Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка16/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   56

«Були на бенефисі Заньковецької»
Найперше — відвідання 10 лютого театру з Миколою Оглобліним:

«Ввечері були з Оглобліним на бенефисі Заньковецької. Добре грає! П’єса краще була б оперою; музика — анікуди (Васильєва якогось). Взагалі мині було якось трохи наче сором за українське письменство перед чужаками». До речі, Симон Петлюра на початку ХХ століття також звертав увагу на те, що п’єси, в яких грала Заньковецька, в тому числі й «Циганка Аза», були «з великими, іноді грубими дефектами з боку літературного».

Цитований запис із щоденника Михайла Сергійовича вартий нашої уваги.

Передусім, в якому театрі відбувся бенефіс? У Москві тоді працювали Великий і Малий Імператорські театри, а також приватні: Російський драматичний театр Корша (в Богословському провулку); театр ОМОНА (у Газетному провулку); театр «Парадіз» (на Великій Нікітській вулиці); театр «Скоморох» (на Сретенському бульварі) та, нарешті, театр «ХІХ століття», в якому й виступала Марія Заньковецька. Він знаходився на Театральній площі в будинку Шелапутіна. Пізніше в «Путеводителе-справочнике города Москвы» за 1897 р. він узагалі називався просто «Театр в доме Шелапутина». Між іншим, квитки у ньому коштували не дешевше, а то й дорожче ніж у… Великому та Малому театрах. Скажімо, квитки в ложі бенуара продавали за 16 рублів (в імператорських театрах — 14 і 16 рублів), крісла 1-го ряду в партері відповідно — за 6.30, 4.30 і 3.80 рублів, крісла в амфітеатрі — за 2.30 рублі тощо.

Отже, у престижному тоді театрі «ХІХ століття» 10 лютого 1892 року Марія Заньковецька, яка перебувала в Москві ще з початку року, вперше зіграла роль циганки Ази в одйноменній виставі за п’єсою Михайла Старицького. Відомий театральний критик Володимир Єрмилов писав у журналі «Артист» (1892, № 21): «Последнею повинной истекшего сезона, в которой выступила перед публикой с огромным успехом г-жа Заньковецкая в день своего бенефиса, была пьеса “Цыганка Аза”… “Аза” — совсем новый тип из числа ролей её репертуара. Это олицетворение бурной, южной страсти. Это — женщина, созданная для любовных наслаждений, видящая в жгучей страсти весь смысл, всё назначение, всё счастье своей жизни… Г-жа Заньковецкая богато одарена чуткою восприимчивостью и нервностью, не болезненной нервностью, а той, которая помогает артисту горячо чувствовать и живо воспринимать каждое душевное движение изображаемого им лица, каждую деталь, каждую мельчайшую подробность в изучаемой им роли». Захоплювалися грою актриси й інші визначні російські театральні діячі, скажімо, Олексій Суворін, який часто супроводжував аналітичними статтями кожний виступ актриси. У статті «До юбілея М. К. Заньковецької» (1907) Симон Петлюра писав: «Називаючи Заньковецьку артисткою геніальною, ми робимо тільки логічний висновок з того аналізу, в цілому дуже розумного і вірного, який зробив д. Суворін в своїх театральних рецензіях над грою нашої артистки…»

У той бенефіс — 10 лютого 1892 року — великій українській актрисі було подаровано від Агатангела Кримського, Петра Рудченка, Миколи Оппокова «Кобзар» Тараса Шевченка, на обкладинці якого вибито: «Марусі Заньковецькій 10 лютого 1892 року». Цікаво, що ще в юності Грушевський, який захоплювався оперною співачкою Оленою Марковською, «виписав нове випущене тоді видання “Кобзаря” (Київської громади, петербурське виданнє, немилосердно перероблене цензурою), в гарній оправі, і підніс їй як дарунок на пам’ять». Але для Марковської, за спогадами Грушевського, «український театр і музика… се була “земля незнаєма”…».

Згаданий подарунок Заньковецькій було супроводжено таким дарчим написом:

«Щире привітання тобі, що підогріваєш у серцях українських любов до свого занедбаного народу.

Щире привітання тобі, що бéзліч українців прихилила до батьківщини, вернула Україні розгублених її дітей.

Щире привітання тобі, що примусила чужих людей шанувати нашу мову.

Щире привітання тобі, дорога землячко, що своєю грою перенесла нас із чужини в нашу незабутню країну. Сердечне спасибі кажуть тобі твої земляки і дарують найкращий дарунок, який може дати щирий українець найкращій українці».

Уже згаданий Петлюра згодом наголошував і розвивав ці важливі тези:

«Діяльність Заньковецької має історичне значення. Сама вона стає історичною фігурою в історії нашого національного відродження поруч з іншими діячами новітньої нашої історії, які свої знання, свій талант і ціле життя своє оддали для того, щоб вивести рідний народ із національної темряви, прищепити йому свідомість, самоповагу і потребу ріжнобічного політичного, соціального, культурного і естетичного розвитку в національному напрямку».

«Добре грає!» — лапідарно записав Грушевський, поставивши знак оклику стосовно того московського бенефісу (з першого виходу Заньковецької на сцену пройшло тоді рівно десять років). Він став свідком народження однієї з понад тридцяти її ролей! Якось на початку ХХ століття написав: «…Бачив знамениту українську артистку кілька років тому. Яскравий художній талант, “ліплення” відчувалися, звичайно, вельми виразно… артистка давала довершені образи, іноді зворушувала до глибини душі». Зрозуміло, йдеться не про ту давню московську виставу в 1892 р., але напевне і пам’ять про неї вкладено в ці слова…

Михайло Грушевський у 1892 р. не був знайомий з Марією Заньковецькою, але вже на початку ХХ століття під час гастролей у Львові частими гостями Грушевського були вже не лише Марія Костянтинівна, але й інші корифеї українського театру. В щоденнику є запис від 9 березня 1906 року: «Вчора… зложилося прийняти — Садовський, Заньковецька…»; 24 березня: «Перед обідом прийшла Заньковецька, а потім Садовський, Заньковецька просиділа аж до ночі… проводили ми її на трамвай…»

Михайло Сергійович листувався з актрисою. Коли в 1907 р. на основі ніжинського аматорського гуртка, організованого Заньковецькою, було створено Перший український стаціонарний театр М. Садовського, Грушевський радів із того. На початку 1908 р. урочисте святкування 25-річного ювілею сценічної діяльності Марії Заньковецької було ознаменовано і привітанням Грушевського, надісланим актрисі.

У газеті «Киевская мысль» (15 січня 1908 року) Грушевський написав, що українське суспільство святкує високе служіння Заньковецької «не лише як артистичну, але й як національну заслугу». Він акцентував, що в умовах, коли українська сцена майже єдина свідчила, що українське життя не завмерло цілком, а поклоніння їй було єдино можливим виявом симпатій та відданості української публіки рідній землі, служіння Заньковецької рідній Україні залишиться її вічнопам’ятною заслугою минулого двадцятип’ятиріччя: «І українське суспільство вважає своїм обов’язком засвідчити це нинішнім ушануванням цариці української сцени Марії Костянтинівни Заньковецької. Її високе мистецьке обдаровання, її беззавітне служіння українському мистецтву вписало її ім’я навіки не лише в історію українського театру, але й в історію українського національного життя».

У той час у статті, написаній до 25-річчя українського театру і присвяченій Марії Заньковецькій, Софія Русова зробила важливий висновок у журналі «Русская мысль» (1906, № 12):

«Среди тех крупных талантов, какие создали новый украинский театр, яркой звездою светит М. К. Заньковецкая, любимая артистка не только на Украине, но и по всей России, и в обеих её столицах. Чарующая внешность, музыкальный выразительный голос, утонченная чуткость понимания роли и глубокая задушевность вместе с оригинальным умом сделали из М. К. одну из выдающихся первоклассных артистов нашего времени. Её игра создала сразу совершенно самобытную украинскую драматическую школу, полную глубокого художественного реализма, задушевной искренности и подкупающей простоты».
«Ходили з Оглобліним дивитися Рєпіна…»
Наступний московський сюжет мистецького характеру також пов’язаний з Оглобліним. Шістнадцятого лютого Грушевський занотував у щоденнику: «Вчора ходили з Оглобліним дивитися Репина, дуже гарний етюд українки сподобався мині так, що трохи не купив фотографії, та таки може й куплю — поважне, задумане лице так і встає перед очима».

Найперше подумалося, що вони відвідали відділ мистецтв Рум’янцевського музею, де Грушевський працював у бібліотеці. Інших картинних галерей, які належали місту, тоді просто не було. Саме в 1892 р. Павло Третьяков ще тільки передав у дар Москві власну колекцію картин, які й склали згодом Московську міську художню галерею П. і С. Третьякових (так називалася Третьяковська галерея до 1918 р.). При переході у міське відання Третьяковська галерея налічувала близько 1,3 тисячі картин і 470 малюнків російських художників, понад 80 полотен і малюнків іноземних художників. Ця колекція залишилася невідомою Грушевському.

У Рум’янцевському музеї зберігалися твори Олександра Антропова, Дмитра Левицького, Володимира Боровиковського, Ореста Кіпренського, Сільвестра Щедріна, Олександра Венеціанова, Карла Брюллова, Олександра Іванова, Василя Сурікова, Іллі Рєпіна, Івана Шишкіна, Ісаака Левітана, Василя Полєнова, Архипа Куїнджі та ін. Серед них були українці, скажімо, Левицький і Боровиковський, або художники, пов’язані з Україною життям і творчістю, скажімо, Куїнджі, Рєпін, Маковський.

Утім, у Рум’янцевці рєпінського твору з зображенням українки не було. Більше того, в критико-історичному нарисі «Художественная галлерея Московского Публичного и Румянцевского музея» (упорядник А. Новицький — помічник бібліотекаря Імператорського Російського Історичного Музею, 1889 р.) несподівано знайшов жорстку оцінку всієї творчості Рєпіна: «Его большие исторические работы, по нашему мнению, не могут быть названы удачными. При своей прекрасной технике и бесспорном таланте, он слишком увлекается обличительными тенденциями, что, конечно, не может не вредить произведениям искусства. Кроме того, в произведениях его слишком мало вкуса, и все достоинство их заключается главным образом, в превосходной экспресии».

Між іншим, дуже жаль, що Михайло Сергійович не знайшов часу заглянути до вже згаданої картинної галереї Рум’янцевського музею, в якому працював майже щодня. Хоча, хоча… Чотири місяці потому — в червні 1892 р. — працюючи в архівах Варшави, записав у щоденнику: «…По обіді зайшов подивитися на виставу картин в тутешнім отелі». А тут — Рум’янцевський музей! Так от, у ньому були й полотна Володимира Маковського. Його картина «Нічліжники» (1889), представлена на виставці в Університеті св. Володимира в Києві в лютому 1891 р., «дуже вразила» Грушевського. А ще довго він не відходив від полотна «Глухар» за оповіданням Всеволода Гаршина «Художники» (1879). Ось що записав тоді Грушевський: «…Мині хтілося плакати і майнула думка, а що як би ти покинув свою працю й удався у філантропію, і я злякався й подумав — і моя праця на користь люду. Теж була думка — це пролетаріат, він мусить бути і єго доля — гинути, — яка гидка вона (думка. — В. М.) мині здалася». Маковський багато малярських творів присвятив побутові і природі України, куди регулярно приїжджав з 1880 р. («Дівич-вечір», «Ярмарок на Україні», «Українка» та ін.).

Крім названих українських і російських художників, у галереї Рум’янцівки було виставлено твори Джованні Белліні, Тіціана, Паоло Веронезе, Франческо Гварді, Рубенса, Ван-Дейка, Рембрандта та багатьох інших західноєвропейських художників.

Якщо не в Рум’янцівці, то, значить, ішлося про художню виставку!

Де вона могла проходити? Варіантів було небагато, і перший серед них — Історичний музей (тоді — Імператорський Російський історичний музей): «У Воскресенских ворот. Открыто ежедневно, кроме субботы, от 10 до 3 часов». До речі, в Історичному музеї вже на той час була чимала бібліотека, що також могла прислужити Грушевському. Навіть не називаючи музею, Михайло Сергійович мимохідь наголосив його близькість до свого помешкання, зазначивши, що будь-коли може купити собі фотографію з картини Рєпіна (годі було б і думати, що він поїхав би по неї кудись далеко). Мені добре відомо, що фактичним керівником (товаришем офіційного голови — Великого князя Сергія Олександровича) Історичного музею з 1885 р. був Іван Забєлін (до речі, Тарас Шевченко познайомився з ним ще у 1858 р.). В адресній книзі за 1892 р. знайшов підтвердження: «Товарищ председателя Забелин Иван Сергеевич, тайный советник». Спогади Забєліна і підтвердили, що я на правильному шляху. Запис від 6 січня 1892 року свідчив: «Был К. Т. Солдатёнков (російський книговидавець, колекціонер, меценат. — В. М.) с просьбою о помещении в залах музея картины Репина “Запорожцы”. Сказал, что с великим удовольствием». Третього березня Забєлін уже зафіксував, що «прибыл на выставку картин Репина великий князь Павел Александрович…». Ішлося про брата вже згаданого великого князя Сергія Олександровича.

Таким чином, у середині лютого, коли Грушевський з Оглобліним відвідали виставку картин Іллі Рєпіна, вона була на піку популярності. З’ясувавши найголовніше, звернувся до листів Рєпіна, який, наприклад, писав Василю Стасову: «Моя выставка здесь делает большое оживление. Народу ходит много… Много студенчества, курсисток и даже ремесленников толпится в двух залах и рассыпаются по широкой лестнице».

Серед виставлених полотен Іллі Рєпіна були «Запорожці» («Запорожці пишуть листа турецькому султанові»), «По сліду», «Явлена ікона», етюди до «Проводів новобранця», «Промови государя до старшин», а також портрети Тараса Шевченка (!), Льва Толстого, Василя Стасова…

Отже, Рєпін виставив і картини, написані в Україні. Й одна з них вразила Грушевського. Взагалі український сегмент унікальної творчості майстра вже давно хрестоматійно відомий і наголошений навіть в енциклопедичних виданнях. Заглянемо, скажімо, до Української Радянської енциклопедії півстолітньої давності (12-й том):

«Не лише походженням, а й творчістю, педагогічною й громадською діяльністю Рєпін був зв’язаний з Україною, вивчав історію та побут українського народу, його культуру й мистецтво. Багато творів він присвятив Україні (“Українська селянка”, 1880; “Портрет Т. Шевченка”, 1888, Музей Т. Шевченка в Києві; “Запорожці пишуть листа турецькому султанові”, 1880–1891, Російський музей, варіант — у Харківському музеї образотворчого мистецтва…)».

Але залишається не зрозумілим, чому, відвідавши виставку картин Іллі Рєпіна, Грушевський не згадував про Шевченків портрет, який тепер зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка. До речі, з приводу створення цього портрету зберігся цікавий документ. У квітні 1888 року письменник та історик Данило Мордовець, оповідання якого зробили на гімназиста Грушевського «найбільше враження», звернувся до Шевченкового друга Григорія Честахівського з унікальним листом:

«Многоуважаемый Григорий Николаевич!

Репину необходимо документально знать, какого цвета глаза были у батька Тараса. Вы — живой документ, и потому сообщите мне письменно о цвете глаз нашего батька» (Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, ф. 1, № 313, арк. 1).

Данила Мордовця згадую не випадково. Коли він помер у 1905 р., Грушевський написав «некрологічну замітку», в якій назвав Мордовця «Нестором українського письменства» і підкреслював, що він «грав ролю репрезентанта українства в петербурзьких і взагалі російських кругах». Але Грушевський не був би самим собою, коли б не додав: «…Не можна назвати сю репрезентацію щасливою, і в кождім разі до утворення пожаданих відносин і зрозуміння правдивого українства в чужих кругах вона небагато причинялася» (Грушевський М. Твори у 50 томах. Т. 11. С. 318, 319). Хочу, щоб читач згадав цю оцінку, коли будемо говорити про «репрезентацію українства» в Москві Михайлом Максимовичем і Осипом Бодянським.

Повертаючись до попередньої розповіді, зауважу, що не можливо навіть припустити, що Грушевський не помітив яскравий рєпінський портрет Шевченка. Може, він йому не сподобався? Навряд. Та й зафіксував би, мабуть, у щоденнику. Написав же лапідарно про бенефіс Марії Заньковецької: «Добре грає!» Але про Шевченків портрет — жодного слова. Залишив у душі свої враження, дорожив ними… Погодьтеся, це дуже схоже на те, як Грушевский зачаїв у собі духовні роздуми від поїздки в Троїце-Сергієву лавру. Бо за короткою нотаткою — «їздилося доволі добре» — сховано цілий світ особливих переживань, якими він не хотів ділитися навіть із щоденником.

Урешті-решт нам відомо лише, що його увагу прикував невеликий малюнок «Українська селянка» (Національний музей Тараса Шевченка), виконаний під час подорожі Рєпіна разом із його учнем Валентином Сєровим Україною, здійсненої 1880 р. для збору матеріалів до картини про запорозьких козаків, які пишуть листа турецькому султанові.

У лютому 1892 р. трапилася приємність: Грушевський побачив, очевидно в архівній чи в Рум’янцевській бібліотеці, свою статтю «Барская околичная шляхта до конца ХVІІІ в.» в «Киевской старине» (1892, т. ХХХVІ). Записав, що «дещо було в неї неприємно, але все-таки “піднесся духом”». Може, щось скоротили в редакції, що вченому не сподобалося? Чи якусь власну думку раніше виклав не так, як тепер хотілося б? Утім, це вже було не важливо — настрій явно покращився… Між іншим, велику статтю з етнографічною характеристикою барської околичної шляхти Грушевський написав доволі швидко — в жовтні-листопаді 1891 р., у грудні передав у журнал, а через два місяці вона вже побачила світ.

«Киевская старина» запам’яталася йому ще з гімназії, хоча Михайло Сергійович і зазначав, що вона «в тих часах не підіймалася до ролі приготовчої школи політичного українства», та визнавав: «Роздумуючи над тим, як багато я завдячив її першим двом річникам, я скріпляюся у вдячності і признанню громадським заслугам її фундаторів і керівників».

Нагадаю, до речі, що в розмові з Оглобліним в лютому Грушевський дізнався «про продрукування своє в Етнографії Пипіна». Напевне йшлося про чотиритомну «Историю русской этнографии» російського вченого Олександра Пипіна, третій том якої він присвятив Україні (Том 3. Этнография малорусская. С.-Петербург, 1891). Між іншим, у цьому фундаментальному томі (понад 400 сторінок) було висвітлено наукову та видавничу діяльність Михайла Максимовича й Осипа Бодянського, а також Миколи Костомарова та Пантелеймона Куліша. Окрема глава «С шестидесятых годов» була присвячена етнографічним дослідженням в Україні в другій половині ХІХ століття. В ній містилися відомості про наукову діяльність Володимира Антоновича, Михайла Драгоманова, Павла Житецького та ін. В останній, дванадцятій главі «Новейшие труды по южно-русской старине и народности» заторкувалися праці Миколи Іванишева, Феофана Лебєдинцева, Дмитра Яворницького, Володимира Антоновича, Миколи Дашкевича, Миколи Сумцова, Дмитра Багалія, Якова Головацького та багатьох інших, але прізвище Грушевського не згадувалося. Не знайшов його й у попередніх главах книги. Втім, важливо те, що Грушевський цінував Пипіна за його заслуги «для самої української національної ідеї».

Тогочасна цілковита зануреність у власні переживання та відстороненість від зовнішнього світу, були характерними для внутрішнього стану молодого Грушевського. Деякі грушевськознавці пишуть, що, приїхавши в Москву, він «поспішив» у театр, або розмашисто стверджують, що він побував «у театрах і на мистецьких виставках». Одиничного виходу на бенефіс Марії Заньковецької та відвідання виставки Іллі Рєпіна в Історичному музеї, що знаходився за два кроки від його помешкання, замало для таких узагальнень. У Москві Грушевський був особливо заглиблений у себе, націлений на конкретну роботу в архівах і уникав будь-яких радощів земних. Утім, таким зосередженим він був уже давно. Ще рік тому, як пишуть Юрій Шаповал та Ігор Верба, молодий магістрант «на деякий час геть відмовився від особистого життя, своє помешкання інакше, як келію, і не називав, роздратовано ставився до всякого відволікання. Тоді навіть і громадська робота його дратувала». За словами Грушевського, записаними, до речі, в Москві, «то було на самоті, і я взагалі одсторонився од усего». Олександр Лотоцький згадував: «Він утилізував кожну хвилину на наукову і літературну працю, — то щоб одбирати у його найменше часу, взяли ми тверду постанову ходити до його лиш у певні часи».

Перебування в імперській Москві, повторюсь, у чомусь йому навіть ворожій, загострило релігійно-світоглядні переживання Грушевського, з якими можна було відкритися самому собі хіба що в щоденнику та в московських храмах.
«Я одмовився, що живіт болить…»
Невдовзі після приїзду, 10 лютого, Михайло Сергійович відвідав Миколу Оглобліна. Факт сам по собі дуже цікавий, бо свідчить, що Грушевський побував у новому для нього районі Москви. Довідкові книги давали адреси лише домовласників, але він там не числився. Та в «Адресе-календаре г. Москвы на 1892 год» у розділі «Архив Министерства юстиции» знайшов інформацію про надвірного радника, архіваріуса Миколу Оглобліна — «Пресненская часть, 1 участок, Средняя Пресня, дом Васильева». Значить, Оглоблін жив у Середньому Пресненському провулку (тепер — Пресненський провулок), між вулицями Середня Пресненська (тепер — Заморьонова) і Велика Пресненська (тепер — Красна Пресня).

На тій території протікала Пресня. Тоді це була чиста річка, в її басейні особливо славилося джерело Студенець, вода з якого вважалася найчистішою та найсмачнішою в Москві. У ХІХ столітті річку часто називали Синичкою за кольором її води — синім.

Про Студенець нині москвичі й гадки не мають, а провулок зберігся. Побував у Пресненському, як і Грушевський, в лютому, виміряв його довжину — всього півтори сотні кроків. Отже, укладаючи карту перебування Михайла Грушевського в Москві, поставлю на цьому невеличкому провулку виразну крапку. Всі будинки — сучасні, окрім одного, п’ятиповерхового, на розі з Красною Преснею, що займає половину всього провулка. Два поверхи його було побудовано за часів Грушевського — наприкінці ХІХ століття. Оглоблін міг жити в цьому будинку, втім, як і в одному з сусідніх, яких уже немає. Напевне відомо, що у згаданому будинку жив купець Іван Чернов, який тримав у ньому чайний магазин. А зараз тут кафе «Мішель», а ще — магазин «Продукти», аптека… До того ж, у будинку розташовано Управління культури Центрального адміністративного округу.

Чим займалися колеги в Оглобліна вдома? «Балакали собі» та не зійшлися в поглядах на місце Москви в історії України. Через кілька днів, 15 лютого, Оглоблін запропонував… Утім, читаємо в щоденнику:

«Закликав Оглоблін іти вкупі пообідати в якийсь добрий ресторан, на недорогий обід — 1¼ карбованці, і дуже приставав, я одмовився, що живіт болить, а по правді було сором йти й исти обід за 1¼ карбованці. Потім я роздумав, що гля того, щоб вчинити єго волю можна було б кинути ті 80 копійок».

Отже — шкода грошей на дорогий обід. У «Споминах» учений зізнавався стосовно ще гімназичних років: «У мене на все життя зостались деякі звички бідноти, хоч я сам не зазнавав біди, в тім роді, як ощаджування у видатках, в з’їданню всього положеного на мій таріль, поданої мені порції і т. ін.» Та й живіт, якщо признатися, все-таки непокоїв… Ще й на початку березня записував про «коліки в животі». Втім, у відмові йти до ресторану найперше перемогли моральні устої сім’ї Грушевських, закладені ще батьками. Досить нагадати запис у щоденнику трирічної давності: «Закликали вчора хлопці; подумав ввечері й не пішов; попереду побоявся, потім страх той пройшов, а я подумав, що з мене там ніякої користі і мені теж ніякої…» Крім того, Михайло Сергійович знав нестачу грошей. Ще з дитячих років він «всяко щадив свої гроші, видавані мені батьком…». Навіть два десятиліття потому, в щоденнику за 1910 р. записав: «Безгрошів’є обсіло з усіх боків… Аж незносно, так нема грошей»; «Гнітить безгрошів’є».

Відмовившись від ресторану, Михайло Сергійович по-приятельськи зустрічався з Оглобліним у нього вдома: «Ввечері був у Оглобліна, ішов на годину і застряг аж до 9-ої — оце вже в мене вдача! Балакали щиро, хоч мене іноді й спиняли думки».

Грушевський, вочевидь, враховував їхні розбіжності, що виникали в його розмовах із московськими знайомими. Записав 9 березня: «…Заходив до Оглобліна й пробув до 12-ї години, балакав не дуже доривче — тихомирно. Неприємно, що прийдецця мабуть обідати з ними»; 10 березня знову турбувався: «Сегодня обід учиняють архівяне, закликають і мене, мині не хтілось би та вагаюся; дорого коштуватиме і таки принціпіально я не люблю сего». Тому, коли Леонід Зашкільняк пише, що «11 березня Михайло дав у архіві Міністерства юстиції прощальний обід», то він надто перебільшує, та й сам обід, «учинений архівянами», насправді відбувся 10 березня.

З іншого боку, молодий стипендіат не любив, коли йому щось робили задарма, та ще й у Москві. Занотував 13 лютого: «…Була мині халепа — обоє годинника зопсувалися одночасно; срібного оддав направити, а золотому волоска поправили gratis (за дякую. — В. М.); було це мині дуже неприємно». До речі, виявляється, що нестача коштів і небажання Грушевського витрачати їх на колективні обіди та ресторани дивно поєднувалася з наявністю у нього вельми недешевих і престижних речей — срібного та золотого годинників.

Про злощасний обід з «архівянами» 11 березня Грушевський занотував: «На обіді був — ніяково було одмовитись — задля утримання зв’язків, в подяку за щирість таке инче. Було десять чоловік (Холмогоров, Оглоблін, Герц, Голубев, Сторожев, Ковалевський, Нечаєв і Савич). Було доволі весело, просто, тільки Голубев пакостив своєю соромотнечею. Пили за Київську школу взагалі й за школу Антоновича, й за мене, що дав вперше цілу картину Київщини й таке инче».

В останній фразі йшлося про те, що Володимир Антонович, учнем якого був Грушевський, започаткував історичну школу «народницької концепції історії України» (Любомир Винар) із фундаментальною джерельною документацією наукових досліджень. За Грушевського піднімали чарки у зв’язку з друком його монографії «Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава до конца ХІV в.» в «Университетских Известиях» за 1891 р. та окремими виданням. Її називали коротко — «Київщиною» та вважали однією з кращих серед численних історичних праць школи Антоновича. Перший розділ монографії було присвячено історико-географічному описові Київщини, а наступні — громадському устрою та побуту Київської землі, її зв’язкам із зовнішнім світом.

Зауважу, що чотири прізвища учасників обіду Грушевський записав у щоденнику скорочено, скажімо, «Сторож». Коментатор помилково розшифрував, як Стороженко. Ішлося про молодшого помічника редактора Архіву Міністерства юстиції, однолітка Грушевського Василя Сторожева. Між іншим, кілька років потому Сторожев, будучи редактором-упорядником збірника «Русская история с древнейших времён до смутного времени», надрукував у ньому працю Грушевського з історії Київщини. Тому встановлення прізвища Сторожева є важливим. Тим більше, що в 1916–1917 рр. Грушевський неодноразово зустрічався з ним.

Таким чином, разом із Грушевським обідало тоді дев’ятеро чоловік. Із них семеро — працівники Архіву Міністерства юстиції — архіваріуси Василь Холмогоров, Микола Оглоблін, старший помічник архіваріуса Василь Нечаєв, молодший помічник архіваріуса Артемій Ковалевський, надвірний радник Олександр Голубєв, молодший помічник редактора Василь Сторожев, регістратор Михайло Савич.

Можливо, в обіді взяв участь і працівник Головного архіву Міністерства закордонних справ Микола Грен, прізвище котрого Грушевський запам’ятав неправильно. Грен і жив неподалік від Грушевського — у Малому Кисловському провулку. Щоправда, в «Адресе-календаре г. Москвы на 1892 год» відшукав я рідкісне для Москви прізвище професора Карла Герца, який жив у Трипрудному провулку в Арбатській дільниці, проте пов’язати його з Грушевським не вдалося.

Щодо «соромотнечі» Голубєва, то вона напевне не мала надзвичайного і паскудного характеру, тим паче в контексті дружньої чоловічої вечірки з «випивкою», на якій було «доволі весело, просто». Надвірний радник Голубєв, чи не найстарший у компанії, офіційно числився у департаменті Міністерства юстиції й був лише відрядженим для роботи в архіві, тож почувався вільно та незалежно… Скоріше за все, будь-який веселун, котрий «виходив» у чому-небудь за межі релігійно-духовних норм, які сповідував тоді Грушевський, здавався йому соромітником (тим більше, виходець із сім’ї священика, випускник духовної семінарії, яким був Голубєв). Крім того, молодий учений іще з гімназичних років мав комплекси, здобуті «при своїй вражливості й згризливій вдачі». Скажімо, в компаніях він переживав, що в юності «не навчився танцювати… і потім зостававсь при тім переконанню, що я занадто несміливий і незграбний для сього куншту». Взагалі на двадцять шостому році життя Михайло Грушевський за своїм характером і світобаченням суттєво відрізнявся, скажімо, від Олександра Пушкіна чи Тараса Шевченка в тому ж віці.

Читаємо далі про завершення обіду:

«Я закликав звіти Оглобліна до себе, попросив би Сторожева, але вони намірилися їхати далій, і Оглоблін до їх пристав нарешті. Коштували се 5.60!.. І я взагалі почуваю себе сегодня якось винно».

Отже, жалкував, що не зумів запросити до себе в готель Сторожева та Оглобліна. Та ще — Кізеветтера. В щоденниковій нотатці про цю зустріч олівцем було дописано: «Шкода, що не було Кізеветтера». Грушевському хотілося познайомитися з молодим російським вченим, ім’я якого було вже доволі відомим. На жаль, не вдалося…

1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка