Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка3/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   56

Палац Кирила Розумовського
У ХVІІ столітті Арбат пережив смутні часи, і період зміцнення Московської держави. У «Всесвітній історії» Грушевський писав: «…З другим десятиліттям ХVІІ в. Московська держава щасливо вийшла з сих замішань… Внутрішня руїна, економічне знищення давали їй себе відчувати досить довго, але обережна і ощадна політика нового правительства помалу привела до ладу фінанси держави… В оновленій Московській державі ХVІІ в. під властю нової династії організується правління бюрократичне, абсолютне, самодержавне ще більше ніж перед “смутою”».
Арбат буквально дихав одним повітрям з новою царською династією, з новим абсолютним правлінням. В його ареалі, передусім на прикремлівській території, проживали дуже знатні — царські люди. Москвознавець ХІХ століття Михайло Пиляєв зокрема писав:

«…Где стоит теперь Арбатская часть, там жил отец Натальи Кирилловны (друга дружина царя Олексія Михайловича Наталія Наришкіна, мати Петра І. — В. М.) и был впоследствии подгородный дом царицы Натальи, а по ней и сына ее Петра Великого… В дополнение сказанного о возможной и точной принадлежности арбатского частного дома царице Наталье Кирилловне, прибавим еще, что юный Пётр, не удаляясь от родного ему места, учредил тут же свой полковой Преображенский двор; он стоял в Гранатном переулке…»

Розповім і про виразний український акцент в історії не лише Арбату, але й, без перебільшення, всієї Росії.

На розі Воздвиженки та елітного Романова провулка (у ХVІІ столітті — Розумовський, у ХІХ столітті — Шереметєвський провулок), де в минулому столітті жило чимало радянських «гетьманів», і досі зберігся й достойно виглядає палац, архітектором якого, можливо, був Василь Баженов. Цей розкішний будинок — один із кращих у Москві — належав українцю, графу, генерал-фельдмаршалу, останньому гетьману України Кирилу Розумовському (1728–1803), третьому синові «регистрового казака Киевского Вышгорода Козельца полка» Григорія Розума. Він був молодшим братом Олексія Розумовського (1709–1771), який мав прекрасний голос і завдяки цьому в 1731 р. потрапив до Придворної співочої капели в Петербурзі. Саме його мав на увазі Пушкін, порівнюючи зі своїм предком:

Не торговал мой дед блинами,

Не ваксил царских сапогов,

Не пел с придворными дьячками,

В князья не прыгал из хохлов.

Або ще у Пушкіна зустрічаємо такий запис: «N. N., вышедший из певчих в действительные статские советники, был недоволен обхождением князя Потемкина. “Хиба вин не тямит того, — говорил он на своем наречии, — що я такий еднорал, як вин сам”. Это пересказали Потемкину, который сказал ему при первой встрече: “Что ты врешь? Какой ты генерал? Ты генерал-бас”». Утім, раджу прочитати книгу мистецтвознавця Лариси Івченко про цікаві версії щодо реальної ролі Олексія Розумовського у розвитку музики при російському дворі.

Марна справа заперечувати й інші, зокрема адміністраторські, таланти генерал-фельдмаршала, кавалера ордена Андрія Первозванного Олексія Розумовського. Він активно сприяв Єлизаветі Петрівні в двірцевому перевороті 1741 р., унаслідок якого вона посіла російський престол. За допомогою Розумовського в 1745 р. було відновлено Київську митрополію, а в 1747 р. оголошено грамоту щодо обрання гетьманом України його брата Кирила Розумовського.

На рівні побутової свідомості в історію Олексій Григорович увійшов фаворитом Єлизавети Петрівни. Втім, українська поетеса Ліна Костенко в одному зі своїх віршів мудро зауважила: «Все ж як вони, хоч тайно обвінчались, / То це ж таки уже не фаворит». Грушевський, між іншим, окремо писав про «тайний шлюб цариці Єлизавети з відомим її улюбленцем, козаком з села Лемешів Олексієм Розумом, з — московська потім названим Разумовским». А ще додав украй важливе: «Від того часу аж до своєї смерті вона жила з Розумовським як з чоловіком, не криючися зовсім з тими відносинами й не таючися з своєю ласкою й прив’язанням до нього». Додам, що Розумовський і Єлизавета Петрівна були однолітками й обвінчалися у віці Христа, отже цей історично безсмертний крок був абсолютно виваженим, якщо хочете, вистражданим і мужнім. Він заслуговує на розуміння й повагу хоча б тому, що, за словами Грушевського, почуття Єлизавети Петрівни «до Розумовського було дійсно щире й правдиве».

Відомо, що в 1762 р. Катерина ІІ відправила до нього канцлера Михайла Воронцова з проектом указу, за яким йому надавався титул Високості, як законному чоловікові покійної імператриці. Проте Розумовський у присутності Воронцова спалив шлюбні документи, заявивши, що був вірним рабом імператриці Єлизавети. Коли канцлер доповів про це Катерині ІІ, вона сказала, що «ожидала этого от свойственного малороссиянам самоотвержения».

Щоправда, Михайло Грушевський через 140 років жорстко відреагував на це статтею «Самоотвержение малороссиян» (1906):

«Він, мовляв, не був нічим більше, як тільки покірним слугою цариці Єлизавети, котрого вона вправді обсипала своїми ласками вище заслуг…



Чи сказані дійсно Катериною, чи вложені в її уста людьми, що близько знали її погляди й погляди правительствених сфер, сі слова про “самоотвержение малороссиян” так характеристичні в сих устах, що можна б їх поставити як епіграф цілої новішої історії російської політики супроти України. Цариця Катерина, що знищила останки української автономії й поставила собі задачею викурити з України саму пам’ять про її політичну окремішність та привести її до повного “обрусения”, очевидно, мусила дійсно мати високе поняття про “свойственное малороссиянам самоотвержение”. Сто літ защепляло його українському суспільству московське правительство, кождий прояв опозиції рахуючи за бунт і з найменших причин або з простих підозрінь позбавляючи людей — до самих гетьманів і митрополитів включно — урядів і майна, беручи на тортури, засилаючи на віки в Сибір і т. д.; зате всякий прояв “самоотверженія” щедро обдаровувала всяким “жалованієм” — коштом України й українського народу, зрештою, віддаючи в кріпацтво вільне
українське селянство й землі. Катерина, маючи за собою сто літ сеї науки, покладалася й тепер на се, що українці на даний правительством знак не залишать “отвергнутися” самих себе, своїх прав і традицій, коли заразом ще посолодити їм се відповідними виглядами на кар’єру й маєткові придбання. Одним словом, що “желание к чинам й особливо к жалованию”, як і висловлялася цариця, переможе українські “умоначертания прежних времен”, національні й політичні традиції й змагання…


Я сильно підозріваю, що й Розумовський, палячи свої документи, не був свобідний від тої ж злорадності, з якою й сучасні покоління українців залізали в найдальший кут печі й, умивши собі руки з усякої політики, думали про всяку власть: “Шукаєш українського сепаратизму, ну і шукай! Чорти-батька знайдеш! Вони далі з усіх сил заявляють себе свойственным малороссиянам самоотвержением і так старанно орють російську ниву, що начальство аж до розпуки приходить від такого закоренелого лицемерия, не знаючи, кого вчепитися» (Грушевський М. Твори у 50 томах. Т. 1. С. 329‒330, 332).

Цитований уривок свідчить, як боліла Грушевському, та й не тільки йому, гостро й нищівно окреслена ментальна риса талановитих українців, які справді століттями вірно служили російській власті. Втім, хочу вірити, що в той момент, коли морганатичний чоловік імператриці, палячи дорогі йому документи про шлюб з Єлизаветою, перед обличчям Вічності думав не про національне рабство, а про достойне своє колінопреклоніння перед великою Жінкою.

Утім, повернемося нарешті до молодшого на дев’ятнадцять років брата, який народився так само в Лемешах Козелецького повіту Чернігівської губернії і, кажуть, у дитинстві встиг попасти скотину. Та недовго, бо ще в його ранній юності старший брат Олексій уже обвінчався з царицею (та що там — імператрицею!), котра і Кирила «обсипала своїми ласками вище заслуг». Для початку вона відправила його в 1743 р. на навчання до Європи. Невдовзі після повернення звідти вісімнадцятирічний Кирило Григорович був призначений президентом (!) Імператорської Академії наук. Першим російським, точніше, українським за походженням президентом (!), бо до нього на цій посаді були тільки німці. Розумовський управляв Академією понад чотири десятиліття (!) й, до речі, підтримував наукові дослідження Михайла Ломоносова.

У 1747 р. Єлизавета Петрівна фактично призначила Кирила Розумовського гетьманом України, а в лютому 1750 року на козацькій раді в Глухові він був обраний на цю високу посаду, котру обіймав до 1764 р.

В енциклопедії «Українське козацтво» (2002) можна прочитати:

«Розумовський став виразником прагнень освіченої й заможної частини українського суспільства щодо відновлення становища України часів Б. Хмельницького. Символічно, що своєю столицею Розумовський визначив зруйнований у 1708 р. Батурин, де збудував розкішний палац (архітектор Ч. Камерон). Отримав великі рангові та приватні маєтності. У період гетьманства Розумовський частіше жив у Санкт-Петербурзі, ніж в Україні, де справами керувала гетьманська канцелярія на чолі з Г. Тепловим.

За Розумовського Гетьманщина була виведена з відомства Сенату і передана до Колегії закордонних справ. Влада гетьмана поширювалась на Запорозьку Січ і Київ, що перебував під управлінням російських воєвод. З 1760 р. Розумовський знаходився переважно в Україні і серйозно займався державними справами. Для вдосконалення діючої системи судочинства Розумовський провів судову реформу 1760–1763 рр., внаслідок якої було створено станові шляхетські суди — земський, гродський і підкоморський…

Реформував систему освіти, запровадив обов’язкове навчання козацьких дітей і вживав заходів для відкриття у Батурині університету. Намагався добитися права вільних дипломатичних відносин з чужоземними державами…

Державницька позиція Розумовського і заходи гетьмана, спрямовані на зміцнення автономії України, цілковито суперечили централістській політиці російського уряду».

Утім, інші дослідники вважають, що діяльність Розумовського, хоч і перегукувалася певною мірою з політикою Мазепи, насправді не мала самостійницького духу, надто любив він почесті й багатство, та зрештою й часи були вже інші. Сам він вважав останнім гетьманом Івана Мазепу.

Розумовського та його оточення навіки засудив Тарас Шевченко:

Як Кирило з старшинами

Пудром осипались

І в цариці, мов собаки,

Патинки лизали.

Дійсно, Кирило Розумовський, як ніхто, розумів, що зберегти прихильність обох імператриць можна було не стільки ревною службою, скільки хитромудрим догідництвом імператриці. Зокрема, відомо, що в 1754 р. гетьман подарував Єлизаветі Петрівні фантастично красиву карету з дивовижним різьбленням, що виставлялася в Оружейній палаті Кремля. Та річ не лише в цьому. Кирило Розумовський і в політичному розумінні говорячи словами Грушевського, «був дуже наручним», тобто придатним, підхожим для російської влади.

Хоч історики іронічно називали Розумовського «гетьманом у перуці», сам він до своєї посади ставився серйозно. Його зірка закотилася, коли попросив у Катерини ІІ зробити посаду гетьмана спадкоємною. Це й стало причиною її немилості до гетьмана і його сина Андрія, якого Розумовський і бачив своїм спадкоємцем. Утім, утративши гетьманство, Розумовський залишився в оточенні Катерини ІІ. Зі своїх численних посад він особливо цінував посаду командира лейб-гвардії Ізмаїльського полку, що забезпечувала йому конкретну владу.

У творах Грушевського можна зустріти чимало звернень до постаті Кирила Розумовського та й узагалі до представників відомого роду. Скажімо, ще у 1896 р. молодий учений опублікував у «Записках наукового товариства імені Т. Шевченка» (т. ХІІ, кн. 4) рецензію на книгу директора Ермітажу князя Олександра Васильчикова (його бабусею, до речі, була донька Кирила Розумовського Наталія Загряжська, відома своїм багатством, авантюрами та тим, що удочерила тітку Васильчикова, яку віддала заміж за вихідця з України Віктора Кочубея) «А. А. Васильчиков. Семейство Разумовских, т. V. СПб., 1894):



«Князь Васильчиков на підставі приватних архівів задумав був написати історію роду Розумовських, історію незвичайного виходу в аристократію простої української родини і переходу її потомків в французьких аристократів, “неприступних космополітів, переповнених феодальними забобонами” (І, с. ІХ). Нема чого й казать, яку цікавість мала така робота для українських істориків, особливо ж важний був перший том (1880), присвячений старшому поколінню Розумовських. З т. ІІІ розпочалась біографія Андрія Кириловича, третього сина гетьмана, російського дипломата…»

Рецензований Грушевським п’ятий том вийшов посмертно. До речі, син останнього українського гетьмана Розумовський Андрій Кирилович (1752–1836) більшу частину свого життя прожив у Відні, де прийняв католицтво. Мало хто знає, що він був меценатом Людвіга Ван Бетховена, який присвятив Андрію Розумовському П’яту та Шосту симфонії.

У «Короткому огляді української історії», виданому 1913 р. у Парижі, Грушевський лапідарно сказав для закордонного читача про Розумовського, обраного на гетьманство козацькою радою: «…Вже у 1764 р. цей останній гетьман був змушений відмовитися від своєї гідності, після чого усе керівництво Україною здійснювала російська адміністрація. Відтоді не було більше виборних українських урядовців, а краєм управляли призначені російські чиновники».

У статті «Українська справа в її історичному розвитку», що вийшла французькою (1914), англійською та німецькою мовами (1915), Грушевський висновував: «Відносно довгий період, упродовж якого керував останній гетьман Кирило Розумовський, приніс певне заспокоєння країні і дав змогу українській владі діяти майже без перешкод, завдяки особливому ставленню російських правлячих кіл до гетьмана… Український уряд використав цей спокійний час для наведення порядку в управлінні, згідно з своїми класовими інтересами…» (Грушевський М. Твори у 50 томах. Т. 8. С. 308, 324–325).

Крім того Михайло Грушевський писав:

«На Україні Розумовський нудився… в справи українські не дуже мішався, і Україною правила старшина по своїй волі, зносячися безпосередньо з сенатом і російським правительством… те, що зроблене було нею за сей час, пережило потім і скасованнє гетьманства… В сім вага до сих часів останнього українського гетьмана, хоч який не цікавий був він сам своєю особою». Як відомо, Розумовський добився скасування митниці між Великоросією і Малоросією, і його епоху історики називають «золотою осінню Гетьманщини».

У Ліни Костенко є вірш «Стара церква в Лемешах», в якому мати двох синів — Олексія та Кирила — Наталія Розум молиться в рідній церкві, розповідаючи своєму померлому чоловікові про їхні унікальні та щасливі долі:

Один був мужем вінчаним цариці,

сподобивсь другий навіть булави.

Вона молилась: Грицю, чуєш Грицю!

Хоча б на мить устань та оживи!


Та подивися на свою Наталку,

що за твої одмолені гріхи

яку он долю виспівали змалку

підпаски наші, наші пастухи!


Вони ж гусей тут пасли в конюшині,

вони ж тут руки дряпали в шипшині,

вони ж на цьому вигоні росли.

А ті ж то гуси, гуси-лебедята,

та й узяли підпасків на крилята,

та й у хороми царські занесли!..



. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

З колін звелась графиня Розумовська,

зашарудів широкий кринолін.

Чи то спіткнулась, чи на плитах ковзько,

чи на дзвіниці хилитнувся дзвін, —

і задвигтіла церква-кам’яниця,

і хрест на церкві також хилитавсь,

і хилиталась паперть і дзвіниця.


Мабуть, Грицько в землі перевертавсь.
Брати Олексій і Кирило Розумовські та Андрій Розумовський включені до двотомної російської енциклопедії «Императорский дом. Выдающиеся сановники» (2000).

Під кінець життя Кирило Розумовський поселився в Батурині, де мав великий дерев’яний будинок. Відомо, що в Яготині він побудував церкву і перевіз туди з Києва свій будинок із дерев’яних брусів.

У Батурині колишній гетьман жив у розкоші, проте, кажуть, у душі залишався українцем і зізнавався, що коли заграють на бандурі, то йому хотілося пуститися в танець. Помер Кирило Розумовський на 75-му році життя й похований у Батурині.

До речі, Кирило Розумовський був прадідом Варвари Рєпніної — знакомої Гоголя та Шевченка. Останній із відомого роду — Петро Розумовський — помер у 1835 р. в Одесі.



Храми, причетні до Розумовських
З 1795 р. в арбатському палаці Кирила Розумовського жив його син, граф Олексій Розумовський, який у 1799–1800 рр. продав палац графу Миколі Шереметєву та переселився до батьківської підмосковної садиби на Гороховому полі, побудованої в 1799–1802 рр. у стилі дерев’яної класицистичної архітектури з великим парком. Москвознавець Михайло Пиляєв писав: «Дом этот занимал целый квартал, один сад этого большого дома имел в окружности более трех с половиной верст и занимал 43 десятины земли… На всем пространстве его были устроены боскеты, цветники, всевозможные прихотливые аллеи из искуственно подстриженных деревьев; широкие дорожки в нем начинались от дома, высоко насыпанные и утрамбованные, и мало-помало все делались уже и уже и наконец превращались в тропинку, которая приводила к природному озеру, или на лужайку, усеянную дикими цветами, или к холмику, покрытому непроницаемым кустарником, или вела к крутому берегу реки Яузы». Петро Вяземський особливо відзначав Олексія Розумовського: «Граф Алексей Кириллович Разумовский, кроме роскошного дома и при нем обширного и со вкусом расположенного сада в самом городе, имел под Москвой в Горенках разнообразный и отличный ботанический сад, рассадник редких растений из отдаленных краев всего мира». Садиба Розумовського пережила пожежу 1812 р. та наступні біди ХІХ і ХХ століть, але все ж таки була зруйнована на початку ХХІ століття.

Знищена і церква ікони Божої Матері «Взыскание погибших» у будинку Олексія Розумовського на Гороховому полі. На щастя, збереглася церква Вознесіння Господня, побудована в 1788–1793 рр. на замовлення Розумовського на території його садиби за проектом архітектора Матвія Казакова.

Вознесенська церква була присадибною у володінні Розумовського, але поступово стала приходською. Це один із монументальних пам’ятників зрілого класицизму в Москві. Церкву відбудовували в 1872 р. Огорожа, що була встановлена в 1805 р., також є яскравим зразком малої архітектурної форми зрілого класицизму. У Вознесенській церкві любив бувати цар Микола ІІ, молився біля Феодорівської ікони Богоматері — заступниці дому Романових. Церква була закрита в середині 30-х рр. ХХ століття. У 1960 р. будівлю відреставрували ззовні. Основний об’єм церкви та архітектурні деталі на фасадах збереглися досить добре. Богослужіння відновлені в 1993 р. Храм Вознесіння Господня і в наші часі залишається виразною висотною домінантою району та замикає перспективи кількох вулиць і провулків.

Домова церква ікони Божої Матері заснована у сім’ї Олексія Розумовського у 1831 р. У 1835 р. у зв’язку з переведенням Олександрівського сирітського інституту з садиби Олексія Розумовського на Знаменку, 19, церковне майно, крім іконостаса та престолу, було перенесено в нове приміщення сирітського інституту. Коло знову замкнулося на Арбаті…

Тепер — про іншу арбатську церкву, пов’язану з Розумовським. Навіть далеко не всі корінні москвичі знають, що в самому центрі Першопрестольної збереглася й діє церква Зманення Пресвятої Богородиці (Романов провулок, 2). Місце навколо храму настільки забудоване, що побачити його в усій красі неможливо. Та храм вартий того, щоб оглянути його зблизька.

Церкву було зведено у першій чверті ХVІІ століття на колишньому опричному дворі Івана Грозного, який цар віддав своєму дядькові Івану Романову. Після його смерті, у 1656 р. двір із церквою знову перейшли до царя, а в 1671 р. були подаровані царському тестю Кирилу Наришкіну. Його син Лев Кирилович і побудував через два десятиліття нині діючу церкву. У 1722 р. указом Святійшого Синоду їй було надано статус приходської.

У середині ХVІІІ століття внучка Лева Кириловича Катерина Наришкіна вийшла заміж за Кирила Розумовського, до якого перейшов і старий Романів двір із церквою. Після продажу садиби Миколі Шереметєву його син Дмитро Шереметєв обновив її.

Москвознавець Іван Кондратьєв писав: «При этом доме находится одна из стариннейших церквей во имя Знамения Пресвятой Богородицы. Построение её приписывалось брату патриарха Филарета боярину Ивану Никитичу Романову (около 1625 г.)». Справді, церква була поєднана з будинком кам’яним критим переходом.

У вересні 1847 р. її освятив митрополит Московський Філарет. Коротко скажемо про нього словами москвича Осипа Бодянського, який неодноразово згадував у своєму щоденнику митрополита Московського і Коломенського Філарета (в миру Василь Дроздов) і якого постійно називав Владикою. Наприклад, 17 березня 1854 року Бодянський занотував, що Філарет передав цареві благодійні гроші: «Говорят также, что Московский митрополит представил Государю от себя приношение в 50 тысяч серебром, и Государь отвечал собственноручно на представлении Синода: “Благодарить, а пожертвованное употребить на возобновление храмов Божьих в земле наших соплеменников и единоверцев, или же храма Софийского, когда, даст Бог, возьмем Царьград”. Прибавляют, что копия с этого находится у самого Владыки, который многим показывал ее» (Бодянский О. М. Дневник. 1852‒1857. М.: Жизнь и мысль, 2006. С. 121, 195).

До речі, саме митрополит Філарет, а не Михайло Горбачов, ввів у науковий і практичний обіг терміни «гласність», «перебудова», «свобода слова». Щоправда, він мудро попереджав:

«Усиленное стремление к преобразованиям, неограниченная, но неопытная свобода слова и гласность произвели столько разнообразных воззрений на предметы, что трудно между ними найти и отделить лучшее и привести разногласие к единству. Было бы осторожно как можно менее колебать, что стоит, чтобы перестроение не обратить в разрушение».

У часи Філарета церква Знамення Пресвятої Богородиці була записана так: «Знамения Пресвятой Богородицы при д. графа Шереметьева, на Воздвиженской ул.». У володінні Шереметєвих садиба знаходилася до 1917 р. У 1929 р. храм було закрито, але не знесено. У 1950–1970-ті рр. було проведено її часткову реставрацію. Повернуто православній церкві у 1991 р., але богослужіння проводяться лише з 2003 р.


«Де ти, краса Москви стоглавої?»
Кинемо побіжний, але пильний погляд на Москву ХІХ століття, в першій третині якого до неї прибули й працювали великі українці Михайло Максимович, Михайло Щепкін, Осип Бодянський, у другій третині століття в місті неодноразово побував Тарас Шевченко, жив і помер Микола Гоголь, а в третій, починаючи з 1882 р., кілька разів у Москву приїжджав Михайло Грушевський.

Перед нашестям Наполеона в Москві було 183 вулиці, 401 провулок, 25 площ. Коли 2 вересня французькі війська ввійшли в місто, тут залишалося менше 10 тисяч жителів із більш як 240 тисяч. У ніч на 4 вересня в Москві почалася грандіозна пожежа. Тарас Шевченко писав: «Как жертва всесожжения вспыхнула святая белокаменная, и из конца в конец по всему царству раздался клич, чтобы выходили стар и млад заливать вражескою кровью великий пожар московский».

Вихідець із України Григорій Данилевський розповідав в історичному романі «Сожённая Москва», що побачив світ 1886 р.: «С разных сторон поднимались густые облака дыма с пламенем. Горели соседние Тверская, Никитская и Арбат». Арбатець Михайло Загоскін писав у книзі «Москва и москвичи» про повернення свого героя в місто: «Вот уж я проехал Никитские ворота — вот мой приход... Церковь цела, быть может, и мой дом... Нет! Вот он, голубчик, без кровли!.. Подъезжаю поближе... Гляжу — и что ж? Господи боже мой!.. Передняя стена дома в развалинах, почти все комнаты нижнего этажа раскрыты, как напоказ!»

У першому опублікованому вірші очевидця спаленої Москви Олександра Пушкіна «Воспоминания в Царском Селе» (1815) читаємо:

Где ты, краса Москвы стоглавой,

Родимой прелесть стороны?

Где прежде взору град являлся величавый,

Развалины теперь одни...


И там, где роскошь обитала

В сенистых рощах и садах,

Где мирт благоухал и липа трепетала,

Там ныне угли, пепел, прах.


Ці рядки стосувалися арбатського світу, бо підлітка водили до Кремля чи саду Пашкового дому через Воздвиженку або Знаменку.

Є свідчення, що з 427 будинків, які стояли між Арбатом і Москвою-рікою, не згоріли лише 8! У цілому внаслідок жахливої пожежі спопелилося більше двох третин міста: з 9158 будинків уціліло 2626 (29 проц.), із 8520 магазинів — 1368 (16 проц.), із 290 храмів — 123 (42 проц.). Згорів Московський університет, картинні галереї та бібліотеки вельмож. Згоріли безцінні рукописи і книги, загинув оригінал «Слова о полку Ігоревім».

Перебування у спустошеній Москві поставило французьку армію на межу катастрофи. Навколо міста розгорнулася партизанська боротьба. Шостого жовтня 1812 року Наполеон почав відступ із Москви.

Той же Данилевський писав:

«Молва об освобождении Москвы быстро облетела окрестности. В город хлынули всякого рода рабочие, плотники, каменщики, штукатуры и маляры; за ними явились мелкие, а потом и крупные торговцы... Из подгородных деревень стали подвозить лес для построек, припрятанные съестные припасы и всякий, из Москвы же увезённый товар. Хозяева сожжённых, разрушенных и ограбленных домов занялись возобновлением и поправкой истреблённых и попорченных зданий. Застучал среди пустынных ещё улиц топор, зазвенела пила...»

Уся ця велетенська робота з відбудови Москви була підпорядкована спеціальній комісії, створеній у 1813 р. Олександром І. Перед нею було поставлено також завдання будівництва нового громадсько-адміністративного центру міста з напівкільцем парадних площ. Передбачалося перепланування та укладання нових червоних ліній (тобто ліній забудови) з відповідним розширенням середини Садового кільця та винесенням нової забудови фасадами на червону лінію вулиць і провулків. Крім того, було поставлено вимогу дотриматися певної стильової єдності міста з перевагою ампірного стилю.

Протягом двох десятиліть Москва стрімко й невпізнанно змінилася та прикрасилася новими будинками й громадськими спорудами завдяки впровадженню єдиної містобудівної політики, уніфікації фасадів, архітектурних деталей і декору. Міська площа під час ампірної доби набула важливого містобудівного значення (прикладом може бути Театральна площа). Було відроджено архітектурний ансамбль Кремля, відбудовано Московський університет на Моховій, зведено Манеж, а біля Кремля розбито Александрівський сад площею близько 10 гектарів. У 1824 р. завершилося будівництво Великого і Малого театрів.

Наприкінці 20-х — у першій половині 30-х рр. ХІХ століття, тобто вже на очах Михайла Максимовича, який прибув до міста у 1819 р., Михайла Щепкіна (1823) й Осипа Бодянського, що став москвичем у 1831 р., відбудову післяпожежної Москви було завершено та розпочато реконструкцію і розширення центру й прилеглих вулиць. Зводилися торгові комплекси нового типу: Купецька біржа на Ільїнці, перший у Росії Пасаж (Голіцинська галерея) між Великим і Малим театрами та Кузнецьким мостом. Крім того, в Москві відкрилися: 1-ша дитяча лікарня, 1-ша Градська, Новокатерининська й Очна лікарні, Набілковська і Маросейська богадільні, Міський сирітський притулок, Міщанське училище, навчально-виховні заклади — Олександрівський інститут і Миколаївський сирітський інститут. У 1833‒1836 рр. на Моховій вулиці було зведено новий будинок Московського університету та університетську церкву Св. Тетяни. Відкривалися нові вищі навчальні заклади: Вище технічне училище (1830), Межовий інститут (1835), Петровська академія (1865). Відновлювалися старі й будувалися нові храми. У 1830 р. у Нескучному саду збудовано приміщення літнього цирку.

Біля Кремля було знято бастіони Петра І, а на їх місці укладено проїзди біля стіни Китай-города — сучасні Театральний і Китайський проїзди. Тоді ж було відкрито Воскресенську площу. З’явилися Пречистенський, Нікітський, Страсний, Петровський, Рождественський, Сретенський, Чистопрудний, Покровський і Яузький бульвари. Починаючи з 20-х рр., коли було остаточно знесено Земляний вал і навколо міста прокладено вулицю Садову довжиною 17 кілометрів, ішла забудова так званого Садового кільця, що існує до цього часу.

Храм Христа Спасителя, Кремль з новим комплексом Великого Кремлівського палацу та дзвіницею Івана Великого — увінчували концепцію центру Москви, втілену в 1830‒1850-х рр. (щоправда, храм Христа Спасителя тоді ще будувався). Вони панували над Першопрестольною.

Зовнішній вигляд центру Москви значно змінився після того, як помістили в трубу річку Неглинну. На її місці, позаду Малого театру, була прокладена нова вулиця — Неглинний проїзд (в ньому поселився Михайло Грушевський у 1892 р.), а міст на вулиці Кузнецький міст було знесено. Та найбільше радувало москвичів те, що дві великі площі — Театральна і Воскресенська, які восени й навесні нагадували суцільне болото й були практично непрохідними й непроїзними, стали рівними, чистими й красивими. За Неглинним проїздом, над колишньою течією Неглинки, було влаштовано Цвєтной бульвар, що починався від Трубної площі.

Звичайним московським будинком став невеликий одно- або двоповерховий особняк із класичним фронтоном, за яким знаходився доволі великий двір із господарськими службами; три і чотири поверхи зустрічалися в Москві рідко. Цікавий побутописець Москви Петро Вістенгоф розповідав у книзі «Очерки московской жизни», що вийшла у світ у 1842 р.: «С каждым годом наружный вид Москвы украшается быстрою постройкою огромных красивых домов, принадлежащих казне и частным лицам». Утім, казенні будинки часто нагадували казарми з колонадами та царськими орлами на фронтонах, говорячи словами Шевченка, були «казармовидними».

Тодішній поет писав:

В мои года хорошим было тоном

Казарменному типу подражать,

И четырем или шести колоннам

Вменялось в долг шеренгою торчать

Под неизменным греческим фронтоном.


Будинки в Москві то «вибігали» на вулицю, то подавалися назад, углиб дворів. Спроби вирівняти традиційні звивини вулиць зустрічали, особливо в центрі, жорсткий опір власників будинків. Ще однією характерною особливістю Москви було те, що великі будинки були «перемішані» з маленькими будиночками: «Вы видите палаты вельмож подле мирной хижины ремесленника, которые не мешают друг другу, у каждого своя архитектура, свой масштаб жизни; ходя по Москве, вы не идёте между двумя рядами каменных стен, где затворены одни расчёты и страсти, но встречаете жизнь в каждом домике отдельно» (Петро Вістенгоф).
«Москва — великий гостиний двір»
У 1830–1840-х рр. Москва, зберігаючи риси дворянського міста, дедалі більше перетворювалася на промисловий і торговий центр усієї Росії. Основним змістом промислового перевороту був перехід від мануфактури до фабрики. Цей процес завершився у другій половині ХІХ століття після скасування кріпосного права.

Штрихи промислової Москви, яка ще не втратила своєї затишної сільської іпостасі й, тим більше, першопрестольності, зірко підмітив Петро Вяземський:

...Есть прелесть в этом беспорядке

Твоих разбросанных палат,

Твоих садов и огородов,

Высоких башен, пустырей,

С железной мачтою заводов,

И с колокольнями церквей!

У цих поетичних рядках — усе точно. На початку ХІХ століття у Москві нараховувалося близько 8,5 тис. будинків і при них понад 1,5 тис. садів! За статистичними даними городи у тодішній Москві займали 1/6 міської площі, сади — 1/12. Сучасник писав: «Сходство с деревенскими усадьбами увеличивалось ещё массой зелени. Редко при каком из... особняков не было хотя бы небольшого садика. Сады при иных домах были громадны, были прямо целые парки». За цих умов інтенсивне промислове будівництво протягом перших десятиліть мало впливало на зовнішній вигляд міста. Незважаючи на те, що в Москві діяло понад 850 підприємств, у місті все одно домінували кремлівські собори, дзвіниці храмів, Меншикова і Сухарева вежі.

У 1830 р. завод братів Бутеноп розгорнув у місті виробництво сільськогосподарських машин. У 1835 р. було прийнято перший фабричний закон в Росії «Положення про відносини між хазяями фабричних установ і робочими людьми...». У 1836 р. затверджено Положення про акціонерні компанії, в Москві вікрито Робітний дім. Наступного року було засновано Московську фондову біржу, вже в 30-х рр. у місті влаштовувалися виставки мануфактурних і фабричних виробів. У Москві тоді переважала текстильна промисловість, її продукція користувалася світовою популярністю. Текстильні фабрики складали понад 90% загального числа московських підприємств і на початку 1840-х рр. займали понад 1300 будівель. Французький маркіз Астольф де Кюстін, який відвідав Москву в 1839 р., записав: «Її шовки з честю суперничають на російському ринку з тканинами Сходу та Заходу». «Указатель Москвы» (1852) зазначав: «Если не подлежит сомнению, что русская мануфактурная промышленность идет, во многих отношениях, наравне с иностранною, то не менее верно и то, что большая часть сделанных ею успехов принадлежит Москве». До речі, фабриканти Київської та Волинської губерній купували барвники для сукна не тільки в Одесі, а й у Москві. У другій половині 30-х рр. спостережливий Микола Гоголь зафіксував: «Москва — кладовая, она наваливает тюки да вьюки... Москва... шлёт товары на всю Русь... Москва — большой гостиный двор».

Якщо в 1814 р. у Москві нараховувалося 253 підприємства, на яких працювало 27,3 тис. робітників, то про Москву кінця 30-х рр. уже згаданий Загоскін писав: «...В Москве различных заводов 198, фабрик 884, ремесленных заведений 2989, всего 4071. При них рабочих людей 70 209, что составляет более, чем пятую долю всего народонаселения Москвы». В історичних працях є відповідні цифри про середину ХІХ століття — 443 великих підприємства і 46 тис. робітників. Але, якщо враховувати й дрібні підприємства, тоді загальна кількість зросте вдвічі. У 40-х рр. ХІХ століття 732 московських підприємства займали 1259 будівель. Серед великих підприємств, що розміщувалися в кількох корпусах, виокремлювалися фабрики Гучкових, Прохорових, Новікова.

Економічному розвитку Москви, та й більше — усієї країни, сприяло безпрецедентне будівництво першої в Росії залізничної магістралі Петербург — Москва, що розпочалося в 1843 р., а наступного року на великому пустирі біля Каланчівського поля неподалік від Красних воріт розгорнулося зведення залізничного вокзалу, який, як і вся залізниця, був введений у дію в 1851 р.

Важливим фактором капіталізації став інтенсивний приплив іноземних інвестицій, які сприяли швидкому подоланню прірви між напівфеодальною Росією і передовими, розвинутими країнами Заходу. Скажімо, в 1857 р. у Москві засновано станкобудівний завод братів Бромлей. Узагалі з середини ХІХ століття в Москві нестримно зводилися фабричні корпуси, вокзали, банки, торгові пасажі та універсальні магазини, великі доходні будинки, що значною мірою визначало формування основних магістралей міста. Перші ознаки переходу Москви від дворянського міста до капіталістичного спостеріг ще Пушкін майже за три десятиліття до реформи 1861 р.: «...Москва, утратившая свой блеск аристократический, процветает в других отношениях: промышленность сильно покровительствуемая, в ней оживилась и развилась с необыкновенною силою. Купечество богатеет и начинает селиться в палатах, покидаемых дворянством». Микола Гоголь якось занотував у записній книжці: «Какие продукты и через какие пристани идут... в Москву?» Один зі свідків тогочасних процесів писав у середині 40-х рр. ХІХ століття: «Москва сделалась в настоящее время столицей промышленности, куда стекаются все богатства внутреннего трудолюбия и торговой мены России с другими государствами. Москву снабжают все порты Балтийского, Черного и Азовского морей колониальными товарами; южная Россия — шерстью, хлебородные губернии — жизненными припасами». Зі свого боку, Москва доставляла свої мануфактурні вироби на всі ринки Росії, зокрема, на українські ярмарки, до Сибіру, Середньої Азії і навіть Китаю. Московська губернія виробляла половину всіх бавовняних товарів Росії.

Господарем Москви стає купець, фабрикант, промисловець. Він скуповував дворянські особняки, знімав із їхніх фронтонів герби старих господарів міста — князів Голіциних, Долгоруких, Шаховських, Щербатових — і вивішував незграбні вивіски купців Солодовникових, Шелапутіних, Хлудових, Обєдіних тощо.

У середині 40-х рр. Бєлінський уже зафіксував: «В Москве повсюду встречаете вы купцов и всё показывает вам, что Москва по преимуществу город купеческого сословия. Ими населён Китай-город; они исключительно завладели Замоскворечьем, и ими же кишат даже самые аристократические улицы и места в Москве, каковы Тверская, Тверской бульвар, Пречистенка, Остоженка, Арбатская, Поварская, Мясницкая и другие улицы». Всього у Москві 1834–1840-х рр. на 15,7 тис. дворян уже припадало 17,8 тис. купців. Хоча купці, як і дворяни, складали лише 4–5% населення Москви, вони вже тримали у своїх руках основні важелі господарського життя стародавньої столиці Росії — оптову та роздрібну торгівлю і промисловість. Значно збільшилася роль купецтва в управлінні Москвою, її забудові, з’являлись ознаки його впливу на культурний клімат і колорит Москви.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка