих у людині такого глибокого розуму, та врешті привели до того банкротства, що суть його ледве чи й сам він не зрозумів нарешті».

Таким чином, заслання, в тому числі московське, розглядається Лотоцьким, як причина особистої кризи, життєвого зламу Грушевського.

Весь цей розділ, як і вся книга, спростовують подібні інвективи.


«Чи ж я не маю права й помилитися?»
Побутує думка, що Грушевський був авторитарним у поведінці й категоричний у ставленні до інших, отож і співпрацювати з ним було важко, а то й неможливо. Очевидно, були підстави для подібних тверджень. Сам Грушевський говорив про свій «незрівноважений і згризливий характер», про свою «вражливість і згризливу вдачу», про «певну психічну неурівноваженість» своєї вдачі, що походила, на його думку, від матері, а саме: «В кожній стадії мого життя мушу мати перед собою якусь мету, котрій мушу віддаватись ціло і без останку, доводячи свої сили до крайнього напруження, до самозабуття, і тільки тоді чую себе нормально, коли можу без перешкоди віддаватись досягненню сього завдання, се те, в чім я бачу психіку моєї матері, тільки загострену ще більше, ніж у неї».

Звичайно, що людина з такою самозреченістю і з таким характером створювала проблеми для оточення, особливо, коли воно ставало на заваді досягнення поставленої мети.



Багато буде ворогів,

А гірший — сам собі

Переведе він все життя

У тяжкій боротьбі.
Таку долю пророчив сам собі Грушевський ще у двадцять шість років. У 1911 р. Євген Чикаленко занотував у щоденнику, що «М. С. Грушевський відвернув своєю вдачею багато талановитих людей…», а в 1913 р. зауважив, що Грушевський «своєю автократичністю сам розвалює те, що організував». Після смерті Грушевського Вернадський зафіксував у щоденнику: «Он среди украинцев имел врагов самых ожесточенных — имел их и среди русских». Разом із тим, постійний політичний опонент Грушевського сформулював саме ту оцінку великого українця, яка й залишається в пам’яті нащадків:

«Я считал и считаю, что Грушевский сделал огромное дело для возрождения украинского народа… Крупная фигура, что бы ни говорили, оставившая глубокий след в национальном самосознании Украины».

Тут доречно також нагадати мудрі слова Олександра Шульгіна, який у 20-х рр. минулого століття розійшовся з Грушевським і засудив його повернення в Україну, але намагався об’єктивно ставитися до нього: «Це була людина, а людині властивим є мати свої моральні якості і свої хиби. І чим більша людина, тим яскравіше виявляються ті і другі її риси».

Олександр Лотоцький писав у «Сторінках минулого» про «трохи таки автократичну вдачу Михайла Сергійовича» й делікатно пояснював це тим, що він, «звикши безоглядно проводити своїми ще зеленими учнями, продовжував ту саму лінію поводження з ними й тоді, коли вони вже в колодочки вбилися». Є й інше свідчення того ж Лотоцького: «Взагалі бував М. С. терпкий у відносинах, коли вбачав непошану чи навіть недооцінку своєї особи. Навіть між нами, не вважаючи на наші давні, щирі й приятельські відносини, виникали часом тертя, що, правда, скоро усувалися».

Лотоцький розповідав, як одного разу йому вдалося переконати Грушевського в його несправедливому ставленні до конкретної людини:

«Довго він змагався, а врешті сказав з звичайною своєю усмішкою та іскоркою гумору в очах:

— Чи ж таки я справді не маю права й помилитися?

Обидва ми засміялися, і на тому став справі край».

Є інші свідчення про непростий характер Михайла Грушевського, хоча не сумніваюся, що дослідники життя й діяльності Володимира Винниченка чи Симона Петлюри наведуть якісь свої пояснення негативного ставлення цих видатних українців до Грушевського. Проте хочу нагадати слова літературознавця, професора Олександра Колесси, який ще у 1913 р. говорив: «Наукові заслуги Грушевського величезні, ото коли й є дефекти в його особистій вдачі, то вони згодом забудуться, а лишиться тільки його колосальна праця». Не менш сильно й переконливо відповів у тому ж році Чикаленко галичанам, які звинувачували Грушевського «в автократизмі, в деспотичнім поводженні»:

«…Історію ми робимо самі, і коли ми непомітні ниточки в ній, то того не можна сказати про Грушевського, бо він належить до людей безсмертних, як Котляревський, Шашкевич, Драгоманов, Франко, не кажучи вже про Шевченка». Маю також засвідчити, що в тій московській смузі життя, яке я досліджую, Грушевський поводився з усіма ґречно й коректно. Про Михайла Сергійовича цього періоду можна, мабуть, сказати біблійними словами: «…Перед славою — скромність іде». Грушевський був особливо толерантним у ставленні до колег і друзів, всіляко виявляв повагу та увагу до них. Ось лише один архівний документ. У лютому 1917 р. Грушевський написав з Москви до Києва листа відомому історику, археографу, етнографу Оресту Івановичу Левицькому:

«Коли помилився — а як помилився, то вибачте і не гнівайтесь — Вам сього року скінчається 70 літ (насправді 70-річчя Левицького мало місце в 1918 р. Грушевський таки помилився, але скільки в тому було люб’язності, теплоти й добра. — В. М.). Поздоровляю, що в повноті сил і здібностей дожили Ви такого віку і бажаю в такій же повноті… перейти і 80-у річницю». Михайло Сергійович не обмежився привітанням та запропонував Левицькому написати про нього статтю до «Променя» чи іншого видання «про Ваше життя і труди».

Доречно ще раз нагадати, що 27 березня 1922 року Левицького було обрано президентом Української Академії наук, але він помер у травні того ж року. На жаль, через скороминущість термінів, Ореста Левицького, як і його попередника Миколу Василенка, не завжди згадують серед президентів Української Академії.

Усі листи Грушевського з Арбату переповнені щирою прихильністю до адресатів і навіть компліментарністю. Скажімо, письмові звернення до Сергія Єфремова й Олександра Олеся починалися так: «Високоповажаний Сергій Олександрович» або «Високоповажаний Олександр Іванович». На самому початку Грушевський часто писав: «Спішу подякувати»; «Велико дякую!»; «Спасибі за докладні відомости»; «Дуже зрадів я, прочитавши листа Вашого»; «Спасибі за привіт» тощо. Листи свої закінчував словами: «Ваш щирий М. Грушевський»; «Ваш щирий М. Г.»; «Міцно стискаю руку Вашу!», «Щиро Вас вітаю!»; «Ваш щиро прихильний М. Г.»; «Ваш завжди М. Г.» тощо. Здається, що до цього часу рядки Грушевського випромінюють добру енергетику, тим більше, що він постійно й щиро турбувався за своїх колег.

Згадаймо ще раз «уроджену делікатність натури» Грушевського, яку було закладено батьками в його генотипі, всотано з молоком матері. Ця делікатність була невід’ємною від його характеру і так чи так виявляла себе за будь-яких обставин і ситуацій, у тому числі московських.

Водночас у Москві Грушевський був як ніколи цілеспрямованим, наполегливим, діяльним і внутрішньо зібраним, напруженим: «Се давало мені приємне почуття незнищимості…» Характерно, що в ювілейній статті про Михайла Сергійовича, опублікованій в «Украинской жизни» (1916, № 12) підкреслювалися «властивості його активної натури», а також те, що «всі удари з боку неспроможні ні зігнути, ні зламати цю могутню особистість, змінити напрям всієї його діяльності, що визначився за піввіку…».

Насправді, все було складніше й болючіше. Втрати Грушевського, пов’язані з якісною зміною життєвого укладу в умовах заслання, були незворотними й обійшлися йому дуже дорого. У «Споминах» є характерне зізнання Михайла Сергійовича стосовно молодих років, але воно простягається на все його життя:

«Спочатку я старався кожду неудачу, кожду утрату нагородити новим зусиллям реставрації втраченого, але реставровання ніколи не давало повного вдоволення, навпаки — воно ятрило спомини про страчене, що здавалось коли не кращим, то відмінним і не заступленим реставрацією. В результаті те завзяття, упертість чи витривалість, котрою я хотів дати реванш за удар, заданий мені, приносив, може, більше прикрості, ніж вдоволення і, мабуть, було б краще, якби я вмів відразу миритись з ударом, з утратою, не стараючись боронитися з долею і давати їй реванш».

Урешті-решт Михайло Сергійович Грушевський вистояв у Москві та взяв реванш за жорстокий удар долі, яка зробила його безправним царським засланцем. Більше того, зусилля, докладені ним у Москві до реставрації втраченого, виявилися вкрай потрібними для майбутнього України.

Господи, гніву пречистого

благаю — не май за зле.

Де не стоятиму — вистою.

Спасибі за те, що мале

людське життя, хоч надією

довжу його в віки.

Вірою тугу розвіюю,

щоб був я завжди такий,

яким мене мати родила

і благословила в світи.

І добре що не зуміла

Мене од біди вберегти.



Василь Стус
«Смерть Распутіна підтяла династію»
Московські зв’язки з видавництвами, точніше з їхніми управителями, Грушевський намагався підтримувати всіма силами. Розповідав, що навіть підніс якось керівникові друкарні Рябушинських дорогоцінну на ті часи фляжку вина. «…Але я не взяв в рахунок, що управитель друкарні, в котрій друкували воєнні установи, земського і городського союзу і под., міг брати ванни з вина, не те, що його пити. Управитель моїм вином погребував…»

Цікаво, що ці практично вимушені приязні стосунки Грушевський активно використовував для одержання суспільно-політичної інформації, вивчення настроїв у суспільстві:

«Відвідуючи друкарні, де друкувались мої книги, я мав нагоду вести довгі розмови з управителем друкарні Рябушинських і Синодальної; в інтересах скоршого руху моїх книг я старавсь утримувати приязні відносини з ними і вести розмови на всякі теми — себто, значить, на воєнно-політичні, по-тодішньому.

Управитель Рябушинських, хоч вийшов, очевидно, з робітничих кругів, представляв погляди промислової буржуазії — тих кругів Коновалових, Крестовнікових, Терещенків, де, осуджуючи нездатну бюрократію, готовились в недалекій будучності прийняти владу в свої руки. Він нарікав головно на недоречність тодішньої державної регламентації, паралізування свободи економічного життя, мобілізаційні та реквізиційні абсурди і тільки злегка входив в критику воєнної політики. Натомість управитель синодальний з насолодою купався, власне, в оповіданнях про прогріхи двору, вищої бюрократії і генералітету. Се був по складу своїх гадок типовий чорносотенець, монархіст, але, будучи по вдачі своїй людиною злою, лайливою, він не міг стриматись, щоб і переді мною — людиною завідомо іншої партії — не витаскувати деякі частини з тих злобних сплетень, анекдотів і інформацій про скандали двору, уряду і дипломатії, що розпирали його душу. Скільки я міг зрозуміти, він був, мабуть, якимсь невеличким урядником семінарського походження, але завідував домом чи домами якоїсь високопоставленої аристократичної особи, від котрої і його жадібно насторожені сплетницькі вуха оббивались деякі відгомони того, що робилось і говорилось по тих високих кругах. Так, ще в жовтні (1916 р. — В. М.) він поділивсь зо мною вісткою, що в половині падолиста війна буде закінчена (здається, він назвав мені день 14 падолиста), — він в тім добачав зрадницьку політику німецької двірської половини й її фігуранта прем’єра Штюрмера (міністр внутрішніх в 1915–1916 рр. та іноземних справ Росії у 1916 р. — В. М.). Пізніше по скінченню війни я провіряв сю інформацію і переконався, що дійсно в тім часі замирення було приготоване, але не дійшло до кінця; се потвердило для мене, що сей чоловік знав дещо, хоч, може, очевидно, й не дуже ясно. Але головно, як я сказав, його розпирали всякі сплетні. Двір, кабінет міністрів, цивільна і воєнна бюрократія для нього були збором зрадників, добровільних і платних приятелів і агентів Німеччини, губителів Росії. Він з смаком і насолодою пускав се з свого засмальцьованого рота на червонім лиці, повнім нагнаної злістю крови. Особливо історія Распутіна, його впливів, компрометації цариці та її близьких хвилювали його садичну натуру.

Він в кінематографі недавно: показують портрет государя з Георгіївським хрестом. А з публіки кричать: “Государ з Георгієм, а она с Григорієм”…



І так далі в такім дусі».

Передавши в «Споминах» цей характерний епізод про Григорія Распутіна, вбитого у грудні 1916 р., Грушевський висловив власні міркування щодо знаменитого старця та його величезного впливу на царську сім’ю та й усю історію Росії:

«Доля фатально зв’язала сю дивну авантюристичну постать з виродженцями Романовими. Він їх компрометував страшенно, скандально. Пам’ятаю редакційне засідання “Голоса минувшего”, коли прийшла вість про його кінець. Наш редакційний острослов, Цявловський, взяв слово і сказав більш-менш таку промову в старім літературнім стилю: “Мир праху твоєму, милий Гриша. Ти так грунтовно об… наше царство, що вже тепер ніякими милами не обмитись. Се ми завдячуємо тобі”. І се було почуття всеї радикальної частини громадянства; сій людині належала ся вдячність від всіх щирих неприятелів царського деспотизму. І повний жаль — що от не стало сього нищителя царського авторитету — супроводив його. Але з ним двір, династія тратили і свій фетиш, свій талісман. Се тоді не відчувалося, тепер се видиться ясно, як смерть сього розпутника-гіпокрита морально підтяла і приготовила пізніший — такий наглий і несподіваний крах. І цариця, і цар, і все те окруження, яке дивилось на Гришку Распутіна як на божого чоловіка — свого ангела-хоронителя, — були морально вбиті його убивством. Коли б той чоловік жив, Миколай ІІ не взяв би такої безрадності 3 місяці пізніш і не зрікся б корони так легко, о ні. Великі князі, що підняли руку на брудного царициного фаворита, не підозрівали, що вони в нім убивають підставу самого монархізму.

Перед убивством Распутіна царський лад стояв ще так морально сильно, що не можна було й уявити собі його такого скорого і легкого кінця — хоч тепер, ретроспективно, все здається таким гнилим і підмінованим. Так, війна, мобілізація, нечуваний розрух всього життя, переведений напруженням всеї старої бюрократичної машини, розбурив все і підмінував глибоко. Але без сього удару, заданого убивством Распутіна, хто зна, — може б, все се до певної міри знейтралізувалось і такого повного й рішучого краху не було б. В кождім разі передчуттє краху явилось тільки з смертю “Гришки”».

Грушевський одразу зрозумів і зафіксував історичну нікчемність імперських доленосців, які вибрали Распутіна «божим чоловіком» і втратили свою Росію. До речі, коли фактичний керівник політичної поліції Федір Джунковський у червні 1915 р. особисто доповів царю про неблаговидні діяння Распутіна, то його було звільнено з посади командира Окремого корпусу жандармів без пояснення і з абсолютно зрозумілих причин.

У «Споминах» Грушевський додавав:

«Урядові круги були збентежені, стратили свою мідночолу самопевність. Після утрати західної границі румунська катастрофа лягла новим каменем на його сумління. Втягнули такими зусиллями, підступствами, авансами нейтральну державу, що так гарно покривала полудневий фронт, — і виставили її на такий плачевний погром, а собі придбали трохи не тисячу кілометрів нового фронту з усіма з тим зв’язаними витратами. Дипломатичний успіх, котрим кабінет Штюрмера мав повеличатись, обернувсь з блискавичним розгромом Румунії восени 1916 року, в страшенну компрометацію для нього і для всього царизму; се відчувалось зимою того року часто і сильно. Але, мабуть, тільки убивство Распутіна дало відчути, що старий лад хитається».

Цю свою позицію Грушевський чітко висловив навіть у підручнику «Всесвітня історія» (1920), пристосованому до програми вищих початкових шкіл і нижчих класів середніх шкіл. У розділі «Російська революція» вчений лапідарно зафіксував: «Скінчилось на разі убийством Григорія Распутіна, що мав величезний вплив на царя і царицю, а викликав загальне обурення своїм розпустним життям». Перебуваючи в Москві, Грушевський емоційно сприйняв і глибоко осмислив ці передреволюційні події.

Розділ 4. «Я став у центрі московського

українського життя»

(1916–1917 роки: дати і події)
«Український осередок в Москві був би дуже корисним»
У «Споминах» Грушевського привертають увагу такі слова: «Українців було в Москві багато, між ними чимало визначних літературних і громадських сил. Але бракувало в місцевім життю якихось традицій, якихось точок приложення українських сил, і, видимо, обставини не були сприятливі для їх реалізації». Все так — і про традиції, і про воєнні та інші обставини. Та найбільше бракувало діяльного, авторитетного організатора, який був би на голову вищим від обставин і людей. Саме Грушевський і відповідав цій вимозі. Він «заявив з свого боку всяку готовність приложити свої сили до того, щоб змобілізувати місцеві українські сили й зробити їх продуктивнішими».

Грушевський згадував, що чимало часу та енергії віддав «реставрації» в Москві Товариства українських поступовців (ТУП). Ще перед війною, буваючи в місті, Михайло Сергійович фактично забезпечував зв’язок між київським центром і тутешнім гуртком, знав усіх його провідних членів: Симона Петлюру, Олександра Саліковського, Олександра Хруцького, Зиновія Моргуліса, Якова Шеремецинського та ін. Тепер виявилося, що московська група ТУПу фактично не працює, і Грушевський «вважав своїм обов’язком її оживити». Він організував кілька засідань, на яких, зокрема, до організації прийняли нових членів. Грушевський писав: «Між іншим, завів я переговори з Винниченком… Винниченко не відповідав ні так, ні ні, відзивався, що мусить порозумітися з товаришами… Інші його ближчі приятелі заявляли бажання ввійти» (в організацію ТУП. — В. М.). Число членів зросло настільки, що Грушевський запропонував розділити товариство на дві групи «для легшого функціонування».

Щодо цього є також свідчення Саліковського: «Тоді ж відновилася діяльність московської громади ТУП’а і з ініціативи М. Грушевського склалася друга громада цієї позапартійної організації. Між іншим, добре пам’ятаю, що в склад її входили й есдеки. Здається, що й В. Винниченко особисто нічого не мав проти діяльності в ТУП’і, але не наважився вступити в організацію з огляду на своє видатне становище в с-д партії. Очевидно він уважав ТУП групою політичною і так воно було в дійсності…»

Михайло Сергійович намагався також згуртувати кращі інтелектуальні сили українців, які стояли віддалік від політичних проблем, передусім науковців, учених:

«Присутність в Москві великого числа освічених і навіть учених українців піддавала гадку про можливість зав’язання тут наукового товариства чи наукового гуртка українського, який міг би підтримувати в сих людях інтереси до української дисципліни і звертати їх увагу на українські теми. Москва дуже багата різними матеріалами до історії України, її культури, мистецтва й письменства, навпаки, Україну в значній мірі обчищено з усяких матеріалів, що при кожній нагоді вивозились відси до російських столиць. Отже… всякого часу такий український осередок в Москві був би дуже корисним. Отже, я систематично, скільки позволяв час і скрутні обставини мого життя, обходив московських українців, учених і літераторів, тих, що не зв’язані були ближче ні з Украинской жизнью», ні з ТУП-ом, взагалі стояли подальше від українського осередка, та старавсь їх ближче притягти до нього і прихилити до свого плану — наукового товариства і видавництва, котре воно мало б повести» (виділено мною. — В. М.).

У цьому контексті Грушевський назвав прізвища Миколи Янчука, Степана Сірополка, Богдана Кістяківського.

У «Спогадах минулого» зафіксовано прізвища кількох інших московських українців, з якими Михайло Сергійович зустрічався:

«…В Москві тоді зібралося багато українських діячів. Потайки (нелегально) мешкав В. Винниченко. Наїздив зчаста до своєї родини С. Петлюра, що служив перед тим у Москві, а тоді був приділений до армії. Перебував А. Кримський, М. Шраг, О. Приходько, М. Полозов, З. Моргуліс, О. Саліковський, Абрамович-Бурчак, Маєвський й інші письменники й громадські люде, які потім відогравали більш або менш визначні ролі в революційній добі».

Познайомимося з названими московськими українцями та поглянемо на московські місцевості, в яких вони жили.

Видатний український учений, письменник, сходознавець, етнограф, літературознавець, фольклорист, історик української мови Агатангел Кримський з 1900 р., як пишуть в енциклопедіях, викладав арабську, перську, турецьку мови та історію країн мусульманського Сходу в Лазаревському інституті східних мов у Москві. Стосовно 1917 р. в інформації самого інституту читаємо: «Спец. классы. Преподаватель арабской словесности, исполняющий должность экстраординарного профессора, статский советник Крымский Агатангел Ефимович». Кримський працював і в Московському університеті, але в 1917 р. його прізвище серед викладачів не числилося. За словами Грушевського, його «ніяк не можна було витягнути на засідання Украинской жизни іПроменя — навіть до телефону його господиня, мовляли, не хотіла його викликати…».

Адреса статського радника Кримського у книзі «Вся Москва» за 1917 р. позначена так: «Милютинский, 11. Тел. 196–95».

Мілютінський провулок знаходився у добре знайомому для Грушевського районі — між вулицею М’ясницька і Сретенським бульваром. Спочатку провулок називався Казенною вулицею — від казенного складу Семенівського полку, а у ХVІІІ столітті його було перейменовано у зв’язку з розташуванням тут (на розі з Бобровим провулком) шовкової та позументної фабрики Мілютіна.

Будинок № 11 був побудований у 1905 р. як доходний дім Російського товариства страхування капіталів і доходів. Цікавий тим, що має відразу три адреси, бо розташований на розі Мілютінського та Сретенського провулків (№ 4) і Малої Луб’янки (№ 16). Усі шість поверхів, у тому числі і перший високий, займали елітні квартири, що в дореволюційні часи здавалися в оренду. Між іншим, у 1921 р. на п’ятому поверсі знаходилося Російське телеграфне агенство, де Володимир Маяковський працював над «Вікнами РОСТа». Фабрикант Мілютін жив поруч — у Мілютінському, 14, в якому 1873 р. народився Валерій Брюсов. У будинку № 18 знаходився католицький храм святих апостолів Петра і Павла, який Грушевський не міг не бачити.

Про Зиновія Моргуліса, Олександра Саліковського, Осипа Маєвського ми вже знаємо, а зараз розповім про Михайла Полозова та Миколу Шрага (обидва — відомі українські есери), які пізніше ввійшли до Української Центральної Ради.

Прапорщик Михайло Полозов воював авіатором у російській армії під час Першої світової війни. У 1916–1917 рр. мешкав у Москві: «Кожевническая. Саратовский вокзал. Тел. 90–59. Начальник службы движения Рязанско-Уральской железной дороги». Служба руху знаходилася на Саратовському вокзалі, й Полозов практично жив на ньому.

Мало хто знає, що Саратовським вокзалом називався тоді нинішній Павелецький, який будувався з 1898 р. і був скромно відкритий у вересні 1900 р. Справа в тому, що Рязансько-Уральську залізницю в процесі її розширення пов’язали через Саратов з Астраханню та Нижнім Поволжям, і в Саратові тоді оснувалося Управління дороги. Навіть в «Альбоме схем железных дорог СССР» 1940 р., вокзал офіційно називався Саратовським. У народі його називали Павелецьким у пам’ять про невелике місто, звідки наприкінці ХІХ століття пішла залізнична гілка до Москви. Після війни ця назва стала загальновизнаною.

Що ж стосується Кожевницької вулиці (від Павелецької площі до вулиці Кожевницький Вражек) та ще чотирьох однойменних провулків і проїзду, то їхні назви походять від Кожевенної слободи, що знаходилася в Замоскворіччі, за міським валом з ХVІ до ХVІІІ століття. Вже коли слобода зникла, сімнадцять із дев’ятнадцяти московських шкіряних заводів знаходилися тут аж до ХІХ століття. Приходськими церквами майстрів шкіряних справ були Успенська та Троїцька церкви, які Грушевський бачив хоча б на відстані.

Грушевський згадував Полозова у «Споминах», коли розповідав про збори московських українців, «скликані молодіжжю» після Лютневої революції 1917 р.: «Промовляла більш молодіж; доводила необхідність утворити відповідний орган, щоб не відстати від моменту. Я запроектував утворити обєднаний делегаційний орган від українських організацій, які існують в Москві, але се не подобалось. Полозов, пам’ятаю, з докором сказав, що від мене найменше сподівались такої ради: хіба ж старі українські організації здатні взяти на себе революційні завдання? Але які се мали бути завдання, зісталось невиясненим, здається скінчилось вибором організаційного комітету для тої будучої організації».

Микола Шраг — один із провідних діячів московської української громади від Москви — був товаришем голови Української Центральної Ради і під час відсутності Грушевського головував на загальних зборах, засіданнях Малої Ради. Цю посаду обіймав до гетьманського перевороту. В Українській Центральній Раді Шраг також працював у постійній комісії для розроблення проекту статуту автономії України. Член української делегації З’їзду поневолених народів Росії у Києві (8–15 вересня І917 року) та співголова з’їзду від України. Учасник Демократичної наради в Петрограді. На надзвичайному засіданні Малої Ради 21 вересня 1917 року, виступаючи з приводу перемир’я на фронті за умов більшовицького перевороту, Шраг наголошував, що «Центральна Рада зовсім не думає заключати миру для України коштом Росії, але взятись до мирних переговорів вона примушена становищем на фронті та тим, що центрального правительства в Росії тепер нема, — є тільки крайові правительства». Від фракції УПСР заявив про підтримку вимоги соціалістичних партій про створення «однорідного соціалістичного уряду». Полозов у 1920 р. став членом Компартії України, був народним комісаром фінансів.

Грушевський справді раз за разом «обходив московських українців», і часом дуже засмучувався. Скажімо, відомий етнограф, хранитель етнографічного (Дашковського) відділу Рум’янцевського музею Микола Янчук «на скликаних нарадах не з’являвся, оправдуючись недугою». Мешкав Янчук на Моховій 1/3, тобто практично в Пашковому домі, де він і працював.

Попередньо зателефоновуючи по номеру 150–49, Грушевський неодноразово відвідував і директора бібліотеки Московського університету, статського радника Антона Калішевського, проте його так і не вдалося розворушити: «Він занадто зжився з російською культурою». Калішевський мешкав у Шереметєвському провулку, 4, що був відомим із ХVІІ століття як Романов провулок, названий на честь боярина Романова, двір якого знаходився тут на початку століття (розташований провулок між вулицями Воздвиженка і Велика Нікітська). Затим провулок кілька разів змінював назву за прізвищами домовласників, зокрема наприкінці ХVІІ століття називався Розумовським, бо тут у 1790-х рр. на розі з Воздвиженкою було побудовано розкішний, у стилі зрілого класицизму, один із кращих у Москві палац для графа, генерал-фельдмаршала Кирила Розумовського, останнього гетьмана Лівобережної України. Головний дім (тепер № 8) садиби (можливо, архітектором був Василь Баженов) зберігся й донині та достойно увінчує ріг Воздвиженки й елітного Романового провулка, в якому в минулому столітті мешкало чимало радянських «гетьманів». Утім, у згаданому палаці, який, звичайно, бачив Грушевський, Кирило Розумовський, як ми вже знаємо, не жив, а його старший брат граф Олексій Розумовський продав його у 1800 р. графу Миколі Шереметєву. За його прізвищем провулок і називався Шереметєвським у ХІХ — на початку ХХ століття, коли в ньому побував Грушевський.

Про зустріч із Богданом Кістяківським Михайло Сергійович писав:

«…Гнітюче вражіння зробили на мене відвідини покійного Богдана Кістяківського (помер у 1920 р. — В. М.). Я знав його трохи ще студентом, перед його виїздом до Галичини… що привів його і його товаришів до арештування, висилки і довгих років мандрівки по чужих університетах, що відірвали його кінець кінцем від українського громадянства».

Насправді Богдан Кістяківський усе-таки відчував себе українцем і в 1915 р. навіть розійшовся з лідером кадетської партії Петром Струве на ґрунті різних поглядів на українське питання. Нагадаю, що Кістяківський видав твори Драгоманова, якого цінував усе життя.

Грушевський писав, що після поселення в Москві Кістяківського «по традиції його славного імені та й колишніх його власних українських виступів, особливо редакція “Українського життя” заходилась коло нього і його молодшого брата Ігоря, що мав репутацію дуже громовитого чоловіка…».

До речі, не високо оцінювали й Ігора Кістяківського, якого Володимир Винниченко зображав підступним ворогом української державності. Та насправді це не відповідало дійсності. Як і згаданий раніше Богдан Кістяківській, Ігор Олександрович походив із київської академічної родини Кістяківських, був молодшим сином відомого криміналіста, засновника Київського юридичного товариства Олександра Кістяківського. Жив у Москві, став відомим адвокатом, автором багатьох праць. У 1910–1917 рр. викладав у Московському комерційному інституті. Співпрацював із діячами українського національного руху, матеріально підтримував часопис «Украинская жизнь». У 1918 р. був міністром внутрішніх справ у Павла Скоропадського, пізніше емігрував до Югославії.

В адресній книзі «Вся Москва» за 1917 р. читаємо: «Кистяковский Игорь Александрович, потомственный дворянин, приват-доцент, ул. Мясницкая, д. 24, кв. 98. Тел. 70‒79». А ось Богдана Кістяківського там не знаходимо. Проте він, очевидно, жив із братом. Отже, Грушевський вже вкотре побував на М’ясницькій вулиці. Значить, він не вперше бачив церкву Флора і Лавра та хоча б здалеку Меншикову вежу. Нотаток щодо цього не залишив, але, на мій погляд, історик такого масштабу й таких знань не міг не зупинити погляду на творінні Миколи Зарудного, вивершеному в 1707 р.

Не можу не заторкнути цю тему. Підбиваючи підсумки трудів і днів Івана Зарудного академік Ігор Грабар писав:

«Приходиш до висновку, що за яскравістю й багатогранністю таланту, за силою уяви, за відчуттям сучасності й новизни, а також за великою образністю своїх творінь, він нагадує майстрів епохи Відродження… Архітектурна спадщина Зарудного взагалі дала наступним московським зодчим такий багатий матеріал форм і прийомів, що їх вистачило не лише до кінця ХVІІІ, але й до початку ХІХ століття» (Грабарь И. Э. И. П. Зарудный и московская архитектура первой четверти ХVІІІ века. Исследования и материалы. М. : Государственное издательство литературы по строительству и архитектуре, 1954. С. 69, 76, 84, 88, 89–90).

Грабар наголошував, що Зарудний, очевидно, був першим архітектором не іноземцем, який уже перейшов на рисування й креслення своїх споруд. Друге його важливе нововведення — багате використання реалістичної скульптури. Зарудний також значно збагатив українську тенденцію до висотності та ярусності церков. Крім того, застосовуючи прийом восьмериків на четверику, майстер зробив цілий ряд нових знахідок, які потім багатьма наслідувались.

Феномен Івана Зарудного виріс із всесвітньо відомого стилю архітектури (друга половина ХVІІ — початок ХVІІІ століть), який звично називають українським бароко. Втім, сучасні вчені вважають, що таке визначення є умовним через глибоку феноменологічну відмінність цього стилю від, наприклад, італійського бароко, що стало органічним завершенням тривалої епохи Ренесансу. Взагалі культурний контекст розвитку українського бароко виходив далеко за межі барокового напряму західноєвропейської культури, входячи до світової культури самобутньо-яскравим, національно-своєрідним і неповторним явищем. У сучасній «Історії української архітектури» зазначено, що, сприйнявши під кінець згаданого періоду певні пластичні засоби барокової архітектури, українське зодчество все-таки розвивало власні будівельні концепції: «Тому архітектура цього періоду демонструє своєрідний синтез в умовах хронологічної ретардації обох європейських стилів (ренесансу та бароко) на українських теренах. Споруди, комплекси й ансамблі цього періоду позначені яскравою національною індивідуальністю і є цінним внеском України до скрабниці світової архітектури» (Історія української архітектури. К. : Техніка, 2003. С. 221).

Москва, зрозуміло, відчула на собі, зокрема і завдяки Івану Зарудному, могутній і животворний вплив української концепції храмового будівництва, в якому особливо виявилися кращі здобутки національної традиції.

Сучасні москвознавці звертають увагу на те, що храмова архітектура Зарудного «прорубала» вікно до Європиу, і в нього почали дути західноєвропейські вітри. Красиво й поетично написав про Зарудного письменник і знавець Москви Олег Волков:

«Сам же он видится нам в дымке исторических неясностей, отчасти как бы легендарным мастером из сказки: явился с дальних приднепровских взгорий и, как добрый волшебник, щедро оделил полюбившийся ему город…»

Наголошу, що в часи перебування Грушевського в Москві тут цілком визнавали український вплив на церковне будівництво в Росії, про що прямо сказано в довіднику «По Москве» (1917):

«Весь новый строй храмовых форм был продиктован украинским духовенством, еще со второй трети ХVІІ века укрепившимся в Москве и внесшим в нее зачатки европейского просвещения и науки.

Проводилось украинское трехглавие, располагаемое — вопреки московскому — с запада на восток, и украинское пятиглавие в крестообразном расположении, согласно таковым же формама храма. К числу главнейших проводимых форм относится и изгнанный было восьмерик — традиционная украинская форма, тоже заимствованная из деревянной архитектуры. Сюда же нужно отнести и украинское стремление форм храма вверх, отвечающее руководящей мысли стремления религиозно настроенного духа к небесам, и украинскую “ярусность”, т. е. наслоение уменьшающихся четвериков и восьмериков в форме столба или башни».

Які потрясаючі визнання!

Леонід Бурчак-Абрамович, а саме в такій послідовності (а не навпаки, як нині прийнято), записано його прізвище в довіднику «Вся Москва», мешкав на Малій Бронній, 2. Михайло Сергійович вважав його «визначною силою по літературі» серед московських українців. Поки добирався до Арбатської площі, згадував статті публіциста, опубліковані в «Украинской жизни» у зв’язку зі сторіччям з дня народження Тараса Шевченка. Тоді Бурчак найдокладніше розповів про численні заборони Шевченкового святкування, які сам Грушевський назвав жорстко «репресіями, які впали на всякі плани ювілейних святкувань».

Потім ішов від Арбату Нікітським бульваром повз будинок, у якому провів останні роки життя Гоголь, і думав уже про нього: хтось у спогадах писав, що Микола Васильович любив прогулюватися бульваром до Тверських воріт. Грушевський поминув церкву Феодора Студита, за нею видно було будинок, в якому жив і помер Осип Бодянський, перейшов Велику та Малу Нікітські вулиці, тримаючи в полі зору ліворуч церкву Старого Вознесіння, в якій вінчався Пушкін. Ледь вийшовши на Тверський бульвар, побачив на розі Малої Бронної великий чотириповерховий будинок № 2, зведений наприкінці ХІХ століття як дохідний дім (сьогодні він є об’єктом культурної спадщини, поруч із ним тепер знаходиться Театр на Малій Бронній).

Олександр Приходько записаний у книзі «Вся Москва» за 1917 р. так: «Большой Козихинский, 22. 4-е отделение Московской городской управы». Четверте відділення називалося «Водоснабжение»: «Эксплуатация водопроводов. Содержание водопроводов, устройство отделений от водопровода во владения частных лиц и учреждений и прием денег за водоснабжение». За останню функцію відповідав саме Олександр Приходько: «Приходько Александр Георгиевич (приём денег за воду)».

Великий Козихинський провулок знаходився недалеко від будинку Бурчака-Абрамовича — між Великою Бронною вулицею і Єрмолаєвським провулком — і також входив до Арбатської дільниці міста. До речі, слово «Козиха» ввійшло до «Словника мови Шевченка», як «назва місцевості». Наприкінці XVIII століття Козихою стала називатися місцевість у районі сучасних Великої Бронної вулиці та Єрмолаєвського провулка, де в XIV столітті знаходилося урочище Козине болото, а в XVI‒XVII століттях — Патріарша слобода з тією ж назвою. З Козиного болота витікав струмок Чорторий. До нашого часу зберігся єдиний свідок колись численних тут озер і ставків (Патріарший став), що були улаштовані в 1683‒1684 рр. патріархом Іоакимом на Козиному болоті, в Патріаршій слободі. Історик Москви ХІХ століття Сергій Любецький писав: «...На месте нынешней Козихи, близ патриаршего пруда, был Козий двор. С этих коз собирали шерсть к царскому двору; этим местом владели и патриархи; к Козьему двору были приписаны большие слободы».

Не випадково, що саме тут наприкінці ХVІ століття з’явилася церква Спиридона Тримифунтського на Козиному болоті: «Спиридония Чудотворца, что на Козьем болоте, на ул. Спиридоновской». Цей святий замолоду був пастухом. Навколо церкви розрослася Козина слобода. Кам’яний храм зведено у 1633‒1639 рр., обновлено у 1751‒1752 рр. Знесено у 1930 р.

Уже в ХVІІ столітті Козине болото межувало з ареалом Арбату. В середині ХІХ століття Великий і Малий Козихінські провулки, які існують і дотепер, разом з усією Козихою входили до Арбатської дільниці міста. Саме тоді болото окультурили, про що московський поліцмейстер доповідав: «Вместо болота, существовавшего на месте, называемом Патриаршие пруды, теперь виден чистый пруд, обсаженный деревьями и обведенный дорожками».

Козиха стала місцем проживання студенства, в основному бідного, бо в її провулках здавалися дешеві кімнати. Грушевський напевне дізнався про це ще під час приїзду до Москви в 1892 р. Кажуть, що на Козисі не було жодної квартири, в якій не проживали б студенти. Для них цей район був по-своєму престижним, як писав один журналіст, молоді люди вважали, що «селитися поза студентським табором порядному студенту соромно». Можна сказати, що Козиха втілювала саму ідею веселого й незалежного студентства, про неї навіть було складено пісню, що стала своєрідним студентським гімном:

Есть в столице Москве

Один шумный квартал —

1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка