Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка2/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   56

Шостий розділ книги «Я оснувався в Москві» (пам’ятні адреси та місця, пов’язані з Грушевським) складається з трьох частин. Перші дві — це пам’ятні адреси та місця так чи інакше вказані самим Грушевським, а третя — пам’ятні місця, які він не називав, але напевно бачив або, ймовірно, відвідав. Загалом — понад 100 об’єктів! Це — значно більше, ніж у випадку з Шевченком і не набагато менше, ніж у переліку гоголівських адрес у Москві. Такого вражаючого результату не чекав і я сам. Адже Грушевський ніколи не захоплювався містом подібно до Гоголя («Москва моя родина») та не прагнув тут оселитися, як той же Гоголь («Я намерен основаться в Москве»).

Під час піврічного перебування в місті у 1916‒1917 рр. Михайло Сергійович не відвідував картинні галереї, музеї, виставки, жодного разу не пішов у театр, навіть тоді, коли його запрошував на свою виставу Володимир Винниченко. Він і не збирався здійснювати спеціальні екскурсії по Москві з метою знайомства з містом, як це робили Тарас Шевченко і Микола Гоголь. Його пам’ятні адреси та місця пов’язані виключно з роботою в архівах і бібліотеках, діловими візитами до московських українців, відвіданням храмів (в основному в 1892 р.) і книжкових та букіністичних магазинів.

Тим не менше, читач тримає в руках книгу не лише про Михайла Грушевського в Москві, але й про Москву Михайла Грушевського! Хочу, щоб читач полюбив цю Москву, знав її, як Михайло Сергійович, пам’ятав і відвідував. Ідеться не про те, щоб зобразити Грушевського москвознавцем або залюбленим у Першопрестольну, а саме про місто часів присутності в ньому великого українця.

За своїми суто москвознавчими параметрами й масштабами енциклопедія-хроноскоп не поступиться спеціальним російським працям про Першопрестольну, навіть відомому дореволюційному путівнику «По Москве», виданому в 1917 р.

До речі, згадана книга була написана так, як і мені хотілося:

«Наша книга не стремится быть исчерпывающим путеводителем, своего рода Бедекером (путівником, від прізвища німецького книговидавця К. Бедекера. — В. М.) по Москве. Она ставит себе совсем иную задачу: ввести читателя в непосредственное знакомство с Москвой, заставить полюбить ее, ибо Москва принадлежит к числу тех городов, которые не привлекают сразу, а покоряют лишь постепенно, требуя к себе очень внимательного и проникновенного отношения».

Так от, у згаданому путівнику по Москві 1917 р. названо понад 150 вулиць і близько 90 церков, а в цій книзі — понад 90 вулиць і близько 80 церков. Але ж у мене йдеться про храми й топографічні терміни, пов’язані з одним лише Михайлом Грушевським!

Мабуть, сам Михайло Сергійович, у цілому відсторонений від Москви, не замислювався над тим, як багато він встиг побачити і пізнати в ній. Пам’ятаймо, що сприйняття Грушевським міста суттєво відрізнялося від Гоголевого чи Шевченкового. Скажімо, Гоголь ретельно занотував у записній книжці про системне вивчення Москви: «Новоспасский монастырь. Покровский монастырь. Андрониев монастырь. В Басманной Никита мученик. Крестовоздвиженский на Воздвиженке. Новинский монастырь. Троицы в Газетном переулке. Иоанна Предтечи в Конюшенной…» Не випадково Гоголь писав Олександру Іванову про Москву: «Здесь так много открывается древностей… что вы не обсмотрите и в целые годы». Шевченко не приховував свого захоплення чи відторгнення московських визначних місць і пам’яток: «Кремль оригинально прекрасен»; «Храм Спаса вообще, а главный купол в особенности безобразен».

Нічого подібного у Грушевського не зустрінеш.

Але виявилося, що його буденні, ділові, наукові московські адреси і намолені місця Божих храмів, встановлені й зібрані воєдино та, нарешті, зафіксовані у фотографіях як тогочасних, так і нинішніх, мають надзвичайний інтерес — читацький і дослідницький. Ілюстрації, вміщені в енциклопедії-хроноскопі, складено переважно з архівних матеріалів і фотографій адрес і пам’ятних місць, які навряд чи будь-коли пов’язував із Грушевським.

У першому зошиті представлено ілюстрації, присвячені його перебуванню в Москві у 1892 р., у другому і третьому — шести московським місяцям із вересня 1916 р. до березня 1917-го. Чимало будинків та храмів, які відвідував Грушевський, на щастя, збереглися, і читач побачить їх у сучасному вигляді. До речі, це дає можливість самостійно відвідати пам’ятні адреси та місця в Москві, пов’язані з великим українцем. Особливо цінним є те, що переважна більшість ілюстрацій підписана словами самого Грушевського, тому ми відчуємо його присутність у тогочасній і нинішній Москві.

Важливо наголосити, що книга «населена» десятками мешканців Арбату, які залишилися невідомими для історії, але жили на ньому одночасно з Грушевським, і їхні прізвища вперше названі.

Намагався розкрити історичний досвід роботи Грушевського серед українців у Москві. Тим більше, що Національний культурний центр України в Москві виступає спадкоємцем духовних традицій Михайла Грушевського. Засвідчую це й книгою, яку читач тримає в руках.

Кілька засторог і пояснень з урахуванням того, що ця книга поєднує в собі енциклопедичне і хроноскопічне дослідження.

Своєрідність хроноскопа полягає в тому, що хронологія є не тільки традиційним допоміжно-довідковим матеріалом, але й інструментом (хроноскопом) історичного пізнання Москви Михайла Грушевського, пов’язуючи розрізнені факти перебування геніального українця у місті в послідовний ряд подій, закумульований для поглибленого вивчення цього вкрай важливого відрізку біографії вченого. На відміну від енциклопедії, побудованої за алфавітом, що фактично розриває цілісність історичної картини, хроноскоп, навпаки, дає змогу через окремі події та їх наукову мозаїку побачити цю картину більш-менш завершеною. Зазначу, що жанр хроноскопа не є винаходом автора1.

Інструмент хроноскопа особливо ефективний для реєстрації малих проміжків часу і нетривалого перебування Грушевського в Москві в 1882, 1885 і 1892 рр. і шестимісячне проживання на Арбаті в 1916–1917 рр.

По-друге, всі статті, терміни, поняття, назви, імена стосуються Москви часів Михайла Грушевського або пов’язані з московським грушевськознавством. Усі відомості мають виключно науковий характер, за кожною фразою ― свідчення самого Грушевського та людей, які з ним працювали, кращі грушевськознавчі й москвознавчі дослідження, а також архівні документи, тогочасні описи Москви, вже згадані путівники по місту, довідники і карти, адресна книга «Вся Москва» (1917), в якій названі всі домовласники, а ще — газетні й журнальні матеріали тих часів.

По-третє, в усьому тексті курсивом виділено спогади Грушевського, а також важливі фрагменти його листів і творів, які є стрижнем цієї книги. Отже, читач має можливість почути від самого Грушевського розповідь про його перебування в Москві та ставлення до неї, доповнену автором сучасною інформацією.

Взагалі цитування текстів Грушевського є свідомою й важливою ознакою цієї праці. Коли Іван Бунін, уже будучи Нобелівським лауреатом, писав історико-філософську працю про Льва Толстого, він намагався подавати передусім тексти й висловлювання самого Толстого і тільки затим коментував їх. Бунін слушно вважав, що саме так і можна відтворити справжній, правдивий образ його героя. Мені хотілося б у міру можливостей наслідувати такий недосяжний взірець.

По-четверте, продовжую сповідувати доступність і зрозумілість, отже читабельність наукових текстів, ясність, дохідливість і незамутненість авторської думки й мови, тобто все те, що вважається науково-популярним викладом. В іншому своєму значенні слово «популярний» кличе до поширеності, навіть загальновідомості тих чи інших знань, заради чого і створювалася науково-популярна енциклопедія-хроноскоп «Москва Михайла Грушевського». Намагався, щоб її жанр відповідав установці самого Михайла Сергійовича, який у «Вступному слові» до третьої частини VІІІ тому «Історії України-Руси», писаної в Москві, заявив, що, «не вважаючи на свій суто науковий характер, ся книга… мабуть з користю й інтересом буде прочитана кожним, хто цікавиться нашим минулим — і нашим сучасним».

Читач скоріше зустрінеться з яскравими спалахами історичної пам’яті, ніж із сухою лекцією про московське перебування Грушевського.

По-п’яте, у кожній енциклопедичній статті читач знайде слова Грушевського, що мотивують її включення до видання, або авторське пояснення причетності статей до теми «Москва Михайла Грушевського». Назви слів чи словосполучень титульного гасла виділено шрифтом (скажімо, Арбатська площа, Грушевський про Шевченка, Христа Спасителя храм тощо).

По-шосте, в передмові «Від автора», в історичному нарисі, першому, другому, третьому й четвертому розділах курсивом виділено імена, назви, терміни, інформація про які міститься у п’ятому розділі (енциклопедичні терміни), побудованому за алфавітом. У свою чергу, в п’ятому розділі є назви гасел, розшифровку яких читач знайде в історичному нарисі та першому — четвертому розділах. Скажімо, в першому розділі заторкується ставлення Грушевського до Шевченка, а докладніша розповідь про це міститься в п’ятому розділі. З іншого боку, наприклад, у п’ятому розділі поряд із прізвищем Володимира Винниченка читач знайде посилання на відповідні сторінки розділів з повнішою інформацією про нього. Чи, здобувши найнеобхідніші дані про Денежний або Панкратьєвський провулки в енциклопедичній частині книги, можна буде в попередніх розділах дізнатися, яке місце посіли вони в московському житті Грушевського. Всі відомості про людей, яких читач зустріне в шостому розділі, також містяться в попередніх розділах.

Нарешті, було б недоречно і навіть наївно переконувати читача в тому, що автор узагалі не претендує на всебічний аналіз наукової, публіцистичної та державної й громадсько-політичної діяльності Михайла Грушевського, його поглядів і переконань, на повну характеристику великого українця, вичерпну розповідь про нього тощо. Все це — аналіз, характеристика, розповідь — пронизують увесь текст, але стосуються передусім московського життя Михайла Грушевського.

Я живу в російській столиці чверть століття і знаю її непогано. Ніколи не відторгав це місто, але й до серця близько не брав. Та Москву Шевченкову й Гоголеву, Москву Михайла Грушевського, в яку почав занурюватися завдяки документам на початку ХХІ ст., полюбив усім серцем і хочу передати це гаряче почуття співвітчизникам. Холодним словом читацьке серце не запалиш.

Особливо наголошую, що читач тримає в руках авторську енциклопедію-хроноскоп. Спираючись на світові нормативи подібних видань, я побудував цю книгу за власним баченням і наповнив її своєю присутністю, в тому числі емоційною, власною манерою викладу матеріалу, життєвим і науковим досвідом, своєю, а не запозиченою розповіддю про його пошуки. Бо сам пройшов московськими стежками Грушевського. Я зробив усе, що хотів і міг, і хай інший зробить краще.
«Вікна квартири виходили на Арбат»

(історичний нарис)
«Арбат — дивна назва»
Згадуючи про московське життя 1916‒1917 рр. Михайло Грушевський писав, що вікна його квартири «виходили фронтонами на Арбат, одну з великих московських артерій…». Він багато разів сам проходив чи проїжджав увесь Арбат, довжина якого не перевищувала один кілометр, а ширина ледь більша двох десятків метрів, і, добре знаючи вулицю, мав на увазі, безумовно, не її конкретні розміри, а справді велике значення для Москви. Так само, як судина несе кров від серця до органів і тканей тіла, Старий Арбат відвічно був стратегічно важливим і великим шляхом сполучення Кремля з усією Москвою й, навіть, Росією. З часом він набув особливого значення духовної московської артерії.

Грушевський ніколи й нічого спеціально не писав із історії Москви й Арбату, проте в історичних дослідженнях трапляються несподівані перетинання. Скажімо, ми вже знаємо, шо, розкриваючи діяльність гетьмана Сагайдачного, зокрема його похід на Москву й облогу міста в 1618 р., учений тим самим прийшов за ним на Арбат, бо саме від Арбатських воріт Сагайдачний в ніч на 1 жовтня штурмував Москву, про що читач може дізнатися в енциклопедичному розділі цієї книги.

Та що там історичні дослідження! Михайлу Грушевському ледь минуло сімнадцять років, коли він написав уже згаданий вірш «Україна», в якому згадував про те, що «руйновали козаченьки московськії мури». Отож, принаймні з тих пір юний Михайло Грушевський уже був опосередковано причетним до історії Арбату. А, може, Михайло, який «хотів стати українським письменником», уже під час першого приїзду в Москву з батьком у 1882 р. знав про штурм козаками Петра Сагайдачного московської захисної стіни з боку Арбатських воріт, а, може, й поцікавився цим історичним місцем у своїй московській подорожі? Думаю, що так. Проте не складати легенди, бо прямих доказів немає. Відзначимо очевидне: науковий аналіз Грушевським історії Росії, особливо «важних внутрішніх змін в самім характері власті й її відносин до людності», тобто кремлівських сюжетів, майже завжди стосувався й самої історії прикремлівського Арбату, хоча, звичайно, вчений не називав його у своїх узагальнюючих працях.

Грушевський не залишив власних прямих свідчень про те, наскільки він знав історію та культуру Арбату, але можна не сумніватися, що видатний український історик, який чимало працював у московських архівах і бібліотеках, мав інформацію про основні етапи розвитку знаменитої московської вулиці, її непересічне значення для розбудови російської духовності. Тому й ми глибше познайомимося з історією вулиці, яка, дякуючи Михайлу Грушевському, назавжди стала для нас ― українців ― рідним і дорогим місцем у Москві. Тим більше, що, досліджуючи життя і діяльність Грушевського в Москві, ми маємо добре знати і чітко уявляти собі, в який саме район міста привела доля великого українця. У випадку з Арбатом його минуле має особливе значення, бо воно багато в чому відіграло для Москви і навіть для Росії системоутворюючу роль.

Зауважу, що ми сприймаємо Михайла Грушевського нерозривно з історією нашого народу, точніше з «Історією України-Руси», яку він написав. Кращі дослідження про Грушевського створюють його образ у контексті конкретного історичного часу і місць, де він перебував, скажімо, у Києві чи Львові. Московське життя Грушевського досі залишалося поза увагою. Тому настав час виправити ситуацію.

До 1916–1917 рр. Арбат у біографії Михайла Грушевського практично не присутній. Але в п’ятдесят років царський засланець поселяється тут на шість місяців. Це одна сота частина всього його попереднього життя і майже одна сорокова ― наступного. Не так уже й мало! До того ж, учений жив не у Богом залишеному закутку Росії, як це могло бути з царським засланцем, а на ключовій московській вулиці з багатющою історією та віковічними культурними традиціями.

Тому належне місце в історичному нарисі відведу саме вулиці Арбат (у ХІХ столітті — Арбатська вулиця). По-перше, вона належить до шевченківської та гоголівської Москви, на ній мешкав і Грушевський у 1916–1917 рр. По-друге, у будинку № 9 знаходиться Національний культурний центр України в Москві, що є духовним наступником присутності в місті великих українців.

В одній із москвознавчих книг прочитав слушну думку: «Про Арбат не можна писати невеликий ессей. Можна написати велику статтю, можна — товсту книгу, можна — багатотомний збірник творів». Велику книгу про Арбат я вже написав, а до багатотомника поки що руки не доходять. Та для цієї книги, на мій погляд, найкращим форматом є велика стаття, точніше, нарис. Історичний.

Отже, почну з арбатця Булата Окуджави, котрий писав про Арбат: «Ты течешь, как река. Странное название!» Справді, Арбат — назва дивна. Він тече рікою життя вже понад півтисячі років, а його знавці ще й досі вичерпно не пояснили цього незбагненного слова — Арбат. Утім, у 1911 р. відомий знавець російських пам’яток матеріальної і духовної культури Володимир Трутовський виступив у Комісії з вивчення старої Москви зі спеціальною доповіддю «О происхождении слова “Арбат”», де зазначив, що вже на той час «утворилася література» з цього питання. Деякі дослідники вважали, що «Арбат» походить від слова «арба», віддаючи тим самим данину східним купцям, які проїжджали Арбатом своїми торговими караванами. Існує також думка, що назва пішла від місцевого колимажного двору, де виготовлялися вози, повозки (татарською — арба). В щорічнику «Вся Москва» (1919), розрахованому на масового читача, стверджувалося, що вулиця дістала назву від слова «гарба» (віз), оскільки в цій місцевості здебільшого жили майстри, які виготовляли вози. Так само рішуче писав Андрій Бєлий: «Назван же он по-татарски, скрипели арбы по нем…» Не менше категоричними є й новітні автори. У книзі «История московских районов. Энциклопедия», що вийшла за участю Російської академії наук та Головархіву м. Москви, читаємо: «Наименование… производят от слова “арба”, т. е. телега. По предположению историков, здесь останавливались во время приездов в Москву татары».

На цій версії набили руку деякі поети:

Араб Абу сказал рабу:

— Али, в Рабат гони арбу.

Но раб Али был глуховат —

Арбу пригнал он на Арбат.


Але насправді, історики нагадують, що Колимажна слобода з’явилася пізніше від Арбату, а слово «арба» ввійшло в мову православного населення лише в XVII столітті.

Дехто з дослідників у пошуках слов’янського походження слова стверджує, що Арбат — похідне від слова «горбатий» (у старовину вимовлялося «орбат», що відповідало нерівній, горбатій місцевості, на якій виник Арбат). Таке припущення висунув ще в 90-х рр. ХІХ століття відомий історик Москви Іван Забєлін, з яким був знайомий Тарас Шевченко, і працями якого цікавився Михайло Грушевський. Але більшість арбатознавців вважають, що воно позбавлене серйозних обґрунтувань.

Утім, я думаю, що на версії Забєліна, який, до речі, певний час жив на Арбаті, крапку ставити завчасно. Вчений знав історичні документи й історію Москви значно ґрунтовніше і глибше, ніж його наступники. Знайомство з працями Забєліна, зокрема нещодавно вперше опублікованими, переконує у тому, що він пов’язував назву Арбату не стільки з «горбатістю» його місцевості й вулиці, скільки з кривизною глибокого яру Чорторию, дном якого протікав однойменний струмок: «Этот Черторый и заставил обходить его глубокий овраг через Арбат, по его вершине. Кривое направление его оврагов и овражков заставило также искривить и линию стен Белого города…»

Цікаво, що саме забєлінська версія надихає поетів, які серцем відчувають слов’янське, а не іноземне походження назви вулиці. Самобутній арбатський поет Микола Глазков із Арбату, 44 органічно використав у своєму вірші ці два чарівні слова: «Арбат — горбат». Утім, це римування вперше зустрічається у старомосковській приказці: «Два брата с Арбата, оба горбаты». В середині ХІХ століття цю приказку винахідливо використав драматург, актор і поет Дмитро Ленський, перекладаючи назву французького водевіля «Les fréres Dondain» («Брати Донден»): «Два брата с Арбата и третий к ним хват». Під цією назвою і відбулася в листопаді 1846 року прем’єра водевілю у Великому театрі.

Як би там не було, чимало поетів — відомих і не дуже — користувалися старовинною приказкою (називаю за абеткою): Микола Глазков, Семен Кірсанов, Володимир Маяковський, Сергій Наровчатов, Ігор Наумов, Юрій Панкратов, Юрій Парнаєв, Микола Перовський, Олена Печерська, Марк Соболь, Ніна Хабіас, Михайло Шаповалов…

За часом перші в цьому ряду — Володимир Маяковський і Ніна Хабіас — поетеса Срібного віку, репресована в 1937 р. Обоє придумали рифму в одному році — 1923-му! Хабіас так і починала вірш: «По горбатому Арбату, Денежный, 7…»

У Володимира Маяковського вірш про візника, який не заважав милуватися Арбатом, називався «Горб»:

Он не мешал,

я видеть мог

цветущее окрест.

И свет

и радость от него же



И в золоте Арбат.

Чуть плелся конь.

Дрожжали вожжи.

Извозчик был горбат.

Сучасна поетеса Лія Владимирова красиво виразила ідею «арбатства — горбатства»:

Всё начинается с горба.

Пригнувшись, улицей идешь горбатой,

И ветер, неподвластный, как судьба,

Толкает в спину. Ты идешь к Арбату...
Або читаємо у сучасного поета Михайла Шаповалова:

Неподалёку, за старым Арбатом

Липы цветут в переулке горбатом...
Утім, повернімося до наукових версій і ще раз нагадаємо забєлінське розуміння назви вулиці «в значении кривизны городовой стены, как мы объясняем имя Арбат» (Забелин И. Е. История города Москвы. Неизданные труды. М. : Издательство им. Сабашниковых, 2004. С. 267, 323).

Але три роки по смерті Забєліна у згаданій доповіді Трутовський запропонував гіпотезу, згідно з якою «арбад» (Арбат) — переінакшене арабське слово «рабат», яке означає передмістя. На час приїзду Грушевського в Москву в 1916 р. панувала саме ця версія. В путівнику «По Москве» було заявлено: «Слово Арбат, по общему признанию, восточного происхождения. У арабов оно означает пригород (рабад в единственном числе, арбад — во множественном».

Саме ця версія домінує і сьогодні. Власне, вона дедалі частіше приваблювала науковців уже після публікації книги Петра Міллера і Петра Ситіна «Происхождение названия улиц, переулков, площадей Москвы» (1938), а згодом — ряду інших книг, зокрема, того ж Ситіна, який уклав енциклопедичний путівник по московських вулицях, що вийшов кількома виданнями (1948, 1952, 1958), а потім і в 2000 р. Ситін писав: «Слово “Арбат” арабське, означає “пригород”». Автори узагальнюючої праці з топоніміки Москви Михайло Горбаневський і Галина Смолицька на початку 80-х рр. минулого століття підбили підсумок: «Більшість учених схиляються до того, що в основі топоніма АРБАТ лежить арабське слово АРБАД — форма множини від РАБАД — зі значенням “пригород, передмістя”». Наприкінці 90-х рр. минулого століття Горбаневський виклав цю точку зору й у підручнику з москвознавства для початкової й середньої шкіл. Її прийняв москвознавець Лев Колодний. Це трактування дедалі частіше з’являється в довідниках. У книзі «Имена московских улиц» (1985) читаємо: «Арбат (“арбад”, “рабад”, “рабат”) — слово арабського походження, яке означає пригород, передмістя, чим і була ця місцевість у XV столітті, коли “містом” називався лише Кремль». Відомий сучасний арбатознавець Сигурд Шмідт теж підтримав цю версію, доречно зауваживши, що «суперечки про тлумачення назви московської вулиці Арбат не закінчено». Так воно і є.

Скоріше за все, йдеться вже не про суперечки у науковій царині, а про те, що навіть в енциклопедичних чи довідникових виданнях тлумачення назви вулиці протягом останніх років залежить, на жаль, лише від автора публікації. Добре, якщо викладено й інші версії, а, скажімо, у згаданій енциклопедії «История московских районов» для них навіть не знайшлося місця.

Існують й інші версії. Старожил Арбату Дмитро Афанасьєв звернув увагу на те, що в східних мовах «арбат» — це і гідронім, що означає нерівне місце, порізане струмками, потоками води, які стікають донизу. Подібні особливості місцевості поблизу арбатського струмка Чортория, і, перш за все, між нинішніми вулицями Арбат і Пречистенка, не могли не впадати в очі тим, хто переходив Кримський брід (поблизу нинішнього Кримського мосту). Сучасна топонімія нагадує й про захований нині в трубу струмок Сивце, що протікав в глибині яру впродовж Сивцева Вражка. Петро Кропоткін згадував Сивцев Вражек середини ХІХ століття «с его бурным ручьем, несшимся весною, во время таяния снегов, вниз по Пречистенскому бульвару».

Але в книзі Миколи Ленкова «Новая и древняя топонимия Москвы», яка побачила світ у 2011 р., представлено все навпаки. Виявляється, всі компоненти слова Арбат — походять із Африки: «А московський Арбат? Господи, та те ж саме: А-р-ба-т — “велика гора без ріки”, де мався на увазі багатоверстовий горб від Неглинистої у бік нинішньої Смоленської площі, з якого не стікає жодної річечки».

Сучасний дослідник Володимир Муравйов вважає, що в давнину на місці нинішнього Арбату жили і справляли молебні чудські чаклуни-арбуі (звідси, нібито й назва). Нагадаю, що чудь — загальна назва угро-фінських племен, які населяли північну й середню Росію до слов’ян. Утім, згадана версія не така вже й нова. Ще Михайло Пиляєв переказував припущення, висловлене в енциклопедичному словнику Плюшара (1838), про те, що «слово “арбат” по-татарськи означає жертвоприношення і тут колись приносили жертви татари». Іван Кондратьєв пізніше повторив ці слова. У 2003 р. у книзі Московського центру Російського географічного товариства «Улицы Москвы» було висловлено припущення, що «в основі топоніма Арбат лежить арабське слово рабат (рибат) “караван-сарай; будинок для прочан”, передане російським через тюркське (татарське) посередництво у формі арабат. Таким чином Арбат споконвічно був пристановищем, де зупинялися тюркомовні мусульмани».

Згадуються рядки сучасного поета Іллі Фалікова про… верблюда:

Он проходил в африканских песках

и по сухой Палестине,

спал на Арбате, вздыхая впотьмах

о притибетской пустыне…


Не мені першому здається іншомовне походження назви московського Арбату недостатньо вмотивованим. Утім, не маю наміру заглиблюватися в наукові гіпотези та дискусії. Зазначу лише, що сучасну неоднозначну ситуацію з розкодуванням цієї назви дзеркально відображено в енциклопедії «Москва» (вийшла до 850-річчя міста): «Назва, мабуть, від арабського “рабад” (пригород, передмістя)». До речі, мало хто сьогодні згадує, що крім великого Арбату в Москві з ХVІІ століття існував ще й Арбатець — слобода біля Крутицького постоялого двору. Тепер у тих краях, у Таганському районі Москви, знаходиться Арбатецька вулиця, про назву якої також досі дискутують краєзнавці.

Утім, краще за всіх, здається, розібрався з цією загадковою назвою сучасний поет Ігор Наумов:

Название «Арбат» от русского — горбат,

А может, от арабского — предместье,

А может, от татарского — арба,

А может, от всего и разом вместе.

Для нас важливо запам’ятати, що під назвою «Арбат» історично розуміється не лише сама сучасна вулиця довжиною з кілометр, з кінцевими номерами будинків 54 і 57, між Арбатською і Смоленською площами, але значно більша територія з навколишніми вулицями й провулками. Поняття «Арбат» значно ширше за назву однойменної вулиці.

Ще Петро Ситін писав, що в ХІV–ХVІ ст. Арбатом називалася вся місцевість від Кремля до нинішнього Садового кільця, між вулицею Калініна (тепер — Новий Арбат), Арбатом і Ермолаєвським провулком. Олександр Векслер підкреслював, що Орбатом (Арбатом) з ХV до ХVІІ століття називали всю місцевість на захід від Кремля між стародавніми дорогами, що стали пізніше вулицями Знаменкою й Великою Нікітською. Особливо чітко і виразно писав про це Сигурд Шмідт:

«В конце XV–XVI вв. Арбатом (с написаниями “Арбат” и “Орбат”) считали, видимо, обширную местность Занеглименья (так називали в XV–XVII вв. територію на правому березі річки Неглинної на захід від Кремля. — В. М.), вплоть до современного кольца Садовых. Срединную улицу местности называли Арбатской. В XVI в. такое наименование было у современной улицы Воздвиженка (тобто вулиці між Кремлем і Арбатською площею. — В. М.); возможно, и у ее продолжения (тобто сучасної вулиці Арбат. — В. М.). С середины XVII в. — только у улицы Земляного города, т. е. нынешней улицы Арбат, начинавшейся с Арбатской площади. Это прослеживается по описаниям летописцами событий государственно-политической истории и в особенности пожаров».

Отже, в XVI столітті «Орбатом» називалася також вулиця Воздвиженка. У 1658 р. цар Олексій Михайлович своїм указом повелів назвати її Смоленською вулицею (у ті часи цією вулицею, а також Арбатом йшла дорога на Смоленськ, а далі — в Європу). Таким чином, назва «Арбат» закріпилася лише за вулицею, вже поза межами Білого міста. Але і в просторіччі, і навіть в офіційній документації це сталося лише сто років потому, коли Москва була розділена на поліцейські частини і одна з них отримала назву Арбатська, а храм Бориса став своєрідними воротами Арбату та арбатського світу. Так, так! Приблизно тоді й почало поволі формуватися уявлення про Арбат, як особливий соціокультурний і географічний ареал Москви, в межах якого знаходиться не лише Арбатська частина, але й Пречистенська, більше того — ближні квартали ще кількох поліцейських частин.

У середині XIX століття територія Старого Арбату була у складі двох міських частин — Арбатської (між іншим, в повісті Тараса Шевченка «Капитанша» зустрічаємо згадку про «Арбатскую часть». — В. М.) і Пречистенської. Цікаво, що невидимий кордон між ними пролягав по самій Арбатській вулиці (тепер — вулиця Арбат). Будинок, в якому нині знаходиться Національний культурний центр України в Москві належав до Пречистенської частини, а будинок навпроти — до Арбатської.

Арбатськая частина пролягала на північ і північний захід у напрямку до Садового кільця і Тверської вулиці, включаючи частину Садової і Тверської вулиць, Кудрінської та Смоленської площ, Патріарші ставки, Єрмолаєвський, Палашевський, Великий і Малий Козихінські, Великий і Малий Бронні, Скатертний, Хлібний, Столовий, Борисо-Глібський, Богословський, Мерзляківський, Георгіївський, Трубниківський, Ржевський, Гранатний, Дурновський, Кречетниківський, Серєбряний, Ніколо-Пєсковський, Богословський та інші провулки, Велику й Малу Молчанівки, Собачу площадку, Велику й Малу Нікітські, Поварську, Спиридонівську вулиці, а також вулицю Новинський вал (тепер — Новинський бульвар).

Пречистенська частина знаходилася південніше від Арбатської вулиці, до її складу входили староарбатські Великий і Малий Афанасьєвські, Філіпповський, Староконюшенний, Денежний, Гагарінський, Нікольський, Троїцький, Мертвий, Калошин, Ільїнський, Нащокінський, Кривий, Власьєвський, Сивцев Вражек та інші провулки. Вона виходила за Пречистенку до приарбатської Остоженки (нарахував на ній близько 30 домоволодінь) і навіть на набережну Москви-ріки. На початку ХХ століття до складу Пречистенської частини входив храм Миколи в Плотниках, території Спасопєсковського та Серєбряного провулків.

Сигурд Шмідт звертав увагу на те, що у процесі формування уявлення про характерні межі арбатського ареалу, деякі квартали, що насправді входили до Арбатської частини, перестали сприйматися такими. Скажімо, вже не вписувався в сформований у свідомості образ Арбату район Великої та Малої Бронних з різночинним населенням, студентськими земляцтвами передреволюційних років. У той же час суголосними з Арбатом розглядалися деякі квартали Тверської частини (провулки поблизу Воздвиженки, Знаменки і Волхонки — спочатку з дворянськими садибами, а потім з багатоквартирними будинками професури) і довколишні місця на захід від Садового кільця — біля Зубовського і Смоленського бульварів, у тому числі провулки Плющихи. Крім того, Александрівський кадетський корпус і храм Тихона Амафунтського біля Арбатських воріт, в якому у квітні 1861 року знаходився прах Тараса Шевченка, а також деякі будинки на Арбатській площі, що належали до Тверської частини, вважалися арбатськими спорудами.

«Распространение наименования Арбат на бо́льшую местность, чем одноимённая улица и даже территория полицейской части с таким именем, происходило тем легче, что короткий и звучный топоним этот отличается от других и в самой Москве и в иных городах и уж тем самым хорошо запоминается; помогало и то, что его происхождение трудно объяснить привычным путем, исходя из наименований храмов или фамилий землевладельцев, направлений дорог в другие земли и города, природных примет или основных занятий жителей. Помогала и уникальная топонимическая устойчивость даже в советское время, когда все остальные большие улицы межбульварья изменили наименования: Тверская получила имя Горького, Спиридоновка — Алексея Толстого, Малая Никитская — Качалова, Большая Никитская — Герцена, Поварская — Воровского, Пречистенка — Кропоткина, а Остоженку стали называть Метростроевской. Все это способствовало закреплению понятий об Арбате как об отличительной особенности и московской топонимической лексики и московской жизни, восприятию этих кварталов Москвы — и самими москвичами, а затем и другими россиянами — как социокультурного (а позднее и историко-культурного) феномена: и уникального и в то же время типологического» (Шмидт С. Арбат в истории и культуре России // Арбатский архив. Вып. 1. С. 30‒31).

Узагалі духовний Арбат і нині залишається поза офіційного районування. Арбат є своєрідним історико-культурним і соціо-культурним ареалом, який не співпадав і не співпадає з адміністративним розподілом. Арбат — це не лише географічне поняття, але й особливий знак історії та культури.

Андрій Бєлий, який дитиною — в 1880-х рр. — вивчав свою малу батьківщину, залишив абсолютно чітке сприйняття того, що Арбат не обмежувався територією Арбатської частини міста: «…Чуялось — там океан описывает, ограничивая “нашу” площадь: Арбат, Поварскую, Собачью площадку, Толстовский, Новинский, Смоленский, Пречистенку: домики, что над бульваром; и снова Арбат; круг смыкался: арбатцы свершали свои путешествия в круге, прогуливаясь на бульваре Пречистенском и возвращаясь Сивцевым Вражком домой: на Арбат».

На межі XIX‒ХХ століть кордоном місцевості, яку вважали Арбатом, була, з одного боку, Спиридонівка або навіть Нікітська вулиця, а з іншого — Остоженка і перші будинки провулків аж до Москви-ріки. Приблизно від Нікітських воріт і Поварської вулиці до Пречистенки, навіть до Остоженки, з прилеглими провулками: Плотников, Староконюшенний, Серєбряний, Трубниківський, Карманицький, Спасопєсковський, Сивцев Вражек, Великий і Малий Афанасьєвські, знаменита Собача площадка… Такими були, говорячи словами Андрія Бєлого, «границы арбатского мира», а, за визначенням Бориса Пастернака, «мира Пречистенки и Арбата».

Михайло Грушевський це прекрасно знав і розумів, чому є прямі докази. Скажімо, у «Споминах» він писав, що на Арбаті крім нього «мешкав Хруцький і Моргуліс» (співробітники журналу «Украинская жизнь»). Олександр Хруцький жив у Арбатській дільниці міста у Великому Толстовському провулку, а Зиновій Моргуліс — у Пречистенській дільниці, в Гагарінському провулку. В обох випадках аж ніяк не безпосередньо на вулиці Арбат, де мешкав Грушевський, а в його ареалі, в «арбатському світі», про який ми говоримо!

Пройде кілька десятиліть, і вже за радянських часів арбатець Булат Окуджава скаже просто й узагальнююче: «Все это, примыкающее к улице, и есть Арбат…» Саме він на початку минулого століття залишив поетичну дефініцію цього дивовижного московського району:

«…Множество людей… представляют себе не серо-желтый разноэтажный извилистый коридор, лишенный зелени, даже, может быть, раздражающий приезжих отсутствием блеска и гармонии, а все, что вокруг этого коридора и около, связанное меж собой историей, традициями, великими именами, былями и небылицами, что, собственно, и составляет истинную городскую гармонию, ибо у Арбата нет задворок, а есть вообще Арбат — район, страна, живая трепещущая история, наша культура…»

Арбат уперше був згаданий у московських літописах 1493 р. Не втримаюся й відразу скажу, що через 300 років він уперше прозвучав і в авторському вірші поета і драматурга, князя Дмитра Горчакова, який в 1788 р. запитував: «Идти ли к Тройце на Арбат?» Ішлося про церкву Святої Трійці на розі Арбату і Денежного провулка. Через півстоліття услід за Горчаковим поет Іван Аксаков уточнить: «Есть переулок Денежный в Арбате…»

Так от, Арбат уперше згадувався в історичних документах у зв’язку з великою пожежею в липні 1493 р. (утім, у літописній Хронографії, відтвореній у сучасній книзі «Москва: Автобиография» (2010), ця подія датується 1492 р.), що почалася в церкві Ніколи на Пєсках в Замоскворіччі від простої свічки. Цей трагічний випадок відображено у відомій народній приказці: «Москва от копеечной свечки сгорела». Вона не забулася і століття потому. Самуїл Маршак писав:

Поговорки устарелой

Не забыли москвичи:

«В старину Москва сгорела

От копеечной свечи».
Про цю жахливу пожежу, що спопелила в один день московський посад і частково Кремль, розповідає літопис. Вона розпочалася о сьомій годині ранку, коли «загореся от свечи святый Никола на Песку, и в том часе воста буря велия зело, и кинуло огнь на другую сторону Москвы-реки ко Всем Святым а оттоле за Неглимну, и нечислено начя горети во многих местех».

Тут важливо підкреслити, що згадана пожежа почалася саме в Замоскворіччі, бо часто говорять і пишуть про арбатську церкву Ніколи на Пєсках. Але серед «багатьох місць» — у Кремлі і на посаді, згаданих при описі пожежі, названий і «храм Бориса и Глеба на Орбате». Особливо закарбувалися в пам’яті величезні масштаби лиха. Опис завершується словами: «…А Летописец и старые люди сказывают: как Москва стала, таков пожар на Москве не бывал».

Цю історію детально розповів Сигурд Шмідт. Повторю, що досить довго існувала хибна думка з помилковою підміною однієї церкви абсолютно іншою. Накприклад у працях москвознавця Петра Ситіна зазначалося, ніби пожежа розпочалася в церкві Ніколи на Пєсках, що на Арбаті (знесена в 1932 р.). Цю іторію неодноразово повторювали, особливо у зв’язку зі святкуванням 500-ліття Арбату, у тому числі й у своїх виступах (усних і в пресі) сам Сигурд Шмідт.

Археологічні розкопки підтвердили, що пожежа 1493 р. охопила й територію нинішньої вулиці Арбат: під чотирма ярусами мостових XVI–XVII століть виявили шар золи і вугілля.

Нічого дивного в цьому не було, адже Москва була суціль дерев’яною, і пожежі в ній траплялися часто (у ХVІІ столітті вони зафіксовані в 1626, 1629, 1633, 1634, 1648, 1652, 1668 та інших роках). Скажімо, влітку 1547 р. з Арбату розпочалася велика пожежа, від якої вигоріла майже вся Москва. У літописах зазначається, що спочатку «загорелся храм Воздвижение честнаго Креста за Неглинною на Арбацкой улице». Сильний вітер заніс тоді вогонь в Кремль, де спалахнув Успенський собор і царський палац. Іван IV (Грозний) з сім’єю та боярами змушений був виїхати з Кремля. Митрополит Макарій ледве не задихнувся від диму в Успенському соборі, рятуючи ікону Богоматері. Про пожежу на Арбаті влітку 1560 р. Іван Забєлін писав: «В 7-м часу дня загорелось на Арбате — у Ризположения двор князя Федора Пожарского, деда князя Дмитрия Михайловича Пожарского, и погорело многое множество храмов и дворов... и Арбат весь, и за Арбат по Новинский монастырь».

Можна навести й інший факт, а саме: Арбат згадувався в літописі значно раніше від загальноприйнятої дати — ще в 1475 р. і знову у зв’язку з пожежею! Було записано, що 27 вересня того року «в три часа ночи погорел совсем на Орбате Никифор Басенков». Двір цього наближеного до царя Івана III Васильовича знаходився навпроти Кремля. Наведу приклад ще ранішого запису в літописі, вперше не пов’язаного з пожежею, а виключно з творчою історією в арбатській місцевості: «В тот же год (1450) Владимир Григорьевич Ховрин, купец и боярин великого князя (Василя Темного. — В. М.), поставил перед своим двором церковь кирпичную Воздвижения Святого Креста. Вместе с основным в то время Крестовоздвиженским монастырём дали они впоследствии название улице Воздвиженке — тогдашнему “Орбату”».

А запис 1493 р. дійсно перший і пов’язаний безпосередньо з нинішньою географічною територією Арбату. Тому в 1993 р. Арбат святкував своє 500-ліття, а в 2013 р. йому виповнилося 520 років! Перша письмова згадка про Арбат-передмістя практично збігається з завершенням унікального будівництва в 1495 р. цегляних стін Кремля, які огородили близько 30 гектарів території. Цікаво, що в цей же час — у 1489 і 1492 рр. — вперше згадується в документах український козак (слово «козак» — тюркського походження й означає: вільна, незалежна, озброєна людина).

Ми ж відразу відзначимо, що Арбат, як це часто буває з історичними назвами, насправді існував задовго до першої літописної згадки.

Становлення Арбату збіглося з тим часом, коли Іван III був (з 1462 р.) князем Володимирським і Московським, а з 1478 р. — «государем всея Руси» (помер у 1505 р.). У той час в Москві проживало більше 100 тисяч жителів (на початку ХV століття — 40 тисяч), і Арбат все більше набирав ваги як важливий військовий і торговельний шлях. У ХV‒ХVІ століттях ним пролягала Смоленська дорога (спочатку від Новодівочого монастиря до Плющихи, потім — від Дорогомилова), яка серйозно сприяла розвитку не лише торгівлі, але й воєнній справі.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка