Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка25/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   56
Нагадаю контекст історичного дослідження Михайла Грушевського. На початку 1649 р. гетьман козацької України Богдан Хмельницький вів жорсткі переговори з польськими послами. У праці «Богдан Хмельницький» Валерія Смолія і Валерія Степанкова на цих переговорах зроблено дуже важливий акцент, який сьогодні підтверджує висновки Грушевського:

«Хід переговорів засвідчив, що в цей час у Б. Хмельницького була сформована в загальних рисах українська державна ідея. Вона передбачала створення незалежної від Речі Посполитої соборної Української держави і стала найвищим досягненням української політичної думки ХVІ–ХІХ ст.». Так, за слушним зауваженням О. Оглобліна, було перекреслено «стару ягеллонську ідею співіснування трьох народів — польського, литовського й руського (українського та білоруського) в єдиній Речі Посполитій». Поділяємо висновок М. Грушевського: “Я таким чином рішучо відкидаю, що Хмельницький і його однодумці в 1649 р. далі лишались на грунті козацької автономії в рамцях Річи Посполитої так як стояли в р. 1648, і мовляв Зборівський договір дає нам вираз їх політичної програми... Козацько-шляхетська програма-minimum скінчилася в грудні 1648 р. і Хмельницький і Кº до неї більше не поверталися... Програма незалежної від Польщі України від січня 1649 р. вже не сходила з столу Хмельницького...” Зазначимо, що зміст і атмосфера переговорів засвідчили також процес зародження ідеї українського монархізму. Гетьман уперше прямо чи опосередковано демонстрував свою владу не як виборного гетьмана, а як правителя, монарха, який має “своє князівство” — Русь. Укладене перемир’я вперше зафіксувало визнання польською стороною існування Української держави» (виділено мною. — В. М.).

Сáме створення такої держави стало головним досягненням і національним подвигом гетьмана Богдана Хмельницького. З його ім’ям пов’язано вихід України на арену світової історії, початок становлення української політичної нації. Все, що зробив Хмельницький для України, відображено у місткій формулі Миколи Костомарова: «Справа його була не на десятки років, а на цілі століття». Це блискуче показав Михайло Грушевський, підтвердили відомі історики, а тепер розкривають і сучасні дослідники.

Після того, як польська армія, порушивши перемир’я, навесні 1649 р. рушила в Україну, українська армія на чолі з Хмельницьким влітку обложила Збаразьку фортецю, внаслідок чого польське військо опинилося в безнадійному становищі. Михайло Грушевський зазначав, що збаразька кампанія стала свідченням «незвичайних талантів Хмельницького як стратега і правителя». На думку історика, «дні збаразького війська здавались пораховані, і брак припасів, пороху, повне вичерпаннє сил привели б його до капітуляції неминучо — коли б не угода з ханом…».

Справді, коли польські війська опинилися в катастрофічному становищі, король Ян ІІ Казимир пішов на таємні переговори з кримським ханом, обіцяючи татарам велику грошову винагороду та дозвіл брати ясир і грабувати українські землі на шляху до Криму. Хан Іслам-Гірей ІІІ, не будучи зацікавленим у перемозі української армії і зміцненні України, зажадав, щоб Хмельницький припинив битву. Саме тому, не маючи змоги одночасно воювати проти поляків і татар, гетьман змушений був розпочати переговори та укласти Зборівський договір (серпень 1649 р.).

Відкриємо третю частину VIII тому «Історії України-Руси» на розповіді про Зборівську битву. Грушевський писав, що вранці 6 (16) серпня частина козацького війська вдарила в тил польському, цілячи в тилові вози, а друга частина разом із татарами наступала з фронту. Ситуація для поляків склалася розпачлива! Та серед гарячої битви близько полудня наспіла відповідь польському королеві від хана, до якого напередодні той звернувся з пропозицією порозумітися миром; хан приймав простягнену йому королеву руку. До того ж, до ханського листа було долучено листа Хмельницького, написаного в кількох місцях в тоні покірного королівського підданого. Далі в «Історії України-Русі» є драматичний абзац, який наводжу повністю:

«Розуміється, гетьман не мав заміру ні бажання відкривати в сім листі своїх настроїв — ту страшну бурю, яка мусила піднятись в його душі, коли він довідався раптом, що хан рішив замиритися з королем. І одначе се одинокий голос, який долетів до нас з сеї фатальної для гетьмана і для України ночи, коли він і його найблизші стали перед перспективою програння рішучої кампанії. Кунаков записав нам пізнійші варшавські поголоски про безуспішні зусиля гетьмана опам’ятати хана, пригадати йому взяті на себе зобов’язання, і — рішучу відповідь хана, що він рішив помиритись з королем, готов бути також посередником між ним і Хмельницьким, — але як гетьман не хоче миритись, не знищивши Польщі, то він, хан, його кидає і переходить на бік короля. Хоч як далекі сі поголоски, вони правдоподібно віддають істоту сих напружених переговорів, які велись між гетьманом і ханом в фатальну ніч з 15 на 16 н. ст. В трагічній історії України не багато було моментів страшнійших від сього!» (виділено мною. — В. М.).

Як не згадати Тараса Шевченка:

Тяжко, тяжко мені стало,

Так, мов я читаю

Історію України.


Саме так сприймав драматичну й трагічну історію України і сам Грушевський. Ще будучи молодим, він якось записав у щоденнику: «Учора (21 січня 1891 року. — В. М.) цілий день читав Богдана Хмельницького (Миколи Костомарова. — В. М.), надто велике він на мене чинить вражіння, іноді аж не можу читати, так тяжко» (виділено мною. — В. М.).

Ось де глибинне коріння уваги до «історії Хмельниччини», яку дослідив Михайло Грушевський, — в ньому самому. У них обох — у Шевченка й Грушевського — в генотипі було закладено болісно-відповідальне сприйняття нещасливої історії свого народу, яку треба досліджувати й знати заради кращого прийдешнього.


«Не люб йому мир, укладений з ляхами...»
Саме в Москві Грушевський особливо глибоко проаналізував «зборівську угоду та її безвиглядність», «прикрі і неможливі сторони» цього договору з Польщею, вказав на те, що «зборівський фінал був тяжким ударом і для одної і для другої сторони».

Звичайно, важливі оцінки щодо Зборова викристалізувалися у вченого ще два десятиліття тому, найперше у статті «Хмельницький і Хмельниччина» (1898), що вийшла до 250-ї річниці початку Національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Скажімо, в ній зазначалося, що «на Україні було сильне обурення між народом на Хмельницького за Зборівську умову; грозилися скинути його». Також вказано, що «одною з важних причин обурення проти Хмельницького було те, що татари по Зборівській кампанії забрали масу невільників з України». Грушевський зробив висновок, що «Хмельницький сам дуже добре відчував незвичайно трудне положення, утворене Зборівською умовою». З огляду на це важливими й цікавими є коментарі до згаданої статті в шостому томі творів Михайла Грушевського:

«Образ гетьмана та його діянь, змальований ученим і в статті, і в “Історії України-Руси”… дуже подібний. Таким чином, стаття мала певним чином програмне значення, у ній були сконденсовані головні думки автора щодо Богдана Хмельницького і очоленого руху, які пізніше були доповнені й уточнені».

Коментатори наголошують, що стаття й досі має значення, бо надає можливість краще зрозуміти творче кредо вченого, еволюцію його поглядів. Автор розкрив образ гетьмана і його справи з урахуванням здобутків європейської історіографії, насамперед позитивістської, він без гніву та емоцій проаналізував здобутки і втрати Богдана, враховуючи при цьому й актуальні завдання українського національно-визвольного та соціального рухів кінця XIX — початку XX ст. В його публікації відчувається прихована полеміка з концепціями української історіографії XIX ст. (Д. Бантиш-Каменський, М. Маркевич, М. Максимович, М. Костомаров, П. Куліш та ін.), не кажучи про раніші часи. Ще відчутнішим є розрив Грушевського з концепціями, наскрізь пронизаними духом великодержавного шовінізму, що домінували в російській історіографії і впливали на українську.

«Історик приділив тут значну увагу проблемі українсько-польських та українсько-російських відносин, оцінці договору 1654 р.; низка його зауважень не втратила свого значення й донині. М. Грушевський суворо (часом аж занадто суворо!) оцінював роль козацької старшини, яка після поразки повстання Мазепи не спромоглася на серйозний виступ проти Російської імперії, яка надто дбала про задоволення своїх станових інтересів всупереч інтересам трудящих мас, навіть зраджувала їх тощо. Він слушно підкреслив довготривалий вплив подій середини XVIІ ст., що було відчутно в Україні і на початку XX ст.; досить влучно оцінив рух (за його термінологією — “Хмельниччину”) як “соціально-економічний в основі, був сильно перейнятий національною краскою — се була боротьба пригнічених руських верств груп проти гнобительських польських”; а “сам Хмельницький в своїх мріях підіймався до ідеї етнографічної України-Русі в її цілості”. Є й інші важливі принципові положення, зазначені у статті.

Інколи відчутна певна нелогічність висновків Грушевського. То він говорить, що принаймні початкові роки повстання “зістаються великим, світлим моментом в історії нашого народу”, то категорично твердить, що “Хмельниччина на полі політичним і соціальнім мала повне фіаско”, ніби не знаючи про те, що відроджена внаслідок неї Українська держава — Гетьманщина проіснувала як незалежна 11 років, а як автономна — майже півтора століття, про те, що навіть автономна власна держава краща, ніж ніякої.

Вбачаємо тут і явну недооцінку ролі Хмельницького, його державотворчої програми…»

Візьмемо до уваги й думку коментаторів, що терміни, використані Грушевським «Хмельниччина», «козаччина» нині з його легкої руки також вживаються в сучасних наукових працях. Дійсно, одним словом («Хмельниччина») зручно окреслити те складне й багатогранне явище загальнонародного повстання 1648‒1658 рр., яке називають і Національно-визвольною війною, і Національною революцією тощо. Але термін «Хмельниччина» не може бути визнаний адекватним хоча б тому, що він неправомірно пов’язує загальнонародний рух лише з особою гетьмана. «На жаль, після появи статті й останніх томів “Історії України-Руси” в СРСР відбулися зміщення у використанні слів і понять. Так, у радянській історіографії та публіцистиці за допомогою суфіксів “-щина” або “-ччина” стосовно Історичних осіб умисно творився негативний образ і цих осіб, і очолюваних ними рухів (“махновщина”, “петлюрівщина” тощо). Це доводиться враховувати, і тому термін “Хмельниччина” став явно анахронічним. Це ж саме стосується вживання Грушевським терміну “козаччина” замість “козацтво”».

Ці зауваги сучасних дослідників слід пам’ятати, гортаючи й московські сторінки Грушевського.

До речі, у згаданій праці Смолія і Степанкова докладно проаналізовано наслідки Збаразько-Зборівської кампанії, які в «сухому залишку» виявилися найуспішнішими для ханату, бо він домігся вигідного договору з Річчю Посполитою і став гарантом дотримання українсько-польського договору обома сторонами. Попри непередбачені по́ступки козацькій Україні (вперше польська еліта визнала її існуванння як автономного державного організму), Річ Посполита мала всі підстави вважати укладені договори з противниками найкращим виходом із тієї катастрофічної ситуації, в якій вона опинилася.

Зате результати кампанії для козацької України Хмельницький хотів бачити іншими. По-перше, здобувши воєнну перемогу, козаки не вибороли незалежності ні для всієї України, ні для себе. Більше того, Україна виявилася поділеною на дві частини: автономну державу в складі Польщі і великі території, що залишалися під польським поневоленням. По-друге, Кримське ханство переконливо засвідчило, що всіляко протидіятиме здобуттю Україною незалежності й завжди намагатиметься використати українсько-польську війну у своїх геополітичних інтересах.

Двадцятого серпня Хмельницький разом із сином Тимошем відвідав Яна Казимира, засвідчуючи визнання його влади. Прикметно, що, чудово знаючи польську мову, гетьман розмовляв з королем виключно українською, демонструючи, що представляє відмінний від поляків народ. Увечері разом із ханом виступив до Збаража, в якому тривала облога польської армії. Цього ж дня польська сторона переконала хана погодитися на зменшення суми за обложених у Збаражі до 120 тис. злотих.

Можна лише здогадуватися, з яким важким каменем на серці повернувся переможець з-під Збаража (до Чигирина Хмельницький прибув на початку другої декади вересня). Дуже турбувала його доля міст і сіл, які опинялися на шляху татарських чамбулів. Аби хоч трохи обмежити їхні безчинства, гетьман наказав полкам Данила Нечая та Мартина Небаби супроводжувати ногайців і кримців. Однак запобігти жахливій трагедії не вдалося: десятки чамбулів, як зграї лютих вовків, розбіглися землями Галичини, Волині, Поділля, безжально спустошуючи їх. Острог, Заслав, Сатанів, Бар та інші міста (понад 70), а також сотні сіл татари «захопили і висікли і випалили все без залишку». У неволю забирали жінок, дівчат і дітей, а чоловіків і старих вирізували. Страшну картину вчиненого погрому Подільського воєводства змалював сучасник, анонімний автор подільської «Римованої хроніки». У ній засвідчується, що татари «замки, містечка, села дощенту перетворювали на попіл; навіть з могил і гробів, задля збагачення, мертвих витягували». А люду стільки вибили і забрали в неволю, що «не лише не було кому (дітей, які блукали згарищами й шляхами. — Авт.) рятувати, але й (мертвих) ховати», тому трупи поїдали звірі й клювали птахи. Оскільки траплялися випадки, коли татари брали ясир у присутності козаків, то у свідомості частини населення утверджувалося переконання, що винуватцем цього лиха є Хмельницький, який начебто дозволив грабувати й брати в полон населення. Тому на голову гетьмана посипалися прокляття, відтворені в одній з українських пісень.

Повертаючись до україно-татарських стосунків у дев’ятому томі «Історії України-Руси», Михайло Грушевський наголошував, що «це ж, безумовно, найганебніша сторона Хмельниччини, і недурно народ прокляв за них Хмельницького — народ відчував це. З дивним засліпленням весь час до смерті Хмельницький і К° дивилися на Кримську Орду як на свою двірцеву гвардію, якихось преторіанців, а в дійсности зробили з них рішаючий чинник української політики. Добутком і кров’ю українського народу вони вигодовують її — як це справедливо докоряли старшині козаки в своїм повстанню 1653 р.». У сучасній праці питання ставиться жорстко: «Зрозуміло, що 1648 р. у Хмельницького могли бути ще якісь ілюзії стосовно союзу з татарами, але чи могли вони залишитися після порушення союзницьких угод під Зборовом, Берестечком, Жванцем?» (Кремень В., Табачник Д., В. Ткаченко В. Україна: проблеми самоорганізації. К. : Промінь, 2003. Т. 1. С. 106).

Відомості про вчинений татарами погром українському населенню вражали Хмельницького в саме серце й пекли душу. В листуванні з трансільванським князем Дьєрдем ІІ Ракоці, з яким у гетьмана були дружні стосунки, Хмельницький відверто висловлював невдоволення укладеним договором. Скажімо, наприкінці вересня гетьман повідомляв, що «справа не була доведена до того кінця, якого ми прагнули». А в листі до Дьєрдя II Ракоці стверджував: «Ми знаємо, шо вчинено обман, а не мир». Вважаючи відмову російського царя надати допомогу українській армії однією з причин провалу його планів, Хмельницький значною мірою вбачав у ньому винуватця трагедії українців.

В «Історії України-Руси» Грушевский наводить інформацію якогось царського посланця, прийнятого Хмельницьким відразу після Зборівської битви. Випивши за здоров’я царя, Хмельницький у хвилину щирості сказав: «“Не того мині хотілося і не так було тому бути, та не поволив цар, не пожалував, помочі християнам не дав на ворогів; а вони, ляхи-погані, і різна у них віра, а на нас християн стоять за одно”. І, говорячи се, заплакав — знати, дуже не люб йому мир, укладений з ляхами». Ця співчутлива нота не виключала критичної оцінки Грушевським дипломатичної позиції Хмельницького після Зборова: «Пишний гетьман стратив підставу і від своїх плянів рішучого розрахунку з Річею-Посполитою і будовання української незалежности вернувся знов на становище скромного королівського підданого».

Отже, на думку Грушевського, зборівська угода не відповідала ні фактичному успіхові козацького війська в ході зборівської битви, що поставила королівську армію на межу капітуляції, ні тим великим сподіванням, які мали народні маси. Хоча польський уряд уперше був змушений офіційно визнати козацьку автономію, значна частина українських земель залишалася під іноземним пануванням, угода проігнорувала соціально-економічні інтереси міщан, селян і козацьких низів. Особливо тяжким було те, що «гетьман і старшина під натиском обставин мусіли прийняти до відома дане королем ханові ганебне позволення взяти ясир з українських земель… Сей український ясир був найтемнішою плямою зборівського акту…». Грушевський зазначав: «Рішено тільки не писати в трактат сього дійсно над всяку міру ганебного і поганого пункту, і в трактатах і всяких офіціальних реляціях його промовчано — що, розуміється, не перешкодило йому дійти до загальної відомости». Вчений яскраво показав, що зборівська угода фактично перекреслювала основні здобутки Хмельниччини: «Всі зусилля і жертви, вся кров і страждання ставали даремними. Се було так страшно, що гетьманське правительство не рішається навіть признатися перед ширшими кругами: одно затаює, інше… силкується обставити можливо так, щоб воно якнайменше дражнило людність».

Між іншим, це точне й конкретне спостереження вченого можна використати за аналогією з багатьма іншими історичними ситуаціями. Взагалі глибока науковість і документальна точність в опису й оцінці Грушевським конкретних явищ і подій неминуче викликають історичні ремінісценції, в тому числі з сьогоденням. У даній книзі немає потреби та й можливості докладно розкрити цю думку, проте не можу не згадати, як у період особливо гострих дискусій навколо фільму Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу», зокрема про вибір українського народу після рішення гетьмана перейти до шведів, я прочитав у Грушевського науково виважені й прозорі своєю нещадною правдою слова:

«Не знати, за ким би пішов український нарід і старшина — чи за листами царськими чи за Мазепиними, якби мали волю вибирати між ними. Знаємо, що на Москву і людей великоросійських мали люде жалі великі; але не любили й Мазепи, не вірили йому й уважали досі за найвірнійшого прислужника московського. Але тепер не могли вони вибирати. Військо московське вступило в саму середину України, страшно і немилосердно карало всіх прихильників Мазепиних і грозило всіх тим же за всяку приклонність до Шведа. Військо козацьке було між військами московськими, а з Мазепою було всього яких чотири тисячі козаків! Україна не важилася ворохнутися проти Москви» (виділено мною. — В. М.).

Така позиція вченого спиралася на давніші його дослідження, скажімо, досить заглянути в статтю «Виговський і Мазепа» (1909):

«Політику Мазепи стріло повне фіаско. Трудно навіть сказати, як би поставилися до його автономних змагань ширші круги української суспіль­ності, бо їм, властиво, не лишалося ніякої можності самоозначення. Було очевидно відразу, що сей останній курс старого гетьмана був пропащий. Його лояльна політика, яку він тягнув до останньої хвилі, понищила всі ті опорні точки, на яких міг би опертися український рух против московської зверхності, а тяжка рука петровського режиму, що налягла зараз на Україну, перегородивши всі дороги для поширення Мазепиної “измены”, не лишала місця для ніяких вагань. Крах був неминучий вже наслідком сих, чисто зверхніх причин, не кажучи про внутрішній розділ між старшинською верствою автономістів і народною масою. Се була ахіллова п’ята політики української старшини, що, вияснивши і зовсім ясно поставивши чисто політичну програму, не догадувалася обняти нею й соціальні змагання народних мас, невироблені й невияснені за се півстоліття так, як виробилися й вияснилися постулати національні й політичні, і через се в своїх автономічних змаганнях натикалася на невірне становище мас, хитро буджених ріжними демагогічними окликами. Але сим разом вони не мали навіть можливості проявити себе.

Полтавська побіда закопала Мазепу і мазепинців з їх планами, підірвала глибоко й автономічні змагання українські взагалі, що більше вже не здобулися на ніяку серйозну акцію політичну в тім давнім стилі, на проголошення української державної ідеї ще коли-небудь».

Цікаво, що Любомир Винар у книзі «Найвидатніший історик України Михайло Грушевський (1866–1934)» провів порівняльний аналіз історичних поглядів «народника» Грушевського й «державника» В’ячеслава Липинського на Хмельниччину й показав, що в оцінках діяльності гетьмана Грушевський значно глибше проявив себе як історик-державник, бо, на відміну від Липинського, вважав Зборівську угоду програмою унезалежнення України від Польщі.


«Вияв розвалу української революції»
У тексті, написаному на Арбаті, Грушевський одним реченням яскраво змалював душевний стан Хмельницького після Зборова: «Тяжкою занозою сиділа в його душі ся зборівська угода, що поставила його в таке фальшиве, небезпечне становище в зеніті його слави й могутності в момент найбільшого розмаху його політичних планів і мрій…» Щоправда, гетьман сподівався на нові історичні обставини, які дадуть йому підстави для виконання зборівських зобов’язань «зложити до архіву як уневажені». Грушевський розкрив далекоглядні заходи гетьманської дипломатії у цій екстремальній обстановці. Він називав «обставину, що в даній хвилі змушувала до заховання відносин з Польщею… се що міжнародні відносини не давали все ще якогось певного опертя в конфлікті з Польщею». Та надії польської сторони на те, що козацька Україна тепер уже за будь-яких умов мусить вернутися під її владу, а польське військо займе пограничні землі, визначені зборівською угодою, не справджувалися: «…Гетьманське правительство ніяк не могло сього позволити. Воно далі не пускало ні польського війська до пограничних територій, ні панів і їх урядників до маєтностей».

Грушевський змалював також велике незадоволення мас зборівськими наслідками і підкреслив, як «безоглядно розправився гетьман з повстанням, яке… виникло на Запоріжжі» (початок 1650 р.). Грушевський висновував, що «гетьманське правительство, незважаючи на всі дуже грізні і небезпечні познаки народного невдоволення… все таки не хотіло в тій хвилі… зривати зборівську угоду». Проте «конфлікт висів весь час у повітрі, і було тільки питанням часу, коли він мав упасти — коли мали вірватись ті перепони, що ще притримували його вибух». Цими словами закінчується третя частина VІІІ тому «Історії України-Руси». До речі, вже навесні 1651 р. почалися нові воєнні операції.

Зауважу, що у наступному ІХ томі Грушевський писав, що смерть Хмельницького «не була фатальним нещастям, що перервало будівничу, творчу працю великого гетьмана — це був вияв тої страшної руїни, розвалу української революції, що вже зазначився в повній мірі й переходив сили і можливості і гетьмана і його оточення».

Спираючись на цю методологічну тезу видатного вченого, цікаво розмірковують сучасні дослідники Василь Кремень, Дмитро Табачник і Василь Ткаченко у згаданій колективній праці «Україна: проблеми самоорганізації».

Безумовно, Хмельницький — центральна постать найважливішої доби в житті українського народу, видатний діяч, головний її виконавець, людина справді велика за своїми індивідуальними здібностями і можливостями. Але й ця історична особа виявилася, на жаль, безпорадною перед суспільним розвитком, викликаним самою українською революцією. Чергова спроба розв’язати проблему поєднання східної культурної традиції з традиціями європейських суспільних відносин виявилася неспроможною.

Сучасник Великої Англійської революції, Хмельницький не мав відповідного геополітичного терену — територія його влади звідусіль мала відкриті кордони. Не мав він, як Кромвель, вишколеної інтелігенції та традицій давньої та сильної держави. Навіть коли б Хмельницький мав надприродні здібності й розумів логіку суспільних подій та ідеалів, які й не снилися його оточенню, він все одно не здійснив би нічого помітного для їх реалізації, більше того — залишився б самотнім і незрозумілим для сучасників, та й урешті-решт не вийшов би на провідні позиції. Будь-який очільник народу не може вийти за межі тих переконань, тієї культури та моральних норм, якими володіє основна маса. Феодалізм у Східній Європі, на відміну від Англії, ще не вичерпав себе, і верства покозачених селян — свого роду вільних землеробів — ще не могла забезпечити собі місця в соціальній структурі суспільства, на яке могли розраховувати вільні фермери Англії.

До цього додавалися й успадковані дефекти євразійської соціальної структури — недорозвиненість українського міста, слабосилість міщанства, інтелектуальна кволість (порівняно з Європою) і малочисельність інтелігентських верств, їх невпинний занепад унаслідок полонізації чи еміграції в російські землі. Але найголовнішим у соціокультурному протиріччі, на думку Михайла Грушевського, була культурна відірваність України від загальноєвропейських процесів, коли висохли джерела її візантійської культури і вона через свою належність до східноєвропейського культурного світу не знаходила опертя в якімсь новім культурнім циклі: ні в католицькім, ні в протестантськім. Урешті-решт Україна йшла шляхом реформації суспільства з усякими дефектами, переймаючи найбільш відсталі, але добре відомі їй моделі католицької реакції тодішньої Польщі.

Однак, як вважають згадані автори, велике потрясіння, викликане Хмельниччиною, було для народу благодійним. Воно високо піднесло «простих людей» над рівнем їхньої неволі та гноблення, дало їм можливість відчути себе повноцінними людьми, побачити привабливу перспективу своєї свободи, стати над старими класовими і становими перепонами, отримавши визнання залежно від енергії, здібностей і заслуг. Ідеал козаччини, вільного землероба став на віки провідною зорею українських мас.

Що й говорити, козацтво стало ключовою силою в Україні. В його руках зосередилися не лише політична влада, а й величезні матеріальні цінності, в першу чергу земельні. Козацтво виявило схильність до розвитку господарства за хутірським типом. Узагалі у вогні визвольної боротьби на значних просторах вигоріло кріпосництво і панщинно-фольваркова система, знищувалося велике і навіть середнє землеволодіння (крім монастирів), утверджувалася дрібна козацька власність на землю. Звичайно, як писав Орест Субтельний, «для козацької еліти, не виключаючи і гетьмана, будь-яке зазіхання на інститут кріпосного права означало б підрив системи, у якій вони самі посідали вигідне і почесне місце». Проте насправді, не скасовуючи кріпосного права як інституту, Хмельницький зробив вільними величезну кількість людей. Гетьман поповнював козацький «реєстр», набираючи нових вояків у найбагатших магнатських маєтках. Оброблювані такими козаками земельні ділянки також відходили від панів. Гетьман відбирав у великих землевласників цілі волості, коли вважав, що вони незаконно загарбані в минулому. Фактично він насаджував новий тип українського хлібороба. Кожен козак ставав власником своєї ділянки, за що був зобов’язаний нести військову службу, але одночасно звільнявся від усіх інших поборів. Це була велика реформа!

Сорок тисяч записаних до реєстру — це 40 тисяч родин козаків (а Хмельницький записав ще і «з гаком»). Крім того, він дозволив усім бажаючим іти в «охочі» козаки понад реєстр. У результаті панське землеволодіння було значною мірою підірвано. Водночас козацьке землеволодіння створювало могутню соціальну базу консолідації українського народу, розвитку української державної ідеї.

Процес її становлення й поглиблення розкритий сучасними дослідниками Валерієм Смолієм і Валерієм Степанковим, які дали інтегровану оцінку складному й важливому періоду в історії українського народу:

«Маємо підстави стверджувати, що саме протягом 1648–1657 рр. у національній самосвідомості народу стався, по суті, революційний прорив: уперше після загибелі Київської держави в ній з’являється державна ідея, наріжні принципи якої були вироблені генієм великого гетьмана. Її утвердження (попри всі складнощі й суперечності цього процесу) зіграло вирішальну роль у розвитку свідомості від рівня етнічно-культурного ототожнення до національно-політичного самовизначення. Проте на шляху реалізації державної ідеї доводилося долати серйозні перешкоди: конфесійну роз’єднаність нації, силу традиційного егоцентричного спрямування соціально-психологічних стереотипів поведінки тих чи інших верств суспільства, територіальний розкол України, боротьбу угрупувань серед еліти, пасивність верхівки православної церкви та інтелігенції, вкрай негативну роль геополітичного чинника, що штовхав до пошуків військово-політичної допомоги ззовні. І все ж, дякуючи волі до боротьби за незалежність і політичному генієві Хмельницького, вдалося добитися витворення держави, не було втрачено перспективи возз’єднання в її межах усіх українських земель і досягнення цілковитої незалежності. Саме на цьому етапі національної революції надзвичайно бурхливо розвивалися почуття українського патріотизму, національної гідності й гордості, за новоствореною державою утверджувалася назва “Україна”, а її мешканці чимраз глибше усвідомлювали себе українцями».

Утім, якби тоді українці визнавали себе окремою нацією, то наша історія склалася б інакше. Ще Володимир Антонович відзначив відсутність в українців XVII століття прагнення до державного виокремлення, що Хмельницький не міг не брати до уваги.

Та після Богдана Хмельницького український народ упродовж століть усе-таки чув свого гетьмана, сподівання котрого вкладені в його вуста Ліною Костенко:

Нема нам щастя — мусить бути чудо.

Ще ми постанем зі своїх руїн.

Мене не можуть люди не почути —

душа в мені розгойдана як дзвін!


Скликаю вас. Над цим не владен ворог.

Почуйте слово з-під мого пера!

Простіть мені, що знову б’ю на сполох.

На Благовіст ще, люди, не пора.


Викладені ідеї та думки доповню інформацією про сучасне трактування Зборівської угоди, висловленою в книзі Леоніда Кучми «Україна — не Росія». В ній зазначається, що Зборівська угода «була, по суті, ще і першою конституцією України. Вона значить для України не менше, ніж Велика хартія вольностей для Англії». Саме з цього часу і весь тодішній Старий Світ, і Росія визнали державу Хмельницького окремим державним утворенням із власною територією по обидва береги Дніпра, з чіткими кордонами, власною армією, судом, віросповіданням, органами управління і, треба зазначити особливо, мовою. Уперше після литовського завоювання Києва в XIV столітті Україна (щоправда, поки не під сучасною назвою) виступає як державна.

Три воєводства — Київське, Брацлавське і Чернігівське — виокремилися в автономну козацьку державу, керовану за козацькими звичаями. Україна мала право на зносини з іншими країнами. Польському війську стояти на його землях не дозволялося. Усі посади й чини відходили до православних, єзуїти позбавлялися права перебувати в Києві та інших містах, де діяли «руські» школи, київський митрополит одержував місце в польському сенаті.

Повертаючись до московських досліджень Грушевського, зауважу, що текст, написаний на Арбаті, свідчить про глибину й фундаментальність дослідження, залучення величезної кількості нового документального матеріалу, прагнення до максимальної об’єктивності й дотримання принципів історизму, до ґрунтовних наукових висновків і вивірених історичних аналогій. Московські сторінки «Історії України-Руси», як і вся багатотомна праця, й тепер вражають не лише блискучим науковим висвітленням історичного процесу, але й актуальністю для сьогодення.

Тодішня українська громада в Москві добре розуміла величезне значення роботи Грушевського над «Історією України-Руси». В журналі «Украинская жизнь» (1916, № 12) зазначалося: «Окрім наукового, праця проф. Грушевського має ще й велике національне значення. Відродження всіх слов’янських народів починалося або зміцнювалося з появою на народній мові їх наукової історії. Такої історії не було в українського народу до появи “Історії” проф. Грушевського. Поява її — факт великої ваги в житті цього народу» (виділено мною. — В. М.).

Характерно, що майже дев’яносто років потому в передмові до першого тому Повного зібрання творів Грушевського також підкреслювалося: «Інші народи вже давно видали повні зібрання творів батьків своєї нації — скажімо, чехи видали праці Т. Масарика, поляки Й. Пілсудського. Українцям необхідно надолужувати згаяне… Без М. Грушевського світові важко пізнати українську націю».

Наукове слово Грушевського, як і поетичне слово Шевченка, стоять і нині на сторожі України.

Ну що б, здавалося, слова...

Слова та голос — більш нічого.

А серце б’ється — ожива,

Як їх почує!.. Знать од бога

І голос той, і ті слова

Ідуть меж люди!

1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка