Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка18/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   56
…Цареві московському

Коня напоїла —

В Батурині, як він їхав

В Москву із Полтави.

Я була ще недолітком,

Як Батурин славний

Москва вночі запалила...


Ще одну важливу згадку про Москву зустрічаємо в «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм...» (грудень 1845 р.) у контексті гнівного засудження поетом тих перевертнів з українців, які на догоду московським панам забували про рідний народ, його мову, культуру, його інтереси: «Раби, поднóжки, грязь Москви...»

Нещадно картав поет і тих українців, які «кров свою лили» за Мóскву й передали нащадкам «свої кайдани, свою славу».

Наївно було б думати, що Грушевський буквально наїжачився в Москві цими Шевченковими максимами. Проте я переконаний, що до міста він привіз із собою нове, так би мовити, ментально критичне, наукове (!) сприйняття Першопрестольної. Маю на увазі не політичні нюанси, а лише певну людську відстороненість чи навіть відчуженість Михайла Сергійовича від Москви.

Пам’ятаєте у Шевченка?

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине…

От де, люде, наша слава,

Слава України!


Не випадково цитую саме ці Шевченкові рядки. У «Споминах» Грушевський пише про те, як у молоді роки йому бажалося якнайшвидше стати в ряди тих, хто прорив глибоку борозну на занедбанім українськім перелозі — «і своєю енергією вирівняти упущене, занедбане в сім життю, те, що було запущене, заспане нашими предками, щоб забулася [срамотня] година і ожила наша слава — слава України».

Тож, повертаюся за Грушевським до Шевченка, який писав про ту славу:

Без золота, без каменю

Без хитрої мови,

А голосна та правдива,

Як Господа слово.

Чи так, батьку отамане?

Чи правду співаю?

Ех, якби-то!.. Та що й казать?

Кебети не маю.

А до того — Московщина,

Кругом чужі люде…


Грушевський усе це пам’ятав. А точніше — беріг у своєму національному генотипі…

До того ж учений невдовзі сформулював своє кредо в історичному дослідженні:

«Я перейшов в своїм часі філологічну школу і з неї міцно витвердив принцип — nemini credere. Завше шукати і ніколи не задовольнятись, не сподіватись, що посів цілком усю істину, так що всякий інший погляд, інша вихідна точка в тій справі неможлива, абсурдна… Наука — се неперестанний скептицизм. Не той недужий, немощний, що зостається при самім аналізі, при самій руйнації, а той здоровий, плодотворящий скепсис, що веде за собою слідом роботу синтетичну. Через те всякий догматизм в своїй науці я уважаю непотрібним, всяке juratio in verba magistri (сліпе наслідування слів учителя. — В. М.) — неможливим. Того духу висліду й критицизму хотів би я і в своїх співробітниках — слухачах — якнайбільше і бажав би щиро, щоб з ним вони перш за все приймали й моє слово нехитре».

Мені залишається лише приєднатися до цих максим ученого Грушевського.


«Він наш, він не їх!»
На початку ХХ століття Грушевський неодноразово бував у Москві, втім, переважно проїздом до Петербурга, де у 1910–1917 рр. жив його молодший брат Олександр Сергійович. Ці зупинки у Першопрестольній практично не документовані. Скажімо, дякуючи Лотоцькому, ми знаємо про перебування Грушевського в Петербурзі в 1906 р., але нічого не відомо про його переїзд через Москву. Тому заторкну лише найцікавіший приїзд Михайла Сергійовича до Москви, приурочений святкуванню в місті 100-річчя з дня народження Миколи Гоголя. Грушевський не хотів пропустити таку подію, тим більше, що тоді його брат якраз викладав у Московському університеті. Здається, про це коротко написав лише Юрій Хорунжий у вже згаданому романі «Вірую»:

«У Москві відкрили пам’ятник Гоголю до його сторіччя. Атож, заслужив чоловік. Наніс вам слави з усієї Європи. Паризька академія вітала Росію. Багато промов. Я слухав, сидячи з Олександром у залі Московського університету, і гадав, чи відчувають професори-промовці в творчості Гоголя його походження, український тон його перших творів чи відрізняють українське і російське в творчості письменника? Бо ж сам він у листах до Максимовича підкреслював різницю. Говорили про кризу, перелом, про дві половини життя і діяльності. Але ж яскравий, жвавий, сонячний талант Гоголя виявив себе саме в творах з українського життя, а потім стрівся із сумною, непривітною дійсністю російського життя і... надломився.

Олександр вітав од імені НТШ і сказав про щільний, нерозривний зв’язок великого українця Гоголя з українським життям його часу, про глибокі українські симпатії й історичні спомини».

Тут якраз і треба сказати, що Наукове товариство імені Тараса Шевченка у Львові, очолюване Грушевським, надіслало Товариству аматорів російської словесності в Москві, що готувало ювілей, такого такого вітального листа (практично не відомий):

«Наукове товариство імені Шевченка у Львові шле свій привіт на святкування пам’яті Великого Сина України, якого творчість стояла в тіснім зв’язку з історичними традиціями української суспільності і глибоко вплинула на розвій української національної свідомості.

Українська суспільність має в живій пам’яті міцні і нерозривні зв’язки, які лучили геніального письменника з його рідним народом і які він живо відчував, його глибоку любов до поетичної спадщини старої України і сотворені ним блискучі образи українського життя тогочасного минулого. Слава Великому Письменнику!»

До речі, це було єдине з багатьох десятків привітань, яке лапідарно і блискуче підкреслювало генну й творчу належність Гоголя до України та української культури; всі інші розглядали його виключно як російського письменника.

Відкриття пам’ятника в 1909 р. розпочалося з молебню, який відслужив преосвященний Трифон, єпископ Дмитрівський разом із численним духовенством. Хор із двох тисяч дитячих голосів виконав кантату, написану спеціально для торжества. Міський голова зачитав акт передачі пам’ятника місту. Затим виступив голова Товариства аматорів російської словесності Г. Грузинський. Він говорив, що пам’ятник Гоголю є не тільки урочистим визнанням його генію вдячними нащадками, він уособлює також початок його другої, нової відóмості. Грузинський закликав добре вдивитися у скромну і просту позу Гоголя, котрий водночас і спостерігає навколо себе, й замкнувся в собі. Треба співчутливо проникнути у напруженість переживань письменника, і тоді пам’ятник постане в усій своїй значущості, викличе захоплення, «і переможець Гоголь устромить у наші серця благотворне жало своєї перемоги».

До пам’ятника було покладено понад 200 вінків. Серед них акцентуємо лавровий вінок від історико-філологічного інституту князя Безбородька в Ніжині та вінок зі штучних польових квітів від українського земляцтва при Московському університеті з написом: «Пасичныку Рудому Паньку». Київ надіслав вінок «Від матері міст руських».

Газети писали: «На Арбатскую площадь, оцепленную канатами, выдано более 20 000 билетов. Всюду наряды конных и пеших городовых, казаков и жандармов. Но вокруг площади, в прилегающих к ней улицах и переулках народу ещё целые десятки тысяч». І біля будинку № 9 не можна було пройти, люди вщерть заповнили Арбат. Всі терпляче чекали, коли закінчаться урочистості біля пам’ятника, і вони нарешті зможуть оглянути його. Народ усюди, навіть на дахах. У вікнах, що виходили на Арбатську площу, — голови десятків, сотень людей. За можливість дивитися з вікна на відкриття пам’ятника платили 25 рублів:

«На Арбатской площади и в соседних переулках окна, балконы — всё кругом занято. Толпы народа каждую минуту все увеличиваются. Несколько раз толпа, улучив минуту, прорывалась через цепь и кое-кто попадал на площадь… С площади на рысях идут жандармы на помощь городовым. — Осади! Осади! Народ, толкаясь, бросается куда попало…»

Збереглася фотографія — панорама Арбатської площі від Пречистенського бульвару, зроблена навесні 1909 р. невдовзі після відкриття пам’ятника (навіть видно дерев’яні трибуни для гостей, які брали участь у торжестві). Сам пам’ятник ми бачимо на ній зі спини, але й цього досить, щоб переконатися, як органічно ввійшов він тоді до ансамблю Арбатської площі.

У путівнику часу перебування Грушевського в місті про цей пам’ятник написано:

«У входа на Пречистенский бульвар стоит памятник Гоголю. Открыт он весной 1909 г.; автор его — скульптор Н. А. Андреев. Отлитая из темной бронзы фигура изображает Гоголя, в задумчивости сидящего на скамье; широкая альмавива небрежно наброшена на сгорбленные плечи; низко опущена голова. Автор сумел передать в позе, в выражении лица писателя минуту бесконечной скорби. Этот памятник — выражение трагической жизни поэта, его мучительного вдохновения.

Очень удались художнику бронзовые барельефы, опоясывающие пьедестал. Знакомы и близки нам типичные фигуры “Ревизора”, выступающие на передней грани. С левой стороны чудесно исполнен Тарас Бульба и сыновья его...»

З нагоди ювілею сама площа, на якій поставили пам’ятник, була названа Гоголівською, але назва не прижилася. Таким чином, назву «Арбатська» зберегли самі москвичі. Але їх не запитали, коли у 1952 р. андреєвського трагічного Гоголя замінили на веселішого, усміхненого письменника (скульптор Микола Томський), який і нині стоїть на початку бульвару. Втім, і перший пам’ятник Гоголю з 1959 р. знаходиться в затишному місці — у дворі будинку № 7а, що на Нікітському бульварі, де помер письменник.

Есть на Арбате дворик.

В нём смутная тревога:

Сидит, согбённо-горек,

В тяжелой бронзе Гоголь.



Олексій Марков
Двадцять сьомого березня 2009 року в будинку № 7а відкрито «Дім Гоголя» — меморіальний музей і наукову бібліотеку, і тепер андреєвський пам’ятник письменнику, на мій погляд, знайшов душевний спокій.

…Неважко уявити, про що думав Грушевський у ті ювілейні дні в Москві, бо саме до 100-річчя письменника він опублікував у «Літературно-науковому вістнику» спеціальну статтю:



«Один із найславніших синів України, один із найгеніальніших людей, яких дала Україна… Правда пам’ять про нього предложена нашій суспільності під спеціальним гарніром. Давно вже у ворожих українству сферах з Гоголя зроблено певного рода символ, прапор і гасло “общеросизма” на посрамленнє українських сепаратистів… Не нині почалися спроби зробити Гоголя прикладом “общерусса на малороссийской почве”, взірцем і каноном для українства — таким, мовляв, має бути українець, таким як Гоголь, а не “сепаратистом”»…

Грушевський пояснював, що «Гоголь в тім не винен, і його ім’я повинно зістатися нам близьке і миле. Він дав українству те, що міг дати в своїм часі і в обставинах, в яких вивела на світ і виховала його доля…». Вчений жалкував, що геній Гоголя «не розвивався в напрямі національнім, і він не став новатором у національній сфері, яким був у сфері літературній». На думку Грушевського, Гоголь не був свідомим українцем в тодішньому розумінні, тобто не писав по українськи.



«Гоголь виріс на руїнах старої Гетьманщини, не підозріваючи, що зі смертю козацького устрою не перестала жити Україна. В тій сфері, де він виховувався під виключним пануваннєм “єдиної правдивої російської літератури й культури”, ніхто не підозрівав сього… Гоголь, підогрітий мріями на непривітній чужині про свою “Малороссію”, і тим чисто етнографічним інтересом, який побачив до українства в петербурзьких інтелігентських кругах, став ентузіастичним співцем українського життя, що вимирало на його очах під новими впливами, новими формами, поетом давньої України, безповоротно похороненої. Він обсипав розкішними квітами творчості сю Україну, що представлялася йому дорогою, прекрасною покійницею; овіяв її гробовець ароматами поезії, не підозріваючи її близького воскресення, не підозріваючи вічного життя під шкарлупою півзотлілих форм…»

На мій погляд, Грушевський не в усьому точний і виважений, але мені важливо передати саме його позицію щодо Гоголя:



«Але подивитися, як електризують його українські інтереси й симпатії Максимовича, не зважаючи на дуже короткі стрічі з ним! Гоголь починає іронізувати з великоросів й Великоросії, вдаватися в український націоналізм, сама термінологія змінюється: вже нема “Малоросії”, на її місці “Україна”… Досить прочитати виїмки з його листів. Ось писав до Михайла Максимовича в 1833 році: “…Киньте, справді кацапію та їдьте в Гетьманщину. Я сам думаю те ж саме зробити і наступного року гайнути звідси”. Або наприкінці того ж року: “Туди! Туди! До Києва! Він наш, він не їхній. Неправда? Там, або навколо нього, чинилися справи старовини нашої”.

Коли б замість Петербургу, Риму, Москви Гоголь пожив би в Україні, ввійшов до харківського кружка 1830-х років та київського 1840-х років, його літературна спадщина, мабуть, не була б великоруська…

Українське почуття в нім було… Він сильно відчував ріжницю української і великоруської мови… В теорії він припускав зовсім свідомо можливість українського самопочуття, хоч сам в собі й не бачив різко вираженого національного почуття… Не тільки з огляду на вплив, який мали Гоголеві повісті з українського життя (люде наших поколінь певне тямлять, скільки завдячили їм в розвою й усвідомленні своїх українських симпатій!), а і з огляду на його українське почуття, ми не маємо ніякої причини викидати його з історії українського національного руху, розвою української свідомості. Не цілою своєю творчістю, не цілою своєю гігантською фігурою, але деякими сторонами своїми він належить сюди.

І менше всього можна згодитися на те, щоб його протиставлювано українському рухові, як щось принципіально йому противне. На всякі такі проби і заходи ворогів українства ми мусимо повторити його власну фразу з його листа: “Він наш, він не їх!”»…

На жаль, у своїх роздумах про Гоголя вчений, як правило, не звертав уваги на те, що Москва стала для письменника гостинною, і він щиро полюбив місто: «Москва уединенна, покойна и благоприятна занятьям». Щоправда, в жорсткій манері Грушевського дехто з українських дослідників, нічтоже сумняшеся, досі вважає, що ставлення письменника до Москви вичерпується його словами з листа до Максимовича від 12 березня 1834 року: «…Влюбился же в эту старую толстую бабу Москву, от которой, кроме щей да матерщины, ничего не услышишь». До цієї фрази повчально додається: «От маєте ставлення Гоголя до Москви». Насправді, у цьому випадку маємо лише спрощене, поверхове заторкування непростих стосунків Гоголя з Москвою. У житті генія було чимало хвилин, коли він міг сказати стосовно Москви, як у листі до Михайла Погодіна 15 травня 1836 року: «Москва больше расположена ко мне… Сердце моё в эту минуту наполнено благодарностью к ней за её внимание ко мне». Так само в листі до Миколи Прокоповича від 5 квітня 1843 року Гоголь писав: «Не могу до сих [пор] вспомнить без глубокого душевного умиления о той помощи и о тех нежных участиях, которые шли ко мне всегда из Москвы». У листах до Михайла Погодіна прохав: «Уведоми меня о том, что говорят обо мне в Москве» (вересень 1836 р., Женева); «Напиши мне что-нибудь про ваши московские гадости» (березень 1837 р., Рим), а в лютому 1841 р. написав Сергію Аксакову: «Теперь я ваш; Москва моя родина». Про гоголівське відчуття вкоріненості в Москві і власної значущості в ній свідчить фраза, яку він мимохідь написав у листі до Олександра Данилевського 25 лютого 1849 року після вказання своєї чіткої адреси в місті: «Впрочем, всячески адресованное письмо до меня в Москве доберётся» (Переписка Н. В. Гоголя : в 2 т. Т. 1. М. : Художественная литература, 1988. С. 88, 114, 364‒365, 366, 370 ; Т. 2. С. 17). За півтора року до смерті у вересні 1850 р. Гоголь писав у листі з Василівки до політичного й релігійного письменника та діяча Олександра Стурдзе: «Ни за что б я не выехал из Москвы, которую так люблю». На превеликий жаль, таки й не виїхав…
«Я став москвичем з голови до п’яток»
Ці слова Осипа Бодянського Михайло Грушевський вочевидь до себе не застосував би, адже він явив світові новий тип великого українця, котрий узагалі не впустив Москву у своє серце. Більше того, він украй жорстко ставився до тих українців, які «свої таланти віддають виключно тій культурі й “гражданственности”, яка потім в ім’я своєї переваги і в ім’я участі в ній таких українців з роду заперечує право на існування культури української, а вірних своїй національності українців пошиває в якихось навісних шовіністів, провінціальних маніяків». Учений обурювався: «І варто ж бути просто переконаним і чесним українцем, коли по довголітній і безпорочній службі чужим богам такою легкою ціною можна відразу бути причисленим в “герої” українства!» (Грушевський М. Твори у 50 томах. Т. 1. С. 326).

Усупереч такій категоричній позиції наполягаю на тому, що були таки справжні герої українства, для яких упродовж ХІХ століття Москва стала гостинною, більше того, рідною, незважаючи на неминучі життєві труднощі та негаразди. Ідеться найперше про Михайла Максимовича, Михайла Щепкіна, Осипа Бодянського і Миколу Гоголя.

Скажімо, немає жодної потреби применшувати та недооцінювати пожиттєву міцну прив’язаність до Москви Михайла Максимовича, праці якого Грушевський проштудіював ще в 1-й Тифліській гімназії. У «Споминах» є згадка про те, що збірник українських пісень Максимовича гімназист «читав дуже пильно». У працях Грушевського є чимало згадок про Михайла Максимовича, зокрема, про його вклад в «опрацювання пісенного матеріалу», в «наукове життя у відповідних напрямках археологічно-історичної та етнографічної праці». Вважаючи Івана Котляревського видатним українським патріотом, Грушевський називав серед його послідовників Максимовича і Бодянського поряд із Гоголем і Шевченком. Та ще навіть оцінював Максимовича як «визначного знавця і цінителя нашої графіки» (Грушевський М. Твори у 50 томах. Т. 8. С. 244, 250 ; Т. 9. С. 239, 310).

Максимович започаткував вивчення козацької державності-гетьманщини, під його впливом учитель Грушевського Володимир Антонович продовжив вивчення феномену козацтва й дав цілісну картину історичного шляху української козаччини. Грушевський синтезував, розвинув і поглибив погляди Максимовича і Антоновича, показавши, що з ХVІ століття козацтво стало суб’єктом історії і виступало виразником національних інтересів народу, носієм ідеї державності. Максимович помер, коли Грушевському було всього сім років, і Михайло Сергійович у пору своєї наукової зрілості назвав якось його «старим істориком». А мені згадалося, що Михайло Олександрович у своїх листах підписувався «старим українцем», і в цій самооцінці присутня висока правда людини, яка стояла біля витоків української ідеї.

Максимович найпершим ізв ідомихз українців приїхав у місто в 1819 р., зробив тут стрімку наукову та службову кар’єру. Після повернення в 1834 р. в Україну професор ще тричі з радістю приїздив до Москви, яка зі студентської лави назавжди запам’яталася йому містом молодості та звитяжних мрій. Якось він написав Михайлу Погодіну з Михайлової гори: «Мне прежняя московская жизнь усладительнее беседой с прекрасной юностью…» Вперше Максимович надовго приїхав у Москву з України в жовтні 1849 р. Ці відвідини міста запам’яталися зустрічами з Гоголем, з яким Максимович влітку 1850 р. і повернувся в Україну: «Вместе с моим незабвенным земляком и другом Гоголем». В автобіографії, написаній невдовзі, Максимович зізнався, що почував ніжність до Москви: «Спознавшись с нею вновь, я стал думать опять о ней, о моем перемещении в нее…» На початку 1854 р. зізнався в листі до Пантелеймона Куліша: «А у меня все неудовлетворённая жажда Москвы». У листі до Степана Шевирьова від 16 березня 1854 року Максимович залишив свідчення, що виключає двозначне трактування його справжнього бажання:

«Хочется мне переселиться в Москву, не для службы, для которой уже изветшал я, а для того, чтобы дожить век в мирном кабинетном труде, в той атмосфере, где мне было лучше, как писателю и как человеку... Да не имею достаточного способу на сие переселение и водворение. Не придет ли Вам на мысль какое-либо к тому средство? Не найдется ли какого-нибудь места спокойного, сообразного вышеозначенной цели моего стремления к любезной нам Москве? Киев, хотя и родной мне, но выросши в Москве, я не сроднился с ним для моей жизни…» (Максимович М. Листи. К. : Либідь, 2004. С. 137, 288). З таким остаточним переїздом нічого не виходило, і Максимович якось у квітні 1856 р. поділився з Сергієм Аксаковим бажанням хоча б ненадовго побувати в місті: «Ах, когда то я доберусь до Москвы…» (Російський державний архів літератури і мистецтва (РДАЛІМ), ф. 10, оп. 1, од. зб. 78, арк. 1).

Навіть осоружні московські зими здавалися Максимовичу кращими від київських. У листі до Петра Вяземського 7 грудня 1871 року зізнавався: «Зимовал я после отставки моей, трижды в Москве многозвонной (на 1850-й, 1858-й, 1859-й годы) и в Киеве (на 1845-й, 1865, 1867, 1871-й) — и каждая зимовка в Москве была для меня не только приятнее, но здоровее гораздо, чем зимовки в Киеве…» (Максимович М. Листи. С. 101). Зимуванню в Москві він надавав перевагу навіть перед рідною Михайловою горою. П’ятнадцятого січня 1860 року скаржився Бодянському: «Моё уединение зимою мне скучно, — и в разных помышлениях всё думается, какое бы изобрести средство зимовать мне всегда в Москве?» У листопаді наступного року зізнавався Івану Аксакову: «Весьма сожалеем, что и на эту зиму остаемся прозябать на Михайловой горе, а не в Москве» (РДАЛІМ, ф. 10, оп. 3, од. зб. 158, арк. 5). У березні 1862 р. у листі до Бодянського сподівався: «…И когда бы уже будущую зиму провести в Москве!» Найдовше — півтора року з перервою — професор залишався в Москві в 1857–1859-х рр. У цей період — у березні 1858 р. — відбулися його щасливі московські зустрічі з другом Шевченком.

В архіві мені зустрівся лист Максимовича з Києва до Євдокії Єлагіної від 16 грудня 1866 року, в якому шістдесятидворічний Михайло Олександрович писав: «Если бы удалось мне двинуться в Москву, где и готов был и совсем остаться, до окончания дней; но после столь долгих, не исполнившихся моих устремлений туда, я живу там уже не надеждою, а воспоминанием…» (РДАЛІМ, ф. 314, оп. 1, од. зб. 5, арк. 1 зв). Максимович жив і спогадами про Московський університет, у якому пройшли кращі роки його життя. У березні 1854 р. писав Степану Шевирьову: «…Лучшая жизнь моя была там, в Московском вертограде…» Чотирнадцять років потому почуття вдячності до Московського університету, здається, збільшилося: «Благодарение тебе, alma mater! Каждый год, 12 января (день заснування університету. — В. М.), я вспоминаю и думаю о тебе с любовью, где бы я ни был, и — никогда тебя не забуду!» (Максимович М. Листи. С. 238, 288).

До речі, у вересні 2004 р. до 200-річчя з дня народження Михайла Максимовича на старому будинку Московського університету, що на Моховій навпроти Кремля, було відкрито меморіальну дошку: «Максимович Михаил Александрович (1804–1873). Выдающийся ученый, профессор Московского университета — первый ректор Киевского университета Святого Владимира».

У 1870 р. Максимович зробив невдалу спробу віддати десятирічного сина Олексія на навчання в Першопрестольну. Він наче виконував установку Степана Шевирьова, прислану на Михайлову гору з Москви з нагоди народження Олексія в березні 1860 р.:

Здорово, гость желанный, друг Алеша!

Будь сердцем в мать, в отца будь головой!

Да возрастит тебя Золотоноша,

Да воспитаешься Москвой!.


Восьмого липня 1870 року Максимович писав Петру Вяземському про сина: «Была в эту зиму надежда, что отдам его в Москву, на Девичье поле (Михайло Погодін мав власний будинок на Дівочому полі. — В. М.), в питомник, который устроить предлагал Погодин. Но его зимняя роковая болезнь помешала устроиться тому питомнику». Тільки після цієї невдачі Максимович відправив Олексія на навчання до Києва. На самому початку 1872 р. у листі до Вяземського з Михайлової гори зізнався: «Томлюсь желанием увидеть еще раз, в нынешнем году… многомилую мне Москву» (Письма М. П. Погодина, С. П. Шевырёва и М. А. Максимовича к князю П. А. Вяземскому 1825‒1874 годов. С.-Петербург, 1901. С. 204, 207, 210). Справді, востаннє Максимович недовго був у Москві навесні 1872 р., тобто за півтора року до смерті.

Такими були основні віхи щирої прив’язаності Максимовича до Москви впродовж усього його життя, хоча він єдиний із названих видатних українців покинув Першопрестольну й помер в Україні (похований на своєму хуторі Михайлова гора).

Осип Бодянський прожив у Москві найдовше, навіть із відрахуванням п’ятирічного зарубіжного відрядження в молодості: з 1831 р. аж до самої смерті в 1877 р. Про видатного публікатора документів із історії України Грушевський добре знав ще на початку своєї наукової діяльності. Скажімо, в 1894 р. він згадував про видання «Історії Русів», «зроблене Бодянським 1846 р. в московських Чтениях», а через двадцять років назвав цю роботу «справжнім патріотичним подвигом з боку видавця». Грушевський використовував у своїх працях документи, опубліковані Бодянським в «Чтениях в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете». Наприклад, згадував щоденники Миколи Ханенка — канцеляриста при гетьмані Івані Скоропадському, надруковані Бодянським у 1858 р. і показані тоді Тарасу Шевченку. Пишучи в 1896 р. про філолога Олександра Котляревського, Грушевський точно зауважив, що той був у Московському університетів «учеником свого земляка Бодянського…». Або у праці Грушевського «Розвиток українських досліджень у ХІХ столітті і вияви у них основних питань українознавства» (1914) зустрічаємо неодноразові похвали на адресу Бодянського. Наведу лише один, але дуже красномовний приклад. Говорячи про діяльність Київської археографічної комісії, яка почала працювати з 1845 р., Грушевський упевнено заявив:

«Але на цьому поприщі — видання пам’ятників старої української історіографії — діяльність комісії відійшла на другий план перед працями О. М. Бодянського. Отримавши редакторство новозаснованих московських Чтений, він за три роки, від 1846 по 1848 рік, опублікував у виданих тоді 23 книжках Чтений” величезну, перед тим нечувану масу етнографічного матеріалу, не почуваючи себе ніяково через докори москвичів за таке надання переваги українському матеріалові… Історія козацтва, дякуючи Бодянському, дістала дуже серйозний історичний фундамент» (Грушевський М. Твори у 50 томах. Т. 8. С. 248).

Яка точна та блискуча оцінка трудів Осипа Бодянського!

Ще одна дуже цікава й характерна подробиця. Виступаючи у грудні 1912 р. на засіданні Українського наукового товариства, присвяченого пам’яті Миколи Лисенка, Грушевський прославив українську пісню, пославшись на дисертацію молодого Бодянського «О народной поэзии славянских племён» і «молодечі вірші» Шевченка. Яке високе поєднання імен зробив Грушевський для Бодянського! Твір Бодянського «Рассмотрение различных мнений о древнем языке северных и южных руссов» (1836) Грушевський оцінив як «визначну працю про українську мову».

Мало хто знає, що Грушевський опублікував у 1910 р. статтю «Осип Бодянський», в якій назвав його «одним з найбільш роботящих дослідників на українському полі» (Грушевський М. Твори у 50 томах. Т. 3. С. 316–317).

Москвич Бодянський, якого Грушевський називав «двоязичним українцем», щиро любив, говорячи його словами, «ненаглядную старушку, матушку Москву» і був одним із кращих москвознавців, глибоко вивчав відповідну літературу. Це до нього звертався на початку 1848 р. Пантелеймон Куліш: «Да ще поіменуйте такії книжки, по котрим би я взнав так добре Москву, як Київ». У Москві Бодянський мав кілька адрес, але перевагу надавав арбатському світові.

Наприкінці 60-х рр., коли Бодянський змушений був залишити Московський університет, — «тому що не любив шиї гнути та притакувати чужим гадкам» (Грушевський), він подумував навіть про від’їзд із міста через фінансові причини: «Необходимо забраться в такую глушь, где бы можно было, как говорит пословица, протягивать ножки по одежке» (Осип Максимович Бодянский // Русская старина. 1879. Т. ХХV. С 215–216). До речі, тоді Бодянському пропонували місце професора в Київському університеті, він навіть приїжджав до Києва, зустрічався з Максимовичем, який навряд чи порадив переїздити в Україну. Врешті-решт Бодянський залишився в Москві, до якої прикипів душею, відверто назвавши головну причину такого вибору: «Главное же при этом то, что я, прожив в Москве около 40 лет, свыкся с нею до того, что я стал москвичом, как говорится, с головы до пяток, и привыкать к другому месту жительства было бы мне не под силу» (Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Національної Академії наук України (ВР ІЛ), ф. 99, од. зб. 47, арк. 34 зв.). Москвича Бодянського поховано в некрополі Новодівочого монастиря.

Усі троє — Максимович, Бодянський і Гоголь — були щирими москвичами й законослухняними підданими Російської імперії. Важко переоцінити їх вклад у культурно-мистецьке життя Росії та Москви. Гоголь буквально перевернув літературну Москву, Бодянський явив їй небачене подвижництво в публікації історичних документів, а Максимович став видатним професором-енциклопедистом Московського університету, що спричинило появу стереотипу, за яким Осип Бодянський із Михайлом Максимовичем нібито «зовсім не були українськими національними патріотами» (Іван Лисяк-Рудницький), а той же Максимович буцімто виявляв «дводушність» (Сергій Єфремов). Що й говорити про Миколу Гоголя, якого намагаються практично повністю поглинути російською культурою.

Безперечно, ми не збочимо від істинної суті видатних співвітчизників на тій підставі, що вони надавали врешті-решт перевагу Москві перед Києвом у виборі місця проживання, а їхній український патріотизм абсолютно спокійно суміщався з імперсько-російською ідентичністю. Та стереотип залишається, і його повне викорінення є важливим науковим завданням.

Розмірковуючи над життям-буттям у Москві Бодянського, Михайло Драгоманов писав: «Як собі хочете, а боротись з тим, що нас незамітно підточує, одтяга вас од рідної країни, втяга в чуже життя, перероблює, — не день, не два, а роки, десятки років, — не легко. А зовсім переробитись, — все-таки не можна. А порвати зразу з тим, що нас переробляє і почати самому по собі будувати новий притулок для думки і серця на рідній ниві, з рідного матеріалу, на це в людей, все-таки поламаних царськими порядками і не вискочивших хоч думкою зовсім за кордон царський і церковний, — було ділом неможливим» (Драгоманов М. Україна і центри // Громада. Т. 2. Женева, 1878. С. 525).

Наче воно й так, але Бодянський, як Максимович і Гоголь, залишаючись добропорядними російськими громадянами, «вискакували» і думкою своєю, і справою реальною за межі тодішнього царистського й церковного розуміння місця та значення Малоросії в історії Російської імперії. Та ще не забудьмо найголовнішого — Бодянський і Максимович були близькими московськими друзями Шевченка, а про Гоголя Тарас Григорович писав: «Я никогда не перестану жалеть, что мне не удалося познакомиться лично с Гоголем». Геніальний поет знав істинну ціну своїм великим землякам, і нам треба не лише шанувати, але й пропагувати його позицію. Нагадаю, що у листопаді 1854 р. царський засланець Шевченко послав професору Московського університету Бодянському з Новопетровського укріплення до Москви свій автопортрет в українському цивільному одязі, супроводивши його такими словами: «Я боявся нарисовать себе москалем, щоб ти часом не перелякався, глянувши на поличчя моє в московській шинелі або, Боже крий, ще і в мундирі! А гетьманець, думаю, не перелякає тебе, а може, ще й порадує твою запорозьку душу» Отже, у сприйнятті національного генія, москвич Бодянський мав запорозьку, тобто українську душу! Так само Шевченко сприймав і Щепкіна, про якого в листі до Якова Кухаренка від 22 квітня 1857 року написав: «От щира козацька душа!». До речі, згаданий єфремівський термін «дводушність» (тобто, двоєдушність), незважаючи на його негативне значення, означає, насамперед, що вчений таки визнавав українську душу за тим же Максимовичем. Гоголь, який у 1833 р. збирався переїхати в Україну, писав Максимовичу, що тільки з ним зможе там «заговорити мовою душі». Насправді у кожного з видатних московських українців була одна душа — українська. Інша річ, що українські душі належали московським підданим, об’єктивно інтегрованим у російську, імперську культуру і духовність. Це стосується і Гоголя, який одного разу висловив сумнів щодо того, яка в нього душа, хохлацька чи російська.

Великі й щедрі душі московських українців оживляли душі тих людей, які їх оточували, а через свої публікації — багатьох українців і росіян, які їх читали, бачили й чули. Щодо цього маємо пряме свідчення Шевченка у листі до Бодянського, який надсилав поетові з Москви на заслання літописи: «Оживає моя мала душа, читаючи їх! Спасибі тобі!» У цьому випадку поет заторкнув лише малу дещицю зробленого московським професором, а ми знаємо й пам’ятаємо про розмаїтий огром заслуг Михайла Максимовича, Осипа Бодянського та Миколи Гоголя перед Україною.

Досі ми мало говоримо про те, що Бодянський і Максимович разом зі Щепкіним познайомили Шевченка з Москвою та з «московською вчено-літературною знаменитістю». У березні 1858 р., коли Тарас Григорович найдовше жив у місті, всі троє також перебували в Москві й разом із поетом особливо відчутно, яскраво та переконливо виявили її українську душу. Друзі, безперечно, згадували тоді Гоголя, але на його могилу в Даниловому монастирі Шевченка не повели.

Не буде перебільшенням сказати, що згадані великі українці були для поета живими знаками української мови, культури, духовності, ментальності. Вони уособили й поселили в Москві ХІХ століття щиру українську душу з її психікою, настроями, переживаннями, почуттями. Велику душу, доповнену духовною енергією багатьох інших українців — менш відомих і менш талановитих.

Три українські долі назавжди пов’язані з Москвою. Три українські душі, які зробили світлішим і теплішим, привітнішим і добрішим, інтелігентнішим і розумнішим обличчя Першопрестольної. Три великих українці з родючої на землю й таланти Полтавщини, які прагнули в дивовижну Москву, а, потрапивши до неї, довгі роки самовіддано трудилися, в тому числі, «на славу нашої преславної України» (Шевченко). В останньому Москва якраз і не була зацікавлена. Але вона не тільки не відторгла талановитих українців, але й запропонувала свої надзвичайні можливості, неповторні вигоди й переваги, незрівнянну творчу і службову кар’єру, огорнула своєю споконвічною чарівністю та привабливістю.

Для чого цей історичний екскурс? Для того, щоб ми не лише не забували про подвижницький труд наших великих співвітчизників у Москві, а й постійно вивчали і прославляли його. Для того, щоб ще раз нагадати: українським патріотом — і не тільки пересічним, але й видатним — можна бути, щиро люблячи Москву, та й працювати в ім’я України треба, необхідно (!) й у самій Москві.

Так вважав і Грушевський, який писав про Бодянського, що він у Москві «все життя багато працював для вияснення української минувшості і українського життя, бо сильно любив свій край і народ, його мову, словесність і історію».

Прислухаємося до Шевченка, який вітав Максимовича в Москві, бажаючи йому творчої праці «на славу нашої преславної України».

Почуємо й запам’ятаймо заповіт Грушевського щодо Бодянського:

«А року 1877 вмер таки у Москві та там і похований. Лишив по собі вдячну пам’ять і пошану у всіх, хто його знав і з його праці користав. І нам, українцям, годиться його пам’ятати».

Нам, українцям, годиться їх пам’ятати!

Власне, це переконливо і показав Михайло Грушевський під час перебування в Першопрестольній у 1916‒1917 рр.

Та про все по чину.

1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка