Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка28/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   56

«Незалежна Польща і автономна Галичина»
Наприкінці 1916 р. «Украинская жизнь» вмістила статтю Михайла Грушевського «Незалежна Польща і автономна Галичина», датовану «30.ХІІ.1916», тобто часом, коли вчений жив у Москві. Цікаво, що за десять років до цього, у грудні 1906 р. Грушевський опублікував статтю «Галичина і Україна», в якій розглядав відносини краю з російською Україною. Грушевський акцентував потребу ще тіснішого зближення Галичини з Україною, будучи переконаним, що «в тім передусім лежить інтерес самої Галичини, запорука її будучності, її визволення з нинішньої нужди й неволі». У статті аналізувалася міжнародна подія, що відбулася восени 1916 р., уже під час перебування Грушевського в Москві, тобто, стаття була написана на Арбаті. Грушевський звертався до рескрипту імператора Австрії й короля Угорщини Франца Йосифа, в якому той доручив прем’єрові кабінету підготувати законопроект про створення в майбутньому Королівства Польського, про розширення автономії Галичини на користь галицьких поляків. Грушевський вказував на половинчатість рескрипту: «…Польская независимость оказывалась частичной, так как предназначалась в уделе лишь оккупированных губерний России, между тем как польские провинции Пруссии и Австрии должны были и впредь остаться в составе этих государств».

Як відомо, згаданий документ з’явився за ініціативи німецького генерала, одного з ідеологів германського мілітаризму Еріха Людендорфа, який за його допомогою сподівався на формування польських дивізій. Однак поляки без ентузіазму сприйняли обіцянку Франца Йосифа надати автономію Галичині. Вони бачили цей край у складі польської держави.

Грушевський підкреслював, що українське суспільство ставиться зі співчуттям до здійснення віковічних прагнень польського народу відновити незалежність держави. Проте він піддавав критичному аналізові кон’юнктурний рескрипт, у якому декларувалися права місцевого самоврядування для тих областей Галичини, що будуть виведені з-під влади Росії.

«С самого начала конституционной жизни Галиции требование “выделения” Галиции путем расширения круга ее самоуправления, подчинения контролю галицкого сейма местной администрации и замены непосредственного представительства галицкого населения в имперском парламенте сеймовой делегацией для участия в общеимперских делах, определяло тактику польских руководящих кругов. Но оно встречало решительную оппозицию со стороны украинского общества, противоставлявшего этой “автономистской” программе поляков требование раздела австрийской Галиции, совершенно механически связавшей воедино польские и украинские области, на ее естественные, этнографические составные части — польскую и украинскую, и демократизации галицкого самоуправления, т. е. разрыва с системой представительства, обеспечивавшей преобладание в последнем землевладельческим и крупнобуржуазным элементам — польским и тяготевшим к ним. Без этих предпосылок украинское общество Галиции считало нежелательным всякое расширение галицкой автономии и, наперекор польским автономистам, отстаивало возможно широкий контроль и участие центральных имперских органов в управлении Галиции, с целью нейтрализовать засилье польских шляхетских кругов. Этот венский “централизм” и требование раздела Галиции висели постоянной угрозой над польским господством в восточной (украинской) Галиции. Они грозили — при осуществлении раздела и демократизации галицкого самоуправления сразу лишить польский элемент Восточной Галиции его доминирующей роли и поставить в положение меньшинства, каким он был всегда на самом деле. Теперь от этой угрозы обещает освободить галицких поляков и обеспечить полное и безграничное, свободное от всяких вмешательств центрального правительства господство в нераздельной Галиции рескрипт от 23 октября. Это было даже больше, чем мечтали когда-нибудь польские автономисты Галиции».

Українці ще раз переконалися в тому, що національна політика імперського уряду в Галичині захищає лише польські інтереси. Сам Грушевський давно наголошував, що наприкінці XIX — на початку XX століть галицьке суспільство звикло бачити Галичину духовним і культурним центром української землі, духовною інституцією, що створює українську культуру для всієї соборної України. Галичани сподівалися на допомогу російської України в розриві ланцюгів, якими скувала їх польська суспільна ієрархія; час від часу «з новою силою оживали давні надії на те, що колись те, чого не може довести Галичина своєю силою — розбити сі залізні кайдани, розіб’є їй велика, многомільйонова Україна».

У питанні про Галичину варто пам’ятати основоположні слова Грушевського про те, що «ідея відродження України на широких демократичних і свобідних підставах має занадто стару й поважну історію, аби потребувала здавати ще екзамен перед російською чи польською екзаменаційною комісією для диплома поступовості чи ліберальності» (Грушевський М. Твори у 50 томах. Т. 1. С. 319, 376).

Політико-публіцистична стаття Грушевського «Незалежна Польща і автономна Галичина» свідчила про те, як глибоко знав і близько до серця брав учений численні проблеми багатостраждальної Галичини в роки війни. Він завжди розглядав її невід’ємною частиною української землі, а галичан — невіддільними від українського народу.
«З Винниченком відносини були не злі — не добрі...»
Журнал «Украинская жизнь» не вдовольняв Володимира Винниченка, як і багатьох українців, які не входили до найближчого кола співробітників. «Вона («Украинская жизнь». — В. М.) була журналом, — писав Грушевський, — “для наружного употребления”, для російської публіки, в нім було прийнято писати так, як годиться виступати перед чужими, не виносячи внутрішніх справ і не дуже ставлячи справу “в весь зріст” — дарма, що тих російських читачів у неї було дуже мало, читали головно українці, і се не подобалось багатьом (і мені в тім числі), що певні категорії обросійщених українців підтримують сей російський журнал для вжитку внутрішнього, як більше їм близький і милий, ніж часописи українські. Коли стало неможливим видавати українські часописи на Україні, явилась гадка спробувати налагодити український журнал в Москві, де сподівались легшої цензури. На Винниченка рахували як на головну літературну місцеву силу. Про сі плани мені писали ще до Казані. Мій приїзд з свого боку підняв почуття і енергію московських українців. Я з усею охотою прилучивсь до сих планів і взагалі заявив з свого боку всяку готовність приложити свої сили до того, щоб змобілізувати місцеві українські сили й зробити їх продуктивнішими» (виділено мною. — В. М.).

Щодо літературного таланту Винниченка, то Грушевський високо цінив його творчість: «Перше оповідання Краса і сила було написане ним в 1902 р. Громадянство відразу завважило нову літературну силу: таке знання народу, його життя, сила оповідання, смілість, незвичайність поглядів проявилася в нім, скоро молодий автор був признаний одним з найвизначніших українських письменників» (Грушевський М. Твори у 50 томах. Т. 3. С. 290).

В 1911 р. у «Літературно-науковому вістнику» він порівняв Винниченка з Толстим: «Різні се величини щодо своїх талантів, заслуг і авторитету у суспільності — але їх зближує сміла парадоксальність мислі, з котрою вони насмілялися йти против утертих поглядів громадянства в сфері моралі, релігійних поглядів, суспільних відносин». За словами Михайла Сергійовича, коли Винниченко переїхав до Москви (це сталося на початку 1914 р. — В. М.), за нього схопилася вся українська громада «як за свій якір спасіння, і він дав кілька сильно написаних статей, які зробили тоді сильне враження». У журналі «Украинская жизнь» Винниченко надрукував статті «Открытое письмо к русским писателям» (1913, № 10); «В чем наша сила» (1915, № 7); «Непотухший огонь» (1915, № 8–9); «Лупайте сю скалу» (1915, № 11–12); «Птеродактили» (1916, № 4–5); «Несколько слов о нашей молодежи» (1916, № 10–11).

Про домосковські стосунки з Володимиром Винниченком Грушевський писав:

«З Винниченком в останніх роках мої відносини були не злі — не добрі, як зрештою і перед тим. Знайомість наша почалась перед революцією (1905 р. — В. М.), коли він, утікши з війська, жив у Львові. Одного дня він прийшов до мене, щоб порадитись, чи не можна б на документі... хімічним способом витравити дійсне ім’я і вписати нове, щоб з тим документом вернутись (в Україну. — В. М.).

Я відрадив його від сього, вважаючи шкодою псувати документ. Він більше не заходив до мене і під час революції я не здибав його, бо він сидів в київській тюрмі — звідки й передав оповідання “Дим” для першої книжки “ЛНВістника” (оповідання з’явилося у першій книжці “Літературно-наукового вістника” за 1907 р. й було вміщено відразу після звернення видавця Грушевського “До наших читачів в Росії”. — В. М.), випущеної в Києві. Потім між нами була кореспонденція з приводу його співробітництва в ЛНВ, доволі нерівна: я не завсіди міг сповняти ті домагання, які він ставив до ЛНВ, стрічались же ми рідко, але “дружелюбно”. Пам’ятаю, як раз він приїхав на нараду у Львові, в бібліотеці Наукового товариства ім. Шевченка, скликану в справі видання нового часопису… Бувши в Києві, він якось ночував у нас… і читав в тіснім гуртку “Чорну пантеру і Білого ведмедя” (ця п’єса Володимира Винниченка вийшла у світ у 1911 р. — В. М.), яка викликала гарячу дискусію… Потім між нами знову вийшла неприємність через ЛНВ — він доволі різко домагавсь повищення гонорару, потім жадав звороту назад свого листа і т. д., і кореспонденція між нами розірвалась. Аж під час мого заслання він прислав мені свою книжку і поздоровну картку на Великдень, без підпису і адреси, знаючи, що я пізнаю його письмо…»

Через десяток сторінок «Споминів» Грушевський знову повертається до болючої для нього теми, повторюється, додає нові подробиці:

«Я стрічався з ним кілька разів уже перед тим, — відколи перший раз прийшов він до мене у Львові, ще як молодий студент (радитись чи не переробити хімічним способом свого документа на інше ім’я, щоб повернутись на Україну). Пізніше він появився на одній з нарад над невдалим проектом опозиційного часопису. І я пам’ятаю, як потім мене неприємно вразили його рефлексії на тему того, що взагалі у нас нічого нема: «“Наукове” товариство — се звучить гордо, але на ділі — се тільки всього який-небудь Володимир Дорошенко…» Ще прикріше вразив мене пізніший інцидент, коли він домагавсь виїмкового гонорару для себе в ЛНВістнику і, діставши відмову (від колегії, що відала справу гонорарів), написав мені малопристойного листа (котрого звороту потім домагавсь)».

Про цей лист Винниченка згадував у своєму щоденнику 20 лютого 1912 року Чикаленко, який зазначав, що «почав умовляти М. Грушевського не рвати відносин з Винниченком, бо це втрата і для нас взагалі, і для ЛНВісника». Тоді конфлікт залагодився, але Грушевський у «Споминах» не скупився на жорсткі висловлювання про Винниченка:

«Припадком дав мені ключ до його психології Олекс. Коваленко (потьомкінець), що жив з ним разом і пізнав його дріб’язково-амбітну, хоробливу на сім пункті вдачу, яка навіть в дрібницях не терпіла, щоб хтось суперечив з ним в його окруженню…»

З приїздом Грушевського до Москви Винниченко передав йому вітання через Шеремецинського вже на вокзалі:

«…Шеремецинський з хитрою міною заговорив:

Кланяється вам Іван Петрович, він не міг сам приїхати на двірець з огляду на своє інкогніто.

Який же се Іван Петрович? — спитали наші, і Шеремецинський пояснив, що під сим іменем живе Винниченко з дружиною, котра сильно хорувала попереднього року, але тепер поправилась, і вони дуже зайняті постановкою пєси Пригвождённые”, що має сими днями виставлятися на сцені театру Незлобіна».

Михайло Сергійович одразу зателефонував Винниченкові, подякував за пам’ять, а той пообіцяв відвідати прибульця. «…І дійсно, слідом після нашого переїзду на Арбат, приїхав з своєю дружиною, Розалією Яківною, котру ми бачили перший раз, і запросив нас на прем’єру своєї п’єси, яка йшла в тих днях…» В іншому місці Грушевський писав: «…Винниченко зістававсь нелегальним (хоч і показавсь на сцені як автор один раз на виставі своєї п’єси)…» Так що, саме на Арбаті відбулася перша московська зустріч двох видатних українців. Грушевський на прем’єру не пішов (він узагалі не ходив до театру в московський період, навіть на вистави української трупи Дмитра Гайдамаки, що гастролювала в місті довгий час), а Марія Сильвестрівна й Кулюня сиділи в ложі Винниченків… Ще ближче зійшлися вони, коли захворіла донька Грушевського, а знайомий доктор і земляк Михайло Шмигельський, який мешкав на Петрівці, 23, якраз був у від’їзді. В розпуці зателефонували до лікарки, пані Винниченко, та негайно приїхала і впродовж усієї хвороби відвідувала Кулюню. Більше того, коли після скарлатини в помешканні на Арбаті робили дезинфекцію, то дружина з донькою на два дні переїхали жити до Винниченків.

Ввечері того дня, коли провели дезинфекцію, зібралися разом у Саліковських на 2-й Міщанській вулиці, 44. Тепер — вулиця Гіляровського (сучасника Грушевського, відомого москвознавця, який недовго жив тут у 1884 р.) у Міщанському районі міста, знаходиться між площами Мала Сухаревська і Ризька. Чого не міг не запримітити Грушевський, побувавши на 2-й Міщанській? Звичайно, церкву Філіппа Митрополита — найбільш відому в Москві на честь цього святителя.

В «Алфавитном указателе к плану Мещанской части» записана так: «Филиппа Митрополита, на ул. 2-й Мещанской». Парафіянином церкви був Михайло Щепкін, який намагався виконувати деякі церковні обряди, скажімо, говів і відвідував церковні служби, готуючись до сповіді та причастя. Збереглися розповіді артиста про сповіді в церкві Філіппа Митрополита, зокрема про те, як священик Другов сказав йому: «Театр, в сущности, есть школа, поучающая указанием на людские недостатки и пороки, и что, следовательно, и звание актёра почтенно». У серпні 1863 р. у цій церкві відбулася панахида по Щепкіну.

Дерев’яною церква відома з 1677 р., кам’яною — з 1691 р. Перебудова храму розпочалася у 1777 р., а завершена у 1788 р. Архітектор — Матвій Казаков. Автором проекту, на думку академіка Ігоря Грабаря, був Василь Баженов. Це перша церква-ротонда російського класицизму. Закрита 1929 р., за іншими даними богослужіння проходили до кінця 30-х рр. Повернута Російській Православній Церкві й освячена в 1991 р. Відреставрована в 1992–1997 рр. Вона й тепер зберігає духовну ауру цієї немилосердно забудованої сучасними спорудами-монстрами місцевості.

Свого часу неподалік, на 3-й Міщанській вулиці, з 1859 р. поселився Михайло Щепкін (тепер — вулиця Щепкіна, 47, тут знаходиться Будинок-музей М. С. Щепкіна). Навпроти нього жив Микола Кетчер, а недалеко — Іван Бабст, Євген Якушкін…

У Саліковських зібралося невеличке товариство, доволі розмаїте — молодша донька Федора Корша з чоловіком, Козловські, театральний критик з «Нового времени» Джонсон, Винниченки і Грушевські. Говорили про все на світі, й, звичайно, про війну. «З доктором дезинфекційним хвилю перед тим я балакав про московську революцію 1906 р., котру сьому докторові довелось дуже сильно пережити. Ніхто з нас не передчував, що перед нами стоять переживання далеко більшого калібру. Всі ми зацікавлені були головно гадкою, як перепхатись через війну. Саме рознеслась чутка, що мобілізувати будуть навіть 50-літніх, і ми з Саліковським роздумували на тему, яке б таке заняття пошукати мені на всяк випадок, котре б мене забезпечувало від мобілізування і посадження за писаря куди-небудь в полкову писарню… В сій справі ми навіть вибрались вкупі з візитою до мого старого колишнього знайомого, В. В. Карачевського-Вовка, що став тоді “фігурою” в городськім союзі, мав в завідуванню різні майстерні, що працювали “на оборону”, і в потребі міг би дати мені місце бібліотекаря де-небудь на заводі. Але, Богові дякувати, поголоски не справдились, і бодай ся неприємність тікання від мобілізації мене обминула».

Дещо треба пояснити. Василь Вовк-Карачевський був, як і Грушевський, учнем Антоновича. Написав працю «Боротьба козацтва з Польщею в другій половині 17 в.». Обирався депутатом ІІ Державної думи, входив до української фракції. Володимир Дорошенко називав його «свідомим українцем». У 1916‒1917 рр. працював секретарем Всеросійського союзу міст, що числився серед «учреждений, вызванных событиями военного времени». В цьому Союзі діяли медичний, господарський, евакуаційний відділи, склад білизни, але заводів і майстерень, про які згадував Грушевський, у його підпорядкуванні не було. Хоча, звісно, Вовк-Карачевський здатен був допомогти своєму видатному землякові.

Щодо вечора, який Грушевський з Винниченком провели разом, відзначу, що це був рідкісний випадок їхнього спілкування в колі людей, які не створювали напружених ситуацій, тим паче, що Розалія Яківна імпонувала Михайлові Сергійовичу:

«Розалія Яківна робила на нас дуже добре враження своєю лікарською діловитістю і серйозним відношенням до українства, в котре дійсно старалась ввійти вповні. Я ж до Винниченка, як і раніше, ставився з усякою вирозумілістю, стараючися ні в чім не дражнити його амбіції і доволі грубуватої натури, полишаючи за ним першу роль в розпочатім ним ділі — тім літературнім журналі і полишаючи собі вільну руку лише там, де його не було… За кілька днів після нашого обміну візитами відбулась у Винниченків організаційна нарада сього журналу, в котрім я взяв участь та виступив в ролі досвідченого дорадника. Журнал рішено було видавати як тижневик — випускаючи подвійні номери, а в живішім часі — щотижня… до зібраного вже фонду, здається, щось коло 1500 крб. поставлено пошукати ще жертводавців, подати в газетах відомості про плани видання, вибрано ім’я — “Промінь”»… Зауважу, що назву журналу та деякі організаційні моменти його виходу у світ насправді було обумовлено ще до переїзду Грушевського в Москву. В «Украинской жизни» вже влітку 1916 р. було уміщено анонс: «З місяця падолиста (ноября) сього року виходитиме в Москві безпартійний, поступово-демократичний тижневик літератури, науки, мистецтва й громадського життя “Промінь” при близшій участи В. Винниченка, М. Грушевського, С. Єфремова, О. Олеся, О. Саліковського, Гр. Чупринки й ін.».

Утім, продовжу думку Грушевського: «…І поручено Шеремецинському все підготувати, щоб пустити в рух машину, як тільки прийде дозвіл. Здається, на сю процедуру треба було двох тижнів, коли адміністрація не забороняла, то се означало дозвіл. Мабуть, десь в середині октября сей термін кінчився, і можна було приступити до видавання, завчасу все справді було приготовано: літературний матеріал, адреси для експедиції».

Грушевський справді залишав за Винниченком «першу роль» у виданні задуманого ним журналу. Про себе писав скромно, що «був тоді, з моєю участю, зав’язаний український журнал “Промінь”». Зовсім інакше — про Володимира Кириловича: «Редактором ми вважали Винниченка». Розалія Винниченко в короткому біографічному переліку важливих занять свого чоловіка записала стосовно 1916–1917 рр.: «Видання журналу “Промінь” у Москві за редакцією Винниченка». Але, враховуючи те, що Винниченко «зістався нелегальним», він не демонстрував ніяких зносин у справі підготовки тижневика, й редакційні засідання збиралися не в нього вдома, а в редакції «Украинской жизни», розташованій на Новинському бульварі. Втім, Винниченко не заохочував відносини між гуртками «Украинской жизни» і «Променя».

«Тому, що я був “піднадзорним”, а Винниченко “нелегальним”, ми майже не бували один у одного, а переговорювались телефоном. На біду, у мене не було телефона в помешканні, а приходилось говорити з “двірницької” чи, як її називав двірник, “домової контори”, де сидів сей двірник, прегрубий хуліган, так що говорити приходилось, не називаючи імен і речей. Тим не менше, власне, сею дорогою, телефонним порозумінням мене з Винниченком велась організація журналу від засідання до засідання, що бували звичайно в суботу, після того, як журнал проходив цензурні митарства» (виділено мною. — В. М.).

Ці слова Грушевського свідчать, що вони обоє і були організаторами «Променя».


«Горе ходити на шпиньках»
У листі Грушевського до Петра Стебницького від 25 жовтня 1916 року зафіксовано: «Саме прийшов дозвіл на український тижневик “Промінь”, літературний і суспільний журнал. З падолисту (ноября) надіємся випускати». І відразу: «Може дасте Ви щось?» Пізніше Михайло Сергійович зізнавався: «Ми не передбачали, що будемо мати люту мороку з цензурою, що потім показалась». Зіткнувшись з нею, Грушевський, здається, намагався бути обережним. У листі до Петра Стебницького на самому початку грудня 1916 р. навіть повідомляв, що статтю його одержав і передав у «Промінь», але написана вона «чи не загостро». Скаржився, що нещодавно «цензура… з’їла статтю С. Ол. (Саліковського Олександра. — В. М.) про малі нації і погрожується закриттєм». І далі Грушевський пише слова, що дивовижно точно виражали саму суть московської ситуації з цензурою: «Горе ходити на шпиньках» (виділено мною. — В. М.).

У «Споминах» Грушевський не полінувався розповісти про те, що воєнну цензуру, за відсутністю людини зі знанням української мови, здійснював якийсь «зросійщений полячок», який ставився до «Променя» рішуче неприхильно, без усякої причини вичеркував цілі статті, грубіянив на спроби щось йому втолкувати. Номінальний редактор тижневика Лариса Сологуб, гарненька жінка, «покладаючись на своє жіноче становище», намагалася навіть заради справи пококетувати з цензором, але «cей добродій відповів так, що пані Сологуб істерично розплакалась і вже більше до нього не їздила».

Цензор, очевидно, був не таким уже й дурним і безпідставним, бо найчастіше спотворював кращі статті, в тому числі Грушевського. Скажімо, Михайло Сергійович особливо жалкував за статтею «На Свят-вечір» (№ 5–6 «Променя» за 1 січня 1917 року), написаної до Різдва Христового з метоб підбадьорення галичан. До неї Грушевський узяв епіграф із твору Тараса Шевченка «Не додому вночі йдучи…»: «Завтра рано заревуть дзвіниці в Україні; завтра рано до церкви молитись підуть люде… Завтра ж рано завиє голодний звір в пустині, і повіє ураган холодний». Потім Михайло Сергійович згадував: «Ні стрічки з неї не зоставила цензорська рука, хоч і не було таки нічого, окрім кількох слів невмирущої надії. Пішло тільки мотто (епіграф на початку твору, в даному випадку статті. — В. М.) з Шевченка й титул (титульна сторінка. — В. М.). Думаю, що значення їх було зрозуміле».

Уточню, що в журналі було надруковано лише півтитула. Проте й половини сторінки дійсно було достатньо, щоб зрозуміти Грушевського. Він посилав багатостраждальним галичанам енергетичний сигнал — упевненість у тому, що вони вистоять, спираючись на свого Кобзаря:

«Друзі і браття! Ви, що проходите хрестним шляхом, котрим пройшов шістьдесят літ тому найкращий з Українців, — в згадці про нього, що йшла за вами невідступно на сім шляху і путеводною зорею світитиме вам до кінця, ви знайшли, певно, і сим разом утіху і опору і тверду рішучість — пронести через всі пустині життя і принести назад ціло і ненарушено святий огонь, що одушевляв його:

Жива



Душа поетова святая,

Жива в святих своїх речах…».
Нагадаю, що в «Кобзарі» Тараса Шевченка відразу після ліричного вірша «Не додому вночі йдучи…» читаємо:

Та й там живуть, хоч погано,

Що ж діяти маю?

Треба б вмерти. Так надія,

Брате, не вмирає.

Потрясаючу історію розповіла в журналі «Київ» (2003, № 1) уродженка Шевченкового краю, колишня ув’язнена ГУЛАГу Ніна Вірченко. У 1950 р. у Тайшетському спецтаборі (Іркутська область) на святвечір ув’язнені жінки читали напам’ять Шевченка. Саме ці рядки: «Завтра рано заревуть дзвіниці в Україні… / Завтра рано завиє голодний звір в пустині…» Вірченко згадує: «В бараці чути і плач, і стогін… З кожним словом, рядком входимо в Україну. Сльози котяться по щоках, ніхто їх не витирає… Ми всі зливаємося і душами, і думками, стаємо одним цілим!.. Без Шевченка в таборі не вижили б…»

Про те, як високо ставив Михайло Грушевський Тараса Шевченка, ще говоритиму. В зараз запам’ятаймо процитовані рядки, написані на Арбаті в конкретному випадку, пов’язаному з підтримкою галичан.

«Особливо терпіли мої писання», — згадував Грушевський. Але, скажімо, стаття Стебницького була викреслена ще нещадніше — вся включно з заголовком. Залишився лише підпис — псевдонім: П. Смуток. Цензура — не лише звичайна, а й воєнна — отруювала роботу тижневика впродовж усього періоду його випуску. В лютому 1917 р. Грушевський писав Єфремову з Арбату, 55: «“Промінь” буде виходити, 7–8 мабуть буде сьогодня або завтра, але цензура черкає… без міри». Навіть через кілька років Грушевський, згадуючи «Промінь», говорив, що журнал «світив на кожній сторінці білими плямами від цензорського олівця…».

Горе ходити на шпиньках…

1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка