Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка13/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   56

«Місце проживання — готель “Кремль”»
Але ж як і чим приїхав Грушевський до Москви? Потягом. Київ із Москвою тоді пов’язувала Курсько-Київська залізниця (відкрита в 1868 р.), її потяги приходили на Нижньогородський вокзал, який з 1861 р. знаходився за містом біля Покровської застави на перетині Нижньогородської вулиці та Рогозького валу (на лівому боці нинішньої Нижньогородської вулиці). Сюди і приїхав молодий магістрант Михайло Грушевський (це вже пізніше залізничні колії були подовжені вглиб міста, де й було зведено в 1896 р. нову будівлю Курського вокзалу, а Нижньогородський вокзал розмістився в його правому крилі).

Москва тоді вже була великим містом з населенням понад 900 тисяч жителів. Це значно менше, ніж у Лондоні, Парижі й Берліні, але більше, ніж у Києві чи Львові. Шість московських залізниць приймали в рік близько 3 мільйонів пасажирів. А далі вони розчинялися у московському багатолюдді. Зосереджений на майбутній роботі, Грушевський доволі швидко добрався до свого московського помешкання.

Де саме він поселився? Мені вдалося знайти тодішню московську адресу Грушевського, написану власноручно, в документах Російського державного архіву: «Местожительство: Неглинный проезд, гостиница “Кремль”, № 20». В іншому місці писав: «Жительство имею в гостинице “Кремль”, около Манежа, № 20».

Здається, все напрочуд зрозуміло. Та насправді розбиратися з цією адресою довелося довго. Найперше виявилося, що готель «Кремль» не зафіксовано в жодних адресних, довідкових книгах і путівниках. Особливо прикро, що він не згадується і в «Адресе-календаре г. Москвы на 1892 год». Узагалі ця адреса-календар завдала чимало клопотів. У ній не було системного підходу до подачі інформації, тому не вистачало важливих відомостей. Скажімо, вміщено адреси магазинів «Галстуки», «Трости для священников и других духовных лиц», «Конторские книги». Проте не було зафіксовано жодної адреси книжкових лавок та жодного прізвища книгопродавців, навіть найвідоміших. Наприклад, зазначається торговий дім «Эрб и Атрыганьев», але найпильніше дослідження не виявить адреси вже згаданої книговидавничої фірми «Наследники братьев Салаевых» тощо. Взагалі в адресних і довідкових книгах, як правило, називалися «кращі готелі»: «Великий Московський» на Неглинній вулиці, «Дрезден», «Лоскутний» та «Париж» на Тверській, «Європа», «Континенталь» біля Малого театру, «Слов’янський базар» на Нікольській вулиці, «Північний готель» на Каланчовській вулиці — кращих у ті часи було трохи більше десяти.

Годі було й думати, що Грушевський міг поселитися в якомусь із таких дорогих готелів. Далі йшли «Подвір’я та мебльовані кімнати»: «Подворья представляют нечто среднее между гостиницей и меблированными комнатами». Серед півтора десятка відомих у Москві подвір’їв було й «Кремлівське» біля храму Василя Блаженного: «Кремлёвское — против церкви Василия Блаженного»; «Кремлевское — Покровский собор». Природно було припустити, що саме в цьому подвір’ї і поселився Михайло Грушевський, маючи на увазі, що в простонародді, в московському побуті воно могло називатися «Кремль».

Майже відразу виникла й інша версія. На початку Неглинної вулиці (проїзду), біля Трубної площі ще в 1865 р. було побудовано недорогий готель, у скромних кімнатах якого знаходили собі притулок студенти Московського університету. З 1870-х рр. будинок належав колишньому ямщику Єчкіну. Його мебльовані кімнати згадуються в оповіданнях Антона Чехова й, кажуть, що сам письменник бував тут. Але до чого ця інформація? Річ у тому, що будинок Єчкіна числився під № 20. Той самий, який зустрічаємо в записі Грушевського. Можливо, він і поселився тут?

Але, якщо Грушевський абсолютно точно записав адресу, навіть назвавши номер своєї кімнати (№ 20), то версії про «Кремлівське подвір’я» та Єчкінський дім № 20 відразу ставали неспроможними. Тим більше, що Неглинний проїзд, де, за свідченням Грушевського, він жив, з’явився в 1817–1819 рр. на місці схованої в трубу річки Неглинної, що протікала через Манежну площу, Александрівський сад, вздовж Кремлівської стіни до впадіння в Москва-ріку. Виходить, що Грушевський поселився все ж таки «біля Манежу», як він і писав.

Узагалі всі ці версії виникли виключно тому, що довго не вдавалося знайти готель «Кремль», який називав Михайло Сергійович. Уже навіть припускав, що Грушевський допустив якусь неточність у назві адреси свого проживання.

Але в процесі пошуку на очі потрапила листівка кінця ХІХ століття «Історичний музей і Міська дума» (вміщено у книзі). На ній зображено ці дві величні споруди, а в лівому нижньому куточку можна прочитати вивіску готелю… «Кремль»! У Неглинному проїзді! Сумніву не залишалося: Грушевський був скрупульозним у фіксації своєї московської адреси.

Із тією листівкою я пустився на пошуки місця, де стояв готель «Кремль», у березні 2013 року. Далекий березень 1892 р. був однозначно теплішим, сонячнішим і комфортнішим за холодний і сніжний березень 2013-го. Такого Москва не знала багато десятиліть. Але погода цікавила мене лише побіжно. Тримаючи листівку, як надійний компас, установив, що тодішній Неглинний проїзд фізично поглинуто Манежною площею. Власне це сталося ще в 1938 р., коли під час будівництва метро й реконструкції Манежної площі було знесено цілий квартал між Охотним рядом та Історичним музеєм. Нині тут споруджено торговий комплекс «Охотний ряд», відкрито водоток, який малопереконливо імітує русло річки Неглинної і споруджено недоречні скульптури церетелівських коней, які, кажуть, узяті з російських казок. Краще б уже посилалися на те, що на цьому місці наприкінці ХІХ століття весь час тупцювали справжні коні — тут була прикремлівська стоянка візників. Частина ж колишнього Неглинного проїзду — це сучасна Манежна вулиця (між Кремлівською набережною і Манежною площею). Значну ділянку Манежної вулиці, як раніше й Неглинного проїзду, займає сам Манеж.

Готель «Кремль» знаходився приблизно на рівні поважної будівлі Московського університету, який бачиш, як на долоні, саме з цього місця. На листівці видно, що будинок «Кремля» був уже старим і непривабливим. Тільки цим і можна пояснити, що в такому «золотому» куточку Москви функціонував готель із помірними цінами.

Та й з географічної точки зору так ідеально міг поселити гостя з Києва, мабуть, лише Микола Оглоблін, який опікував Грушевського в Москві. З Оглобліним Михайло Сергійович був знайомий із часів, «коли він був у Києві протоієреєм Софійського собору», як стверджують деякі автори. А насправді Оглоблін уже тринадцятий рік працював у Московському архіві Міністерства юстиції і лише приїжджав до Києва, в тому числі у студентські роки Грушевського. Що ще треба було молодому науковцю? Знайомий, який добре знав Москву, і, головне, — московські архіви — подарунок долі. Багато років потому Грушевський згадає Оглобліна як «заслуженого архівіста».

Від готелю «Кремль» — два кроки до Головного архіву Міністерства закордонних справ на Воздвиженці, а від нього — на відстані руки Рум’янцевський музей з бібліотекою. Та й до Московського архіву Міністерства юстиції недалеко, кілька зупинок на конці. Треба було користуватися Арбатською кінно-залізною дорогою, що пролягала від Ільїнських воріт до Новодівочого монастиря — по Театральному проїзду й через Воскресенську площу, а далі — Неглинною вулицею, тобто і повз готелю «Кремль», Воздвиженкою, через Арбатську площу, Арбат, Смоленську площу, вулицю Плющиха й по Дівочому полю, тобто і Великою Царицинською вулицею. Навряд чи Михайло Сергійович брав візника — це було задорого. Та і взагалі, мабуть, іноді ходив пішки. Принаймні, на Воздвиженку й на Мохову — напевне. Скажімо, 29 лютого записав у щоденнику: «Був я ув іностранному архіві… Звіти, пообідавши, пішов у Румянцевський музей…»

Цікава подробиця. Паралельно Неглинному проїзду пролягав Лоскутний провулок, який упирався у Тверську вулицю й давав назву розкішному готелю «Лоскутний», в якому у вересні 1916 р., відразу після приїзду Грушевського з Казані до Москви, поселили його друзі. Жахнувшись тоді ціни за номер, учений винайняв квартиру на Арбаті, про що розповім у наступному розділі.

Лоскутний провулок отримав свою назву від лавок Охотного ряду, де торгували всілякими клаптями, шматками (лоскутами. — рос.) хутряних і сукняних виробів. З іншого боку готелю «Лоскутний» знаходився провулок охотнорядського походження — Обжорний, який і розшифрування не вимагав.

Вийдемо хоча б один раз на мить з дешевенького готелю «Кремль» разом із Грушевським. Перед нами відкривається дивовижний вид на справжній, дорогоцінний Кремль, його цегляні стіни та вежі, золоті собори й височенну дзвіницю Івана Великого; оголені дерева Александрівського саду, що тій порі не затуляли дивовижну красу.

Тарас Шевченко, який три десятиліття тому добирався до Кремля пішки Тверською, записав про нього у щоденнику (вів російською мовою): «…Он всё-таки оригинально прекрасен». А ще назвав його «старым красавцем Кремлём». Нічого подібного в щоденнику Грушевського, який містить понад 20 московських записів, у тому числі великих за обсягом, ми не зустрінемо. Здається, Михайло Сергійович залишився байдужим не лише до визнаних у всьому світі красот Кремля, але й до Москви в цілому.

Кожного разу, виходячи з готелю, Грушевський неминуче зачіпав поглядом яскраво-червону величну будівлю Історичного музею, що була зведена в «руському стилі» десять років тому. Ліворуч нього щойно завершилося будівництво в тому ж стилі масштабної й урочистої будівлі Московської міської думи — її освятили 1 травня 1892 року. Дума виглядала ошатно-живописною завдяки використанню декоративних форм давньоруського зодчества… Проте Михайло Сергійович у щоденнику навіть не натякнув на ці дві знакові московські будівлі, що суттєво змінювали на краще обличчя центру. Він не назвав і Історичний музей, навіть відвідавши в ньому виставку картин Іллі Рєпіна…

Не торкнувся Грушевський і Моїсеївської площі, що на перетині Тверської і Мохової, яка отримала назву від Моїсеєвського жіночого монастиря, відомого з ХVІ століття і закритого в 1764 р., а він же добре пам’ятав її ще з 1885 р., коли вперше побачив на площі каплицю Олександра Невського, збудовану за два роки до того в пам’ять про загиблих у російсько-турецькій війні 1877‒1878 рр. офіцерів і солдат. У 1892 р. бачив її щодня, бо каплиця знаходилася за два кроки від готелю «Кремль». Пізніше, в 1916‒1917 рр., коли Грушевський жив на Арбаті, каплиця сусідила з новітнім готелем «Національ».

Не згадував учений більше і Манеж — грандіозну споруду, збудовану 1817 р. на честь перемоги над Наполеоном. Він призначався для військових оглядів і навчань, парадів: «№ 108. Экзерциз-Гауз, военный на Моховой ул.». З 1831 р. Манеж використовувався також для проведення виставок, народних гулянь, концертів. «Путеводитель-справочник города Москвы» часів приїзду Грушевського дає ще й практично невідому загалу інформацію: «В Манеже происходит учение солдат и стрельба в зимнее время». Інший довідник «По Москве» повідомляв: «Против Университета протянулось от угла Никитской улицы до самой Воздвиженки огромное здание Экзерцизгауза или Манежа. Он имеет в длину 79, а в ширину 21 сажень…»

Можна припустити, що Грушевського більше цікавили людський мурашник у центрі Москви, живописна стоянка візників біля Історичного музею, переповнена конка з людьми не тільки всередині, а й нагорі під вікнами готелю…
«Заходив до Оглобліна»
Утім, і про це Грушевський нічого не записав, а зосередився на коротких нотатках про роботу в архівах і бібліотеках для написання магістерської дисертації про Барське староство. Як відомо, тему підказав ученому його вчитель Володимир Антонович, очевидно, наприкінці вересня 1890 р. Принаймні, в щоденнику Грушевського занотовано 30 вересня, що він «бачився з Каманіним (учнем Антоновича. — В. М.), дуже привітно, балакали й за Бар…».

Грушевський проаналізував суспільний лад Поділля, висвітлив і внутрішню історію Барського староства у ХVІІІ столітті. За оцінкою Дмитра Багалія, монографія «поставила його високо серед працівників над документальною історією України». Наведу й коротку оцінку сучасного грушевськознавця Леоніда Зашкільняка:

«Праця про Барське староство була серйозним академічним дослідженням, покликаним зробити грунтовно-доказовими, переконливими різні аспекти вивчення минулого українських земель. Розгляд Барського староства, як єдиного територіального і адміністративного комплексу з XV до кінця XVIII століття, давав можливість докладно вивчити як шляхту, так і інші соціальні верстви місцевого населення, прослідкувати рухи і зміни устрою цього куточка українського Поділля. Найбільше уваги вчений приділив колонізаційним процесам, адміністративно-територіальному устрою, становищу шляхти та інших верств в динаміці їх змін та на загальноподільському тлі. Час, що минув після появи цієї праці Грушевського, переконливо довів: вона залишається унікальним дослідженням; нічого близького до неї в жанрі локально-регіональної історії (а саме в цьому жанрі її написано) дотеперішня історіографія не має, а вивчення питань, котрих він у ній торкнувся, мало зрушилося з місця відтоді, як вона була видана» (Грушевський М. С. Щоденник (1888–1894 рр.). К., 1997. С. 250–251).

Той же Зашкільняк наголошує, що, ініціюючи видання нових документів з обраної теми, підтримане Київською археографічною комісією, Грушевський поклав на себе велику відповідальність: «Інтереси видання документів вимагали доопрацювання матеріалів в архівах Москви і Варшави. Саме цим і був змушений займатись у 1892 р. професорський стипендіат». Як відомо, Грушевський став ним у травні 1891 р.

Таким чином, праця про Барське староство була замислена й усерйоз прийнята до реалізації великими істориками старшого й молодшого поколінь.

Але тоді, в Москві, Микола Оглоблін виявив явне незадоволення дисертаційним вибором Грушевського, говорячи його словами, «жалкував з поводу моєї теми»: «Оглоблін казав, що можна подумати з теми, що я залінувався, потім, що взагалі теми діссертаційні низчають якось, пишуцця вони з кар’єристичних поглядів; се мині було дуже неприємно чути; я боронив, але не дуже уперто». Його самого це трохи дратувало, бо наступного дня неминуче здавалося, що боротися треба було таки впертіше: в таких випадках «було тяжко, й була думка за моє страшило-компроміс, хоч мав, що сказати навпроти» (запис у щоденнику 1 січня 1893 року).

Те, що значно русифікованому Оглобліну не сподобалася тема Грушевського з історії українського Поділля, можна зрозуміти. Проте стосовно того, що молодий магістрант «залінувався»… Шаповал і Верба пишуть: «Михайло Сергійович і сам розумів, що тему про Барське староство обрав невдало. Вона вимагала титанічних зусиль. Мабуть, ніколи в житті вчений так інтенсивно не працював». Справді, сам історик в «Автобіографії» визнав, що тема магістерської дисертації була «обрана нещасливо»:

«Прийшлося вложити масу праці, щоб зробити з неї щось відповідне, і хоч в результаті вийшла книга досить цінна (хоч і дуже спеціальна) з дуже мало обробленого поля суспільно-національної історії Поділля ХІVХVІІІ ст., але результати роботи розмірно до вложеної в неї праці були досить невеликі, і треба було великого завзяття, щоб не кинути своєї роботи серед дороги. Щоправда, дуже тверда школа архівальної роботи, яку я мусив для неї перебути, — сотки переглянутих актових книг, робота в архивах Київа, Варшави, Москви не пішла в ліс і віддала свої услуги мені потім».

На мій погляд, учений значно скромніше, а, головне, точніше від сучасних коментаторів оцінив свій магістерський труд: не перебільшуючи його значення для розвитку історичної науки, але належно поціновуючи набутий ним унікальний і значний досвід архівної й наукової роботи, вкрай важливий для створення в майбутньому його справді видатних праць.

Утім, повернемося до Москви. Невдовзі після приїзду Грушевського вже перше заторкування в розмові з Оглобліним імперської Москви виявило розбіжності в їхніх поглядах: «Ввечері ходив до Оглобліна, балакали собі, але як я почав казати за Москву — не погодились; очевидячки він добре закліматізувався». Минуло два тижні, й вони знову повернулися до розмови про Москву та Україну: «Позавчора (23 лютого. — В. М.) ото як я балакав з Оглобліним, балакали за Галичину, за відносини України до Московського государства, а далі таки переїхали на мою тенденційність, на Київщину й Барщину; се все мині трохи надає суму». Таким чином, очевидно, що з боку Оглобліна йшлося не про «лінуватість» Грушевського, а про його «тенденційність», тобто відверте небажання вливатися в когорту проросійських істориків, що дратувало Оглобліна. Вже будучи в Україні, 29 березня Грушевський мимохідь занотував у щоденнику вкрай важливе: «Питання про об’єктивізм часто і в Москві я порушував з Оглобліним».

Грушевський відвідав московського «покровителя» і втретє, про що записав 3 березня: «…Ввечері був у Оглобліна, по єго проханню — здержувавсь і балакав про стороннє, та таки не счувся, як знову перейшло на те ж…» У тій розмові Оглоблін сказав, що у листі запитував про Грушевського у його київського знайомого історика й архівіста Івана Каманіна, і той «назвав мене ярим». Пізніше Михайло Сергійович дописав угорі олівцем: «Каманін казав, ніби ні». Втім, це не має жодного значення. Без сумніву, Грушевський й Оглоблін не зійшлися в поглядах на Москву та її роль в історії України-Руси.

Виходець з України Оглоблін здався Грушевському вкрай «акліматизованим», що таки дуже дратувало. В цьому контексті наведу цікавий сюжет із замальовки «Землячок», уміщеної Грушевським до праці «По світу. З подорожніх вражень»:

«Я перейшов до ресторанного вагону й опинився за одним столиком з якимсь панком досить неясного віку і трохи дивних, напружених манер у всій поставі, рухах і мові. Він заговорив до мене по-російськи. Я відповів йому, і радий, що знайшов компатріота, він пустився мені поясняти, що він в перший раз їде за границю, й розпитувати про все і вся.

Ви русскій? — спитав він мене слідом.

Я українець.

Він трохи невірно подивився на мене і згодом сказав:

Я теж малорос, харківець, Харківського університету, і походжу з старої малоросійської родини; мої предки були полковники. Але я почуваю себе русским, і українофілів у Харкові є малесенька крапелька, яка не має ніякого значення в житті. В Києві їх трохи більше, але се теж тільки маленький гурток, без усякого значіння.

Може, й не так без значіння?

В кождім разі все се українофільство не має ніякої будучності, і Україна зіллється дуже скоро з Росією без останку.

Такі, як ви, малороси, робите дуже лиху прислугу і Україні, й Росії, підтримуючи такі гадки, а перед усім ілюзію, буцімто ви представляєте собою українську суспільність, яка нічого не хоче, нічого не потребує й якої вся програма існування вичерпується тим, щоб якнайскорше розпуститися в російськім морі.

Сі слова панка зачепили. Він почав говорити про державні інтереси Росії, її сили й могутності…»

Звичайно, що в даному випадку не йдеться про буквальну схожість описаної ситуації з Оглобліним, але ширше — про феномен «землячка». Грушевський об’єктивно оцінював власне дослідницький хист Оглобліна, пізніше згадував у своєму огляді «Чтений» публікацію ним «Обозрения столбцов и книг Сибирского Приказа (1592–1768)». Василь Доманицький писав Грушевському на початку 1904 р., що «в праці Оглобліна велика скудость ukrainica», але вислав йому у квітні «огляд праці Оглобліна».

У лютому-березні 1892 р. Грушевський, перебуваючи в Москві, на мій погляд, був, якщо так можна сказати, живим уособленням Шевченкової максими, хоч і толерантно схованої в душі: «Бо москалі чужі люди, / Тяжко з ними жити; / Немає з ким поплакати, / Ні поговорити».

Справді, навіть побутова поведінка молодого вченого випливала з того, що він слідував ідейній настанові свого вчителя Володимира Антоновича, про, так би мовити, відросійщення українського історичного розвитку. Ситуація була непростою, болючою, про що свідчить запис у щоденнику 6 березня: «Вчора, повертаючись з Оглобліним, знову засперечалися, мині се аж надокучило. Господи, Господи, помилуй нас!»

Утім, і пізніше — 9 березня — він «заходив до Оглобліна й пробув до 12-ї години, балакав не дуже доривче — тихомирно».

Зауважу, що молодий Грушевський й до того частенько «зривався» в розмовах про Москву, навіть серед своїх. Ось у щоденнику є запис від 18 жовтня 1888 року про те, що він відвідав Володимира Антоновича й Івана Нечуя-Левицького: «Вернувся: трохи часом проривався, молов звичайно про Москву…»


«Заходив у храм Спасителя…»
Перша згадка про поїздку в Москву в щоденнику Грушевського зустрічається 22 січня 1892 року: «Радили мині не виїздити ще якийсь час, і мині самому шкода їхати; але як розміркую, то страх, бо не знаю, скільки прийдецця пробути у Москві».

Щоденникові записи безпосередньо в Москві Грушевський почав 9 лютого 1892 року, проте приїхав у місто раніше: «Позавчора заплатив за місяць [за готель] — по 7 березіля». Тобто, він відразу розраховував працювати в Москві не менше місяця, хоча вагався, бо були на те свої причини: «Сі два дні почував себе доволі погано — почуття виноватости — з поводу все ж тіх грошей; спокуса звичайна; ще до того була в мене трясця й вагався з поводу того, чи їхати швидко, чи зоставатись».

Під «трясцею» малося на увазі, що на час приїзду в Москву сталося щось із животом, може, чимось отруївся в дорозі. Дев’ятого лютого записав: «Живіт мій наче був поправився, і я вже зрадів, та сегодня мука знову налезицця, я й сегодня сказав зробити кашу»; 10 лютого «попробував пообідати як треба — вранці сегодня (11 лютого. — В. М.) не зовсім добре».

Щодо «почуття винуватости з поводу грошей», то 21 лютого Грушевський сам розкрився в щоденнику: «От уже місяців з п’ять як мене тяжко мордує думка про гроши… Мині не шкода б тих кілька сот, але це тільки випадок, питання ж загальне — питання про свободу духа, про того моєго мучителя — хто він, од Бога чи ні?» Ішлося про пожертвування власних невеликих збережень на благодійні цілі, скажімо, «на голодающих», на «запомогу холерним». Пізніше, влітку 1892-го, він запише в щоденнику: «У мене все таки смущеніє й далі, боюся, щоб не було таке ж тяжке, як і зімою, тоді о кілько пам’ятаю, думка була формульована отак ніби — а що якби я схтів гроші оці (500) оддати на голодних — тоді тра їх у батька взяти, або щоб прислав…»

Тож він мордувався грошима, яких у нього й не було, навіть невеликими сумами. Скажімо, 24 лютого, записуючи про причастя, Грушевський знову комплексував: «Мені потім з’явилася думка, що я нічого не сказав про 10 рублів — але властиве не в їх сила, і я се зробив зовсім не зумисне, прости Господи!» У серпні того ж 1892 року Михайло Сергійович записав: «Вчора на служенії думав, що як Господь схоче, щоб я обернув ці гроши, чи частину їх на якесь доброчинство, то напутить мене, а як я буду піддаватися цім думкам, то вони мене до решти замордують».

Цікаво, що рівно за рік після московських комплексів — 14 лютого 1893 року — Грушевський зробив дуже цікавий запис у щоденнику:

«Ввечері вчора читав оці записки — торік що було. Меж инчого цікаво було з поводу справи з грошима, котра тепер якось налагодилась — себто почуваю себе не зв’язаним щодо неї — хоч не знаю, оскільки глибоке й щире се почуття…»

Тож знову-таки сумнівався…

Утім, повернемося до московських церков. Судячи з усього, по приїзді Грушевський найперше пішов у кремлівські храми, бо вже 9 лютого, в неділю, записав: «Сегодня також був на ранній [службі] в Сіноді; потім обійшов церкви, був й у Спасителя…» (тобто в храмі Христа Спасителя).

Справді, головна контора Московського святійшого Синоду знаходилася в Кремлі. В московському довіднику тих часів зафіксовано: «Московская синодальная контора (В Кремле, при соборе 12 апостолов)». Про «Синодальний дім» у Кремлі читаємо в авторитетній книзі «Москва, её святыни и памятники» (1904):

«С северной стороны Успенского собора расположено старинное здание синодального, бывшего патриаршего дома или патриаршей Крестовой палаты. Оно выстроено патриархом Никоном в 1655 году. Здесь находится примечательная церква во имя Собора Святых Двунадесяти Апостолов или синодальная нижняя, именуемая также патриаршею… В этом же здании помещается патриаршая, ныне Синодальная, библиотека, содержащая в себе большое количество (свыше 1500) древнейших рукописных книг, греческих и русских».

Проте, звичайно, Грушевський приходив не до Синодальної контори й Синодального дому. Він, як сам свідчив, відвідував кремлівські храми. Скажімо, навпроти Успенського собору стояла вже згадана Синодальна церква дванадцяти апостолів, про яку писав Грушевський у щоденнику 16 лютого: «Не знаю, як бути з говінням — в Сінодальній церкві часи в 12 годині!» Взагалі «обхід церков» означав найперше відвідання Грушевським основних соборів і церков Кремля.

Сам Кремль знаходився за два кроки від однойменного готелю, в якому поселився Михайло Сергійович. Найшвидше він міг потрапити на територію Кремля через Красну площу й Спаську вежу, що на східній частині, а також через західну кутню Боровицьку вежу — відстань від готелю була приблизно однаковою. В першому випадку він обов’язково бачив, ступивши на Красну площу, ліворуч Казанський собор, який був храмом-пам’ятником перемоги в 1612 р. над польськими інтервентами. (Його було освячено 1636 р. у присутності царя Михайла Романовича і князя Дмитра Пожарського.) Далі на Красній площі Грушевський ніяк не міг обійти пам’ятник Козьмі Мініну та Дмитру Пожарському — перший пам’ятник у Москві. Про нього писали: «Единственным и достойнейшим украшением самой площади служит великолепный памятник из бронзы Минину и Пожарскому». Автором пам’ятника був український скульптор Іван Мартос, який виліпив національних героїв Росії зі своїх синів. У Москві та і в Росії цьому пам’ятникові надавали величезного значення, що вилилося в написі на ньому: «Гражданину Минину и князю Пожарскому — благодарная Россия лета 1818».

Неподалік Спаської вежі не можна було не зупинитися перед храмом Василя Блаженного, збудованим у середині ХVІ століття на честь підкорення Казанського ханства. Перед очима Грушевського мальовничо здіймалися вгору вісім стовпоподібних храмів, які групувалися навколо 9-го центрального шатрового стовпа. Проте Михайло Сергійович не затримувався й уже повертав до Спаської вежі, проїзної, фактично головних воріт Кремля. Вона була побудована 1491 р. італійським архітектором П’єтро Антоніо Соларі. Декілька разів годинник на Спаській вежі міняли, а в 1852 р. фірма «братів Бутентоп» встановила на ній куранти. Опівдні вони грали гімн «Коль славен наш Господь в Сионе» українського композитора Дмитра Бортнянського, а о 9, 15 і 18 годині — Преображенський марш. Цю музику Грушевський не міг не чути.

Під курантами висів образ Нерукотворного Спаса, перед ним кожен мав знімати шапку, входячи в Кремль. Віршувальник Федір Глинка писав:
Кто Царь-колокол подымет?

Кто Царь-пушку повернет?

Шляпы кто, гордец, не снимет

У святых в Кремле ворот?!


Якщо Михайло Сергійович направлявся в Кремль через Боровицьку вежу, то він прогулювався Александрівським садом уздовж західної стіни Кремля. Раніше тут протікала річка Неглинна, вмурована в підземну трубу (пам’ять про неї залишилася в назві вулиці, на якій жив Грушевський). З часом річка обміліла, зацвіла й стала заболочуватися, в неї почали викидати сміття, вода позеленіла й смерділа. З усім цим не стали миритися, і в 1819–1823 рр. архітектор Осип Бове розбив сад, який відразу полюбили москвичі. Історик Олексій Малиновський, який саме у цей час видав свою книгу «Обозрение Москвы», свідчив: «На том месте, где за несколько месяцев видели зловонный ров, грязью и нечистотою наполненный, возродился как будто мановением волшебства прелестный вертоград с зеленеющими деревьями и благоуханными цветами. По обеим сторонам главной прямой дороги, обсаженной в четыре ряда рослыми липами, расположены в английском вкусе клумбы с кустарниками и цветами, мимо которых извиваются побочные дорожки. В первом саду сделан близ городской стены грот, коего арку поддерживают четыре колонны; между развалинами, поросшими мхом, излучистая, едва приметная лестница ведет на вершину грота, где во время гулянья гремит музыка». В офіційному виданні також читаємо: «На месте грязного оврага, куда сваливались все нечистоты, где протекала болотистая речка Неглинная, раскинут… прекрасно спланированный сад с чистыми дорожками, с липовыми аллеями, кустарниками и цветами, обращённый одною стороной к Кремлю, другою — к улице Неглинной и простирающийся до берега Москвы-реки».

Згаданий Малиновським грот, який зберігся донині, був увесь покритий написами і віршиками, за тактовним свідченням очевидця, «дуже поганого змісту». Так було й за часів Грушевського, втім, думаю, він до гроту не заглядав…

Повертаючись до храмів у Кремлі, зауважу, що їх «обхід» Грушевський робив фактично слідом за Шевченком, хоча й кілька десятиліть потому. Щодо перших приїздів у Москву в 1844 і 1845 рр. поет писав, що «тілько вже не лічив ворон на Івані великому». В пасхальну ніч з 22 на 23 березня 1858 року Шевченко відвідав великодню службу в Кремлі і записав у щоденнику: «Если бы я ничего не слыхал прежде об этом византийско-староверском торжестве, то, может быть, оно бы на меня и произвело какое-нибудь впечатление, теперь же ровно никакого. Свету мало, звону много, крестный ход, точно вяземский пряник, движется в толпе. Отсутствие малейшей гармонии и ни тени изящного. И до которых пор продлится эта японская комедия?

В 3 часа возвратился домой и до 9 часов утра спал сном праведника».

Цікаво, що водночас із Шевченком один із кремлівських храмів відвідав Лев Толстой, який дивився на релігійне дійство зовсім іншими очима: «Пошёл… на площадь в Кремль. Глазеющий народ. Зашёл в церковь. Хорошо! Христос Воскресе!»

У передпасхальний день 13 квітня 1840 року Микола Гоголь, за свідченням Сергія Аксакова, також побував на святому клаптику московської землі: «…Мы все отправились в Кремль, чтобы услышать на площади первый удар колокола Ивана Великого».

У 1892 р. Великдень припав на 4 квітня, а Грушевський виїхав із Москви на три тижні раніше. Проте кремлівські храми (саме храми, а не територію Кремля!) він відвідував ревно. Прослідкуємо за щоденником ці відвідання. Десятого лютого Грушевський занотував, що «учора вранці по служеніи заходив у храм Спасителя…» (тоді настоятелем храму був протоієрей Олексій Соколов). Храм будувався з 1839 р. упродовж більш як чотирьох десятиліть й був освячений у травні 1883 р., тобто за дев’ять років до того, як у ньому молився Грушевський.

Михайло Сергійович не залишив про храм Христа Спасителя жодної оцінки чи враження.

Все ж уявімо собі хоча б дорогу — церковну (!) — до цього храму, пройдену Грушевським. Вийшовши з готелю, він повертав праворуч у напрямку Манежу, на розі Нікітської та Мохової вулиць бачив найперше церкву Тетяни Мучениці при Московському університеті. Рівно сорок років тому — в лютому 1852 р. — в ній відправили похорон за Миколою Гоголем. Обійшовши Манеж, в якому була церква Миколи Чудотворця, Михайло Сергійович повертав біля Борисоглібських воріт до будівлі Головного архіву Міністерства закордонних справ з витонченною церквою Ірини Великомучениці, первісно повернутої композиційно для огляду з царської резиденції в Кремлі, а далі йшов Моховою до Пашкового дому. Перед ним у глибині стояла церква Преподобного Михаїла Маміна, а за Рум’янцевським музеєм, на розі зі Знаменкою — тришатрова церква Миколи Чудотворця («Миколи Стрілецького»). Поминувши її, Грушевський виходив на Волхонку, з якої відкривалася панорама на храм Христа Спасителя, але праворуч, у глибині Колимажного провулка, він ще побачив стародавню церкву священномученика Антипа, єпископа Пергамського, а далі — навпроти храму Христа Спасителя — церкву Ржевської ікони Божої Матері

Читач уже знає, що таких подробиць і переліків у щоденнику Грушевського годі було б і сподівався, проте насправді все було саме так. Інакше й не могло бути! В дореволюційній Москві храми століттями стояли непорушно (інша річ, що нині з названих п’яти церков залишилася лише одна) і намоленість кремлівських і прикремлівських територій, здається, була розлитою в повітрі. Глибоковіруючий Михайло Сергійович не міг цього не відчувати. На причасті в московському храмі батюшка, за зізнанням самого Грушевського, «зичив поспіху “в моїх подвигах”». У подвигах! Це було пророче побажання… Недарма з глибини душі Михайла Сергійовича вирвалося: «Дай Боже, щоб усе це було на добре!»

Тринадцятого лютого Михайло Сергійович занотував у щоденнику: «Учора з поводу св. Олексія ходив вранці поклонитися, також і ввечері, а на служеніи не був». Ішлося про відзначення в Москві пам’яті святого Московського Алексія, всієї Росії чудотворця (1378). Того числа православний календар фіксував також день Іверської ікони Божої Матері. Можливо, Грушевський якраз і заходив до каплиці Іверської ікони Божої Матері біля Воскресенських воріт Китай-города, тобто неподалік готелю, де він мешкав. Принаймні, 9 березня 1892 року Грушевський записав у щоденнику, що напередодні «заходив до Івер.». Упорядник видання щоденника розшифрував, як «Іверська церква в Москві», хоча такої в місті ніколи не було. Безперечно, що Михайло Сергійович зайшов (двічі того дня. — В. М.) до каплиці Іверської Божої Матері біля Воскресенських Воріт Китай-города. Вона була побудована в 1782 р. (замість попередньої, що стояла з незапам’ятних часів). На початку ХІХ століття дерев’яну каплицю обшито залізом, прикрашено мідними позолоченими пілястрами й гірляндами, а зірковий купол увінчано позолоченим ангелом із хрестом. У тогочасних москвознавчих книгах про головну ікону каплиці писали піднесено: «Московская Иверская икона прославлена многими благодатными знамениями, и жители Москвы, все православные христиане притекают к ней с великим благоговением». І конкретніше: «…Святая икона Иверской Божией Матери есть точный снимок от подлинной иконы, находящейся на Афонских горах. Привезена в Москву в 1648 г. …Икона эта находилась в этой часовне до 1812 г. и была вывезена отсюда московским викарием Августином. По выходе неприятеля из Москвы икона была вновь принесена на старое место 10 ноября… Празднество этой Св. иконы совершается во вторник на Св. неделе и 12 февраля».

Отже, 12 лютого 1892 року Михайло Сергійович молився, схиливши голову, перед Іверською іконою Божої матері, а Богоматір печально і світло зоріла на нього. Згадався Шевченко, котрий якось зазначив, що хотів би описати серце матері за життям Матері Спасителя.

Бо за сином

Святая мати всюди йшла,

Його слова, його діла —

Все чула, й бачила, і мліла,

І мовчки трепетно раділа,

На сина дивлячись…


Богоматір перша серед людей «зріла» самого Бога на землі, передбачила месію:

«Чи чуєш ти, моя Маріє?

Месія прийде!» — «Вже прийшов,

І ми вже бачили месію!»

Шістнадцятого лютого Грушевський стурбовано записав: «Не знаю як бути з говінням — в Сінодальній церкві часи в 12 годині! В Архангельському соборі — правда в 10… Думаю зробити собі полегкість, прости Господи!» Того ж дня: «Сегодня вранці був на ранній [службі]… попав кудись на вечерню — служили добре й на мене зробили добрий вплив». Прийшовши з вечірньої служби, Михайло Сергійович записав у щоденник свій вірш:

Тільки того б бажав, щоб в рідній землі

не загинуть без сліду, без плоду,

Щоб придбати як більше добра для неї,

щоб так сяк полагодити шкоду,

Тільки б того бажав, щоб в щасливий той час,

як минуть ці невольницькі муки,

І на рідній землі запанують у нас

наші вільні щасливі онуки,

Пригадали б і вас, хто боровсь і страждав

і по світу без втіху тинявся,

Як Мойсей Ханаану тіх днів виглядав

і вмерати в неволі зостався.

Буде так; спом’януть! І на предків серцях

ваше ймення написане буде.

Загартує серця, прожене неміч, страх

і до святощів вдачу розбудить.
У цьому вірші, написаному в Москві, знову ж таки звучать глибинні Шевченкові мотиви, в тому числі й поезії «Чигрине, Чигрине…», створеній також у Першопрестольній. Найперше, це глибинне розуміння того, звідки беруть початок «невольницькі муки». Це — однакове бажання всього себе віддати Україні. Однакова надія на її «щасливий час» у майбутньому:

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі.
І ще у Грушевського: «Буде так; спом’януть!» Ніби прямий відгук на Шевченкове:

І мене в сем’ї великій,

В сем’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.
Наприкінці Шевченкового століття Грушевський упевнено заявив стосовно всіх, хто «боролись і страждали» за Україну:

Буде так; спом’януть. І на предків серцях

ваше ймення написане буде.
Тепер уважно вчитаємося в щоденниковий запис Михайла Сергійовича від 24 лютого: «Так я, грішний і не зібрався записати за причастіє. Сповідь мині подобалася дуже — ніколи я так щиро й одверто не виявив моєї головної тяготи… При причастіи батюшка мене поздравив і зичив поспіху “в моїх подвигах”. Дай Боже, щоб усе це було на добре! По причастіи писав лист до дому, заходив у Кремль…»

З цього запису не зрозуміло, де саме причащався Михайло Сергійович — в якомусь із кремлівських храмів, а потім ще раз «заходив у Кремль», чи в одній із ближніх приходських церков, про що далі поговоримо.

Мабуть, не випадково, що саме того дня Грушевський вирішив усе-таки відвідати Троїце-Сергієву лавру у Сергієвому Посаді: «…Читав Івангеліє й Ісайю й рано ліг спати, маючи їхать в Сергієво — хоч все вагався…»

Вагався… На ніч читав Книгу пророка Ісаї. Що привернуло його увагу? Може, ті самі рядки, що й сьогодні холодять серця всіх віруючих і мислячих людей?



Ось Господь нищить землю

й пустошить її,

й обертає поверхню її,

а мешканців її розпорошує…

І осквернилась земля під своїми

мешканцями,

бо переступили закони,

постанову порушили,

зламали вони заповіта

відвічного…

Тому землю прокляття поїло,

й одержали кару мешканці її

тому то згоріли мешканці землі,

і небагато людей позосталося…
Урешті-решт уранці встав і вже не вагався нітрохи: «Таки поїхав… Їздилося доволі добре». В дорозі згадував, як їздив у лавру з батьками ще у 1882-му, коли йому йшов шістнадцятий рік…

Обитель засновано преподобним Сергієм Радонезьким (1314‒1392). Під час будівництва першого кам’яного храму в 1422 р. було знайдено мощі преподобного Сергія, що й стали головною святинею. Протягом кількох століть вони були і донині залишається джерелом благодатної допомоги людям, які з вірою приходять до великої святині.

З Москви дорога в лавру довгий час починалася від Сухаревої вежі: «Под Сухаревой башней идёт дорога в священную обитель великого чудотворца преподобного Сергия, в Троице-Сергиеву лавру».

Взагалі в ті часи дорога до Троїце-Сергієвої лаври справедливо вважалася «стежкою народною»: «Крепкая вера в Божью силу и помощь и надежда на святых защитников и ходатаев у престола небесного Царя влекли по этой дороге люд православный. Венценосные вожди и их подданные, богатые и нищие, счастливые и угнетенные судьбой — все шли из века в век по таким дорогам, широко проторяя их. Историческое значение таких дорог в жизни русского народа громадное: по ним прошли миллионы русских людей, неся в себе свои религиозные верования, государственные и житейские идеалы и находя подкрепление их в теплой молитве на том святом месте, куда шли отдохнуть душой все — и довольные жизнью, и труждающиеся, и обременные…» («Москва, её святыни и памятники. Избранные статьи по описанию Москвы с 20 рисунками. Составил Г. П. Георгиевский». М., 1904. С. 354–355).

За часів Грушевського потік пішохідних богомольців до Троїце-Сергієвої лаври суттєво зменшився порівняно з минулими століттями, зокрема, з Москви добратися до неї можна було доволі комфортно Ярославською залізницею.

Зверніть увагу, як лапідарно занотував Михайло Сергійович про таку важливу для нього поїздку; погодьтеся, що нам хотілося б дізнатися про його враження значно більше, та Грушевський тоді описував докладно лише деякі внутрішні релігійно-духовні переживання, здається, незалежні від будь-яких московських зовнішніх впливів…

1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка