Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка23/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   56

Біля будинку № 55
Пропоную розглянути шматочок арбатської землі та арбатський простір поруч із будинком № 55, який охоплював поглядом Михайло Грушевський з вікна квартири № 8. Таку можливість надають три маловідомі й унікальні фотографії, що збереглися в Музеї архітектури імені О. Щусєва і вміщені в цій книзі.

Подивимось спочатку на картку, що була офіційно надрукована і свого часу широко продавалася під назвою «Москва. Общий вид от Смоленского рынка». Перед нами справді прекрасна панорама міста початку ХХ століття. Світлина дає уявлення про те, як стрімко змінювався зовнішній вигляд патріархальної Москви. Закриваючи горизонт, піднімаються багатоповерхові доходні будинки, про які йшлося вище. Проте головними висотними домінантами залишаються Кремль і кремлівські собори, які добре видно на обрії, та Храм Христа Спасителя. На першому плані Арбат і в самому центрі цієї величної панорами — будинок № 55 (!), в якому через кілька років поселиться Михайло Грушевський.

Узагалі всі три фотографії зроблені так, ніби хтось підсвідомо прагнув зафіксувати саме той куточок Арбату, в якому жив Михайло Сергійович.

Навіть на згаданій панорамній фотографії видно рекламу лавки Староносова («по черному золото»), про якого писав Андрій Бєлий: «До Староносова длился Арбат…» Утім, для поета Староносов та його лавка були, як ми вже зазначали, скоріше, символом Арбату, ніж реальним підприємцем і торговельним закладом. Адже насправді Старий Арбат продовжувався й далі. На одній із фотографій відразу за лавкою Староносова бачимо магазин шпалер М. Колесникової, м’ясну лавку братів Смирнових, а в самому кінці вулиці, як видно на панорамній фотографії, знаходилося підприємство І. Тітова і К°, навіть не згадувані Бєлим.

Тепер уважно розглянемо фотографію, на якій будинок № 55 з характерною вежкою фактично відкриває вид на Старий Арбат: «…У Денежного — дом Рахманова, белый, балконный, украшенный лепкой карнизов, приподнятый круглым подобием башенки, три этажа». В рахманівському будинку здавна розміщувалась аптека: «Дом каменный, серо-оливковый с “нашей аптекой” с цветными шарами, зеленым и розовым…» Крізь лупу побачимо чималеньку вивіску біля входу в будинок з Арбату: «Зубной врач». Ця фотографія зроблена наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття, проте, як і попередня, не пізніше 1904 р., коли по Арбату вже ходив трамвай до Смоленського ринку. Поки що вулицею прокладено конку, що діяла тут з 1880-х рр., і стоять на ній дерев’яні стовпи. Про конку сучасник писав:

«Надо заметить, что “конка” была средством сообщения куда более демократическим, чем теперешний трамвай и тем более автобус. В ней ездил преимущественно мелкий московский обыватель. Люди с положением, тем более московская аристократия, на конках не ездили. Правда и то, что этот способ передвижения был очень медленным. Первоначально проложена была почему-то только одна колея рельсов с разъездами, на которых встречались и разъезжались вагоны, идущие в противоположных направлениях. Иногда вагону приходилось очень долго стоять на разъезде в ожидании встречного. Вот почему конка, когда надо было спешить, была средством передвижения непригодным» (Богословский М. М. Москва в 1870–1890-х годах / Московская старина. Воспоминания москвичей прошлого столетия. М. : Правда, 1989. С. 399).

Ось деякі сцени, списані мною у сучасника:

«То есть возмутительнее Арбатской конки — по всей Москве нет! — негодует какой-то старичок в золотых очках. — Деловому человеку — зарез здесь! Или имей полтора часа аванса...»

Біля Арбатських воріт осада вагона новими пасажирами, переважно жінками. Перехресний крик: «Дайте место! Да позвольте же пройти!..» Кондуктор надривається: «Выход — на переднюю площадку! И что это за публика? Восьмой год кричу одно и то же — запомнить не могут... Нет местов! Нету-у!.. На дышла, что ли, посадить мне вас?.. Кучер, пошел!..»

З вікон конки, що швидко віддалялася, пасажири споглядали на тих невдах, які не встигли пересісти:

«Вагон с оглушительным звоном пересекает Арбатскую линию; от Арбатских ворот спешит еще вагон, из которого выпрыгивают и опрометью несутся пересадочные пассажиры “к Калужским”…

— Эй, звонок! Слышь-ка, — забеспокоился старичок, — попридержись-ка малость, — не видишь, народ мучается — бежит...

А ты заплатишь за меня штраф, за задержку-то мою, — огрызается кондуктор. — Народу услужи, а сам с семьей на хлеб да на воду садись, — спасибо!.. Пошел! — крикнул он с сердцем кучеру и дернул звонок».

Наступна фотографія зроблена вже після того, як на Арбаті з’явився трамвай і вздовж вулиці були поставлені металеві стовпи, до яких і кріпилися розтяжки трамвайної електромережі. Переведемо знову погляд на світлину початку минулого століття і побачимо кілька невід’ємних від Арбату романтичних прольоток, які описані Борисом Зайцевим і увічнені Андрієм Бєлим:

И на Арбате мчатся в вечность

Пролеток черных быстротечность…


Одна з прольоток стоїть прямо біля входу в будинок Рахманова, інша — навпроти. Від будинку № 55 у напрямі до Смоленського ринку з непарного боку видно магазин Воронцова і вхід з боку Арбату до церкви Живоначальної Трійці. Ліворуч від нас з парного боку — частина лавки Староносова і останні три букви вивіски на ній, далі кілька магазинів і описаний Андрієм Бєлим будинок Івана Старицького, генерала: «Двухэтажный, оранжево-розовый, с кремом карнизных бордюров и с колониальным магазином “Выгодчиков” (после “Когтев”, а после него — “Шафоростов”)…»

У бік до Арбатської площі відразу за будинком Рахманова видніється особняк, у якому жив Олександр Пушкін, а далі… Втім, знову можна сказати знайомими вже нам словами Бєлого: «цветистая линия вдаль убегающих зданий, в один, два и три этажа…» Та погляньмо на третю фотографію! Відразу за пушкінським будинком уже височить стіна нового будинку — восьмиповерхового (!). Андрій Бєлий писав про нього: «Перед самой войной… встал дом — гигант, унижал Арбатский район, двухэтажный, облупленный, — восьмиэтажной своей вышиной…» Отже, ця фотографія розповідає про Арбат у районі будинку № 55 незадовго до того, як в ньому поселився Михайло Грушевський!

Придивимося до неї. Вулиця була вимощена бруківкою, гладенько відшліфованою ногами пішоходів, трамвайна колія і трамвай, який, до речі, ходив по Арбату тридцять років, поки не пустили тролейбус. Форма арбатських ліхтарів не змінилася з початку століття, проте їх замінили новими на стрункій, витонченій ніжці, що перегукується зі шпилевидними металевими стовпами. Між іншим, сучасні стилізовані під старовину ліхтарі на Арбаті зовсім не схожі на ті, що бачимо на фотографіях.

На передньому плані ліворуч по вулиці рухається підвода, вщерть заповнена якимось вантажем. Трохи далі стоїть візник з екіпажем на ресорах і м’якими сидіннями, чекаючи на сідока, а відразу за ним — ще один, але розвернутий у бік Арбатських воріт. Через вулицю праворуч — звичайний візок на двох колесах, очевидно, щойно вивантажений, ручні держаки стирчать угору. Увагу привертають характерні типи кількох жінок, одяг яких можна роздивитися. Мить зупинилася століття тому. І, на щастя, дійшла до нас. Арбат живе своїм життям. Усе це — за кілька кроків від будинку, де квартирував Грушевський, і від церкви Живоначальної Трійці. Таким бачив Арбат Михайло Сергійович.


«Все таки зміна на краще»
Про переїзд до Москви Грушевський у листі до Петра Стебницького у жовтні 1916 р. написав схвально, але неоднозначно: «Все таки зміна на краще, хоч боком з соком вийшла сама ся переміна... Тут як не привикай, трудно привикнути». Тоді ж писав і Максиму Горькому: «…Само по себе это было не худо, в особенности если бы последовало раньше, а теперь это новая ломка в моей жизни, занятиях, хозяйстве и пр., чего я и сейчас еще не преодолел. Подобно Робинзону это мне не знаю который раз, приходится мастерить всякую снасть для своих занятий все на новом и новом месте…» В листопаді Грушевський скаржився Єфремову, що «за Казанею — себто за тамошнею квартирою і услугою жалуємо». Проте нарікання на труднощі й незгоди московського життя не вплинули на загальну позитивну оцінку Грушевським переїзду до Москви, зроблену кілька років потому у «Споминах».

«Після двохлітньої вимушеної перерви в моїй громадській і науково-культурній роботі я готов був кинутись на московські можливості в сій сфері, як голодний циган на паску. Можливості, об’єктивно взявши, були досить скромні й обставлені всякого роду трудностями. Але після віденського сидіння, лук’янівської одиночки і казанської глухої провінції московське показувалося не знать яким добром» (виділено мною. — В. М.).

Це неважко зрозуміти, якщо вчитатися, скажімо, в гіркі слова з листа Михайла Грушевського до Сергія Єфремова, надісланого з Казані в березні 1916 р., про те, що він почував себе там «в герметично замкненій банці, куди голос людський не доходить і вітер не долітає…».

Що ж передусім приваблювало Михайла Сергійовича в Москві? Можна було закінчити VIII том «Історії України-Руси», роботу над яким перервала війна. Можна було збирати архівний матеріал із історії другої половини XVII століття та й пізніших часів, аж до ХІХ століття. Архіви і книгосховища в Москві були багаті й розмаїті: «Москва дуже багата різними матеріалами до історії України, її культури, мистецтва і письменства…» В бібліотеках, правда, замало польських і західноєвропейських видань, але все-таки... Для журнальної, публіцистичної роботи — простір. Українська громада численна й багата різнородними силами. Видавничі можливості величезні, хоча для українських видань ґрунт і мало підготовлений, але ж аби був хоч який…

Отже, Михайло Грушевський починав своє перебування й роботу на Арбаті з глибоким і реальним розумінням обмежених можливостей і перспектив української справи в Москві, проте з явною надією на позитивні зрушення, і, головне, з енергійним прагненням максимально докласти своїх зусиль в усіх її сферах. Особливо багато сподівань покладав Грушевський на наукову роботу в московських умовах, і вони значною мірою справдилися.

Розгортання української роботи в Москві було тим ціннішим, що в Києві вона, здається, завмирала. Грушевський писав про це так:

«Відомості, які приходили з Києва і взагалі з України, дійсно не робили приємного враження. Відчувалось якесь пониження відпорності, активності й організованості. Потенціальна енергія спустилась глибоко на спід». Справді, Дмитро Дорошенко свідчив, що українські громадсько-політичні діячі були дуже пригнічені обставинами, що супроводжували початок війни. Активіст українського студентського руху Микола Ковалевський згадував: «Наша стара громада, лавіруючи між “Сціллою і Харібдою” російських репресій, старалася утримати деякі можливості легальної праці. Замість розв’язаного українського клубу, зорганізований був клуб під назвою “Родина”, що могла бути тлумачена, як російська “Рóдина”. Трохи ще функціонувало Українське наукове товариство, де відбувалися виклади, але всі ці легальні можливості, розуміється, були замалі і не відповідали історичному значенню подій. Тому українське політичне життя концентрувалося в підпіллі». Скажімо, на зміну легальній українській пресі прийшла нелегальна есерівська газета «Боротьба», з якою співробітничали Сергій Єфремов, Андрій Ніковський, В’ячеслав Прокопович. Урешті-решт антиукраїнські репресії влади не зломили український рух і національний дух свідомих українців.

Продовжу цитування Грушевського: «Те, що на горі почасти “приспособлялось” в різних воєнних організаціях — як городський і земський союзи, Червоний Хрест, “Юг России” (опіка над біженцями), виробляли в сій новій сфері не раз такі визначні позиції, які їм не снились перед війною. Зав’язували цінні зв’язки, включно до різних великих князів і княгинь, які патронували ті різні організації. Мали дуже показні, як на скромні давніші звички, доходи і можливості. Мали власть, впливи, що діяли на них як хміль, оп’яняли їх. Інші, переконавшись в неможливості конструювати щось українське, “озброювались в терпеливість” і закаменювали в нерухомості до кращих часів. Петиції і депутації до Петербурга припинилися з огляду на безуспішність. Проби налагодити український журнал якимись обходними способами, як ще в Києві та в Одесі, розбились о цензурні вигадки…»

Іншим разом Грушевський напише: «Українство тоді було, як здавалось, задавлено до решти: всі українські видання, всі інстанції були закривані, і в Києві нічого не можна було друкувати завдяки тяжким ворогам українства...» Євген Чикаленко також свідчив: «…В Києві під час війни через цензурні умови не можна було нічогісенько видавати по українському; так само і в Одесі і взагалі на українській території».

Знову Грушевський:

«...З болем відчував я, що властиво українське, особливо київське громадянство ніскільки не жалує моєї неприсутності, а може, навпаки — навіть відчуває певну полегкість, що не стало поперечного чоловіка, що заколочував “згоду в сімействі, мир і тишину”. Спочивало Наукове товариство… Затих “Літературно-науковий вістник”. Замкнулася книгарня.

Тільки в різних доброчинних організаціях, що стали під опіку “Юга России”, патронованого жінкою великого князя Миколая Миколайовича, йшла тиха, невидимо маленька, але цінна робота коло опіки над вивезеними галичанами, особливо дітьми, організацією бурс і шкільного навчання для них і своїх біженців — зав’язками української школи, так давно і гаряче бажаної громадянством. Київські приюти, котрими займались жінки з виднійших українських родин, давали деяку сатисфакцію за всі скорпіони, принесені українству війною» (виділено мною. — В. М.).
«50-річчя діяльного й плідного життя»
Невдовзі після поселення на Арбаті — 17 вересня за старим стилем — Михайлові Грушевському виповнилося 50 років (у «Споминах» Михайло Сергійович писав: «…Вночі під 17 вересня 1866 р. …прийшов я на світ…» — В. М.). У біографічній літературі про московський ювілей мало хто згадував, а, головне, сам Михайло Сергійович у «Споминах» не прохопився жодним словом. Скромність? Напевне. Але головна причина, мені здається, в іншому. В цей час погано почувала себе Марія Сильвестрівна, і вже захворіла Кулюня. Главі сім’ї було не до свого п’ятдесятиріччя. Хвороби рідних жінок запам’яталися Грушевському найбільше, про них він і згадував найчастіше. Про ювілей, повторюю, Михайло Сергійович не написав жодного слова, тому назву цього розділу я взяв із вітальної адреси, привезеної Грушевському з Києва в Москву депутацією українського студентства, з нагоди «50-річчя його життя, такого діяльного й плідного для української справи». Сам Грушевський якось свідчив: в адресі говорилося, що «молодіж дивиться на мене як на провідника українського визвольного руху…».

Отож, ювіляра привітала, передусім, молодь! І це символічно. Грушевський вельми тісно був пов’язаний із українськими студентами, які навчались у Москві: «З молодіжжю у мене установились тісні і організовані зв’язки. Депутація їх з’явилась у мене скоро по приїзді… Українське студентство Москви перевело тоді позапартійну організацію, яка обіймала всі вищі школи і виявила досить рухливості. Їх представники періодично відвідували мене і держали в курсі своїх менших і більших справ».

У «Споминах» Грушевський зауважував, що молоді люди часто зверталися до нього, «невдоволені інертністю і непевністю “старших”»; він навіть займався такими конкретними справами, як впорядження українського відділу в студентській книгарні, організація українського товариства, проведення публічних лекцій тощо. До того ж і жалкував, що «ще більше справ переходило попри мене — різні міжорганізаційні суперечки, жалі, справи студентських гуртків…» Сам Грушевський писав, що «саме тоді, як українські верхи, зв’язуючись з верхами російськими, відвертались від мене як від людини скомпрометованої в очах тих високих патронів — поверталась до мене молодіж, котру також неприємно вражало се приспособлювання українських “стачечних” до воєнної ситуації».

Хочу наголосити на цьому важливому для кожного громадського діяча моменті саме в сюжеті про 50-річний ювілей Михайла Грушевського, пройшов скромно і, здавалося, непомітно.

Звичайно, ювіляра привітала не лише українська молодь, а й інші московські співвітчизники. Більше того, з’явилися спеціальні публікації в українських часописах за кордоном. Скажімо, часопис «Розвага» вмістив вступну статтю Дмитра Гаркуші «Професор Михайло Грушевський», у якій, зокрема, зазначалося: «Його ім’я відоме тепер не тільки між широкими верствами українського громадянства, а й між іншими народами. На його авторитет покликуються не тільки українці, а й учені інших народів, коли говорять про українську справу». Спостережливий автор одним із перших влучно зауважив, що під керівництвом Грушевського Наукове товариство імені Шевченка «видає такі поважні твори, які можуть рівнятися з творами чужоземних Академій Наук і без яких не можна обійтися в науковій роботі». Велику «Історію України-Руси» Гаркуша назвав «вершиною наукової діяльності» Грушевського, а сам він, на думку автора, «служить зв’язком поміж розрізненими частинами української землі». У цій змістовній статті підкреслювалися зусилля Грушевського, спрямовані на те, щоб витягнути рідний народ із поневолення і привести до самостійності нації: «Його бажання зводяться саме до одного: “Українці мусять стати нацією, коли не хочуть зостатися паріями серед народностей”».

Глибоку й розумну статтю написав Гаркуша!

Передовиця про ювіляра з’явилася і в часописі «Вільне слово», в якій також наголошувалося, що Грушевський підняв Наукове товариство імені Шевченка на рівень Академії наук: «Рівночасно з тим проф. Грушевський став виховувати зі своїх студентів людей науки й коли ми сьогодні можемо похвалитися гарними вченими, передовсім істориками, в тому виключно заслуга Грушевського». Часопис розповідав про громадську діяльність Грушевського, захист ним української мови в австрійській і російській Україні.

«І не тільки в тому напрямі видні сліди його роботи, а загалом і на інших полях нашого національного життя; всюди стоїть у нього перед очима ціла Україна, без огляду на політичні кордони, всюди чується голос: затирайте ті ріжниці, які витворило наше життя, будьмо всі одним народом, будьмо всі українцями, — а не галичанами, полтавцями, слобожанами, буковинцями, кубанцями й т.д.

…Ось у тому чи не найбільша заслуга, чи не найбільше значіннє проф. Грушевського».

Навіть ці дві публікації свідчать, як об’єктивно й високо цінили Грушевського в Україні розумні люди. Проте справді глибокий і різнобічний аналіз вкладу Грушевського в українську справу містився в дванадцятому номері «Украинской жизни» за 1916 р., який вийшов у Москві й був спеціально присвячений «п’ятдесятиріччю життя найвидатнішого з сучасних діячів — М. С. Грушевського» та у віденському тижневику «Вістник Союза визволення України» (3 грудня 1916 року).


«Професор Михайло Грушевський.

(З приводу 50-ліття уродин)»
Так називалася велика редакційна стаття у згаданому «Вістнику Союзу визволення України». Крім того, в ньому було вміщено: ювілейну передовицю; статтю Володимира Дорошенка «Історія України проф. М. Грушевського»; матеріали про діяльність Наукового товариства імені Шевченка у Львові та Українського наукового товариства в Києві, керованих Грушевським; нотатку Мирона Кордуби «Грушевський про “нашу політику” та виступ самого Грушевського “Український П’ємонт”, передрукований зі збірника 1906 р. У цій статті вчений, зокрема, писав, що українські видання Галичини були цілковито заборонені в Росії, але «навіть невеликої кількості закордонних періодичних літературних і наукових видань, що проникали в Росію, було достатньо для того, щоб вони відіграли роль риштування, по якому все вище і вище у своїй суспільній і національній свідомості, у виробленні своїх запитів і програм, йшло українське суспільство Росії».

Відповідно в «Украинской жизни» в Москві були надруковані статті: Олександра Білоусенка (Лотоцького) «На громадському посту. М. С. Грушевський як громадський діяч»; Миколи Василенка «Професор М. С. Грушевський як історик»; Сергія Єфремова «На сторожі національної гідності. До характеристики публіцистичної діяльності проф. М. С. Грушевського». Аналізуючи цю статтю, Любомир Винар зауважив, що «Сергій Єфремов, який не належав до приятелів Грушевського, об’єктивно насвітлив характер і значення його публіцистичної творчости». Втім, доречно зауважити, що на час написання статті «На сторожі національної гідності» у Єфремова з Грушевським були приятельські стосунки і плідне листування. Десять років потому Єфремов переглядав листи Грушевського до нього й записав у щоденнику: «Дуже дружні, іноді аж зворушливі листи — повні, правда, всяких дорученнів. Аж не віриться якось, щоб ми могли так листуватися. Як міняються часи і ми разом з ними».

Усі факти й оцінки, що містяться у згаданих публікаціях, мають для нас неабиякий інтерес, адже вони стосуються того часу, коли Михайло Грушевський жив і працював у Москві, на Арбаті. Тому перечитаємо статті з «Украинской жизни» та з «Вістника Союза визволення України», які зі зрозумілих причин позбавлені конкретної інформації про щоденну роботу Грушевського в арбатський період, але фіксують і аналізують саме те, чого досяг ювіляр за своє діяльне та плідне життя, малюють його громадсько-політичний і науковий портрет в інтер’єрі Москви й Арбату.

За основу візьмемо ґрунтовніші публікації з «Украинской жизни», долучаючи до них думки й матеріали з «Вістника».

У статті Лотоцького «На громадському посту», що відкривала ювілейні публікації про Грушевського, вже в перших рядках зазначалося: «…Еще не наметились окончательные результаты его многосторонней и в высшей степени производительной работы, и если мы в настоящем случае пользуемся внешней хронологической датой его жизни, то не с целью подвести итоги его деятельности».

Насправді, такий підсумок діяльності «одного з кращих синів свого народу» було, на щастя, підбито до його 50-річного ювілею, і ми можемо сьогодні дивуватися й захоплюватися, як глибоко, ґрунтовно й блискуче це зроблено.

У згаданій статті автор коротко розповідав біографію Грушевського, виокремлюючи громадське значення його наукової діяльності:

«Для нас, украинцев, ученая его деятельность имеет еще и крупное общественное значение. Она составляет слишком заметный этап в истории украинского самосознания. Идейные основы украинского национального движения в результате его деятельности получили твердую научную почву и расширились новыми, более широкими горизонтами».

«Вістник» характеризував Грушевського таким чином:

«…Се великий трудівник, невичерпана сила, невсипуща праця, незрівнянний організатор наукової праці, властивий організатор “Наукового тов. ім. Шевченка” у Львові й основник “Українського наукового товариства” у Київі та їх душа аж до самого вибуху війни, се ініціятор галицько-українського приватного шкільництва, один з головних проповідників і поборників справи українського університету у Львові».

До речі, у статті Лотоцький особливу увагу привернув до культурно-громадської роботи Грушевського, передусім, у сфері освіти:

«Украинец-демократ, базирующий национальную работу прежде всего на культурном прогрессе и самосознании народной массы, М. С. придавал громадное значение просвещению широких масс народа и принимал не только деятельное, но и руководящее участие в деятельности в этом направлении».

Лотоцький виокремлював заслуги Грушевського у відстоюванні корінних інтересів Галичини, наголошував на його ключовій ролі у створенні «Літературно-наукового вістника», високо оцінював літературні та публіцистичні виступи у пресі. «Ясность и широта политических взглядов, яркий публицистический талант М. С. заставили самым внимательным образом относиться к его статьям, которые производили сильное впечатление на общество, как голос объективного и глубокого политика. В этой независимости и высоком авторитете М. С. и следует искать главную причину крайней ненависти к нему со стороны его противников». Ішлося про польські й російські реакційні кола та про галицьких діячів-партикуляристів, які не сприймали висунуту Грушевським ідею соборності України.

У віденському «Вістнику» також підкреслювалося, що з кінця ХІХ століття ім’я Грушевського стало символом українського відродження та викликало таку ж саму ненависть ворогів українського руху з боку російських чорносотенців, як перед тим (та зрештою й досі) з боку поляків у Галичині. Півтора десятиліття потому Лотоцький підтверджував ці висновки, наголошуючи, що Грушевський користувався просто таки легендарною популярністю у ворожих українству колах — у лавах російських націоналістів та взагалі реакціонерів. Не кажучи вже про ідейну суперечність між ним та його громадськими антиподами, бо дуже видатною особистістю був він в українському національному житті, надто велику вагу мав його особистий актив, щоб пройти повз Грушевського в боротьбі з українством. А через те; що російські чорносотенці всі стріли своєї «ідейної» боротьби зазвичай спрямовували на людей визначних, не складно уявити, якою вдячною ціллю був для них видатний діяч український, особливо, коли з покращенням умов громадського життя в Росії взяв безпосередню участь у національній справі російських українців. За словами Лотоцького, не було жодного наклепу чи інсинуації в українській справі, що не пришили б до зненавидженого російськими реакціонерами імені Михайла Грушевського:

«Удел всех крупных личностей подвергаться неприятным укусам всяких назойливых мошек. М. С. Грушевскому по свойствам его активной натуры и по характеру его деятельности приходится навлекать на себя целые тучи политических гнусов. Это, как показала действительность, даже может временно сузить внешние рамки его деятельности, но все подобные и какие бы то ни было удары со стороны не в силах ни согнуть, ни сломить эту мощную личность, изменить определившееся за полвека направление всей ее деятельности и тем менее подорвать громадное общественное значение этой деятельности».

Перегляньмо тепер ювілейну статтю Миколи Василенка «Проф. М. С. Грушевський як історик» та не менш ґрунтовну публікацію Володимира Дорошенка «Історія України проф. М. Грушевського». Василенко зазначав, що вчений Грушевський переважає над публіцистом. У цьому його сила як трибуна і громадського діяча. Своє розуміння українства та його завдання він побудував на наукових, історичних підвалинах, то ж розруйнувати їх важко, незважаючи на всі намагання. Володимир Дорошенко наголошував на тому, що поряд із багатотомною історією рідного краю Грушевський підготував «Очерк истории украинского народа», виданий 1904 р. російською мовою, «Ілюстровану історію України» (1912) та популярну історію «Про старі часи на Україні» (1907). Проте головною заслугою історика Грушевського стало створення цілісної «Історії України-Руси». Процитую Миколу Василенка:

«Когда проф. М. С. Грушевский начал писать свою “Историю Украины-Руси”, среди специалистов существовало убеждение, что по состоянию знаний такой истории написать нельзя. Своим трудом М. С. Грушевский блестяще опроверг этот предрассудок. В этом отношении он в украинской историографии сыграл роль, подобную С. М. Соловьеву в историографии русской. Сходство их заключается в том, что как тот, так и другой, внесли в свое дело массу самостоятельного труда, привлекши множество новых, малоизвестных, а иногда и вполне неизвестных источников, критически рассмотрели их и сделали научную оценку. Есть и различие: Соловьеву приходилось иметь дело преимущественно с русскими источниками и архивами; Грушевский по характеру своих занятий должен был обращаться к архивам не только русским, но к польским и галицким. Соловьев в своей истории мало обращал внимания на существовавшую уже литературу того или иного вопроса; Грушевский, напротив, широко привлекал эту литературу. В этом отношении труд его опирается не только на источники, но и на всестороннее изучение литературы предмета. Его указатели литературы по отдельным вопросам являются первыми в своем роде, и он первый собственно ее систематизировал по отношению к украинской истории. Одно уже это составляет важную заслугу его в украинской историографии…

Верный своему методу, М. С. Грушевский и в своей “Истории” применяет его со всей последовательностью. Благодаря этому, например, многие легенды, особенно о первых временах казачества, им разрушаются беспощадно. Конечно, не со всеми выводами его можно соглашаться, но делает он их с большой осторожностью. Это же нужно сказать и относительно гипотез, рассеянных в книге…

Разнообразие вопросов, самых основных, затронутых в “Истории Украины-Руси”, богатый материал, осторожность и важность взглядов делают этот труд центральным в современной украинской историографии.

Помимо научного, труд проф. Грушевского имеет еще и большое национальное значение. Возрождение всех славянских народностей начиналось или укреплялось с появлением на народном языке их научной истории. Такой истории не было у украинского народа до появления “Истории” проф. Грушевского. Появление ее — факт большой важности в жизни этого народа».

За оцінкою Володимира Дорошенка, «Історія України-Руси» — «се перша у своїм роді й одинока в нас праця — правдивий колодязь нашого історичного самопізнання, праця, що дивує кожного розмірами вложеного в неї труду й знання. Вона становить просто епоху в нашій науці й нашім національнім розвитку. Нею вивів нас Грушевський — се сміло можемо сказати — в люде, показав і нам і чужинцям, що ми великий народ з великою й багатою минувшиною, а зовсім не якась прищіпка до москалів або поляків».

Блискучі оцінки, що з часом не втратили свого значення!

Микола Василенко відзначив, що наукову досконалість «Історії України-Руси» було зустрінуто в певних колах зі злобою, яка швидко пройде, а велика національна й наукова справа надовго збереже своє значення. Та насправді даремно було сподіватися, що злоба мине швидко, у декого вона є й досі. Зате велика національна й наукова справа Грушевського справді надовго зберегла своє значення. Нині, як і в 1916 р., актуально звучать слова Володимира Дорошенка про те, що своєю працею Грушевський «підніс нашу самосвідомість і дав… могутню підойму для нашого національного поступу» (виділено мною. — В. М.).

Нарешті, коротка виписка зі статті Сергія Єфремова «На сторожі національної гідності», що була присвячена публіцистичній діяльності Грушевського:

«Самый стиль его, медленный и несколько тяжеловатый в научных работах, резко меняется в публицистике, приобретая гибкость, блеск и разнообразие. Прибавьте к этому украинскую ориентацию последнего… научно разработанную и исторически обоснованную, — и вы будете иметь полное объяснение того влияния, которым пользуется М. С. Грушевский среди украинского общества, и той ненависти, которую возбуждает самое имя его во вражеском стане. Человек хронологически иного поколения, он сделался вождем нашего времени, представителем всего живого, что бьет ключом жизни в современном украинстве…»

Десять років потому, 14 квітня 1926 року, Сергій Єфремов, який на той час конфліктував із Михайлом Грушевським, записав у своєму щоденнику: «І цей чоловік претендує на ролю проводиря громадського, і таким таки і справді був. Подлая нація! — сказав би Є. Х. Чикаленко, — і сказав би резонно, бо коли проводирі такі, то що вже про загал говорити».

Продовжу цитувати Єфремова з 1916 р.:

«Как ни громадна заслуга ученого историка, впервые истинным светом осветившего наше прошлое, но не меньшей является и заслуга гражданина, озаряющего настоящее на путях к будущему. Бывают даже моменты, когда, быть может, более почетно делать историю, а не писать ее» (виділено мною. — В. М.).

Тепер знову наведу пізніший щоденниковий запис Єфремова 16 серпня 1927 року: «Читаю. Скінчив Грушевського і, здається, зрозумів причину безмежної нудоти, яка охоплює, коли читаєш його праці: фактів навергано силу-силенну, а серед них жодної Аріадниної нитки, що помогла б орієнтуватися в цьому лабіринті сирового матеріалу. До того ж розволіклість, пережовування десятками разів (буквально!) одного і того самого. А над того нестерпуче самохвальний, претензійний тон. А в результаті праця, безперечно цінна деякими сторонами — твір для небагатьох. Прочитають її одиниці, яким вона, власне, й не дає нічого нового. Масовий читач її просто не подужає, не вчитає. А коли б усі ті роздебендювання та повторювання скоротити разів так уп’ятеро — добра б книжка вийшла, і не для самих спеціялістів».

Ще раз здивуємося з Єфремовим: «Як міняються часи і ми разом з ними».

Сергій Єфремов справедливо відзначив, що загальною рисою публіцистики, а я додам — всієї діяльності Михайла Грушевського, була глибока переконаність в історичній правоті української справи, в досягненні та здійсненні основних завдань українського руху. Ця глибока переконаність і впевненість великого українця знайшли своє втілення в утворенні незалежної України на межі двох століть і тисячоліть. Час іде, але й сьогодні Михайло Грушевський, як і у свої 50 літ, — на сторожі нашої національної гідності.

Статті у згаданих часописах, особливо в «Украинской жизни», містили найширшу й наглибшу професійну оцінку діяльності й постаті Михайла Грушевського в передреволюційний час, незадовго до очолення ним Української Центральної Ради. Вони акумулювали визнання незрівнянності престижу Грушевського. Віденський «Вістник» відзначав особливо: «Все, що ясне, світле, благородне й чесно думаюче на Вкраїні, шанує, почитає та вітає сьогодня великого вчителя — Михайла Грушевського».

Маємо пам’ятати ці високі, виважені й щирі оцінки сучасників, яких був удостоєний п’ятдесятирічний Михайло Грушевський в арбатський період свого життя, що для нас є особливо важливими. Вони мають безперечну перевагу перед пізнішими оцінками, що писані «з перспективи часу» з «різким ідеологічним забарвленням» (Любомир Винар). Як відомо, пізніші оцінки діяльності Грушевського в Українській Центральній Раді та в час народження Української Народної Республіки були дуже різними, розбіжними, суперечливими. З цього приводу Винар справедливо зауважив: «Проте лише невігласи можуть заперечувати державницьку дію голови Центральної Ради, яка допровадила до реалізації державного суверенітету української нації. Це не значить, що в діяльності Грушевського не було помилок, але їх треба об’єктивно насвітлити в контексті сучасних джерел, а не з точки зору різних ідеологій, симпатій або партійних настанов пізніших років».

В ювілейному числі «Украинская жизнь» зазначала:

«Чи й треба пояснювати, що надруковані статті про М. С. Грушевського з оглядом і оцінкою його різнобічної діяльності, є лише скромним і далеко не достатнім виразом тієї вдячності, яку відчуває кожний свідомий українець у ставленні до прекрасного історика України. В інших більш щасливих умовах увага українського суспільства і преси до М. С. Грушевського набула б, звичайно, значніших розмірів і форм…»

На завершення скажемо разом з авторами «Вістника Союзу визволення України»:

«Честь і слава ювілятови! Нехай же Михайло Грушевський живе нам, живе Україні на многая і многая літа! Нехай його трудом зростає українська культура та слава рідного народу!»

1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка