Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка17/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   56

«Шкода, що не було Кізеветтера»
Згадка Грушевським свого однолітка, відомого історика, учня Василя Ключевського, професора Московського університету Олександра Кізеветтера наштовхнула мене на думку дещо розповісти читачеві про тодішню Москву його словами. Кізеветтер уперше потрапив до Москви пізніше Грушевського — у 1884 р., але з того часу постійно жив у місті й залишив про нього цікаві спогади:

«Я попал в Москву (влітку 1884 року, з Оренбурга. — В. М.) и стал москвичом как раз накануне некоего перелома в ее внутренней жизни. Уже на моих глазах, в самом конце 80-х годов и затем в 90-х годах минувшего столетия (Кізеветтер згадував на початку 20-х рр. ХХ століття. — В. М.) Москва стала быстро изощрять свое европейское обличье». У спогадах Кізеветтера захоплює неповторність арбатського світу: «В особняках на Поварской и Малой Никитской и в громадном лабиринте переулков, связывавших Поварскую, М. Никитскую, Арбат и Пречистенку, ютился совсем особый мирок…»

У чому ж Кізеветтер вбачав «изощрение Москвой европейского обличья»? Багато в чому. У місті почали зростати «хмарочоси», а на Дівочому полі, де Грушевський працював в архіві Міністерства юстиції, наче порухом чарівної палички, розкинулося ціле містечко надзвичайно влаштованих університетських клінік (все на пожертвування крупного московського купецтва). Цей взазначений Кізеветтером момент дуже важливий, але про нього говорять далеко не всі! Різніше з’явилися телефони, автомобілі й трамваї. А в середині 80-х рр. на все це не було й натяку. Дівоче поле тоді було справжнім полем, вкритим суцільним килимом високої зеленої трави від Пречистенки і Плющихи до самого Дівочого монастиря.



«Появление автомобиля на улицах Москвы привело бы тогда москвича в такой же недоуменный трепет, в какой приводило древнерусского летописца появление кометы на небе, а вместо стремительных электрических трамваев по улицам Москвы с невозмутимой медлительностью ползали как черепахи так называемые “конки” — омнибусы конной тяги, в которых внутреннее место стоило пять копеек, а за три копейки можно было взобраться по винтовой лесенке на крышу вагончика и сидеть там на скамейке под открытым небом». Конка рухалася так повільно, що пасажири входили і сходили на ходу, саме спокійно входили і сходили, а не схоплювалися і не зіскакували. Можна тільки дивуватися, як за такого черепашого ходу вагони конки дуже часто сходили з рейок, і тоді розпочиналася безкінечна канитель: пасажири звільняли вагон та разом із кондуктором і кучером довгими й терплячими зусиллями ставили вагон на рейки.

Кізеветтер звернув увагу й на те, що в арбатській місцевості, незважаючи на соціальні метаморфози, що мали місце після відміни кріпосного права, багато в чому ще зберігалися різноманітні звичаї дворянської давнини. Геральдичні леви на воротах, великі двори з панськими особняками та всілякими надвірними службами своїм виглядом наче попереджали, що, переступивши поріг цього дому, людина відразу опиниться у, здавалося б, віджитому минулому. У провулках між Поварською та Пречистенкою, де розкидано безліч маленьких церков, дуже рідко, але ще можна було зустріти запряжену парою колимагу з двома ліврейними лакеями на зап’ятках. Дворянство все ще тут мешкало, намагалося якось утримувати свої позиції під натиском життя, що оновлювалося, та і взагалі не відчувало себе музейною прикрасою історичного міста.

Пліч-о-пліч зі старозавітним дворянством стояло у тодішній Москві й старозавітне купецтво. Незважаючи на значні переселення в арбатський світ, воно ще трималося і свого материка. «Титів Титичів» можна було бачити в Замоскворіччі наживо, живою соціальною силою, що відбивалася на дійсності, а не в образі якихось скам’янілостей, що застигли, наче муха в яшмі.

Між іншим, старозавітне купецтво на всіх своїх рівнях було тоді надзвичайно консервативним, що яскраво відображалося на відносинах Охотного ряду з його освіченим територіальним сусідом — Московським університетом. Охотний ряд, найбільший московський ринок, і університет — тоді були Римом та Карфагеном. Охоторядники були переконані, що «пани студенти» бунтують проти начальства за те, що цар скасував кріпосне право. І тільки-но вибухали студентські хвилювання, вони засукували рукава й кидалися в бій. Незадовго до приїзду Кізеветтера до Москви відбувалася так звана «битва під Дрезденом» — поруч із готелем «Дрезден» на Тверській охотнорядники влаштували масштабне побоїще студентів, що посміли виступити з політичною демонстрацією.

Кізеветтер акцентував, що у звичайний старовинний уклад життя «клином врізалася передова інтелігентна Москва». З одного боку, вона виблискувала яскравими іменами й була дуже престижною, з іншого, соціальна сфера, на яку цей престиж поширювався, була невеликою, та форми громадського життя, в яких виявлявся її вплив, не відрізнялися різноманітністю. Наче розпочалася тиха смуга: підпільна політична боротьба, що досягла наприкінці 70-х рр. апогею, після замаху на царя 1 березня 1881 року, зійшла нанівець. До середини 80-х рр. від неї майже не залишилося й сліду. Останні гуртки народовольців були тільки-но ліквідовані, а пропагандистська діяльність революційно налаштованої молоді серед фабричних робітників ще не розпочалася. Охоронка ламала голови над тим, як би пожвавити роботу підпілля, що було необхідною умовою для виправдання існування всіляких «охоронних» установ, але майбутні матадори поліційної провокації тільки-тільки починали випробувати свої сили.

Вчений і москвознавець розповідав, що, будучи студентом, захоплювався ходінням по крамницях букіністів, вишукуючи старовинні історичні книжки. Одного разу він звернув увагу, що на Воздвиженці, неподалік Арбату, на розі перед Нікітським бульваром, з’явилася книжкова крамничка, де можна було задешево придбати книжки, особливо заборонені. Продавав їх молодик, який із задоволенням розпочинав із покупцями-студентами тривалі бесіди. Але незабаром серед студентів пішов поголос, що цієї крамнички треба остерігатися: у молодих людей, що купили там заборонену книжку, вночі раптово відбувався поліційний обшук, книжка відбиралася, а її хазяїн потрапляв до в’язниці. Студенти, зрозуміло, стали обходити цю підступну пастку. Називали і прізвище люб’язного крамаря, яке на той час ні про що не свідчило. Прогриміло вого пзніше. То був Сергій Зубатов — засновник витонченої системи поліційного розшуку в Росії, з 1896 р. — начальник Московського охоронного відділення, а в 1902–1903 рр. — особливого відділу департаменту поліції.

Окремо йшлося про московську пресу як природний рупор політичних кіл:

«В “Московских ведомостях” гремел Катков, только что — с появлением на посту министра внутренних дел графа Дмитрия Толстого — почувствовавший за собою полную силу и ставший злопыхательным публицистическим трубадуром начавшейся эры “контрреформ”. Иван Аксаков печатал в “Руси” красноречивые статьи, в которых вел старую славянофильскую линию, и хотя и являлся прямым противником Каткова в общих взглядах на общественное самоуправление, но в целом ряде конкретных вопросов, в сущности, подавал руку Каткову из боязни, что прогрессивные общественные стремления приведут к столь ненавистной славянофилам конституции. Затем подкаретным подголоском “Московских ведомостей” выступал “Московский листок”, прообраз московской малой, уличной, прессы, но прообраз самый первобытный, от которого веяло еще допотопным духом Фаддея Булгарина. Издавался этот листок Пастуховым, человеком невежественным, топорно-неотёсанным, не имевшим никакого понятия о литературном ремесле».

Володимир Гіляровський також невисоко оцінював таланти Пастухова. За його словами, був він «селянин напівграмотний, що тримав у 60-х рр. кабак біля Арбатських воріт». Цей самоук друкував і свої фельєтони, підписуючи їх інколи «Дедушка с Арбата» — у пам’ять про те, що, приїхавши до Москви, жив по різних квартирах в арбатських провулках. Три роки потому наклад «Московского листка» досяг 40 тисяч екземплярів, тобто був у десятеро більшим, ніж у «Московских ведомостей». Гіляровський пояснив це так: «...Н. И. Пастухов знал всю подноготную, особенно торговой Москвы и московской администрации. Знал, кто что думает и кто чего хочет. Людей малограмотных, никогда не державших в руках книгу и газету, он приучил читать свой “Листок”».

Олександр Кізеветтер був протилежної думки:

«Успех создавался тем, что “Листок” наполнялся личными пасквилями, в которых объекты пасквильного нападения изображались такими прозрачными чертами, что обыватели того или иного околотка без труда узнавали своего местного героя и упива­лись скандальными разоблачениями. А “Листок”, попав в цель, все усиливал атаку и поддавал перцу, пока… жертва поднятой травли не догадывалась внести в кассу газетки приличную сумму, и тогда бомбардировка мгновенно прекращалась».

Зрозуміло одне: безроздільно пануюча в першій половині XIX століття газета «Московские ведомости» втратила своє колишнє значення. За словами Володимира Гіляровського, «було тоді не модно, навіть непристойно читати “Московські відомості”». Вважається, що газета пішла реакційним напрямком у 1863 р., коли її редактором став Михайло Катков. Саме того року вийшов перший номер нової газети «Русские ведомости», що стала з 1868 р. щоденною. Її редакція та друкарня розміщувалися тоді в будинку Делоне в Нікольському провулку на Арбаті. У 80–90-х рр. із «Русскими ведомостями» співпрацювали Михайло Салтиков-Щедрін, Глеб Успенський, Володимир Короленко, Микола Чернишевський, Антон Чехов та інші.

За словами Кізеветтера, ця газета відіграла велику роль у формуванні прогресивної громадської думки в Росії: «Она выносила на своих плечах служение независимому публицистическому слову среди самых неблагоприятных условий». Професор справедливо вважав, що преса була тоді майже єдиною ареною, де можна було, хоча й за допомоги езопової мови та з великими обмеженнями, вголос обговорювати загальнодержавні питання.

Завершуючи замальовку «загальної картини московського життя того часу в найкрупніших рисах її», Кізеветтер висновував:

«В общем, на всех слоях мыслящей интеллигентной Москвы тяготело ощущение тяжелой придавленности, какой-то никчемности существования, суженности жизненного горизонта. Это обостряло “пленной мысли раздраженье”, которое взрослые умели запрятывать в глубь души и которое у молодежи время от времени прорывалось в упомянутых уже выше “студенческих историях”. Эти истории только я нарушали тогда тишь да гладь общественной жизни».
«Принципіально не люблю сего»
Та повернемося до обіду, котрий «учинили архівяне» на честь Грушевського. Його спроба «висмикнути» із спільного застілля лише двох його учасників — Оглобліна і Сторожева не увінчалася успіхом, що цілком зрозуміло. Михайлу Сергійовичу знову було ніяково через те, що пошкодував грошей на подальшу випивку з усіма, почувався винним, що не поїхав із ними, а «задля утримання зв’язків» це треба було зробити, адже зібралися того вечора всі з нагоди саме його від’їзду. Здавалося, всі були щирими й доброзичливими. Та переважило життєве credo — «принціпіально не люблю сего».

Між іншим, сам факт, що російські «архівяне» влаштували обід на честь Грушевського перед його від’їздом із Москви, свідчить про те, що молодий українець припав їм до серця. Звичайно, в ті часи відвідувачів у архіві було значно менше, ніж тепер, скажімо, протягом 1889 р. — 47 чоловік, а в 1892 р. — не набагато більше, але подібні обіди влаштовувалися далеко не з кожним. Зауважу, до речі, що в дружньому застіллі брали участь поважні люди, досвідчені архівісти, відомі вчені, кавалери російських орденів св. Володимира, св. Анни, св. Станіслава, дійсний статський радник, надвірні радники, члени престижних наукових товариств. Відзначу, що зустріч проходила в доброзичливій атмосфері, піднімали келихи і виголошували тости за київську школу істориків, зокрема, Володимира Антоновича. За словами Грушевського, випили і за нього, «що дав вперше цілу картину Київщини».

У четвер 12 березня Михайло Сергійович переконався, що вчинив правильно, не залишившись із московськими колегами: «середа у архівістів закінчилася погано, було соромно слухати за се; навіть Холмогоров пустив соромнечу, і я дечому сміявся й собі».

Утім, хочу заради справедливості зауважити, що випадки доброго ставлення Грушевського до дружнього застілля все ж таки мали місце. Ще в молодості він якось випадково зайшов до письменника Олександра Кониського, який в той час пригощав своїх гостей, і Михайло Сергійович через десятки років, незадовго до смерті згадував: «Гулянка була в розгарі, дві-три фляшки роспитого легкого вина сублімовані були молодечою радістю життя, і компанія була п’яна не хмелем, а сею радістю: Я попав в її вир і став членом сеї радісної дружини. Вертаючися з сеї гулянки, я зв’язався тривкими узами приязні з кількома її учасниками».

Олександр Лотоцький згадував, як весело відзначили захист Грушевським магістерської дисертації: «У вечорі того ж дня був у нас банкет — кропили нового магістра... Жвава розмова, жарти, сміх, оплески, часом і співи... На тости і промови ми звернули особливу увагу; призначили між собою, коли і кому говорити...»

Утім, Михайло Сергійович за суттю таки не був схильний до згаяння часу за накритим столом.

Відомо, що рівно за тридцять чотири роки до того — в березні 1858 року — в Москві брав участь у кількох дружніх обідах Тарас Шевченко. Чи можна порівняти ці події? Хіба лише тим, що в них брали участь два великих українці.

Шевченко повертався з десятирічного багатостраждального заслання («О Господи, сохрани всякого чоловіка од такої живої смерті!») в Петербург через Москву і з насолодою вдихав її духовне, інтелектуальне повітря. Микола Щепкін і Михайло Максимович, які доклали зусиль до організації дружніх обідів, знайомили Шевченка з московською духовною елітою.

Двадцять першого березня 1858 року поет однозначно висловився щодо цього:

«Грешно роптать мне на судьбу, что она затормозила мой поезд в Питер. В продолжение недели я здесь встретился и познакомился с такими людьми, с какими в продолжение многих лет не удалось бы встретиться. Итак, нет худа без добра». Шевченко прекрасно розумів, що всьому цьому він завдячує Щепкіну: «И за всю эту полную радость обязан я моему знаменитому другу М. С. Щепкину».

Ніколи раніше і ніколи пізніше, так би мовити, духовне і культурне дозвілля та представницькі візити Тараса Шевченка не були настільки впорядкованими і керованими, настільки продуманими і протежованими, як у період його березневого перебування в Москві (1858) у незрівнянного Михайла Щепкіна. Досить сказати, що в московському щоденнику Шевченка названо понад 30 прізвищ. Із них 8 — це давні знайомі Тараса Григоровича, в тому числі Бодянський, Максимович, Мокрицький, Рєпніна, Щепкін... Крім того, Шевченко назвав у щоденнику близько 30 прізвищ людей, з якими він уперше познайомився в Москві, серед яких були Аксакови, Афанасьєв, Бабст, Волконський, Забєлін, Кетчер, Корш, Кронеберг, Крузе, Марія Максимович, Мін, Погодін, Станкевич, Хомяков, Чичерін, Шумський... А ще залишилися не згаданими Бартенєв, Галаган, Єлагіна... Не забудьмо також, що, наприклад, 24 березня на вечорі у купця Варенцова Тарас Григорович, за його словами, зустрівся «с некоторыми московскими художниками и музыкантами».

Серед прізвищ, які названі, зверну увагу читача на Забєліна та Корша, які дивовижним чином пов’язали Шевченкову епоху з часом Грушевського. Справді, нам уже відомо, що Іван Забєлін (з ним поет познайомився в березні 1858 р.) очолював Історичний музей, який відвідав Грушевський. Євген Корш, знайомий Шевченка з того ж 1858 р., до своєї смерті у 1892 р. був бібліотекарем Рум’янцевського музею, де працював Грушевський. В «Адресе-календаре г. Москвы на 1892 год» у переліку посад Рум’янцевського музею зафіксовано: «Библиотекарь Корш Евгений Федорович, действительный статский советник; Знаменка, Ваганьковский переулок, дом Воейковой». Пізніше Грушевський приятелював із його сином, академіком Федором Коршем, активно листувався з ним. У 1858 р., коли Шевченко був у Москві, Федору Коршу виповнилося лише п’ятнадцять років, і батько не взяв його на зустріч із Шевченком 24 березня 1858 року. Юнак навчався тоді в пансіоні при євангельсько-реформістській церкві в Москві, а в 1860 р. прийняв православ’я. У щоденнику Забєліна є записи, які свідчать, що невдовзі молодший Корш ввійшов до кола інтелектуалів, з якими познайомився Шевченко. Зокрема: «Федя Корш в разговоре с вами как будто боится, что скажут ему что нибудь такое, что он не знает ещё. Он желает на каждом слове показать, что он, если не все, так значительно знает больше вас». У 1860–1864 рр. Федір Корш навчався на історико-філологічному факультеті Московського університету, з 1877 р. — професор університету. У «Споминах» Грушевського є рядок про те, що смерть Корша у 1915 р. ослабила український «гурток» у Москві: «Помер Федір Євгенович Корш, протектор і вдохновитель сього гуртка».

У січні 1905 р., коли 150-річний ювілей Московського університету співпав із початком першої російської революції і російсько-японською війною, професор Корш написав жартівливі, проте доволі в’їдливі вірші, нині маловідомі, присвячені alma mater:

Как тебя не задушил

Мрак отчизны нашей?

Рос и цвел ты, но зато

Рад давно был кое-кто

Съесть тебя хоть с кашей.


Батько й син Корші жили поруч з Пашковим домом — у Ваганьковському провулку, недалеко від церкви Миколи Чудотворця. Грушевський безперечно її бачив, можливо, навіть заходив, працюючи в Рум’янцевській бібліотеці. Церква тоді була домовою для Рум’янцевки, у ній не відбувалися богослужіння, бо вважалася «музейною». Скоріше за все, Грушевський довідався, що наприкінці 40-х рр. ХІХ століття Микола Гоголь відвідував цей храм, зокрема, побував якось із Михайлом Погодіним на великодній заутрені. Так само відомо було, що 22 серпня 1851 року в день коронації Миколи І Гоголь милувався з бельведера Пашкового дому ілюмінацією Кремля. Зберігся спогад учня 4-ї гімназії, що розміщувалася тоді в Пашковому домі:

«Между собравшимися звездоносцами выделялся одетый в черный сюртук, худой, длинноносый, невзрачный человечек, на которого со вниманием смотрели все знатные гости наши, а воспитанники просто поедали его глазами. Это был знаменитый автор “Мертвых душ” Н. В. Гоголь. Помню, как он, долго любуясь на расстилавшуюся под его ногами грандиозно освещенную нашу матушку Москву, задумчиво произнес: “Как это зрелище напоминает мне вечный город”».

Може, хтось і запитає, до чого тут Гоголь у даному контексті. Ой, не кажіть! Повірте, це дуже важливо, коли знаходимо в Москві місця, в яких побували, хоч і в різні часи, наші національні генії. Нагадаю, що Грушевський вигукував про Гоголя: «Він наш, він не їх!» Усе це особливо гостро відчувається саме в Москві…
«Хоч би скоріше видертися…»
Записуючи про вечірні пригоди 9 березня, Михайло Сергійович у щоденнику додав: «Взагалі я дуже втомлений. Хоч би скоріше видертися…» (з Москви. — В. М.). Та й за два дні до того бідкався: «В вівторок (10 березня. — В. М.) я, як бачу, звіці, не виберусь. Дай Боже, хоч би в середу або в четверг; а хочецця дуже!»

Бог дав виїхати у четвер…

Усе це свідчить про те, що молодий учений не виявив великого інтересу до Москви та її визначних пам’яток. Скажімо, точно відомо, що він був біля Сухаревої вежі, яка вважалася символом міста нарівні з дзвіницею Івана Великого. А що зафіксував у щоденнику? «…Поїхав на Сухаревий тлок, виторгував чимало, дещо й добре».

Отже, 9 лютого 1892 року, тобто невдовзі після приїзду в Москву, Грушевський відвідав знаменитий Сухаревський базар, що виник наприкінці ХVІІІ — початку ХІХ століття як «барахолка». Можливо, свого часу тут поштовхався й Тарас Шевченко. Про його живий інтерес до міського базару свідчить запис у щоденнику 9 серпня 1857 року, зроблений в Астрахані: «Публика рыночная, как и везде, перекупки, повара и кухарки, изредка попадается заплывшая жиром купчиха-гастрономка, да такого же содержания особа духовного чина, сугубо рачащая о плоти греховной». Саме тут, на Сухаревці, П’єр Безухов із романа Льва Толстого «Война и мир» у 1812 р. купив собі пістолет. Володимир Гіляровський писав: «Вор-одиночка тащил сюда под полой “стыренные” вещи, скупщики возили их возами… Лозунг Сухаревки: “На грош пятаков!”»

Так було й за Грушевського, проте все це його не приваблювало. Тоді що? Мало хто знає, що в другій половині ХІХ століття Сухаревка славилася своїми букіністами, і серед них особливою повагою користувалися професори Іван Забєлін і Микола Тихонравов. Забєліним цікавився й Грушевський. Ще в 7-му класі гімназії він проштудіював «Историю русской жизни» Забєліна; невдовзі після повернення з Москви — 27 березня — занотував у щоденнику: «…Читаю Забєліна…»

У тогочасному путівнику по Москві читаємо: «Сухаревский рынок — торгует мебелью, готовым платьем, обувью, посудой, всевозможными старыми и новыми вещами; на Сухаревском торге особенно видное место занимают букинисты; за довольно дешевую цену между разной рухлядью нередко попадаются редкие старинные вещи» (виділено мною. — В. М.).

Меблі, посуд та взуття відразу не беремо до уваги, тому залишаються букіністи. Таким чином, запис Грушевського про те, що він на Сухаревці «виторгував чимало, дещо й добре», стосується, насамперед, а може й виключно, книг.

Зазначу, що Грушевський ніяк не міг не побачити церкву священомученика Панкратія Чудотворця біля Сухаревої вежі, відомої з початку ХVІІ століття. Зайди він до цього храму, оновленого в 1888 р. (священиком-настоятелем тоді був Митрофан Стрєльцов), то побачив би недоторканий із 1701 р. прекрасний живопис, ліпнину в стилі рококо, що нагадувала роботи знаменитого архітектора Растреллі. Між іншим, Ігор Грабар вважав, що цю церкву побудував український зодчий Іван Зарудний. Цей тип малої церкви мало чим відрізнявся від інших, але у верхній частині, завдяки Зарудному, вона набула нових, небачених до того в Москві рис. Спеціалісти звертали увагу на те, що карниз церкви було побудовано не за прямими лініями — у центрі кожної стінки він мав напівкільцеве вивищення. Кути граней восьмерика церкви були покриті рядом пілястрів, які були розкреновані зверху разом із карнизом — у спосіб, який вперше застосовано в Москві, але відомий у побудові восьмерика Покровського собору в Харкові. Крім того, над напівкільцями вікон граней восьмерика бачимо скульптурні голівки янголів, що завершують півкільцевою бровкою, — також нове в архітектурі Москви. Такі вікна та оформлення зустрічаються вже в Миколаївській церкві Святогорського монастиря. Сучасні мистецтвознавці вважають, що це дає підстави стверджувати: Зарудний використав у Москві ті засоби і форми, які він розробляв при будівництві Слобожанських церков, але значно їх розвинув і збагатив.

Так само Михайло Сергійович обов’язково зачепив поглядом каплицю Іверської ікони Божої Матері, прибудовану 1883 р. до західної частини Сухаревої вежі.

Не наполягатиму, що Грушевський відвідав церкву та каплицю, біля яких знаходився, та, з іншого боку, відсутність чіткого запису в щоденнику зовсім не означає протилежне…

Сьомого березня Грушевський «їздив на Панкратьєвську вуличку і там знайшов дещо з книжок». Про цей провулок відомий московський букініст Павло Шибанов писав: «Панкратьевский переулок с кусочком Сретенки, — это старейший из московских букинистических пунктов… Причиной средоточия здесь старых книжников была близость Сухаревки, этого главнейшего нерва всей былой книжной деятельности…»

Тобто Грушевський знову відвідав Сухаревку! Панкратьєвський провулок (назва — від уже згаданої церкви священомученика Панкратія) й сьогодні пролягає, повернувши мало не під прямим кутом, від вулиці Сретенка до Великої Сухаревської площі, навпроти величезного «Странноприимного дома» (притулок і лікарня для калік і бідних, побудовані графом Миколою Шереметєвим на початку ХІХ століття).

Отже, перед очима Грушевського знову постали Сухарева вежа та «Странноприимный дом» — величні будівлі, про які, здавалося, неможливо було не згадати в щоденнику. Втім, не смію втручатися в щоденникові нотатки Грушевського з якимись своїми приписами — маємо те, що маємо… Щось подібне можна зустріти й на московських сторінках Шевченкового щоденника. Скажімо, коли 18 і 20 березня 1858 року поет відвідав Аполлона Мокрицького в розкішному будинку Юшкова на М’ясницькій, де розміщувалося Училище малярства і скульптури Московського художнього товариства, він і словом не прохопився про сам будинок, а також не згадав знамениту Меншикову вежу, яку напевне бачив. Або, пройшовши 20 березня всю Тверську вулицю дорогою до Кремля, поет окремо не відзначив у щоденнику жодної, навіть знакової будівлі… Чому? Можливо тому, що Шевченко відправився саме до «красеня Кремля» й був зосереджений на кінцевій меті. А Грушевський не йшов, аби видивлятися Сухареву вежу, він конче хотів познайомитися з книжковими лавочками!

Утім, автор усе-таки має зафіксувати, щó саме Шевченко і Грушевський очевидячки бачили, бо не відзначені в щоденнику знаки московської матеріальної історії та культури могли запасти в душу чи відкластися у підсвідомості поета і вченого…

Я приходив у березні, а потім у травні 2013 року в Панкратьєвський провулок, аби переконатися в тому, що Грушевський не міг пропустити церкву Живоначальної Трійці, що в Листах, відому з ХVІІ століття. Вона знаходиться на Сретенці навпроти Панкратьєвського провулку, й духовна енергетика храму не могла залишити байдужим Грушевського. Вневнений, що він заходив до цієї церкви…

Сьомого березня після Панкратьєвського провулка Грушевський зайшов ще й на Нікольську вулицю з метою купити книжки, бо він добре знав не лише про те, що саме на Нікольській з’явилися перші книжкові лавочки, але й про те, що книжкова торгівля в Москві значною мірою була започаткована українцями. Скажімо, навесні 1672 р. сюди приїхали київські міщани Яким Супрунов, Іван Васильєв і служитель печерського монастиря Матвій Федоров, які привезли значну кількість книг із Києво-Печерської лаври. Судячи з усього, торгівля книгами була небезуспішною, про що знав Грушевський із книги його московського знайомого Віталія Ейнгорна:

«Несколько месяцев спустя архимандрит Киево-Печерской лавры Иннокентий Гизель... послал в Москву двух мастеров печатного двора Киево-Печерской Лавры, батырщика Алексея Мушича и Тимофея Кушву с другими книгами печерского издания... Приехав в Москву, Мушич и Кушва наняли лавку и открыли в ней продажу книг. Достоин внимания самый факт открытия в 1672 году в Москве киевлянами, хотя и временной, но всё таки специально книжной лавки. Дело в том, что до самого конца третьей четверти ХVІІ в. в Москве не было книжного ряда... книги продавались в овощном ряду вместе с другими товарами... Не была ли “книжная лавка” наших киевлян первою попыткою поставить самостоятельно частную книжную торговлю в Москве?» (Эйнгорн В. Книги Киевской и Львовской печати в Москве в третью четверть ХVІІ в. М. : Типография Т-ва И.Д. Сытина, 1894. С.7)

Іван Забєлін вважав, що лише в середині ХVІІІ століття торгівля книгами в Москві в основному зосередилася у двох спеціальних лавках, одна з яких знаходилася у старовинному будинку на місці сучасного Історичного музею, друга — лавка Петербурзької Академії наук — неподалік на Нікольській вулиці. Книги, привезені киянами до Москви, були невідомими в Росії («Такой книги московской печати не бывало»). Проте це не врятувало київські книги від гонінь у Москві. В 1675 р. було постановлено, щоб із Києва «преосвященный архиепископ книг никаких в царственный град Москву на продажу не присылал». У 1720, 1727, 1728 рр. московським Синодом були видані укази, за якими в Україні книжки за текстом мали бути повністю ідентичними російським текстам. Київський митрополит Рафаїл Заборовський отримав вказівку вилучити з усіх українських церков українські видання і замінити їх на московські.

Розпочиналися часи, коли у книжковій справі, як і взагалі в національній культурі, малоросам, говорячи словами самого Грушевського, «прийшлося почути над собою московську зверхність, а з тим і видання і школи українські взято під московську цензуру, дуже підозріливу і неприязну». Грушевський якось назвав це «офіціальним обрусенієм».

Учений глибоко знав дивовижний період перенесення до Москви київської вченості, коли, говорячи словами відомого історика Івана Огієнка, «українці принесли з собою всю свою велику культуру, і вплив їхній одбився на Москві…». Скажімо, в 1908 р. аналізуючи книгу Миколи Аркаса «Історія України-Русі», Грушевський закинув йому «убогість» у розкритті заявленої тези про те, що «Київська академія стала у пригоді Московській державі…». Втім, це було несправедливе зауваження.

У статті «До історії Острянинової еміграції. Постриження вдови Острянина в Москві» (1914) Грушевський писав про «українську еміграцію першої половини ХVІІ в.»:

«Московська адміністрація розсилала українців по ріжних містах, де вони творили більші або менші, нераз досить значні колонії, але не вважаючи на всю запобігливість московського правительства для сих емігрантів, їм в сих пограничних городах жилося, очевидно, не дуже приємно: взнаки давалася тісна залежність від московської адміністрації, дріб’язкова регламентація, сувора московська “жесточ”, з якою занадто часто приходилося стрічатися».

Учений вважав, що вихід Острянина на «московську Україну» зістався фактом украй важливим і для дальших подій знаменним, тому подробиці й особливо його фінал мають чималий інтерес:

«Заразом маємо тут один з епізодів “приноровлення” наших людей до московської обстанови, до московських вимог і порядків, до московської ласки — того довгого процесу, що, зачавшися геть перед прилученням України за Богдана, привів українське громадянство на ті сумні позиції, на яких опинилось воно в епоху упадку і розкладу Гетьманщини» (Грушевський М. Твори у 50 томах. Т. 8. С. 372, 373).

Не можу не заторкнути ще одну статтю «Український рух на схід. Розселення за московською границею до 1648 р.» (1914). Розповідаючи про українську колонізацію «Слобідщини», Грушевський говорив про «козакив русских» і підкреслював, що «серед них теж знаходимо дуже багато українців», хоча московські канцелярії й змінювали їх частенько «на великоруський лад». В ряду українських козаків Грушевський називав і прізвище Мельниченка… (Грушевський М. Твори у 50 томах. Т. 8. С. 164).

Утім, я все-таки хочу наголосити саме могутній духовно-культурний вплив українців на Московщину. Наприклад, у 1664 р. до Москви переїхав випускник Києво-Могилянської академії, відомий громадський і церковний діяч, письменник, просвітитель Симеон Полоцький. Уже наступного року він організував та очолив у Заіконоспаському монастирі Кремля школу, в якій готували освічених молодих людей для центральних урядових закладів. Тут ґрунтовно вивчалася латинська мова, на той час міжнародна, що було вкрай важливо для чинів Посольського Приказу. Завдяки цій школі у 1687 р. у Москві було відкрито Слов’яно-греко-латинську академію — перший вищий учбовий заклад у Росії. Дореволюційний історик православних монастирів Л. Денисов писав, що «царь Алексей Михайлович в 1668 р. “благословил учредить” училище Славяно-греко-латинское и поручить написать строителю монастыря Симеону Полоцкому проект устава его…».

Відомо, що Полоцький був учителем царевича Олексія, а після його смерті — царевича Федора та царівни Софії. Саме Полоцький заснував у Кремлі світську друкарню і, по суті, став засновником поетичного та драматичного жанрів у російській літературі. В сучасній енциклопедії «Москва» про Полоцького сказано так: «Яскравий проповідник і діяльний організатор, який немало сприяв перетворенню Москви на одне з головних вогнищ культури Древньої Русі, один із зачинателів силлабічної поезії і драматургії, світської вокальної музики в Росії». Ось, чого вартувала тоді освіта, здобута в Києво-Могилянській академії!

У 1667 р. Симеон Полоцький одержав від колишнього патріарха Антиохійського Макарія, патріарха Александрійського Паісія і патріарха Московського і всія Русі Іосаафа ІІ грамоти, що дозволяли йому відкривати у Росії вищі навчальні заклади. У 1667 р. на Великому Соборі було затверджено церковні нововведення, що передбачали, зокрема, численні «виправлення церковних книг» і здійснювалися священиками, які були «найчастіше родом із України». У 1674–1690 рр. патріархом Московським і всія Русі був вихованець Києво-Могилянської академії Іоаким. Між іншим, у деяких сучасних працях, у тому числі і російському енциклопедичному словнику, відсутні відомості про те, що Полоцький та Іоаким вийшли з Києво-Могилянської академії. Не згадується про це і в численних москвознавчих дослідженнях. Мало хто знає, що ще в ХІV столітті київський митрополит Кипріян у 1389 р. став митрополитом московським і правив тут церковні обряди, залишивши для нащадків три послання з інформацією про церковний побут ХІV–ХV століть. Його прах покоїться в одній із ніш Успенського собору Кремля.

Московську Слов’яно-греко-латинську академію, що виросла з Ртищевського училища, очолював український учений Стефан Яворський, який у 1700 р., коли помер Патріарх Московський і всія Русі Андріан, став місцеблюстителем Патріаршого престолу з титулом екзарха. Пізніше академію очолював Іван Козлович з Переяслава.

Серед масиву цієї важливої інформації мене особливо заторкнув і навіть зворушив запис Грушевського в щоденнику від 14 грудня 1890 року: «…Читав хроники Дімітрія Ростовського…» Справа в тому, що в березні 2013 р. Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир нагородив мене орденом Святого Димитрія (Туптала) Митрополита Ростовського. Димитрій Ростовський (мирське ім’я — Данило Туптало (1651–1709)) — російський церковний діяч і письменник, який походив з української шляхти, прийняв чернецтво, був ігуменом у багатьох монастирях України. У 1701 р. Петро І призначив його Сибірським митрополитом. У 1694–1705 рр. Туптало створив багатотомний звід житій святих «Четьи-Минеи». Написав ряд історичних праць, зокрема створив каталог київських митрополитів, який і читав Грушевський.

Найтаємничіший запис у щоденнику Грушевський зробив, як виявилося, 10 березня 1892 року: «Вчора втомився як собака — з архива пішов я до Семенова, на м’ясо, звіти до Думнова, звіти до Шибанова». Спочатку я довірився коментатору щоденника, який запевняв, що Семенов і Думнов — «працівники Московського архіву Міністерства юстиції». Виходило, що напередодні обіду, який «учиняли архівяне», Грушевський пішов «на м’ясо» — дружню вечерю до колеги з архіву Семенова, а вже звідти, можливо, вдвох вони відправилися веселитися до Думнова й далі — до Шибанова, про якого коментатор не дав жодної інформації. Це було так не схоже на Грушевського, тим більше того періоду!

Довелося перевірити, чи були названі люди архівістами. Ні — ніколи! А хто ж вони? Найлегше було розібратися з Шибановим, про якого був запис у щоденнику 7 березня: «Учора вранці заходив до Шибанова за АЗР» (ішлося про п’ятитомне видання «Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные археографическою комиссиею», що вийшли в 5 томах у 1846–1853 рр. у Петербурзі. — В. М.). Петро Шибанов був відомим у Москві торговцем книгами. Ще у 1883 р. він відкрив книжкову лавку на Старій площі біля Ільїнських воріт, і спеціалізувався на букіністичних виданнях — Грушевський і хотів придбати книгу, що побачила світ кілька десятиліть тому… Проте його буквально шокувала ціна, яку «заломив» Шибанов: «Просить 25 карбованців; дуже вагався та хочу дать. Поставали думки, чи гаразд. Окаянний аз чоловік, хто просвітить мене і умудрить, помаже каллірієм очі мої сліпі, щоб бачити!» (До речі, цікавий штрих до того, що Грушевський у Москві продовжував комплексувати на ґрунті релігійної «винуватости з поводу грошей».) Книгу тоді таки не купив і повернувся до Шибанова 9 березня.

Того дня Грушевський заходив і до Володимира Думнова — також книгопродавця, а згодом відомого видавця. Це був, очевидно, візит до людини, з якою Грушевський познайомився ще на дев’ятнадцятому році життя, коли заходив до Думнова з батьком. Думнов у 1892 р. уже числився в адресній книзі купцем, мав будинок у Великому Іринінському провулку в Лефортовській дільниці міста та в Калашному провулку, тобто в центрі, в Тверській дільниці міста. Книговидавництво Думнова знаходилося, як ми знаємо, на М’ясницькій, 7.

Щодо Семенова (М. Толчонова), то він торгував книгами на відомій уже нам Сухаревці. А вираз «на м’ясо» — давнє російське прислів’я, що означає «піти на розвідку» чого-небудь. Так що 9 березня Грушевський знову «розвідував» нові книги у відомих книжкових місцях Москви, зокрема на Сухаревці та Старій площі.

Щоб разгадати цей секрет, познайомлю читача зі спогадами вже відомого нам Кізеветтера: «Все эти сухаревские торжища для заправских охотников за книжными редкостями служили лишь, как бы сказать предварительным смотром того, чем может в данный момент похвастать тот или иной букинист. А для серьезных переговоров и операций солидные искатели антикварных сокровищ отправлялись в те постоянные лавки букинистов, в которых находились основные склады их товара. Обыкновенно эти лавки имели виды каких-то таинственных полутемных логовищ. Воздух здесь быль затхлый и спертый. В полумраке завлекательно обрисовывались очертания книжных груд, которые помещались и на полках, и на полу — от пола до потолка, — а где-нибудь там, в таинственной глубине такой битком набитой книгами лачуге, вы, несколько привыкнув к полутьме, разглядывали, наконец, фигуру копошащегося человека. К этой фигуре должно было отнестись с почтением. Перед вами был маэстро антикварного дела, собеседник Тихонравова, Забелина, Барсова и других знатоков книжной старины».

Таким чином, Грушевський зорієнтувався у книжкових лабіринтах московських букіністів і знав їхні основні місця, про які Кізеветтер писав: «…Двумя главными средоточиями букинистической торговли в Москве были — часть Сретенки, примыкающая к Сухаревке и “Пролом” на Никольской… “Пролом” был нечто оригинальное. В стене Китай-города в одном из мест есть узенькие воротца; пройдя в них вы попадаете на маленькую, тесную площадку, с которой есть узкий ход на Никольскую улицу. Эта то площадка и была гнездом крупных букинистов». Павло Шибанов також писав, що «прославленный “Пролом” более полустолетия служил параллельно с Панкратьевским средоточием букинистов…». Грушевський дещо прикупив у цих місцях додому. Пристрасть — до книжок! — у Москві найпомітніше виявилася на фоні повної байдужості Грушевського до московських історичних пам’яток і міських красот.

Підіб’ємо підсумки тодішніх московських, так би мовити, «виходів у світ» українця Грушевського: у Кремль він заходив не заради царських пишнот і кремлівської старовини, а до храмів; біля знаменитої в Москві Сухаревої вежі побував щонайменше тричі лише завдяки знаменитому базару, точніше, його букіністичного сегменту; відвідання Грушевським Нікольської вулиці чи Китай-города, багатих на історичні пам’ятки, було зумовлене виключно інтересом до книжкових лавок. Якщо ж у них не знайшов, що було треба, то записав: «Там нема нічого…»

Щодо одиничного відвідання театру, то це було пов’язано найперше з бенефісом саме Марії Заньковецької, бо вже наступного разу Грушевський… радів, «що не прийшлося вчора піти на Роберта, як закликав Оглоблін — не стало білетів». Навіть знайомство з багатьма прекрасними картинами Іллі Рєпіна запам’яталося лише «дуже гарним етюдом українки».

Мине всього кілька місяців і, скажімо, 16 червня він сходить «на музику», наступного дня — «на виставу», а в неділю, 21 червня 1892 року, поїде до Вілянова під Варшавою, щоб оглянути палац Собеських, а, повернувшись, відвідає виставку художніх полотен, хоч, як і в Москві, «живіт… замакітрився» та «голова боліла»…

Чим же займався Грушевський, окрім роботи в архівах і бібліотеці та невтомного пошуку книг у букіністів? Тринадцятого лютого занотував: «Позавчорашній день вернувся з архіва пізно й здебільшого проспав — може з утоми театральної» (10 лютого Грушевський, як уже знаємо, був із Оглобліним на бенефісі Марії Заньковецької. — В. М.); 14 лютого: «Ввечері багато дуже спав, аж досада мене бере, і сегодня встав у 8 [годині]!» Наступного дня Грушевський відмовився від запрошення в ресторан, обідав у готелі, «читав Дареста, а ввечері писав листи». Двадцять четвертого лютого «трохи читав Івангеліє й Ісайю й рано ліг спати»; 4 березня записав, що після роботи в архіві «мало що седів (тим більше, що знову коліки в животі) і скоро заснув. Щось мині останніми часами дуже багато спицця, чи не слабую на нерви? Взагалі було погано». Втім, зауважу, що все це, напевне, пов’язане не лише з фізичним, але й із духовним станом. Адже щось подібне відбувалося з ним і раніше. Скажімо, в щоденнику 23 вересня 1891 року, в понеділок, занотовано: «Дуже мині прикро — я зовсім розбест[ився] — все засинаю, сплю з вечора. Учорашня неділя пройшла в метушні — хоч і не все з моєї волі, й мені досадно! Господи Боже, помилуй… Господи Боже, помилуй нас!»

Для чого все це так докладно фіксую? Говорячи словами самого Грушевського, «треба… се все пригадати, списати — гля психіки…». Тобто, в даному випадку для розуміння психологічного стану Михайла Сергійовича, зокрема, під час перебування в Москві.

Характерним є запис у щоденнику від 15 лютого: «Учора цілісінький день (субота. — В. М.) седів дома, вийшов тільки пообідати. Все читав Дареста і зробив таки (як порівняти) доволі; докінчив 1-й том» (французький історик Дарест де ля Шаванн Антуан Клеофас (1820–1882) написав восьмитомну «Історію Франції», яку й долав учений. — В. М.). Прочитав трошки Кельсієва (Грушевський читав працю В. Кельсієва «Галичина и Молдавия. Путевые письма». Санкт-Петербург, 1868. — В. М.): «цікаво, хоч напрямок прямо паскудний; рух і ентузіазм русинський 60-х років змалеваний добренько»; 27 березня записав: «Вчорашній день… нічого не робив окрім читання…»; 16 лютого: «…Читав Дареста, а ввечері писав листи»; 3 березня занотував про 1 березня: «В неділю читав Губера…»; 7 березня знову «потрошку читав Губера». Упорядник видання «М. С. Грушевський. Щоденник (1888–1894 рр.)» Леонід Зашкільняк коментує: «Відомі двоє вчених з таким прізвищем, праці яких могли цікавити М. Грушевського. Про кого йдеться важко сказати. Губер Іоанн (1830–1879) — німецький католицький філософ і публіцист, професор філософії у Мюнхені, автор численних праць з питань філософії і теології. З 1871 р. очолював старокатолицьку партію в Баварії. Губер Альфонс (1834–?) — австрійський історик, професор Віденського університету, вивчав питання історії Чехії і Австрії ХІV ст. Написав “Geschichte Osterreichs” (4 т., 1885–1892)».

Якби таке напружене, багатогодинне, самовіддане читання книг мало місце в Києві чи Львові, то можна було б лише подивуватися працездатності молодого магістранта. Та він був у Москві — місті надзвичайно цікавому і практично йому невідомому, — тому зауважимо, що Михайло Сергійович залишився, м’яко кажучи, відстороненим од нього, коли не відверто байдужим. Тим більше, що й у Рум’янцевському музеї, скажімо, 24 лютого він «читав свою Хрестоматію Будановську», тобто книгу, яку можна було проштудіювати і в Україні, бо йдеться про працю професора Університету св. Володимира в Києві Михайла Владимирського-Буданова «Хрестоматия по истории русского права», що вийшла в Києві в 1887 і 1889 рр. Достатньо сказати, що на початку квітня 1892 р. у Сестринівці Михайло Сергійович записав, що «все Буданова гриз і ще гризтиму кілька днів» (треба мати на увазі, що 1888 р. в Києві вийшла також книга Владимирського-Буданова «Обзор истории русского права»). Отже, коли праця потрібна й важлива для дослідника Грушевського, то він її читає і в Москві, й у дідовій хаті.

До речі, Грушевський знав Буданова по університету. Той рішуче підтримав тему його магістерської дисертації. Двадцять четвертого жовтня 1891 року Михайло Сергійович занотував у щоденнику: «…Балакав з Будановим за Барщину — дуже вихваляв мою тему». Згадував його Грушевський і пізніше. Скажімо, в 1914 р. писав, що «М. Ф. Владимирський-Буданов… досліджував історію права Великого князівства Литовського, головним чином державного права…».

Врешті-решт дозволю собі лише зазначити, що вияви Грушевський більше інтересу до самої Москви, він знайшов би час для ближчого знайомства з нею.

Але, повторюю, відсторонився! Він умів це робити… Отримавши листа від батька, котрий згадував якісь їхні домашні незгоди, Грушевський записав 29 лютого: «Правда, що я таки раз сієї зіми не здержався, але то було на самоті, і я взагалі одсторонився од усего» (виділено мною. — В. М.).

За десять днів до від’їзду з Москви — 3 березня — Грушевський занотував у щоденнику, що напередодні «ввечері зайшов до нового знаємого Миколаєнка». Коментатор щоденника зазначив: «Миколаєнко — даних про нього не знайдено». Такі дані я знайшов. Павло Львович Миколаєнко (1847–1916) закінчив Імператорське московське технічне училище. У 1892 р. працював інженером у Міській управі, що знаходилася на Воздвиженці в будинку Шереметєва, тобто в колишньому палаці Кирила Розумовського — неподалік Головного архіву Міністерства закордонних справ, в якому працював Грушевський. Посада в управі була немаловажною, і Миколаєнко жив у престижному місці — на Собачій площадці. Навряд чи коли-небудь вдасться дізнатися, як саме Грушевський познайомився з земляком, але ще одну адресу — арбатську — встановлено.

Нарешті коротко скажу про те, що в Москві Грушевського не полишали домашні турботи, спогади, ремінісценції. Перший запис з цього приводу датувався 16 лютого 1892 року:

«Мині прийшло на думку записати який мені зараз приснився сон, коли я задрімав увечері. Я бачив ніби Ківліцький і Комаров (чи може Піскорський), вони були страшенно сердиті на мене, лаяли і зневажали й накинулись бити. Бійка була страшенна, жорстка і я буцім побив їх. При мині наче була Галя чи взагалі щось жіноче; я заспокоював її, а вона виявляла велику суєтність і казала все, що хтіла б бути багата. Я звичайно не даю ніякої віри цему сну, хоч він трохи й уразив мене, нотую яко факт псіхологичний, перед сном я сего не думав і взагалі сіми часами. Якби се справдилося — бо се можливо, подобне, я більш усего не хтів би мати коло себе якусь жіноту — “хвалить Тебе не перестану, що я ні з кім не розділю мою тюрму, мої кайдани”. Перечитував сегодня ці записки. Бачу, що завше мене щось гнітило, мучило. Не знаю, чи то од Бога мині хрест, чи я сам єго собі зробив? Так само й тепера; думка про гроши наче десь оддалі стоїть наді мною. А немощ формалістична — мордує завше».

Жодним чином не збираюся виявляти опосередковані через московський сон стосунки Грушевського з редактором «Киевской старины» Євгеном Кивлицьким (у щоденнику є запис, що з осені 1891 р. він «став кривитись на мене»), або знайомим по Київському університету Володимиром Піскорським, котрий «зажурив» його, як свідчить щоденникова нотатка, ще в листопаді 1890 р., чи навіть із сестрою Галею, як він називав Ганну Грушевську (Шамрай) — не моя тема. Засвідчую лише, що Михайло Сергійович прибув до Першопрестольної з хвостом своїх псилогічних проблем.

Шостого березня 1892 року Грушевський занотував:

«Одержав учора лист з дому, що зробив не мене сумне вражіння, пише батько, що єму не подобаєцця думка Шамраєвих про перевод, і що тра попросить Антоновича, і щоб я помолився. Лист од Анни Ямпольської розбудив думки і за неї і взагалі про сю всю справу, за котру я взагалі тепер не думав».

Ішлося про перевод у Київ за допомоги Володимира Антоновича сестри Галі та її чоловіка Віктора Шамрая. Грушевський записав у Москві 25 лютого: «Ех, якби це він мині зробив, більше вже ніякої ласки не просив би здаєцця в него…» Лист від Ямпольської — сестри його приятеля по гімназії, до якої рік тому Михайло Сергійович навіть хотів свататися, — нагадав про їхню колишню дружню переписку, та про те він тепер і «не думав». Як пишуть Юрій Шаповал і Ігор Верба, «його любка знайшла співчуття у Олександра Кониського, якому допомагала до смерті (1900 р.)».

Не будемо занурюватися у купу цих життєвих проблем, що лише згадувалися в Москві, але ніяк не пов’язані з нею. Тут він отримував листи неодноразово й чимало писав сам. Скажімо, 16 лютого відзначив у щоденнику, що «писав листи, щось чи не 9 зготував їх…».

Нарешті, останній московський запис:

«Оглоблін приніс лист од Добровольського, великий, багато писав він про стан свій духовий, а що головніше — про смерть бідораки Стойкова (київський знайомий Грушевського. — В. М.). Упокой єго Боже, бідний, бідний! Мині шкода, що за життя єго в мене не був єму часом дуже радий і поводився часом не ласкаво!..»

І в самому кінці: «Виїхав з Москви 13.ІІІ». Потягом Курсько-Київської залізниці.

Неважко здогадатися, що, незважаючи на успішну роботу в архівах і бібліотеці Рум’янцевки, Грушевському в Москві доволі набридло. Цей висновок підтверджує щоденниковий запис, зроблений 24 березня в дідовому селі Сестринівка Бердичівського повіту: «З великою радістю виїздив з Москви…» А настрій Михайла Сергійовича передає його зізнання у «Споминах», що в «дорогій моєму серцю Сестренівці… я ніколи не міг досить налюбуватися українською природою, наслухатися української мови, натішитися українським краєвидом…».

На самому початку книги я вже підкреслював помилковість деяких припущень дослідників про те, що того року Грушевський ще раз побував у Москві. Насправді залишився лише запис у щоденнику від 14 червня 1892 року: «Мабуть у Москву поїду аж восени». Та восени, на початку жовтня, лише «послав листи до Москви про документи», а 14 жовтня «здобув… книжки з Москви». Через день «пішов на Хрещатик, одправив гроши в Москву», а 18 жовтня зафіксував, що «з Москви документи одержав».

Спробую пояснити очевидне відсторонення Грушевського від Москви ще й на простому та конкретному прикладі. У праці «По світу. З подорожніх вражень» (1908) Михайло Сергійович розповідав, чому йому не подобався… Відень. Виявляється, в місті все влаштовано так, щоб приїжджий, як би того не хотів, обов’язково мусив залишити «кілька гульденів у віденську кишеню!»:

«Отсей віденський примус — що чоловік раз у раз, куди б не їхав, хоч не хоч, мусить через Відень бодай фіакром переїхатися, — се, мабуть, перша причина того, чого я не люблю Відня. Всяке силування — велика отрута на милування. Привикаєш дивитися на певне місто, яке б воно не було цікаве, просто як на докучну перерву в дорозі, ніколи не вважаєш його за ціль якоїсь подорожі, за предмет що варт сам по собі спеціального інтересу, і з духу стихійної опозиції якось несвідомо силкуєшся йому уділити якнайменше уваги».

Але це не все! Була й друга, більш й інша, більш вагома причина — «се те, що я не можу дивитися на Відень очима вповні стороннього чоловіка». Так, так! Унікальна столиця великої Австро-Угорської метрополії сприймалася Грушевським упереджено:

«Для мене се щось, як панський, поміщицький двір на тлі убогого, винищеного, забитого і оголеного села, котрого найбіднішу, найнещаснішу людність становлять наші австрійські українці. Я знаю, що се місто красне (красиве), веселе, привітне, але якийсь паразитизм, пасожитство чується мені в його веселім і благодушнім житті. Сите задоволення кулацької родини, що з убогих копійок, всякими правдами й неправдами постяганих з погорджуваних нею мас, урядила вигідне, сите і п’яне життя; благодушествувана, але заразом пильно слідить, щоб сі убогі копійки якось не покотилися поза її пальцями і не позбавили її зайвої кружки пива і зайвої миски шницлів. І сей елемент паразитизму і глитайства жує для мене вражіння Відня… Кидає якусь тінь і на культурніші сторони віденського життя.

І я не маю симпатії до Відня!»

Що ж говорити про Москву! Не випадково перші поїздки з батьками та відвідання Москви Грушевський не виокремлював, а називав узагальнююче лише «подорожами на Україну в р. 1882 і 1885».

Так само не випадково доволі тривале перебування в Москві у 1892 р. Грушевський не виокремив у жодній з автобіографій. Лише в «Автобіографії» 1906 р. побіжно, лапідарно та узагальнююче сказано про роботу «в архивах Київа, Варшави, Москви».

Утім, утім… Коментатор «Щоденника» (1888–1894) ученого Леонід Зашкільняк звернув увагу на те, що в «автобіографічних і мемуарних працях М. С. Грушевський ніде не згадував з якоюсь теплотою Київський університет, з яким були пов’язані майже вісім років його молодого життя».

Про Москву вже годі й говорити! За тридцять чотири роки до Грушевського, від’їжджаючи з Москви — також у березні — до Петербурга, Тарас Шевченко записав інакше: «…Оставил я гостеприимную Москву. В Москве более всего радовало меня то, что я встретил в просвещенных москвичах самое теплое радушие лично ко мне и непритворное сочувствие к моей поэзии».

Я міг би написати книгу з історичним порівнянням ставлення двох великих українців до Москви (це — ідея!), зерна її вже розсипані по тексту. Втім загальновідомо, що Шевченко Москву також не жалував. І Грушевський пам’ятав про це. Мова не йде про те, що на кожному кроці він згадував Шевченка. Все було набагато глибше й серйозніше. У крові вченого та дердавця бродила рута Шевченкового вірша «Чигрине, Чигрине…», написаного в Москві.

Грушевський добре розумів, що в атмосфері бундючного першопрестольного міста поет особливо гостро відчув, що саме Москва (в тандемі з Варшавою) є витоком і причиною бездержавності України, насаджування в українцях історичного безпам’ятства, яке паралізує волю до боротьби за незалежність:

Що ж на ниві уродилось??!

Уродила рута… рута…

Волі нашої отрута.

Кому ж як не Грушевському, було відомо, що в комедії «Сон», тобто саме після першого відвідання міста, Шевченко вперше поклав відповідальність за нищення України персонально на Москву:

Тяжко мені

Витать над Невою.

України далекої,

Може, вже немає...

Може, Москва випалила

І Дніпро спустила

В синє море, розкопала

Високі могили —

Нашу славу.


Згадаймо, що ключова дія цього твору відбувалася в царських хоромах у Петербурзі, проте для Шевченка все, що труїть і дурманить національну свідомість, пов’язано саме з «московською блекотою». Фактично поет звинувачував Москву в ураженні, говорячи нинішньою мовою, національного цивілізаційного коду.

У концептуальному «Великому льосі» (1845) гріховною була вже сама дорога гетьмана Богдана Хмельницького, який «їхав в Переяслав Москві присягати!..». Тяжким гріхом, який не пускає в рай, названо те, що дівчина


1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка