Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка15/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   56
Мов на небі висить

Святий Київ наш великий.

Святим дивом сяють

Храми божі, ніби з самим

Богом розмовляють.


«Вернувся з архіва пізно…»
Головне, заради чого Грушевський приїхав у Москву, — це робота в архівах. Він завчасно готувався до цього, зокрема заручився рекомендаціями від свого вчителя, історика Володимира Іконникова. Московським архівом Міністерства юстиції, де найперше молодий учений збирався працювати, тоді керував дійсний статський радник, історик Ніл Попов, і саме до нього завчасно була погоджена й готувалася рекомендація. Проте наприкінці 1891 р. Попов помер, і Грушевський записав у щоденнику 30 грудня: «Вчора прочитав, що вмер Ніл Попов, дуже се мене вразило, — так нагло; й мені се неприємно. Ет, життя чоловіче. Згадав за свои рекомендації, та подумав, що се подобно буде — пропадай мої два з полтіной».

Утім, Іконников написав рекомендацію до нового управляючого архівом Міністерства юстиції, яку Грушевський привіз із собою:

«В Москве находится стипендиат нашего университета М. С. Грушевский. Он занимается собиранием материалов для своей магистерской диссертации… При Вашем всегдашнем внимании к молодым ученым, Вы не откажете ему в… содействии». До речі, цієї інформації немає навіть у докладній розвідці Василя Ульяновського «Знаний і незнаний Володимир Іконников» (див. Іконников В. Історичні портрети. К. : Либідь, 2004).

Тож у Московському архіві Міністерства юстиції ставлення до Грушевського було доброзичливе. Скажімо, на письмовому проханні молодого дослідника накладено резолюцію: «Допустить к рассмотрению документов с извлечениями из них... под личным наблюдением г. Архивариуса Н. Н. Оглоблина». Той був на чотирнадцять років старший від Грушевського, досвідчений в архівній роботі та й архів Міністерства юстиції знав досконало. Але найперше вказівка працювати над документами «под личным наблюдением» недрімливого російського ока багато що пояснює в полемічних розмовах Оглобліна з Грушевським про Москву…

Інформацію про свого опікуна Грушевський прочитав у «Памятной книжке Московского архива Министерства юстиции» (1890):

«Оглоблин Николай Николаевич, надворный советник; родился в Киеве 28 ноября 1852 года; из духовного звания, холост. Образование получил в Киевском Софийском духовном уездном училище (1864–1866), Киевской духовной семинарии (1866–1872), был вольным слушателем в университете Св. Владимира по историко-филологическому факультету (в 1872–73), затем поступил в Киевскую Духовную академию (1873–1877), где кончил курс со степенью кандидата, и, наконец, был слушателем Археологического института в С.-Петербурге (1878–1880), где получил золотую медаль и аттестат. На службу поступил в Архив 3 января 1880 г.; в настоящей должности (архіваріуса. — В. М.) с 10 ноября 1888 г. Имеет орден св. Станислава 3 ст. Состоит членом: почетным — С.-Петербургского Археологического института (с 1888 г.), действительным Императорского Археологического института (с 1888 г.), действительным Императорского Московского Общества истории и древностей российских (с 1885 г.)».

Далі додавався перелік більш як 30 наукових статей Оглобліна. Серед них і ті, що були відомі Грушевському чи зацікавили його: «К вопросу о начале Киевской академии» (1886), «Эпизод из истории обращения киевских униатов» (1889), «Из архивных мелочей о Киеве ХVІІ века» (1889); «К истории открытия Золотых ворот» (1890), «К истории гонений на “литовские книги” в ХVІІ веке» (1890).

У згаданій «Памятной книжке…» містилася також інформація з історії московських Сенатських архівів, які ввійшли до архіву Міністерства юстиції, а головне, були спеціальні глави: «Состав архива и обозрение хранящихся в нём документов», «Обзор учреждений, входивших в состав бывшего Государственного архива старых дел с краткой характеристикой содержания их документов».

Гортаючи сторінки «Памятной книжки…» (234 сторінки!), Грушевський у кінці п’ятої глави знайшов те, що його цікавило: «Литовська метрика»:

«VІІ и последний отдел Сенатского отделения в Архиве Министерства юстиции составляют книги и дела так называемой Литовской Метрики, которая историческою судьбою Польской Речи Посполитой поставлена была в случайную связь с Петербургским Сенатом, именно: книги и акты Литовской метрики, находившейся с начала ХVІ века до 1765 года в Вильне, а после того до 1795 г. в Варшаве, перевезены были в 1796 году в Петербург и часть их, касающаяся внутреннего управления, поступила для хранения и выдачи справок в 3-й департамент Правительствующего Сената, откуда осенью 1887 г. переведена была в Московский архив Министерства юстиции. То устройство Метрики, которое она имеет теперь, дано было ей особою комиссией, учрежденною Министром юстиции Д. В. Дашковым в 1835 году, стало-быть в то же самое время как образован был комитет, приводивший в порядок Московские сенатские архивы, вошедшие потом в состав того же Архива юстиции. Помянутая комиссия разделила все книги метрики на двенадцать следующих отделов».

Затим перелічувалися 12 документальних відділів «Литовської метрики»: «Книги записів», «Книги судних справ», «Книги публічних справ», «Книги переписів», «Книги виписок», «Списки актів», «Книги “Непременного совета”», «Інвентарі (регістри)», «Нові книги (збірники)», «Стародавні акти, написані на окремих аркушах», «Родословні», «Межові карти».

Безперечно, це був успіх! Адже необхідні вченому документи були зібрані воєдино, згруповані. Наприкінці глави п’ятої було вміщено ще й додаткове пояснення:

«Относительно книг Литовской метрики, составленных ранее ХVІІ столетия, следует заметить, что большею частию они сохранились в копиях, писанных в последние годы ХVІ века, и только немногие в подлинниках; на большинстве книг обозначены время их переписи и фамилии переписчиков, на других же этого не сделано. Более подробные сведения о документах Метрики, хранящихся теперь в Московском архиве Министерства юстиции, можно найти в книге: “Описание книг и актов Литовской метрики, составил метрикант С. Л. Пташицкий” (Спб, 1887, ст. VІІІ и 278 в 8), где помещены также краткие очерки состояния Метрики до перевода ее в Петербург и за время нахождения в оном, а равно сведения о лицах, занимающихся делами Метрики с учеными целями. Некоторые из древнейших актов Метрики, в том числе акт Люблинской унии 1569 г., были подробно описаны и частию изданы в книге бывшего метриканта Л. М. Зельверовича: “Литовская метрика при Правительствующем Сенате” (Спб. 1883, стр. 112-я в 8)».

Звичайно, Грушевський не вичерпав і не проаналізував тоді всіх документів Литовської метрики, чи, скажімо, Руської (Волинської) метрики. Не випадково, він знову повертався до їх вивчення, «перебуваючи в Москві літом 1897 р.», поставивши за мету знайти «якого відгомону козацьких рухів 15911596 рр.».

«Дійсно, знайшлося цілий ряд документів, зв’язаних з рухом Лободи й Наливайка, — переважно акти королівського — асесорського чи задворного суду в справах конфіскованого майна учасників козацьких рухів. Додавши до сього ще кілька близьких часом, хоч не належних якраз до сих рухів документів, пускаю їх тепер у світ, як причинок до історії рухів 1590-х рр., а ще більше — до вияснення взагалі початків казаччини».

Так писав Грушевський у статті «Матеріали до історії козацьких рухів 1590-х рр.» (1899), опублікувавши сімнадцять нових документів.

Відомо, що вивчення документів Литовської метрики триває й досі. Достатньо нагадати про спеціальний круглий стіл, що відбувся 2012 р. у Києві (Див.: Литовська Метрика в комплексі пізньосередньовічних джерел з історії України: проблеми вивчення та публікації. Матеріали круглого столу 21 березня 2012 року. К. : Інститут історії НАН України, 2012).

В «Памятной книжке…» докладно розповідалося й про роботу архіву з дослідниками:

«…Одна из задач Архива заключается в допущении посторонних лиц к ученым занятиям с хранящимися в нем историческими документами. Для этих занятий имеется особая зала 21 аршин длины 12 ширины с 9 окнами, в которой и расставлено необходимое число столов и помещена библиотека Архива…

Непосредственный надзор за занятиями в этой зале лежит на библиотекаре… На обязанности же библиотекаря лежит наблюдение, чтобы никто их посторонних не занимался документами и не производил никаких справок по книгам до подачи прошения, в последнем случае могут быть даны только словесные разъяснения. Посторонние занимающиеся входят в библиотечную залу без верхнего платья, папок и портфелей, которые должны быть оставлены у швейцара в передней. Курение и разговоры также не допускаются; для курения имеется особая комната, находящаяся неподалеку и отделенная от библиотеки корридором. Занятия посторонних лиц в Архиве начинаются в 11 часов утра и оканчиваются в 3; в течение всего этого времени библиотекарь должен быть в Архиве, так как в его отсутствие никто не должен быть допускаем до занятий документами».

«Памятная книжка…» містила в собі навіть зразок прохання на ім’я управляючого архівом на випадок, якщо дослідник хотів зробити копії з документів («пригласить перепищиков, рисовальщиков и проч.»). Грушевський скористався цією можливістю і стосовно Московського архіву Міністерства юстиції занотував у щоденнику 25 лютого 1892 року: «Вчора… правив Барські документи (вони вже переписані)…» В результаті всі копії документів у Московському архіві Міністерства юстиції Грушевський отримав. Є запис про це в щоденнику 3 березня: «Одібрав (отримав. — В. М.) в суботу (29 лютого. — В. М.) одбитки (а то вже почав я сердитись, а вчора одпуск)».

Перший запис стосовно роботи в архіві у щоденнику зроблено 13 лютого: «Позавчорашній день вернувся з архіва пізно…» Наступного дня: «Учора — як позавчора; в архіві знайшов дві грамоти київські ХV віку; гля Барщини нема нічого…» Грушевський працював в архіві та 25 лютого: «…Проробив ув архіві до ½ 5 годин». Двадцять восьмого лютого Грушевський зафіксував: «Вчора так само — був в Архиві… В Архиві була чимала ажітація (хвилювання. — В. М.) з поводу, що мав приїхати Самоквасов, справді він був і “обзірав” меж інчого й мене, правда що способом дуже не показним».

Важко сказати, що конкретно малося на увазі, втім, ясно, що Грушевському чимось не сподобався новий керівник архіву. Саме так: виходець із села Стахорщина Чернігівської губернії, російський археолог, професор «истории русского права» (Грушевський) у Варшавському університеті в 1873–1892 рр. Дмитро Самоквасов (1843–1911) щойно був призначений директором Московського архіву Міністерства юстиції. Грушевський, очевидно, знав, що за своїми переконаннями він був монархістом, близьким до чорносотенного Союзу руського народу.

Майже два десятиліття потому, коли Самоквасов помер, Грушевський писав у некрологічній замітці, що «з українством… він не мав ніяких зв’язків, ставився до нього неприхильно, навіть ворожо, особливо в останніх літах свого життя, коли сильно хилився в правий, російсько-націоналістичний бік…». Не змінилося у Грушевського і найперше враження про Самоквасова: «…Дуже неприємне вражіння зробив його виступ на новім полі — директора Московського архіву Міністерства юстиції, одного з найважніших архівів Росії… Підняв против себе величезне невдоволення, змінивши прийняту систему описування архіву і розігнавши архівних робітників. Після сього він став вповні persona ingrata (небажана особа) в російських поступових наукових кругах і тим більше почав хилитися направо» (Грушевський М. Твори у 50 томах. Т. 8. Львів : Світ, 2007. С. 564, 565–566).

Будинок архіву прекрасно зберігся, й на ньому висить меморіальна дошка:

Памятник истории и культуры

Московский архив Министерства юстиции

1886 г.


Архитектор А. И. Тихобразов

Здесь работали учёные: Н. И. Калачев, Д. Я. Самоквасов, Д. В. Цветаев и другие деятели русской культуры

Охраняется государством.

Погодьтеся, що перелік учених біднуватий. Утім, дійсно великого вченого — Михайла Грушевського — в Москві на дошку не запишуть…

Працюючи в Архіві Міністерства юстиції на Великій Царицинській вулиці, Грушевський потрапляв до милого всім москвичам і гостям ареалу Дівочого поля, що простягався від Плющихи до Новодівочого монастиря, який було прекрасно видно від архіву. Тут історично склалася заміська, сказати б, привільна атмосфера, про яку менше, ніж півстоліття тому захоплено писав Гоголь саме на Дівочому полі: «Я в Москве. Дни все на солнце, воздух слышен свежий, осенний, передо мною открытое поле, и ни кареты, ни дрожек, ни души, словом рай… У меня на душе хорошо, светло». Нічого подібного Грушевський у тих московських краях не відчував, тому і теплих споминів про них не залишив.

Про Московський головний архів Міністерства закордонних справ Росії також варто сказати докладніше. У 1724 р. це був Московський архів Колегії закордонних справ для зберігання документів, що втратили дипломатичну актуальність. Майже півтора століття архів розміщувався на Маросейці неподалік від Малоросійського постоялого двору в Хохловському провулку в колишніх палатах думного дяка, дипломата кінця ХVІІ — початку ХVІІІ століття на прізвище Українцев. Особливо відчутний український наголос в історії архіву поставив український і російський історик родом із Ніжина, виходець із києво-могилянських «спудеїв» Микола Бантиш-Каменський (1737–1814), який тридцять років очолював архів, довів до ладу та описав величезну кількість документів. Чотири томи його «Обзора внешней политики России» вважаються класичними. У 1812 р. Бантиш-Каменський вивіз архів на підводах у Нижній Новгород, таким чином врятувавши безцінні документи. В архіві працював і його син Дмитро Бантиш-Каменський (1788–1850) — український і російський історик, археограф, автор праць з історії України та чотиритомної «Истории Малой России». Наприкінці ХVІІІ — початку ХІХ століть в архіві служили юні нащадки найаристократичніших московських сімей — «архивные юноши», згадані Пушкіним в «Евгении Онегине». В першій половині ХІХ століття при архіві діяла Комісія з публікації державних грамот і угод. У 1832 р. архів перейменовано в Московський головний архів Міністерства закордонних справ. У 1870 р. сховище було переміщено до спеціально перебудованої колишньої палати боярів Стрешнєвих, а пізніше — Кирила Наришкіна. Родовий будинок Наришкіних був проданий дружині генерала Миколи Свєчина, а та у 1818 р. продала його Гірничому правлінню, яке кілька десятиліть потому виселили у зв’язку з реконструкцією палацу під Архів Міністерства закордонних справ.

Подивимося на цей архів, так би мовити, очима Грушевського, який у 1892 р. підходив до нього з боку Манежа:

«Минуя Манеж, мы подходим к углу Воздвиженки.

Прямо перед нами продолжается Моховая, направо поднимается Воздвиженка, налево виднеется башня Кутафья и мост к Троицким воротам, верхушки Александровского сада и кремлевская стена. На левом углу Воздвиженки белеет ограда двора Архива Министерства Иностранных дел. За ней, меж деревьями невысокое здание и церковка со звонницей. Здесь стоял дворец Ивана Грозного, когда царь после отъезда из Москвы (1564 г.) согласился “паки взять свои государства” и разделил Русь на опричнину и земщину».

Архів знаходився за два кроки від готелю «Кремль», але Грушевський прийшов сюди лише після того, як одержав Іконникова листа-рекомендацію з Києва: «Одібрав (отримав. — В. М.) лист від Іконнікова — карточка гля Токмакова і Бюлера, лист послав — спасибі за ласку…» (запис у щоденнику від 25 лютого).

Двадцять восьмого лютого Михайло Сергійович записав у щоденнику: «Сегодня збераюся в іностранний архив», а наступного дня занотував з іронією: «Був я ув іностранному архиві — з великою неохотою тай не дурно! Дуже вже там парадно все, й рекомендація Іконнікова наробила шелесту; тім часом робити мині там майже зовсім нема чого. Тра буде покрутитися якийсь час там».

У Російському державному архіві стародавніх актів, який увібрав у себе документи Архіву Міністерства закордонних справ, мені вдалося знайти прохання молодого вченого з України:

«Его Высокопревосходительству господину директору Московского Главного Архива Министерства иностранных дел.

Имею честь покорнейше просить Ваше Высокопревосходительство разрешить мне заниматься в Высочайше вверенном Вам Архиве, в Государственном Древнехранилище и библиотеке делами, документами и книгами, относящимися к истории Подолья с ХV по ХVІ в., имеющими отношение к исследованию моему о барском старостве, с правом делать из них выписки и снимать копии.

Москва, 28 февраля 1892 г.

Стипендиат Университета Св. Владимира по предмету русской истории Михаил Сергеевич Грушевский.

Местожительство: Неглинный проезд, гостиница “Кремль”, № 20».

Значною мірою завдяки Іконникову, який був відомим у Москві своїми працями з історії Росії, до молодого вченого з України Михайла Грушевського справді поставилися з особливою увагою. Сам Грушевський зауважив, що «рекомендація Іконникова наробила шелесту...». Неабияке значення мало звернення Іконникова за підтримкою і до письменника та історика Івана Токмакова, адже титулярний радник Токмаков, старший від Грушевського на десять років, був діловодом у Головному архіві Міністерства закордонних справ. Посада на ті часи далеко не остання. Пізніше Токмаков довгий час працював головним бібліотекарем архіву, видав понад сто книг з історії московських церков. Його праці й досі мають велику наукову цінність, але цей науковий подвиг архівіста поки що недостатньо оцінений. Так що Володимир Іконников знав, кому саме рекомендувати молодого вченого з України.

У Головному архіві Міністерства закордонних справ Грушевський побував і 3 березня, хоча знову занотував у щоденнику: «В іностранному архіві покрутився тільки». Наступного дня він трохи «забарився в іностранному архіві», втім, здається, лише у зв’язку зі знайомством з істориками Віталієм Ейнгорном і Володимиром Уляницьким.

У щоденнику занотував 5 березня про вчорашнє: «Меж инчого в іностранному архіві познаємився із Ейнгорном (і забув з ним попрощатись) і Ульяніцьким — сей при першому моєму вступі обернувся був “свірепо” до мене, а вчора сам прийшов знаємитись, так що се мене потішило». Втім, не треба перебільшувати значення цих знайомств. Надвірний радник, магістр міжнародного права Уляницький був тоді старшим діловодом в архіві, а Ейнгорн викладав історію й географію в 1-й Московській гімназії та прийшов до архіву з метою вивчення документів. Ці знайомства були випадковими (справді, «меж инчого») та й особливих наслідків не мали. Грушевський тоді й не прагнув нових знайомств. Якось Оглоблін сказав йому, що зустрів українського історика Івана Линниченка, котрий дуже хотів з Грушевським познайомитися. Той з явним острахом записав у щоденнику: «Ще прийдецця йти до єго?» Хоча 3 березня у щоденнику зазначив, що напередодні після Рум’янцевського музею «ввечері зайшов до нового знаємого Миколаєнка, добрий хлопець, але без своєнар[одної] освіти». Даних про Миколаєнка немає жодних. Достеменно відомо лише, що він родом з України і познайомилися вони, вочевидь, випадково.

Але, зайшовши в архів Міністерства закордонних справ у день від’їзду з Москви, він, аби не сидіти без діла, скоріше для вигляду, ніж для роботи, заглянув в одну з подільських справ. Раптом побачив королівську печатку! Барські документи! Саме те, що треба! Та послухаємо самого Грушевського: «Був в іностранному архиві — гля приліки, а в гостиції все хтів покінчити, і вже де з ким попрощався, та розв’язавши так, щоб не седіти, перед виходом вязку подольську й звернувши увагу на королівську печать, надибав барські документи. Мусив зостатись іще на день».

Тобто, архів, на який він сподівався найменше, несподівано затримав його в Москві — для знайомства з вкрай важливою справою!

Між іншим, Грушевський, як і будь-який серйозний дослідник, ревно ставився до виявлених ним уперше документів. Скажімо, 23 червня 1892 року, знайшовши у Варшаві нові документи, записав у щоденнику: «…Постали думки, що от мовляв Буданов довідаєцця й скористуєцця». Восьмого серпня ще й дописав згори олівцем: «Сі думки щось і досі не проходять…» Про Михайла Владимирського-Буданова скажу далі, а зараз відзначу, що не треба перебільшувати масштаби документальних удач і знахідок ученого в архіві Міністерства закордонних справ. Немає сумніву, що Грушевський тоді не встиг вповні ознайомитися з документами зі своєї теми, бо їх і досі розшукують сучасні дослідники. Хоча погоджусь із Любомиром Винаром у тому, що «порівнюючи з іншими тогочасними виданнями архівних матеріялів… вибір документів у Грушевського був набагато повніший».

Із щоденника Михайла Сергійовича дізнаємося про його відвідання бібліотеки Рум’янцевського музею. Вперше запис про це Грушевський зробив 25 лютого: «Заходив вчора у Румянцевський музей…»

Тут зупинимося, аби читач зрозумів, наскільки важливим для російської культури був Рум’янцевський музей. Це — перший у Москві публічний музей, поєднаний з бібліотекою. Розташовувався в знаменитому Пашковому домі. У 1892 р. директором Рум’янцевки був дійсний статський радник Василь Дашков. У бібліотеці музею працювали: бібліотекар і три його помічники; хранитель відділу рукописів і слов’янських стародрукованих книг та його помічником, два чергових у читальному залі. У музеї у штаті числилися: хранитель відділу образотворчих мистецтв і класичних старожитностей, хранитель відділу доісторичних, християнських і руських старожитностей, хранитель етнографічного (так званого Дашковського) музею, секретар, архітектор і два чиновники-діловоди. Усього півтора десятка творчих людей та їхні технічні працівники. Але вони так багато робили для культури! Сприяли вони й роботі Грушевського: «Спасибі, прийняли доволі привітно».

У дореволюційному путівнику по Москві читаємо: «Музей этот создан был государственным канцлером графом Н. П. Румянцевым, сыном екатерининского героя, умершим в 1826 г. и оставившим свой музей без средств для дальнейшего развития. В 1861 г. решено было перевезти этот музей в Москву (з Петербурга. — В. М.) и слить его с вновь образуемым здесь музеем». Про Рум’янцевський музей у Петербурзі, заснований у 1831 р., Шевченко згадував у повісті «Художник»: «Нева спокойна и, как гигантское зеркало, отражает в себе со всеми подробностями величественный портик Румянцовского музея…» В 1862 р. при музеї було створено Московську публічну бібліотеку, в основу якої було близько 30 тисяч книг графа Рум’янцева. Її фонди швидко збільшувалися, зокрема за рахунок пожертвувань, іноді навіть цілими домашніми бібліотеками. Наприклад, цар Микола І подарував 9 тисяч примірників різних видань. Свої домашні бібліотеки передали філософ Петро Чаадаєв, історик Михайло Погодін та ін. Особливо важливим було те, що до Рум’янцевки надходив обов’язковий примірник усіх видань, що друкувалися в Росії. Невдовзі бібліотечні фонди нараховували понад 1 млн томів. Іноземний відділ бібліотеки було укомплектовано найкращими книгами, починаючи з 1460 р. до ХVІІІ століття включно. Непогано була представлена перша половина ХІХ століття, гірше — друга його половина. Російський відділ бібліотеки, навпаки, мав значні прогалини до 60-х рр. ХІХ століття, але подальший період був представлений всіма книгами, виданими в Росії.

Михайлу Грушевському було що почитати в прекрасній бібліотеці Музею. Тож і записував коротко в щоденнику. Скажімо, 27 лютого — про позавчорашнє: «…Проробив ув архиві до ½ 5 години…» і вчорашнє: «…З 2-ої до 8 години читав Беловского у Румянцевському музеї… втомився добре — як розбитий був». Наступного разу про відвідання бібліотеки він записав у суботу 29 лютого: «…Пообідавши, пішов у Румянцевський музей…»; 3 березня знову повторив: «В суботу був у рукописьменному відділі Румянцевського музею — спасибі, прийняли доволі привітно»; у понеділок 2 березня: «…В Румянцевському музеї читав Ремоновича…»; 3 і 4 березня знову працював у Рум’янцевському музеї.

У 1896 р. Грушевський опублікував у Львові невеликий огляд «Отчёта Московского публичного и Румянцевского музеев за 1892–1894 гг. Москва, 1895, ст. 120», який почав так: «Цікавість сього справоздання московського музею полягає в описові новонабутих рукописів до рукописного відділу його — однієї з найважливіших збірок рукописних в Росії» (Грушевський М. Твори у 50 томах. Т. 14. С. 297). Певно, Михайло Сергійович звернув увагу на те, що звіт заторкує й той рік, коли він сам працював у Рум’янцевці.

Та не тільки серед книг і документів проводив час магістрант з України. Була у нього й культурна програма.

1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка