Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка29/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   56

«“Промінь” був єдиним українським органом»
Грушевський ще в юності зрозумів, що «ніякі популяризації… курси, хоч би як талановиті, не можуть дати стільки для… зрозуміння завдань своїх як члена певного громадського колективу, як журнал, скільки-небудь серйозно поставлений, щиро і послідовно відданий певним програмним завданням». Він узагалі вважав, що журнал, в якому «робиться постійний вибір суголосного з біжучого літературного життя і ведеться полеміка з загрозливим і ворожим, має величезне значення для формування і уяснення світогляду, для орієнтування в життю і культурнім чи науковім матеріалі». У Москві це набувало особливого значення. Михайло Сергійович свідчив, що робота в українському журналі «займала весь час мого побуту в Москві». Турбота про підготовку чергових номерів «Променя» пронизувала все московське листування Грушевського. В листопаді 1916 р. він писав Єфремову:

«“Промінь” спізнюється почасти від залежних, почасти від незалежних причин. Але потроху наладжується, і коли Господь подовжить йому віку, то я думаю, що з Різдва піде краще — публіка підбереться, привчиться і таке інше». Приблизно тоді повідомляв і Стебницькому: «Журнал потроху наладжується — коли б тільки Господь продовжив віку».

Грушевський добивався переводу журналу «до кращої друкарні» та на початку 1917 р. украй емоційно писав Стебницькому: «Прошу і я Христом-богом, бо коли не дістанемося до кращої друкарні, то тут “Проміневі” каюк».

У № 5–6 1 січня 1917 року було оголошено, що «з 15 січня часопис переходить до иньшої друкарні, і редакція сподівається виходу більш акуратного». Редакція розглядала № 5–6 і № 7–8, що вийшли у січні 1917 р., як номери за 1916 р., вибачалася, що «через технічні обставини» вони виходять з великим запізненням і обіцяла, що «коло 10-го лютого вийде № 1–2 за 1917 рік і потім будуть подвійні нумери виходити аж до вирівняння часу». Але всі революційні плани змінили.

У «Споминах» є чимало нарікань Грушевського на організацію роботи в «Промені». Зокрема, він розповідав, що своєрідним кур’єром між членами редакції був дехто Василь, гімназист, який евакуювався з каменецької гімназії до Москви (за словами Михайла Сергійовича, той здійснював «матеріальну» комунікацію). «Прийнято його на сю посаду з якихось гуманістичних міркувань, і не знаю, наскільки та посада була добра для нього, але що він надавався для сеї роботи дуже мало, се було певно. “Комунікація” була дуже повільна; правда, що й мешкали ми чортзна на яких дистанціях».

Але надто неприязно ставився Грушевський до управителя редакції «Променя» Семеця, який «дуже запустив діло, не зложив доброї книги передплатників, ні адрес, приходили безнастанно скарги на лиху експедицію». Щоправда, пізніше загальний нагляд над адміністрацією журналу взяв на себе Зиновій Моргуліс, але налагодити справу не встиг, бо вже «надходили революційні події». Через ці об’єктивні причини наприкінці зими 1917 р. уже було не важливо, що «до редакційних справ Винниченко, видимо, тратив інтерес, не чулось між нами якогось внутрішнього зв’язку».

Проте, поки виходив «Промінь», Михайло Сергійович піклувався про все, що з ним було пов’язане. Зокрема він переживав з приводу того, що в журналі «белетристики дуже мало, і публіцистики». Шукав авторів, що писали б про економічний стан України у складі Російської імперії, про кооперативне життя. Просив повернути йому статті, надіслані 1915 р. до Одеси в журнал «Основа», закритого російською військовою цензурою, «бо вони придалися б для “Проміня”».

Або, скажімо, в листі до Петра Стебницького (25 листопада 1916 року) Грушевський із перших же рядків замовляє статті йому та Лотоцькому з проханнями відобразити «не тільки місцеві і петербурзькі, а й загальні справи, які з Петербурга ісходять». Добре знаючи обох авторів, Грушевський писав з приводу тематики статей: «В поділі їх з Ол. Гнатовичем (Лотоцьким. — В. М.) у Вас не може вийти карамболя, бо Ви певно й тепер, як завсіди, гостро порозуміваєтеся». В цих словах відбилося тонке знання Грушевським зовсім різних характерів Стебницького й Лотоцького, які, доповнюючи один одного, разом робили спільну справу. Очевидець свідчив: «Втілений скепсис — один, і нестримний рух — другий, огонь і вода — ці довголітні товариші на одній роботі доповняли себе обопільно і так добре одтіняли свої супротилежні вдачі, які сходилися проте на одному, мов ті два воли в одній супрязі. І коли Лотоцькому належала здебільшого ініціатива, то виконання падало рівно на обох, і Петро Януарович (Стебницький. — В. М.) свою частку громадської роботи… виконував не одкладаючи, твердо й певною рукою». Сам Лотоцький згадував, що Стебницький, на відміну від нього, «мав здібність про найгостріші речі висловлюватись так, що справа, не тратячи на свойому змісті, позбувалася свого гострого характеру». Про співпрацю з Стебницьким він писав так: «…Наше однодумство в справах засадничих українства виключало можливість яких будь принципових розходжень, а в своїх більших працях ми однаково радилися звичайно один з одним…»

У згаданому листі до Стебницького Михайло Сергійович знову зачіпав болючу тему: «Представте, що найтяжче з белетристикою. Чи не вірять в існування журналу і придержують автори чи таки перестали писати? От штука».

Проте все ж таки «Промінь» опублікував чимало цікавих белетристичних матеріалів, зокрема п’єсу Володимира Винниченка «Пригвождені», вірші Павла Тичини, Олександра Олеся, Христі Алчевської, яку сучасний український письменник-москвич Іван Шишов назвав «славнозвісною українською поетесою й неперевершеною красунею»:

О, я вірю — сонце встане

І наш край озолотить,

Усміхнеться ранок ясний

Нам із неба, мов дитя.

І розвіються тумани,

І вквітчається життя

Світлом, барвами, росою

І здивує всіх красою!..
«Промінь» друкував і вірші Павла Тичини, в нього вже складалася перша збірка «Соняшні кларнети» (1918), яку Андрій Ніковський оцінив як «нове слово в українській поезії». А про поему «Скорбна Мати» перший сказав несподівано:

«Ті, хто посилав під Крути ту нашу чисту й ніжну молодь, робили тяжке й непотрібне злочинство. Але ж не марно гинули юнаки! Поема П. Тичини — це перша пісня трувера про національне горе жінки-матері, українки, України-матері, що квилить, плаче страдниця над своїм ніжним квітом, над тим tenera proles. Крути — це епизод, що в свій час нічого не змінив в стратегичній і політичній обстановці, але епизод цей набуває загально-національного образу і краси, бо над ним дрижить некуча сльоза матері».

Проходила по полю…

— І цій країні вмерти? —

Де Він родився вдруге, —

Яку любив до смерти?


Поглянула — скрізь тихо.

Буяє дике жито.

— За щó Тебе росп’ято?

За що Тебе убито?


Не витримала суму,

Не витримала муки, —

Упала на обніжок,

Хрестом росп’явши руки!..


Нерідко белетристичні й мистецтвознавчі публікації журналу визначалися гостротою й витонченістю пера. Скажімо, в невеликій нотатці Симона Петлюри «Плутанина» (№ 7–8, 7 січня 1917 року), де йшлося про щойно тоді померлого українського письменника Леся Мартовича, автор заперечував проти йменування його в Росії лише «галиційським белетристом»: «Се так, якби хтось сказав: “М. Горький — Нижегородський белетрист”; “Винниченко — Херсонський письменник”… Горький, як письменник, належить в такій мірі Нижегородській землі, як і цілому великоросійському народу, подібно тому, як і Винниченко є здобуток цілої української землі, а не тільки Херсонщини. Так само і Олесь Мартович: він є український письменник, якого однаково знають і читають, як в Галичині, так і скрізь, де живуть українці».

Привертає увагу стаття «Українське мистецтво» (№ 5–6, 1 січня 1917 року):

«Український нарід почав розвивать своє мистецтво разом з своєю національною культурою ще 10 віків тому; характерні відміни національного стилю (кольори, малюнок, композиція, сюжет) виявлялися ще в глибоку давнину, а розвинулися в добу великих рухів українських в XVI–XVIII вв. …

Тепер на завданню українських художників стоїть продовжування того, що зберегла старовина чуття й уміння народу. Вони повинні продовжувати розпочату давно роботу синтезування й вибирання найбільш чистих національних форм та навчання й домагання через них розвиненню своєї нації. Нам близьким і дорожчим буде кожен художник горожанин, котрий дбає про горе й радість, про потреби й стремління рідного краю.

Велика заслуга того художника, що прискорює бодай на один ступінь національне пробудження своєї країни! Висока ідейність завжди дасть одухотворення такому артистові чи буде він пейзажником жанристом, баталистом, малярем, графіком, архитектом чи різьбарем. На завданню наших художників стоїть відродження мистецтва у всіх його проявах. Тут перед ними ціле широке поле, не почата нива, з величезним складом тем, з необмеженим багацтвом невикористаних форм…»

Коротко зупинимося на статті в «Промені» (№ 5–6, 1 січня 1917 року) Леоніда Бурчака, якого Грушевський виділяв ще серед працівників «Украинской жизни»: «Визначною силою по літературі був Леонід Іванович Абрамович (псевдонім — Бурчак)…» Стаття називалася «…Carthaginem delendam». Це частина крилатого латинського виразу, яким відомий державний діяч стародавнього Риму Марк Катон Старший закінчував кожну свою промову в сенаті: «Сeterum censeo, Carthaginem esse delendam». («Втім, я вважаю, що Карфаген має бути зруйнований»). Вираз Катона набув значення позиції, що наполегливо й постійно відстоюється. Цитують іноді лише перших два слова, а Бурчак процитував два останніх. Він вважав, що так само, як Катон уперто добивався свого, українські діячі мають наполегливо боротися за національну школу, бо «яку сторону культурного життя ми не візьмемо, до яких форм його не підійдемо, ми наткнемося на школу, як на перший і головний засіб проводити культуру в життя». В контексті цієї тези Бурчак цікаво міркував про роль українських письменників у національному розвиткові, про їхній надто тяжкий суспільний статус:

«Ми живемо в країні, де всякий письменник під підозрінням, а український — сугубо, де книжка — “вещественное по делу доказательство”, а українська — тим більше; де читач — “нежелательный элемент”, а український — просто злочинець».

Цензор суттєво вибілив Бурчакову статтю, тож вельми дивно, що він залишив ці рядки, як і висновок про те, що в Росії «робилися і робляться всі заходи, щоб українську мову не тільки не пускати в школу, але щоб примусити тих, з кого не можна вже викурити українського духу, не читати по українськи». Тут явно проспав «зросійщений полячок». Автор закликав дбати про українську школу, бо це та лабораторія, в якій з малечку прищеплюється любов до книжки, науки й мистецтва, де витворюється майбутній читач. Цікаво, що в невеликій статті Леонід Бурчак посилався на Чехова, Буніна та Єфремова, що свідчить про його широкий духовний діапазон.

У № 2–4 «Променя», позначеному 11 грудня 1916 року, вийшла стаття Грушевського «Розширення автономії Галичини. Смерть ціс. Франца-Йосифа». Вона стосувалася вже розглянутого мною сюжету, тому лише згадаю про неї словами самого Грушевського:

«…Написана з приводу цісарського рескрипту про розширену автономію Галичини і смерті Франца-Йосифа, що сталася слідом потім, зосталась пам’ятною по тім враженням, які вона викликала в громаді “спочувающих”. Один з “поступових поляків”, Козловський, який підтримував зв’язки з гуртком “Украинской жизни” і, так би сказати, символізував можливість польсько-українського порозуміння на грунті поступовості і радикалізму, заявив своє невдоволення сею статтею, мовляв, занадто “націоналістичною”. Се послужило предметом дебат і свого роду — “переоцінки цінностей”. Оповідали, що навіть жінка Козловського, українка з роду, тільки зросійщена, стала в оборону сеї статті, взагалі похвалила “Промінь” і почала виявляти інтерес до українства, чим Козловський був невдоволений. Такими дрібненькими поміченнями над враженнями і настроями ми тоді цікавились за кілька місяців до революції, і якої революції!»


«Її близькість не відчувалась нітрохи»
Це рідкісно відверте й мужнє визнання, передусім серед тих визначних громадських діячів і революціонерів, які незадовго до Лютневої революції 1917 року явно не чекали такого історичного повороту, тому займалися, в тому числі й Ленін важливими, проте доволі далекими від революції справами.

«Її близькість — се я мушу рішучо сказати в пам’ять тим, які не переживали її перших стадій на місці, навіть тут, в центрі російської опозиції, не відчувалась нітрохи. Надії на те, що російський “старий режим” не вийде ціло з сеї війни, так як більше-менше ціло вискочив з японської, — потрохи наростали, я б сказав — переходили в певність. Але, здається мені, що ніхто не припускав, щоб скрахував він так скоро, раптово і різко, як потім сталось. Здавалось, що се буде довга, затяжна, уперта боротьба з морально ослабленим, захитаним, але ще сильним противником, для котрої треба збирати сили, мобілізувати всякі можливості, щоб використати слабі сторони його, особливо нам, українцям, так немилосердно погромленим і розбитим, збитим з усіх, десятиліттями утворених позицій. Здавалось, що перед нами довга позиційна війна — супроти ренегатства й байдужості свого, против недовір’я і ворожості чужого громадянства, против упадку громадських і соціальних інстинктів в масах, — не тільки що против гніту і насильства уряду. Тим пояснюється, що за неможливістю вести роботу в ширших розмірах, ми з таким завзяттям заходились коло дрібненьких культурних і організаційних справ. Вони представлялись нам цінними опорними пунктами, за котрі, може бути, вдасться потім зачепитись, щоб повести працю серйознішу і ширшу. Такі настрої панували і серед російського громадянства, а українське жило в дуже багатьох спільними настроями і надіями» (виділено мною. — В. М.).

Тепер українські, російські та західні історики багато пишуть про певні революційні очікування в суспільстві вже з другої половини 1916 р., бо війна підготувала його до розуміння наближення революції. В українському русі також відбулися серйозні зміни за два роки війни й відвертої антиукраїнської політики російського уряду. «З другої половини 1916 р. у житті українського громадянства Росії почав відчуватись якийсь перелом, — свідчив Дмитро Дорошенко. — Минулося перше приголомшуюче вражіння катастрофи 1914–1915 рр. Помалу вертався активний настрій, і люди, приглушені війною, прибиті сумнівами, знову почали оживати й гуртуватись коло старих своїх осередків, головно коло Товариства українських поступовців».

Безперечно, Першу світову війну можна розглядати серйозним об’єктивним поштовхом для українських національних прагнень і сподівань, що збіглися з наростанням революційних очікувань. Проте в оцінці справжньої сили цього потужного поштовху та глибини й розмаху суб’єктивних очікувань, очевидно, слід до тонкощів порівняти реальну ситуацію 1914–1916 рр. з історичної столітньої дистанції. Треба прислухатися до гострих, але виважених суджень Михайла Грушевського, який був не тільки свідком історичних подій та багато міркував над проблемою, але й доклав чимало власних зусиль до активізації українського руху. Зокрема, збереглися роздуми Грушевського, зафіксовані у «Спогадах минулого», написаних на самому початку 1922 р. і передрукованих в журналі «Український історик» з нагоди 135-річчя з дня народження Грушевського. Вони є цікавими своєю продуманістю, виваженістю, виокремленістю української теми:

«Тоді вже у всіх було переконання, що старий царський режим з війни ціло не вийде. Саме зломився Брусилівський наступ на Волині, і всякими правдами і неправдами втягнена в війну Румунія крок за кроком окуповувалась армією Макензена. Крайня неприготованість і легкодушність, з котрою російський уряд, втягнувши сю країну, яка крила Росію від ворога на полудневім заході, дав її німцям на знищення, і стягнув на себе новий величезний фронт, викликали крайнє обурення в військових і просто в громадських кругах. Серед генералітету, офіцерства, урядництва, не тільки серед ріжної цивільної публіки вже не криючи говорилося про неминучу потребу зробити кінець царському автократизмові. Промисловці і капіталісти з одного боку, ліберальна інтелігенція — з другого, явно організувались, щоб використати сей момент і взяти провід державою в свої руки, — тимчасом як монархісти в роді кн. Юсупова та Пуришкевича думали врятувати монархію, вбивши царського фаворита Распутіна та замінивши нездару Миколая II котрим небудь з його свояків. Але мало кому уявлялось, що зміна може бути сильнійша і глибша ніж проста заміна царського самовільства конституційною, обмеженою монархією, або дуже мало демократичною республікою, в роді французької. І особливо не тішили себе рожевими надіями ми, українці, знаючи, як не прихильно і підозріло ставиться до українства російська інтелігенція; яких тяжких ворогів воно має на Україні в буржуазії: чужій і своїй зросійщеній — в поміщиках, чиновниках, промисловцях і всяких інтелігентських професіях; як тяжко розбиті й розпорошені українські сили; як мало вони могли працювати в останніх часах серед робітництва і селянства».

«Крах не передчувався», — повторював Грушевський. Він вважав, що, незважаючи на виявлену царизмом історичну слабкість, жорстку критику на його адресу, самі противники деспотизму не передчували його швидкого кінця: «Ніхто з нас не передчував, що перед нами стоять переживання далеко більшого калібру». Більше того, на думку Грушевського, всі скандальні антицарські розмови точилися через те, що у підсвідомості затамувалося прислів’я: «От слова не станется». Тобто, від балаканини ще нічого не трапиться. Звичайно, радикально налаштовані люди могли будувати плани щодо використання поразки Росії з метою ослаблення царизму та вимагати впровадження політичних реформ. «Але загал жив глибоким переконанням про непорушність монархічного ладу, династії, панування бюрократії» (виділено мною. — В. М.).

Якось у «Споминах» з іншого приводу Грушевський сформулював мудру максиму: «Люде рідко оцінюють чи навіть відчувають правильно те, що діється перед ними».
«Не знати вже, де була правда…»
У згаданому № 5–6 «Променя» було опубліковано оповідання Грушевського «Вихрест Олександр» (вихрест — той, хто перейшов у християнство з іншої релігії, яке починалося так: «Коли я перечитував останній том актів про Хмельниччину, виданий київською комісією, серед десятків шабльонових документів, в котрих обвинувачувалися, засуджувалися, каралися різні учасники розрухів (заворушень. — В. М.), увагу мою притягнув до себе один з таких судових протоколів: списаний в дубенськім магістраті засуд розбійника жида — вихреста Олександра. З нескладного, сірого оповідання магістратського писаря, з-під сухої формалістики, приписаної “Порядком” процедури, блиснула мені ясна іскра світлого пориву людської душі і освітила все. І понуру обстановку лютого середньовічного права, перехованого в старій, задумливій атмосфері міського життя сих часів упадку. І всю отсю тяжку, безвихідну замотанину, над котрою хвилевою бурею пролетіла Хмельниччина 1648 р., не здужавши вирвати його з суперечностей і аномалій польського панування і полишивши знову в напруженім безпомічнім стані між злобою розжалених і гнівних панів-месників і неутолимою ненавистю всеї підвладної маси, схвильованої повстанням, і всіх отих нещасних, захоплених, вирваних з звичайних обставин життя, що полетіли по похилій площині бандитства серед загального розпаду життя — пропащих людей в роді братів-вихрестів, підсудних процеса».

На мій погляд, оповідання Грушевського не вражає художньою силою та він і не претендував на це, бо сам відзначив, що, «щільно тримаючись протоколу (судового. — В. М.) і тільки збираючи докупи, очищаючи і порядкуючи його кошлаве, безладне оповіданнє я переказую сю історію». В березні 1916 р. Грушевський, між іншим, писав Єфремову з Казані, що йому запропонували «“Вихреста” пустити в науковий збірник, але я не згоден на се…»

Ішлося про те, що після повернення в грудні 1648 р. гетьмана Богдана Хмельницького з-під Замостя в Україну, війну вважали скінченою, і біженці — поляки та євреї, що повтікали були до Польщі, — стали повертатися на свої згарища. Повернувся і старий єврей Маєр зі своєю сім’єю, а невдовзі його було знайдено вбитого і пограбованого: забрано всі гроші й коштовні речі. В підозрі у скоєнні цього злочину арештували вихреста Олександра, який під тортурами в усьому зізнався перед польським судом, знаючи, що йде на вірну смерть.

«Тоді суд спитав його, як хоче приготовитися до смерти? Чи покликати йому священника, тому що він був вихрещений на християнську віру. Олександрові ще відкривалася слабка можливість щось виторгувати від смерти за помочю релігії — удатися до протекції духовенства, просити пожалувати як вихреста, може попробувати щось зискати, заявивши бажаннє перейти на католицьку віру з православної, на котру його вихрестили козаки».

Проте «ренегат, розбійник і Бо-зна ще хто — він мав тепер перед собою тільки одно: вмерти, як годиться»:

— Я не з доброї волі охрестився, козаки мене охрестили. Немало наших вихрестилося, а потім знову жидами стали, і я не хочу бути християнином. Прошу, аби мені вмерти в жидівській вірі, а ім’я моє Лейба…

«Тоді й суд… засудив яко убийника на кару смерти, відрубаннєм голови мечем, а засуд для пам’яти велів записати.

Вихрест Олександр в смерті своїй приложився до віри отців».

Очевидно, саме цей вчинок найбільше вразив Грушевського і став основною причиною написання ним «Вихреста Олександра». Говорячи словами Людмили Старицької-Черняхівської, «М. Грушевський не тільки дає нам вірну історичну обстанову, він дає і вірну історичну психологію дієвих осіб, що найтрудніше…». У статті «Як я був колись белетристом?» (1925) Грушевський признавався, що після абсолютної відмови від белетристики, як громадської справи, він все ж таки звертався до неї у разі виникнення бажання поділитися настроями, думками, образами, що не давали спокою, і «шукаючи» свого виразу. Інколи Михайло Сергійович не міг висловити все це ні у своїх наукових працях, ні в публіцистиці, а настрої, думки та образи «не хотіли» залишатись «зачиненими дітьми» його думки.

У згаданій статті Грушевський розповідав про те, як відмовився від юнацького наміру стати письменником і «зломив перо белетриста». Микола Жулинський тонко підмітив, що в цьому життєвому виборі причаївся задавнений сумнів у можливості через літературну творчість максимально «послужити національному українському відродженню». До того ж, Михайло Сергійович одразу вкладав у свою мрію організаційно-громадський мотив: «Я хотів стати українським письменником, редактором, видавцем-редактором і видавцем навіть більше, ніж письменником». Грушевський обрав наукову й громадсько-політичну роботу, бо саме цього вимагали від нього інтереси боротьби за відродження України.

В оповіданні «Вихрест Олександр» привертають особливу увагу рядки, в яких автор у суворій відповідності з документами розповідає про те, як за вказівкою суду катували вихреста з метою одержання необхідних зізнань:

«Не знати вже, де була правда бо чим далі, тим більше ставало очевидно, що замучений Олександр стратив уже всяку відпорну силу і готов був давати саме як раз такі відповіди, яких від нього хотіли, — аби тільки не мучитися… Він був уже зовсім зломаний тортурами, погодився з думкою про неминучу кару смерти і тільки не хотів нових мук. Тому заявив, що в протоколі все вірно, так як він показував на муках, і він все те “добровільно потвержує”».

Від цього конкретного історичного факту з вихрестом Олександром Грушевського відокремлювало понад два з половиною століття, тоді як до сталінських процесів зі застосуванням тортур для одержання запланованих катами зізнань залишалося менше двох десятиліть. Здавалося б, що спільного між абсолютно різними епохами, суддями й підсудними, катами і мучениками? Проте є щось містично-пророче в тому, що Грушевський опублікував оповідання «Вихрест Олександр» на самому початку переломного 1917 р.

Вчитаймося ще раз: «Він був уже зовсім зломаний тортурами, погодився з думкою про неминучу кару смерти і тільки не хотів нових мук. Тому заявив, що в протоколі все вірно, так як він показував на муках, і все те “добровільно потвержує”».

Господи, та це ж про в’язнів сталінських застінків сказано! В них застосовувалися не лише фізичні тортури, але й витончені психологічні методи розлюднення ув’язнених. Письменник Василь Гроссман писав про це у романі «Жизнь и судьба»: «Тех, которые продолжали упорствовать в своем праве быть людьми, начинали расшатывать и разрушать, раскалывать, обламывать, размывать и расклеивать, чтобы довести их до той степени рассыпчатости, рыхлости, пластичности и слабости, когда люди не хотят уже ни справедливости, ни свободы, ни даже покоя, а хотят лишь, чтобы их избавили от ставшей ненавистной жизни». Сталінських ув’язнених доводили до того позамежного стану, коли вони, «обезумев от муки» (Ахматова), втрачали саме бажання жити.

Мені згадався закатований Сталіним Християн Раковський — болгарин за національністю, румунський підданий, діяч європейського соціал-демократичного руху, відомий борець за світову соціалістичну революцію, близький друг Льва Троцького, який за ініціативи Володимира Леніна понад чотири роки очолював Радянський Уряд України (з січня 1919 р. до липня 1923 р.). У справі так званого «антирадянського правотроцькістського блоку» (1938) він був названий агентом англійської розвідки з 1924 р. і японським шпигуном з 1934 р. Раковський загинув, не скорившись Сталіну. Незадовго до розстрілу в Орловській в’язниці заявив: «Нехай я скоро помру, нехай я труп, але пам’ятайте… коли-небудь і трупи заговорять».

Згадав я Раковського ще й тому, що Грушевський певною мірою довіряв йому, принаймні, не відторгував, як інших більшовицьких чільників. Ось у січні 1922 р. надіслав Олександру Олесю з Відня журнал «Борітеся — поборете!» (1921, № 10), в якому було вміщено його відкритий лист Раковському. Грушевський намагався переконати його в необхідності кооперації «українських радянських соціалістичних партій», закликав урахувати умови національного розвитку: «Коли б Ви з ним бачились, як се не трудно Вам би було, спитайте, чи він одержав примірник, висланий до нього до Харкова, як ні — то будьте ласкаві йому передати оден. І я дуже буду вдячний, якщо Ви повідомите, чи він приїхав і коли і куди виїздить, чи надовго — де його можна піймати…» Судячи з усього, відповіді Грушевський не отримав, але Михайло Сергійович знав, що звертався до єдино-можливого серед можновладців адресата.

Християн Раковський увійшов в історію вже тим, що настійно й рішуче закликав Володимира Леніна забезпечити й захистити суверенітет України, хоча б елементарну економічну самостійність республіки від молоху союзних наркоматів і главків. Я першим опублікував ще в 90-х рр. минулого століття листи Раковського до Леніна. Голова Українського Уряду писав вождю таке, що й наснитися нікому не могло: «Мы отсюда гоним хлеб, уголь, мы вывезли из Киева в 1919 г. громадное количество драгоценностей и всякого имущества, мы отправили в Наркомфин в 1920 г. всю валюту иностранную, которую нашли здесь, но на наши нужды Москва не обращает никакого внимания». Фактично Раковський вказував на підтримку Радянським Урядом ще царської політики, через яку, говорячи словами Грушевського, «Україну в значній мірі обчищено з усяких матеріалів, що при кожній нагоді вивозились відси до російських столиць». Важко повірити, але Грушевський був на близьких позиціях із Раковським в оцінці радянської й партійної бюрократії. В листі Грушевського до голови Раднаркому України йшлося про те, що бюрократичні елементи «збільшують відчуження апарату Радянської Республіки від живого народного життя, від трудових робітничо-селянських мас України, відновлюють старе російське “средостеніє”, в котрім застряють і гинуть потяги до творчої праці, до помирення і об’єднання в спільних завданнях українсько-національних і загально-соціалістичних течій…» (Великий українець. Матеріали з життя та діяльності М. С. Грушевського. К. : Веселка, 1992. С. 282). Якраз Раковський добре розумів це; будучи в опозиції до Сталіна, він писав, що партійна і радянська бюрократія розклала й підмінила собою партію, усунула її від народу й «культивує навколо себе гнійник».

Коли Сталін вислав Раковського, Сергій Єфремов, якого на той час цькувала більшовицька влада і який не симпатизував колишньому голові Раднаркому України, записав у своєму щоденнику (7 жовтня 1928 року): «Дихати нема чим… Нема з ким говорити, нема кому скаржитися… (йшлося про лідерів радянської влади. — В. М.). Коли мене висилали в 1922 р., я написав до Раковського прикрого листа — і Раковський завстидався. Тепер навіть Раковського, людини з революційним минулим, що обов’язувало до якогось мінімума порядності — там нема. І взагалі нікого нема».

Це точне спостереження Сергія Єфремова могло б стати своєрідним моральним камертоном в оцінках Раковського в сучасних дослідженнях терору в Україні під час громадянської війни. Це так само важливо, як і визначити місце та роль голови Раднаркому України в більшовицькому терорі. Принаймні, ненауково розглядати нині неоднозначну, багатогранну постать Християна Раковського лише крізь призму червоного терору.

Маємо пам’ятати, що Сталін не терпів Раковського. До цього часу маловідомо, що «найпекучіший і отруєний характер мала, безумовно, ненависть Сталіна до Раковського» (Троцький). Чому? Значною мірою тому, що в 1922 р. голова Раднаркому України безкомпромісно виступив проти сталінської ідеї «автономізації», яка передбачала входження незалежних національних республік до Радянської Росії на автономних правах. Раковський протиставив «автономізації» ідею суверенної України, заявивши, що Сталін «знищує суверенність республік, які в союз об’єднуються». Голова Українського Уряду не побоявся заявити Сталіну, що його політика врешті-решт призведе до «скасування незалежних республік». І це в той час, коли перший секретар ЦК Компартії України Дмитро Мануїльський догідливо доповів генсеку про свою підтримку «ліквідації самостійних республік»!

За умов загальної ейфорії навколо створення Союзу РСР один Раковський знайшов у собі мужність заявити: «Питання про союзне будівництво тепер розв’язано на більш-менш тривалий період. Я не вважаю, що його розв’язано назавжди. Ні, до цього питання нам доведеться ще сто раз повертатися».

Більше того, на XII з’їзді партії у квітні 1923 р. голова Раднаркому України сказав немислимі для того часу слова: «Я заявляю, що союзне будівництво пішло неправильним шляхом». Він вимагав: «Більше прав, більше коштів, більше ініціативи в усіх галузях окремим радянським республікам». Зокрема, Раковський пропонував відняти від союзних наркоматів дев’ять десятих прав і передати українським наркоматам. Голова Українського Уряду вперто наполягав на тому, щоб у межах СРСР «реально забезпечити інтереси України».

Якось, виступаючи в Києві, професор Гарвардського університету Роман Шпорлюк висловив доречну думку про те, що незалежна Україна виникла не випадково, а завдяки тому, що й у радянські часи були люди, які за неї боролися, хоча й гинули в таборах і в’язницях, були розстріляними. Безсумнівно, про Раковського він навіть і гадки не мав, проте той також гинув у таборах і був розстріляний. Наївно було б стверджувати, що Раковський був сталінським мучеником за Україну, проте нерозумно забувати про його внесок у відстоювання інтересів України на початку 20-х рр. минулого століття. Робити це перед Йосипом Віссаріоновичем голові Уряду України Християну Раковському було нітрохи не простіше й не легше, а то й набагато складніше й важче, ніж гетьману Богданові Хмельницькому відстоювати соборність України перед російським царем Олексієм Михайловичем.

В одному сучасному науковому виданні прочитав, що Раковський «еволюціонував від поглядів запеклого інтернаціоналіста до поміркованого українського націоналіста». При всій неточності формулювання, ця думка свідчить про тверезий погляд на заслуги Раковського перед Україною. Насправді він не перестав бути інтернаціоналістом і не став українським націоналістом, але на посту голови Уряду цей мудрий державник об’єктивно захищав Україну від сталінських зазіхань.

Звичайно незалежність України Раковський розумів абсолютно не так, як Грушевський. Між ними не було й не могло бути повного взаєморозуміння, і Михайло Сергійович не вірив у щирість голови уряду в спробах повернути його в Україну, проте в згаданому вище листі до Раковського він змушений був звертатися до нього, як «соціаліст до соціаліста, в ім’я спільних інтересів соціалістичної революції… світового визволення праці і працюючих мас, яке є нашою і Вашою спільною метою…». Значну частину роботи з повернення Грушевського в Україну було виконано саме в період, коли Уряд очолював Раковський.

На початку 1922 р. Політбюро ЦК КП(б)У уповноважило голову Раднаркому України з’ясувати за кордоном можливість приїзду в Україну Грушевського та його однодумців. Навесні 1923 р. Раковський передав через Миколу Чечеля запрошення Грушевському приїхати в Україну. Зі свого боку Грушевський ще на початку 1922-го з Раковським «продовжили… розмови, розпочаті Чечелем». У травні 1923 р. Політбюро доручило Раковському розв’язати питання про можливість легалізації колишніх українських есерів групи Грушевського–Черкасенка і Степаненка. Рішення Політбюро ЦК КП(б)У «Про проф. Грушевського», яке не заперечувало проти в’їзду в Україну Грушевського, і відповідне рішення Політбюро ЦК РКП(б) були прийняті в листопаді 1923 р., коли Сталін уже позбувся Раковського на посаді голови Раднаркому України, відправивши його послом СРСР до Великобританії. Восени 1923 р. питання про повернення в Україну було принципово вирішене самим Грушевським.

На початку 90-х рр. минулого століття, тобто на зорі незалежної України, я писав у монографії «Християн Раковський: невідомі сторінки життя і діяльності»: «Можна сподіватися, що нова Україна, яка встала з колін, великодушно поставиться до історичної постаті першого голови Раднаркому. Критично осмислюючи діяльність Х. Г. Раковського на посту голови уряду, не забуватимемо, що його кредо було: “Забезпечити інтереси України”». Пройшов час, і таку саму надію хочу висловити тепер, на початку ХХІ століття.

Як би там не було, маємо пам’ятати, що в рамках історичного часу і конкретних можливостей, у річищі своїх переконань Християн Раковський боровся за те, щоб Україна стала незалежною і вільною. Навряд чи можна поставити поруч із ним кого-небудь із наступних керівників України, навіть Петра Шелеста, за незвичайністю й масштабністю постаті та мужністю, самостійністю, незалежністю, принциповістю, наявністю власної точки зору й умінням захищати її перед Москвою в інтересах України.

Що вдієш, якщо майже кожний історичний сюжет таїть несподівані ремінісценції, вимагає обов’язкових екскурсів в історію. Втім, упевнений, що Грушевський не осудив би мене за звернення до постаті такого масштабу, дослідженню діяльності якої я присвятив якусь частину свого наукового життя.

Та треба схаменутися, бо тема моєї розповіді зовсім інша…


«Займала мене справа

засновання українського видавництва»
«Я мав купу видавничих планів», — так писав у «Споминах» Михайло Грушевський. Зокрема, він підготував працю «Всесвітня історія в короткім огляді», шість частин якої вийшли в 1916–1918 рр. у Петрограді, потім у Києві. З видавництвом братів Михайла й Сергія Сабашникових Грушевський ще з Казані вів переговори про видання своєї популярної праці «Культурно-національний рух на Україні в ХVІ–ХVІІ віці» (вперше вийшла в 1912 р.).

Фірма братів Михайла й Сергія Сабашникових була заснована в Москві в 1891 р. Після смерті Сергія Сабашникова у 1909 р. справами керував його брат. Спочатку фірма знаходилася на Нікітському бульварі, 8, потім — на Тверському бульварі біля Нікітських воріт, а після пожежі 1917 р. — в Калашному провулку. Михайло Сабашников писав: «После пожара 1917 года издательство лишилось помещения для редакции… Мы занимались в старой заброшенной дворницкой при складе в Калашном переулке. Только осенью 1918 года освободилась в том же владении квартира, которую мы и заняли».

Грушевський відвідав видавництво братів Сабашникових у 1916 р., коли воно знаходилося біля Нікітських воріт. Він навіть отримав аванс у 300 карбованців, між іншим, чималі гроші. Цієї суми Грушевському вистачило б оплатити квартиру на Арбаті майже за половину часу свого перебування. Михайло Сергійович доволі швидко переклав цю книгу. Проте Михайло Сабашников пізніше згадував, що рукописи Грушевського згоріли в жовтневій пожежі 1917 р.

Фірма «М. і С. Сабашникови» славилася високим рівнем видавничої культури. Письменник Леонід Андреєв писав про це видавництво: «Там осознанное стремление к общественности или к красоте, там видна высокая цель, к которой идет издатель…» Спочатку фірма випускала науково-природничу, а з початку XX століття — і гуманітарну літературу. За час існування нею було видано понад 600 назв книжок накладом 1,5 млн примірників.

Крім того, Грушевський сподівався перевидати в Синодальній друкарні, що на Нікольській вулиці, знайомий уже нам батьків підручник з церковнослов’янської мови.

За допомоги Шеремецинського у великій друкарні Рябушинського було розміщено третю частину VIII тому «Історії України-Руси». Представник династії фабрикантів і банкірів Рябушинських, великий промисловець, старообрядець, почесний опікун Рогозького кладовища в Москві Павло Рябушинський відкрив свою друкарню у 1907 р. Називалася вона «Утро России» і була оснащена найновішою на той час технікою, друкувала книги не лише кирилицею, але й, так би мовити, громадянським шрифтом. Перед початком Першої світової війни друкарня Рябушинського була однією з найбільших у Росії. Знаходилася вона у Великому Путинківському провулку, тобто між Пушкінською площею і Наришкінським провулком.

Будинок № 5 було збудовано на початку ХХ століття за проекто відомого архітектора Федора Шехтеля (він, до речі, був автором і будинку Степана Рябушинського на Малій Нікітській вулиці). У 1999–2002 рр. було відновлено первісний вигляд будинку, в якому знаходилася друкарня. Це — блискучий зразок повернення до життя оригінального замислу, очищеного від пізніших добудов і нашарувань. Зараз можна милуватися прекрасним фасадом, який виходить двома величезними симетричними вікнами (висотою в три поверхи!) на Великий Путинківський провулок. Ці вікна, що є головним засобом художньої виразності, ненав’язливо розділено на три секції, ззовні стіни облицьовано глазурованою цеглою, кути ризоліта закруглені. Будинок колишньої друкарні Павла Рябушинського дає можливість уявити Михайла Грушевського в контексті свого часу. Між іншим, якраз у районі Великого Путинківського провулку відбулося віртуальне перетинання Грушевського з Шевченком, який побував тут 20 березня 1858 року: «…Страстным бульваром вышел на Дмитровку». Шевченко не згадав про Великий Путинківський провулок, але він обов’язково перейшов його по дорозі зі Страсного бульвару на Дмитрівку, замилувавшись старовинною церквою Різдва Пресвятої Богородиці в Путинках, яка, до речі, й нині знаходиться за два кроки від колишньої друкарні Рябушинського.

Грушевський частенько бував у друкарні й навіть, за його словами, «мав нагоду вести довгі розмови з управителем друкарні Рябушинських…». Його політична позиція Грушевському не сподобалася. Стосовно самого Павла Рябушинського, то він вважав, що Росія ще не доросла до соціалізму, вона мала «пройти через розвиток приватної ініціативи». Рябушинський був одним із послідовних виразників інтересів нової генерації ліберальних російських підприємств.

На завершення скажу словами самого Грушевського:

«Я мав, таким чином, цілу купу друкарняних зносин, — а крім того, займала мене справа засновання українського видавництва». Про це — окремо. У спогадах Олександра Саліковського зафіксовано цікавий момент: «У вересні уряд дозволив переїхати в Москву з Казані засланому туди М. С. Грушевському з родиною, і останній теж увійшов у склад нашої редакції (“Украинской жизни”. — В. М.). На мою пропозицію М. С. було обрано головою загальних редакційних зборів, які часами перетворювалися в збори ширшого громадянства для обговорення загально-національних справ, як напр. засновання в Москві українського видавництва на пайових основах...»

Отже, Грушевський розгорнув активну роботу зі створення української видавничої спілки. В цей час він цікавився планами київських видавництв «Основа», «Вернигора», «Час», просив, щоб хтось приїхав з «Часу», аби «змовитись щодо дальшого». З цим видавництвом зв’язався Олександр Олесь, і Грушевський у листі дякував йому: «Спасибі, що перебалакали з Часом…». Аби узгодити майбутні плани з київським видавництвом «Вік» Грушевський 12 (25) січня 1917 року з Арбату писав Сергію Єфремову: «Тут зав’язується паєве видавництво українського товариства… так от треба б уставить програму, щоб не влазить одно одному в дорогу. Звичайно, жатва тепер премнога і треба спільними силами залатати діри книгарські якнайскорше».

Ось іще нездійснений проект Грушевського. На початку 1917 р. він повідомив Сергія Єфремова: «На весну думаю ладити збірник український “ХІХ вік”, що мав би неперіодичне продовжуватися, чи не мали б для нього статі або матеріалу — з історії, мистецтва або суспільного життя?» Фактично названі теми, проблеми, напрями, з яких Грушевський, очевидно, збирався підбити наукові підсумки за минуле ХІХ століття. Втім, історичні реалії не дозволили втілити прекрасну ідею в життя. Вже наприкінці лютого Грушевський писав Єфремову: «Щодо ХІХ віку то з огляду на теперішній друкарняний затор (з браку газу, угля і призив новобранців), що потягнеться до Великодня, раніше як на 1 червня статті для нього не буде треба».

Зверніть увагу, про жодні суспільно-революційні катаклізми не йдеться. Тоді як насправді на Великдень, який припав у 1917 р. на 2 квітня, точніше під час Великодньої неділі, відбулися визначні історичні події: під головуванням Михайла Грушевського 6–9 квітня відбувся Український національний з’їзд, який підтримав гасло автономії України, обрав новий склад Центральної Ради, а Грушевський відкритим голосуванням знову був обраний її головою.

Щодо 1 червня, про що Грушевський згадував у цитованому листі, того дня вже йшов І Всеукраїнський селянський з’їзд, на якому він виступив із вітальною промовою від Центральної Ради і висловив впевненість, що «вільна автономна Україна буде жити неодмінно». Невдовзі після з’їзду під головуванням Грушевського відбулися четверті загальні збори Центральної Ради, на яких у зв’язку з відхиленням Тимчасовим урядом її пропозицій було ухвалено «приступити до негайного закладання фундаменту автономного ладу в Україні». За три місяці до того в Москві Михайло Сергійович не міг про це й помислити…

Погодьтеся, що ідея Грушевського про збірник «ХІХ вік» не втратила свого значення й дотепер. Її можна було б реалізувати, тим паче, що Грушевський запропонував не лише назву, але й вказівки на неперіодичність видання та його тематику. Подібний збірник можна було б укласти зі статей Михайла Грушевського та тих авторів, на яких він передусім розраховував, а також статей сучасних українських учених.

Московські «Спомини» Грушевського дуже цікаві тим, що в них іноді зустрічаються, здавалося б, дрібні та насправді важливі подробиці значних справ, які розгортав Михайло Сергійович. От, скажімо, він абсолютно несподівано розповідає про те, з чого почалося утворення в Москві української видавничої спілки.



«Я мріяв про видання різних українських творів, зокрема старих часів. В Москві я натрапив на людину з аналогічними планами. Се був Осип Альбинович Маєвський, з котрим мені довелось потім багато стрічатись. Не пам’ятаю вже добре історії його походження, котре він мені оповідав; дитячі літа він прожив десь на Адрії, вихований по-італійськи, потім хлопцем був привезений батьком до Кременчука, тут учився в реальній школі, підлітком, років в 14–16 виїхав до Америки, там натуралізувався, скінчив, по його словах, медицину, але заінтересувався літературою, — між іншим, був знайомий з Джеком Лондоном, котрого потім став видавати по-російськи. Приїхавши до Росії, заснував видавництво “Космос”, видавав романи і різні інші речі для широкої публіки (залізничих кіосків тощо), мав якусь неприємну історію з причини реклами “Космоса”, взагалі не мав особливої репутації: чоловік рухливий, різносторонній, не чужий культурі, мав в собі багато авантюрничого. В часі, коли я його пізнав, переживав родинну історію: розійшовся з жінкою, віддаючи їй і синові-студентові своє видавництво, з другою жінкою задумав щось нове, заінтересувався українством, увійшов до “Кобзаря” — українського клубу, як лікар брав участь в комітеті опіки українським біженцям, котрих тоді масами вивозили на північ з Холмщини (се він оповідав мені, що яко лікар приймав біженський поїзд і в нім знайшов теплушку, повну дітей, кілька день полишених без догляду: декотрі повмирали, побожеволіли, була се пекельна картина, як він оповідав). Я теж бував на засіданнях сього комітету — він збирався у старого банківця Одарченка недалеко мене на Арбаті, працювало там кілька моїх знайомих українців, хоч вони й не могли багато віддавати часу сій справі».

Мені приємно підтвердити точність споминів Грушевського посиланням на книгу «Вся Москва» за 1917 р., в якій читаємо: «Украинский комитет Московского общества помощи населению южных губерний России, пострадавших от войны. Председатель Одарченко Павел Филиппович». Комітет знаходився на Воздвиженці, а засідання комітету проходили часто безпосередньо на квартирі Одарченка, що на розі провулків Денежного й Сивцева Вражка.

Але повернуся до розповіді Грушевського:

«Маєвського теж, як я кажу, інтересувала більш організація українського видавництва. Довідавшися про мій приїзд і набравши з чуток великого поняття про мої організаційні здібності, він скоро мене відшукав, познайомився й почав намовляти до організації акційної спілки для українських видань. З виднішими московськими українцями у нього не було зв’язків; Винниченка він не любив як письменника — закидав його творчості деморалізацію, і Винниченко, може, відчуваючи сю антипатію, теж поставився доволі холодно до сього проекту, коли я, не без деяких вагань, згодившися взяти ініціативу, скликав нараду для заснування сеї видавничої спілки. Ще більше неприязно поставився Петлюра, який тоді приїхав з фронту, і іронічно підсміювався з Винниченком з наших планів під час засідання. Правдоподібно, йому, як визнаному перед тим провідникові московської української громади, було неприємно, що і тут, як в “Украинской жизни”, інші люди беруть ініціативу.

Як згадував Грушевський, Маєвський був надзвичайно захоплений справою організації видавництва, проте через свою неорієнтованість в українському житті, не знав із чого її розпочати. «Під його натиском я своєю дорогою натискав на колонію (українську. — В. М.). Уложено і заслухано на кількох засіданнях протягом січня і лютого статут такої акційної спілки, підписано кілька тисяч рублів…»

Двадцять п’ятого січня (7 лютого) 1917 року Михайло Сергійович повідомляв Єфремова: «Вчора ми вибрали тимчасовий комітет (до затвердження статута). Чи можемо рахувати і на Вашу літературну участь? (з гонорарів міг би бути оплачений і пай, коли б Ви бажали), ми хочемо, щоб се було щось доволі велике, зрештою побачите».
«Недалеко мене на Арбаті…»
Треба відволіктися, щоб зосередитися на конкретних арбатських адресах, які названі Грушевським у «Споминах». Насамперед, про маршрут від Арбату, 55 до Сивцевого Вражка, 44, де жив Одарченко, — маршрут, який, безумовно, знав Грушевський, бо неодноразово бував у Одарченка — «недалеко мене на Арбаті…»: «Я теж бував на засіданнях сього комітету — він збирався у старого банковця Одарченка недалеко мене на Арбаті…»

Справді, недалеко. Власне, вийшовши на Арбат, треба лише завернути за ріг будинку, де навпроти знаходилася відома нам уже церква Живоначальної Трійці, та пройти по Денежному провулку сотню кроків і повернути ліворуч. У будинку на розі й жив Одарченко: Сивцев Вражек, 44 (по Денежному провулку № 28). Це був новий доходний дім, будівництво якого почалося в 1911–1912 рр. за проектом архітектора Дмитра Челіщева й завершилося незадовго до приїзду Грушевського в Москву (в 1940 р. будинок був надбудований).

І тут, на Сивцевому Вражку, відбуваються несподівані віртуальні перетинання людських доль реальних історичних постатей та літературних героїв. У тому ж таки будинку № 44 свого часу жив Сергій Єсенін. Арбатець Сергій Никоненко розповідав про відкриття в будинку на розі Денежного і Сивцевого Вражка Єсенінського культурного центру, в якому вже зібрано близько 400 предметів. Наголошував також, що у внутрішній двір будинку виходять ще три фасади будинків, в яких жили три гіганти російської літератури: Арбат, 51 — останній притулок Олександра Блока, Арбат, 53 — дім Олександра Пушкіна, і Арбат, 55 — з квартирою Андрія Бєлого. В будинку № 43, навпроти будинку № 44, понад дванадцять років (з 1920-го), як ми вже знаємо, мешкав Михайло Нестеров. У будинку № 16 (не зберігся) за часів Грушевського ще жила старша і бездітна дочка Пушкіних — красуня Марія Олександрівна Ґартунґ, з якої Толстой списав портрет Анни Кареніної (померла в березні 1919 р. у 87-річному віці). В будинках № 25 і № 27 по Сивцевому Вражку проживав Олександр Герцен, у № 30а — Сергій Аксаков, а в № 34 — Лев Толстой. Будинок № 38 описаний в романі Бориса Пастернака «Доктор Живаго» як дім Громеко (знесений в 1995 р.). Навпроти будинку, де бував Грушевський, у № 45, за однією з версій, знаходилася квартира Майстра з роману Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита» тощо.

Або ще! В будинку № 19 по Сивцевому Вражку на шостому поверсі жила дев’ятнадцятирічна Марина Цвєтаєва. Кажуть, вона любила годинами лежати на підвіконні, розглядаючи Москву, якій присвятила прекрасні вірші. Здавалося б, у цьому випадку немислимо уявити собі якийсь зв’язок із Михайлом Грушевським. Але тепер стало відомо, що в 1900 р., коли майбутній поетесі виповнилося всього 8 літ, її дід, російський історик Дмитро Цвєтаєв написав листа Михайлу Грушевському, який Юрій Мицик у 2002 році опублікував в «Українському історику»:

«Милостивий Пане, вельмишановний Професоре!

Дозвольте звернутися до Вас з проханням. Я друкую історичне дослідження “Цар Василь Шуйський і місце його поховання в Польщі”; дослідження супроводжується додатком, до якого входять архівні і рукописні документи, а також пляни, рисунки, картини. Буде вміщено туди знімку з картини Долабелло, що зображує представлення Шуйських Сигізмунду на Варшавському сеймі 1611 р., яка зберігається в музеї краковському кн. Чарториських. П. Корзон сказав мені недавно, що картину представлення Шуйських Сигізмунду він бачив ще недалеко від Львова в Підгорецькому замку, на стелі головної залі, характерних особливостей картини він не пам’ятає.

І ось у мене до Вас прохання. Чи не могли б Ви повідомити мені, що то за картина, яких розмірів, чи подібна до тої, що є в музеї Чарториських, чи написана інакше художником і відмінна від неї; також, чи немає фотографії чи друкованої знімки з неї…

Дуже зобов’яжете мене виконанням цього мого прохання.

Можливо, у львівських чи близьких Вам рукописних збірках чи бібліотеках є якісь до сьогодні невідомі дані про предмети мого дослідження. Чи не будете люб’язні, не дасте праці повідомити мене: коли можна б доручити зняти з них копію.

Приміть запевнення з повною повагою до Вас

Дм. Цвєтаєв».

У «Споминах» Грушевський назвав ще одне конкретне місце на Арбаті, яке він відвідав, а саме: сходини, зібрані Олександром Керенським на початку 1917 р. «в приватнім помешканню якогось маляра на Кисловці». На Кисловку Грушевський добирався по Арбату до ресторану «Прага», потім виходив на Арбатську площу, до Арбатських воріт. Пам’ятаєте, у «Споминах» Грушевський написав, що ресторан розташовується «коло Арбатських воріт». За Арбатською площею починалася стародавня Кисловка з відомим всій Москві провулками: Великий Кисловський, Малий Кисловський, Середній Кисловський, Нижній Кисловський.

Легко також уявити ще кілька арбатських маршрутів Михайла Грушевського. Скажімо, коли б він вирішив з тієї ж Арбатської площі зайти до редакції журналу «Промінь», то йому лише треба було перейти від ресторану «Прага» на Поварську вулицю. Ліворуч залишиться витончена й граціозна допетровська церква Симеона Столпника, збудована в 1676–1679 рр. за указом царя Федора Олексійовича на місці стародавнього храму, що «за Арбатськими воротами», по типу посадської церкви з великомірної цегли, на білокам’яному цоколі. Храм увінчаний п’ятьма глухими банями з двома ярусами кільцюватих кокошників. Має ярусну шатрову дзвіницю, причому перший ярус з відкритим ґанком — входом у храм. З північного фасаду — ґанок на сильних опорах.

Неподалік — будинок № 26 на Поварській, у якому в помешканні № 7 знаходилася з другого числа редакція часопису «Промінь». Цікава деталь. Невдовзі після того, як редакція «Променя» звільнила приміщення на Поварській, в цьому ж будинку № 26 поселився письменник Іван Бунін. Він дивився в уже радянське вікно й обурювався:

«Великолепные дома возле нас (на Поварской) реквизируются один за одним. Из них все вывозят и вывозят куда-то мебель, ковры, картины, цветы, растения… И все привозят, внедряют в эти дома, долженствующие быть какими-то “правительственными” учреждениями, мебель новую, конторскую».

Варто було Грушевському зробити від будинку № 26 дві сотні кроків Поварською вгору, як праворуч відкривався Скатертний провулок, у якому жив уже згаданий «українець з Кременчука» Маєвський. Скатертний провулок виходить на Поварську навпроти будинку № 27, в якому у грудні 1828 р. Пушкін у свого товариша, полковника Сергія Кисельова, читав «Полтаву»:

Души глубокая печаль

Стремиться дерзновенно в даль

Вождю Украйны не мешает.

Твердея в умысле своем,

Он с гордым шведским королем

Свои сношенья продолжает.


А мені згадується Шевченко, який також бував на Поварській в березні 1858 р. у слов’янофіла Олександра Кошелєва:

Наробили колись шведи

Великої слави,

Утікали з Мазепою

В Бендери з Полтави...
Звичайно, великий російський поет оцінював Полтавську битву зовсім інакше, ніж вона залишилася в історичній пам’яті українського народу. Недарма Володимир Сосюра в поемі «Мазепа» писав: «О Пушкін, я тебе люблю, та істину люблю ще дужче!»

Втім, як відомо, Пушкін особливо не заглиблювався в історію гетьманства Мазепи: «“Полтаву” написал я в несколько дней, долее не мог бы ею заниматься…» Михайло Максимович, дізнавшись, що поет написав «Полтаву», не читаючи «Истории Русов», подарував йому цей твір.

Одна з берлінських газет писала, що «Полтава» наповнена «красот несомненных; метода изложения и слог, истинно поэтический, снискали автору название русского Байрона», але й зазначала, що «Полтава» наче б «не созрела в целом».

Сам Олександр Сергійович, заперечуючи критикам «Полтавы», писав: «…Мазепа действует в моей поэме точь в точь как в истории, и речи его объясняют его исторический характер».

Принаймні, геніальний Пушкін був напрочуд точним у визначенні задуму Мазепи:

Теперь бы грянуть нам войною

На ненавистную Москву!
Ніхто до Пушкіна та й після нього так поетично та яскраво не розкрив глибинну причину історичного вибору гетьмана Мазепи:

Но независимой державой

Украйне быть уже пора —

И знамя вольности кровавой

Я подымаю на Петра.
Відповідаючи своїм критикам, поет звертав увагу на те, що Мазепа був вихований у Європі «в то время, как понятия о дворянской чести были на высшей степени славы», мимохідь називав і характерні риси гетьмана: «…Мазепа мог помнить долго обиду московского царя и отомстить ему при случае. В этой черте весь его характер, скрытый, жестокий, постоянный».

У «Полтаві» Пушкін вражаюче зберіг українську ніч:

Тиха украинская ночь.

Прозрачно небо. Звезды блещут.

Своей дремоты превозмочь

Не хочет воздух. Чуть трепещут

Сребристых тополей листы.

Луна спокойно с высоты


Над Белой Церковью сияет


И пышных гетманов сады,

И старый замок озаряет.

У Пушкіна зустрічаємо цікавий запис, пов’язаний із запорізькими козаками: «Однажды Потемкин, недовольный запорожцами, сказал одному из них: “Знаете ли вы, хохлачи, что у меня в Николаеве строится такая колокольня, что как станут на ней звонить, так в Сече будет слышно?” — “То не диво, — отвечал запорожец, — у нас в Запорозцине е такие кобзары, що як заграють, то аже у Петербурси затанцують”». Поет усвідомлював і те, що Катерина ІІ «закрепостила вольную Малороссию».

Свідком віртуального перетинання Пушкіна, Гоголя, Шевченка та Грушевського на Поварській до недавнього часу залишався двохсотрічний великий в’яз між Великим Ржевським і Борисоглібським провулками. На жаль, у 2013 р. його спиляли і залишилися лише світлини.

Відвівши погляд від будинку на Поварській, 27, де бував Олександр Пушкін, Грушевський мав пройти по Скатертному провулку сотню кроків до того місця, де провулок повертав праворуч… практично під прямим кутом (ще раз зауважу, що таке можливе лише в арбатських провулках). Саме на розі й знаходився будинок № 27, в якому жив Маєвський. Це той рідкісний випадок, коли Грушевський у листі до Олександра Олеся сам називав точну московську адресу («Скатертный пер. № 27»), котру відвідав. Але я перевірив її й по довіднику «Вся Москва» за 1917 р.: «Маевский Иосиф Алпинович. Скатертный, 27». До самого від’їзду в Київ Грушевський йому симпатизував і писав Олександру Олесю: «Маєвський сам давній видавець, досвідчений і енергичний…» Так-от, від будинку, де жив Маєвський, Михайло Сергійович міг спуститися вниз по Скатертному до Мерзляківського провулку й по ньому знову вийти до ресторану «Прага». Якщо він повертався на Поварську і проходив її до кінця, то виходив на Новинський бульвар, де в будинку № 103 знаходилася редакція журналу «Украинская жизнь». В адресній книзі «Вся Москва» за 1917 р. я знайшов інформацію: «“Украинская жизнь”. Редакция и контора. — Новинский бульвар, дом 103, кв. 39. Тел. 344–48. Редактор Я. А. Шеремецинский». Говорячи словами Грушевського, це «було скажено далеко, на краю Москви». Може, Михайло Сергійович трохи перебільшував, але пішки до редакції справді було не близько.
«На першій черзі стоять книжки Ваших поезій»
Надруковані листи Грушевського до видатного українського поета Олександра Кандиби (Олеся) свідчать, що Михайло Сергійович активно залучав його до видавничої спілки. Це й зрозуміло. Грушевський любив і високо цінував поезію Олеся, всіляко підтримував молодшого товариша. У статті «Поезія Олеся» (1923) Грушевський писав: «Ніколи не сплямивши свого пера якими-небудь проявами національної ненависти чи шовінізму, він твердо і непохитно пішов українською дорогою… Пішов як кобзар-провідник українського громадянства.

Сміються, плачуть солов’ї

і б’ють піснями в груди:

Цілуй, цілуй, цілуй її!



Знов молодість не буде!”»
Грушевський підкреслював: «Поет свідомо хотів віддати своє слово в службу революційному відродженню свого народу. “О слово, будь мечем моїм”, — пише він в одній поезії 1907 р. …»

О слово! будь мечем моїм!

Ні, сонцем стань! вгорі спинися,

Осяй мій край і розлетися

Дощами судними над ним.
На самому початку 1917 р. Грушевський писав Олександрові Олесю:

«В Москві зав’язалося видавниче паєве товариство українське, яке має шанси добре розвинутися, скільки бачу. Беру і я в нім участь. Між виданнями, які особливо потрібні тепер, на першій черзі стоять… книжки Ваших поезій. Чи не дали б Ви права на їх видання сьому видавничому товариству, яке б подбало випустити їх скоро, щоб не зіставляти довше суспільність без таких цінних речей. Чи не дали б Ви йому і збірки поезій, не включених в попередні збірки? Коли б Ви були згодні на се, напишіть на моє ім’я… Арбат, 55, кв. 8».



Отримавши згоду, Грушевський написав Олесю в лютому 1917 р. листа, який наведу повністю:

«Високоповажаний Олександр Іванович!

Дуже зрадів і я, прочитавши листа Вашого. До мене доходили глухі поголоски, що Ви “зломились”, що “залишили поезію” і т. п., дуже вони мене бентежили, і я рад тепер почути, що Ви вийшли з сеї хмарної полоси під ясне небо поезії. Видавництво тішиться, що матиме Вас своїм пайщиком і матиме змогу видати Ваші твори. Післало Вам сьогодня ж телеграму з своїм побажаннєм, а мені поручило дати пояснення Вам, чому воно просило б Вас внести зміни в Ваші умови, і в якім напрямі можа б договоритися з обопільним задоволеннєм.

1500 руб., котрі Видавництво пропонує Вам виплатити по виході книги, се вартість 1000 примірників за уступкою 40% (рахуючи, що книгарня, яка б купувала за готові гроші 1000 примірників, меньше як 40% уступки мабуть не взяла б). Видавництво вважає, що паралельна торговля автором і видавцем дуже погано відіб’ється на збуті, і тому дуже просить Вас згодитися взяти гонорар грошима, а не книгами — тим більше, що й доставити Вам 1000 примірників до Києва по теперішньому неможливо, а головно, що се зараз заплутає торг (почнуть книгарі вимірковувать, де дешевше взять, в видавництві чи у автора, торгуваться, відкладать і т. ін.).

Кошти видання тепер так здорожіли, що дать авторови третину з видання неможливо, навіть четвертину трудно. Рахується, щоб дати якийсь значнійший гонорар, треба друкувати більше 4000 примірників. Тому видавництво пропонує друкувати 5000 — тоді зістанеться і на гонорар, і на риск, і на заробіток видавництву. Меньше 4000 примірників ніяк не варто; але при 4000 більше 1500 р. трудно щось заплатити. При 5000 примірниках можна піти і вище 1500 руб., особливо условно — як наприклад книга обійдеться не дуже вище теперішньої розцінки (друкарні прибавляють трохи не щотижня і не можна навіть вгадати, що порахує друкарня при виході книги, скажім, в маю: порахують відповідно до того, які тоді будуть ціни, тільки з тою умовою і беруть замовлення) або що як вона скоро розпродається — скажім за 2,5 роки, а не за 5. Тільки б бажано, щоб тоді всіх грошей не платити по виході книги (через місяць, як писали), а частину перенести на пізнійше — скажім як розійдуться перші 2000 примірників.

Якби Вам треба було якусь частину грошей зараз, по одержанню рукописи, то Видавництво на се, певно, згодиться.

Після видання нової книжки поезій раді б вони взятися за розпродані попередні томи. Отже в коротких словах:

Меньше 3000 примірників друкувати не варто.

При 4000 примірників як платити зараз, то більше 1500 р. трудно; як не зараз, то 1000 примірників треба рахувати з 30% — значить 1750 р.

При 5000 видавництво, я певен, згодиться прикинути, бо єсть з чого, тільки що відразу більше 1500 р. трудно йому виплатити, — що зможе прикинути, то потім.

Отак поміркуйте і напишіть Вашу гадку, і присилайте перші аркуші скоро.

Мій щирий привіт — не ділєтанту добровольцеви, а справжньому мистцеві нашої поезії, нашої літератури!

М. Г.

Пай Вам зарахують, як схочете: чи тепер, чи потім. Пай 100 р., для рішаючого голоса два паї.

P.S. Мені здавалось би — тільки що я не знаю Ваших думок і обставин — що Вам було б найкраще згодитись на 5000 примірників, взяти зараз 1500 р. — 500 по присилці рукописи, а 1000 по виході книги — але не пізнійше 1 вересня, а решту що може видавництво накинути — нехай виплатить після продажі двох тисяч. Коли виданнє вийде не дуже дорого, я думаю воно могло б накинути від 500 до 1000 р. Коли б Ви принципіально згодились на се, я б постарався се вияснити.
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка