Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка10/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   56

Борис Зайцев про Старий Арбат

Особливий інтерес викликає високе й поетичне слово про Старий Арбат видатного арбатця, письменника Бориса Зайцева, який емігрував із Радянської Росії у 1922 р. (жив спочатку в Спасопєсковському провулку, 3, а потім — у Кривоарбатському, 4).

В еміграції Зайцев через кілька десятиліть з ностальгією та любов’ю згадував:

«Есть в Москве улица Арбат. Некогда названа она была улицей Святого Николая — по трём церквам святителя на ней: Никола Плотник, Никола на Песках, Никола Явленный. Вокруг всякие улочки и переулочки, с именами затейливыми — Годеинский, Серебряный, Кривоарбатский…

Вспоминая московскую свою жизнь, видишь, что и началась она и окончилась близ Арбата. На углу Спасо-Песковского было первое, юное наше пристанище, в этом Кривоарбатском последнее. Вижу его теперь, через много лет, взором неравнодушным… Отсюда мы уезжали».

Будинок у Спасопєсковському зберігся, і можна зримо побачити, де саме жив Зайцев на початку ХХ століття за його ж описом: «В переулке Арбата в четвертом этаже нового краснокирпичного дома, довольно просторого и бестолкового. Большая квартира с фонарём, выходившим на улицу, открывала вид на переулок и церковь, купола которой как раз рядом». Отже, Зайцев жив, очевидно, в останньому під’їзді будинку № 3, поруч із храмом Спаса на Пісках.

Арбат назавжди залишився в серці Зайцева, він, як і Андрій Бєлий, зробив Арбат героєм російської літератури. Євгенія Дейч, яка разом з Олександром Дейчем зустрічалася з Борисом Зайцевим у Парижі в 1966, 1968 і 1970 рр. (письменник помер у 1972 р.) згадує про бесіди з ним:

«Одной из волнующих тем беседы была Москва, которую Б. К. (Борис Костянтинович. — В. М.) помнил, любил и унёс с собой в далёкий Париж. Удивительно ясно вспоминал он годы молодости, связанные с Арбатом и “его окруженцем”… Мысленно Борис Константинович проходил по Арбату, вспоминал дом за домом от “Праги” до конца улицы. При этом спрашивал, не снесли то или иное здание и что в нём сейчас находится. Особенно скорбел, что были взорваны и разрушены церкви».

На самій вулиці було знесено церкву Миколи в Плотниках, неподалік якої жив Грушевський, і церкву Миколи Явленого. За два кроки від неї — церква Живоначальної Трійці (поруч із будинком Грушевського), Миколи на Пісках, Бориса і Гліба, Тихона Амафунтського. Боляче продовжувати цей перелік…

В одному з листів до Дейчів, написаних більш як через сорок років після від’їзду з Москви, Зайцев написав: «Москве арбатской поклонитесь от меня». Між іншим, книга «Москва арбатская», яку можна було б поставити поряд з проникливим нарисом Бориса Зайцева «Улица Св. Николая», на мій погляд, ще не написана російськими авторами.

Згаданий нарис Зайцева вражає поетично-точними подробицями арбатської повсякденності початку ХХ століття:

«Образ юности отошедшей, жизни шумной и вольной, ласковой сутолоки, любви, надежд, успехов и меланхолий, веселья и стремления — это ты Арбат… Гремят и вьюги над Арбатом, яростно стуча по крышам, колотясь в двери облаками снега. Но сквозь мглу и вой метели невозбранно проплывает седенький извозчик в санках вытертых, на лошаденке дмитровской, звенигородской, как корабль нехитрый, но и верный. К Рождеству елки на Арбатской площади — зеленым лесом. Приезжают дамы в соболях; везут чиновники, тащит рабочий елочку на праздник детям. И, отбушевавший Новый год, в звоне ль шампанского, в гаме ли водочки с селедкой, входят в ледяной январь, бегут, краснея носом, с усами заиндевелыми, обдуваясь паром — кто на службу, кто торговать, по банкам и конторам. Кто — и по трактирам. Ночью же остро, хрупко-колюче горит Ореон семизвездием, тайно прельщающим, над кристаллом снегов.

Не навсегда! Не навсегда! Там февраль, там и март с теплым ветром, с буйным дыханием; весна, грязь и лужи, блеск, солнце, первый разрыв лазури над Арбатом, ведущим к югу, к Брянску, Киеву, Одессе…»

На цьому зайцевському малюнку зображує саме той Арбат, на якому жив і яким дихав Грушевський. Звичайно, з урахуванням воєнного часу, коли було значно менше веселощів, безтурботності, легковажності, марнотратства. Були хуртовини й крижаний січень 1917-го. Був теплий березневий вітер і перший розрив блакиті над Арбатом, який покликав Грушевського до Києва…

Та знову послухаймо Зайцева:

«А когда апрель настанет, то растают почки в многочисленных садах вокруг Арбата, и зеленое благословение выльется душистым, милым оперением. В старых тополях грачи вьют гнезда. Голубым оком глянет весна, заблестит в крыльях пролеток, в лакированных штиблетах и в зеркальных окнах, и в глазах веселых и воздушных. Мягко треплет ветерком локоны девушек, бороды мужчин; смеется и перебегает по Арбату в блеске луж, в криках мальчишек, предлагающих фиалки.

Лето насыщает Арбат зноем и оцепенением. Маркизы магазинов никнут под огнем небесным. Налетает пыль — тучкой азиатской. И к вечеру Арбат замучен. Млеют служащие в магазинах; барышни обрадовались блузочкам своим легчайшим. Но нет поэтов — ни златоволосого, бегущего Арбатом слева, ни бирюзоглазого — Арбатом справа. Улетели, как и их друзья, как и те жители, что занимают целые квартиры в домах с лифтами — кто на море, кто в деревню, кто на дачу. Врачи и адвокаты сладкогласные умчались за границу. “Ах, Карлсбад! Нет, Киссинген! Ну разве можно же сравнить!” И многих обитателей Арбата поразносят и международные вагоны по углам богатой, сытой и самодовольно крепкой бабушки Европы. Сапожники же, медники и парикмахеры, кондуктора трамваев, булочники, мясники и бакалейщики сидят все лето, душное ль, дождливое ль, все на своих насестах, не подозревая о Карлсбадах и об ожиреньях сердца…»

Читач уже звернув увагу на згадку про поетів, яких Зайцев не називав на ім’я. «Бирюзоглазый» поет — Андрій Бєлий, а «золотоволосый» — Костянтин Бальмонт, який жив у Великому Ніколопєсковському провулку, 15. Це про нього Марина Цвєтаєва сказала: «Бальмонт есть литература. А литература — есть история».

Обидва — і Бєлий, і Бальмонт — бували у квартирі Зайцева. Приходив до нього Леонід Андреєв, В’ячеслав Іванов і Максиміліан Волошин (Кирієнко), який, не забуваймо, також був з українців. Віра Буніна згадувала, що в листопаді 1906 р. на квартирі у Зайцева читали свої твори Вікентій Вересаєв та Іван Бунін... «Читав він просто, — згадувала Віра Миколаївна про Буніна, — проте кожний вірш викликав картину». Може тоді були озвучені Буніним і прекрасні рядки про провулки за вулицею Арбат, які й сьогодні викликають поетичну картину «особливого міста»…

В нарисі «Улица Св. Николая» міститься лапідарний, але глибокий і тонкий аналіз глобальних історичних подій, оповитий ще й філософським серпанком. Борис Зайцев згадував про будинок, зведений у 1913 р. на розі Калошина провулка та Арбату (Будинок з лицарями). В його нішах на горі, на рівні п’ятого поверху, на особливих балкончиках, стоять дві фігури лицарів, якими любувався й Грушевський. Так-от, Борис Зайцев зробив одного з лицарів символом по-філософськи замріяного Споглядача непростого й неповторного арбатського життя впродовж другого десятиліття ХХ століття, що виявилося переломним для долі Арбату. Звичайно, це той лицар, який повернувся обличчям до самого Арбату, сперся руками на списа, і, схиливши голову, глибоко замислився. Інший лицар у ніші з боку Калошина провулка дивиться в бік будинку Культурного центру, має наче байдужий вигляд (подібного лицаря я бачив ще на сьомому поверсі будинку № 2 по Садово-Самотьочній вулиці. Проте він залишає лише декоративне враження).

Замислений лицар спостерігає за плином життя на вулиці в тяжкі для Арбату часи: «Рыцарь задумчивый, задумчивый рыцарь с высот дома в Калошином вниз глядит на кипение, бедный и горький бег жизни на улице и цепенеет в седой изморози на высоте своей…»

Або ще:


«И с удивлением взирает рыцарь в латах, рыцарь задумчивый с высот Калошина…»

Мовчазний лицар осмислює Старий Арбат воєнних часів, у тому числі й тих місяців аж до Лютневої революції, коли на ньому вже жив Михайло Грушевський. Тих часів, коли, говорячи словами великого українця, «загула воєнна сурма наче поклик на останній суд всього людства… на велику погибельну руїну всього свого економічного і культурного надбання».

У Бориса Зайцева:

«Страшный час, час грозный. Смертный час — призыв. Куда? Вперед. Вперед, и в ногу, в ногу, и под барабан. Вперед. О, содрогнулась Русь, оделась в серую шинель и, смертно лоб перекрестивши, руки сжавши, тяжко в ряды стала, тяжко марширует сапогом тяжелым: раз — два, раз — два! А черно в сердце и мила Москва, и горько уходить. Идет Арбатом серый, крепкий строй; и на Угодника, что на углу Серебряного, взглянет ненароком проходящий, под винтовкой, ненароком перекрестится и далее шагает. Раз-два, раз-два. Вот и Спасопесковский с красным домом угловым, Никольский, где Никола Плотник с позолоченной главой, за ним Смоленский, на углу толпа, и машут, слезы блестят; а там дорожка ниже, ниже, на Москву-реку к вокзалу — голову клони, солдат. Уж дожидаются вагоны, паровозы, быстрые еще и аккуратные; там снова бабий вой, крик и рыданье; и влекут тебя во мгле слепой на жертву. Велика твоя повинность родине…

И идут полки вниз по Арбату, на Дорогомилово, а возвращаются в вагонах санитарных по трамвайной линии из-за реки».

У письменника Михайла Осоргіна читаємо: «От вокзала, мимо Смоленского рынка, по Арбату — одним потоком, а дальше, расщепляясь в ручки мале, и утром, и днем, и ночью, шли тени солдатской рвани, неся с собой грязь траншей…»

Михайло Грушевський теж писав про «неустанний рух військ, котрих відправляли на фронт, і транспорти ранених і інвалідів, котрих привозили з фронту».

Та повернемося до тексту Бориса Зайцева про Арбат і Росію, про її солдата:

«Сердобольные же хлопочут дамы, посещают, навещают, развлекают, музицируют и умиляются на “мощь героя серого”. Серый же герой еще покорен. Все еще вытягивается и козыряет, и безмолвно умирает на полях далеких, неизвестно за кого и за что. Но еще крестится на углу Серебряного на древний образ Николая Чудотворца, глядит еще почтительно на две иконы, что под тротуаром, — святитель Николай, спасающий матроса и освобождающий пленного в темнице. Слушает еще и всенощные, и обедни на полях Галиции, и в Польше, и под Ригой.

Но клонится к закату, внутренне склоняется, сгнивая, старое. И бесподдержно, и вдруг, бесповоротно, расползается сам трон, и нету больше древних генералов, губернаторов и полицеймейстеров, и гимна, и сурового орла монархии».

Так само і Грушевський в арбатській частині своїх «Споминів» наголошував, що «війна, мобілізація, нечуваний розрух всього життя… розбурив все і підмінував глибоко».

Мабуть, ніхто краще за Бориса Зайцева не передав суть і аромат арбатських, точніше, всеросійських подій, віддзеркалених в Арбаті передвоєнної і воєнної доби, які спостерігав і Михайло Грушевський власними очима: «Перед нами, жертвами війни, інтернованими, виключеними з суспільного обороту, розгорталася тут… руїнна робота воєнного Молоха, яка день за днем точила нашу в’язницю, російську в’язницю народів».


«Філософи» Михайла Нестерова
Чому я вирішив окремо згадати про цю картину? Бо так само, як «Московський дворик» Полєнова, картина Михайла Нестерова «Філософи» (1917) передає атмосферу патріархального Арбату і є співзвучною з передреволюційним духовним Арбатом, тобто часом, коли тут жив Михайло Грушевський, до речі зовсім недалеко від того місця, де невдовзі поселився Нестеров. А ще важливо, що художник зобразив людей розумової праці, які, подібно до Грушевського та багатьох українських інтелігентів у Москві, жили духовними проблемами. Творчість Нестерова пов’язана з Києвом, він разом з Віктором Васнецовим розписував у дивовижному місті Володимирський собор. Але в 1910 р. художник остаточно переїхав у Москву, а з 1920 р. і до самої смерті в 1942 р. був арбатцем, жив на Сивцевому Вражку, 43.

Ніколи до Михайла Нестерова і ніколи після нього російське малярство не знало такого конкретного і разом із тим узагальненого вирішення теми, яку художник визначив назвою картини ― «Філософи». Вони були написані, як говорив Нестеров, «одним духом», без ескізів і етюдів. Він залишився задоволений полотном, більше того, вважав «Філософів» однією з улюблених своїх праць…

На тлі чудового лісового пейзажу (може, одного з кращих у Нестерова) в передвечірній прогулянці йдуть двоє чоловіків, заглиблених у бесіду, точніше в самих себе. На відміну від цілковитого спокою, розлитого в природі, люди подумки напружені, духовно стривожені.

Виявляється це по-різному. Ближчий до глядача, зодягнутий у літній підрясник і чорну скуфійку, затамував у собі таємницю незгубної розумової спраги. Як писали мистецтвознавці, він похнюпив голову, але не думку, не волю до мислення. Виразним є обличчя його супутника — без капелюха, в звичайній піджачній парі, пальті, накинутому на плечі, — видає особистість емоційну, віддану невтомному осмисленню Божого світу, людини, релігії…

У цьому подвійному портреті прекрасно сполучаються вражаюча точність у зображенні різних за характером, темпераментом людей і разом з тим їх єдність за спільною думкою, спільним душевним станом. Якщо взагалі можна передати болісний пошук істини, то Нестеров зробив це. Філософи уособлюють розумову творчість, яку відомий російський філософ Микола Бердяєв трактував, як «потрясіння і підйом усього людського єства, спрямованого до іншого, вищого життя, до нового буття».

За радянської доби імена героїв картини «Філософи» вважали за краще не називати, а їх праці почали публікувати в Росії тільки в 90-х рр. минулого століття. Мова йде про двох відомих російських мислителів — богословів Сергія Булгакова і Павла Флоренського… Як свідчив через чверть століття Сергій Булгаков, це був «не лише портрет двох друзів… але й духовне бачення доби». Булгаков з 30 років працював у Києві професором політехнічного інституту і приват-доцентом університету. Як і Микола Бердяєв, починав марксистом, але на початку ХХ століття в їхніх поглядах відбувся перелом, суть якого Булгаков зафіксував в назві свого збірника «От марксизма к идеализму» (1904). Виявом нового, релігійного світогляду стала участь Булгакова і Бердяєва в програмному збірнику «Проблемы идеализма» (1902). На час, коли Нестеров малював подвійний портрет, Сергій Булгаков був професором Московського університету, депутатом 2-ї Державної думи. У 1918 р. посвячений у священики патріархом Тихоном.

Саме на Старому Арбаті завжди було чимало доморощених і професійних філософів, які вболівали за долю Росії, тим паче в переломні передреволюційні роки. Як писав Микола Бердяєв, тодішні пророцтва про наближення кінця світу скоріше означали наближення кінця старої, імператорської Росії. Бердяєв якраз і жив з осені 1915 р. до висилки з Росії у 1922 р., тобто у той же час, що і Грушевський, у Великому Власьєвському провулку (буд. 4, кв. 3). Не відразу знайшов його в адресній книзі «Вся Москва» за 1917 р. Там числився якийсь Аркадій Бердяєв — лікар воєнного шпиталю, що жив на Новій Басманній, 28. Здалося навіть, що він єдиний на всю Москву з таким прізвищем! Але нижче петитом: «Н. А. Большой Власьевский 14. Тел. 446‒76». Микола Олександрович Бердяєв! Такий запис ініціалами в адресній книзі зустрічається вкрай рідко. Мовляв, кому треба — той знав. І телефон…

Складно було знайти краще помешкання для великого релігійного філософа — в ареалі арбатських церков. За два будинки по Великому Власьєвському провулку на розі з Гагаринським стояла церков священомученика Власія, а трохи далі — через Гагаринський та Пречистенський провулки — церков Успенія Пресвятої Богородиці на Могильцях. Борис Зайцев згадував: «Из тех двух комнат, что снимаем мы на Сивцевом Вражке в большой квартире сестры моей жены, виден через забор дворик дома Бердяева, а жил некогда тут Герцен — все это недалеко от Арбата, места Москвы дворянско-литературно-художественной».

Тут у Бердяєва, який організував у своїй квартирі «Вільну Академію духовної культури», бувало багато світлих умів. Читаємо, наприклад, у спогадах Владислава Ходасевича: «В тот вечер, когда в Москве получилось по телефону известие об убийстве Распутина (17 грудня 1916 року. — В. М.), Гершензон (Михайло Гершензон — літературознавець, історик, філософ. — В. М.) повел меня к Н. А. Бердяеву. Там обсуждались события. Там, после долгой разлуки, я впервые увидел Белого». У Бердяєва бував і поет В’ячеслав Іванов, що жив у 1918 р. неподалік, у Великому Афанасьєвському провулку, який вважав, що революція в Росії проходить позарелігійно, а цілісне самовизначення народне не може бути позарелігійним: «Итак, революция не выражает доныне целостного народного самоопределения».

Что-то злобное ухнет…

И костяшками пальцев

Вновь стучатся скелеты,

Под крестом не пригреты;

Воют: «Русь твоя рузнет! —

Сонмы лютых скитальцев. —

Посажена в тесный

Застенок сынами

И ждет приговора —

Палача и позора»…

Сжалься, Ду́ше небесный,

Очиститель, над нами!

Бердяєв називав В’ячеслава Іванова чи не найкультурнішим і найвишуканішим письменником Росії, найрелігійнішим філософом та писав, що він не любив загострень, викриттів та розпроділів: «Такие люди остаются малопонятными для нашей эпохи, когда все должно быть обострено, разоблачено и разделено». До речі, цитовані вище поетові рядки на ввійшли до його чотиритомного зібрання творів.

Бердяєв народився в Києві, вчився в Київському кадетському корпусі й Київському університеті. В різних місцях його автобіографічного «Самопознания» можна прочитати: «Отец был кавалергардским офицером, но рано вышел в отставку, поселился в своем имении Обухове, на берегу Днепра... В детстве и юности я знал мир феодально-аристократический высшего стиля… Мои робдители білив дружбе с киевским генерал-губернатором, и меня в детсве водили в генерал-губернаторскую церковь… Осенію мы постоянно жили с матерью в Белой Церкви… Лето мы проводили в течение нескольких лет… в Харьковской губернии… Я воспитывался в военном учебном заведении, в Киевском кадетском корпусе…»

За твердженням філософа Миколи Бердяєва, у 1917 р. до влади прийшли люди, котрим були чужі традиції російської культури (себто — й арбатської), їх батьки та діди були безграмотними, позбавлені будь-якої культури. Цим людям було притаманним злопам’ятстсво по відношенню до людей старої культури, яке на момент торжества революції перетворилося на почуття помсти. Бердяєв вважав, що цим багато що пояснюється психологічно. На його думку, з’явився новий антропологічний тип, в якому вже не було добра, розпливчатості, деякої невизначеності абрисів колишніх руських облич. Не було навіть найменшої схожості з обличчями старої російської інтелігенції, яка готувала революцію.

У той же час Бердяєв писав, що «озлобленность деятелей революции не может не отталкивать, но судить о ней нельзя исключительно с точки зрения морали». Філософ вважав смішними та жалюгідними судження про революції з точки зору нормальної релігії та моралі, нормативного розуміння права та господарства. Тому що «революция подобна смерти, она есть прохождение через смерть…». Але сам Бердяєв під час Лютневої революції 1917 р. прийшов з Арбату на Манежну площу та переконував офіцера не стріляти в народ. І війська тоді не розпочали стрільби.

Аби наочно уявити собі новий, післяреволюційний тип мілітаризованого більшовика (у більшості своїй вихідця з селян), окреслений Бердяєвим, нагадаю картину Бориса Кустодієва «Більшовик» (1920). Над містом та людьми вознісся в широкому та нестриманому кроці велетень із лютим обличчям та палаючими очима — в руках гігантський червоний прапор. Його поступ ніяк не перетинається з людським потоком, він іде сам собою, буквально втоптуючись у натовп людей. При всій умовності та символічності живописного полотна не можна не бачити, що кожен наступний крок коштує життя багатьох людей, що знаходяться внизу, під його захмарною головою, точніше, навкруг його чобіт (здригаєшся, пригадуючи ахматівські рядки: «И безвинная корчилась Русь под кровавыми сапогами…»). Наступної миті більшовик зруйнує церкву з беззахисним шатром, що стоїть на його шляху… Так і сталося насправді. За словами Бориса Зайцева, «это было самое разудалое и полоумное время революции, когда разрушали церкви…». Безкомпромісний велетень знищив на Арбаті багато церков, безжалісно розтоптав багато достойних арбатців…

Що він відчував тоді, «інтелігент російський», «громадянин Арбату»? Буквально слідом за подіями Борис Зайцев писав: «Многие поумирали. А кто выжил, кто остался, те узнали, жизнь, грозный и свирепый лик твой. Из детей стали мужами. Окрепли, закалились, поседели. Некогда уж больше веселиться и мечтать, меланхоличничать. Борись, отстаивай свой дом, семью, детей. Вези паек, тащи салазки, разгребай сугробы и коли дрова, но не сдавайся, русский, гражданин Арбата. Много нагрешил ты, заплатил недешево. Но такова жизнь…»

Перебуваючи нині на Арбаті, не можна не згадати тих арбатців, які в ті смутні часи страждали не тільки фізично, але й духовно, які, можливо, посивіли, але не змогли зміцніти в історично нових умовах, не загартувалися революційними подіями, а припинили мріяти та сподіватися, застигли у пронизливому мовчанні від незворотніх втрат і очевидним безглуздям того, що відбувалося, від виснажливого розуміння, що все втрачено, що нічого не залишилося, нічого немає та, здається, й бути не може…

Хорошо, что нет Царя.

Хорошо, что нет России.

Хорошо, что Бога нет.
Только желтая заря,

Только звезды ледяные,

Только миллионы лет.
Хорошо — что никого,

Хорошо — что ничего,

Так черно и так мертво,
Что мертвее быть не может

И чернее не бывать,

Что никто нам не поможет

И не надо помогать.



Георгий Иванов

Наскільки трагічним було таке сприйняття нового світу, можна уявити, знаючи, скажімо, про зміст релігійної філософії Миколи Бердяєва. Для нього питання про Бога було питанням про Вищий Смисл. Немає Бога — немає нічого… Ісус Христос був для філософа у найвищому розумінні реальним та беззаперечним — і релігійно, і містично, і житейски, й історично. За десять років до революційного розлому Росії Микола Бердяєв сповідально писав: «…Я сделался благочестивым человеком, я каждый день молюсь Богу, крещусь и соединяю себя внутренне с Христом во всех важных случаях жизни и во имя Его пытаюсь делать все значительное, что способен, и прежде всего писать. Я твёрдо решил стать философским слугой религиозного движения, использовать свои философские способности и знания для защиты дела Божьего, бороться силой своего разума с антирелигиозной ложью и в светской культуре расчищать почву для торжества религиозной истины».

Така людська та філософська позиція була взагалі несумісна з новим, радянським ладом. І не тільки для філософа Бердяєва. Пригадується життєва ситуація з персонажем роману «Сивцев Вражек» Михайла Осоргіна солдатом Григорієм, який врешті-решт залишав бездуховну Москву: «На выносливых плечах уносил Григорий свою старую веру, свою человеческую правду — из земли разврата к киевским угодникам, а то и дальше, куда заведёт прямая дорога прямого и крепкого в вере человека…»

Наївно було б думати, що Старий Арбат знищив виключно неосвічений селянський люд, який сюди прийшов. Як дуже точно зауважив Борис Зайцев, на Арбаті були й свої — місцеві — «сірі герої»:

«Проносились новые автомобили, грузовые, полные людей вооружённых, тех же серых все героев; заработала машина Смерти; заработала машина голода. И прежние подвальники и медники, и вся мастеровщина, туго жизнью пригнетённая, из щелей повыползала, из тёмных нор своих и вверх задвигалась. “Попировали, и довольно! Нынче наш черед!”

Выходи, беднота, тьма, голь и нищенство, подымай голос, нынче твой день».

Усе це сплавилося в головах нових володарів Арбату з ейфорією всепланетної перемоги пролетаріату, з очікуванням світової соціалістичної революції, про яку шановані арбатці раніше ніколи нічого не чули та й чути не хотіли. Дуже точно написав Андрій Бєлий: «Я воспитывался в среде, где о Марксе (не говорю уже о Ленине) не хотели знать».

Професор Преображенський (Булгаков «оселив» його на Пречистенці саме з часів створення більшовистської партії, в 1903 р. Цікаво, що на той час мешканці під прізвищем Преображенські справді числились у будинку № 9) обурювався: «Невозможно в одно и то же время подметать трамвайные пути и устраивать судьбы каких-то испанских оборванцев! Это никому не удастся… тем более людям, которые, вообще отстав в развитии от европейцев лет на двести, до сих пор еще не совсем уверенно застегивают собственные штаны!» Преображенський вважав, що розруха в більшовистській країні завершиться лише тоді, коли кожний із нових революційних хазяїв життя «вылупит из себя мировую революцию, Энгельса и Николая Романова, угнетенных малайцев и тому подобные галлюцинации, а займется чисткой сараев — прямым своим делом…».

Микола Бердяєв сформулював, на мій погляд, вичерпну максиму про революцію взагалі та про Жовтневу революцію зокрема: «В революции происходит суд над злыми силами, творящими неправду, но судящие силы сами творят зло...» Семен Франк, засуджуючи революційне насилля, також писав: «Дух насилия привит самодержавием: зло родит зло».

Значить, саме Жовтнева революція порушила генний код Старого Арбату, поставила цей район в історичні обставини, що призвели його до краху. Якщо раніше протягом віків Арбат розвивався еволюційним шляхом, і навіть заміна дворянського Арбату на капіталістичний проходила поступово та мирно, то Великий Жовтень мав запекло блискавичний та відверто насильницький характер, особливо для такої виключної місцевості, як Арбат, з його непролетарським населенням.

Арбатці говорили: «Было время — осталось одно безвременье». Вони особливо хворобливо відчували це після того, як перемогла Жовтнева революція, і все корінним чином змінилося.

З історичної дистанції «Філософи» сприймаються майже містично. Картину було написано навесні 1917 р., коли Грушевський уже очолював Українську Центральну Раду в Києві, і незадовго до ленінської заяви про те, що «більшовики можуть і повинні взяти державну владу в свої руки». Філософські пошуки, відображені Нестеровим, здається, відсувалися тоді на другий план грядущою революцією і громадянською війною… Два богослови, зображені художником, абсолютно не вписувалися в реальний час. Та й Бердяєв зізнавався, що перебував у «цілковитому розриві зі своєю епохою». Чи міг Ленін з його теорією соціалістичної революції всерйоз сприймати слова Флоренського про те, що «как бы мы ни рассуждали отвлеченно, какие бы теории ни создавали, практически мы непременно мыслим, что произнесение Имени Божия есть живое вхождение в Именуемого». Вождь більшовиків уже багато років різко критикував Сергія Булгакова, який починав з захоплення марксизмом, розвінчував його вкупі з Миколою Бердяєвим і Семеном Франком, як ліберального ренегата та ідейного вождя кадетів…

Після перемоги революції більшовики не стали витрачати час на суперечки з інакомислячими філософами, а вислали їх з Росії на так званому «філософському пароплаві» у 1922 р. Вижили з них саме ті, хто емігрував або був засланий на згаданому пароплаві, як, наприклад, Микола Бердяєв, Іван Ільїн. Борис Зайцев писав: «Осенью 1922 года почти все правление нашего Союза (ідеться про Московське відділення Всеросійської спілки письменників. — В. М.) выслали за границу... Высланные должны быть... благодарны: это дало им возможность дожить свои жизни в условиях свободы и культуры. Бердяеву же открыло дорогу к мировой известности».

Між іншим, Зайцев мав рацію. Якщо бути абсолютно безпристрасним і вдуматися, — то це ленінське заслання наскільки жорстоке, безсердечне, настільки ж гуманне та людяне. Чи міг Ленін залишити в країні таких непримиримих, значних та небезпечних для влади духовних вождів Росії?

Можливо, до ідейних противників такого масштабу, як Бердяєв, Ільїн, Франк, у першу чергу були адресовані слова Леніна, що свідчили про певну його розгубленість та стурбованість: «Сам я не вижу, как мы можем испугать их так, чтобы они убрались из России без массовых расстрелов. Конечно, находясь за границей, они будут представлять собой такую же угрозу, однако эмигранты не столь вредны…»

Можливо, хтось зміг би дійсно примирити Леніна та, наприклад, Буніна, який вважав, що «лучше черти, чем Ленин»: «Нет той самой страшной библейской казни, которой мы не желали бы им. Если б в город (Одесу. — В. М.) ворвался хоть сам дьявол и буквально по горло ходил в их крови…»

Можливо, хтось зміг би дійсно примирити Леніна та, скажімо, філософа Ільїна, допоміг влаштуватися та змиритися їм в одній — Радянській — Росії? Вже після смерті Леніна той проклинав більшовиків: «Да избавит Господь от них нашу Родину! Да оградит Он от этого позора и от этой муки остальное человечество! …Лучше не жить, чем стать красным». То, чи можливо було поєднати їхні зусилля в боротьбі за ленінські задуми? І невже Ленін, по суті, не врятував висланих із Росії від сталінських концтаборів?

Відомо, що найвидатніші пасажири «філософського пароплава» — Микола Бердяєв, Іван Ільїн, Семен Франк — померли в еміграції (вимушеній!) у віці після 70 років. У Радянській Росії вони напевне не пережили б 20–30-ті рр., а про створення видатних філософських праць навіть не йшлося б.

Ільїн писав в еміграції: «Мы, русские, мы, белые, все мы, вынужденно оторвавшиеся от нашей родной земли, — мы не оторвались от нашей Родины и, слава Богу, никогда не сможем оторваться от нее. Всмотритесь и вслушайтесь в “пустоту” нашей тоски и в “темноту” нашей скорби: ведь мы сами живые куски нашей России; ведь это ее кровь тоскует в нас и скорбит; ведь это ее дух молится в нас и поет, и думает, и мечтает о возрождении, и ненавидит ее врагов».

Настільки ж непримиримо позиціонував себе Бунін, який нічого не простив більшовикам:

…Уж нет возврата

К тому, чем жили мы когда-то.

Потерь не счесть, не позабыть,

Пощечин от солдат Пилата

Ничем не смыть — и не простить.

Как не простить ни мук, ни крови,

Ни содроганий на кресте

Всех убиенных во Христе,

Как не принять грядущей нови

В ее отвратной наготе.

Як історик, який досліджував історію громадянської війни в країні, вважаю, що така вистраждана позиція варта висновків багатьох фундаментальних монографій. Це — найгеніальніший вияв повного неприйняття Жовтневої революції 1917 р. і Радянської влади.

Але… Але нагадаю також слова Семена Франка, сказані на початку 20-х рр. минулого століття: «Сколько есть в наши дни людей, отравленных тем же узким политицизмом, — людей, для которых… добро и зло совпадает с правым и левым (как оно раньше совпадало с левым и правым) и которые на вопрос о смысле их жизни могут ответить только: “ненависть к большевикам”!»

Як би там не було, Флоренський залишився в Росії. Його було заарештовано і ростріляно 55-річним у Соловецькому таборі у грудні 1937 р. Реабілітували його в 1958 р. У документі було записано: «Причина смерти: расстрел». Філософ Флоренський говорив, що розійшовся зі суспільством років на п’ятдесят — забіг уперед… А якби він жив у рік своєї реабілітації чи в наш час?

Щодо Сергія Булгакова, то він, висланий за кордон наприкінці 1922 р., помер своєю смертю в Парижі в 1944 р. у 73-річному віці.

Такі різні долі.

Неочікувано пророче та багатозначуще звучить нині філософська максима Флоренського з «Итогов»: «И вот, в итоге, я, человек, скажем, 40-х годов двадцатого века (не дожив! — В. М.), не беру на себя обузы входить в ваши нетрудовые контроверзы, делать какие-то выборы и усовершенствования. Может быть, ваши построения по-своему и великолепны, как был великолепен в свое время и этикет при дворе Короля Солнца. Но что мне до того…»

Випадкого дізнавшись через кілька років про смерть Павла Флоренського на Соловках, Сергій Булгаков писав про нього в 1943 р.:

«Из всех современников, которых мне суждено было встретить за мою долгую жизнь, он есть величайший, и величайшим является преступление поднявших на него руку, обрекших его хуже чем на казнь, но на долголетнее мучительное изгнание и медленное умирание… Мне суждено здесь, в чужой земле, ныне свидетельствовать перед не знавшими его о величии и красоте его духовного образа».

Отже, вижили ті, котрі були вислані чи емігрували на вже згаданому «філософському пароплаві» у 1922 р. Павло Флоренський констатував, що суспільству не потрібні його знання: «Ну що ж, тим гірше для суспільства».

Як гірко стає на душі, коли заглиблюєшся в долю двох філософів, зображених Нестеровим… Як нестерпно гірко, що їх не почули століття тому… Тим більше, що й тепер не прислуховуємося до них. Проте нагадаю рятівну сентенцію Сергія Булгакова, сформульовану незадовго до 1917 р.: «Историческое время оплотнилось, и темп событий становится все стремительнее. Не по внешним знамениям, но по звездам, восходящим на небе духовном, внутренним зрением нужно ориентироваться в этой сгущающейся тьме, прорезаемой зловещими молниями».

1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка