Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка26/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   56

«Почав друк своєї “Всесвітньої історії”»
Оглядаючи наукову роботу Грушевського, не можна оминути його «Всесвітню історію в короткім огляді». Вже згадував про те, що в Симбірську й Казані Михайло Грушевський «взявся до оброблення всесвітньої історії». Цю ґрунтовно-масштабну й лапідарно-блискучу роботу він прагнув завершити в Москві: «Почав друк також своєї “Всесвітньої історії”, котрої І ч. вийшла в Петербурзі в р. 1916».

З поверненням Грушевського в березні 1917 р. до Києва сюди було перенесено й друк цієї праці — перевидано першу частину, випущено у світ другу, третю й четверту частини, що закінчувалася 1848 р. Після відходу від активного політичного життя Грушевський написав і видав п’яту й шосту частини праці, довівши виклад до початку ХХ століття. Сьома частина так і не була надрукована.

Проте коротко торкнемся лише перших чотирьох частин «Всесвітньої історії в короткім огляді», бо саме в них реалізовано первісний задум Грушевського, тим більше, що написані під час московського заслання: «Сим випуском (четвертої частини. — В. М.) кінчається моя праця, обдумана і виконана в трудних обставинах заслання» (виділено мною. — В. М.).

Яке завдання ставив перед собою вчений, розпочинаючи узагальнюючу працю про історію всього людства в умовах заслання?

У 1917 р., вже після Жовтневої революції, Грушевський заявив:

«Я бажав нею послужити самоосвіті і усвідомленню широких верств громадянства і приложив усі зусилля до того, щоб випустити її в світ, невважаючи на всі недогоди й технічні труднощі в нинішніх обставинах… Я присвячую її грядущій світовій силі — новій демократії України, надіючись послужити їй сею моєю працею».

На мій погляд, у цих словах великого українця більше ніж будь-де відчувається його непохитна, фантастична, всеперемагаюча віра в нову, демократичну Україну, пронесена по життю. Мені здається, що ця людська віра Грушевського не менше важлива для нас — українців — аніж її втілення в науковій «Історії України-Руси» та інших працях разом узятих. Її можна порівняти хіба що з вірою в Україну Тараса Шевченка, реалізованою в «Кобзарі».

Ще тоді, наприкінці вікопомного 1917 р., Грушевський розглядав грядущу Україну як самостійну «світову силу», а ми майже століття потому, здається, не навчилися цьому. Ми ще й досі не вчитуємося всерйоз у «Всесвітню історію» Михайла Грушевського. А треба, ох, як треба!

Учений ніколи не виривав Україну з історичного світового контексту. В першій частині «Всесвітньої історії» серед 66 розділів є невеличкий під назвою «Русь, Польща, Чехія». (Взагалі маємо знати, що в праці Україні присвячено всього кілька сторінок. Але яких!) Так-от, у згаданому розділі вже чітко сказано, що з часів Володимира і Ярослава «кладуться міцні підвалини українській і взагалі східнослов’янській культурі». У другій частині праці, присвяченій Середньовіччю, Грушевський робить ключовий висновок про те, що національний рух в Україні «врятувала… поява нової національної сили — української козаччини». Про козацтво написано кілька рядків, але вони вражаючі в науковому плані: «…Козацтво як вираз соціальної опозиції з тим не стратило своєї сили й значіння і без огляду на відносини вищої православної ієрархії далі вело свою лінію: боротьбу з шляхетським режимом окривало гаслами не тільки соціальними, а й церковно-національними, аж поки в повстанні 1648 р. під сими окликами задало смертельний удар польському пануванню на Україні».

Саме з другої частини праці історія Росії розглядається Грушевським в окремому розділі «Московщина». У третій частині «Всесвітньої історії» (ХVІІ–ХVІІІ століття) є розділ «Польща й Україна», в якому дуже стисло, проте не менш глибоко, осмислюються й описуються складні для України часи. На кількох сторінках Грушевський спресував науковий матеріал, який займає в «Історїї України-Руси» кілька томів. Висновки вченого — виважені, вистраждані, невідпірні. Його наукова послідовність підкорює, його людська впевненість викликає довіру.

Грушевський наголошував, що козаччина, ставши в опозицію до польського шляхетського режиму і спираючись на селянські маси в їхній боротьбі проти польського права, не кинула релігійного прапора. Під ним виступали проти уряду, дарма що ієрархія рішуче відмовлялася від усякої солідарності з козаками і славословила шляхетських гнобителів козаччини. Так було під час грізного повстання в 1637–1638 рр., що зрушило величезні маси селянства, передусім Східної України — селянських утікачів від панщини. Так само нове повстання, по десятилітнім суворім пануванні польського шляхетства в Східній Україні, підняте під проводом Хмельницького в 1648 р., було боротьбою за віру, хоча й спиралося на інтересив козацької верстви, а спиралось на селянські маси, що добивалися далі скасування панського права.

Релігійний прапор заступав тут програму національну, бо, окрім мотивів суспільно-класових, повстання мало також характер і національної української боротьби проти польського панування. Хоча його соціальні мотиви знаходили живий відгомін і в інших краях Польщі — навіть у суто польських землях піднімалися повстання з надією на перемогу козацтва над панським магнатським режимом. Коли розгром польських війск, вчинений Хмельницьким у союзі з кримськими татарами, майже збігся зі смертю короля Володислава (йшлося про Владислава ІV, короля Речі Посполитої у 1632–1648 рр., та Жовтоводську битву в травні 1648 р., у якій польські війська були повністю розгромлені), і Польща залишилась одночасно і без війська, і без королівської влади, та і взагалі без будь-якого авторитетного проводу, польські пани розуміли: якби під сю хвилю Хмельницький рушив у внутрішні провінції Польщі, селянство пішло б за ним, і Хмельницький міг би вчинити соціальний переворот у Польщі.

У цьому контексті Грушевський підкреслював, що ні Хмельницький, ні інші провідники «козаччини» не думали про соціальну революцію. Серед них було чимало представників шляхти, тому вони бажали лише зламати силу магнатів, допомогти королеві зміцнити свою владу, а за «козаччиною» закріпити провід у Східній Україні. Пізніше, вочевидь під впливом київських духовних кіл (аж ніяк не вищої ієрархії, яка стояла осторонь від сеї боротьби з Польщею), беруть перевагу ширші національні мотиви, і Хмельницький із його ближчим оточенням розуміє, що розв’язка конфлікту, напевне, не буде такою простою, як сподівалося. Приходить розуміння необхідності рішучої розправи з усім польським режимом. Гетьман намагається заручитися, з одного боку, прихильною нейтральністю впливової групи магнатів Великого князівства Литовського з кальвіном Радзивіллом на чолі, з іншого — допомогою Москви під усе тим же гаслом оборони православної віри в Польщі.

Грушевський зауважував, що існували проекти організації ще ширшої ліги православних країн — Москви, України, Молдавії, яку можна було б повернути проти Туреччини чи проти Польщі. Але союз із кримським ханом, що здавався таким успішним у перший рік війни, та кандидатура на польську корону іншого турецького васала — князя семигородського Ракоці — намітили іншу лінію політики: перехід України під протекцію Туреччини та організацію ліги держав, що були турецькими васалами, проти Польщі.

Та обидва плани зустріли серйозні перешкоди; з одного боку, Москва не піддавалась намовам і не наважувалася втягуватися в нелегку війну з Польщею. З іншого — Туреччина переживала період внутрішніх заворушень і занепаду султанської влади, тому не могла стати сильним центром ліги. Крим же — єдиний активний союзник — виявив свою непевність і підступність: хан, підкуплений поляками, зрадив козакам кілька разів у рішучу мить.

Тим часом дедалі сильніше виявлялося розчарування народних мас у самому повстанні, бо гетьманський уряд у трактатах з Польщею не виправдовував їхні сподівання — скасувати польське право в Україні. Взагалі це рагнення народу для старшини, вихованої в поняттях шляхетських, і в умовах все ж таки класової держави, було чужим і здавалося неможливим. З огляду на непевне становище мас козацька старшина постійно шукала стороннього опертя. На думку Грушевського, вже від перших успіхів повстання, з літа 1648 р. «Східна Україна стала самостійною державою, з козацькою верствою і гетьманським правлінням на чолі, але Хмельницький з старшиною все пильнували найти якогось прихильного і легкого протектора. Можна здогадуватися, що старшині хотілося виробити для України нейтральне становище під протекторатом Москви, Туреччини, Швеції, але се їй не вдалось. Вона втягувала одну державу по одній в розпочату велику війну, та вказане внутрішнє роздвоєння раз у раз перебивало ту лінію політики, яку хотіла повести старшина, і не давало їй змоги сильно і витривало переводити (здійснювати. — В. М.) свої політичні плани».

Внаслідок цього політичну силу Польщі було зламано, але Україні не вдалося забезпечити собі політичної самостійності під протекторатом сусідів. Довгі й тяжкі уособиці, які продовжувалися в Україні до 1670-х рр., призвели до поділу її між Польщею та Москвою: «Правобічне Подніпров’я — се перше огнище козаччини — було спустошене, як деякі краї Німеччини під час Тридцятилітньої війни, а Лівобічна Україна мусила покоритись московській політиці і стратила врешті-решт своє політичне бутя». Так писав Грушевський у «Всесвітній історії», і важко знайти більш обґрунтовану і стислу, більш очевидну й переконливу оцінку ключових історичних подій ХVІІ століття в Україні, тим паче в європейському контексті.

Четверта частина «Всесвітньої історії» охоплювала період «від великої французької революції до переворотів 1848 року». У розділі «Слов’янське відродження» стосовно українського національного відродження сказано, що воно жило» відгомонами недавньої автономії, але ще більше — демократичними і соціальними мотивами козацької доби, і з сими радикальними козацькими традиціями об’єднувались впливи західноєвропейської національної романтики (головно німецької) і слов’янського відродження, з одного боку, і дещо з соціального радикалізму (французького головно), з другого, — тільки далеко менше». Вплив слов’янського відродження особливо відчув харківський гурток 1820–30-х рр., духовними вихованцями якого був Ізмаїл Срезневський та Микола Костомаров, один із найвизначніших діячів пізнішого київського «брацтва Кирила й Мефодія», що поєднувало у своїй ідеології радикальні козацькі традиції з впливами слов’янськими і західноєвропейськими.

Додам до цього дослівно кілька влучних фраз Грушевського з окремого видання «Всесвітньої історії» (1920), адаптованої до шкільної програми:

«На Україні після того як виловлено і позамикано в казематах членів Кирило-Мефодіївського брацтва, поведено незвичайно суворі нагінки на все, що може нагадувати про існування українського життя… Для задоволення українських національних потреб не зроблено нічого, і після кількох літ ліберальної нейтральности в справах української мови і культури, уряд вернувсь знову до системи репресій… Український рух вважали справедливим поборювати в інтересах заховання “единства руського народа” (з сих мотивів 1876 р. було видано ганебний указ против української мови)».

Блискуче поєднання чіткої енциклопедичності з науковою лапідарністю характеризує перо Грушевського у «Всесвітній історії». На мій погляд, стиль викладу матеріалу в ній значно легший і привабливіший, ніж в «Історії України-Руси». Втім, і жанри цих двох визначних праць різні.
«Своє місце в перспективі історичного процесу»
Працюючи над «Всесвітньою історією», Грушевський нагромадив чимало «помічень над наукою історії взагалі», роздумувань над історичною самоосвітою й викладанням історії e школі. Через рік після повернення з Москви він опублікував статтю «Історія і її соціально-виховуюче значення», що є в науковому полі нашого дослідження, бо фактично була продумана й виважена Грушевським під час «перебування в ув’язненні й вигнання, коли я укладав свою “Всесвітню історію”»…

Тож, послухаймо уважно самого Грушевського, зберігаючи послідовність його думки і стиль мови.

Учений передусім підкреслював, що розуміння науки історії все більше набирає значення «історії людства», тим часом як шкільне навчання все ще фактично залишається на старих засадах вивчення історії «вибраних народів». Історія людства знає епохи більш або менш ефективні, блискучі, продуктивні в загальній еволюції, але епох безплідних і нецікавих з погляду цієї еволюції не знає. Крім того, часто історія народів та епох, що залишились поза шкільної науки, насправді становлять великий інтерес.

«Це одно. А друге те, що навіть дійсно важливі й великі, продуктивні моменти в історії людства, на яких мусить бути дійсно скупчена увага учня, чи взагалі того, хто знайомиться з історією, — ці моменти чи епохи можуть бути відповідно оцінені й зрозумілі тільки в загальній перспективі знов таки людського життя, даній в можливо широких розмірах часу і простору. Цю перспективу треба подати, розуміється тільки як перспективу, як тло, в певній пропорції, щоб не розгубити увагу на дрібницях маловартних, до пам’ятання трудних і несприйнятних; але в кожнім разі вона невідмінно мусить бути. Інакше буде не історія, а хрестоматія уривків з історії людства — і такою власне хрестоматією дуже слабко пов’язаних між собою, або й зовсім непов’язаних уривків, позволю собі сказати, є та історія, якої вчить наша школа і з якою виходить в життя наш інтеліґент». У цій передачі історія не має також і того соціально-виховного значення, яке вона може й повинна мати.

Історична традиція полягає в оцінці і є, за словами Грушевського, «судом історії», де предків судять судом потомків, а потомків судом предків, бо культ предків сам собою переходить в обов’язок перед потомками.

Грушевський акцентував на тому, що «цього морального елементу з історичного навчення (й історичної творчості теж) не вдасться нічим вирвати, бо це річ глибоко людська, яка має свої корені в самих основах людського життя і нема чого його ігнорувати». Треба лише відповідно направити і використати згідно з нашими соціально-виховними завданнями: «Коли в чиїхось руках ця сторона історії може виродитись в знаряддя людожерного шовінізму, національної виключності й ура-патріотизму, то в руках наших педагогів і нашої організації освіти вона повинна послужити перемозі й закріпленню ідей і настроїв гуманності, демократизму й соціалізму.



Історія свого народу і свого краю вказує роль і місце даного моменту в історичнім розвитку цього краю і народу: значення й вартість тих чергових досягнень, які стоять в даній хвилині, з погляду історичної традиції й історичного розвою цих потреб і вимог. Історія всесвітня, вставляючи цю історичну картину свого краю чи народу в загальну світову перспективу, даючи відповідний масштаб для об’єктивної оцінки її змісту, запобігає переоцінці національних мотивів, інтересів, заслуг і обов’язків з погляду загального історичного процесу — остерігає від переборщень в національнім еґоцентризмі, від надмірної переоцінки своїх національних вартостей, заслуг і інтересів. В епохи інтенсивного національного будівництва такі корективи проти гіпертрофії національного самовеличання і виключності дуже потрібні й на них треба звернути увагу й нам в даний момент. Зовсім небажано нашій країні дістати покоління національних Народисів, хвалькуватих і самозакоханих, до затрати всякої об’єктивности.

Але поруч із виключно національним, або державним еґоїзмом чи еґоцентризмом ще може бути, і таки без сумніву реально існує, еґоцентризм расовий, наприклад, еґоцентризм “арійський” чи “білий”, який протиставляє себе расі семітській або расі жовтій, еґоцентризм германський, або слов’янський, еґоцентризм християнський, або католицький і т.д

Грушевський зупинявся докладніше на сильному європейському егоцентризмі, який реально існує не тільки у сфері теорії, але й у надмірній оцінці європейського життя та європейської культури (з її колоніями включно), як такої, в якій нібито замикається все істинно цінне, що є в людськім житті взагалі, і поза нею нібито й нема нічого, що варто було цінити і з чим рахуватися.

Така короткозорість дуже шкідлива навіть у теорії. Легковаження всього, що відбувалося поза європейським обрієм, нічого доброго не дає. «Ми стрічаємось з дуже прикрими, просто таки ганебними проявами такої європейської виключності там, де інтереси різних європейських конквістадорів зустрічаються з позаєвропейськими народами і краями. Скільки ми чули за останні десятиліття про факти всякого європейського звірства в колоніях і різних екзотичних краях, потоптання всяких інтересів, прав Божих і людських, що виправдовувалося тим, що воно діється в інтересах поширення єдиноспасенної європейської культури, європейської цивілізації над якоюсь іншою. Нині США з їх “національними інтересами” нав’язують всьому світові американський спосіб життя».

Грушевський наголошував, що на українській землі живуть більші або менші групи й колонії різних народностей. У 1914 р. тут проживало понад 46 млн чоловік, у тому числі 32,7 млн (71%) українців. Серед інших національностей росіяни складали 5,4 млн чоловік (11,7%), євреї — 3,8 млн чоловік (8,2%), поляки — трохи більше 2 млн чоловік (4,5%), німці — 871 тис. чоловік (1,9%). До того ж, за словами Грушевського, «економічні та політичні зносини будуть вводити наше громадянство на практиці чи в теорії, в стичність і з іншими чужоплеменними краями. Не тільки з мотивів практичної користі, з погляду успіхів економіки чи політики, а й з погляду морально-соціального, дуже важливо, щоб ці народи й краї, їх інтереси й імпульси їх життя в минувшині й сучасності представлялись, принаймні, в основних своїх рисах, хоч трохи ясно українській інтеліґенції. Щоб перед нею були не просто “чужеплемінники” чи “меншості”, навіть не абстрактні люди, “люди-браття”, а щось більш реальне й конкретнее».

З утворенням Центральної Ради Михайло Грушевський твердо стояв на тому, що боротьба за державні права українського народу не повинна загрожувати іншим народам, які живуть в Україні. Він категорично виступав проти національного шовінізму, рішуче відкидав гасло «Україна для українців» і вважав, що права національних меншин мають бути забезпечені на рівні Основного закону — Конституції України: «Ми думаємо якраз, що Україна не тільки для українців, а для всіх, хто живе на Україні, а живучи любить її, а люблячи хоче працювати для добра краю і його людності, служити їй, а не оббирати, не експлуатувати для себе». Сказано на всі часи!

Учений і державець підкреслював, що така свідомість є важливим здобутком культури і школи, та хотів, аби таке сприйняття поширилося в українстві й на ту частину людства, яка дотеперішньою школою, так само як і політикою, трактувалась як «меншовартісна».

«Я не утопіст, і не мрію про те, як з кінцем нинішньої війни народи Європи разом плигнуть в царство братства і згоди, перекують мечі на серпи й списи на рала. Я, навпаки, думаю, що перед людством лежать ще довгі роки війн і воєнного напруження. Але культура і школа повинні робити своє діло навіть і в цих тяжких обставинах, тим більше напружуючи свої сили і засоби в боротьбі проти здичавіння і злосливості. Проти конфлікту інтересів, який висунула і далі ятрить все більше ця світова боротьба, школа повинна відкликатись до тої історичної солідарности людства, з якого виросла вся нинішня культура, все нинішне життя. І це власне передусім має робити історія, її навчання. Поміч їй даватиме добре поставлена антропогеографія, література, різні гуманітарні науки, але головно історії належить це діло — розвинути в протиставлення хвилинним конфліктам людства постійне й тривале співробітництво».

Грушевський вважав, «що на той час відчувалася особлива потреба поглиблення ідеї людства, пошани його і культу. Після того, як перед страшним видовищем світового катаклізму боязко відступили старі релігії, нічого іншого не вміючи порадити, як тільки перенести свої надії на моменти примирні, позасвітові, школа з особливою силою повинна розгорнути величний образ історії людскої солідарності, яка переборювала расові, релігійні, кастові бар’єри, географічні, економічні й культурні різниці, а застарілі конфлікти розв’язувала б, кінець кінцем, принципами співжиття і співробітництва».

На мій погляд, тут докладні коментарі зайві. Дозволю лише виокремити і ще раз наголосити його концептуальну і досі актуальну думку про те, що дослідження й викладання історії має дедалі більше набирати значення історії людства в цілому, а не окремих народів. Здавалося б, дивно чути таке від історика, який присвятив своє життя дослідженню історії рідного народу, історії України. Проте, насправді, за Грушевським, саме власна історія завжди залишиться осередком історичного дослідження, навчання й виховання.

Сказати б, що історію свого народу не вибирають, як і Батьківщину:

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.



«Вчимося не для школи, а для життя»
Стаття Михайла Грушевського «Історія і її соціально-виховуюче значення» настільки актуальна для сучасної педагогічної науки в Україні, що викликала бажання хоча б доторкнутися до теми педагогічних поглядів ученого та громадського діяча, яка до цього часу, на превеликий жаль, не привертала належної уваги дослідників. Системні ідеї Грушевського, що закладено в названій статті та багатьох інших його працях, не тільки не втратили свого значення в контексті сучасної модернізації освіти, передусім гуманітарної, але мають визначати її сутністний характер і спрямованість.

Великий українець, який все життя боровся проти «зруйновання української школи» в Російській імперії, висловив основоположні думки про майбутню національну школу, накреслив магістральні шляхи її розвитку, заклав її наукові підвалини. Без перебільшень можна сказати, що вся наукова діяльність Грушевського має велике значення для розвитку педагогічної науки в Україні. У цьому зв’язку мені згадуються слова Максима Горького про осмислення Грушевським конкретного історичного матеріалу із його листа до Михайла Сергійовича в серпні 1916 р.: «…Вы столь мощный историк, конечно, понимаете его социально-педагогическую ценность» (виділено мною. — В. М.).

Проте у Грушевського є чимало роздумів і спостережень, які стосуються безпосередньо суто педагогічних моментів. Насамперед учений підкреслював, що національна школа базується на українській мові, яка споконвічна, як і російська. Про це можна сказати поетичними рядками Олександра Олеся:

Ні! В кім думка прагне слова,

Хто в майбутнім хоче жить,

Той всім серцем закричить:

«В рідній школі рідна мова!»

Грушевський обстоював концепцію безперервного історичного розвитку української мови: «З давніх часів, як Ярославові сини в Києві панували, вже добре видно, що неоднакова була мова в Україні і великоруських північних сторонах. З часом та народна мова дедалі більше відрізнялася кожна в свій бік, і так поступово виробилися теперішня українська і великоруська мови. В Україні нова українська книжна мова починає свідомо ширитися в XVI столітті, в Росії так само і ще швидше, бо доля неоднаково служила українській і великоруській мові. Великоруській було легше, бо росіяни мали свою державу і мали повну змогу розвивати свою мову і письменство. Українці жили під Польщею, але ще тісніше стало українській мові після того, як Україна з’єдналася з Москвою».

Коли ж з середини ХІХ століття українське письменство стало ставати на ноги, в 1863 р. було видано першу заборону на українські книжки, а 1876 р. вийшов указ, що майже зовсім заборонив українську мову. Тому історична справедливість вимагала, щоб українці здобули право на свою мову й письменство. «Мусить бути право і свобода тою мовою писати і друкувати, і коли народ наш тою мовою говорить, то й у школі треба тою мовою вчити». Звичайно, треба, щоб учили в школі й російської мови, і добре вчили, але найголовніше, щоб навчали мовою рідною.

«Серед усіх потреб нашого національного життя потреба рідної школи найголовнійша, бо народ, який не має своєї школи, може бути лише пасербом чужих народів, а ніколи не виб’ється на самостійну дорогу існування. Боротьбі за рідну мову і рідну школу мусимо присвячувати найбільше уваги…»

Літературну мову Грушевський бачив у ролі важливого знаряддя культурного та державно-політичного життя українського народу. Він вважав, що кожний народ зберігає власні культурні набдання рідною мовою, яка стає питанням життя і смерті, «бути чи не бути» національного існування, що ключовим питанням високої освіти та повноти національного культурного життя є «справа вищої науки на даній мові». Доки рідною мовою не викладають в університетах та інших вищих школах, доки вона не стала знаряддям наукової роботи, викладання, книжкової справи, доти народ, який нею спілкується, буде відчувати себе культурно неповноправним: «Культура мови взагалі є першою прикметою народної окремішності й покажчика культурної вартості народу».

Це головні підвалини педагогічної концепції Грушевського.

Вчений вважав, що треба відмовитися від існуючої впродовж століть практики, коли будь-яка пануюча верства суспільства, в тому числі російського, ставила собі за мету «по можності висортувати з громадянства індивідуальності, сильні, самостійні, з далекосяглими планами й амбіціями і на їх місце розплодити середнячок помірковано здібних, з другорядними амбіціями, готовими задовольнятися другорядними ролями» (Грушевський М. Спомини // Київ. 1998. № 12. С. 138).

На думку вченого, в ХVII столітті єзуїти на потребу католицької церкви використовували гуманітарну школу з латинською граматикою і стилістикою. За жорсткою оцінкою Грушевського, в Росії єзуїтські методи на потребу монархізму в класичній школі відродив граф Дмитро Толстой. Проте він був недолугим імітатором єзуїтів, хоча і встиг все ж таки добре нашкодити. Саме за Толстого було створено і зміцнено логічну, продуману до найменших подробиць, диявольськи хитру «систему оглуплювання» дітей у російській школі. Її було спрямовано на те, аби позбавити молодих людей інтелектуальної самостійності та ініціативи, виховати для розпорядження уряду і правлячих суспільних верств людей вишколених, видресируваних, призвичаєних точно й бездумно виконувати їхні доручення. Гасло «Вчимося не для школи, а для життя» було перекручено: російська гімназична освіта організовувалася так, щоб якнайменше давати практично необхідного в житті та якнайменше орієнтувати учнів на соціальні й політичні завдання, та сконцентрувала їхню енергію та амбіції на складанні матурального диплома (матура: зложити матуру — скласти іспит на атестат зрілості. — В. М.): «І сим вимогам була підпорядкована енергія і хист не тільки тих бездарних філологічних манекенів, котрими засипав гімназії петербурзький інститут, а навіть і кращі педагогічні сили... Висока матуральна нота — от що було метою і критерієм їх діяльності!»

Така школа втрачала живий зв’язок із життям і громадою, що неминуче прирікало її на занепад, кволість, втрату будь-якого впливу на громаду й життя.

Виняткового значення надавав Грушевський вивченню й викладанню рідної історії:

«...Того, що може дати рідна історія в сфері морального, соціально-виховного впливу, його безпосередності і влади над почуттям, не може дати ніяка інша. Тому було б невдячним ділом усувати її чи штучно зменшувати її місце і ролю в історичнім навчанні, тим менше — в історичнім вихованні, в широкім значенні слова. Навпаки, це джерело мусить бути використане в повній мірі...



Але цей, так би сказати, суб’єктивний центр рідної історії, з котрого глядач розглядається в загальній перспективі історії, треба ввести в історичну перспективу, дати йому відповідне місце і наділити глядача також і об’єктивними мірами й критеріями, щоб він міг пізнати, яке місце належить цьому своєму в загальному, аби воно в його уяві не було ані занадто великим, ані занадто малим».

Грушевський наголошував, що саме «навчання історії має вносити корективи до національного егоцентризму, зокрема європейського. Подібно до того, як гуманітарні науки взагалі мають допомогти людині “пізнати себе” і знайти місце для своєї індивідуальності, для свого “я”, давши об’єктивні міри для цього “я”, для його прав і претензій супроти довколишнього світу, людей і громади, так історія має вказати відповідне місце й дати об’єктивну міру для ролі й значення даного громадянства і тої хвилини, яку воно переживає: завдань та інтересів, планів і гасел у загальній перспективі часу».

І досі актуальними залишаються слова Грушевського про те, що «історія Європи не розв’яже зовсім або розв’яже хибно багато своїх питань, не маючи відповідних знань з історії України чи орудуючи хибними поглядами, стертими й неперевіреними загальниками». Так само це стосується історії європейської культури, економіки, філології, фольклористики тощо.

Українська школа взагалі не має повторювати старих гріхів школи російської, яка так щиро вбивала своїм учням, що Росія, «лежачи на межі безмежних просторів Заходу і Сходу, покликана служити між ними посередницею, нести світ культури в ці безмежні східні простори» і т. д., а «тим часом лишала своїх вихованців зовсім без усяких відомостей щодо тих культурних і економічних умов, за яких живуть ці народи, щодо їх історичної, політичної й культурної минувшини».

У нинішніх дискусіях про співвідношення українського й російського елементів у національній школі, що досі нав’язуються суспільству, напрочуд актуальними є питання, поставлені Грушевським ще на початку минулого століття: «Хто може жадати від української суспільності, аби в інтересах розвою великоруської культури вона зреклася свого власного культурного життя й розвитку? Хто має компетенцію відмовити українській суспільності морального права на певні національні постулати або оголосити їх штучними, а не реальними, коли вони випливають логічно зі змагань до розвою своєї народності, даної, витвореної тисячолітнім процесом?»

В умовах незалежної України ці питання містять у собі й відповідь-імператив: ніхто!

1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка