Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка24/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   56

«Поїзд відійшов ранком»
Разом з Михайлом Сергійовичом побуваймо на Брянському вокзалі (двірці), з якого він відправляв до Києва Марію Сильвестрівну й Кулюню. Адреса вокзалу позначалася так: «Большая Дорогомиловская близ моста». Начальником відділення служби руху на Московсько-Брянській дільниці був Микола Соммер. Послухаємо самого Грушевського:

Виїзд був нелегкий, поїзди вже ходили дуже неправильно. Брянський двірець — тимчасове помешкання його, уживане через незакінчення нового великого будинку, — був забитий пасажирами, які чекали поїздів чергами при касах і під ними… В призначений день і час ми приїхали на двірець. Але виявило, що поїзда нема, він мав прийти з Києва ще в полудень чи перед полуднем, але не прийшов, по приході ще доперва буде ладитись до відходу. Приміщення двірця були повні пасажирів, ми примістились на наших пакунках і чекали, як і інші.

Євген Чикаленко, який виїжджав із Москви трохи пізніше, свідчив: «На двірці був страшенний натовп, бо багато людей виїздило з півночі на південь, де легше було добути харчів і взагалі безпечніше було проживання; це було чисте переселення народів…»

Оглядаючи пасажирів, Михайло Сергійович раптом побачив давнього знайомого Федора Штейнгеля, який посилено робив вигляд, що не помічає Грушевського: «очевидно, він не хотів зі мною говорити, бо не міг не бачити, тому я не чіпав його, коли він переходив коло мене». Це був один із багатьох прикрих уколiв, якi болiсно, але стiйко переживав Грушевський, перебуваючи у становищi засланця, що вiдвернуло вiд нього чимало, здавалося б, доброзичливих, а то й близьких людей. «Люде скажуть, люде зрадять…» (Шевченко).

Менше ніж через три місяці барон Штейнгель, якого Грушевський називав «людиною дуже обмеженою, але амбітною», разом із головою Центральної Ради брав участь у маніфестації, присвяченій Шевченковим дням, у Києві. В газеті «Нова Рада» читаємо:

«Барон Ф. Р. Штейнгель, дуже схвильований, говорить юрбі, що тут іде разом з іншими кращий син українського народу, що він проводирь українського народу, він постраждав, він виніс великі труди на своїх плечах — Михайло Грушевський. Слава йому!»

Цей епізод Михайло Грушевський зафіксував у своїх «Споминах»: «Коли наша група підійшла до балкона думи, з промовою виступив Штейнгель, від комітету громадських організацій, вітаючи мене як одного з старших провідників українського руху, підчеркуючи свою близькість до нього і мене, — доволі се мало відповідало тому відношенню, яке він виявляв перед кількома місяцями, як бачив мене засланцем, але що ж — прийшла нова хвиля». До речі, Грушевський записав, як тоді ж і «юда — предатель генерал Ходорович, що в 1914 г. так мерзко предав мене в руки жандармів, уважав потрібним мене щиро привітати і поздоровити з поворотом».

Отже, Михайло Сергійович не забував зла від людей, але вмів прощати або гамувати емоції заради спільної справи.

Принагідно зауважу, що генерал-лейтенант Микола Ходорович з 1916 р. був командувачем Київського військового округу. Після утворення Української Центральної Ради активно включився в роботу з українізації армії, формування національних частин, зокрема був одним із організаторів першого українського полку ім. Гетьмана Богдана Хмельницького. Восени 1917 р. відмовився від посади командувача округу. За оцінкою Дмитра Дорошенка, «сам родом українець, прихильно ставився до українського військового руху».

Та знову передаю слово Грушевському:

Того вечора в редакції «Украинской жизни» мало відбутися засідання редакції журналу «Промінь». Я усилено просив призначити його пізніше, на випадок спізнення поїзду, але такого величезного спізнення не чекав. Тому, що поїзду з Києва все ще не було, я лишив Марію Сильвестрівну і Кулюню на двірці, а сам поїхав на засідання. (Таки поїхав! Не міг пропустити обговорення нового номеру журналу! — В. М.)

Відбувши засідання десь коло 11 годин прийшов знов на двірець (трамваї вже не ходили), але поїзду ще не було. Аж до півночі він прийшов. Давши відповідну мзду, добився, щоб нас допустили до нього, коли він був переставлений на запасні шини. Перенесли туди речі, і Марію Сильвестрівну з Кулюнею було влаштовано в окремій переділці (купе. — В. М.). Коли поїзд вийде, було все-таки невідомо, тому я радив лягти спати і, попрощавшись, пішов потихеньку додому, стомлений клопотами і хвилюваннями сього тяжкого дня. Було коло 2-ї години ночі. Як я потім довідавсь, поїзд відійшов тільки над ранком — Марія Сильвестрівна і Кулюня пробули на двірці щось коло 12 годин… Але все-таки заїхали без особливих пригод, а се в тих часах вже ставало особливим щастям.

Грушевський писав Стебницькому: «Марія Сильв. поїхала звідси скорим замість 8½ год. вечора о 4-ій вночі, а приїхала до Київа теж вночі!»

Скільки в цій простій і щирій розповіді Грушевського зворушливої турботи про дружину й доньку, поєднаної з обов’язком перед соратниками в українській справі… Якось я пройшов нічний шлях великого українця з Брянського вокзалу, спочатку по набережній, потім через міст над Москвою-рікою й Смоленську площу на Арбат, 55, де він залишився тепер один аж до свого від’їзду в березні 1917 р. у Київ. Недовгий і неважкий шлях, і Грушевський подолав його з полегкістю на серці, бо найближчі люди, як думалося, нарешті зможуть розпружитися вдома від московських турбот. А він остався сам…

«Зіставшися сам, я ще з більшою енергією віддавсь науковій та організаційній роботі. Мою історію Хмельниччини («Історії України-Русі тому VІІІ ч. 3») нарешті почали складати, се було дуже приємно… Се ж пришпорило мою роботу над закінченням сього тому… Я дописував останню главу, яка малювала ситуацію після нещасливого Зборівського трактату, і передрукував на машинці. В Румянцевській бібліотеці став підбирати матеріали для статті про федеративну теорію Костомарова і викликану нею полеміку… Я працював дома зранку, потім коло десяти годин виходив до архівів і бібліотеки…» (виділено мною. — В. М.)
«Я сидів у Румянцевській бібліотеці…»
Пішохідні чи трамвайні маршрути Грушевського до Рум’янцевської бібліотеки та Московського головного архіву Міністерства закордонних справ могли навіть дати якесь задоволення й утихомирення. Архів знаходився недалеко, це було зручно, бо Грушевський не завжди міг дозволити собі їхати з візником. Він виходив з дому на Арбат, сідав на трамвай або йшов вулицею, вдивляючись у колишні дворянські особнячки та сучасні будинки у стилі модерн.

Михайло Сергійович поселився на Арбаті в той час, коли в його провулках на узбіччі тротуарів ще росла о теплій порі зелена трава, а взимку цілими днями лежав чистий сніг, не поцяткований вихлопами від автотранспорту та іншими непривабливими відходами великого міста.

Зима 1916–1917 рр. була нерівною. Перед Новим роком потеплішало, встановилася відлига, мостова перетворилася на мокру кашу, а в ніч на 2 січня вдарили морози, що трималися кілька днів. Бруківка взялася льодом, на тротуарах утворилася ожеледиця. Раніше її посипали піском, але тепер для багатьох домовласників він став занадто дорогим. Про сіль, якою теж користувалися в таких випадках, не йшлося, бо її не вистачало навіть для хліба. Двірники огинаються, прибирають вулиці й двори абияк. Кажуть, що перед Святвечором тільки в одну московську лікарню доставили сім чоловік, які постраждали на крижаних вулицях. А скільки потрапило в інші лікарні?

Вранці 17 січня в Москві було 27°C морозу. В такий холод Грушевський намагався менше ходити, але засніженим Арбатом любив прогулятися, особливо після довгого сидіння в архіві чи бібліотеці. Якось ішов від Арбатських воріт і не доходячи до повороту вулиці зупинився, зачудований перспективою Арбату до Смоленської площі. Горіли електричні ліхтарі, яскраво світилися величезні вітрини модних магазинів, в їхньому сяйві сніг, який залишався неширокою смугою між пішохідною та проїжджою частинами, здавався перламутровим. Праворуч ажурно здіймалася дзвіниця храму Миколи Явленого, але вежу новітнього будинку на розі Калошина провулка підняли, здається, ще вище. Вулиця була заповнена людьми, весело прогуркотів трамвай, хвацько проносилися візники. Здавалося, що й війни не було…

Грушевський добирався до Воздвиженки, звідки до архіву — рукою подати.

Про арбатський період роботи в архівах Грушевський двічі спеціально згадував у «Споминах». Спочатку давав, так би мовити, загальну оцінку московських можливостей: «Можна було збирати архівальний матеріал для другої половини ХVІІ в. ...Архівальний матеріал був дуже різнорідний». Далі конкретно писав про свою роботу в архіві: «Я вибирав відповідний матеріал в Архіві Іностранних діл і юстиції, особливо з актів Білогородського приказу…»

Щодо Архіву Міністерства закордонних справ тих часів знайшов таку інформацію: «Занятия с разрешения директора Архива или министра иностранных дел, ежедневно, кроме субботы и праздничных дней, от 11 до 3 часов. При Архиве: церковь во имя св. Ирины, государственное древлехранилище хартий, рукописей и печатей, библиотека». Директором архіву був дійсний статський радник Павло Мансуров. В архіві працював статський радник Сергій Богоявленський, який залишив цікаві спогади про Москву початку ХХ століття.

Від архіву недалеко і до Пашкового дому, як його називають москвичі, на розі Мохової і Знам’янки, де розмістилася Рум’янцевська бібліотека. Величезний будинок, радше палац у стилі класицизму, ще з 1892 р. заспокійливо впливав на Грушевського й уже з вулиці налаштовував на працю. Мабуть, важко було знайти в архітектурі XVIII століття приклад іншої споруди, яка б настільки повно й самобутньо ілюструвала суть російського варіанту класицизму. До того ж, художні мотиви примхливого бароко, що вже минав, надавали архітектурі будинку яскравої індивідуальності та якоїсь особливої привабливості…

Дізнаємося про розклад роботи Рум’янцевської бібліотеки: «Читальный зал для занятий открыт с 15 августа по 1 июня с 10 до 8 часов вечера, а с 1 июня по 15 августа с 11 до 4 часов дня. Читальный зал закрыт по воскресеньям, праздничным дням…» Отже, Михайло Сергійович мав можливість працювати, звісно, в бібліотечному режимі від червня до серпня, точніше, з вересня 1916 р. до березня 1917 р.

Директором Рум’янцевського музею був тоді дійсний статський радник, князь В. Голіцин; директором бібліотеки — статський радник Юрій Готьє; регістратором бібліотеки — Іван Солодков; хранителем Відділу рукописів і слов’янських стародруків — дійсний статський радник Григорій Георгієвський; читальним залом завідував титулярний радник Яків Квасков. Певно про нього або про Солодкова у «Споминах» Грушевський стосовно революційних подій у лютому 1917 р. зазначив: «Я сидів у Рум’янцевській бібліотеці… коли бібліотекар поділився зі мною сенсаційною вістю, що саме “беруть Кремль”». Очевидно, що названі люди так чи інакше сприяли роботі Грушевського в бібліотеці.

З часу його роботи в Рум’янцевці чверть століття тому багато чого змінилося. Кажуть, що довго бібліотека перебувала в нелегких умовах: нестача коштів, невеликі штати, тіснява, постійні черги читачів, які не мали змоги розміститися. Тим часом у 1910 р. кількість замовлень на книги досягла 230 тис. на рік, тобто майже в 100 разів більше, ніж на початку існування бібліотеки. Тоді й було вжито рішучих заходів: у 1912 р. здали в експлуатацію нове книгосховище на 1 мільйон томів, а в 1913–1915 рр. в інтер’єрі головного корпусу улаштовано новий великий двосвітний читальний зал на 400 місць у дусі олександрівської епохи, з прекрасною люстрою, зі стильними жирандолями, що нагадувало мало не царські покої початку ХІХ століття. В цьому розкішному залі Грушевський і працював, про що є його пряме свідчення у «Споминах»: «Я сидів у Румянцевській бібліотеці…»

В архіві Російської державної бібліотеки («Ленінки») мені вдалося прослідкувати одне з замовлень Михайла Грушевського, яке він зробив, працюючи в Імператорському Московському і Рум’янцевському музеї (такою була точна назва установи, яку Грушевський називав Рум’янцевською бібліотекою). Спочатку 17 грудня Імператорський музей звернувся до Імператорської публічної бібліотеки:

«Императорский Московский Румянцевский музей имеет честь покорнейше просить о высылке для занятий М. С. Грушевского следующее издание “Archiv fur oesterreichishe Geschichte. B. LIX. 1880 (Peter v. Parchevich von I. Pejasevic)”».

Затим 21 грудня з Управління Імператорської публічної бібліотеки, що входила до Міністерства народної освіти, була відправлена книга, супроводжена таким листом:

«В Императорский Московский Румянцевский музей. На отношение от 17 декабря сего года, за № 1401, Императорская Публичная Библиотека имеет честь препроводить при сем, для занятий М. С. Грушевского, сроком на два месяца, следующее издание. “Archiv fur oesterreichishe Geschichte. B. LIX. 1880 (Peter v. Parchevich von I. Pejasevic)”».

Отримали книгу в Рум’янцевський бібліотеці 29 грудня, і Грушевський міг користуватися нею практично до самого від’їзду з Москви. Між іншим, на той час, коли вчений працював у Рум’янцевському музеї, вже було твердо вирішено зробити на його основі Національний музей. Грушевський писав про нього у «Споминах» як про «публічний (Румянцевський) музей». Але цьому перешкодили революційні події. Власне, з огляду на історичні катаклізми, що, між іншим, призвели до втрати імператорського статусу Рум’янцевського музею, книга затрималася тут і після відбуття Михайла Сергійовича до Києва. Вона була відправлена з Московського і Рум’янцевського музею аж 24 травня не в Імператорську публічну бібліотеку, звідки прийшла, а до Відділення російської мови і словесності Академії наук Росії. Змінювалась російська діяльність, змінювалися назви і підпорядкування установ... У «Передньому слові» до ІХ тому «Історії України-Руси» Грушевський відзначав, що в Москві «покористувався матеріалами тутешніх архівів і книгами бібліотек, щоб довести історію подій до 1650 р.». Наприкінці VІІІ тому, в тексті, написаному на Арбаті, він окреслив сюжети, «про котрі маємо більше відомостей з московських джерел».

Грушевський користувався також і літературою з особистої бібліотеки та книгами, надісланими колегами. Принаймні, у «Споминах» він згадував, що «з Києва надіслав Ор. Ів. Левицький новий текст Єрлича, видруковуваний за його редакцією, і новий ІІ т. Сборника археографической комиссии з матеріалами Антоновича».
«Мені об’явлено гласний надзор»
Одинадцятого листопада 1916 року Грушевський писав Єфремову: «Вчора мині повторительно об’явлено гласний надзор, взято підписку о невиїзді і обов’язання, що буду являтися щотижня на явку!» Вкрай неприємна й принизлива ситуація. Проте, насправді, говорячи словами самого Грушевського, «поліційний нагляд, такий голосний назверх, був в дійсності зведений до мінімума». Судіть самі, навіть згадану Грушевським письмову підписку про невиїзд арбатська поліція взяла у нього лише через два місяці (!) його проживання в Москві. Перед війною такого б, очевидно, не допустили.

Втім і Грушевський не поспішав знову зголошуватися в поліції. У «Споминах» він писав: «Потім, як я знайшов собі помешкання, я, згідно наказові, подав свою нову адресу до поліції…» Це повинно було статися відразу після 13 вересня, коли він поселився на Арбаті, 55. Але я знайшов цікавого документа, направленого 19 вересня Московському адресному столу: «Сыскная полиция просит в скорейшем по возможности времени уведомить, где проживает или проживал в Москве Михаил Сергеевич Грушевский, магистр русской истории, профессор Львовского университета». Вже наступного дня поліція отримала відповідь, що Грушевський проживає в будинку № 32 по Денежному провулку. За цією адресою (а це і є будинок № 55), але з виходом не на Арбат, а на Дєнєжний, Грушевський і числився в поліцейських документах, хоча своїм колегам і друзям він давав іншу адресу — Арбат, 55, кв. 8. Та ще й уточнював: «Вхід з Арбата». Справді, Грушевський був акуратним у найменуванні своєї адреси, бо саме за нею він отримував поштову кореспонденцію та приймав гостей. Але й у поліції номер будинку взяли не зі стелі — саме під № 32 будинок рахувався в Пречистенській частині з 1914 р. Навіть зараз, коли йдеш від Смоленської площі по Арбату, то на розі будинку видно на різних боках вулиці дві таблички: «Арбат, 55» і «Денежний, 32». Якщо відсторонитися від сучасної метушні на вулиці й зосередитися на цих табличках, які не змінилися з часів Грушевського, то можна уявити, як він виходить із будинку на Старий Арбат…

Після встановлення адреси Грушевського до нього на квартиру прийшов якийсь чинок — «щось в роді квартального надзирателя» — він поводився скромно, а, діставши від Михайла Сергійовича троячку в руку, навіть і зовсім ґречно. Грушевський згадував, що той склав якийсь папір — «рід протокола» — і направив його до іншого чиновника, який наглядав за «політичними»:

«Звавсь він, як пам’ятаю добре й нині, Карасьов. Він не томив мене ніякими формальностями, а сказав тільки, що поки я живу на сім помешканні, щотижня певного дня — скільки пригадую собі — в п’ятницю перед полуднем я зголошувався до нього телефоном, на доказ того, що я на місці…» В іншому місці «Споминів» Грушевський писав, що йому наказано було «прописаного дня і часу зголошуватися до участку (2-га дільниця Пречистенської частини. — В. М.) і викликати господина Карасьова до телефону…». Про пана Карасьова Іллю Прохоровича в довіднику «Вся Москва» за 1917 р. зазначено, що він був помічником начальника поліцейської частини.

Водночас щодо приїзду Грушевського до Москви тривала бюрократична поліцейська переписка. Відділення з охорони громадської безпеки в Москві (охоронне відділення) звернулося 14 жовтня до Паспортного відділення канцелярії Московського градоначальника: «В Москву прибыл на жительство профессор Львовского университета Михаил Сергеевич Грушевский… В виду сего Отделение просит срочно препроводить в Отделение дело о названном Грушевском». Паспортисти неспішно відповіли 29 жовтня: «…Канцелярия препровождает при сем дело Паспортного отделения за № 831 — 1916 г. на 13 листах о бывшем профессоре Львовского университета Михаиле Грушевском, каковое, по миновании надобности, просит вернуть». Справа була повернута в Паспортне відділення канцелярії Московського градоначальника 8 листопада 1916 року. На початку листопада Московське охоронне відділення поцікавилося навіть у пристава 2-ї дільниці Тверської частини про те, скільки пробув Грушевський у готелі «Лоскутному» після приїзду з Казані. Лише 8 листопада 1916 року з Московського охоронного відділення було направлене розпорядження приставу 2-ї дільниці Пречистенської частини:

«Препровождая при сем бланк списка (мається на увазі трафаретний бланк, який заповнив Грушевський і в Казані. — В. М.) на предмет внесения лично Грушевским подробных сведений по вопросным пунктам, Отделение просит… учредить за ним гласный надзор полиции…

О последующем с возвращением заполненного сведениями списка и препровождением отдельной расписки Грушевского о подчинении его сказанному надзору полиции уведомить Отделение.

Грушевский проживает в доме № 32 по Денежному переулку.

ПРИЛОЖЕНИЕ. Список и бессрочная паспортная книжка за № 1878 (последняя для хранения при делах участка)» (паспортна книжка була повернута Грушевському лише після Лютневої революції 1917 р. — В. М.).

Поліцейські чини 2-ї дільниці Пречистенської частини відреагували миттєво. Вже 10 листопада Грушевського було викликано в дільницю дати підписку, яку він назвав повторним оголошенням гласного нагляду. Сам папірець було складено від руки якимось помічником пристава, а Грушевський лише підписав. Публікую цей документ повністю:


«Подписка

1916 года, Ноября 10 дня, я нижеподписавшийся, даю настоящую подписку в том, что мне объявлено о том, что я состою под гласным надзором полиции и о всяком передвижении обязуюсь сообщать таковой о месте своего нахождения.



Доктор русской истории Михаил Сергеевич Грушевский.

Помощн. пристава. Подпись»

Рукою Грушевського написані виділені мною слова.

Того дня, тобто 10 листопада, Грушевський власноручно відповів на запитання згаданого «списку», який він уже заповнював у Казані. Тепер він називався дослівно так: «Список о состоящем под гласным полицейским надзором бывшем профессоре Львовского университета магистре русской истории Михаиле Сергеевиче Грушевском». Повністю наводжу цей документ, бо в ньому відповіді відрізняються, іноді навіть суттєво, від казанського варіанту:


«Составлен 10 ноября 1916 г.
1. Имя, отчество, фамилия и звание.

Михаил Сергеевич Грушевский, магистр (по паспорту, а ныне доктор) русской истории.

2. Место родины.



г. Холм, Люблинской губ.

3. Вероисповедание.



Православное.

4. Лета.


51-ый год.

5. Грамотность или место воспитания.



Окончил (русский) Киевский университет.

6. Был-ли под судом или следствием.



Нет.

7. Женат или холост. Если женат, то на ком.



Женат на Марии Сильвестровне, уроженке Вояковской.

8. Имеет-ли детей и если имеет, то их имена и лета.



Дочь Екатерина, 16 лет.

9. Имеет-ли родителей и кого именно, лета их и место жительства.



Мать, вдова действит. стат. советника Глафира Захарьевна Грушевская, живет в Киеве, 70 лет.

(У 1916 р. матері Грушевського виповнилося 69 років. — В. М.)

10. Имеет-ли родных братьев и сестер, их имена, лета и место жительства.

Сестра Анна Сергеевна в Киеве, и брат Александр Сергеевич в Петрограде.

11. Следуют-ли за ним в место высылки кто либо из его семьи и кто именно.



Временно проживает с ним жена и дочь.

12. Если семейство его за ним не следует, то где будет проживать после его высылки.



Позже выедут в Киев.

(У казанському варіанті Грушевський у цій графі поставив прочерк, а тепер він уже точно знав, що невдовзі відправить дружину й доньку до Києва. — В. М.)

13. Имеет-ли собственные средства существования и в чем они заклечаються.

Имеет часть от дома в Киеве и доход от изданий.

14. Знает-ли какое ремесло.



Занимается научной работой.

15. Чем до сего времени добывал себе средства существования, как сам он, так и его жена.



Занимал я место ординарного профессора университета во Львове, теперь занимаюсь литературным и научным трудом.

16. Имеют-ли родители какое либо состояние.



Мать получает пенсию.

(У Казані Грушевський про це не повідомляв. — В. М.)

17. По какому распоряжению и за что именно учрежден гласный полицейский надзор.

Мне не известно.

(У Казані Грушевський чітко відповів на це питання, назвавши навіть номер (!) відповідного поліцейського розпорядження. Відповідь у Москві можна розглядати як знущально-зухвалу у ставленні до поліції? Грушевський вже відчував поліцейські послаблення і міг собі це дозволити? Чи, може, в Казані відповіді були конкретнішими через те, що список зі слів Грушевського заповнював поліцейський? — В. М.)

18. Срок надзора и с какого времени его надлежит считать.

Мне не известно.

(У казанському варіанті Грушевський називав конкретну дату. — В. М.)

19. Куда выслан или же надзор учрежден в месте его жительства.

Я был выслан в Симбирск, откуда разрешено мне в 1915 г. переехать в Казань, а в августе 1916 г. в Москву.

20. Получает-ли от казны пособие и в каком раз мере.

(Це питання було дописане в поліції від руки. — В. М.).

Не получаю.

10 ноября 1916 г. Михаил Грушевский

Помощн. пристава. Подпись».

Після оформлення згаданих документів, підписаних особисто Грушевським, підполковник, який керував 2-ю дільницею Пречистенської поліційної частини, 11 листопада доповів:

«Срочно. Секретно.

В Московское охранное отделение.

Препровождая при сем заполненный Грушевским список и подписку его о подчинении гласному полицейскому надзору — сообщаю, что надзор за Грушевским учрежден».

Підкреслення в тексті зробили в арбатській поліції, мабуть, наголошуючи на серйозності і певності встановленого за Грушевським нагляду. Начальник Відділення з охорони громадської безпеки та порядку в Москві мав право зафіксувати своїм підписом офіційні дані про Грушевського:

«С которого времени, какому надзору или ограничениям подвергнут и на какой срок:

Гласному надзору полиции на основании п. 17 ст. 19 Правил военного положения на все время состояния на военном положении местности, из коей выслан.

Где водворен на жительство, чем занимается, получает ли от казны пособие и в каком размере. Если имеет семейство, то из кого оно состоит и где находится:

В Москве, занимается литературным и научным трудом; пособия от казны не получает. Жена Мария Сильвестровна и дочь Екатерина, 16 лет, временно проживают в Москве».


«Я не помічав за собою ніякого нагляду…»
Усіх формальностей було дотримано, потрібні документи складено, поліцейський нагляд установлено. Інша річ, що цей нагляд у той час пробуксовував, як і вся бюрократична система колись могутньої царської імперії. Бо, скажімо, для пильнішої уваги до московського вигнанця досить було навіть інформації з… Києва від начальника Київського губернського жандармського управління полковника Шределя, який вчасно і неодноразово повідомляв, що «у зв’язку з переїздом в Москву відомого українського ідеолога професора Михайла Сергійовича Грушевського і присутністю там українського письменника Володимира Кириловича Винниченка, за існуючими в м. Києві серед студентів-українців чутками, там організується за участю цих осіб центр для керівництва українською роботою в Росії».

Відомо, як тісно пов’язували себе з Грушевським московські та київські студенти, і Шредель надсилав у Москву чітку й достовірну інформацію. Скажімо, ще 20 грудня 1916 року та 21 січня і 6 лютого 1917 року. Проте вона там… не спрацювала, принаймні в повну силу.

Якби московські колеги Шределя адекватно відреагували на неї, доля Грушевського склалася б інакше. Взагалі його московське заслання не порівнянне з нещадністю сталінської доби. Якось Сергій Бєлокінь зауважив, що в Радянському Союзі на «пропагандиста українського сепаратизму» в тридцяті роки чекали б, вірогідно, розстріл або концтабір, чим і підкреслив своєрідну гуманність царського режиму.

Московська поліція фактично обмежилася щотижневим обов’язковим дзвінком Грушевського до свого незначного чиновника. «Се, розуміється, при можливості затруїти мені існування всякими поліційними й шпіонськими причіпками, було дуже гуманно. Розуміється, се не була приємна процедура прописаного дня і часу зголошуватися до участку і викликати господина Карасьова до телефону; здавалось, що не тільки телефонна панна, а й весь світ доохресний знають, що се зголошується якийсь пан до поліції, з можливо неясних і підозріливих причин — прикре і огидне се було почуття. Ну, але могло бути в сто разів гірше. Я не помічав за собою ніякого нагляду, в домі ніхто, очевидно не був поліцією поінформований про мою піднадзорність, навіть, я думаю, двірник чи — як він себе величав — управляющий, сей офіціальний агент поліції, не підозрював нічого, і се було великою полекшою, бо була се незвичайно прикра і груба людина. І так я багато мав неприємності, ходячи до телефону до його контори, себто помешкання; що він би мені виробляв, коли б знав, що я поднадзорный се прикро навіть подумати» (виділено мною. — В. М.).

Ці слова Грушевського свідчать, як сильно і глибоко він переживав своє приниження, хоча і добре розумів, що могло бути значно гірше, бо визнавав:

«Я міг собі жити досить спокійно, пильнуючись лише, щоб не “попадать в глаза начальству, як говорив один з моїх приятелів, галицьких засланців, та якнайменше давати приводу про себе говорити» (виділено мною. — В. М.).

Проте це «спокійне життя» зовсім не означало, що Михайло Грушевський міг вільно і гласно сповідувати свої погляди й переконання — політичний замок на його вустах імперія намагалася тримати міцно замкненим:

«Політична проскрипція… виключала для мене можливість яких-небудь прилюдних виступів, якої небудь педагогічної діяльності, заробітку на державній службі тощо…» Нічого цього Грушевський собі в Москві не дозволяв, ці заборони він і не порушував. Але ніхто не міг заборонити йому мислити! Тим паче, що він мав можливість займатися «літературною і науковою працею». Як він свідчив, та сама «політична проскрипція… не зв’язувала мене особливо в отсих своїх планах». Ми й самі переконалися, що в поліційних документах його літературна і наукова робота фіксувалася легально. Звичайно, існувала цензура, проте її лютість не можна було порівнювати з українською, київською, де, за словами Грушевського, «проби налагодити український журнал… розбилися о цензурні вигадки». Значно легше було в Першопрестольній, бо «тільки в Москві цензура ще якось терпіла українські видання книжок і тижневик “Промінь” (Євген Чикаленко).

І все-таки, все-таки… Життя на чужині, в умовах поліційного нагляду, навіть «гуманного», без паспорта, з тяжким відчуттям того, що в будь-яку мить поліція може безцеремонно втрутитися у твої будні й навіть припинити працю, з обов’язковим щотижневим дзвінком до Карасьова було, за словами самого Грушевського, «тяжке, сіре, безвиглядне, наповнене безсилими зусиллями якось пов’язати нитку наукової роботи, культурної й громадської діяльності, так немилосердно перерваної війною». Насправді зусилля великого українця не залишилися марними, він міцно зв’язав нитку своєї різнобічної діяльності, розгорнув у Москві велику й напружену наукову, видавничу, організаційну роботу, проте впродовж шести місяців оплачував її своїми нервами і своїм здоров’ям. І це була вельми висока ціна, що вплинула негативно на подальше його самопочуття й усю життєву долю.

Справді, в арбатському житті Михайла Грушевського чергувалися світлі й темні смуги та перепліталися печаль і радість, як і в будь-кого іншого.

Але радість таки була!
«Сі заняття і клопоти були мені милі…»
Михайло Грушевський займався щоденною, розмаїтою, напруженою науковою та громадською працею. Занурювався в архіви і бібліотеки, працював удома над рукописом «Історії України-Руси», готував статті та брав участь у виході у світ «Украинской жизни» та «Променя», згуртовував українські сили, організовував видавничу спілку, різні товариства, зустрічався з численними «московськими українцями» і російськими колегами, брав участь і виступав на засіданнях, зборах тощо. У всьому цьому «час проходив доволі скоро і приємно — сі заняття і клопоти були мені милі після довгого посту». Навряд чи й домосковське заслання можна назвати «постом», бо, як ми вже знаємо, Грушевський і там невтомно працював, але в Москві, вже після від’їзду дружини й доньки, він фактично міг повернутися до свого звичного щоденного режиму праці.

Аналіз щоденника Грушевського (1904–1910), зробленого Ігорем Гиричем (в «Українському історику», № 1–4 за 2002 р. Ігор Гирич і Ольга Тодійчук опублікували щоденник Михайла Грушевського за 1910 р. — В. М.), свідчить, що у Львові в першій половини дня вчений зазвичай працював у архівах та бібліотеках, читав лекції в університеті. Знаходив час і для прогулянок у Стрийському парку. Періодично ходив до міста, де любив відвідувати львівські кав’ярні. Проте більшість часу витрачав на творчу роботу за письмовим столом. Нерідко весь робочий день Грушевський проводив над рукописами монографій і статей, коректурою нових публікацій, що надійшли з друкарень. Чимало часу, іноді кілька годин на день присвячував листуванню з численними кореспондентами. Якось у березні 1910 р. Михайло Сергійович зафіксував, що впродовж дня «усильно відписувався», іншого разу відзначив, що «правив цілий день коректи львівські, майже до безчувствія». Навіть на відпочинку в літні місяці, які Грушевський з сім’єю проводив переважно в Криворівні, розклад його дня в цілому нагадував звичайні робочі дні у Львові. Прогулянки забирали небагато часу, правда, теплими днями Михайло Сергійович дозволяв собі ще й скупатися в Черемоші, що протікав неподалік садиби.

Цікаві й цінні штрихи до стилю і способу життя Грушевського залишив у своїх спогадах Олександр Лотоцький, який до революції неодноразово приймав у себе в Петербурзі Михайла Грушевського і спостерігав за ним зблизька:

«З його приїздом телефон у моїм помешканні не переставав працювати. То М. С. з кимсь чи хтось з ним умовлялися щодо побачень, праці, друків і т. ін. Мав він діло з людьми найрізнороднішими — і світу наукового, і політичного, і з своїми, і з чужими, і з старшими, і з молоддю, з якою він завше спільний грунт знаходив, і в справах громадських, і в особистих. Він не жив, а горів, і се не тимчасовий був спосіб його життя, а постійний.

До того способу життя пристосовані були його звички, і ми з дружиною пристосувалися до того під час його перебування у нас. Вставав він рано і зараз сідав за працю — за писання. Бувши дуже короткозорим, міг писати, коли очі близькі були до паперу, — отже спеціяльно тримали ми для нього низький стільчик дитячий, на якому й сидів він, працюючи, перед бюрком. До сніданку — десь о годині 9-й — на бюрку вже лежала купка списаних листочків — здебільшого стаття, про яку він умовлявся напередодні з тим чи іншим органом преси або науковим видавництвом. Затим — телефони, чи хтось до нього, чи він кудись. Поміж численними побаченнями встигав побувати в бібліотеці, використати книгу, якої не міг знайти в іншому місті, списати чи скоригувати якийсь архівальний документ до біжучої праці. Використати його самого можна було хіба за сніданком та обідом або вже увечері, по зборах у нас чи коли повертався з якихось зборів, — тоді, поза діловими оповіданнями про наслідки свого рухливого дня, розсипав іскри добродушного чи їдкого гумору…»

У Москві, незважаючи на важкі умови заслання, хвороби любих жінок і власні недуги, побутову невлаштованість, Грушевський над усе намагався дотримуватися звичного образу життя. Більше того, він прагнув зробити кожний робочий день ще насиченішим і динамічнішим, відверто признавався, що «після всіх заходів російської адміністрації і ворогів українства на те, щоб мене “изъять”і знизити морально і матеріально, се давало мені приємне почуття незнищимості й понуджувало відкликатися на всі поклики, які звертались до мене, може, навіть уже з перебільшеною готовністю зайнятися всім і у всім…» (виділено мною. — В. М.). В іншому місці «Споминів» Грушевський ще раз наголошував: «Мій приїзд… підняв почуття і енергію московських українців. Я з усею охотою прилучивсь до сих планів і взагалі заявив з свого боку всяку готовність приложити свої сили до того, щоб змобілізувати місцеві українські сили й зробити їх продуктивнішими».

Про графік роботи в арбатський період Грушевський розповідав сам: «Я працював дома зранку (це була серйозна частина робочого дня, бо Михайло Сергійович прокидався до світанку, у «Споминах» якось записав: «Моїм звичаєм я збудивсь рано…». — В. М.), потім коло десяти годин виходив до архівів і бібліотеки, з’їдав десь пізніш немудрий обід і потім працював дома — оскільки не було якогось засідання». Ми ще не раз говоритимемо про ці засідання та збори, в яких брав участь Грушевський, і про його численні зустрічі з різними людьми. У «Споминах» є підтвердження тому, що Михайло Сергійович використовував навіть обіди для якохось справ чи зустрічей. Розповідаючи про те, що в Москву приїхав його казанський знайомий доцент Стратонов, людина приємна і солідна, Грушевський зауважував: «Сходились ми на обіді, і він оповідав про свої похожденія…»

Власне все було майже так само, як і в молодості, коли він багато працював і хотів зробити ще більше. Якось на 27-му році життя Михайло Сергійович записав у щоденнику: «…Де взяти часу?! Хоч би 72 години було в дню…» За словами Олександра Лотоцького, Грушевський «утилізував кожну свою хвилину на наукову і літературну працю».

Справді життя Грушевського в Москві багато в чому було «тяжким, сірим і безвиглядним», але в той же час воно було наповнене і милими його серцю «заняттями і клопотами». Грушевський був несказанно радий можливості нарешті зануритися в архівні документи і книгосховища, зустрічатися з цікавими й потрібними людьми, писати, творити…

Врешті-решт, він був щасливий саме тим, що працював.



Розділ 3. «Я віддавсь роботі»

(1916‒1917 роки: дати і події)
«Написання суцільної історії України…»
Грушевський зізнавався, що «написання суцільної історії України рано, ще в київських часах, стало моєю задушевною гадкою, до певної міри, питанням чести своєї й свого покоління». На початку XX століття він опублікував невелику, але, сказати б, програмну статтю «Звичайна схема “русскої” історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства», в якій рішуче заявив: «Історії східного слов’янства таки не заступить історія великоруського народу, його державного й культурного життя, і ніякі мотиви не дадуть права зігнорувати історію білоруської і ще менше — українсько-руської народності, або заступити їх повириваними з них і попришиваними до історії великоруського народу клаптиками, як то практикується тепер» (Грушевський М. Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства / Твори у 50 томах. Т. 1. Львів : Світ, 2008. С. 81).

Слід мати на увазі, що Михайло Грушевський, говорячи про українську минувшину, вживав поняття «історія українсько-руської народності», «історія України-Руси», а концепції російських істориків називав «великоруськими», «загальноруськими», «общеруськими» або «русскими». І сам Грушевський вимагав «обминути неясності й баламутства, які випливають з неоднакового уживання слова “русский” (не плутати з уживанням Грушевським слова «руський», яке у нього означає «український», а «русин» — «українець»). У «Вступних замітках» до «Історії України-Руси» Грушевський написав стосовно українського народу, що «його старе, історичне ім’я: Русь, Русин, руський, в часи політичного й культурного упадку було присвоєне великоросійським народом».

Грушевський уже тоді відкинув офіційну російську історіографію і запропонував розглядати історію України як самостійний процес історії українського народу, що має власне походження, політичне, господарське і культурне життя. За словами вченого, наслідком того, що історію Київської держави звикли бачити в ролі вступу до «русскої» історії, історія України «представлялася якимсь безформеним обрубком», який в очах одних мав бути виведений на сцену в XIV–XV століттях, в очах інших — аж у XV–XVII століттях. Він неодноразово повторював цю думку, скажімо, в 1907 р. писав, що «з становища історичного розвою не може бути нічого логічнішого, як сполучення історії київських часів (на Україні) з пізнішим історичним життям українських земель…».

Грушевський розробив цілісну наукову концепцію історії України, що знайшла всебічне відображення в «Історії України-Руси». На самому її початку Грушевський зауважив: «По традиціям старої московської історіографії, перейнятим новійшою російською, — події української історії звичайно входили епізодами в традиціонну схему східноєвропейської, чи як вона зветься звичайно — “русскої історії”».

Зауважу, що Максим Горький, читаючи книгу Михайла Грушевського «Очерк истории украинского народа» (Санкт-Петербург, 1911), на сторінці 100 відкреслив олівцем якраз ті слова, в яких український історик виклав цю свою точку зору: «…За историею великорусского народа или государства, пристегивая к ней от времени до времени тот или другой эпизод из истории Украины или Белоруссии…

Эта схема пустила такие глубокие корни, что даже весьма серьезные и чуждые политиканства люди не могут отрешиться от представления, что история украинского народа начинается с 15–16 веков, а вся предшествующая жизнь южной группы племен принадлежит истории “общерусской”, т. е. великорусской».

Учений відзначив, що будь-які відступи від цієї схеми «русскої історії» розглядалися, «з недовір’ям або й гнівом, як недотепна забаганка, як проява якихось укритих тенденцій, як вплив політиканства в науці, як один з проявів українського сепаратизму» (Історія України-Руси. Том 1. К. : Наукова думка, 1994. С. 34).

Проте видатний історик сподівався, що досить швидко переможе «конструкція української історії як органічної цілості від початків історичного життя руських племен до наших часів…». В іншому місці Грушевський писав, що «спопуляризована рядом популяризаторів схема української історії як цілості, що обіймає всі часи історичного життя українського народу, дуже скоро здаватиметься чимсь зовсім логічним і простим — такою, як вона в дійсності». Великий українець прорахувався стосовно «московської історіографії». Через сто років після появи згаданої програмної статті Грушевського, тобто на початку ХХІ століття, в московських наукових виданнях можна було прочитати, що «схема Грушевського була умоглядною історіографічною побудовою, що суперечить фактам». Але насправді не було іншого історика, який підтвердив би свою наукову концепцію такою капітальною працею, як «Історія України-Руси», що посіла видатне місце в суспільно-політичному і науковому житті незалежної України, здобула широке міжнародне визнання, сприяла «розумінню української історії як одної неперервної цілості».

Хронологічні рамки цієї праці Грушевського охоплюють час від стародавньої доби — «порогом історичних часів для українського народу можемо прийняти IV вік по Хр[исту]...» і до кінця 50-х рр. ХVІІ століття. В листі до В’ячеслава Молотова, написаному незадовго до смерті, Михайло Грушевський із гіркою гідністю написав: «Я всю жизнь свою посвятил исследованию истории Украины. Большой курс ее доведен в печати до 1657 г.». В «Історії України-Руси» Грушевський уперше системно виклав історію України, розробив і втілив концепцію наступності, безперервності та цілісності історичного розвитку українського народу.

Концепцію Грушевського неодноразово критикували і всіляко «уточнювали», але мав рацію академік Дмитро Багалій, який писав: «Я властиво визнаю схему М. С. Грушевського за правильну і з теоретичного, і з практичного боку, бо український народ жив історичним життям протягом більш ніж тисячоліття, здобув собі з великими труднощами свою власну територію, витратив колосальну енергію, щоб її охороняти та нею користуватися, утворив за цей час націю…»

За оцінкою Любомира Винара «“Історія України-Руси” є неперевершеним і найвидатнішим твором української історіографії протягом її понад тисячолітнього розвитку». Ця фундаментальна праця Грушевського досі залишається найвагомішим внеском у наукове українознавство, яке вчений розглядав як «ріжні галузі науки, присвячені досліду і пізнанню українського народу і його території в сучасності і минувшості» (Грушевський М. Справа українських катедр і наші наукові потреби. Твори у 50 томах. Т. 1. С. 461).

Обмежимося переліком основних тез історичної концепції, яку Михайло Грушевський поклав в основу своєї капітальної праці «Історії України-Руси». У стислому вигляді їх свого часу представив Любомир Винар (Винар Л. Значення Михайла Грушевського в українській і світовій історії // Український історик. 1991–1992. № 1–4. С. 21–22). Всі вони були викладені у згаданій праці Грушевського «Звичайна схема “русскої” історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства».

Перше, — це безперервність і нерозривність українського історичного процесу від ранньої історичної доби, через Середньовіччя аж до Нового періоду історії України.

Друге, історичний процес охоплював життя українського народу в цілісності на всій його території у контексті культурного, суспільно-політичного, релігійного, правового і державного розвитку.

Третє, вкрай нераціональним є поєднання старої історії південних племен і Київської держави з її суспільно-політичним устроєм, правом і культурою з Володимиро-Московським князівством XIII–XIV віків, — «так, наче се останнє було його продовженням». Київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський ХІІІ вік, а потім в литовсько-польський період, що охоплював XIV–XVI століття. «Київська держава, право, культура були утворенням одної народності, українсько-руської, Володимиро-Московська — другої, великоруської» (Грушевський М. Твори у 50 томах. Т. 1. С. 77). Таким чином, Володимиро-Московська держава не була ні спадкоємницею, ні наступницею Київської держави, вона виросла на власному ґрунті!

Четвертою тезою можна виокремити висновок Грушевського про те, що «українсько-руська народність ряд століть живе без національної держави, під впливами ріжних державних організацій» (Грушевський М. Твори у 50 томах. Т. 1. С. 80).

П’яте. Внаслідок впровадження концепції «общерусскої історії» російськими істориками, «історія українсько-руської народності зістається не тільки без початку, а і в виді якихось кавалків, disjecta membra (уривків цитат. — В. М.), не пов’язаних між собою органічно, розділених прогалинами». Кілька років потому Грушевський писав про те ж саме стосовно викладання української історії: «В офіціальну схему русскої історії, прийняту однаково, майже без ріжниць програмою і середньої, і вищої школи, українська історія, як відомо, входить, так само, як і література, в виді відірваних кавалків, disjecta membra, потрібних для вияснення історії Російської держави й великоруського народу». Ще гірше є справа з білоруською народністю, яка за російською схемою «пропадає зовсім за історією держави Київської, Володимиро-Московської, ба навіть і за Великим князівством Литовським». У цьому контексті концепції, якими оперує російська офіційна історіографія, не є науковими і їх треба відкинути.

Шосте. В історичних дослідженнях акцент слід перенести з історії держави на історію народу, суспільства. «Політичне, державне життя, розуміється, чинник важний, але поруч нього існують інші чинники — економічний, культурний, що мають часом менше, часом більше значіння від політичного, але в кождім разі не повинні лишатися в тіні поза ним».

Нарешті, за словами Грушевського, найбільш раціональним у дослідженні східноєвропейської історії є «представлення історії кождої народності зокрема, в її генетичнім преємстві від початків аж донині» (Грушевський М. Твори у 50 томах. Т. 1. С. 78).

Отже, йшлося про наукове й об’єктивне висвітлення історії трьох народів: українського, білоруського і російського. У зв’язку з цим, за висловом Грушевського, «треба б усунути теперішній еклектичний характер “русскої історії”, зшивання докупи епізодів з історії ріжних народностей, консеквентно (послідовно. — В. М.) перевести історію східнослов’янських народностей і поставити історію державного життя на відповідне місце з іншими історичними факторами» (Грушевський М. Твори у 50 томах. Т. 1. С. 82). Він блискуче виконав це завдання стосовно історії українського народу, написавши неперевершену «Історію України-Руси».
«Я дописував останню главу…»
Яку саме частину «Історії України-Руси» Михайло Грушевський написав у Москві? Вчений точно й чітко вказав на те, що зосередився на завершенні VIII тому своєї капітальної праці. В «Автобіографії» він засвідчив: «З переводом до Москви мав змогу взятись до продовження своєї “Історії України”, яку війна перервала на описі Зборівської битви... в Москві докінчив історію війни 1649 р. і, довівши огляд до весни 1650 року, видрукував в Москві, як третю частину VIII тому...» (виділено мною. — В. М.). У «Споминах» недвозначно зафіксував: «Я дописував останню главу, яка малювала ситуацію після нещасливого Зборівського трактату, і передрукував на машинці» (виділено мною. — В. М.). Нарешті, у «Вступному слові» до третьої частини VIII тому Грушевський писав: «Роботу ж мою над другою половиною сього тому перервала війна, — на початку останнього розділу отсеї книги» (виділено мною. — В. М.).

Останній розділ тому VIII, частини ІІІ називається «Зборівська угода й її безвиглядність». Зміст цього розділу Грушевський визначав так:

«Королівський похід на козаків. Бльокада і битви під Зборовом. Угода з ханом. Пересилки з гетьманом. “Деклярація ласки”. Прикрі і неможливі сторони зборівської угоди. Охорона status quo. Заходи гетьманської дипльоматії. Соймове потвердженнє і його хиби. Незадоволеннє мас».

Знаючи те, що московський текст розпочинався з опису битви під Зборовом, неважко підрахувати — на Арбаті Грушевський написав не більше сотні книжкових сторінок. Проте вони були присвячені надзвичайно складній ситуації й мали вирішальне значення для завершення тому.

Отже, VIII том «Історії України-Руси» охоплював 1626–1650 рр. Конкретніше — частина ІІІ цього тому «Хмельниччина в розцвіті (1648–1650)». За словами самого автора, «вона становить в повному вигляді і якомога об’єктивному освітленні період найвищої сили і розквіту великого українського руху». Тобто йдеться про період, коли після блискучих, цілком несподіваних жовтоводських та корсунських тріумфів Хмельницький і його спільники стали заходитись коло закріплення та використання несподівано досягнутих успіхів і поволі дійшли до тих високих планів соборної, незалежної України і широких політичних комбінацій для її забезпечення, які досі захоплюють і чарують нас із далекої перспективи.

Грушевський особливо наголошував, що для найглибшого вияснення сих вікопомних моментів історії він докладно проаналізував увесь раніше відомий матеріалу та залучив багато нового, невідомого матеріалу, «що кидає зовсім нове світло на деякі важні моменти в розвою сих подій — скажім на зборівське замиреннє й його умови».

Важливо, що Михайло Грушевський сам акцентував на тому, що текст, написаний в Москві, по-новому висвітлював історію Хмельниччини. Автор сподівався, що його суто наукова праця буде корисною кожному, хто цікавиться нашим минулим і нашим сучасним.

У «Вступному слові» вчений розповідав про долю VIII тому:

«Арештований і всаджений до в’язниці, а потім засланий до глухого Симбірска, я не мав змоги докінчити сеї праці і щоб вона не пропала, випустив в 1915 р. другу частину, яка обіймала огляд десятиліття перед Хмельниччиною (між іншим цілого великого українського розселення в Слобідщині, що особливо сильно розвинулося в тім часі), та початки повстання, кінчаючи битвою під Корсунем. Книга ся була видрукована тільки в числі 500 примірників і стала тепер уже великою рідкістю. Потім, коли мене переведено на життя до Москви, на осінь 1916 р., стало для мене можливим довести роботу до межі, котру я поставив для VIII тому: до того моменту, коли вияснилась безвиглядність зборівського компромісу й перспектива нового і безповоротного відірвання від Польщі стала неминучою (весна 1651 р.). Невважаючи на дуже трудні обставини мого засланського життя, я за зиму 1916/1917 р. довів до кінця сю працю й почав її друкувати в Москві, саме коли почалась революція й покликала мене до Києва. Книга друкувалась потім цілий рік, і незадовго перед зірваннєм зносин між Україною й Московщиною пішли її останні коректи. Потім я довго не мав про неї вістей, і тільки під час мирових переговорів, літом 1918 р., через імпровізованих поштарів, які возили пошту з Київа до Москви і назад, я передав наказ друкарні випустити книгу — і дістав разом з рахунком оден примірник з друкарською розцінкою. Не знаю, чи випустила друкарня книгу до книгарень: не бачив і не чув я ніде її сліду, і передруковую тепер з того єдиного примірника, який тоді отримав. Не роблю в ній змін, щоб не вносити до викладу ніякої “політики”, навіяної подіями останніх літ. Нехай буде такою, якою писалась тоді, коли Українців ще не ділила нинішня політика.

1/ХІІ. 1921» (виділено мною. — В. М.).

В «Автобіографії» 1926 р. Грушевський зазначив: «Видання се було закінчено вже по виїзді Грушевського з Москви і властиво не вийшло в світ, і потім Грушевський передрукував його в Відні в 1922 р., з одинокого примірника, одержаного з Москви з оказією». В іншому місці Грушевський писав: «... Сей том я навіть надрукував, але в світ він так і не вийшов». А в «Передньому слові» до ІХ тому «Історії України-Руси» зазначив, що праця «не вийшла в світ, а розійшлася по руках з складу друкарні, а я з свого єдиного примірника повторив сей том у Відні в р. 1922».


«Аж не можу читати, так тяжко…»

1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка