Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка14/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   56

«Заходив помолитися за Тараса»
Двадцять п’ятого лютого 1892 року Грушевський знову заходив в Архангельський собор — «помолитися за Тараса». Він зробив те саме і в день народження Тараса Григоровича! Так, того пам’ятного для кожного українця дня, коли 78 років тому в селі Моринці на Київщині, в убогій сім’ї селянина-кріпака народився великий поет України, незабутній її Кобзар…

Не випадково зайшов Михайло Сергійович саме в храм архангела Михаїла, тобто, в Архангельський собор. Йому хотілося, щоб молитва піднеслася від його — Михайлової душі…

Мабуть, уперше в Архангельському соборі молилися за Шевченка, принаймні, такий щирий його прихильник і наступник. В офіційній Москві цей собор був призначений для інших молитов, і правовірні москвичі в ньому думали про… Втім, прочитаємо у фундаментальній збірці статей, упорядкованих Григорієм Георгієвським для «вчительських бібліотек церковно-приходських шкіл»:

«В нем погребены цари и князья русские, из коих многие, быв украшением трона, соделались украшением отечественных летописей. Не постигаю невольного трепета, с коим смотрю я на сии останки державных владык. Они безмолствуют, но мне представляются красноречивыми; они хладны, покойны, но мне кажутся отдающими отчет последнему из своих подданых. Здесь, думаю, здесь только искренняя слеза признательности и благоговения орошает память их, и отсюда несут молитвы за них к престолу Царя царей». У 1892 р. настоятелем Архангельського собору був протоієрей Олександр Невський.

Молячись за Кобзаря, Грушевський раптом подумав, що, будь Шевченко живий, йому не виповнилося б і вісімдесяти. Гостро відчув себе його сучасником, з думками про поета ще раз зайшов у собор «на вечерню». Наступного дня — 26 лютого — в день смерті Шевченка «був на ранній [службі] в приході», весь час думав про нього й раптом записав у щоденнику, що «прейшов на старчий вік!». А здавалося «нічого такого не трапилось»… Тільки з голови не виходив останній Шевченків вірш:

Чи не покинуть нам, небого,

Моя сусідонько убога,

Вірші нікчемні віршувать,

Та заходиться риштувать

Вози в далекую дорогу,

На той світ, друже мій, до Бога…
Тарасів вірш, написаний у лютому 1861 р., тобто всього три десятиліття тому… Як же пророче Шевченко сказав тоді:

Через Лету бездонную

Та каламутную

Перепливем, перенесем

І славу святую —

Молодую безвічную.


Хочу наголосити, що Грушевський завжди, у будь-якому віці, виявляв неабиякий інтерес до Шевченкового життя.

Скажімо, в 1895 р. Грушевський опублікував замітку «Дрібничка до генеалогії Шевченка» (1900). Він обурювався тим, що львівський магістрат відмовив Науковому товариству імені Шевченка назвати іменем поета площу перед будинком зі встановленням там пам’ятника.

У 1903 р. Михайло Сергійович надрукував варіанти кінцевого фрагменту містерії «Великий льох», які надіслав йому Олексій Маркевич (на сьогодні невідомі). Через три роки Грушевський знайшов необхідним повідомити читачів «Літературно-наукового вістника», що у книгарнях з’явився літографічний портрет художника Федора Красицького: «Дуже низька розмірно ціна робить його загальноприступним». У 1907 р. Грушевський відгукнувся на видання у Петербурзі Шевченкового «Кобзаря», назвавши його «найповнішим з усіх теперішніх і авторитетніших від усіх попередніх». 1915 р. учений написав «Переднє слово» до публікації «Матеріалів до історії Кирило-Мефодіївського брацтва».

Докладніше зупинюся на вкрай цікавій замітці «До справи Шевченкових провин», опублікованій Грушевським 1897 р. у «Записках Наукового товариства імені Шевченка». Власне, як писав сам Михайло Сергійович, текст її належить «високоповажаному ученому з України російської», тобто, швидше за все, комусь із московських або петербурзьких українців. Але й досі авторство приписується Грушевському. Втім, для нас це не важливо, бо безперечний інтерес ученого до питання не викликає сумніву.

Наводжу цю маловідому замітку повністю:

«В студії О. Кониського про заслання Шевченка на підставі слів самого Шевченка в його “Записках” (ішлося про критико-біографічний нарис Олександра Кониського «Тарас Шевченко на другому засланні» (1896) та «Щоденник» самого Тараса Шевченка. — В. М.) і листах, що він “за цілий свій вік не вивів ніже єдиної злочинної риси” (насправді, Шевченко писав, що “во всю жизнь… одной черты не провёл предусмотрительной”. — В. М.), висловлено гадку, ніби обвинувачення Шевченка в малюванні карикатур було лише непорозумінням імператора Миколая (згідно з версією Кониського, цар буквально зрозумів вираз із повідомлення О. Орлова про те, що Шевченко “изображал карикатуры” на членів царської сім’ї. Насправді йшлося не про мальовані, а про віршовані шаржі, передусім, у поемі “Сон”. — В. М.) і ніяких карикатур Шевченко в дійсності не малював.



З поводу сього уважаю до речі заявити, що чув я з поважного джерела про карикатуру Шевченка: в актах суду над Шевченком (як відомо, суду над Шевченком не було. — В. М.), що переховуються в архіві III отділенія імператорської канцелярії (в наш час документи зберігаються в Державному архіві Російської Федерації. — В. М.) є карикатурний образок імператриці Александри Федорівни (жінки імператора Миколая) в виді чаплі (такий малюнок невідомий. — В. М.). Чому ж Шевченко, як се показано в студії д. Кониського, не признавав за собою вини малювання “злочинних” малюнків? Він міг або забути про сей малюнок, або не надавати йому значіння. В своїм “Сні” Шевченко прирівнює царицю до “чаплі між птахами”; чи згаданий образок не був ілюстрацією де-небудь на маргінесі віршів? Хоч се буде і сміло, але пригадаю, що запорожці зовсім не зневажали чаплі: відомі вірші, де вона порівнюється з дівчиною:

Славні хлопці пани запорожці,

Побачили вони чаплю на болоті;

Отаман і каже: оце ж, браття, дівка!

А осавул каже: я з нею кохався,

А кошовий каже: а я й повінчався.
Даючи місце сій замітці Високоповажаного ученого з України російської, ми разом з тим висловляєм бажання, аби люди, що бачили акти з процесу Шевченкового, вияснили сю справу. Бо з огляду на існування порівняння з чаплею в “Сні” не виключена можливість, що при усних переказах се порівняння могло перетворитися в карикатуру Шевченка».

Читач, очевидно, помітив, що Грушевський звертав увагу на трактовку Кониським листів Шевченка. Ішлося, зокрема, про поетові листи до Бодянського від 3 січня 1850 року та 15 листопада 1852 року. В першому з них поет писав: «…Господь не благословив моєї доброї долі! — не дав мені докончить віку короткого на нашій любій Україні. Тяжко! Аж сльози капають, як згадаю, так тяжко! Мене з Києва загнали аж сюди, і за що? За вірші! І заказали писать їх, а що найгірше... рисовать!»

Що ж до «злочинного» малюнка, то його не було. Зате Шевченкові поетичні рядки щодо цариці були таки дошкульними:

Цариця-небога,

Мов опеньок засушений,

Тонка, довгонога,

Та ще на лихо, сердешне

Хита головою.

Так оце-то та богиня!

Лишенько з тобою.


Звідки у Шевченка, котрий, скоріше за все, не бачив імператриці Олександри Федорівни, взявся цей шаржово-безжалісний портрет? Коротко скажу про те, чого не знав Грушевський. Перебуваючи в Москві у 1844 р. Шевченко познайомився через Бодянського зі змістом книжки французького письменника, маркіза Астольфа де Кюстіна «La Russi en 1839» («Росія в 1839 році»), що вийшла у світ у Парижі 1843 р. і користувалася великою популярністю в Росії. Саме в цій книзі розповідалося про «надмірну худобу» російської імператриці та про те, що нервові конвульсії спотворювали риси її обличчя, «примушуючи іноді навіть трясти головою». Де Кюстін пояснював це наслідками потрясіння, викликаного виступом декабристів у день коронації її чоловіка на царювання: «Вона ніколи не могла поправитися від хвилювання, пережитого нею в день вступу на престол». Якщо бути точним, то йшлося про саме повстання декабристів, наступного дня після нього Олександра Федорівна записала в щоденнику: «Вчерашний день был самый ужасный из всех, когда-либо мною пережитых… Нельзя было скрывать от себя опасности с этого момента. О, Господи, уж одного того, что я должна была рисковать драгоценнейшей жизнью, было достаточно, чтобы сойти с ума… Боже, что за день! Каким памятником останется он на всю жизнь!» Відомо, що сама коронація довго відкладалася через нервову хворобу імператриці, від якої вона страждала все життя.

Заради справедливості нагадаю, що де Кюстін зазначав: «Імператриця, коли бачиш її зблизька, зачаровує зовнішністю, і звук її голосу стільки ж м’який і ніжний, скільки голос її чоловіка суворий і владний… Імператриця з першого погляду викликає до себе стільки ж довіри, скільки й поваги… Нещастя надає їй виняткової чарівності: вона більше, ніж імператриця, вона — жінка».

Нічого подібного у сатиричній Шевченковій поемі з елементами гротеску й мотивами трагедійності немає; поет був нещадним і до царя, і до цариці.

Нагадаю, що навіть у день смерті російської імператриці 20 жовтня 1860 року Шевченко відгукнувся жорстким віршем, який свідчив, що поетова ненависть до неї нітрохи не згасла:

Хоча лежачого й не б’ють,

То і полежать не дають

Ледачому. Тебе ж, о суко!

І ми самі, і наші внуки,

І миром люди прокленуть!
«Був на службі в приході»
Третього березня 1892 року (вівторок) Грушевський зафіксував у щоденнику: «Позавчора й учора був у церкві, то не писав». Далі він уточнював коротко: «В понеділок був на ранній [службі] в приході».

В якій саме приходській церкві побував Грушевський 26 лютого і 2 березня, сказати однозначно не можу, проте з упевненістю назву три найближчі до його помешкання приходські церкви. Оскільки Михайло Сергійович найчастіше ходив у кремлівські храми, першими зазначу церкву Благовіщення Пресвятої Богородиці на Житному дворі під Тайницькою вежею Кремля (настоятель — священик Микола Лебєдєв) та церкву Ризи покладання Пресвятої Богородиці (настоятель — протоієрей Мефодій Смирнов). Та, скоріше за все, він заходив у церкву Святої Параскеви П’ятниці в Охотному ряду (настоятель — священик Сергій Марков). Цю церкву Грушевський уперше побачив під час приїзду в Москву з батьками у 1882 р., адже вона знаходилася недалеко від їхнього готелю, а через десять років знову була чи не найближчою до готелю «Кремль». Побудована дерев’яною на початку ХV століття, кам’яний храм освячено в 1687 р. вихованцем Києво-Могилянської академії патріархом Іоакимом. Вона стояла на розі Охотного ряду і Тверської вулиці.

Московський люд говорив: «Охотный ряд, кишки говорят, язык песни поёт, брюхо радуется». Тут розміщувалося безліч лавок, торговельних рядів, лабазів, комор, харчевень, трактирів. Можу поклястися, що Грушевський туди не заходив, у щоденнику в ті дні він записував: «…Я й сегодня сказав зробити кашу»; «…Попробував пообідати як треба — вранці сегодня не зовсім добре». Та справа не лише в поганому самопочутті, московський Охотний ряд не був тим місцем, куди кликала Грушевського його душа — категорично не тим… А от у церкву Параскеви П’ятниці — покровительки торгівлі і торговців, на яку набожно хрестилися охотнорядські м’ясники, Грушевський обов’язково заходив. Скажімо, коли він записав у щоденнику, що 8 березня «заходив на вечірнію [службу] до сусідньої церкви», то це могла бути церква Параскеви П’ятниці.

Слухаючи пронизливо-скорботні служби, Грушевський не міг не згадати, що церковний спів став поширюватися в московських храмах саме з України в ХVІІ столітті. Тоді в Україні розквітала багатоголоса церковна музика барокового стилю, яка за своїм високим художнім рівнем, національною самобутністю не поступалася українській бароковій літературі, архітектурі та малярству. Цей спів в Україні називали партесним, тобто багатоголосним церковним хоровим співом, і така назва збереглася до наших днів.

Відомий мандрівник і письменник ХVІІ століття Павло Алеппський писав, що в Україні його вразив особливо спів маленьких хлопчиків у гармонії зі старшими, який линув із самого серця. За його словами, також утішав душу й відганяв сум спів козаків, бо приємний, він ішов із глибин душі й неначе з єдиних вуст. Козаки дуже любили співати за нотами ніжні й солодкі мелодії.

Що стосується Росії, то навіть на Стоглавому Соборі мова йшла про занепад церковного співу в державі, й було ухвалено спеціальне рішення, за яким священикам і дияконам належало відкривати у своїх будинках училища на зразок українських для навчання дітей грамоті, книжному письму та церковним співам. Згаданий Павло Алеппський писав, що московити, не знаючи музики, співали на здогад, — їм подобався низький, грубий і протяжний голос, що неприємно вражав слух. Прекрасні високоголосні пісні вони фактично довго заперечували, дорікаючи цим співом українцям.

Але з часом український церковний спів став проникати до російських храмів, особливо він став відомим у Москві з приїздом сюди з Києво-Могилянської академії Єпифанія Славинецького та Арсенія Сатановського. Прихильником українського церковного співу виявився митрополит новгородський Никон, згодом московський патріарх. Він перший запросив українців співати у новгородському храмі Святої Софії. Поширенню українського церковного співу сприяло й те, що уподобання Никона поділяв цар Олексій Михайлович.

У «Путеводителе-справочнике города Москвы» часів Грушевського серед приходських числилася також церква Різдва Іоанна Предтечі в Боровицькій вежі, в Кремлі. Проте в сучасній енциклопедії «Москва. Все православные храмы и часовни» (2009) зазначається, що «немає майже ніяких відомостей про богослужіння в новому (тобто зведеному у 1848 р. — В. М.) Предтеченському храмі…», тому його розглядати не будемо, хоча Грушевський міг заглянути й сюди.

Була ще неподалік церква Успіння Божої Матері на Успенському вражку (Газетний провулок). Існувала щонайменше з 1531 р., а перша письмова згадка датується 1601 р. У 1857–1860 рр., тобто в часи приїздів Шевченка до Москви, була повністю перебудована й освячена у вересні 1860 р. митрополитом Московським Філаретом. Дорога нам, українцям, тим, що 6 квітня 1861 року на сороковини смерті Шевченка, Бодянський організував у церкві Успіння Божої Матері панахиду по поету, про що повідомляла газета «Московские ведомости» 8 квітня 1861 року: «6-го апреля, в сороковый день смерти Т. Гр. Шевченко, некоторые почитатели поэта собрались в церкви Успения (что в Газетном переулке), где и выслушали с благоговением панихиду по покойном поэте». Починаючи з квітня 2007 р. у церкві щороку відбуваються панахиди, організовані Культурним центром України в Москві. Коли у квітні 2013 р. проходила сьома така панахида, настоятель храму священик Володимир Лапшин назвав її традиційною. Цю традицію необхідно зберігати і продовжувати…

Нарешті, Грушевський бачив багато разів, принаймні, коли приходив працювати в Головному архіві Міністерства закордонних справ церкву Ірини Мучениці при самому архіві. Вона була відтворена в стилі ХVІІ століття й освячена, як і архівне сховище, за десять років до приїзду Грушевського — у 1882-му. Про цю церкву в адресній книзі «Вся Москва» за 1892 р. читаємо: «Св. Ирины Мученицы (при Главном архиве Министерства иностранных дел, на Воздвиженке). Причта нет, приписана к церкви Воздвижения, что в бывшем Воздвиженском монастыре». До речі, у храмі, крім Іринінського престолу було ще три — Нікольський, Параскеви П’ятниці та Знаменський.

У неділю 8 березня Михайло Грушевський звично відвідав кремлівські храми і найперше вранці зайшов у каплицю Іверської Божої Матері біля Воскресенських Воріт, «але молебні там правлять тільки увечері…». Тож увечері «заходив на вечірнію [службу] до сусідньої церкви й на молебен до Івер[ської каплиці] — молився щиро».

Ще записав того дня: «…Вчора побачив я, що в мене на висках волосся сивіє — не з меду!.. Не хотілося б кидати швидко народного діла — одначе воля Божа да будет!» Характерний запис! Він уже давно знав, усвідомив, що покликаний Господом для справи народної. Ще в гімназії, 15 листопада 1883 року, записав у щоденнику: «Ось ці дні задумав я, що гарно було би зробитись ватажком гурту українського, зробитись, як то кажуть, передовим бойцом усіх хлопців, любящих свою Вкраїну». Минуло майже десять років, а колишній «самітній мрійник» продовжував сумніватися, чи зможе, чи встигне… І тому переживав, мучився, відчував сум’яття в душі…

Та ще безкінечні мирські спокуси — хай і не доведені до реального вчинку, але ж які виснажливі, тривожні. А молоде марнолюбство, що й молитвою не виводилося…

Двадцять другого жовтня 1888 року записав у щоденнику:

«Не можу молитися, що єго й робити?! Так блукають думки — й не то, щоб їх вабила моя праця, а так куди вітер війне. Тщеславіє таке, що не вбереш; вчора Добр[овольський] сказав, що в мене “осмисленне лице, не так як...” Це мині потім крутилося в голові цілий день. Здаєцця не то щоб чоловік, як би собака яка небудь мене похвалила, то я тим би пишався.

А вночі знову снилося сороміцьке усяке.

Межі сперечками людськими

Серед змагань і метушні

встають мені перед очима

Могилки ваші затишні:

Стрункі тополі на сторожі,

Каміння вимите дощем,

Старі кущі жасмину, рожи

І хрест оплетений блющом.

Мовчать листки, мовчать птахи

А в далині, в красі довічній

Встають сніговиї верхи...
Хай Біг простить мені, ця дума віршова придумалася у церкві...»

Упродовж років не відступав, не покидав сумнів: «Ну й не злинувався я, чи не угруз в покої плоцкім? Борони Боже й спаси мя» (12 січня 1889 року); «Не знаю, що вже робити з проклятою плоттю; що дальше мабуть, то гірше… Господи, прости і положи камень огражденія о устах моїх і усміри плоть мою» (19 жовтня 1890 року); «Каявся так же, що скверні маю думки, грішу рукоб[лудієм] (хоч тепер далеко рідше, хвалити Бога)…» (6 серпня 1892 року).

Наголошу, що перше перебування в Москві за часом відноситься до періоду, коли молодий і бентежний Грушевський активно шукав опору життя й роботи в релігії. Досить сказати, що за місяць перебування в Москві він понад десять разів побував на службах, причастився й так само більше десяти разів «обійшов церкви», молився в них, відвідав Троїце-Сергієву лавру. Він сам говорив, що студентські роки пройшли під тиском «підвищеної релігійности», а «гостру полосу релігійности», пережиту на третьому десятку років, пов’язував з успадкованими від матері рисами характеру — «неврівноваженість, потреба постійного відчуття якоїсь мети», якій треба повністю віддаватися, «потреба в якихось сильних відчуваннях, не стільки радісних, скільки болісних».

А був же час, коли в гімназії десь у «четвертій класі» він, як успішний учень і любитель книжок, став одним із «помічників бібліотекаря», а це давало можливість… Утім, послухаємо самого Грушевського: «Була ще та вигода, що такі помічники бібліотекаря вибороли собі фактичне право під час богослуження стояти не в церкві, а в бібліотеці, для нагляду за порядком… Се давало деяку пільгу в відбуванню церковної повинности, не треба було “строїтись” в парах, можна було вийти з церкви покурить». Більше того, Грушевський писав, що в ті часи «церковщина інтересувала мене не більше, ніж всяке інше знання…».

Але, ставши «старшим учеником», гімназист Грушевський «хотів мати не тільки грунтовні ширші відомості, але і тверді підстави світогляду — морального і громадського». Таке сильне і усвідомлене прагнення до «ідеального громадського характеру» неминуче привело до глибокої віри в Бога. Водночас, у чесної, чутливої, «згризливої» натури виникло болюче, життєво важливе питання: «Прихожу ко Господу і що скажу єму?»
«Прихожу ко Господу і що скажу єму?»
Ось, як описував Грушевський свої тодішні почуття, переживання, боріння у «Споминах»:

«…Я зійшов на небезпечний грунт християнського православного аскетизму, що на протязі двох тисячоліть вигострював свою вигадливість на таких рецептах обмежування і задавлювання своєї індивідуальності. Ся сфера мені була добре знайома з родинних традицій, з шкільної науки “закону божого” і з тої лектури, до котрої я тепер став себе змушувати силоміць — замість тої “світської” літератури, до котрої тягли мене всі бажання. Я, наприклад, став наломлювати себе до священня всякого роду свят — не тільки вистоювати пунктуально всякі богослуження, а і поза тим “святити” сі дні — не читати нічого, крім церковної, релігійної літератури, котрої подостатком назбиралось у батька з його семінарських часів і з пізніших його надбань — в зв’язку з працями над підручником. Таке святковання на аглійський, пуританський спосіб було мені глибоко противне — але я тому саме наломлював себе до нього, тому що се мені було таке противне…



Всіма силами свого інтелекту я протестував против тому забобонному формалізмові, котрому піддався — і тим не менше виконував різні обряди, тратив масу часу на ходження до церкви, повторювання по кілька разів тих самих молитов — тому що прочитав їх без повної уваги і скуплення — десь в процесі читання думка моя відбігла на хвилю, чи що…

Я трясся від гніву, тратячи час на те, щоб піти зрання до церкви — і не смів противстати такій гадці, раз вона у мене з’явилася, з сердечною тугою і нудився в церкві, і пропускав університетські години — хоч уважав то своїм обов’язком — бути скрупулятним і точним в своїх університетських повинностях; виконувати їх не за страх, а за совість. Далі і далі я зовсім перестав читати белетристику, тому що се була моя найбільша втіха. Я перестав ходити до театру, на оперу, на музику, з тих самих причин. Я перестав писати белетристичні речі і натомість перекладав на українське житія святих — бо белетристика, мовляв, підтримує в людині своєвільні, гріховні потяги…

Я котився похилою площею — борюкався і не міг спинитись, і був сам свідомий сеї небезпеки».

Дуже важливе для розуміння тодішнього Грушевського зізнання, воно дозволяє багато в чому зрозуміти й пояснити життя й поведінку Михайла Сергійовича в Москві. Прийнято вважати, що він задовго до приїзду в Першопрестольну «позбувся релігійного аскетизму» і «втягувався у повноцінне життя». Та й сам Грушевський свідчив у серпні 1892 р., що «перші 2‒3 роки університецькі, роки найбільшого аскетизму здаюцця мині чимсь дуже давнім». Справді, студентський «аскетичний ригоризм» і «підвищена релігійність» поступово слабшали, але такі речі не зникають миттєво, за одну ніч або навіть один рік. Отже, «втягувався» в позацерковне життя, хоча релігійні та інші рефлексії частенько давалися взнаки. Він сам написав про московські сторінки свого щоденника: «Бачу, що завше мене щось гнітило, мучило. Не знаю, чи то од Бога мині хрест, чи я сам єго собі зробив?»

Висока релігійність Грушевського час від часу перегукувалася з його заглибленням у Гоголя, в молитву в розумінні Гоголя. Ось два записи в щоденнику, що стоять поряд. Сімнадцятого вересня 1888 року:

«Віру Богу Моєму Триєдиному, єго любити усім серцем бажаю, на єго сподіваюся єдиного за себе й усіх. Віру в церков Святую. Аминь. Аминь. Твори зо мною і нами якоже хощеши, якоже можеши, якоже веси, Боже наш, Аминь, Аминь, Аминь!..»

Кілька днів потому — 21 вересня — занотовує: «Гоголь перестав писать і дух і думки єго тоді були дуже похожі на мої…»

Тоді, у двадцять два роки, Грушевський прочитав «Выбранные места из переписки с друзьями». Зрадів, дізнавшись про Гоголеве повчення, що «не треба домагатися іншої постаті, аніж дав Біг, а силкуватися на своїй корисним буть». Саме тоді наче молотом вдарила думка: «А як кінець? Аджеж після смерті що?» Записав у щоденнику: «Читаю Гоголя потрошку; ой багато єсть схожого зо мною». Микола Васильович збуджував уяву і думку, спонукав прирівнювати його долю до своєї, викликав роздуми: «Я прочитав Гоголеві листи, здебільшого багато схожого; в одному листі він пише перед смертю, що сподіваєцця на Божу ласку чи докінчать свої твори, що він вірить у се — але єму не вдалося. Тепер така думка: чи то Біг на краще зробив, однявши у Гоголя письменську кебу (вміння, дарування, здібність. — В. М.), не давши докінчити єму, що Біг чем нагородив за єго каяття, за єго побожність, чи Гоголь помилився, одбігши свого письменства?…Оцю другу думку я часто маю в голові, але як перша права?»

Пізніше все більше й глибше цікавився життєвою драмою Гоголя, порівнював зі своєю долею і своїми прагненнями, здобуваючи уроки для самого себе — вкрай важливі уроки!

Між іншим, осмислюючи власний життєвий досвід, Михайло Сергійович дійшов висновку, що «на сій похилості зкотився і згинув наш великий земляк Гоголь; перейнявшись високими гадками про свою місію учителя життя, він природно, з погляду православного аскетизму прийшов до переконання, що таке учительство має здійснитися не сатирою, не комедією, не белетристикою, а в формі справжніх поучень, і згорів, не здужавши пережити такої зради свому справжньому покликанню?»

Грушевський вважав, що Гоголь був людиною, замученою страшною суперечністю природних потягів своєї вдачі і жорстких імперативів аскетичного християнства:

«Мені теж грозило коли не психоз, не монастир, то якесь лицемірство на розстайних дорогах реальних вимог життя і переписів церковної моралі. Але у мене при всіх моїх збоченнях лишився твердий і непохитний стрижень, котрий кінець кінцем утримав мене над берегом пропасті — се моя свідомість національного обов’язку. Перше — людина мусить заплатити свій довг громадянству, свому людському колективові, а потім уже журитися своїм індивідуальним спасенням чи самодосконаленням. Предки наші проспали свої часи, пролежали під грушкою свої часи, протратили запаси національної свідомості… Нам дісталося в уділ обов’язок надолужити занедбане і розтрачене своєю енергією і витривалістю в активності і творчості. Сей культ громадсько-національного обов’язку взяв гору над аскетичними страшилами, відогнав їх і кінець кінцем…» (виділено мною. — В. М.).

Звернемо увагу на поняття «культ громадсько-національного обов’язку». Справді, один культ було замінено іншим, не менш важливим і сильним, і в розумінні Грушевського «служіння національному життю, національній культурі діставало санкцію майже релігійну!».

Потрясаюче зізнання, що є ключем до розуміння всієї подальшої подвижницької діяльності Грушевського.

Перебування в Москві в 1892 р. виявило ще досить високий ступінь релігійного «формалізму» й духовного самокатування, але воно значно швидше, ніж вдома, вигострювало саме стрижень національного обов’язку.

Відчуття високої релігійності й аскетичного оціпеніння з часом минулося, проте запальне прагнення молодого Грушевського до Бога «заради народу нашого», не викреслиш з його життя. Глибока релігійність могутньо вплинула на світогляд майбутнього вченого і громадського діяча.

Не можна і припустити, щоб у Грушевського було звертання до Бога, подібне Шевченковому, з вічними питаннями, як точно зазначив Іван Дзюба, «про невідповідність світу Божому задумові, чи то про неясність цього задуму, і чому Він терпить спотворення Свого образу, і доки терпітиме неправду і наругу з Себе…».

Не нам на прю з Тобою стати!

Не нам діла твої судить!

Нам тілько плакать, плакать, плакать

І хліб насущний замісить

Кровавим потом і сльозами.

Кати згнущаються над нами,

А правда наша п’яна спить.

Коли вона прокинеться?

Коли одпочити

Ляжеш, Боже, утомлений?

І нам даси жити!

Ми віруєм твоїй силі

І духу живому.

Встане правда! встане воля!

І тобі одному

Помоляться всі язики

Вовіки і віки.

А поки що течуть ріки,

Кровавії ріки!


Хоча Шевченко свято вірив і щиро молився, хоча він попереджав свого читача й застерігав самого себе, насправді він ставав на прю з Господом. Але це було дозволено лише Шевченкові!

Перечитуючи Грушевського, звертаєш увагу на те, яке велике значення надавав він дослідженню історії релігії та церкви в Україні, а також історії різних конфесій, релігійним обрядам, духовним віршам. На початку 90-х рр. минулого століття в Києві видано збірку творів Грушевського, що включає популярні й наукові праці вченого з духовних питань і висвітлює концепцію їх розвитку від стародавніх часів до початку XX століття (Грушевський М. С. Духовна Україна : збірка творів. К. : Либідь, 1994). Зокрема, в книзі вміщено грунтовну науково-популярну працю Грушевського «З історії релігійної думки на Україні» та вибрані з «Історії України-Руси» сюжети про історію церкви і релігійне життя. Крім того, збірник споряджений дуже цікавою науковою розвідкою Ігоря Гирича і Василя Ульяновського «Релігія та церква в житті й творчості Михайла Грушевського», в якій уперше було досліджено проблему релігійності великого українця та його ставлення до різних конфесій. Учені вважають, що Михайло Грушевський був людиною внутрішньо глибоко релігійною, коли розуміти під релігією, окрім сакрально-конфесійного змісту, духовність, високі моральні якості, самоорганізованість і самодисципліну, ідеалізм у душі в поєднанні з раціоналістичним розумом, віру у вселюдський поступ. До того ж, Грушевський оцінював релігію як духовний феномен, який здійснює передусім культурно-моральну функцію, а церква, як організація, має сприяти розвиткові національної ідеї.

Саме в Москві, 21 лютого 1892 року, Грушевський записав у щоденнику потаємні думки свої, що й нині пронизують душу:

«В імя Боже! Амінь. Се прихожу ко Господу і що скажу єму? Я прихожу каятись б то, але доброго каяття не почуваю. Мині тяжко — се правда, тяжко — так що й світ немилий часом, і я готовий впастися в розпуку, й мині б хтілося добути од Господа просвітлення й заспокоєння!



Правда, я почуваю винним себе за те, що не можу зречися самолюбленія, що мині хочецця особистого щастя на сім світі, що я вдаюся надто в світову діяльність, колотнечу, покриваючи се (правдиво чи ні?) наче б працею загля народу свого, загля освіти і правди; що я холодний до діла святого надмирного, що я заздросливий, славолюбний, строптивий, скверними думками спокушаюся, празднословний і таке инче — се я почуваю... Але — я не почуваю так цієї вини, як своє нещасття, тяготу свого життя. Окаянний!..

Я часто і навіть у сю годину міркую собі, що я над міру чоловік нещасливий, що я ніколи не маю спокою, не кажучи вже про щасття, що я завше тягну час свій як раб, як наймит, котрий тільки тоді може почувати себе більш менч спокійним, як забуде своє становище, як то зо мною буває у праці. Що я наче б прагну доброго, тікаю злого, цураюся тяжких, явних гріхів, сповняю потроху заповіді (фарисей окаянний!) — і я не маю з того втіхи. Все те, що може здатися добрим, є як би заплата мита, щоб потім іти своїм шляхом, заплата невільна, без любови, а — як зло неминуче б».

Зверніть увагу — глибоко віруючий Грушевський почувався нещасним: ревно виконуючи релігійні обряди й настанови, він не відчував утіхи — духовної утіхи! Більше того, почувався грішним, навіть проклятим, адже саме так трактується слово «окаянний», яким він неодноразово картав себе:



«В мені завше наче седить ворог, котрого я боюся; коли я зроблю що добре, я боюся, що він присікаєцця й буде вимагати мимо волі моєї ще й ще, й я не можу оборонитися од єго; я почуваю себе безсилим, немощним перед їм. Що то — совість правдива чи сожженна? Мині більше здаєцця, що це остання. А як я помиляюся? Інчі мої гріхи, як там празднословіє чи що — то дріб’язки перед цім головним страшним становищем, цею мукою, цею непевністю. Я боюся часто, щоб не збожевіліти! Я боюся вдатися в розпуку; часом в мене встають сумління страшні, і тяжкий страх вічности й смерти…

Боже, пожалься й спаси мене!..

Боже, прости! Як той казав — вірую, поможи моєму невіррю; так я кажу — каюся в свому окаянсьтву, поможи моєму непокаянію. Але не отвержи мене — як сказано: і молитва єго будет в грех — сего да не буде зо мною. Уповаю на милость твою, прошу — прости й помилуй мене й моїх!»

Господи, яка покаянна щирість і чистота! Який молитовний крик душі! Здається, ці слова закарбувалися в свідомості чи підсвідомості Михайла Грушевського на все подальше життя.

Таким чином, очевидно, що в Москві, в атмосфері чимось чужого і ворожого міста Михайло Сергійович по-особливому глибоко виявляв свою власну вдачу, розмірковував над нею, нещадно картав себе.

Та й після Москви, півтора місяця потому, будучи вже у Сестринівці, ввечері в чисту п’ятницю Грушевський знову комплексував:

«Приїхавши до Сестринівки, збувся я й колотнечи своєї, але трохи згодом знову поставали докучні і тяжки думки — то за стіпендію, чи варт її брати з погляду бідніщих… то знову з поводу тіх грошей, що я по правді не обіцяв — згадав за се, прочитавши готування до останнеї сповіді. Після московської сповіді я був в тому переконанню, що не зв’язаний щодо грошей нічим. Часами мені бува тихомирно — от як і сегодня на служенії. Каюся тобі, Боже, що я холодний до небесного й у суєті лежу, славолюбний, заздрісливий, празднословний. Спекулююся поганими думками й роблленням. Горе, малодушний я, полохливий, униваючий! Строптивий і себелюбний! І що инчого гріху — Боже, Боже, просвіти мене і во благая управі! Прости Боже!»

Ось як запала в пам’ять Михайлу Сергійовичу «московська сповідь»!

Отже, дні, проведені в Москві у лютому-березні 1892 року були продовженням боротьби Грушевського з самим собою для спасіння свого в ім’я Господа. Він розумів, що людина повинна мати свободу вибору, але головне, який вибір зробити. Головне, до чого веде свобода. Понад усе боявся стати рабом гріха. Там, де гріх, там смерть духу! Раб Господній — ось вибір. Але не поривати з його життєвими намірами, з його стремлінням принести максимальну користь українському народу. Він уже виривався на простори наукової та громадської роботи, але боявся того, що геніально висловив Федір Достоєвський: страшно стати противником Богу. Можна сказати, що на московських сторінках щоденника Грушевський постав серйозним, самозаглибленим, духовно змученим, неусміхненим. А той же Достоєвський справедливо зазначав, що справжній характер людини можна виявити, коли вона сміється…

Утім, сáме московське перебування багато в чому допомогло Грушевському звільнитися від аскетичних комплексів, сумнівів і гризот заради праці в ім’я України. Не випадково, що за кілька місяців — 6 серпня 1892 року — він записав у щоденнику:

«Я думав… що тра, оскільки можна менче, піддаватися свому малодушію й аскетичному формалізму, що тра як більше щирости й свободи моральної, вдачи не ліцемірної, а щирої й вільної до добра й любовної праці гля людей!»

У цьому контексті важливо познайомитися з підсумковими нотатками Грушевського щодо 1892 р., записаними в щоденнику 1 січня 1893-го:

«Ще один рік, хай благословить єго Біг і не пом’яне всего злого нашого, що чинили минулими часами. Хтілося б, щоб був сей новий рік лекший од попередніх, одначе воля Господня да будеть на мині; дай Боже тільки, щоб все було на користь, а то минулі непогоди іноді нітрили, ніщили й силу й снагу. Дай Боже дерзновенно і неосужденно ходити перед Тобою во славу і на користь народові нашому й усій людскости! Помилуй і благослови, й поможи, пощасти моїм близьким!»

Час минав, а Грушевський продовжував самокатуватися дорогою до Господа. Скажімо, ще за півроку, у червні 1893-го, записав у духовному сум’ятті:

«Боже, Боже, ти видиш серце моє й не потрібуєш слів моїх… Я знаю, що я не вартий, що я скверний і нечистий; од тяжких мук останніх (я не знаю — чи вони-то моя вина, чи тільки послані з Твого дозволу?) Я впадаю в униніє, наближаюся до розпуки, впадаю в лінівство, недбальство, балакучість, сквернословіє; до того спокушаюсь (хоч рідше) скверними помислами й рукоблудством (останніми часами — ні); я дражливий, сухий і холодний (почасті — через ті муки, самолюбний (хоч тепер менче може — після останніх випадків і мук). Я знаю врешті, що я поганий і не достойний, і нічого не зробив, щоб наблизитися до Тебе, але Ти благий, святий, Ти наблизися й зійдеш до мене».

Наприкінці 1893 року: «Также плоть моя мене поборює каторжна. Так тяжко часом!.. Слава Тобі Боже, що дав сили перенести все, що було минулого року. Дай же сили перебороти все і дерзновенно йти, куди веде розум і совість…»


«Обійшов церкви…»
Оскільки тема відвідання Грушевським храмів у місті є вкрай важливою для розуміння його духовного самовідчуття, хочу, щоб мій читач уявляв собі загальну реальну картину церковної Москви, тим більше, що в різних сучасних джерелах спостерігається невиправданий різнобій у цифрах.

За Шевченкових часів у Москві діяло близько 400 церков (для порівняння: в Петербурзі на той час їх було 169, у Казані — 74, в Ярославлі — 66, у Нижньому Новгороді — 52) і понад 20 монастирів. Тарас Шевченко все це запримітив, тільки-но познайомився з Москвою, і пам’ятав усе життя. Свідченням є запис у щоденнику 13 вересня 1857 року, коли поет, повертаючись із заслання, побачив Казань і згадав давно почуту приказку:

«Казань — городок —

Москвы уголок…


Сегодня поутру увидел я издали Казань (Шевченко плив пароплавом з Астрахані до Нижнього Новгорода. — В. М.), и давно слышанная поговорка сама собою вспомнилась и невольно проговорилась… Как издали, так и вблизи, так и внутри Казань чрезвычайно живо напоминает собою уголок Москвы: начиная с церквей, колоколов до саек и калачей, — везде, на каждом шагу, видишь влияние белокаменной Москвы». Кількома словами, що стосувалися Казані, Шевченко передав характерні риси Москви. У першу чергу її «белокаменность» і «першопрестольність», що пізнавалися, передусім, через храми й церковний дзвін. У Шевченковій повісті «Близнецы» читаємо стосовно Москви часів наполеонівського нашестя: «Как жертва всесожжения, вспыхнула святая белокаменная…» У листі до Бодянського від 1 травня 1854 року поет згадував про життя у «вашій білокаменній».

Згадаймо, як про це писав Пушкін:

Перед ними

Уж белокаменной Москвы,

Как жар, крестами золотыми

Горят старинные главы.


Як бачимо, образ «белокаменной Москвы» у Пушкіна й Шевченка збігається. Золото сотень церковних бань, яке вражало весь світ, стало головною образною характеристикою старовинної Москви — «Москва Златоглавая». Легкою рукою генія Шевченко доторкався до образно-символічного обличчя Москви.

Уже згаданий французький маркіз Астольф де Кюстін, який відвідав Москву майже водночас із Шевченком, захоплено писав: «Величезна кількість церковних бань, гострих, як голки, шпилів і химерних вежок горіло на сонці… Щоб ясно уявити собі всю своєрідність картини, яка відкрилася переді мною, треба нагадати, що православні церкви обов’язково завершуються кількома банями… Кожна з них увінчана хрестом найтоншої філігранної роботи, а хрести, то позолочені, то посріблені, з’єднані не менш уміло між собою ланцюгами. Спробуйте уявити собі картину, яку неможливо навіть передати кольорами, а не те, що нашою бідною мовою!»

Наприкінці XIX століття в Першопрестольній в Кремлі, де найчастіше бував Михайло Сергійович, налічувалося понад 20 соборів, церков і монастирів, а за його межами — понад 330 церков і 19 монастирів (13 чоловічих і 6 жіночих). У них служили понад 1 200 єпископів, архімандритів, протоієреїв, священиків, дияконів і псаломників (Путеводитель по Московской святыне. М., 1887 ; Москва, её святыни и памятники. М., 1904 ; Краткий указатель кремлевских церквей. М., 1915).

Москва буквально всіх вражала великою кількістю храмів дивовижної краси, золотом куполів і багатоголосим церковним дзвоном: «Как солнца зарных ста знамён — / Ста жарких глав затеплил свечи» (В’ячеслав Іванов).

Поет-арбатець Сергій Соловйов, довгожитель будинку № 55, в якому в 1916 р. поселився Михайло Грушевський, патетично виголошував у вірші «Москва»:

Не замолкнут о тебе витии,

Лиры о тебе не замолчат,

Озлащенный солнцем Византии,

Третий Рим, обетованный град.

Не в тебе ль начало царской славы.

Благочестьем осиявший мир.

Семихолмный и золотоглавый,

Полный благовеста и стихир.
Норвезький письменник Кнут Гамсун, який побував у Москві невдовзі після Грушевського, писав із захопленням: «У Москві близько чотирьохсот церков і каплиць, і коли починають дзвонити всі дзвони, то повітря тремтить від безлічі звуків у цьому місті з мільйонним населенням. З Кремля відкривається вид на ціле море краси. Я ніколи не уявляв собі, що на землі може існувати подібне місто: все навколо рясніє зеленими, червоними й позолоченими маківками і шпилями. Перед цією масою золота у поєднанні з яскравим блакитним кольором блідніє все, про що я коли-небудь мріяв».

Як прекрасно сказала сучасниця Михайла Грушевського російська поетеса Марина Цвєтаєва:

У меня в Москве — купола горят,

У меня в Москве — колокола звенят.


Москва ввійшла в історію як місто сорока сороков (ідеться про об’єднання московських храмів). У Володимира Даля читаємо, що в старовину рахували сорокáми: перший сорок, другий і т. д. (тобто 1 тис. 600). Утім, уже Даль застерігав, що насправді церков «лише близько тисячі». Гарячий прихильник Шевченка, корінний москвич Іван Бєлоусов писав: «У Москві, кажуть, сорок сороков церков, і це близько до істини». Але храмів було значно менше. Німецький мандрівник Іоганн Георг Коль звернув увагу на різночитання щодо кількості московських церков: «Загальну кількість їх встановити дуже важко, і різні автори дають про це різні відомості. У той час, як одні говорять про півтори тисячі московських храмів, інші визначають їх загальну кількість у п’ятсот, а треті скорочують цю цифру до двохсотшістдесяти. Все залежить, звичайно, від того, як проводити підрахунок і що розуміти під церквою».

Втім, якби порахувати всі церковні вівтарі з престолами, то цифра перевалила б за сóрок сороков. Скажімо, у 1917 р., коли Грушевський жив у Москві, в місті налічувалося 1620 престолів християнських віросповідань, а храмів — 848. У сучасній енциклопедії «Москва: все православные храмы и часовни» (2009) зазначається, що церков і монастирів «було у першопрестольному граді понад вісімсот». Стосовно радянської Москви скажемо, що у 1990 р. у ній діяли 171 церква, а 263 — були закритими. Ще 433 — знесено. Наступного десятиріччя більшість закритих церков передано Православній Церкві.

Що ж до сóрока, як об’єднання храмів, то найчастіше він налічував менше, ніж чотири десятки церков. Утім, не завжди. Скажімо, у другій половині ХVІІ століття у Москві, за деякими даними, нараховувалося 943 церкви, об’єднані у шість сороков, тобто в одному сороку налічувалося майже вчетверо більше церков, ніж мало бути. У документах, які мені доводилося вивчати, сорока нараховували від 14 до 35 храмів. Вони були розділені на староства і благочинія (відділення).

До новітньої праці «Храмы Москвы: энциклопедия шедевров православия» включено близько 280 храмів, об’єднаних у 13 благочиній (у кожному благочинії — від 12 до 40 храмів). Ще — 10 соборів Московського Кремля й установ Московської патріархії та 12 монастирських храмів. Тобто, до московських шедеврів православ’я нині включено три сотні храмів (підраховано за книгою: Храмы Москвы: энциклопедия шедевров православия. М. : Эксмо, 2010).

Словосполучення «сорок сороков» міцно ввійшло як у церковний ужиток, так і у світське життя. Як тут знову не згадати Марину Цвєтаєву:

Семь холмов — как семь колоколов,

На семи колоколах — колокольни,

Всех счетом: сорок сороков, —

Колокольное семихолмие!
Не можу не сказати, що і святонебесний Київ, у який повернувся з Москви Грушевський, повнився божественним дзвоном. Нагадаю, як хвилююче писав Тарас Шевченко:

1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка