Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка12/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   56

Соціальний і духовний абрис вулиці Арбат
Тепер спробую назвати характерні соціальні та духовні особливості Арбату напередодні Жовтневої революції. На мій погляд, дуже важливо, що кожен «громадянин Арбату» жив в аурі святомиколаївських храмів, про які вже розказано, найперше словами Бориса Зайцева. Священики завжди знаходилися поруч — в арбатських будинках та церквах:

«Служат старые священники. Есть, впрочем, также молодые, но иные уж, чем раньше; все иное. Все попроще, побледней и будто строже. Будто многое отмылось — вековое, цепенившее. И будто бы Никола сам, помощник страждущим, ближе сошел в жизнь страшную.

Колокола звонят. Свечи теплятся. Ризы сияют на иконах, хор поет. Любовь, спокойный, светлый мир зовет. “Приидите ко Мне вси труждающиеся и обремененные, и Аз упокою Вы”. И снова, и снова, как Рахиль древняя, как Мария — Матерь Господа, омывает мать слезами постаревшее свое лицо, мать над сыновним трупом, над женихом невеста, и сестра над братом. И сердца усталые, души, в огне мятущиеся, души, грехом палимые, изнемогшие под грузом убиенных — все идут сюда, быть может, и палач и жертва, и придут, доколе живо сердце человеческое.

Хор поет призывно: “Слава в вышних Богу и на земле мир, в человеках благоволение”. Девушки в платочках беленьких, как сестры милосердия, прислуживают при служении».

Добре сказано, наче в Біблії: «…И придут, доколе живо сердце человеческое…» І ще: «Священники звонят в церквах Арбата — Никола Плотник, Никола на Песках и Никола Явленный — спокойные и важные, звоном малиновым, в ризах парчовых, вековечных…»

Про життя арбатців Борис Зайцев узагальнював:

«…Ходят в церковь и венчаются, и любятся, и умирают между трех обличий одного святителя — Николы Плотника, Николы на Песках и Николы Чудотворца».

В арбатознавчій літературі довгі роки традиційно писалося, що на одній лише вулиці Арбат жили та практикували 87 лікарів різних спеціальностей. Саме стільки їх було перераховано в «Списке врачей по улицам их местожительства», вміщеному в адресній книзі «Вся Москва». Але, уважно переглянувши «Алфавітний показник адресів жителів Москви», я зрозумів, що в ньому названі не всі лікарі. Наприклад, відсутні О. В. Метакса (№ 51), Л. М. Пінес (№ 29), З. М. Поливанова (№ 15), Г. М. Сабо (№ 35), а також П. І. Уткін, Р. Ю. Фрісман, С. Н. Якобсон та інші. Тобто насправді на вулиці Арбат жили та лікували людей більше ніж 90 (!) лікарів. Жодна інша московська вулиця не мала стільки дипломованих ескулапів. Навіть на Тверській, набагато довшій, нараховувалося 55 лікарів. Не забуваймо, що на Арбаті жили та працювали також більше 10 акушерок, фельдшерів, масажистів та масажисток. Ось і виходить на один арбатський будинок по дві людини лікувального та допоміжного персоналу.

Особливо багато було на Арбаті зубних лікарів, дантистів, як їх називав Грушевський. До речі, в будинку № 44 розташовувалася Московська зуболікувальна школа приват-доцента Г. І. Вільга, в ній активно працював Павло Дауге — один із засновників стоматології в Радянській країні. На основі арбатської зуболікувальної школи в 1920 р. було відкрито кафедру стоматології медичного факультету Московського університету.

Так от, у 1917 р., після Лютневої революції Грушевський зустрічався в Москві з Дауге! Згадував як з Олександром Саліковським ходили до представника «недержавних народностей» Росії, ним «як виявилось, був латиш, дантист на імя Дауге». Про це розповім докладніше у четвертому розділі.

Чимало лікарів різних спеціальностей проживало і в найближчих арбатських провулках: Великому та Малому Афанасьєвських — 22; Денежному — 12; Кривоарбатському — 13; Серєбряному — 8, Сивцевому Вражку — 16; Староконюшенному — 13 тощо. Тобто ще близько сотні лікарів.

Як і до того, незалежно від походження, в арбатському ареалі жили й оселялись поети, прозаїки, художники, композитори, артисти Імператорських театрів, учені, професори, в тому числі Московського університету. Їх притягував Старий Арбат, можливість постійного спілкування з такими ж, як вони. Щоправда, на самій вулиці Арбат офіційно зафіксований у 1917 р. один художник, точніше, художниця — Євгенія Зайднер, втім, маловідома. Зате художники та скульптори розселилися в арбатських провулках. Скажімо, тут жили: Микола Андреєв (Великий Афанасьєвський пров., 27), який створив видатний пам’ятник Миколі Гоголю; Михайло Гермашев (Воздвиженка, 6) — автор прекрасної картини «Вулиця Арбат»; Ілля Остроухов (Трубниківський пров., власний будинок) — російський живописець, передвижник; Василь Мєшков (Воздвиженка, 4) — російський живописець, портретист. У будинку № 27 на Арбаті давав уроки малювання та живопису сорокадворічний Костянтин Юон (Трубниківський пров., 4), який заявив про себе життєрадісними картинами. Другу половину життя — художник помер у 1958 р. — він успішно творив у Радянській країні.

Щодо архітекторів, то на самій вулиці в 1917 р. вони числилися в двох будинках — № 9 (Афанасій Настович) та № 28 (Володимир Янушкевич). Але нагадаю, що в Денежому провулку, 12 жили брати Віктор і Леонід Весніни — майбутні академіки, ім’ям яких було названо в радянські часи провулок. Архітектори також селилися у Великому Ніколо-Пєсковському, Малому Власьєвському, Гагаринському, Великому Афанасьєвському, Староконюшенному, Скатертному, Столовому провулках, у Сивцевому Вражку, на Собачій площадці…

Неважко помітити, що на вулиці Арбат проживало чимало викладачів гімназій, училищ, курсів, домашніх вчителів.

Арбат славився також присяжними повіреними, їх помічниками, присяжними стряпчими (приватний повірений та той, що клопотався у справах), тобто юристами, адвокатами. Як ми переконалися, на самій вулиці було близько 30 присяжних повірених, а провулки були буквально наводнені ними.

Відзначу, що передреволюційний Арбат ще був представлений дворянами, хоча, все ж таки їх було менше, ніж лікарів. Але реальну силу мали, звісно, купці та підприємці. Капіталісти. Тут і дрібні та середні торгівці квітами, годинниками, білизною, капелюхами, та підприємці більш солідні — мануфактурники, власники солідних магазинів, та й, скажімо, у пана Усачова москательні товари продавалися дуже масштабно, а пани Хармаджаєв (№ 8) і Тер-Акопов (№ 11) обіймали важливі посади в торгово-промислових товариствах.

Зрозуміло, що зовсім «сірі герої» (Зайцев) в адресну книгу «Вся Москва» практично не потрапили. Скажімо, запис про те, що якийсь Василь Козирев займався міською асенізацією, зустрівся зі вказівкою про те, що він мав власний будинок та керував «асенізаційним обозом».

Тепер про, так би мовити, арбатську інфраструктуру. Найперше, вулиця була відома лікарнями. На першому місці — лікарня Товариства російських лікарів в № 25, що приймала «за всіма спеціальностями» з 11 до 15 години з мізерною оплатою (20 коп.), а бідних обслуговувала взагалі безкоштовно. Розпорядником був відомий лікар, доктор медицини, старший лікар Софійської дитячої лікарні Віктор Розанов. Серед приватних лікарень назвемо: зубні — Якова Берліна в будинку Чушкова (Арбат, 38), Євгена Гейбовича (№ 5), Петра Тихонова (№ 35) та Берти Ейтинтона (№ 30); лікарню за всіма спеціальностями Бейнуса Левіна-Епштейна (№ 43); Ново-Арбатську лікарню Володимира Матекіна (№ 49); лікарні Павла Суботіна (№ 17) та Рафаїла Фридмана (№ 30). Згадаємо й хіміко-бактеорологічний медичний кабінет на Арбаті, 5 Василя Кедровського — доктора медицини, професора Московського університету, директора бактеорологічного Інституту ім. Г. Н. Габричевського. В будинку № 33, на розі Арбату та Калошина провулка, в будинку Міської управи розташовувався Шостий міський безкоштовний пологовий притулок Ревекки Спокойної, що працювала зі своєю сестрою Тамарою Соломонівною. На Арбаті, 29 практикував акушер Семен Цацкін, а в будинку № 51 знаходилася лікарня по жіночим хворобам Катерини Шауфус-Потьомкіної. На розі Мерзляковського провулка та Великої Нікітської вулиці в будинку Александрова розташовувався Гінекологічний інститут.

Додам, що на Собачій площадці діяла лікарня імені В. А. Долгорукова при комітеті «Християнська допомога», а різні приватні лікарні розташовувалися у Великому та Малому Афансьєвських, Денежному, Мерзляковському, Ніколо-Пєсковському, Серєбряному, Староконюшенному, Трубніківському провулках, на Поварській вулиці, у Нікітських воріт, на Великій та Малій Нікітських вулицях. У Денежному, 14 діяла новітня радіо-лікарня приват-доцента Московського університету Гавриїла Гамбарова.

Усього в арбатському ареалі нараховувалося більше 50 (!) різних лікарень!

Важливою особливістю вулиці Арбат та ближніх провулків були заклади, що турбувалися про жінок. Найперше, в будинку № 25 знаходилося Московське відділення Російської ліги рівноправ’я жінок, яке було відомим своєю метою «досягнення жінкою громадянського та політичного рівноправ’я». У Філіпповському провулку, 9 розташувався Московський перший жіночий клуб. У будинку Філатової на Арбаті працювала жіноча гімназія та пансіон М. І. Житц Міністерства народної освіти, яка користувалася правами урядових гімназій. При гімназії був дитячий садок! Засновником та директором гімназії була Марія Житц.

У будинку № 39 також розташовувалася Жіноча гімназія А. С. Алфьорової та кінотеатр «Ампір». Алфьоровська гімназія вважалася однією з найпередовіших у Москві за якістю викладання, організації навчального процесу і навіть за формою одягу гімназисток. Алфьорова викладала математику, а її чоловік — російську словесність. З 1909 р. у гімназії розпочав роботу Г. Г. Шпет, що приїхав із Києва, — в майбутньому світило російської та світової філософії. На той час він збирав матеріали для книги з історії педагогіки. Одним із перших у світі Шпет розпочав розробляти основи філософії мови, семіотики. В праці «Внутренняя форма слова» філософ писав, що «смерть имеет разное значение применительно к антропологическому индивиду и социальному субъекту: физическая смерть первого еще не означает смерти его как социального субъекта. Последний живет, пока не исчезло какое бы то ни было свидетельство его творчества».

У будинку № 15 по Криво-Арбатському провулку діяла Жіноча гімназія Н. П. Хвостової, випускникам якої надавалося право вступу без іспитів до Жіночого медичного інституту та інших вищих навчальних закладів. У Столовому провулку, 10 працювала Жіноча гімназія М. Г. Брюхоненко, в якій, крім обов’язкових предметів, викладалися малювання та ліплення, співи й танці. В Нікольському провулку, 22 був Осередок для дітей слухачів вищих курсів та інших жінок, зайнятих інтелігентною працею. Ним завідувала Марія Чехова, що читала лекції на Московських жіночих педагогічних курсах та утримувала жіночу гімназію (жила в Гагарінському провулку, 33). На Великій Молчанівці, 18 розташовувалося Товариство опіки про дітей народних вчителів та вчительок, а в Мерзляковському провулку працювала їдальня Товариства допомоги жінкам, що вчаться в Москві.

До речі, на вулиці та в провулках було кілька різноманітних училищ: Тверське 3-тє початкове училище для хлопчиків (Арбат, 21); Смоленське 1-ше початкове міське училище для дівчат (Нікольський провулок, будинок Ростовцевої); реальне училище Товариства викладачів (Арбат, 51); 1-ше змішане допоміжне міське початкове училище Арбатського району (1-й Левшинський провулок, 19); Комерційне училище А. Л. Плестерера (Арбатська площа, будинок Савостьянова).

В арбатському ареалі знаходилася редакції багатьох московських періодичних видань. На самій вулиці розташовувалися: контори редакцій «Медицинского обозрения» (№ 25) та музичного журналу «Свирель Пана» (№ 4); в будинку № 36 з 1892 р. знаходилося освітнє книговидавництво «Посредник», засноване свого часу в Петербурзі за ініціативи та безпосередньої участі Льва Толстого. Його незмінним керівником був педагог та публіцист Іван Горбунов-Посадов. Він же очолював видавництва «Календаря для каждого», «Сельського и деревенского календаря». Москвознавець Іван Бєлоусов згадував: «И. И. Горбунов-Посадов, состоявший во главе издательства фирмы “Посредник”, сам пишущий стихи, любовно относился ко всем начинающим писателям, особенно выходцам из народа. И. П. Горбунов был близок к Л. Н. Толстому».

В арбатських провулках «Вся Москва» зафіксувала редакції та контори: «Бюллетени литературы и жизни» (Хлєбний, 1); «Вестник воспитателя» (Староконюшенний, 32); «Летописи Историко-родословного общества в Москве» (Трубниківський, будинок Савьолової); «Русский архив» (Денежий, 3); «Судебная летопись» (Сивцев Вражек, 20); «Вестник бухгалтерии» (Дегтярний, 2); «Ветеринарная жизнь» (Проточний, 4); «Ежегодник Московского архитектурного общества» (Єрмолаївський, 17); «Журнал для женщин» (Єрмолаївський, 26) та інші.

Вражаючий перелік видань, що розкриває духовне обличчя Старого Арбату!

«Вся Москва» також зафіксувала наявність у Москві українознавчого журналу «“Украинская жизнь”. Редакция и контора — Новинский бульвар, дом 103, кв. 39. Тел. 344–48. редактор И. Я. Шеремецинский». Журнал виходив з 1912 р., а наприкінці 1916 – початку 1917 р. у його роботі брав безпосередню участь Михайло Грушевський.

Нарешті, про різноманітні товариства, що були популярними в передреволюційній Москві. Якщо поцікавитися літературно-аристократичними товариствами, діючими в місті (їх нараховувалося 14), то побачимо, що половина з них знаходилася в арбатському ареалі: Московське товариство мистецтва та літератури, Літературно-художній гурток московської молоді, Московський гурток любителів сценічного мистецтва, Московська ліга любителів сценічного мистецтва, Товариство «Московський драматичний салон». До речі, останні два товариства розташовувалися неподалік від будинку № 9 — у Староконюшенному, 4. А в будинку № 5 цього провулка знаходилося Московське художнє ательє, яке ставило собі за мету «приходить на помощь малообеспеченным талантливым художникам путем предоставления им заказов».

Головою Товариства діячів періодичного друку та літератури й директором літературно-художнього гуртка (Велика Дмитрівка, будинок Вострякова) був брат Івана Буніна Юлій Олексійович, що жив у Староконюшенному провулку, 32. Владислав Ходасевич, який відвідував гурток з початку ХХ століття й до 1917 р., згадував, що «в ньому відбувалися важливі літературні події». Тут виступали Костянтин Бальмонт, Андрій Бєлий, Максимиліан Волошин, В’ячеслав Іванов, Корній Чуковський, Микола Бердяєв та інші. Марієтта Шагінян, що потрапила на засідання «відомого в Москві Літературно-художнього гуртка» в 1909 р., згадувала про виступ Валерія Брюсова з нагоди 100-річчя з дня народження Миколи Гоголя.

Віра Муромцева-Буніна, згадуючи про своє знайомство з Іваном Олексійовичем у 1906 р., писала: «Он стал приглашать меня на заседание “Общества любителей российской словесности”… Там будет говорить председатель Общества, сам Пётр Дмитриевич Боборыкин, потом Вересаев прочтёт рассказ о войне, а затем с новыми стихами выступит и он…»

У 1917 р. головою Товариства був Олексій Грузинський, а Бунін числився «тимчасовим головою». До речі, скарбником Товариства був відомий перекладач Тараса Шевченка москвознавець Іван Бєлоусов.

Голова Першого літературно-драматичного та музичного товариства ім. О. М. Островського та директор Московської консерваторії Михайло Іпполітов-Іванов жив на Великій Нікітській, 13. На цій вулиці (№ 50) жив і Володимир Немирович-Данченко — директор Московського Художнього театру, член комітету Товариства російських драматичних письменників та оперних композиторів.

А ще були товариства музичні та співацькі, педагогічні, психологічні та філософські… Московський відділ Російського теософського товариства знаходився у Сивцевому Вражку, 20, там же в № 4 працювало Товариство розповсюдження камерної музики, а Історико-родовідне товариство розташовувалося в Трубниківському провулку (будинок Савьолової). Марієтта Шагінян, яка пізнала це особливе, доволі замкнене коло спілкування за духовними інтересами, згадувала: «Весь мир, как в игрушечном домике, вращался, казалось, лишь в стенах Психологического, Философского, Литературно-художественного кружков, “Общества эстетики”, “Дома песни” и так далее».

Привертають увагу товариства, що допомагали бідним, зокрема, дітям. В одному з них брала участь і власниця будинку № 9 Олена Ромейко. В них активно працювало багато арбатців (Братолюбне товариство забезпечення бідних, Братерство святого Миколая тощо).

Одним реченням скажу про те, що не міг не помітити читач, — про різнонаціональність Арбату.

Наприкінці зауважу, що вулиця Арбат до 1917 р. була повністю телефонізована. Більшість із названих мешканців мали телефони. Чотиризначні. Але було багато й нових, п’ятизначних номерів.

Розділ 1. «В Архангельському соборі

молився за Тараса»

(1882, 1885, 1892 роки: дати і події)
«Батько вважав, щоб я їхав до Москви»
У рік першого приїзду Михайла Сергійовича до Москви (1882) в сім’ї Грушевських сталося велике горе — померли його молодша сестричка і двоє молодших братиків: «Протягом одного місяця — квітня-травня — вмерло троє!.. Яку страшну муку пережили мої батьки, особливо мати, не можна того й сказати!.. Батько — більш життєво сильний і відпорний на гримаси долі, оплакавши одшедших… взяв відпустку і рішив зробити більшу, ніж коли, подоріж — щоб побачитися з ріднею і розвіяти тяжкі переживання. Поїхали насамперед до Москви: батько надумав перенести туди друк свого слов’янського підручника, що знаходив все більший попит по школах. У попередніх роках він друкував його в Київській лаврській друкарні, але та ставала все дорожчою і тяжчою на замовлення, і він постановив перенести друк до Москви. Згодив друкарню Волчанинова і мав тепер нагоду приглянутись її роботі на місці. Спинився в старім “Метрополі”, на місці теперішнього розкішного будинка, виставленому в нинішнім століттю — тоді се була досить скромна гостиниця… Брав мене й до друкарні, де я мав нагоду приглядатися друкарській процедурі».

Отже, дорогий читачу, маємо можливість точно встановити дві московські адреси Грушевського, якими ще ніхто не цікавився. Що стосується готелю «Метрополь» у самому центрі Москви, то, здається, кожний уявляє, де він знаходиться, — на самому початку Охотного ряду, недалеко від Малого та Великого театрів. Утім, з його історією не так легко було розібратися.

Річ у тому, що в офіційних сучасних публікаціях можна прочитати: «На місці, де нині знаходиться готель “Метрополь”, з 1830-х років розташовувався триповерховий готель з банями купця Челишева» (москвичі називали його “Челиші”), побудований за проектом Осипа Бове». Передусім, зауважу, що Бове фактично був головним архітектором з відбудови Москви після пожежі 1812 р. Він забудовував Тріумфальну та Театральну площі, під його керівництвом облаштовано Александрівський сад біля Кремля. Його вклад у формування класичного вигляду Москви, відбудованої після нашестя Наполеона, порівнюють із участю Карла Россі у створенні Петербурга. Втім, у 1834 р. Осип Бове помер.

Та мене збентежило інше — наскільки я знаю, в 30–40-х рр. ХІХ століття готелю на місці «Метрополю» не було. Перевірив за «Алфавитным указателем к плану Тверской части» середини ХІХ століття, де названо всі тодішні готелі та подвір’я — «Челиші» там тоді справді не числилися. Зате серед домовласників знайшов будинок «Челышева Павла Ивановича, коммерции советника и почётного гражданина, на Театральной площади». Так от, свій будинок, точніше, цілий комплекс, Челишев зводив уже значно пізніше після смерті Бове, з 1838 до 1850 р. Але й після цього він іще не йменувався готелем. У «Московском листке» можна було прочитати: «Чего-чего не было в этом доме: и трактир, и полпивная, и бани, и закусочная, и мелкие мастерские». Найвідомішими були «Челишевские бани», які зберегли назву й після смерті першого власника. В довіднику «Вся Москва» за 1897 р. у списку 34 московських лазень є запис: «Театральная площадь, дом Челышева, “Челыши…”» Сааме в цей час домоволодіння з землею було викуплено Санкт-Петербурзьким товариством страхувань, а невдовзі — наприкінці 1890-х рр. — за ініціативи промисловця та мецената Савви Мамонтова розпочалося будівництво нового готелю.

Що ж до готелю, в якому зупинялася сім’я Грушевських, то він з’явився лише в 50-х рр. ХІХ століття, і як свідчать, скажімо, спогади театрознавця й артиста Івана Горбунова, опубліковані 1890 р., «“Челышевские номера” на площади Большого театра были обыкновенным пристанищем заезжих в Москву провинциальных артистов». Ось чому й Грушевський називав їх «досить скромною гостиницею». Справді, в московських довідниках «Челиші» ніколи не числилися серед «кращих готелів».

Стосовно «розкішного будинку, виставленого в нинішнім столітті», то він справді був зведений у стилі модерн у 1899–1905 рр. за проектом архітектора В. Валькота. Верхня частина фасаду «Метрополя» прикрашена сюжетними майоліковими панно Михайла Врубеля, Олександра Головіна та Сергія Чехоніна, нижче розміщено скульптурний фриз «Пори року» Миколи Андреєва. Будинок оперезує також цитата з Фрідріха Ніцше, виконана майолікою: «Знову стара істина: коли побудуєш дім, то помічаєш, що дечому навчився». Внутрішні приміщення були опоряджені в «русском», неокласичному та проросійському стилях. У 1906 р. у готелі «Метрополь» було відкрито перший у Москві двозальний кінотеатр «Театр Модерн». Масштабний «Метрополь» значною мірою визначив містобудівну ситуацію в районі центральних площ Москви, і Грушевський своєрідно зафіксував це.

Тепер — про друкарню Михайла Волчанінова. Московські довідники, як правило, вміщували адреси трьох друкарень: губернської й міської — на Тверській вулиці та Синодальної — на Нікольській вулиці. А де знаходилася друкарня, яку відвідав із батьком юний Михайло Грушевський? У книзі «Россия. Материалы для истории города ХVІ–ХVІІІ ст.», виданій саме в той час, знайшов інформацію: «Москва. Типография М. Г. Волчанинова (бывшая М. Н. Лаврова и К°), Леонтьевский переулок, дом Лаврова». До речі, в цьому провулку нині знаходиться Посольство України в Російській Федерації. Точне розташування будинку Лаврова вдалося знайти у виданні творів… Антона Чехова, який листувався з сином Лаврова: «Вуколу Михайловичу Лаврову. Угол Б. Никитской и Леонтьевского». Це місце легко уявити практично кожному, хто хоч трохи знає Москву — там, де зараз будинок ІТАР-ТАРС. Тобто батько з сином від готелю йшли вулицею Охотний ряд, повертали на Тверську, піднімалися до будинку губернатора, а далі ліворуч — до самого кінця Леонтіївського провулка. Можна було піднятися вгору Великою Нікітською велицею.

Пізніше друкарня переїхала, втім, недалеко: «Москва. Типография М. И. Волчанинова, Б. Чернышевский пер., д. Пустошкина против Английской церкви». Великий Чернишевський (тепер — Воскресенський) провулок знаходиться між Великою Нікітською і Тверською вулицями.

Що стосується твору Сергія Грушевського, то йшлося про перший підручник церковнослов’янської мови для шкіл, який виявився затребуваним майже на всій території Російської імперії. Передусім заради нього Грушевські знову приїхали в Москву через три роки:

«Літом 1885 року батько знову повіз нас на Київщину (з Владикавказа. — В. М.) — в останню фамілійну подоріж цілим домом. Заїздили знову по дорозі до Москви. Батько тоді зв’язався з видавництвом підручників “Наследники братьев Салаевых”. Ся стара і рекламована фірма перейшла тоді до зятя останнього власника фірми В. В. Думнова, людини досить мало приготованої до книжно-видавничого діла: він був прикажчиком у винній фірмі. Але діставши в посагу видавництво підручників, взявся до сеї справи і незадовго показав, що може торгувати книжками не гірше, ніж пляшками. Одначе (цього) в тім часі ще не так легко було передбачити; старий персонал, що вів справи за попередніх власників на власну руку, був дуже невдоволений, що новий хазяїн хоче сам входити в справи і ними кермувати. Він умовився з батьком на тім, що він буде друкувати батьків підручник своїм коштом, і за авторський гонорар буде віддавати певну частину накладу, котрою або батько сам розпоряджатиметься, або віддаватиме їх же фірмі в комісійний продаж. Сей договір здіймав з батька друкарські клопоти і був корисний для поширення підручника, що з року на рік розширяв свою клієнтелю і почав приносити батькові досить значний і постійний дохід. Разом з тим я в рахунок видавництва міг забирати в книгарні Думнова російські книжки на поновлення нашої домашньої бібліотеки, що прибирала вже доволі значні розміри».

Мені вдалося знайти інформацію, що в 1897 р. «Первая учебная книга церковно-славянского языка для учеников низших и начальных училищ» Сергія Грушевського була видана в Москві у престижній Синодальній друкарні на Нікольській вулиці… вже 26-й раз!

Тобто, з 1882 р., коли спочатку друкарня Волчанинова, а потім Думнов узялися за видання цього підручника, він виходив у світ в середньому майже двічі на рік! Якщо наприкінці століття його виданням зайнялася ще й величезна Синодальна друкарня, що мала книжкові лавки, книгонош і комісіонерів при 600 волосних правліннях Росії, то запит на підручник Сергія Грушевського був, безперечно, значним. Утім, у 1896 р. при Синодальній друкарні було відкрито дворічну школу, тому за підручником Сергія Грушевського, вочевидь, училися і там.

Привертає увагу, що автор підручника домовився з Думновим видавати його на зручних і вигідних умовах, які навіть надавали можливість його сину вибирати для себе книги самого видавництва в рахунок гонорару.

Повертаючись до цитованих спогадів Михайла Сергійовича, зазначу, що в них не зустрічається жодного слова про московські красоти! Зате доволі точно викладено дивовижну історію з відомим російським книговидавцем і книгопродавцем Володимиром Думновим, якого коментатор видання щоденника Грушевського (1997), назвав… «працівником Московського архіву міністерства юстиції». Необачна помилка!

Насправді Володимир Думнов якраз у 1885 р. став на чолі фірми «Наследники братьев Салаевых». Її заснували брати Іван і Афанасій в Москві з філіалом у Петербурзі ще у 1828 р. Після смерті Івана Салаєва фірму очолив його старший син Федір Іванович (1829–1879), а в рік його кончини видавництво і книжкову торгівлю успадкували племінниці Федора Салаєва. Одна з них вийшла заміж за Володимира Думнова, який і став керівником фірми «Наследники братьев Салаевых»…

Виникає важливе питання: за якою адресою знаходилася фірма, коли батько і син Грушевські у 1885 р. заходили до неї? Вдалося встановити, що спочатку книжкова лавка Салаєвих знаходилася в Москві на Нікольській вулиці, а починаючи з 1860-х рр., — у Чертковському особняку на вулиці М’ясницька (тепер — № 7), тобто неподалік Луб’янки. Цей будинок відомий тим, що у ХІХ столітті дав пристанище Першій громадській біліотеці в Москві.

Особняк здавався в оренду як приватним особам, так і громадським, комерційним організаціям. У різний час тут знайшли притулок Архітектурне товариство, Товариство любителів садівництва, Товариство історії і старожитностей російських при Московському університеті, а також книговидавництво братів Салаєвих. Як відомо, саме вони випустили у світ чотири видання творів Івана Тургенєва.

У будинку на М’ясницькій, 7 фірма «Наследники братьев Салаевых», очолювана Думновим, знаходилася і за часів Грушевського, в тому числі і в 1892 р., коли вчений знову відвідав Думнова.

Цікава деталь з юнацької біографії Грушевського — його батько підштовхував Михайла до навчання в… Москві! Як свідчив сам Грушевський, батько не хотів його «пускати до київського університету»; «став ще більше настоювати на тім, що київський університет не для мене…»:

«Він боявся, що я з своїм “українофільством” (слово се в тодішніх часах звучало дуже грізно і зловіщо) невідмінно попаду в якусь “хохломанську історію”… Він за краще вважав, щоб я їхав до Москви (Петербург, мовляв, місто нездорове, особливо для нас, людей з полудня)».

Можливо, приїжджаючи до Москви, батько сподівався, що місто йому сподобається, притягне, заворожить сина. Та вже після першого приїзду до міста молодий Грушевський сухо записав: «Оглядали ми Кремль, їздили до Сергієвої лаври; ходили трохи містом — погода була гаряча, суха, не сприятлива для таких прогулок». Зверніть увагу, ніяких описів, оцінок і конкретних вражень, емоцій від самого міста — це стане взагалі характерно для записів про Москву.

У Михайла вже невдовзі після першого приїзду до Першопрестольної у 1882 р. склалося своє ставлення до неї. Скажімо, в листопаді 1883 р. він написав вірш «Я малоросс», у якому заявив:



Я малоросс, моя страна —

Гнездо борцов за честь и волю,

Лежит теперь порабщена,

Горюя, плачась на недолю.
Торкаючись у віршованій формі трагічних наслідків Переяславського договору 1654 р. Михайло не сумнівався в тому, хто його використав у своїх інтересах, адже Україна

На радость гибельной судьбе

Соединясь с Москвой коварной

Хранила честно договор,

Лья кровь из-за неблагодарной,

Как льешь её и до сих пор.
Грушевський уже тоді не міг не знати, що Шевченко, який називав Хмельницького «праведним гетьманом», «славним Богданом», «козачим батьком», після гнітючих вражень від перебування в Переяславі в серпні 1859 р. гірко дорікав йому за те, що підписана з царем угода дозволила Росії знищити автономію України та посилити гніт українського народу.

Якби-то ти, Богдане п’яний,

Тепер на Переяслав глянув!

Та на Замчище подививсь!

Упився б! здорово упивсь!

І препрославлений козачий

Розумний батьку!.. і в смердячій

Жидівській хаті б похмеливсь

Або б в калюжі утопивсь,

В багні свинячім.


Амінь тобі, великий муже!

Великий, славний! та не дуже…

Якби ти на світ не родивсь

Або в колисці ще упивсь…

То не купав би я в калюжі

Тебе преславного. Амінь.


Але ж були й інші, славні часи! Про них ідеться в уже згаданому в історичному нарисі вірші «Україна», написаному в листопаді 1883-го:

Була колись Україна

В славі та почоті,

Чули й знали Україну

І в Москві, й в Німоті.
Руйновали козаченьки

Московськії мури,

Не мазали й панам-ляхам

Сальцем та по шкурі.
Знаєте, як датував юнак цей вірш? «19. ХІ. 1883. Дня 19 місяця листопада, року неволі 229». Тобто, від 1654 р., часу Переяславської угоди. Такою системою датування Михайло Грушевський користувався в 1883‒1885 рр. Тож неважко зрозуміти його ставлення до Москви в сімнадцять років:

Перед порывом силы честной

Москва недолго устоит

Падёт она, Украйна встанет

И вновь свобода зацарит.
Коротко познайомлю читача ще й з нотатками гімназиста Грушевського, які були зроблені на сімнадцятому році життя в Тифлісі й опубліковані 2000 р. у книзі «Михайло Грушевський. З літературної спадщини». Ідеться про його конспект розгорнутої рецензії українського історика Михайла Драгоманова на книжку російського історика Івана Прижова «Малороссия (Южная Русь) в истории ее литературы с XI по XVIIІ век». Книга вийшла у Воронежі в 1869 р., а драгоманівська рецензія була опублікована наступного року в журналі «Вестник Европы».

Юний Михайло записав, що теперішній українець є прямим нащадком русів, які жили на півдні Росії з Х століття. Найдавніші пам’ятки народу руського — «Слово», «Літопис Нестора», «Повчання Володимира Мономаха» — це родоначальники творів малоруської словесності ХVІІ‒ХVІІІ століть. А ще про те, що досить порівняти мову «Слова о полку Ігоревім» з мовою України, аби переконатися: в цьому творі не тільки мова, а й дух України.

Вчитаємося в заключний абзац юнацького конспекту рецензії маститого вченого:

«Таким образом, ясно видно, что Украина была не заблудшая овца славянства, подпавшая под гибельное влияние Польши и, наконец, нашедшая приют и успокоение в недрах России, но самостоятельная народность, с задатками государственности, развивавшаяся последовательно и самобытно, не замкнувшись, как Север до Петра, но принимавшая широкое участье в жизни духовной и политической Западной Европы».

У 1884‒1885 рр. молодий Михайло Грушевський написав повість «Чужі й свої» про сучасні йому події, з якої беру для читача надзвичайно цікаву розмову-дискусію героїв. Вона розпочинається буквально публіцистичною згадкою про 1876 р., коли було видано так званий Емський указ, підписаний Олександром ІІ у м. Емсі (Німеччина) і спрямований на придушення української мови та культури. Втім, читаємо у вісімнадцятирічного Грушевського:

«— От, чим же се вони, чужі, вам не догодили, хіба волі вам мало, чи що?

От тобі на, — сказав Ївась, сполохнувшися, й ложку поклав. — З нами грають, як кіт з мишеням, то трохи пустять, то знов ухоплять. Чи давно був 1876-й рік? А тепер велика воля, скажете? У цих кацапів дві міри — одну прикладають до себе, другу до нас — що для кацапа честь, добре діло, то для нас — збродня, дурість. Ми держимось своєї мови, з нас глузують, ми хочемо своє письменство мати — нас лають. Та що про своє — вони про усе добре міркують, тільки не про українське…

Чому ж письмовці українськи не боронять своєго народу мовою руською? Чом не напишуть такого, як Гоголів “Бульба”, такі твори, де б показали вони, що то за великий народ український; більш допомогли б вони сим, ніж своїм стрікуванням українським, котрого ніхто не читає, — обізвався чорнявий панок.

Їван Андрієвич правду каже, — промовив ще один, — кацапи повинні пустить мову українську у школу й у суд, скільки тепера й сміху, й лиха виходить, поки українці добре мови великоруської не визнали. А щодо письменства, то кому користь з єго? Кому воно потрібно! Видумали, не маючи чого робить, та й пишуть собі люде.

Не видумують, бо письменство почалося не вчора й не завчора, старше, може, ще й великоруського. А що мало хто вдається в єго, що з того — у XVIII вікові й великоруські книжки мало хто читав, усе більш хранцузькі, а проте, письменство великоруське йшло собі помалу, а тепер, як ніхто не забороняв єму, — таке, що якому хоч народові не сором, — сказав Галузенко…

Знаєте, Їване Андрієвичу, — сказав старий співака, от я українець, навіть з простих, як ви знаєте самі, завше боронив, як часом траплялось, український народ, люблю й мову, й співи українські, читав і книжки, бачив сам Шевченка й Куліша й других там, але, їй-богу, ніколи мені і в голову думка не влізла, щоб одрізнятись од кацапів, мати особне письменство й усе таке... Так вже довелося, що з’єдналась Велика й Мала Русь й не можна вже їх розрізнять, як то писано — що Бог поєднав, чоловік хай не розлучає; повинні українці кацапами зробитись, трохи раніш, трохи пізніш, але се буде, буде, й буде тоді велике, дуже царство, проти єго не стане ніякий ворог…

Господи, що ви кажете, хто ж з українців, як не збожеволів тільки, думає одрізнятись, одділятись, — обізвавсь Галузенко, але єго перебив Ївась.

Степане Хведоровичу, — зітхнувши й хітаючи головою, сказав він, — не сердітесь, що скажу вам. От ви кажете, що ви українець, що ви любите й мову й усе таке, але яка користь їй, що ви оповідаєте кумедні приказки та курникаєте пісеньки які-небудь. От це й лихо, от це й горе її й наше, що усі кажуть, що вони українці, люблять її, міркують про неї, й тім часом шкодять, як ніякий ворог не нашкодить…

Та хіба ж через те, що, хай буде так, маємо ми зробитись кацапами, ми повинні тим здовольнитись й сісти, й ручки скласти, кинуть боротьбу, кинуть працю й чкати, поки не зробимось кацапами? Йде своєю стежкою історія, б’ються, гризуться народи, душить дужчий меншого, але хіба менший сам оддасть себе старшому на поталу, оддасть себе єму в руки? Не може того буть, без сього саме життя, сама Історія збилася б з пантелику й пішло б чорзна-що. Ні, добродію, не може сього буть. Ви кажете, що повинни українці з кацапами зовсім з’єднатись, так народ український, стільки бившися, болівши, не розцвівши цвітом письменства й инчим, самохіть одрек од усього? Хіба може сам собі зникнути народ з 20-и міліонів, та ще такий талановитий народ?..

Панове добродійство, — сказав голосно Ївась, — нас, українців, доля звела на чужині, й хоч ми думаємо різно, невже не вип’єте ви зо мною по чарці за Україну, за просвіту, письменство й науку українську? — Чуло, палко сказав се Івась й пильно, з чаркою в руці, подивився на гостей.

Простягнулось кілька рук з чарками, меж ними й Степана Хведоровича. Мало не всі випили — хто справді згодився, хто через те, що усі пили — що громаді, то і бабі.

Ви не гніваєтесь на мене? — спитав Ївась Степана Хведоровича.

Гарно ви кажете, Їване Андрієвичу, але все ж ні, не згоджуся я з вами, не доведе вас до добра така думка, та ви й сами кинете їх потім...

Може, й так, а поки що, — сказав Ївась, — вип’єм, — і випили. Старенький урядник, котрий досі міркував із сусідою про те, яка картопля смачніш та краще — прочнокопська чи змійська й співав хвалу прочно-копській, тепер, простягаючи чарку до Ївася за другими, спитав єго:

За що п’єте, Їване Андрієвичу?

За Україну, Михайло Петровичу...

За Україну? — вилупив він очі й подивився кругом, але як на єго дивились усміхаючись, він сполохнувсь та й сказав скоріш, — за Україну, еге, за козаків. Ну, дай Боже їм вічний покій! Спасибі вам, Їване Андрієвичу, в мене дід був сотником чи що» (Грушевський М. Твори у 50 томах. Т. 12. Львів : Світ, 2011. С. 162–164).

І сьогодні у цитованому тексті кожний знайде чимало болючих, актуальних моментів. Але, здається, тепер остаточно зрозуміло, щó саме боліло Грушевському з юнацьких літ.

Утім, від прози повернемося до віршованого тексту, який я навів раніше. Що найперше спливає з пам’яті після прочитання поетичних рядків юного Грушевського? Щось із Тараса Шевченка. Мені, скажімо, згадалося:

Було колись — в Україні

Ревіли гармати;

Було колись — запорожці

Вміли пановати.

Пановали, добували

І славу, і волю…
Між іншим, у згаданому вірші «Україна» є й рядки про те, що «панувала Україна та не дуже довго…»:

Бились гарно козаченьки,

Було діло всяке —

І москалям, й панам-ляхам

Всім дались узнаки.
Ой не сила їх зломила,

А лукаве слово,

Ляське слово солодкеє,

Московські розмови.
Нагадаю маловідоме. У «Споминах» Михайло Сергійович мимохідь зазначив: «Батько згадував, що бачив Шевченка, але, очевидно, ся стріча тоді не зробила на нього особливого враження». Зате син ще в юності, на вісімнадцятому році життя, написав вірш «До Тараса», в якому назавжди визначив своє глибоко шанобливе ставлення до поета: «Тарасе мій добрий, мій батьку єдиний

Уперше цей вірш було опубліковано аж у 1996 р. у журналі «Пам’ять століть»:



Як зробицця важко мині бідоласі —

Чому я не жив у ту добу, в ті часи,

Як ти ходив сумуючи по пишному світу,

Втішав людей та клав свої святи заповіти…
Отже, можна не сумніватися, що молодий Михайло прочитав, почув, відчув і зрозумів Шевченка, зокрема, його вірш «Чигрине, Чигрине…», написаний у Москві 18 лютого 1844 року, в якому поет нагадував, як українці «скородили списами московські ребра». Тарас Григорович насамперед мав на увазі, що козаки Петра Сагайдачного в 1618 р. на Покрову збиралися штурмувати Кремль з боку Арбатських воріт… Про «московськії мури» вслід за Кобзарем, але ще конкретніше, писав і Грушевський.

Характерно, що чотири роки потому — в 1896-му — тридцятирічний Михайло Сергійович, виступаючи на Шевченковому святі у Львові, згадав «Чигрине, Чигрине…», але цитував дослівно: «За що скородили списами / Татарські ребра…» Так «підправили» поета у «Кобзарі», виданому в Петербурзі в 1867 р. (до речі, подібна правка була «модною» за радянських часів). Микола Жулинський та Іван Дзюба зазначають, що це робилося, «аби не образити Москву». Скажімо, в «Кобзарі», виданому в Харкові 1930 р., також ішлося про «татарські ребра», а заодно й слово «ляхами» замінили на «панами».

Утім, відзначу, що відомі шевченкознавці не приєдналися до фальсифікації «Чигрине, Чигрине…». Принаймні, в період хрущовської «відлиги» Євген Кирилюк так описав ці поетичні рядки: «Шевченко хоче зрозуміти, за що боролися його предки з польською шляхтою, з татарсько-турецькими ордами, з царизмом. Народ ніби нічого не домігся. Сучасне становище поневоленої царизмом України дуже важке. Серце поета плаче, вимагає правди на землі». Кирилюк зазначав, що «Чигрине, Чигрине…» в Росії друкувався з цензурними купюрами, поширювався у списках, а надруковано його значно пізніше за кордоном.

Характерно, що в «Кобзарі», виданому в Києві 1983 р. стотисячним тиражем, до «московських ребер» була зроблена примітка такого змісту: «Ідеться про участь українських козаків і селян в антифеодальних селянсько-козацьких повстаннях під проводом І. Болотникова, С. Разіна, К. Булавіна, Є. Пугачова, коли вони спільно з російськими повстанцями боролися проти кріпосницького гноблення, винищували поміщиків».

Це ж треба було придумати таке точкове «трактування» Шевченкових рядків!

Але ж Грушевський, як ніхто інший, знав: ішлося про тенденцію московської політики на поглинання України, що виявила себе вже невдовзі після переяславської угоди і насторожувала Богдана Хмельницького. Гетьмана, зокрема, дратувало, що Москва, не задоволена його війною проти Польщі у союзі зі Швецією, уклала з поляками перемир’я. Грушевський писав з цього приводу:

«Се зараз поправило польські діла і дуже було неприємне Хмельницькому: він нарікав, що Москва видає Україну полякам, не додержує своїх обов’язків перед українцями. Особливо його гнітило, що переговори Москви з поляками ідуть потайки від нього, без участи послів козацьких, хто зна в якім напрямі — може, на шкоду України».

Одним словом, у Шевченковій поетичній максимі було сплавлено історичні події, пов’язані з віковою боротьбою українського народу з агресивними сусідами — поляками, кримськими татарами, московськими військами — за свободу і відродження державності.

Грушевський якраз і показав це у своїх працях. А тоді, в 1896 р., виступаючи у Львові, він і не згадував Москву, проте сказав: «Вороги густою лавою обступили Україну, а вона скніє-нидіє, до того розбилась і тратить найліпші сили в братобойній ворожнечі…» І процитував Шевченка, зібравши в один вірш його дошкульні поетичні рядки з різних творів — «Єретика», «Кавказа», «Розритої могили», дещо змінивши деякі з них:

Кругом неправда і неволя,

Народ замучений мовчить…

Кати знущаються над нами

А правда наша п’яна спить!

Брати наші на чужині

На чужій роботі

Помагають ворогові

Господарювати…
Нагадаю, як у Шевченка — «Та поможуть москалеві / Господарювати». Ворога Грушевським названо!

Урешті-решт Грушевський як історична постать, як істинно великий українець виріс із Шевченка. Але, звичайно, не заперечую благотворного впливу родини і видатних українців, яких особливо шанував Грушевський.

На Шевченковому святі у Кракові в 1902 р. він різко виступив проти тих, «що з різних мотивів хотіли б понизити значіння його творчості і представити його самого індивідуумом на низькім степені моральнім і інтелектуальнім, речником національної ненависті і т. п. і т. п.». І сформулював болючий висновок: «Історія великих душ дуже часто перемінюється в історію великих страждань, але й у всесвітній галереї мучеників людськості нелегко знайти пару тяжкій долі нашого Кобзаря, такий одноцільний, від початку до кінця в однім тоні переведений страждань, який дає його життя».

Приїхавши до Москви в 1892 р. і поселившись неподалік історичного і духовного центру міста, Михайло Сергійович, як ніколи, відчув, що його душа вже давно була обпечена Шевченковим болем:

Чигрине, Чигрине,

Мій друже єдиний,

Проспав єси степи, ліси

І всю Україну

…………………………..

Помолившись, і я б заснув…

Так думи прокляті

Рвуться душу запалити,

Серце розірвати.
На двадцять шостому році життя Грушевський, який уперше самостійно приїхав до Москви, твердо знав, що Шевченків заповіт якраз і полягає в тому, щоб не проспати Україну. Серце розірвати, але не проспати Україну!

Він, як ніхто, розумів, що саме Шевченко запобіг клятому сну всієї нації, передав і йому — Грушевському — святу небайдужість до гіркої долі України:

Та неоднаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять…

Ох, не однаково мені.
Певно, що читач захоче переконатися у сказаному й на прикладі конкретної наукової публікації Грушевського — він уже на той час був істориком, а не звичайним юнаком, який конспектував чужі публікації чи писав доволі самодіяльні поезії та прозу.

Незадовго до від’їзду в Москву — у січні 1892 р. — молодий учений опублікував у Львові рецензію на працю Олександри Єфименко, першої жінки в Росії — доктора російської історії, — «Українська шляхта й її доля». Назвавши працю «цікавою й талановитою», рецензент, як справедливо зазначає Леонід Зашкільняк, дещо романтично підкреслював, що «за часів війн козацьких», тобто національно-визвольної війни середини ХVІІ століття було запроваджено «найдемократичніший громадський устрій», який нібито фактично скасовував становість суспільства, а «під економічні відносини положено було підвалини якомога правдиві, демократичні». Проте наступні демократичні зміни були заторможені через брак у народу «громадського і політичного виховання, освіти й свідомості». Що ж до тогочасної української інтелігенції, то вона була просякнута шляхетською ідеологією й тому була здатна побудувати хіба що «копію Речі Посполитої». Тому народ виступив проти власної інтелігенції (шляхти), чим скористались сусіди України — Москва, Польща і Туреччина. Вийшло, що народ «під проводом пройдисвітів та кар’єристів (бо щирих прихильників Москви не було та й не могло бути) не раз видавав Москві головою свою старшину, більш освічену частину своєї громади й сам ліз в пащу Москві», яка вміла «часами грати на демократичних потягах народу», прикриваючи цією грою стремління до грубої централізації. Московські царі, особливо Петро І, використали на свою користь розбіжність між «народом» і «старшиною». В результаті, «український народ стоїть у ярмі ані на гич не меншому, як лядське». Старшина у боротьбі за автономію України залишилась без ґрунту (народу), а народ — без заступників. На відміну від Єфименко, Грушевський основну вину за все це покладав на українську старшину, котра не змогла подолати свої егоїстичні (соціальні) інтереси в ім’я національних інтересів, тобто народних.

Грушевський рішуче не погоджувався з Єфименко в тому, що нібито російський уряд провадив демократичний напрямок щодо України: «Перш усього — демократизм московський був дуже непевний; уряд московський грав тільки на демократичну дудочку, бо народна маса українська була союзником Москви в боротьбі з її старшиною й треба було сього союзника якось придержувати за собою» (Грушевський М. Твори у 50 томах. Т. 14. Львів: Світ, 2008. С. 221, 223, 225).

Отже, молодий учений мав чітку і виважену позицію щодо Москви. Можна сказати, що в Першопрестольну приїхав критично настроєний до неї молодий, але талановитий і перспективний дослідник з оригінальним мисленням, який стрімко долав першу наукову вершину. Він явно не був налаштований на московські прогулянки, вважав будь-яку погоду сприятливою для його архівних пошуків і віддався їм самозабутньо.

1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка