Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка21/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   56

«Свідоцтво на проїзд до м. Москви отримав…»
Наведу повністю два знайдених мною документи, які завершують казанський період життя Михайла Грушевського та його сім’ї.

Першого відправлено 14 липня 1916 року з паспортного відділення Канцелярії московського градоначальника в Казанське міське поліцейське управління:

«Вследствие ходатайства проживающего в г. Казани бывшего профессора Львовского университета Михаила Сергеевича ГРУШЕВСКОГО о разрешении ему приехать в Москву, Канцелярия покорнейше просит Полицейское Управление сообщить в самом непродолжительном времени, к какому подданству принадлежит Грушевский (не к австрийскому-ли), а также какой он имеет возраст, женат или холост, откуда и когда прибыл в г. Казань, состоит ли он под надзором полиции и не встречается-ли каких-либо препятствий к удовлетворению его ходатайства».

Гірко зворушує цей переляк московських властей стосовно підданства Грушевського — чи не австрійське?

Виконуючий обов’язки казанського поліцмейстера відповів Канцелярії московского градоначальника 19 липня 1916 року:

«На отношение от 14 июля… сообщаю, что бывший профессор Львовского университета, магистр русской истории Михаил Сергеевич Грушевский принадлежит к русскому подданству, от роду имеет 50 лет, женат, в гор. Казань прибыл из гор. Симбирска 4 сентября 1915 года. Грушевский согласно предписания Г. Казанского губернатора от 21-го Апреля 1915 года за № 10277, основанном на предписании Департамента полиции от 21 апреля 1915 года за № 97835, состоит под гласным надзором полиции, как высланный из района Киевского военного округа по постановлению Главного начальника означенного Округа на все время военных действий согласно п. 17 ст. 19 Правил воен. полож. Грушевский перешел на жительство в г. Казань с разрешения Министра внутренних дел, почему, как я полагаю, на прибытие его в г. Москву требуется разрешение высших властей».

Такий дозвіл Михайло Грушевський отримав. Про це казанський поліцмейстер довідався 15 серпня 1916 року від канцелярії московського градоначальника:

«Канцелярия уведомляет Ваше Высокоблагородие для надлежащих распоряжений и объявления проживающему в г. Казани, бывшему профессору Львовского университета Михаилу Сергеевичу ГРУШЕВСКОМУ, что Командующий войсками Московского военного округа разрешил ему приехать на жительство в Москву».

Ще не знаючи про це, Грушевський у листі до Єфремова 16 серпня звично писав про видавничі справи, про «папір на окладинку книги», турбувався, що «книга готова вже більше двох місяців і ніяк не випустять». Проте вже запрацювала коротка резолюція, накладена на згаданому документі з Москви казанським начальником: «Вызвать и объявить». Грушевського викликали, йому оголосили. Михайло Сергійович написав на звороті канцелярського паперу: «1916 г. 18 августа читал Михаил Грушевский». А ще два тижні потому казанський засланець на тому ж документі засвідчить: «1916 г. Августа 31 дня свидетельство на следование до г. Москвы получил. М. Грушевский».

Залишалося готуватися до від’їзду. В цей час Грушевський писав Єфремову: «…Пакуємося, ліквідуємо казанське хозяйство і ладимося до переїзду, з страхом думаємо, як тепер прийдеться устроятися в Москві, в такім запханім часі». Потрясаюча оцінка — «запханий час».

У «Споминах» ученого є дивовижні слова. Розповідаючи про свій перший у житті публічний виступ (у школі), він написав, що «зім’яв свій рефератець… прохарамаркав його якнайскорше». Це слово я зустрічав також у Шевченка. Михайло Сергійович згадував, як в університетські часи одного з його знайомих захопило те, що «в розмові про повітрє кімнати, я вжив слова “передиханий”, в розумінню зужитого повітря; не знаю, чи чув я такий вираз, чи пустив його експромтом…».

Начальник Казанського губернського жандармського управління, мабуть, не міг дочекатися, коли нарешті відбуде іменитий засланець, бо поспішив доповісти, що професор Львівського університету Михайло Сергійович Грушевський із Казані 9 вересня вибув у Москву. Насправді, Грушевський із сім’єю виїхав 10 вересня:

«В неділю 10.ІХ (старого стилю) ми нарешті виїхали з Казані, поспішним поїздом через Рязань на Москву. Заздалегідь умовившись із “знайомим” носильщиком, що весь рік мені допомагав у Казані (благообразний брюнет “дипломатического” виду) я дістав купе, внісши за се якусь “суму”, трохи чи не сто рублів, і ми доїхали досить вигідно, — стараючись не виходити з купе, щоб не притягнути чиєїсь уваги».
«Світова війна і нищення українства»
Поки Михайло Сергійович знаходиться в купе поїзда, що везе його до Москви, в загальних рисах нагадаю ситуацію з українством, яка склалася після початку Першої світової війни. Весь час перебування в Москві Грушевський був обтяжений саме його проблемами, турбувався про їх розв’язання, захищав українство, передусім у Галичині.

Сам Михайло Сергійович писав, що велике і явне зростання української сили за останні роки передвоєнної доби в австрійській і російській Україні дуже роздратувало ворогів українства в польських і російських колах, і вони тільки чекали, щоб розправитися з ним. Скажімо, в 1911 р. голова російського уряду Петро Столипін у листі до сенату відверто писав, що український рух «з точки зору російської державної влади вбачається вкрай небажаним і суперечить усім починанням, які уряд проводить щодо колишньої України».

За свідченням Олександра Лотоцького, з початком війни розгорнулася «боротьба з українством і в першу чергу з українською мовою на всьому приступному фронті. Заборонялися “Просвіти”, клуби, не дозволялося друкувати українські оповістки, співати пісні не лише на концертах, але й просто на вулиці по селах; українским кобзарям заборонялося співати по ярмарках, школярам не вільно було співати колядок, учителі одбирали у школярів євангелія в українській мові і т. п.». Завчасно сподівалися нагоди, коли дійде до війни між Росією й Австрією, що після приєднання до Австрії Боснії стояли одна проти одної у великім напруженні. Коли розпочалася війна, польська адміністрація Галичини, користуючись воєнним станом, говорячи словами Грушевського, повела нагінку (переслідування. — В. М.) на українську інтелігенцію: «Почали нібито з москвофілів, але потім стали без розбору брати всіх, доводячи… що між москвофілом і українцем стільки різниці, як між жидом й ізраелітом (польська делікатніша назва для жидів). Без всякого приводу, мовляв, на підставі підозріння в політичній непевності, ловили, арештовували, висилали всіх, з ким мали давніші рахунки, а пізніше, коли серед загальної паніки перервався всякий законний контроль, як запевняли уперті поголоски, — навіть вішали без суду і розправи».

З початком війни було припинено всі політичні українські видання на території Російської імперії. Тридцять першого липня (12 серпня) 1914 року російський уряд впровадив військову цензуру й одночасно видав указ про заборону друку українською мовою. Відразу були закриті газети «Рада», часописи «Літературно-науковий вістник», «Українська хата», «Село». В 1915 р. припинили існування журнали «Дзвін», «Рідний край», «Сяйво», «Світло», «Записки українського наукового товариства». Було заарештовано і вислано внаслідок безпідставних «підозрінь» цілий ряд українських діячів. Київська цензура, очолювана давніми ворогами українства, використала воєнний стан і проголосила, що українські видання виходитимуть лише за умови їх друку за «общеруським правописом». Унаслідок цього беззаконного відновлення указу 1876 р. було скасовано свідоцтво на видання навіть не заборонених не політичних часописів. Нагадаю, що у травні 1876 р. в Емсі (Німеччина) цар Олександр ІІ підписав указ проти «малоросійського наріччя», який Грушевський назвав «варварською забороною, що відсудила сучасні покоління від користування українською мовою». У статті «Український п’ємонт» (1906) він писав, що цей указ «на довгий час перепинив усяку можливість літературної, наукової й артистичної діяльності на українській мові в Росії». Грушевський вважав, що революція 1905 р. пішла б зовсім іншою дорогою, коли б не було, як він писав, проклятого указу. Цьому указу Грушевський присвятив також статтю «Ганебній пам’яті!..» (1906), в якій наголосив, що він «забороняв уживання української мови поза деякими тісними сферами, а в фактичнім своїм переведенні виключав усяку можність літературної й наукової діяльності на сій мові».

Зауважу, що, на думку Мирослава Поповича, Валуєвський циркуляр 1863 р., який Грушевський назвав «першою забороною українського слова», та Емський указ 1876 р. буквально не забороняли української мови, проте суттєво обмежували сферу її дії, внаслідок чого висока культура залишалася російськомовною: «По суті, мова йшла про надання українській культурі селянського характеру і розчинення професійної української культури в загальноімперській. Загалом “малорос” у культурний побут допускався, але у вигляді такого собі Шельменка-денщика, провінційного Санчо Панси». Царські заборони були продуманими й далекоглядними. Вони призвели до різкого скорочення україномовного друку, згортання діяльності й так нечисленних українських установ.

За словами Грушевського, українці були фактично вилучені з наукової та популяризаторської сфери, тобто духовної діяльності, зокрема перекладання літератури українською мовою. Майже непереборні перепони ставилися перед українською белетристикою та українським театром, вивченням минулого й сучасного України, української мови, історії, етнографії. Результати були невтішними. Історик Іван Лисяк-Рудницький зазначав: «Наслідком же стало, серед іншого, те, що ми втратили створену в попередні століття українську наукову термінологію (юридичну, політичну, богословсько-філософську), так що ледь не до революції 1917 р. навіть в “українофільських” колах панувало переконання, начебто українська мова придатна хіба-що для ліричної поезії або для п’єс з народного життя, або для популяризаторських брошур, але не для серйозної наукової чи публіцистичної продукції». Михайло Грушевський на початку XX століття висловлювався жорсткіше: «Народ, який вражав своїм суспільним і громадянським розвитком, культурністю, великими задатками в різних галузях творчості, приведено до стану цілковитого застою, занепаду всіх суспільних і культурних інстинктів».

Після революції 1905 р. українські діячі всіляко намагалися привернути увагу російської громадськості та влади до культурних потреб українства. У статті «Меморіал Петербурзької Академії в справі свободи української мови в Росії» (1905) Грушевський посилався на те, що Комітет міністрів Росії, обговорюючи питання заборони українського слова, звернувся за консультаціями до Петербурзької Академії наук, Київського та Харківського університетів і київського генерал-губернатора: «Як відомо, всі запитані інституції висловилися за знесенням заборон українського слова». У статті «Українські кафедри» (1906) Грушевський наполягав, що «виклади на рідній мові являються незвичайно важною культурною потребою для кожного громадянства й університету… В першій лінії — се повинний бути український язик, далі історія літератури і історія України».

Проте всі надії рухнули з початком Першої світової війни, коли, говорячи словами Грушевського, для дошкульнішого удару було розпочато процеси проти різних авторів навіть невинних речей. На Правобережній Україні з Києвом включно було оголошено війсковий стан і почали діяти військові суди, під які потрапили тисячі українців. Було припинено будь-яку літературну і видавничу роботу в Києві. Редактори, видавці, автори намагалися перенести її куди-небудь за межі впливу київської адміністрації та київських цензорів, але скрізь відразу натикалися на повні й абсолютні заборони, або на різні несподіванки. Наприклад, в Одесі зажадали, щоб на цензуру надсилалися рукописи у трьох копіях, інакше видання конфісковувалося і друкарня відразу закривалася. Все це шкодило більше, ніж одверта заборона, так би мовити, заздалегідь, бо даремно гаявся час, сили, засоби налагодити видання. Внаслідок чого справа взагалі дезорганізовувалася. «Найвищого свого вершку ця лукава система дійшла на початку 1917 року, за кілька тижнів до революції, коли київська адміністрація дала друкарням таємний наказ взагалі не приймати і не друкувати нічого українського хоч би й яким правописом!»

Коли в Росії українське життя штучно руйнувалося всіма можливими засобами, на Галичині воно нищилося взагалі насильницьки та по-варварськи. Це була одна з найболючішіх тем для Грушевського в період його перебування в Москві. Через кілька тижнів після взяття Львова, восени 1914 р. нова тамтешня російська адміністрація на чолі з графом Григорієм Бобринським стала впроваджувати продуману програму ліквідації всіх здобутків українського культурного життя в Галичині. Було припинено українські часописи, позакривано книгарні, просвітні, а пізніше і взагалі будь-які українські товариства. Почалися арешти і висилки до Росії «небезпечних» і «підозрілих» українських діячів. Застосування української мови в діловій документації та навчання нею було припинено. Насаджувалося російське православ’я. Втім, Бобринський визнавав, що новопризначені російські батюшки «не снискали себе любви и уважения прихожан». Коли російські війська змушені були відступати, воєнна влада заходилася силоміць, погрожуючи зброєю, висилати українців у глиб Росії. Є свідчення, що в 1915 р. із Галичини і Буковини російські війська «прихопили» з собою понад 100 тис. місцевих жителів. Багатьох, особливо з української інтелігенції, вивозили примусово.

Страшною й неймовірною була ситуація, якої Україна не знала з часів руїнного «згону» 1670-х рр. (руїна — період історії України наприкінці XVII століття, що відзначився розпадом української державності та загальним занепадом). Грушевський обвинувачував у цьому всіх її призвідців, акцентуючи, що було багато «не тільки глупоти і непорозуміння, а й злого намислу на українство».

Учений наголошував, що на місцях заслання людям не дозволяли організувати українські комітети допомоги біженцям і виселенцям, не давали розміщувати їх в осібні групи або в колонії, забороняли організовувати українські школи. При тому, що польські чи литовські організовувались. Галицькі висланці та бранці залишались під опікою польських уповноважених навіть у найдальших закутках Заволжя чи Сибіру, відчуваючи на собі цю «братню руку».

Пам’ятаючи про свій недавній союз із російськими лівими фракціями Думи, російські українці намагалися знайти тут якусь оборону. Дарма! «Внутрішня згода» по цій лінії, прийнята в Росії з огляду на війну, надавала уряду можливість вільно діяти, мовляв, в інтересах воєнного успіху.

Коли у вересні 1915 р. у Москві було організовано Товариство допомоги населенню південних губерній, Галичини та Буковини, що підтримувало біженців з України, деякі російські газети зчинили галас, що так звані «українські комітети» Галичини нібито «заплямували себе вічною ганьбою зради російському імені». Грушевський одразу відгукнувся на «нетерпиме ставлення до українського імені». Він писав, «що українське ім’я зовсім не було нав’язане українському суспільству якимись репресіями». Вчений переконливо пояснював, що термін цей дуже старий, — його ще у ХІІ–ХІІІ століттях вживали в нинішній Україні для означення окраїнних земель (так, «українською» у ХІІ столітті називали Переяславську землю, на одному кінці, польське пограниччя — на іншому кінці цієї території). З ХVІ століття, коли Подніпров’я під захистом козацтва (яке з ХVІ століття взяло на себе роль виразників і поборників національних інтересів), ставало, так би мовити, «цитаделлю, осередком національного українського житті, — термін “український” набуває поряд зі старим, суто географічним, ширшого значення, з тенденцією стати терміном національним». Уже в актах епохи Хмельницького (навіть московських дипломатичних) поряд із відродженим давнім, історичним означенням «Малої Росії» (це останнє, мабуть, мало ієрархічне, грецьке походження і було спочатку додатком до «малої», Галицької митрополії на відміну від давньої Київської, але до місцевого обігу не перейшло), зустрічаємо й «Україну», «українців» у цьому новому значенні. «А вирішальною для нового українського життя, безумовно, була поезія Шевченка, що прийняла виключно “український” термін у загальнонаціональному значенні й закріпила його у цілій низці піднесених строф, які навічно закарбувалися в душі українського народу». (Грушевський М. Твори у 50 томах. Т. 3. С. 444).

На доказ Грушевський цитував Шевченкову поезію «Розрита могила»:

Світе тихий, краю милий,

Моя Україно,

За що тебе сплюндровано

За що, мамо гинеш?


А ще наводив приклад із поезії «Сон» («Гори мої високії…»):

Я так її, я так люблю

Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

За неї душу погублю!
Грушевський звертав увагу на те, що російські українці в Державній думі дарма намагалися знайти підтримку навіть серед її лівих фракцій.

За словами Грушевського, коли міністр закордонних справ Сергій Сазонов на початку 1915 р. повторив із думської трибуни огидну брехню про те, що український рух у Росії утворився за німецькі гроші — ніхто з українських «союзників» не виступив проти цього підлого наклепу. Насправді, голова лівої фракції трудовиків В. Дзюбинський засудив у Думі не лише цей виступ Сазонова, але й адміністративне заслання професора Грушевського. Він заявив: «Пора прекратить тяжелую борьбу с украинской народностью… Пора и нашему правительству… признать за живым украинским языком все права гражданства, отменить всякие стеснения для украинского устного и печатного слова». В цілому Грушевський ще в 1913 р. визнавав: «Назагал представники всіх трьох лівих груп у національному питанні взяли вірний і симпатичний тон. Найвизначніше та найенергійніше пролунав він у виступах представників трудової групи…»

Цікаву промову виголосив у Думі катеринославський депутат О. Александров. Зокрема, він сказав: «…Наше правительство в ХХ столетии не могло дойти до идеи правового государства. Миллионы граждан, миллионы русских подданных оно третировало, как изгоев… Если вы хотите быть справедливыми, если вы действительно любите Россию, вы должны признать за украинским народом право на его слово. Это слово должно быть в народной школе, в местном суде и во всех местных учреждениях…» Усі нагадування про незаконні репресії, всі матеріали про страшну російську руїну в Галичині, що надсилалися владі, сприймалися щонайбільше платонічними співчуттями і складалися до архівів.

Тільки тоді, коли російським військам довелося лишати Галичину, великоруське громадянство пригадало всі російські мерзоти в Галичині. На короткій сесії Думи, скликаній у першу річницю війни, сказано було чимало сильних слів на цю тему, зокрема про те, що російський уряд «відіпхнув рідну нам українську людність і затьмив світле лице великої визвольної війни» (з промови Павла Мілюкова). Згадано було і про російські репресії, навіть прийшов думський запит про них до уряду. Українське громадянство саме під той час нагадало про всі, говорячи словами Грушевського, «бичі і скорпіони, що впали на нього, і, як мінімальну потребу свого життя, ще раз поставило вимогу заведення української мови в народній школі». Заради справедливості скажу, що й у 1913 р. Грушевський відзначив заяву Павла Мілюкова «проти насильної асиміляції і за захист прав національної меншини», наголосивши, що той «досі цілком не виявляв бажання ставити національне питання в Росії».

Пізніше, у лютому 1916 р. група полтавських громадських діячів звернулася до керівників опозиційних фракцій у Державній думі Павла Мілюкова та Миколи Чхеїдзе з меморандумом, в якому містилися такі вимоги: український народ у Росії має бути зрівняний у правах з російським; вільне викладання української мови, принаймні, в початковій школі; свобода української преси й книгодрукування; вільна діяльність українських культурно-просвітницьких товариств; законодавче закріплення гарантій культурно-національного розвитку українського народу в Російській державі.

Копію цього документу я знайшов у Державному архіві Російської Федерації. Більше того, там зберігається донесення начальника Полтавського губернського управління в Москву, в якому зазначається: «По моим сведениям, петиция, по тексту составленному известным М. С. Грушевским, отпечатана была на пишущих машинках в Москве в редакции газеты “Украинская жизнь” во многих экземплярах и разослана для заполнения подписями по губерниям и городам Малороссии…» (виділено мною. — В. М.)

Яке яскраве свідчення реальної присутності казанського засланця Михайла Грушевського в тодішньому українському русі!

«Поступовий блок російських партій», тобто опозиційний до влади Прогресивний блок у Державній думі Росії, що організувався в серпні 1915 р., не наважився включити цю вимогу до своєї програми, але все-таки визнав потрібним «відновлення малоруської печаті» і «негайний перегляд справ арештованих і висланих мешканців Галичини». Проте сесію Думи було перервано, запал минув, і українська справа знову відійшла на другий план. Російський уряд ще півтора року нищив українство, дедалі загострюючи репресії, а російські прогресивні фракції більше їм не протистояли. Через півтора року після Лютневих подій 1917-го журнал «Украинская жизнь» узагальнив невтішний досвід нищівних для України років:

«В тяжком положении застала революция Украину.

Последние годы были для неё годами особенно тяжелых испытаний. Русскому правительству “благоугодно было” к тем тягостям, какие всегда несет с собой война, добавить еще целый ряд новых, предназначенных специально для украинцев. На украинское слово была наложена “печать молчания”, украинские общества, организации и клубы закрыты, украинские общественные деятели высланы, украинцы-галичане замурованы в тюрьмах... Если не на “всех языках”, то во всяком случае на украинском “все молчало”, и молчало, конечно, потому, что “благоденствовало”...

Украинская пресса в самое последнее время была представлена “Промінем”, едва мерцавшим, да еще “Украинской жизнью”.

А из обществ... Здесь дело доходило до того, что даже благотворительные общества должны были измышлять какие-то премудрые названия, чтобы замаскировать свое украинское лицо. Самые слова “украинский” и “Украина” были жупелом для каждого благонамеренного россиянина».


«Побачив я на пероні громаду земляків»
Під’їжджаючи до Москви на Казанський вокзал, Грушевський непокоївся, що у зв’язку з чималим запізненням поїзда Яків Шеремецинський (офіційний редактор журналу «Украинская жизнь»), з яким було домовлено про зустріч, може їх не дочекатися. Михайло Сергійович, очевидно, побоювався залишитися наодинці і не тому, що не знав, куди подітися ― страшно було подумати, що й тут, у Москві, не відчує хоча б трохи людської уваги та дружнього тепла і зіткнеться з байдужістю й легкодушною відстороненістю від його сім’ї, як це сталося два роки тому в Києві. Михайло Грушевський, мабуть, і не знав, що його арешт і заслання викликали різку реакцію з боку деяких шовіністичних елементів українства. Зокрема, в архіві мені на очі потрапив загрозливий лист, який отримав наприкінці 1914 р. російський громадсько-політичний діяч Петро Струве — запеклий противник як автономії, так і незалежності України. У листі, зокрема, говорилося: «Ваши личные ходатайства… увенчались также и арестом проф. Грушевского… Дальше идти в своей эволюции вам, кажется, уже некуда… Час расплаты близок. А за наше семейное горе и за Грушевского рассчитаемся с вами на днях. Мышьяк, сами убедитесь, действует верно…» Звичайно, Грушевський не міг перейматися пустопорожніми деклараціями людей, які демагогічно заявляли: «Россия неминуемо должна быть уничтожена или низведена на степень третьестепенной державы. Гегемония в Восточной Европе должна перейти к нам, к украинскому племени…»

Грушевський очікував на колишнє шанобливе ставлення до себе, на звичайну людську увагу й повагу, якими був оточений раніше професор Грушевський у Львові та Києві. Він, звичайно, розумів, що у складних ситуаціях, тим паче, коли сама держава витісняє тебе з України до Сибіру й робить вигнанцем, друзів не додається, але порожнеча, що утворилася навколо нього у зв’язку з арештом і засланням, була таки неприємною, лякаючою. У народі кажуть: «Як я ся гаразд мав, кожний мене добре знав, а як став убогий, не приходять гості в мої пороги». Інколи обсідають сумні думки навіть про марність попереднього життя, принаймні, про його несправедливість, про людську невдячність і забудькуватість. Тільки-но колишні знайомці дізнаються, що людину засуджено владою, відразу відсутпаються від

неї, забувають про її раніше надихаюче друковане й усне слово… Хіба не про це писав Тарас Шевченко в Косаральському засланні:

Либонь, уже десяте літо,

Як людям дав я «Кобзаря»,

А їм неначе рот зашито,

Ніхто й не гавкне, не лайне
Неначе й не було мене.

………………………………..

Мій Боже милий! як хотілось,

Щоб хто-небудь мені сказав

Хоч слово мудре; щоб я знав,

Для кого я пишу? для чого?

За що я Вкраїну люблю?
«Не похвали собі, громадо! — / Без неї, може, обійдусь, — / А ради жду собі, поради!» — так у Шевченка. Грушевський, під’їжджаючи до Москви, мабуть, також міг подумати про громаду в такому же контексті. У «Споминах» зафіксував свою несподівану й буденну людську радість: «Вискочивши з вагону, я побачив на пероні… цілу громаду земляків…» Так, то була окрилююча радість, тому Грушевський не просто вийшов, а буквально вилетів на перон до своїх земляків…

Окрім Якова Шеремецинського, тут були Олександр Саліковський з дружиною, Олександр Хруцький, Борис Станкевич, представниця української молоді в Москві студентка Ніна Тощагова з квітами. Всі вони щиро раділи приїздові Грушевського, і Михайло Сергійович відтанув душею. «Дуже се нас утішило і зрадувало після всього попереднього відчуження від переляканих київських земляків і здалось немов якимсь знаком кращих часів, до котрих ми зітхали, чекаючи переводу з Казані до Москви. До Києва, після всього довершеного начальством розгрому і викликаного ним українського малодушія, нас уже й не тягло, і думалось, що в Москві можна буде жити і працювати свобідніше, а при тім підтримувати із Києвом зв’язки через усякі оказії».

Гіркі слова Грушевського про Київ, до якого ніби-то «уже й не тягло», свідчать передусім про душевне страждання та розчарування, які довелося пережити в засланні. Тут слід нагадати його слова з казанського листа до Сергія Єфремова: «Пробував через декого з київських знайомих дещо розвідати і устроїти і не удалося — навіть не відповіли». Або ще писав Єфремову з тієї ж Казані: «Я ж стільки часу відірваний від українського життя, не знаю ні настроїв, ні орієнтацій, не бачу нікого, мало що пишуть, а як і напишуть, що “настрій непевний” або що в тім роді, то з того теж небагато скористаєш».

Шеремецинський повіз Марію Сильвестрівну й Кулюню на Тверську до готелю «Лоскутний», де Грушевський замовив номер. А Михайло Сергійович… відправився з їх хатньою робітницею Теклею на Курський вокзал, щоб посадити її на потяг до Києва. «Поїзд виходив тільки опівночі, але він стояв десь на запаснім путі, і я, повечерявши з Теклею, розшукав з носильщиком її місце, на горішнім місці в другім класі і водворив її там…» Грушевський пише про все це так само просто, як і було насправді того вересневого вечора, але скільки ця людська простота вартує! Ми маємо пам’ятати, що великий українець першого ж дня перебування в Москві, проводжав до Києва свою хатню робітницю — двадцятидвохрічну Теклю Чик (за чоловіком — Вільковську). Вона померла в 1987 р. у 93 роки. В цьому конкретному випадку виявилася, говорячи словами самого Грушевського, «перебільшена уроджена делікатність моєї натури, котра мене з нижчим і слугою змушувала бути так само угречненим, як і з людьми, від яких щось мені залежало…».

Повернувшись до готелю, Грушевський побачив своїх жінок у гарнім і просторім покої, що, правда, й коштував чимало, ― «чи не 8 крб. денно». Жахнувшись, Михайло Сергійович негайно вирішив питання про переселення у дешевший номер, правда, «дешевий покій, котрий нам дали в Лоскутній, був досить понурим клоповником». Йому здалося, що цей номер був навіть гіршим за номер у готелі «Кремль», неподалік «Лоскутного» у 1892 р.

Коротко про «Лоскутний». Його було побудовано в середині ХХ століття за проектом Олександра Камінського (зятя Павла Третьякова). Ввжався одним із кращих готелів міста, мав поштову адресу: Москва, вулиця Тверська, 5. Москвичі ще пам’ятали його «будинком Попова» (перший власник, який і замовляв будівництво цього готелю). Утім, сьогодні навіть не всі москвознавці знають, що нинішній п’ятий номер на Тверській — це взагалі інший будинок. Вулиця розпочиналася мало не від Іверської каплиці, й готель «Лоскутний» знаходився приблизно на рівні входу до нинішнього торгового комплексу «Охотный ряд». У 1938 р. будинок Попова було знесено у зв’язку з будівництвом метрополітену і реконструкцією Манежної площі. З того часу нумерація на Тверській з непарного боку змінилася.

Між іншим, саме в «Лоскутному» Андрій Бєлий, у будинок якого пізніше переїхав Грушевський, вперше зустрівся зі своєю майбутньою дружиною. Відомо, що в «Лоскутному» зупинялися Федір Достоєвський, Микола Лєсков, Лев Толстой, Антон Чехов, Іван Бунін… Додам до цих великих прізвищ і Михайла Грушевського.

Але тоді Михайлу Сергійовичу було не до таких високих матерій — він вимушений був обирати між грошима і комфортом на шкоду останньому. Втім, сім’я прагнула якнайшвидше перебратися на більш дешеву та зручну квартиру.

Про прибуття Грушевського повідомив журнал «Украинская жизнь»:

«Приїзд у Москву М. С. Грушевського. Відомий український учений і громадський діяч М. С. Грушевський, як відомо, змушений був наприкінці 1914 року залишити Київ і поселитися в Симбірську. Потім проф. Грушевський одержав дозвіл проживати в Казані. Кілька тижнів тому, за клопотанням академічної групи Державної Ради, М. С. було дозволено поселитися в Москві.

Проф. М. С. Грушевський прибув у Москву з Казані 10 вересня. На вокзалі М. — Казанської залізниці М. С. і його сім’ю зустріли члени московської української колонії, редакція “Украинской жизни” і представники української молоді».

Про важливість цього повідомлення для українців Москви свідчить те, що воно було надруковане у № 7–8 за липень-серпень 1916 р., і, напевне, було вставлене під час верстки журналу, але посіло перше місце серед більш як тридцяти інших інформацій.

Відразу уточню, що Грушевські прибули в Москву не 10 вересня, як повідомляла «Украинская жизнь», а 11 вересня. Десятого вересня вони тільки виїхали з Казані, а поїзд ішов до Москви більш як півдоби. До того ж, є документ, який підтверджує, що Грушевські, щойно прибувши з Казані, поселилися в готелі «Лоскутний» на Тверській 11 вересня. Мною знайдено в архіві повідомлення Московського охоронного відділення начальникові Казанського жандармського управління: «Михайло Сергійович Грушевський прибув у Москву 11 вересня сього року…»

Наступного дня Грушевський пішов до канцелярії градоначальства, за його висловом, «віддати себе в руки місцевої поліції». Там його довгенько марудили й веліли, коли знайде помешкання, сповістити адресу, бо лише тоді стане зрозумілим, у кого саме він буде «під наглядом». Як бачимо, бюрократичний підхід у поліцейській дільниці таки переважив пильність і невсипущість.

Повернувшись до готелю, Грушевський застав слухачку Комерційного інституту Ніну Тощагову, «добру душу», яка взялася знайти йому помешкання. Вона вже подивилася дві кімнати на Арбаті й переконувала господиню «в ім’я гуманності, свободи і всього іншого прийняти таких мучеників за свободу». Двоє «мучеників» — Михайло Сергійович і Кулюня — з’їздили на Арбат, («себя показать и людей поглядеть»), помешкання їм сподобалося. Проте Матильда Ісидорівна Дубинська, яка називала себе одеською італійкою, не хотіла брати більш як дві душі. Тоді Грушевський, якому дійсно сподобалися кімнати, «заявив, що готов відповідно доплатити за третю душу, і так була установлена нова цифра, дуже акуратно вичислена, щось у роді 108 рублів…». Між іншим, є свідчення Євгена Чикаленка, що Володимир Винниченко платив у Москві за велику квартиру 500 рублів: «Місця у них було досить, бо кватирю вони наймали велику, меншої не знайшли, а взяли, яку добули…» У щоденнику того ж Чикаленка є нотатка про те, що певний час Винниченко жив «в санаторії, під Москвою, за годину їзди залізницею, бо в Москві йому небезпечно жити». Його дружина Розалія Яківна в цей час залишалася в місті — працювала у військовому шпиталі. Чикаленко залишив спогад про зустріч: «В. К. Винниченка я застав у санаторії, як завжди, жвавого, повного енергії та надії на те, що німці вщент розіб’ють Росію і, може, зроблять з України окрему державу…»

Таких можливостей — жити на московській квартирі й у санаторії — сім’я Грушевського не мала, і навіть 108 рублів для їхніх «тодішніх фінансів» були чималою сумою, проте виходило майже вдвічі дешевше, ніж у звичайному готельному номері, а в «понурому клоповнику» за таку ж ціну, як у Дубинської, жити не хотілося. Таким чином, угода з Матільдою Ісидорівною врешті-решт була доволі вигідною, і Михайло Сергійович двічі писав у «Споминах» про те, як Ніна Тощагова принесла радісну вість, що пані Дубинська згодилася їх прийняти, і вони можуть переїздити.

Утім Грушевські й самі не сиділи, склавши руки:

«Поки це вияснилось, старались ми знайти щось на власну руку. Мій давній знайомий Дживелегов дав мені адресу якогось пансіона в Каретнім ряду, куди й поїхали з Кулюнею оглядати; але кімнати там можна було взяти тільки з столом, а се коштувало дорого, бо хазяйка запевняла, що вони “едят хорошо”, навіть гусей їм з села присилають, і такої хорошої їди наш бюджет не міг видержати».

Крім пансіона була ще одна спроба:

«Їздили ми тоді з Кулюнею до Олексія Петровича і Юлії Іванівни Новицьких… але у тих нічого по сій часті на приміті не було».

Надвірний радник, бібліотекар Училища малярства і скульптури Олексій Новицький із дружиною жили безпосередньо в училищі на М’ясницькій, 21. Училище малярства і скульптури Московського художнього товариства (тепер — Російська академія малярства, скульптури і архітектури), з 1844 р. розташоване на М’ясницькій: «№ 199. Художественного класса живописи и ваяния, Московского общества, на Мясницкой ул.». З 1865 р. навчальний заклад отримав права вищого й називався Училищем малярства скульптури і архітектури. Там училися або викладали Олексій Саврасов, Василь Перов, Іполит Прянишніков, Василь Пукірев, Ісак Левітан, Абрам Архипов, Сергій Коровін, Володимир Маковський, Аполлон Мокрицький… З училищем пов’язані імена Івана Шишкіна, Василя Полєнова, Валентина Сєрова, Аполлінарія Васнецова, Сергія Іванова…

Училище знаходилося в будинку Івана Юшкова — генерал-поручика, який за часів Катерини ІІ побудував собі чотириповерховий палац навпроти колишньої садиби князя Олександра Меншикова. У будинку багато світла, безліч кімнат, вестибюлів, сходів і колонад. Його напівротонду добре видно від М’ясницьких воріт.

У будинок Юшкова заходили Гоголь (1851–1852) і Шевченко (18 і 20 березня 1858 року).

Будинок на М’ясницькій, 21, який прекрасно зберігся, ― єдиний у всій Москві, в якому віртуально перетнулися шляхи трьох українських геніїв.

Повернемося до розповіді Грушевського:

«…На четвертий день нашого московського життя Тощагова принесла нам милостиву резолюцію пані Дубинської, і ми, не тратячи часу, зараз же переїхали туди на Арбат».

Насправді, це сталося раніше. Поліцейські документи свідчать, що Грушевські жили на Арбаті, 55 з 13 (26) вересня 1916 року. Хоча важко уявити, як Грушевським поталанило вже на третій день після приїзду перебратися з готелю на квартиру, з урахуванням того, що перший день Михайло Сергійович провів на вокзалах, а другий — у поліції. Принаймні, це їм коштувало чимало сил і здоров’я, не кажучи про гроші. Як би там не було, а Грушевський 13 вересня писав Єфремову:

«Подаю до відома Вашого, Високоповажаний Сергій Олександрович, що я оснувався в Москві Арбат 55 кв. 8 (угол Денежного). Дуже було трудно і коштовно переїздити…» (в іншому листі також скаржився: «Переїзд і вся ця ломка дуже багато забрали і часу і енергії». — В. М.). Пізніше в листі до Михайла Могилянського Грушевський ще точніше вказав адресу: «Арбат 55, вхід з Арбата, кв.8, 3-ій етаж...»

Тема непростого переїзду в Москву болюче прозвучала в листі Михайла Грушевського до Олексія Шахматова з Арбату, 55:

«Глубокоуважаемый Алексей Александрович!



Вот уже три недели как я с семьей в Москве. Сталось это довольно неожиданно, так как после всех предыдущих безуспешных хлопот Академической группы я уже отложил всякую надежду и начал прочно основываться на зиму в Казани, и переезд в Москву вызвал жесточайшую ломку моих занятий и всего порядка жизни. Эти ломки — которых за эти три года мы столько пережили, ужасно сокрушают мои силы, энергию и здоровье. Пройдет немало времени, пока я тут налажу отношения к библиотекам, приведу в известность, что где я могу иметь для себя и как ими пользоваться — а там “что день грядущий нам, готовит?” Тем тяжелее, что жизнь становится все труднее, сложнее и забирает много времени на то, где иметь кров над головою и — буквально — кусок хлеба на столе.

Искренне преданный Вам М. Грушевский» (виділено мною. — В. М.).

Цікаво, що Матільда Дубинська, яка, говорячи словами Грушевського, «служила давніше по шкільній справі», у 1917 р. у довіднику «Вся Москва» серед власників квартир не числилася. Хоча раніше, скажімо, в довіднику за 1908 р., є така інформація: «Дубинская Матильда Исид. Б. Трубецкой, Божениновский, д. Давыдова. Учеб. зав. ІІІ разр.». Не було прізвища Дубинської і в переліку навчальних закладів1917 р., утім там збережено її однофамільницю з такими ж екзотичними іменем і по батькові — Дубинська Луїза Гергардівна (вона тримала на Арбаті в Спасопєсковському провулку навчальний заклад ІІ розряду).

Мабуть, розторопна Матільда Дубинська сама винаймала квартиру і частину її здавала сім’ї Грушевських.

До речі, в довіднику «Вся Москва» за 1917 р. зафіксовано трьох однофамільників Михайла Сергійовича — двох братів Олександра та Павла Грушевських, які жили на Пречистенці, й Іларіона Грушевського з Ремизовського провулка.

1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка