Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка19/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   56

Розділ 2. «Переведено на життя до Москви»


(1916 рік: дати і події)
«Прийшла війна і поруйнувала всі плани»
Відомо, що на час початку Першої світової війни сім’я Грушевських відпочивала в селі Криворівні (нинішній Верховинський район Івано-Франківської області). З початком воєнних дій Грушевському як російському громадянинові на території Австро-Угорщини загрожувало інтернування, і він через Відень, Італію та Румунію добирався до Києва. Ось повідомлення на поштовій картці, яке Грушевський відправив по дорозі додому Федору Коршу з Риму в Москву 19 листопада 1914 року (знайдене мною в архіві): «На память нынешнего хаоса посылаю привет глубокоуважаемому Федору Евгеньевичу из нейтральной полосы! Передайте привет общим знакомым. Может быть удастся вскоре свидеться. Преданный Вам М. Грушевский». Сергій Білокінь висловив слушну думку про те, що вчений повернувся до імперії свідомо, аби не відмежуватися від системи, не стати до неї в різку опозицію. Власне, це підтвердив сам Михайло Грушевський у листі до російського академіка Олексія Шахматова, який наведу нижче. Якби в ролі «пропагандиста українського сепаратизму» Грушевський під час війни залишився за кордоном, для російської влади він став би стократ неприйнятнішим, що, природно, збільшило б і відторгнення його історичних праць.

Урешті-решт наприкінці 1914 р. учений повернувся до Києва, де зазнав обшуку, арешту, допитів і навіть ув’язнення до Лук’янівської в’язниці. Чикаленко писав у своєму щоденнику, що його «арештувала і вислала київська влада по своїй власній ініціативі». Якби Грушевський відразу з-за кордону, не спиняючись у Києві, поїхав до Петрограда, «то там жив би собі спокійно». Що ж інкримінували вченому в українській сторонці ті, котрі хотіли переіродити самого російського Ірода? Та, звичайно, те, що він «астрофіл» і «провідник мазепинських ідей», тобто «сепаратист». Ці інвективи склалися значно раніше. Скажімо, газета «Новое время» наприкінці 1911 р. писала в статті «Мазепинський рух», що «на чолі руху стає Мих. Грушевський, магістр Київського університету», а «Киевлянин» тоді ж називав Грушевського «проводирем мазепинства». В цих колах вважалося, що австрійський уряд утворив для нього спеціальну кафедру у Львові «з метою пропаганди мазепинських ідей». Виступаючи в Думі в лютому 1914 р. Павло Мілюков говорив: «План мазепинців такий, щоб відірвати від Росії Малоросію від Волги й до Кавказу й увести її в склад Австро-Угорщини…»

У щоденнику Чикаленка є цікавий запис, датований червнем 1909 р., про його розмову з начальником Київського охоронного відділення. Ледь почувши прізвище Грушевського, той «роздратовано вигукнув»:

«— Грушевському давно місце в тюрмі! Я таки коли-небудь його посаджу. Скажіть, будь-ласка, чого він сюди їздить?! Не подобається тобі в Росії, сиди собі в своєму Львові і кричи скільки хочеш, а не приїзди сюди…

— Грушевський… має свій дім у Києві, — кажу, — українець родом і теж, як і я, цікавиться українською культурою…

— Ніяких тут українців нема.

— Ну, “малороси”, — кажу.

— Ніяких малоросів нема, всі ми “русскіе”…»

Таким чином, арешт Грушевського був абсолютно передбачуваний. Його вислали до Симбірська, а згодом до Казані (1915). Грушевський прагнув перебратися з провінції в університетський і науковий центр, але він не рвався виключно в Москву.

Писав Олексію Шахматову: «…Наиболее желательным местопребыванием, при лишении Киева и Львова, был бы Петербург, на втором месте Москва, наконец Харьков — в этих трех городах я нашел бы хоть какую-нибудь возможность занятий по своей специальности…» Як би там не було, поліцейські документи зафіксували, що в серпні 1916 р. командуючий військами Московського воєнного округу дозволив Грушевському перебратися в Москву під нагляд поліції. Це стало можливим завдяки допомозі вже згаданого Шахматова та інших впливових російських учених, родичів і колег Грушевського. Затим у Москві співвітчизники підшукали йому квартиру на Арбаті.

Ось як сам Грушевський розповів про свій шлях в Москву: «…Прийшла війна і поруйнувала всі плани. Вона застала Гр-го на літнім спочинку в Карпатах, відти не маючи змоги ні виїхати до Київа ні вернутись до Львова, він виїхав із сім’єю до Відня; виїхавши потім до Італії, списався з київською ріднею і знайомими, і рішив через Румунію виїхати до Київа. Але вже з початком війни був виданий секретний наказ: коли-б приїхав, обшукати і без огляду на результати трусу вислати на Сибір. Коли в середині листопаду Гр. приїхав з сім’єю до Київа, Гр. арештовано, помешкання ошукано, а потім в грудні дано наказу обшукати також і помешкання у Львові — що був тоді в російській окупації. Хоч сі струси не дали ніяких обтяжуючих вислідів, в лютім 1915 р. Гр. призначили на висилку (формальною підставою арешту та висилки Грушевського стало оголошення у західних губерній Російської імперії воєнного стану. — В. М.) етапом на Сибір, але петербурзьким знайомим, як іронізувало “Н. Время” в останні хвилі вдалось “вставити букву М”: замість до Сибіри призначено на висилку до Симбірська і під охороною городового вивезено і віддано симбірській поліції, а слідом виїхала туди-ж його родина. В Симбірську Гр. прожив до осени того р., — за проханням російської академії восени його переведено до Казани, як міста більш придатного до університетських занять, а рік пізніше до Москви, все під “явний нагляд поліції”, що позбавляли його права педагогічної і ріжної иншої діяльності».

Не так уже й багато публікацій, які суттєво розширюють цю стислу інформацію, проте на початку нинішнього століття в Києві вийшов у світ роман Юрія Хорунжого «Вірую» про Михайла Грушевського, який, до речі, відразу було презентовано в Культурному центрі України в Москві. Спираючись на документи, автор розповів про деякі події, зокрема в Києві, що передували переїзду Михайла Сергійовича в Москву. Мені приємно процитувати дещо з цього художнього твору, розповідь в якому ведеться від імені самого Грушевського:

«Мандри так знесилили нас, що, опинившись на Паньківській (на цій вулиці Грушевський мав у Києві власний будинок. — В. М.), ми дві доби одлежувалися, тішилися теплом з напалених камінів після промерзання у вагонах, нікого не приймали, аж на третій день, довідавшися, що я в Києві, збіглася наша нечисленна громада на пораду.

А четвертого дня по мене прийшли…

Не дозволили брати з собою нічого, окрім носильних речей, зробили трус, забрали щоденник, листи, посадили в жандармську бричку і під схлипування моїх дівчат, що стояли на порозі, погнали до славної Лук’янівки…

Понад два тижні тримають без допиту, вив’ялюють, гадають, перелякаюся і швидше “розколюся”… Здогадуюся про ваші штуки…

Нарешті викликають на допит до слідчого. Я спокійний. Мені навіть цікаво, що інкримінуватимуть… І який той слідчий — дурень, хитрун, служака мимоволі?

Підполковник жандармерії пан Самохвалов… Прізвище багатообіцяюче. Воно, як і ім’я, таємничо пов’язане з людським єством…

Обличчя сіре, очі натомлені, погаслі, воло нависає над комірцем. Дається взнаки професія…

Проте підвівся, коли я зайшов до слідчого кабінету, відповів на моє “добридень”, запропонував сісти.

Спершу вивчаємо один одного, а я відповідаю на загальні анкетні запитання. Портрет Миколи Другого точно над ним — голова над головою. Останнє з анкетних:

— Прежняя судимость?

— Под судом и следствием не был… к дознаниям политического характера не привлекался.

— Ха-ра-шо-о…

Показує книжки українською і німецькою зі львівського зібрання. Ага, трус був і на Понінського (на цій вулиці Грушевський мав у Львові власний будинок. — В. М.) …Відповідаю, що то є моя власна книгозбірня, частина — видання моїх наукових праць. Подає мені “Записки Наукового товариства ім. Шевченка”, двотомник, присвячений двохсотліттю Полтавської битви і Мазепі. То й що? Стримую посмішку. Спокійно відповідаю.

Справді, я видав цю працю у Львові. З цього приводу і в Росії друкувалися наукові розвідки. Чи брав я участь в урочистостях пам’яті Мазепи? Не пам’ятаю, чи були вони, а якщо так, то участі не брав.

Пригадав пан Самохвалов і лист, який підписав гуртом з думцями як реакцію на виступ Скоропадського в Думі, коли той заперечував прагнення українців до своєї літературної мови. Так, підписав. Хіба ви не знаєте мого, українського літератора, ставлення?

Допит закінчено, Самохвалов чемно прощається зі мною. До наступного… А бодай тебе геть не знати…

Нарешті вони зліпили свою постанову щодо мене. “Профессора Львовского университета Михайла Сергеева Грушевского как пропагандиста украинского сепаратизма и видного деятеля украинской национально-демократической партии на время состояния местностей, из коих он высылаем, на военном положении выслать в отдаленные сибирские губернии…” Се Томськ, я знаю, бо туди заганяють усіх українців. Чи не краще було б лишитися в “дядьковій хаті”, як сказав Винниченко, у “нашій тюрмі”? Бо се ж Україна, Київ, рідні, друзі… Але вказуючий перст головного начальника Київської військової округи, теперка усим заправляють військові, краще знає, де мені і моїй родині буде ліпше…

Ніби мав би й радіти, вийшовши з Лук’янівки “на волю”… Відносно… Бавлю себе думкою, що найсвободніша людина лишається все одно невільною… Жандарми передають мене “на руки” городовому, якомусь Гнатові Дидуку (наш чоловік!). На Дегтярівській вулиці беремо візника, пан Ігнатій, як він себе відрекомендував, мій новий приятель… сидить поряд і тре мене своїм мундиром… Я цупко тримаю теку з начерками “Історії української літератури”…

Мені дають два дні на збори. А скільки справ треба залагодити!..

…З важким серцем мушу відправлятися на заслання. Невеличке послаблення, хоча й суттєве: їду не до Томська, куди діставатися понад тиждень, а до Симбірська, се дороги три-чотири дні. Мої друзі у Санкт-Петербурзі — Шахматов, Ольденбург — через Академію наук і її президента великого князя Костянтина Костянтиновича виклопотали мені полегкість… Маринця і Кулюня (дружина і донька Грушевського. — В. М.) приїдуть до мене пізніше…

Валандалися в потягу чотири дні, я вже геть одурів, поки дісталися симбірського поліцмейстера (Грушевський у супроводі городового прибув до Симбірська 22 лютого 1915 року, про що симбірський поліцмейстер через день доповів симбірському губернаторові. — В. М.) і той верз дурниці, що йому приємно приймати в себе пана професора. Так і хотілося встрелити у відповідь: а мені — не дуже… Поліцмейстер написав розписку Дидуку, що “принял меня от киевского городового такого-то”».

Між іншим, у Державному архіві Росії я знайшов лист, який київський поліцмейстер направив казанському колезі з Дидуком: «Препровождая при сем, в сопровождении городового вверенной мне полиции Игнатия Дидука, названного Грушевского, прошу Ваше Высокоблагородие принять его от городового и выдать ему в том расписку».

Продовжу розповідь Грушевського з книги Хорунжого:

«М-да-с… Я напевно сказився б од того всього, та за два тижні прибули мої ангелиці-берегині. Ми винайняли дві невеличкі кімнатки, я трохи розправив плечі… Сів за листи, треба відписати і до Києва Сергію Єфремову, і до Відня та Львова, чи перепустить цензура, і до Петербурга Олексію Шахматову, котрий не раз приймав мене в своїй домівці і нині заступився перед можновладцями. І взагалі щиро переймався українськими проблемами — один з небагатьох росіян».

Справді, наприкінці 1914 р. академік Олексій Шахматов написав листа до президента Петербурзької Академії наук, великого князя Костянтина Романова, в якому пропонував звернутися до Міністерства внутрішніх справ із проханням допомогти Грушевському. В цьому листі зокрема говорилося: «Арест Грушевського только усилит пожар в русском доме, а ведь его необходимо прекратить. Это соображение, помимо великих заслуг Грушевского перед исторической наукой… заставляет меня с великим волнением желать освобождения Грушевского».

На початку 1915 р. у листі до міністра внутрішніх справ академік Шахматов просив його врахувати значні заслуги Грушевського перед російською наукою і сприяти заміні Томська, куди збиралися вислати вченого, на Москву, де він міг би займатися в архівах, у крайньому випадку — на Саратов чи Казань.

Ще з Києва, перед відправкою до Симбірська, Михайло Грушевський написав Олексію Шахматову:

«Глубокоуважаемый и дорогой Алексей Александрович!



Спешу принести мою искреннюю благодарность за Ваши добрые чувства и усилия помочь мне в этих удивительных бедствиях, обрушившихся на меня, когда я, именно чтобы снять всякое подозрение с себя лично и с украинского движения в России, с крайним риском — рискуя своею свободою, своими служебными правами, своим положением профессора и т. д. — пробивался и наконец пробился в Россию — в свой родной Киев!

Приходится пережить полный разгром своей жизни! Пропала кафедра, я лишился возможности вести свои научные занятия и свою историю Украины, составлявшую жизненный нерв моей деятельности… Буду… просить свободы передвижения...»

В іншому листі до Шахматова, вже з Симбірська, Грушевський зазначав: «В сумме злоключения, настигшие меня, не так уж важны в общем море бедствий, затопившем моих единомышленников, и даже как-то совестно носиться со своими несчастьями, когда их так много… Все это, повторяю, не так важно в общей сумме разгрома украинской национальной жизни…» Ці листи містять ряд важливих моментів, на яких хотілося б наголосити. Передусім, Грушевський дуже точно називає свою наукову роботу, в першу чергу написання «Історії України-Руси», «життєвим нервом діяльності». Очевидно також, що Грушевський сподівався на більш гуманний режим заслання й розраховував навіть на свободу пересування. Нарешті, привертає увагу моральна позиція Грушевського, який вважав, що його нещастя й труднощі «не так уже важливі в загальному морі бідувань».

Звичайно, нелегкою долею Михайла Грушевського, крім Олексія Шахматова, переймалися й інші люди. У своїх споминах Євген Чикаленко писав:

«Земляки робили заходи, щоб визволити Грушевського з заслання або хоч перевести його в Петроград або хоч у Москву. Покійний Ф. К. Вовк клопотався серед знайомих членів Академії наук, щоб вони взяли ініціативу заходів у свої руки. Л. М. Жебуньов, який тоді приїхав до Петрограда, просив за Грушевського свого знайомого по Харкову, октябриста професора Алексієнка, що був головою фінансової комісії Державної Думи й мав вплив на міністрів».


«Призначено на висилку до Симбірська»
З історичної дистанції вбачається щось містичне і драматичне в тому, що Михайла Грушевського врешті-решт заслали в місто, в якому народився… Володимир Ульянов. Менше, ніж за три роки, восени 1917-го Ленін очолить Раду Народних Комісарів першої у світі соціалістичної держави, а Грушевський на той час буде головою Української Центральної Ради, яка в Третьому універсалі 7 (20) листопада 1917 року проголосила Українську Народну Республіку у складі федеративної Росії. Події в Петрограді й Москві в Універсалі були названі «межусобною війною і кривавою боротьбою». Грушевський скаже тоді: «Обставини примушують нас здійсняти те, що недавно ще ми мислили, як далеке від нас…» У грудні Генеральний секретаріат України відкинув усі вимоги ленінсько-троцькістського ультиматуму Центральній Раді, після чого почалася повномасштабна війна Леніна проти Грушевського. За цих умов Четвертий універсал Центральної Ради 9 (22) січня 1918 року оголосив, що «Українська Народна Республіка стає самостійною, не від кого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу». Мені здається, що багато чого ми глибше зрозуміли б у нашій історії, якби створили масштабну працю з порівняльними біографіями практично ровесників — Грушевського і Леніна…

Нагадаю, що вихідцем із Симбірська був особистий знайомий Михайла Грушевського, трудовик, а згодом есер Олександр Керенський, який, за свідченням Михайла Сергійовича, відвідав його на засланні. Пізніше їх доля знову звела на Арбаті.

Заглянемо до «Автобіографії» Михайла Грушевського: «В Симбірську і Казани Гр. взявся до оброблення популярного курсу всесвітньої історії, в двох циклах узшому (популярнішому) і ширшому (більш науковому)». Про це він писав 11 серпня 1915 року в листі до Петра Стебницького: «Я займався на вигнанню, — позбавлений можливости наукової роботи, — складанням популярної історії, в двох концентричних циклах, коротшім — коло 20 арк. в двох книжечках і ширшім, котрий не знаю, чи коли небудь доведу до кінця — хіба — не дай Боже — моє заточеніє могло б тривати дуже довго». Залишається лише захоплюватися тим, як блискуче вийшов учений із ситуації, що не давала йому можливості працювати у столичних архівосховищах і бібліотеках. Архівів не дістанеш, але мислити не заборониш! Матеріал для всесвітньої історії, тим більше в її популярному варіанті, звичайно, легше було зібрати в місцевих бібліотеках. Ніщо не могло примусити Грушевського відмовитися також від «роздумувань над пляном підручника всесвітньої історії для самоосвіти, під час мого перебування в ув’язненні й вигнання, коли я укладав свою “Всесвітню історію”…»

Як свідчать листи Грушевського до Сергія Єфремова з Симбірська, він «силувався наладити друк різних своїх книжок». Скажімо, в Петрограді йшла підготовка до видання першої частини «Всесвітньої історії», але «так повільно і нерегулярно, що я знеохотивсь до решти і думав про інші спроби». Зокрема, Грушевський сподівався продати російський переклад цієї праці видавництву «Задруга» — московському кооперативному товариству видавничої та друкарської справи, засновниками якого були Сергій Мельгунов, Володимир Пічета, Олексій Дживелегов та ін. Судячи з усього, академік Олексій Шахматов радив Грушевському взятися за переклад «Історії України-Руси» російською мовою. Михайло Сергійович безнадійно відповів: «Перевод Истории Украины — это уже дело для меня несуществующее. Пока я имел постоянное жалование и впереди надежду на пенсию, я мог тратить из году в год значительные суммы на свои научные издания, невозвращавшие мне затрачиваемых денег, мог издавать в кредит, рассчитывая на будущие излишки. Теперь я остался лишь с значительными долгами от этих предприятий, и мне нечего о них и думать».

Лист Грушевського до члена-кореспондента Петербурзької Академії наук, філософа Ернеста Радлова, написаному у квітні 1915 р., свідчить, що вчений працював над статтею теоретичного характеру про вивчення й викладання стародавньої російської історії, особливо в університетах. Очевидно, Грушевський хотів викласти свої думки, що виникли в нього під час ознайомлення з курсами історії відомих істориків, професорів Дмитра Багалія та Матвія Любавського — ректора, професора Московського університету, дійсного статського радника. Вже в жовтні 1915 р. Грушевський послав свої нотатки з приводу цих курсів історії академікові Олександру Лаппо-Данилевському. До речі, з Симбірська Грушевський вітав Лаппо-Данилевського з приводу 25-річчя його наукової діяльності: «Оказывается, мы с Вами ровесники в науке — в этом году окончилось двадцать пять лет и моей научной деятельности — только мне, что называется, боком вылез этот юбилейный год!»

Що й говорити, багато чого у Грушевського не складалося так, як хотілося. Особливо боляче було через те, що чимало труднощів було пов’язано саме з Україною. За умов заслання не могло бути й мови улаштування їх з виїздом на місце, а «пробував через декого з київських знайомих дещо розвідати і устроїти і не удалося — навіть не відповіли». В листах з Симбірська і Казані зустрічаються притишені скарги: «…Питав про се, та досі не дістав відповіді»; «не дістав… відповіді, і мабуть не дістану». Гіркі штрихи до реалій життя засланця далеко від батьківщини.

Щось подібне пережив і Тарас Шевченко, який писав у засланні:

І знов мені не привезла


1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка