Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка22/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   56

«Між двома церквами…»
Михайло Сергійович точно зафіксував духовне розташування будинку, в якому поселився — «старосвіцької камяниці на розі Денежного переулка між двома церквами…». Про які храми йде мова? Ближчою була церква Живоначальної Трійці на Арбаті. Друга церква — Миколи Чудотворця у Плотниках на тому ж непарному боці вулиці за сотню кроків від будинку Грушевського.

На перший погляд може здатися, що зауваження про дві церкви, між якими знаходився будинок № 55, написані Грушевським мимохідь, але насправді він із дитинства запам’ятовував намолені місця. У «Споминах» через кілька десятків років згадував у подробицях «новий міський собор» у Ставрополі: «Собор був побудований солідно, не жалуючи коштів. Дзвіниця була висока й доволі гарна, хоч в іншім стилі, ніж собор». Але найголовніше те, що Грушевський відразу відчув Арбат із його неповторною духовною аурою. В Першопрестольній було багато храмів, соборів і монастирів. Проте мало де в іншому місці можна було поселитися саме «між двома церквами».

Російські письменники відобразили особливу притягальність арбатських церков для гостей Москви і жителів інших районів міста. Скажімо, в бунінському оповіданні «Казимір Станіславович» (1916) збіднілий дворянин із Києва, який давно спився і згубив своє життя, навесні приїжджає в Москву й відвідує старовинну церковку на Молчанівці:

«За церковной оградой мелкой зеленью зеленело развесистое дерево... трещало воробьями, воздух был мягок, — совсем, совсем летний, даже пылью пахло по-летнему, — и нежно золотилось вдали за домами небо над закатом. И чувствовалось, что в мире есть где-то радость, молодость, счастье».

Тайком побувавши на вінчанні своєї дочки, Казимір Станіславович довго блукав арбатськими провулками, виходив на Новинський бульвар, у готелі гірко й рясно плакав, але не став, як задумав, покінчувати життя самогубством...

Микола Чудотворець був найулюбленішим святим на Арбаті: на відносно невеликому вуличному просторі знаходилися церкви Миколи на Пісках, Миколи у Плотниках, Миколи Явленого і ще кілька вівтарів його імені в різних церквах. Загалом у Москві нараховувалося близько 30 храмів Святого Миколи Чудотворця і 130 вівтарів, але жодна інша московська вулиця не мала стільки церков, зведених безпосередньо на честь Святого Миколи. Як відомо, він вважався покровителем солдат, але цим не поясниш, чому на багатій, елітній московській вулиці, де колись стояли стрілецькі полки, таким популярним був Святий Микола — покровитель бідних і знедолених. Очевидно, що й таких людей на ній та навколо неї було чимало.

Наче молитва за арбатця звучали слова Бориса Зайцева з відомого нам нарису «Улица Св. Николая»:

«И Никола Милостивый, тихий и простой святитель, покровитель страждущих, друг бедных и заступник беззаступных, распростерший над твоею улицею три креста своих, три алтаря своих, благословит путь твой и в метель жизненную проведет».

Борис Зайцев окреслював Арбат від церкви Миколи Плотника до Миколи на Пісках і далі до Миколи Явленого: «Средь горечи ее, стонов отчаяния, средь крови, крика, низости, среди порывов, деятельности, силы и ничтожества, среди всех образов и человека и животного — всегда, в субботний день перед вечером, в воскресный — утром, гудят спокойные и важные колокола Троих Никол, вливаясь в сорок сороков церквей Москвы… И будто бы Никола сам, помощник страждущим, ближе сошел в жизнь страшную».

І ще: «Священники звонят в церквах Арбата — Никола Плотник, Никола на Песках и Никола Явленный— спокойные и важные, звоном малиновым, в ризах парчовых, вековечных…»

Про життя арбатців Борис Зайцев узагальнююче писав:

«…Ходят в церковь и венчаются, и любятся, и умирают между трех обличий одного святителя — Николы Плотника, Николы на Песках и Николы Чудотворца».

Андрій Бєлий влучно припустив: «Сам Арбат — что, коли не Миколина улица?»

Між іншим, Грушевський особливо шанував Святого Миколу. У згаданому вже щоденнику молодого дослідника зустрічаємо такий запис: «Попереду усего дяка Богові милосердному й святому Миколаю…» І в тому, що в Москві Михайло Сергійович поселився саме на Миколиній вулиці та бачив усі три церкви Святого Миколи, є певна містика. Хто ж міг тоді подумати, що жити їм — великому українцю і стародавнім Святомиколиним храмам залишалося однаково — трохи більше півтора десятиліття. З різних причин, але рішуче й однозначно їх не прийняла Радянська влада...

На початку 30-х рр. минулого століття з багатьма храмами сталося найстрашніше, що пророчив в арбатській квартирі Бунін:

«Я… смотрел… на удивительное зелeное небо над Кремлем, на старое золото его древних куполов… Великие князья, терема, Спасна-Бору, Архангельский собор — до чего все родное, кровное и только теперь как следует почувствованное, понятое! Взорвать? Всe может быть. Теперь всe возможно».

Парадокс у тому, що Бунін записав ці рядки в той час, коли ходили чутки про мінування Кремля у зв’язку з приходом німців. Але невдовзі розпочалася епоха, говорячи словами Анатолія Марієнгофа, «неосвіченого абсолютизму», і храм Христа Спасителя, багато інших церков, зокрема ті дві, між якими в 1916–1917 рр. жив на Арбаті Михайло Грушевський, були зірвані та знесені з інших — атеїстичних, а точніше варварських — причин.

«Ліфту в домі не було»
Грушевський у своїх «Споминах» приділив арбатському періоду свого життя значну увагу і чимало місця, наповнив його цікавими подробицями, звернувся до безпосередньої характеристики Арбату, бо надавав цьому періоду важливе значення. Якось у тих же «Споминах» Михайло Сергійович стосовно трохи пізнішого, вже київського часу, написав, що на ньому він «вважав потрібним спинитися з деякою, може, й дріб’язковістю». Повірте, що ці слова значно більше характеризують московський період Грушевського, ніж перший тиждень його перебування в Києві, в березні 1917 р., якого стосувалися.

У пам’ять Грушевського особливо врізалася відсутність ліфту в арбатському будинку, бо він таки добряче втомлювався, піднімаючись щодня по кілька разів на третій поверх:

«Ліфту в домі не було, і стрімкі сходи старого фасону (першої половини ХІХ в., не старіше) доволі давались взнаки, як бувало приходилось піднятись і спуститись разів 10 на день, не маючи послуги».

Ці сходи й досі збереглися, хоча і постаріли ще майже на століття. Будинок з парадними сходами було побудовано в 70-х рр. ХІХ століття за проектом московського архітектора Митрофана Арсеньєва на основі міської садиби XVIII–XIX століть. Архівні документи свідчать, що з 1796 р. ділянка на розі, повернута до Денежного провулка, належала купцям — братам Гаврилу і Данилу Дубровіним. Тоді тут стояв кам’яний двоповерховий будинок, що належав сім’ї Дубровіних до 1866 р. Нова власниця Марія Хромова 1876 р. звернулася до архітектора Арсеньєва з ідеєю капітальної реконструкції садиби. Над будинком, що виходив на Арбат, було зведено третій поверх, а з боку Денежного провулка його продовжили триповерховою прибудовою. Ріг будинку був прикрашений восьмигранною вежкою з куполоподібною покрівлею (все це видно на фотографії, вміщеній у книзі). Головний вхід зробили з боку Арбату. Крім згаданих парадних сходів, на другий і третій поверхи в будинку були ще й інші — чорні сходи, що виходили у внутрішній двір.

Невдовзі після закінчення будівельних робіт у квартиру третього поверху в’їхав професор математики, декан математичного факультету Московського університету Микола Бугаєв з молодою дружиною. Принаймні, вже у цьому будинку в 1880 р. у них народився син Борис (Андрій Бєлий). Поруч жила сім’я професора Івана Янжула, також старожила будинку. Бєлий називав прізвища інших професорів, які тоді жили в № 55. У Сергія Соловйова можна прочитати, що за стіною його кімнати на другому поверсі жив німець — зубний лікар Перуль із численними дочками й синами-підлітками.

Якийсь час потому і Марія Хромова продала будинок почесному громадянинові, купцю 1-ї гільдії Миколі Івановичу Рахманову, ім’я якого згадував Андрій Бєлий у своїх мемуарах. Принаймні, в «Адрес-календаре г. Москвы» за 1888 р. володіння № 430/424, на якому знаходився будинок, належало саме Рахманову. За документами Центрального історичного архіву Москви і в 1895 р. у вказаного володіння був той же власник. Стосовно того часу Бєлий писав, що Рахманов мав власний будинок і... вчений ступінь: «в науку уйдя дом забросил». До речі, це єдина інформація про наукову діяльність Рахманова, бо я не знайшов цьому інших підтверджень. Не знають про це й наукові співробітники Меморіальної квартири Андрія Бєлого, з якими я розмовляв про Рахманова.

Наприкінці XIX століття будинок Рахманова мав поліцейський № 65 по вулиці Арбат і № 40 по Денежному провулку й належав до 2-ї дільниці Пречистенської поліцейської частини. На час приїзду в Москву Михайла Грушевського поліцейська частина й номер дільниці залишилися незмінними, а от із номером будинку ще на межі століть відбулися певні трансформації. З того часу по вулиці Арбат і по Дєнєжному провулку будинок числився під № 40. На початку 1914 р. відбулася ще одна зміна: він став мати поліцейський № 32 по Денежному провулку, а по вулиці Арбат — № 55, що було зафіксовано в адресному довіднику «Вся Москва» за 1914 р. Саме ці номери фігурують в архівних документах про перебування Грушевського в Москві: всі поліцейські документи містять № 32 по Денежному провулку, а листи Грушевському приходили на № 55 по вулиці Арбат.

Наступним власником будинку була дружина спадкового почесного громадянина Ольга Григорівна Богданова, яка придбала його в листопаді 1901 р. Будинок № 55 належав їй і тоді, коли в ньому жив Михайло Грушевський, про що свідчить адресний довідник «Вся Москва» за 1917 р.

Документи Центрального історичного архіву Москви дають змогу вияснити, хто жив у будинку № 55 за станом на лютий 1914 р., тобто за два з половиною роки до поселення в ньому Михайла Грушевського.

На першому поверсі будинку № 55 розміщалися:

магазин готової білизни Кузьміна та його квартира; магазин мануфактурних товарів Торгового дому «Єфімов і Волков»; склад товарів при магазині (він же їдальня для прикажчиків), кухня прикажчиків Єфімова; квартири панів Городецького, Поснікової, Юденкова.

На другому поверсі знаходилися:

квартири панів Прибиль, Чигирь, Вигодчикової, Кеслер, Манкаш, Соловйова.

На третьому поверсі були розташовані:

квартири панів Левенштейн, Дімо, Тидебель, Стулова, Шевцова та Бугаєва.

Серед перерахованих мешканців зустрічаємо прізвища, відомі нам із спогадів Андрія Бєлого: Вигодчикови, Бугаєви, Соловйови.

У 1917 р. у будинку жили вже й нові мешканці. Ось деякі з них: Василь Богодуров — потомствений дворянин, доктор медицини, лікар-акушер, завідувач 5-м міським пологовим притулком; Віктор Глінський — працівник окружного суду; Марія Кислова — вчителька…

Михайло Сергійович досить докладно описав їх помешкання в контексті воєнного лихоліття:

«Се були дві кімнати… на другім поверсі (“3 этаж”) наріжної старосвіцької кам’яниці на розі “Денежного переулка”, між двома церквами, що виходили фронтонами на Арбат, одну з великих московських артерій, яка зв’язувала центр і залізничні станції східних і північних залізниць з вокзалом Брянським. Величезний рух панував на ній — трамвайний, кінний і автомобільний, неустанний рух військ, котрих відправляли на фронт, і транспорти ранених і інвалідів, котрих привозили з фронту. Перед нами, жертвами війни, інтернованими, виключеними з суспільного обороту, розгорталася тут… руїнна робота воєнного Молоха, яка день за днем точила нашу в’язницю, російську в’язницю народів...

З вузенького коридорчика двері вели в просторий кабінет з двома вікнами, з нього двері до другої кімнати, яка не мала окремого виходу до коридора; я мешкав в кабінеті, котрий служив заразом нашою їдальнею, Марія Сильвестрівна з Кулюнею в другій кімнаті…

З хазяями відносини були гречні, але далекі. Властива хазяйка, пані Дубинська, служила давніше, як я довідавсь, по шкільній справі і тепер брала участь в якихось шкільних комітетах, держала лінію ліберальної дами; вона була вдова, бездітна і виховувала як вихованця хлопця, селянського сина, що ходив, здається, до 7-го класу гімназії. З нею мешкала її шкільна товаришка Холмогорова, дочка якогось предводителя дворянства, що сиділа в в’язниці як політична і виховувала племінника, сина сестри, теж гімназиста, здається, 5-го класу. Хлопці були добрі, виховувані в ліберальнім дусі, і, таким чином, політична атмосфера для нас, політичних засланців, була доволі симпатична, в кожнім разі толерантна. Але в політичні дискусії ми заходили дуже рідко.

Помешкання, таким чином, було доволі можливе — особливо як здоров’я і погода давали змогу ходити на обід і за провіантом…»
«Сім’я моя хорувала»
Арбат, особливо в перші місяці після переїзду сюди, запам’ятався Грушевському хронічним нездужанням сім’ї. Недарма навіть через десять років в автобіографії він зафіксував цей факт: «Працювати було трудно та й жити не легко, особливо сім’я моя хорувала від незвиклого повітря і недогід усяких…» E листах осені 1916 р. із Москви читаємо: «Дами мої щось нездужають» (23 вересня), а 11 листопада: «Живемо в карантині, і сей лист теж накроплений субліматом». Напевне, йшлося про якийсь газоподібний дезинфікуючий препарат. В листі цього періоду до Шахматова Грушевський також писав: «Бумага, на которой пишу, дезинфицирована, но все же лучше ее сожгите». Або ще: «Ми все ще в карантині і вимучились за сей місяць страшенно…» (28 листопада); «Дуже тяжко пережили ми падолист» (28 грудня).

Спочатку нездужала дружина, яка відчула себе погано ще в дорозі. «Марія Сильвестрівна з дороги розхорувалась і не виходила» (з готелю «Лоскутний». — В. М.). Вона була в ліжку і після переїзду на квартиру, а ледь підвелася — захворіла сильною ангіною Кулюня й пролежала днів десять. Невдовзі донька знову поскаржилася на горло: думали, що дифтерія, виявилося — скарлатина: «Страшенно се нас підрізало». В листі до Шахматова Михайло Сергійович зізнався: «Живется мне тяжело, так тяжело, что даже не хочется распространяться; кроме всего прочего дочь заболела чем то вроде скарлатины…» Боялися, щоб Дубинська не потребувала відвезти «хору шкарлатиною доньку», якій нещодавно сповнилося 16 років, до лікарні, слава Богу, до цього не дійшло. Але Грушевський, за його словами, «опинивсь в положенні прокаженого, — не ходив, де були діти, мусів вести переговори і виясняти ситуацію, перше ніж появитись в якім-небудь новім домі».

Як то кажуть, «Кого біда учепицця, того тримаєцця і руками, і ногами». Справді, пізніше захворів і сам Михайло Сергійович. «…Не похвалюся, хворію!», — писав він Петру Стебницькому наприкінці 1916 р. Розповідав, що під час хвороби Кулюні «сильно простудився, полежав, а потім вернулася моя стара хвороба — “поражение слизистых оболочек”, очевидно на нервовім грунті, яка завсіди впливає мені на нерви, настрій, енергію, дратливість і т. ін.».

Усе разом страшенно «розстроювало життя і без того сіре, безвиглядне…». Грушевський особливо болісно переносив хвороби дружини й доньки — це було для нього найстрашнішим. Колись, ще в Казані, Сергій Єфремов написав йому про недуги у своїй сім’ї, і Грушевський відповів: «Дуже сумно, що Ви пишете про охлялість своїх; се гірш за все».

Очевидно, що у психіці й характері Михайла Сергійовича назавжди залишилася трагічна зарубка ще з тих часів, коли у квітні-травні 1882 р. у сім’ї відбулася страшна трагедія — померли троє (!) дітей Грушевських —найменша сестричка Марія і два молодші брати Федір від скарлатини і Захарій — від дифтерії. Грушевський згадував: «Яку страшну муку пережили мої батьки, особливо мати, не можна того й сказати!.. Ми не могли стямитися з жалю і гніву на таку страшну немилосердність долі. Мені не написали всього, щоб не смутити на чужині (Михайло Грушевський навчався тоді в Тифліській гімназії. — В.М.). Але коли я приїхав щось у два тижні по смерті останнього з небіжчиків, побачив батька і матір, їх постави і лиця, сі наново вибілені для дезинфекції стіни, з запахом ліків, малого брата, що тулився коло батьків, обминений смертю, мене обхопив такий тяжкий невимовний жаль, що я роздер би небо своїм плечем, коли б дав йому волю».

Ця тяжко пережита родинна трагедія — смерть братів і сестрички — знайшла відображення в оповіданні Михайла Грушевського «Остання кутя» (1884), присвяченому їм «на вічну пам’ять». Це оповідання високо оцінив Іван Нечуй-Левицький.

«Чудовим, ясним ранком вмерла на ліжку остатня дитина. Вікна зачинені, килими закриті; мати навколішки впала перед ліжком, обняла горячеє тіло дитяче й очі її перебігали од дитини до образа, що в золотих шатах блищав в кутку; освічена полум’ям кгнотика, Матер Божа дивилась додолу своїми привітними, щасливими очима, притуливши до лона Святу Дитину. Батько седів, схиливши голову, він був ледві живий, ночей не спавши, не ївши, тільки матір одну ще сила Божа держала. Вона обняла дитину — от дитина зітхнула роззявивши рота, покаліченого рота, здрігнули вії, остатній крик прошумів й стало тихо, тихо…»

Грушевський признавався, що «тінь сього нещастя не зійшла з нього вже потім ніколи». Можна уявити його розпач, коли з’явилася підозра на дифтерію у Кулюні, та хвилювання за життя, коли донька захворіла скарлатиною…

Світліша смуга життя в сім’ї Грушевського, здавалося, почалася після одужання Кулюні й закінчення 10 грудня карантину. Доньку нарешті можна було вивести з помешкання, а в ньому провели дезинфекцію. Михайло Сергійович, який глибоко пережив хвороби любих жінок і знову готовий був «роздерти небо своїм плечем», настійно вимагав їх від’їзду до Києва, «щоб по пережитих недогодах трохи поправитись і відпочити». Власне він ще в Казані навесні 1916 р. наполягав, «щоб вони виїхали відси, бо дуже хорують тут, клімат дошкуляє, але досі не відважилися». Дружина та донька продовжували й у Москві заперечувати, і Грушевський через десять літ із вдячністю згадував, що сім’я «не хотіла мене самого лишити на вигнанню». Проте здоровий глузд переміг, і жінки стали ладитись в Україну. Вирішили їхати до Києва на Різдво. «Вони все-таки на свята хочуть до Києва, — писав Грушевський Єфремову 28 листопада (11 грудня) 1916 року, — сьогодня піду купувати білет». У «Споминах» він педантично зазначав: «Я купив за кілька тижнів наперед білет на городській станції, вистоявши в безконечнім хвості…»

З листа Грушевського до Стебницького відома точна дата від’їзду дружини й доньки: «...Марію Сильвестрівну і Кулюню 16.ХІІ отправив я на спочинок до Києва... і буду впливати, щоб побули там довше». Знаючи, що жінкам у Києві буде значно легше, Михайло Сергійович наполягав на їхньому перебуванні вдома. Навіть у лютому 1917 р., не знаючи про грядущі переміни, Грушевський повідомляв Олександра Олеся: «Марія Сильвестрівна з Кулюнею ще поседять у Києві довгенько».


«Сім’я годувалась дуже лихо»
Зберу докупи зі «Споминів» Грушевського все, що, на його погляд, прикро відбивалося на харчуванні та побуті сім’ї. Тема була, безперечно, болючою, і Михайло Сергійович приділив їй чимало уваги. Ось його розповідь дослівно:

Продовольче питання вже стояло досить гостро, ціни дорожіли, продукти гіршали, все більше появлялось різних сурогатів і фальсифікаторів, «пісні дні» і різні обмеження робили замішання, змушували пильнувати і стерегти моментів, коли можна було щось купити: хліб, булки, м’ясні товари, сахар, кофе і т. д. Все се було предметом доволі безтолкової регламентації і вимагало неустанного пильнування. Тому що прислуги у нас не було, а Марія Сильвестрівна і Кулюня майже неустанно, на нещастя, хорували весь час, не тільки не могли робити закупок, але навіть виходити на обід, се все спадало дуже тяжко на мене, єдиного здорового члена сім’ї, вносило замішання в мій робочий день, і, кінець кінцем, тому, що я все-таки дуже слабо поспівав з тим усім — прикро відбивалось на поживі і комфорті моєї сім’ї, яка годувалась дуже лихо тоді, коли недуги вимагали якраз кращої поживи, дієти, спеціальних потрав, котрих не можна було дістати, а до того дорожня, яка починала підійматись, тероризувала нас, при наших невеликих і — що найгірше — дуже непевних доходах, і заставляла зрікатись не раз дуже потрібного… (виділено мною. — В. М.).

Одинокий дійсно гарний ресторан в сім районі була «Прага», коло Арбатських воріт. Але обід в нім тоді коштував 4 рублі, що для нас, які так недавно ще обідали менше як за рубля, здавалось лукулівською ціною, не тільки фінансово, але навіть і морально недопустимою. Пробували ми їсти в сусідній вегетаріанській кухні, де рекламувались картопляні біфштекси й морковні ростбіфи. З початком осені ми застали там різної інтелігентської й студентської публіки силу-силенну; але потім вона дуже змаліла, переконавшись, очевидно, як і ми, що сими ростбіфами і біфштексами, усмаженими на якихось сумнівних рослинних товщах, організму не здуриш, і нам прийшлось теж облишити сю поступову і економну кухню.

Перерву ненадовго Михайла Сергійовича, щоб розібратися з цією «кухнею». На той час у Москві було три вегетаріанські їдальні — в Газетному провулку, на Моховій вулиці та, нарешті, в 3-му Смоленському провулку (в будинку княгині Трубецької). Звичайно, Грушевський мав на увазі їдальню в 3-му Смоленському провулку (вона працювала з 11.00 до 18.30), що була неподалік їхнього будинку.

Шлях до «вегетаріанської кухні» не вимагав особливих зусиль. Досить було вийти на Арбат, пройти півтори сотні кроків (сам рахував!) до Смоленської площі, перейти її й подолати ще півтори сотні кроків. Але з їжею доволі сумнівної ситості та якості доводилося втішатися хіба що красивим видом, що відкривався на прекрасний храм святителя Миколая на Щепах у 1-му Смоленському провулку…

Між іншим, за два кроки від будинку № 55, біля церкви Живоначальної Трійці, знаходилася одна з кращих у Москві м’ясних лавок (всього їх тоді було тринадцять). Проте Грушевський про неї навіть не згадував — на м’ясо грошей не було. Цікаво, що про згадану їдальню писав і виходець з України Ілля Еренбурґ, який восени 1917 р. «иногда обедал в вегетарианской столовой…».

Передаю слово Михайлу Сергійовичу:

Почалось кочування по різних дешевих ресторанах, з дуже сумнівними результатами — і що було найгірше, як я сказав, що звичайно хтось один, або й двоє не могли вийти з дому, і тому треба було щось видумати, принести з ресторану і т. д…

До кухні (в квартирі, яку знімали. — В. М.) ми приступу не мали, але часом нам там робили, що ми просили, — варили кашу абощо. Кухарка приносила рано булку і молоко, на спирту ми варили собі кофе або чай рано і вечір, але з спиртом були все трудності через тодішню пасію тверезості російського уряду: треба було подавати подання до поліції, яка збирала справки, давала білети на покупку, з котрими треба було підстерігати хвилі, коли в монополії появиться спирт, стояти в черзі і т.д. Часом позичали нам спирт знайомі. В уживання входив також сухий спирт, котрого ми не вміли вживати…

Картина харчування сім’ї у сприйнятті Грушевського близька до безпросвітної, і його можна зрозуміти. Михайло Сергійович дуже хвилювався за дружину й доньку, відчував, що не може влаштувати їм пристойне харчування, тим більше дієтичне, був абсолютно безпорадним у самостійному приготуванні їжі, та й умов для цього не було. Всю вину, як свідчать «Спомини», він перекладав на себе, і пам’ятав про ті важкі московські дні ще довго.

Узагалі з дитинства Грушевський, як він сам писав, «собі сотворив своєрідну релігію сім’ї, положив в основу обов’язок любити своїх рідних і передусім своїх батьків, братів і сестер, не вважаючи ні на що, тремтіти за їх життя і здоров’я, служити їм і піклуватись ними і над усе цінити можливість жити вкупі і тим тішитись як найвищим щастям». Пізніше він зазначав, що сила і виключність цих почуттів була пов’язана саме з молодими роками, але кращі здобутки й вияви «сеї родинної релігії» Михайло Сергійович проніс через усе життя. Характерно, що всі його скарги на харчування сім’ї стосуються того періоду, коли його любі жінки знаходилися в Москві, а з їх від’їздом у Київ Грушевський заспокоївся, хоча для нього самого питання з харчуванням не полегшилося, скоріше, навпаки.

Сам Михайло Грушевський, здається, не страждав від труднощів із харчуванням, йому було досить «немудрого обіду» в якомусь дешевому ресторанчику, а більше турбувало те, що добування харчів «вносило замішання в… робочий день». Характерно, що, відправивши Марію Сильвестрівну і Кулюню в Київ, Грушевський зосередився лише на творчих і організаційних клопотах, але вони, за його словами, «були мені милі», а час із неситим харчуванням тепер «проходив доволі скоро і приємно».

Звичайно, приїдь сім’я Грушевського в інші часи, все могло бути краще, але вони приїхали в період воєного лихоліття з усіма наслідками, що з цього випливали.

Якраз у вересні 1916 р., коли Грушевський поселився на Арбаті, в місті було підбито підсумки й опубліковано результати цікавого соціологічного дослідження про харчування москвичів (було опитано понад 1350 осіб). З’ясувалося, що на першому місці в раціоні середньостатистичного москвича була картопля, затим — чорний хліб. Рятували багатьох людей каші всіх видів (про кашу згадував у «Споминах» і Грушевський), передусім гречана. М’яса вживалося не більше чверті фунта (тобто близько 100 грамів) на одну людину на день, яєць — менше одного на день, масла — близько 200 грамів на тиждень, молока — півпляшки на тиждень.

Додам іще й екзотичних даних про харчування в Москві, тим більше, що читач напевно не чув про рідкісну, незвичайну книжечку, що вийшла в 1923 р. під жорстко-неповторною назвою «Питание Москвы в 1903–1922 гг. По наблюдениям над сточной жидкостью: материалы к физиологии города». Її автор, якийсь С. Строганов, упродовж майже двадцяти років досліджував вміст «каналізаційних труб і бочок з нечистотами» з метою з’ясування кількості та якості з’їденої городянами їжі. Дослідник отримав красномовні дані. В період 1903–1914 рр. у пайку середньостатистичного москвича було від 62 до 65 грамів білка; в період війни (1915–1917) кількість білка впала нижче 60 грамів. Найважче було в революційний період (1918–1922), коли вживання білка різко скоротилося до 40 грамів.

Узагалі, коли Грушевський жив у Москві, голод її жителям не загрожував. В тогочасній пресі знайшов інформацію про те, що загальна смертність у майже двохмільйонному місті була невисокою. В 1915 і 1916 рр. помирало трохи більше 44 тис. чоловік щороку. З початку ХХ століття основним джерелом поповнення населення Москви став природний приріст.

До речі, на той час, коли Грушевський навесні 1917 р. виїхав із Арбату, чисельність московського населення була найбільшою за всю попередню історію міста ― за 2 млн чоловік, а вже з цього часу і до кінця громадянської війни йшов процес його зменшення.

1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка