Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка27/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   56

«Зв’язався я з редакцією “Украинской жизни”»
Михайло Грушевський долучився до роботи цього журналу з часу його заснування 1912 р. у Москві. Більше того, збереглися кілька листів Симона Петлюри з Москви до Грушевського «про заходи української кольонії в Москві видавати журнал, присвячений українським справам в мові російській», написані восени 1911 р., тобто в період організаційної підготовки видання. Двадцять п’ятого жовтня 1911 року Симон Петлюра сповіщав Грушевського: «Влітку цього року доля несподівано перекинула мене на постійне перебування в Москву (тут я маю зараз службову посаду)…» В той час Петлюра працював бухгалтером у страховому товаристві й жив на Луб’янці. Симон Васильович був активним членом товариства «Кобзар» і української секції Товариства слов’янської культури в Москві. Він часто виступав перед співвітчизниками. Степан Сірополко згадував: «Треба сказати, що промови та реферати С. В. Петлюри були, по суті, курсом українознавства, так що не один десяток зі старих і молодих “малоросів” у Москві придбав національну свідомість завдяки виступам Симона Васильовича». Петлюра вніс значний вклад у роботу часопису «Украинская жизнь», опублікував у ньому ряд своїх статей і рецензій, зокрема «К драме жизни Шевченко», «К вопросу о культурном творчестве», «И. Франко — поэт национальной чести» та ін.

Петлюра, зокрема, писав, що проектований журнал матиме, сказати б, загальнонаціональний характер, а тому він вважав своїм обов’язком познайомити Грушевського з планами майбутньої редакції та звернутися до нього з деякими пропозиціями, скоріше проханнями:

«Не кажу вже про те, що Ваша участь в журналі, як найближча, найактивніша була б дуже бажаною і в інтересах журналу… більше значіння має в данний момент Ваша порада, Ваш досвід, Ваш погляд на видання… Само собою зрозуміло, що Ваш голос і слово кожне в цій справі буде прийнято на увагу з подякою великою і може мати величезне значіння» (виділено мною. — В. М.).

В іншому листі до Грушевського (листопад 1911 р.), підписаному Петлюрою та Олександром Саліковським, наголошувалося, що «без Вашої допомоги та участи досі не починалась жодна поважна українська справа, зв’язана з інтересами нашого народу, — отож треба сподіватись, що й та справа, яку ми починаємо, так само потрібує Вашої допомоги…». Організатори часопису наполягали на тому, щоб Грушевський дав статтю для першого числа «Украинской жизни». Очевидно, Михайло Сергійович не встигав її подати, і 28 листопада 1911 року Петлюра писав: «…Одмовитись од думки, що перша книжка “Украинской жизни” не буде скрашена Вашою статтею вони не можуть, а для того постановили одсунути термін випуска книжки до 20, а в крайньому разі і до 25/І 1912 р., — тільки б в цій книжці була Ваша стаття». У першому номері це була стаття Грушевського «Украина и украинство».

Надалі Симон Петлюра продовжував писати Михайлові Грушевському з питань виходу у світ чергових номерів «Украинской жизни», в тому числі й після початку Першої світової війни та заслання Грушевського. (Деякі листи за 1912–1914 роки опубліковані Ольгою Музичук. Див.: Листи Симона Петлюри до М. Грушевського // Український історик. 1991–1992. Т. 28–29. С. 438–448.) Нові цікаві дані про підтримку контактів з журналом можна почерпнути з опублікованого листування Грушевського з Єфремовим. Час від часу Михайло Сергійович писав про це: «Коли цензура не поставить межі, хочу потроху писати — до “Украинской жизни”» (26 липня 1915 року); «“Украинская жизнь” просила у мене статтю для їх книжки…» (23 вересня 1915 року). Перебуваючи в Казані, восени 1915 р. Грушевський у листі до Єфремова турбувався про те, щоб підтримати редактора журналу Симона Петлюру працівниками з Києва: «Воно справді треба б їм помогти, мало сил у них, а журнал цінний…»

Симон Петлюра писав Грушевському і в Казань. «Від Симона Васильовича дістав сьогодня листа, — повідомляв Михайло Сергійович Петра Стебницького 2 квітня 1916 року, — він приїздив на кілька день до Москви… заохочує мене написати до “Украинской жизни” про підготовчу працю на сі часи, яку мусять виконати українці в справі організації видавництв, рукописів тощо і з таким рощотом, щоб при першій же можливості викинути на наш книжний ринок можливо більше всякої літератури…»

Ішлося про різні справи — земельні, хліборобські, кооперативні, робітничі товариства, про народні доми тощо. Цікаво, що Грушевський досить скептично поставився до своїх можливостей реалізувати таку ідею: «Все се печиво не на мої зуби, і може б легше хтось з вас міг написати їм на сі теми». Відповідь на питання, про що йшла мова, знаходимо в іншому листі Грушевського з цього приводу, написаному в тому ж квітні Сергію Єфремову: «Дістав лист від Симона Васильовича, що приїздив на кілька день додому, давав мені тему, але трудно мені писати — занадто відійшов я від біжучого життя, і нелегко орієнтуватися в нім, особливо при браку преси». Взагалі Грушевський дуже відповідально ставився до підготовки статей для «Украинской жизни»: «…Боязко щось сказати невпопад, що можуть потім поставити на рахунок громадянству. А повторяти ті самі “беспорні” і “вічні” істини не можна безконечно перед своєю публікою. А в “Украинской жизни” вона мабуть таки своя…»

У 1912–1916 рр. Грушевський опублікував у журналі понад десять статей та інших матеріалів, зокрема: «Украина и украинство» (1912, № 1); «О новом знамени националистов» (1912, № 2); «На новом пути (По поводу думских выступлений по украинскому вопросу) (1913, № 7–8); «Новые лозунги» (1914, № 1); «На распутьи» (1915, № 10); «Новый год» (1916, № 1); «Как понимать?» (1916, № 4–5) та ін. Грушевський надрукував також некролог «Светлой памяти Ивана Франко» (1916, № 6). Короткі інформації самого Грушевського та про нього час від часу вміщувалися в рубриці журналу «На Украине и вне ее».

Остання стаття, яку Грушевський написав до переїзду в Москву, — «Украинство и российская пресса» — з’явилася у дев’ятому вересневому номері журналу, тобто тоді, коли Михайло Сергійович уже жив на Арбаті. Зупинімося на ній докладніше, аби зрозуміти, що турбувало в цей час, а точніше, повсякчас Грушевського. Стаття починалася так: «Когда заходит речь о всяческих недомыслиях в отношениях к украинству не только правящих, но и общественных кругов России, “сочувствующие” обыкновенно стараются втолковать украинцам, что единственный путь к созданию более здравых отношений к украинскому вопросу лежит через сознание русского общества, а всякие недочеты в отношениях этого последнего к украинству объясняется единственно неосведомленностью. “Русское общество не разбирается в украинском вопросе, потому что совершенно не знакомо с украинским движением, с украинством. Его необходимо усиленно информировать, осведомлять”.

Таковы приблизительно те дружеские советы, которые не перестают раздаваться по украинскому адресу за последние годы, — даже не годы, а десятилетия. И никак нельзя сказать, чтобы украинское общество оставалось глухо к этим советам. Наоборот, почти всякий раз, забывая печальный опыт прошлого и рассчитывая, что новое усилие в этом направлении может оказаться более плодотворным, — так сказать, “задняя забывая, в предняя же простираяся”, оно с удвоенной энергией принималось за новые попытки “осведомить” русское общество о прошлом и настоящем происхождении и задачах, причинах и сущности украинского движения, украинских течениях, украинской литературе, искусстве, культуре и проч. и проч. и проч.

За последние десять лет, считая от “Украинского Вестника” 1906 г., на эту неблагодарную работу была затрачена бездна времени, труда и средств. Выходили украинские журналы на русском языке, в целях информации затевались многотомные энциклопедии украиноведения, информационные издания, большие и малые книги и брошюры, помещались статьи по украиноведению в российских журналах, газетах, специальных сборниках… Много было всего этого, но результат получался вовсе несоизмеримый с затрачиваемой энергией, и поэтому я считаю себя в праве назвать эту работу неблагодарной. “Русское общество” оставалось и остается глубоко равнодушным, если не враждебно настроенным к национальному вопросу вообще и к украинскому в частности, и становится очевидным, что центр тяжести лежит тут, во всяком случае, не в недостатке информационных источников, информационного материала, и не в недостаточной энергии самих украинцев в этом отношении, а в чем-то другом!..»

З цього приводу варто навести кілька фраз із практично невідомого листа Грушевського Горькому, відправленого з Казані 5 лютого 1916 року. Російський письменник запропонував українському вченому написати статтю до «Сборника украинской литературы», а Грушевський, відразу погодившись, писав:

«Многоуважаемый Алексей Максимович!

Весьма сочувствую Вашему предприятию и желаю ему наилучшего успеха. Может быть, Вашему изданию удастся пробить брешь в “легкомыслии”, как Вы его определили, русского общества относительно национального вопроса. Самый глухой тот, кто не хочет слышать. Сужу по опыту украинскому — множество информационных изданий, предпринятых за последнее десятилетие, бессильны были перед броней равнодушия. А между тем разрешение национального вопроса — действительно одно из кардинальных условий действительного возрождения…»

В іншому листі до Горького (17 серпня 1916 року) Грушевський також зазначав: «…Всякие информационные издания, предпринимаемые отдельными украинскими исследователями и целыми кружками, не достигают цели — не проходят в толщу общества».

Стаття в «Украинской жизни» містила важливу думку про те, що в Російській державі не було іншого народу, який так само, як український, близько брав до серця справу розкріпачення державного і суспільного ладу, який би співчував цій справі гарячіше, відгукувався на неї повніше всіма фібрами своєї душі, адже український народ пов’язував із новими формами державного устрою царської Росії, з соціальними реформами надію не тільки на політичну свободу, а й на розкріпачення національне.

Грушевський підкреслював, що спеціальні російськомовні українські видання, призначені для інформації російського суспільства, не поширюються в його середовищі, відомі небагатьом (дуже небагатьом, на жаль!) людям, які спеціально займаються національним питанням або певною галуззю українства. До того ж, редакції великоруських видань друкують лише те, що можуть собі дозволити, рахуючись із поглядами і настроями суспільних груп, які за ними стоять, і підлаштовуються під смаки публіки: «…т. е. в конце-концов с тем же глубоким равнодушием или нерасположением российского — даже просвещенного, либерального и т. д. и т. д. читателя, к национальному вопросу вообще и к украинству в частности… Иглиное ухо российской прессы, т. е. пределы снисхождения обслуживаемой ею российской публики к национальным запросам негосударственных народностей, оказывается слишком часто еще более узким, чем даже может предположить самый искушенный и вовсе не радужно настроенный украинский публицист».

За оцінкою Грушевського, справжня, а не словесна, увага російського суспільства до національного питання є неадекватною до його пекучості й гостроти, що викликає недовір’я чи невдоволення у тих, хто знемагає під тягарем російської «національної політики», спрямованої на обрусіння недержавних народностей, і ведеться не тільки міністерством внутрішніх справ. На думку Грушевського, навіть прогресивні, освічені росіяни, які навчають російської мови, скажімо, грузинських дітей, та поширюють російську книгу, також є справжніми учасниками політики обрусіння, спільної справи російської влади та російського суспільства. Зокрема, байдужість влади до практичного законодавчого вирішення національного питання віддзеркалює відповідний байдужий стан російського суспільства:

«А между тем положение обязывает. Исторические условия, поставившие русское общество во главе наиболее разноплеменного государства мира, наложили на него и совершенно определенные обязанности по отношению к его племенам и национальностям, и от этих обязанностей оно не может никаким образом отказаться, не отказываясь от своей руководящей роли в государстве, от стремлений к власти в нем — этому необходимому условию внутреннего устроения. Если негосударственным народностям нужно неустанно напоминать, что они никоим образом не могут относиться к делу общего устроения как к заботе чужой, их не касающейся, то и русскому обществу необходимо твердо помнить, что национальное устроение является одной из существеннейших частей общего внутреннего устроения, и оно никоим образом не может смотреть на этот вопрос национальных отношений как на посторонний, досадный привесок к тому, что его непосредственным образом захватывает.



Национальное обострение, гипертрофия национальных чувств у обделенных народностей — явление очень печальное, несимпатичное, опасное; но не нужно забывать, что оно является реакцией не только против притеснений власти, но и против равнодушия к национальным страданиям, запросам и упованиям тех, кому они неведомы, т. е. русского общества».

Торкаючись українського питання в Росії, Грушевський писав, що воно залишається невирішеним, і тому неможливо говорити про розумну національну політику в окупованій Галичині. Щоб узяти належний тон у ставленні до українського елемента в Галичині, міцно й щиро ствердитися на ґрунті поваги до її національних особливостей і прагнень, очевидно, передусім необхідно порвати з системою придушення українського життя в самій Росії, щиро й нелицемірно врахувати факт історичного існування Галичини, невмирущого прагнення української народності до вільного розвитку її національного змісту, що склався історично.

Серед першочерговий заходів у цьому напрямку Грушевський називав визнання культурної ролі української мови, впровадження її в народній школі, церкві, суді, управлінських установах:

«Но эти скромные пожелания остались без всякого отзвука до сих пор. Более того, — на украинской жизни продолжают тяготеть репрессии, обрушившиеся на нее с началом войны и лишившие украинское общество даже и тех скромных возможностей, которыми оно располагало раньше, — прессы, культурных и общественных организаций, самого литературного движения, остановленного цензурными репрессиями.



В таких условиях какую ценность могут иметь уверения, что галицкое население, его национальная жизнь, культурные и общественные запросы не потерпят никакого ущерба в сравнении с теми возможностями, какие предоставлял им австрийский режим? Как убедить его в том, что ему будет предоставлено то, в чем отказывают до сих пор украинскому населению России, добровольно связавшему с последней свою участь и отдавшему ей свою кровь и свой труд в течение столетий?» (виділено мною. — В. М.).

Справді, з історичної відстані дуже добре видно, яке могутнє людське підживлення давала Україна Росії протягом трьох з половиною століть. Сотні й тисячі українських талантів відправлялися до Петербурга й Москви і по всій Російській імперії — від Варшави і Тифлісу до Камчатки і Коканда — робили кар’єру, ставали письменниками, художниками, вченими, урядовцями, богословами, просвітителями… Вони вважали себе «русскими из Малороссии», бо ж в їхні часи національна самосвідомість не пробудилась настільки, щоб відчувати себе українцями із Росії. А ще ж були, окрім того, — і вже не тисячі, а мільйони, простих людей та селян, яких насильно переселили на Волгу, Урал, Північний Кавказ, Алтай, Амур, у Сибір, Примор’я. Нема у величезній Росії такого місця, де б не жили люди з українськими прізвищами.

Та повернімось до статті Михайла Грушевського, який справедливо писав: «…Как говорить об установлении здравой национальной политики в наново оккупируемой Галиции, пока не ликвидировано наследие предшествовавшей оккупации (під час Першої світової війни територія Галичини стала ареною воєнних дій між австро-угорськими, німецькими та російськими військами. — В. М.), — всего того, что и русским обществом, и официальными кругами было единодушно осуждено, как одна сплошная ошибка, как одна из печальнейших страниц этой войны?

Ведь и посейчас еще тысячи высланных, арестованных, вывезенных при эвакуации галичан, томятся в отдаленных местах, в глухих углах Сибири, бедствуют, болеют и умирают, не успев добиться возвращения, — старики, женщины, дети, крестьяне, рабочие, священники, литераторы, ученые, цвет галицкой интеллигенции, не зная за собой никакой вины, кроме преданности своей народности, религии, гражданскому долгу!

Не следовало ли бы прежде всего вспомнить о них и предоставить свободу им, поднимая вопрос о более благоразумной национальной политике, о более желательных формах управления и отношения к местному населению при новой оккупации?»

Так закінчив Грушевський статтю в «Украинской жизни». Отже, в Москву він привіз свої давні турботи про вирішення українського питання і нові тривоги, пов’язані з долею Галичини, окупованої російськими військами під час Першої світової війни.


«Брав участь у редакції “Украинской жизни”»
За словами Саліковського, «Михайло Сергійович, можна сказати злився з журналом, перетворившись із співробітника у звичному розумінні слова, в дійового члена редакції…». До речі, наприкінці 1916 р. саме Саліковському редакція «Украинской жизни» довірила підбити підсумки роботи за п’ять років роботи. Він писав тоді: «Дозволимо собі використати вказану маленьку хронологічну дату, щоб сказати кілька слів з приводу пройденого “Украинской жизнью” шляху». Саліковський підрахував, що за цей час у журналі було надруковано близько 700 статей і заміток із різних питань українознавства. Найбільшу частину (понад 200) складали публіцистичні статті, в тому числі близько 50 — про російсько-українські відносини. Далі йшли статті на загальні теми (40), про Галичину, Буковину та Угорську Русь (37), національну школу (16), культурно-просвітні та наукові організації (13), українське питання в Державній думі (12), становище української преси (11), польсько-українські відносини (11) та ін. Вісімдесят статей було надруковано з історичної проблематики, близько 40 — з історії літератури і літературної критики, 23 — з питань права і економіки, 21 — статті, мистецтва та 12 — етнографії і філології.

Саліковський зробив висновок, що завдяки «Украинской жизни» до українства свідомо долучаються сотні, а може й тисячі відірваних від батьківщини співвітчизників, та відзначив, що журналу «вдалося серйозно зацікавити українським питанням окремих представників російської інтелігенції».

Активний співробітник часопису Олександр Лотоцький через півтора десятиліття після припинення його виходу писав: «Ролю “Украинской жизни” для свого часу навіть тяжко оцінити, — така значна була вона. Се була справжня трибуна, на якій, властиво вперше, стикалися та перехрещувалися погляди українські з поглядами російського та зросійщеного громадянства… Той орган уперше давав широке освітлення української справи в російських умовах».

Нагадаю, до речі, що зусиллями співробітників «Украинской жизни» був виданий російською мовою збірник «Украинский вопрос» (1914), який у 1917 р. вийшов у світ третім виданням. Укладачами збірника були Лотоцький і Стебницький. Лотоцький згадував: «Працювали ми пильно, і щось місяців за два чи за три, ще в кінці 1914 р., книжка була готова під заголовком “Украинский вопрос”. Стала справа за видавцем, але й тут розуміння конечної потреби такого видання було настільки глибоке, що редакція “Украинской жизни” не вагалася взяти се видання на себе; вона певна була, що видання виправдається матеріяльно, а друкарня, в якій “Укр. жизнь” друкувалася, давала кредит щодо друку. Книжка справді мала успіх,— за кілька місяців її вже не стало, а попит не припинявся. Було випущено друге видання, але й воно скоро розійшлося. Тоді третє видання взялося друкувати видавництво “Задруга” в Москві…»

Авторами збірника були Михайло Грушевський, Сергій Єфремов, Симон Петлюра, Дмитро Донцов, Агатангел Кримський та ін. У збірнику, зокрема, містилася основоположна теза, що випливала з досліджень Михайла Грушевського: «Незважаючи на всі історичні випробування, український народ не втратив ні свого етнічного типу, ні своїх побутових та культурних особливостей, ні своєї мови. Національна стихія його проявила таку стійкість, яка є запорукою подальшого збереження і розвитку ним своєї національності навіть за умови продовження старих і за всіляких можливих нових перешкодах його нормального національного життя».

Які життєво важливі, сильні, точні й пророчі слова!

Про стосунки з журналом і його працівниками Грушевський розповідав у «Споминах»:

«Ще з Симбірська зв’язався я з редакцією “Украинской жизни”, якій раптом судилось тоді стати єдиним українським органом. Перед тим мої відносини до сього журналу були вповні коректні, але далекі, тепер приходилось користуватись ним, як єдиною трибуною. Фактичним редактором його був Симон Васильович Петлюра, але його якраз мобілізували, він пішов в санітарну службу на західний фронт. За нього несла секретарські обов’язки його дружина, — потім з новим 1916 р. редактором вибрано Ол. Ф. Саліковського, секретарем редакції став Шеремецинський, чоловік добрящий, проворний, учинний, тільки дуже зайнятий редакційною роботою, міліоном різних поручень, котрі приймав від усіх і кожного, — і своїми власними відносинами до військової служби. Чоловік обтяжений сім’єю, з мінімальними ресурсами, цілком негодящого здоров’я, він теж стояв весь час під загрозою військової служби. Все від часу до часу його брали на проби, — а туберкули якраз у нього поховалися десь, очевидно, з страху перед мобілізацією. Сі два чоловіки — Саліковський і Шеремецинський, не тільки як громадські фігури, але як і порядні, добрі люде, органічно не здатні на зраду, підступ і інтригу, прив’язали мене ще тісніше до журналу. По приїзді до Москви я ввійшов в його гурток як у свою компанію».

За словами Грушевського, пізніше «Петлюра… відійшов зовсім від редакційної роботи». Саліковський згадував: «Коли влітку 1916 р., після трьохрічної відсутности, повернувся з Ростова на Дону до Москви і знов приступив до редагування “Украинской жизни”, я застав значно змінений склад нашого журнала. С. Петлюри в Москві не було, — він працював на фронті… але зате близьку участь в редакції приймав В. Винниченко, який перебував на нелегальному становищі...»

Редакція журналу «Украинская жизнь» знаходилася за адресою: Новинський бульвар, 103, кв. 39. Тут жив і Яків Шеремецинський. Грушевський писав, що вони збиралися «в редакції Украинской жизни, на Новинськім бульварі, де мешкав Шеремецинський з сімєю, і була гарна редакційна кімната…».

Оцінюючи московські журналістські сили, Грушевський писав, що «гурток був симпатичний, але з літературного погляду досить слабий». Крім того Хруцький і Моргуліс були, говорячи словами Грушевського, «нейтралізовані своїми військовими обовязками». Молодий співробітник Лебединський «був також у військові службі, так що майже не приїздив на редакційні збори». Дехто додатково працював «для зарібку».

Утім, адвокати, присяжні повірені Хруцький і Моргуліс, очевидно, заробляли непогано. Присяжний повірений Зиновій Моргуліс жив недалеко від Грушевського — в Гагарінському провулку, 23, кв. 29. Цей великий і престижний будинок зберігся. Навпроти нього, до речі, починається Малий Власьєвський провулок, а зовсім недалеко — Великий Власьєвський провулок, у якому в той час жив Микола Бердяєв. Отже, Михайло Грушевський міг і розійтися на вулиці з філософом із Києва…

Великий доходний будинок у Гагарінському провулку, 23 було зведено в 1910‒1911 рр. за проектом архітектора Дмитра Челіщева. А поруч із ним — дерев’яний особняк, побудований у 1820 р. У ньому в 1867‒1869 рр. жив П. Свистунов, один із останніх декабристів, які виступали, за словами Герцена, «для требования человеческих прав, для протеста… за который — и они знали это — их ждала верёвка палача и каторжная работа». Справді, Свистунов відбув 15 років каторги. У нього у 1878 р. кілька разів побував Лев Толстой, який збирав матеріали для роману «Декабристы». Він писав Свистунову з Ясної Поляни: «Когда Вы говорите со мной, Вам кажется, вероятно, что все, что Вы говорите, очень просто и обыкновенно, а для меня каждое Ваше слово, взгляд, мысль кажутся чрезвычайно важны и необыкновенны. Ваша беседа переносит меня на такую высоту чувства, которая очень редко встречается в жизни и всегда глубоко трогает меня». Це схоже за духом на те, що занотував у щоденнику Шевченко, познайомившись у березні 1858 р. у Москві з декабристом Сергієм Волконським: «Встретился и познакомился... со стариком декабристом князем Волконским. Коротко, без малейшей желчи рассказал он мне некоторые эпизоды из своей 30-тилетней ссылки и в заключении прибавил, что те из его товарищей, которые были заточены поодиночке, все перемерли, а те, которые томились по нескольку вместе, пережили свое испытание, в том числе и он».

Нагадаю, що Грушевський присвятив століттю повстання декабристів спеціальний випуск академічного журналу «Україна», написавши до нього передмову «1825‒1925», в якій привернув увагу до «вияснення сього многоважного, в розвитку революційної ідеології, моменту старого життя». Грушевський акцентував і на тому, «яким пієтизмом окружав сих мучеників свободи Шевченко в своїй творчости».

Буваючи в Гагарінському провулку, Грушевський, звичайно, бачив і сусідній знаменитий особняк російського письменника і декабриста Володимира Штейнгеля, з яким Шевченко познайомився у травні 1858 р. Будинок (№ 15) було зведено в 1815 р., належав Штейнгелю недовго, у 1819 р. він його продав. У 1830 р. будинок якийсь час винаймав Микола Тургенєв, дядько відомого письменника. В 1834 р. тут мешкав онук Суворова князь Олександр Суворов. З 1872 р. і до революції, тобто й у той час, коли Грушевський знаходився в Москві, будинком володіла відома в Москві сім’я Лопатіних, яка підтримувала зв’язки з багатьма діячами російської культури та науки. На «лопатінських середах» побували Лев Толстой, Олександр Писемський, Федір Достоєвський, Сергій Соловйов, Василь Ключевський, Афанасій Фет… Сюди в 1897–1898 рр. до молодої письменниці Лопатіної приходив Іван Бунін. Через багато років, уже в еміграції, Бунін згадував: «Обычно при влюбленности, даже при маленькой, что-нибудь нравится: приятен бывает локоть, нога. У меня же не было ни малейшего чувства к ней, как к женщине. Мне нравился переулок, дом, где они жили, приятно было бывать в доме. Но это было не то, что влюбляются в дом, от того, что в нем живет любимая девушка, как это часто бывает, а наоборот. Она мне нравилась потому, что нравился дом…»

Дивовижне зізнання! Воно багато в чому пояснює прив’язаність Буніна, та й не тільки його, до таємничих арбатських провулків із романтичною аурою. До цього незвичайного «арбатського світу» повною мірою можна віднести слова Бориса Пастернака: «Мне посчастливилось узнать, что можно день за днем ходить на свидания с куском застроенного пространства, как с живой личностью».

За часів Михайла Грушевського будинок Штейнгеля був у прекрасному стані. Скажімо, путівник «По Москве» за 1917 р. називав його «чарівним особняком, одним із небагатьох у Москві, що цілком зберігся». Цей дерев’яний, одноповерховий будинок з антресолями, побудований у 1813‒1817 рр., є рідкісним зразком московського післяпожежного ампіру, що й досі зберігся майже без змін.

Не гірше від Моргуліса влаштувався і присяжний повірений Олександр Хруцький, який мешкав у Великому Толстовському провулку, 8 (тепер — Карманицький провулок). Цей будинок (не зберігся) знаходився взагалі доволі близько від помешкання Грушевського. Належав московському купцю Олексію Єгорову.

Серед працівників журналу Грушевський особливо виділяв також Леоніда Абрамовича (Бурчака) і Володимира Винниченка. Грушевський високо оцінював творчість Винниченка.

Щоб уявити творчі масштаби та обрії «Украинской жизни» досить перерахувати прізвища його авторів: Микола Василенко, Володимир Винниченко, Дмитро Донцов, Сергій Єфремов, Федір Корш, Агатангел Кримський, Анатолій Луначарський, Федір Матушевський, Михайло Могилянський, Симон Петлюра, Софія Русова, Степан Сірополко, Петро Стебницький, Микола Сумцов, Іван Франко, Михайло Чубинський, Олексій Шахматов та ін.

Підсумовуючи роботу Грушевського в «Украинской жизни» з нагоди його 50-річчя, редакція журналу писала:

«Нам, робітникам “Украинской жизни” Михайло Сергійович особливо близький і дорогий. Виникнення журналу з першого моменту знайшло в ньому живий і діяльний відгук, і вже першу книжку “Украинской жизни” ми мали можливість прикрасити прекрасною статтею М. С. Грушевського про основні задачі українства й шлях його розвитку. Протягом п’яти років М. С. Грушевський не переставав співробітничати в “Украинской жизни” і найживішим чином цікавився радостями й прикрощами нашого журналу... З іменем М. С. Грушевського наш журнал почав існування, з його ж іменем закінчується прожите п’ятиліття» (виділено мною. — В. М.).

1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка