Володимир Мельниченко Москва Михайла Грушевського



Скачати 11.67 Mb.
Сторінка1/56
Дата конвертації05.11.2016
Розмір11.67 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   56


Володимир Мельниченко
Москва

Михайла Грушевського
авторська енциклопедія-хроноскоп

Москва

2014
Від автора
Моя перша наукова монографія на посаді генерального директора Культурного центру України в Москві була присвячена саме Михайлу Грушевському1. Затим я досліджував перебування Тараса Шевченка в Першопрестольній2 та узагальнив цю многотрудну роботу в авторській енциклопедії-хроноскопі «Шевченківська Москва»3. Кілька років вивчав гоголівську прив’язаність до Москви4 і видав авторську енциклопедію-хроноскоп «Гоголівська Москва»5. Про все це розповів у чималій книзі й російськомовним читачам6.

І тільки тоді прийшло розуміння, що треба достойно завершеити розпочате десять років тому дослідження про великого українця Михайла Грушевського, з ім’ям якого пов’язано становлення сучасної нації та держави. «Найпростіші речі приходять тільки з часом»7 (Грушевський). Утім, уже в названій книзі про Грушевського писав: «Чим глибше занурюєшся в історичний матеріал, чим більше залучаєш нові джерела, тим невичерпнішою здається обрана мною тема. З’являються все нові сюжети, пов’язані з окремими деталями в “Споминах” Грушевського, з його контактами й листуванням, з архівними знахідками, текстами, які він написав у той час, з арбатськими маршрутами видатного українця і т.д. Так що робота продовжується».

Справді, продовжував збирати й накопичувати документи, факти, москвознавчі подробиці, осмислювати значення московського перебування Грушевського в його біографії. Так і настав час написати авторську енциклопедію-хроноскоп «Москва Михайла Грушевського».

Дещо про структуру та зміст цього видання.

Насамперед — передслово «Від автора». Нагадаю Тараса Шевченка з його дивовижно-іронічною передмовою до «Гайдамаків»:

«По мові — передмова. Можна б і без неї, так ось бачте що: все, що я бачив надрукованого… всюди є передслово… Коли вже пускаю в люди, то треба із чим, щоб не сміялись на обірванців, щоб не сказали: “От який! хіба діди та батьки дурніші були, що не пускали в люди навіть граматки без предисловія”. Так, далебі, так, вибачайте, треба предисловіє».

Отож, передмова, передслово, «предисловіє».

Чималеньким оце моє передслово вийшло, бо доволі докладно розповідаю про науковий стан розробки проблеми та її джерельну базу, що, сподіваюся, зацікавить вдумливого читача.



Історичний нарис «Вікна квартири виходили на Арбат» допоможе читачу зануритися в атмосферу Першопрестольної кінця ХІХ століття, коли Грушевський уперше потрапив до Москви, і передреволюційного початку ХХ століття, відчути ритм її життя, подивитися на місто, найперше, на його арбатський ареал, небайдужими очима московських очевидців і автора.

Водночас з науково вивіреним московським життєписом Михайла Грушевського, скрупульозним аналізом його праць, написаних на Арбаті, книга пропонує читачеві незвичну прогулянку Першопрестольною. Мова не йде про випадкове, непродумане знайомство з містом, а про московський «міський пейзаж» часів Грушевського, конкретний історичний контекст його життя-буття і живу атмосферу, що огортала саме Михайла Сергійовича під час його перебування в Москві. По можливості проводжу паралелі з перебуванням у Москві Тараса Шевченка й Миколи Гоголя, бо всі троє ходили, хоча й у різний час, але одними й тими ж вулицями, провулками, відвідували ті самі московські пам’ятні місця. Про такий жанр історичного дослідження влучно й переконливо писав москвознавець ХІХ століття Іван Забєлін, з яким був знайомий Тарас Шевченко і твори якого знав Михайло Грушевський: «Нам нужен характер общественный, площадной и домашний. Поэтому и над стариною нужны такие же наблюдения, какие делал Гоголь над современным нам бытом. Для историка нужен глаз Гоголя, бойкий взгляд, которым он так легко подмечал всю мелочь и тину действительности. С такой точки зрения на историческое дело понятна будет огромная важность мелочных материалов»1.

На щастя, такий підхід до історичного твору зрідка зустрічається й у наш час. Сучасний московський учений Володимир Єлістратов, досліджуючи старомосковську мову й побут, пише, що ставить перед собою завдання «донести до Читача… все казкове розмаїття, все заворожуюче багатоголосся “дрібниць” нашого минулого, дати відчути справжній аромат Історії, спробувати довести, що Історія складається не з Наполеонів і Леніних, а зі скрипу мостин у рідному домі, старого бабусиного ситцевого плаття, затишної вечері в сімейному колі — всіх цих нормальних, простих і добрих “речей і слів”, які насправді так багато важать і які ми так швидко й невдячно забуваємо»2. Не став би протиставляти історичні «дрібниці» тому феномену, який називається «роллю особи в історії», але погодьтеся, про «аромат» епохи сказано красиво й точно. Мені дуже хотілося б передати його стосовно перебування Грушевського в Москві. Тим більше, що ми відвикли від аналізу побутового боку історичних сюжетів, який передбачає цікаві знахідки, важливі подробиці та несподівані відкриття. Скажімо, встановлюючи московські адреси Грушевського, звертаю увагу на те, в яких районах та в яких умовах жили його приятелі й знайомі, які вони мали службові ранги, де саме служили, працювали, чим захоплювалися, яке значення мали телфони в їхніх квартирах тощо. Ми подивимося на московське життя Грушевського не з «висоти» ХХІ століття, а, по можливості, з середини його часу, враховуючи життєві цінності та самосвідомість і самовідчуття його московських сучасників.

Особливе значення має величальне слово про Арбат його видатних оспівувачів ― Андрія Бєлого, Івана Буніна та Бориса Зайцева. Ці великі російські митці з Арбату несумісні й несуголосні з великим українським арбатцем Грушевським, але саме вони створюють той дивовижний староарбатський світ, в який Михайло Сергійович потрапив не з власної волі, не за добрим бажанням, а вимушено — політзасланцем. На разючому контрасті ще рельєфнішою вимальовується постать Грушевського.

У першому розділі «В Архангельському соборі молився за Тараса» нарешті вперше висвітлюються приїзди молодого Михайла Грушевського в Москву з батьком у 1882 і 1885 рр., а також його перебування в місті в лютому — березні 1892 р. Це була вже самостійна поїздка до міста з метою роботи в архівах, яка до цього часу залишалася недослідженою. У біографічному нарисі «Михайло Грушевський» (2005) Юрія Шаповала та Ігоря Верби сказано лише, що «він взимку і влітку 1892 р. здійснив вдалу поїздку до Москви, де ґрунтовно опрацював Литовську метрику в Архіві міністерства правосуддя, зробив виписки із сотень актових книг в Архіві міністерства закордонних справ». Одразу скажу, що влітку 1892 р. Грушевський у Москві не був. Переконатися в цьому можна, прочитавши його щоденник. Щодо виписок «із сотень актових книг» в одному Головному Московському архіві Міністерства закордонних справ, то про це не могло бути й мови: сам Грушевський застосовував це велике число до своєї значно тривалішої за часом роботи в кількох київських, варшавських і московських архівах. А в названому архіві молодий дослідник, за його власним зізнанням, «покрутився тільки».

У розділі розкривається робота вченого у двох архівах і Рум’янцевській бібліотеці, розповідається про його нові знайомства, прослідковуються всі тодішні московські маршрути Грушевського.

Не менше важливо було показати, які характерні поведінкові риси, стереотипи й комплекси молодого Грушевського, найперше в ставленні до роботи, зануреності в релігію, спілкуванні зі знайомими, визначенні життєвих пріоритетів тощо, виявилися під час його перебування в Москві. Окрема тема — ставлення Грушевського до цього міста, яке було невіддільним від його громадянської та наукової позиції й суттєво відрізнялося від Шевченкового сприйняття Першопрестольної. Що він відчував в імперській Москві? Адже почуття таких людей не менше цікаві, ніж їхні думки.

Другий, третій і четвертий розділи книги присвячені малодослідженому періоду біографії Грушевського — його життю та діяльності в Москві у вересні 1916 р. — березні 1917 р. під час заслання. На мій погляд, особливо ці півроку є найцікавішими в науковому й пізнавальному плані: вони співпали з періодом історичного катаклізму, величезного суспільного зламу та небаченої зміни політичних епох у Росії. Грушевський у той час був достатньо молодим, енергійним і зумів мобілізувати свій талант в ім’я України, справді прийти, говорячи його словами, «до політики через історію». Цей московський період закінчився найвищим злетом у державній та політичній іпостасі Михайла Грушевського — він став головою Української Центральної Ради.

Як же не розповісти моїм співвітчизникам про життя царського засланця у Першопрестольній! Пам’ятаєте, у Шевченка: «О милий Боже України! Не дай пропасти на чужині…»

Отже, в другому розділі «Переведено на життя до Москви» розповідається, як у 1916 р. п’ятдесятирічний учений, переслідуваний царським урядом, став арбатцем мимоволі. У ньому використано чимало невідомих архівних документів, які можуть зацікавити читача. Викладена історія будинку № 55 на Арбаті, в якому Грушевський поселився з дружиною та донькою. Розповідається про їхнє помешкання, щоденні турботи та побут, про те, як виживав Михайло Сергійович, коли відправив дружину й доньку да Києва. Нові ж архівні документи розкривають його стосунки з поліцією.

Третій розділ «Я віддавсь роботі» присвячено науковим дослідженням ученого в Москві, зокрема, написанню VІІІ тому «Історії України-Руси», його співпраці з українськими журналами, які виходили в місті, зусиллям, спрямованим на заснування українського видавництва. Той огром роботи, який здійснив Грушевський за півроку, не може не вразити читача.

У четвертому розділі «Я став у центрі московського українського життя» показана наполеглива й різнобічна робота Михайла Грушевського серед своїх співвітчизників у Москві «во славу нашої національної ідеї», вперше розкрита співпраця з Максимом Горьким, активна позиція в Лютневій революції 1917 р. Проаналізовано всі статті Грушевського, написані в Москві й опубліковані в «Украинской жизни» та «Промені».

У книзі чимало історичних відступів, ремінісценцій, але постійно пам’ятав про те, що досліджую життя й діяльність Михайла Грушевського протягом усього кількох тижнів його перебування в Москві у 1892 р. чи протягом шести місяців — з вересня 1916 р. до березня 1917 р. Намагався, аби конкретна спрямованість і новизна цього наукового дослідження не розмилася в уже відомому, загальнодоступному чи хрестоматійному матеріалі про Михайла Грушевського, вміщеному в книгах і підручниках або навіть у новітніх сторичних дослідженнях, що виходять за рамки моєї теми. Такі дані використовував лише тоді, коли розповідь без них була неможливою, з обов’язковим посиланням на авторів. Таким чином, обмежував себе не тільки рамками дослідження, а й небажанням цитувати, без обґрунтованої потреби, колег-науковців і письменників. Але з задоволенням користувався їхніми працями у разі необхідності.

Звичайно, використовую архівні документи й інші матеріали для висвітлення нових моментів перебування вченого в радянській Москві з березня 1930 року, коли він жив на вулиці Погодінській, 2/3. Проте не вважаю доцільним повторювати загальновідомі факти про московське перебування Грушевського на початку 30-х рр., оприлюднені українськими дослідниками1.

Таким чином, висвітливши перші приїзди Грушевського в Москву в 80–90-х рр. ХІХ ст. та на початку ХХ ст., що раніше взагалі спеціально не досліджувалися, зосереджуюся на московсько-арбатському періоді біографії Михайла Грушевського, який до згаданої моєї монографії (2005) виокремлювався в історичній літературі хіба що рядком, абзацом, у кращому випадку парою сторінок.

Найперше ця лапідарність виявилася ще під час перебування Грушевського на Арбаті. З нагоди 50-річчя Михайла Сергійовича віденський тижневик «Вістник Союза визволення України» виклав у грудні 1916 р. його біографію й зокрема писав:

«Війна застала професора Грушевського в Австрії, в глухім карпатськім селі, де загрожували йому з одного боку нікчемні денунціянти (донощики. — В. М.) з відомої сторони, а з другого боку небезпека від російських наїздників. Одначе йому вдалося щасливо вибратися звідти та проте журба за долею українства, на яке під час війни спали в Росії тяжкі удари, й неясне особисте становище яко російського підданого примусили його вернути на російську Україну. Та зараз по приїзді до Києва його арештовано, а по довшім перебуванню в лук’янівській тюрмі вислано під догляд поліції спершу до Симбірська, а згодом до Казані, звідки заходами академічної групи в Державній Раді (Думі. — В. М.) позволено йому перенестися до Москви… Не перестає Грушевський і під московським караулом боротися за права українського народу в Росії»1.

Так само скупо розповідав про ці події у 1933 р. Олександр Лотоцький: «Коли М. С. прибув до Києва, з великими труднощами, ззакордону, його арештовано, посаджено в Лук’янівську тюрму, а після вислано до Симбірська. Власне малося заслати його на Сибір, в Томську губ., але на прохання членів Академії наук, з ініціативи О. О. Шахматова, місце заслання змінено на Симбірськ. Виїхав він туди в кінці лютого 1915 р.; опісля дістав дозвіл з Симбірська переїхати до університетського міста — Казані… З Казані М. С. перевезено до Москви, де він залишився до початку революції»2.

Щоб уявити, в якому обсязі висвітлювалося арбатське життя Грушевського серйозними вченими, повністю наведу відповідний пасаж із книги відомого українського історика Івана Крип’якевича «Михайло Грушевський: Життя й діяльність», виданої у Львові через рік після смерті великого українця:

«Після трусу в Києві Грушевського замкнули у в’язниці на Лук’янівці, під дуже суворим доглядом, самого одного в цюпі (в “одиночці”), не дозволяли навіть діставати ніяких книжок “із волі”.

Потім його мали вивезти в Сибір. Але російська Академія наук уставилася (установила опіку. — В. М.) за українським ученим. Тоді замісць на Сибір Грушевському призначили на місце перебування Симбірськ, — як жартували собі тоді, в наказі до назви заслання вставили тільки букву “м”! Пізніше з Симбірська засланець переїхав до міста Казані, а врешті до Москви. Тут Грушевський перебував під суворим наглядом поліції, не мав права зміняти місця, ані займати якої-небудь посади, читати викладів, чи виступати на зборах. Щотижня мусів він ізголошуватися на поліції. А все ж у великій Москві легше було жити, ніж у Симбірську: Грушевський зайнявся тут знову науковою роботою, писав до російських часописів у обороні гнобленого українства й навіть потайки працював у місцевих українських організаціях та в єдиному тоді на цілу Росію українському журналі “Промінь”».

Не набагато більше було розказано про московське життя Грушевського у спогадах Володимира Дорошенка, вперше опублікованих у грудні 1944 року в «Краківських вістях». Він, до речі, помилково писав, що засланця було переведено до Москви «на початку 1916 р.»:

«3 переїздом Грушевського до Москви я мав змогу бачитись із ним і виконувати його доручення в Києві. Грушевський виглядав трохи пригнобленим, але його працездатність нітрохи не зменшилась. Він розпочав у Москві друк VIII тому своєї Історії України-Руси. Писав статті і рецензії до Наукового Збірника, до Украинской Жизни, видаваної С. Петлюрою, до петербурзької Речи й Вестника Европы. У Москві була тупівська громада і, пам’ятаю, на одні з її зборів прийшов Грушевський. На тих же зборах були присутні В. Винниченко, який перебував у Москві нелегально під чужим ім’ям, і Петлюра, що брав близьку участь в житті тупівської громади. Так зійшлися вкупі люди, яким менше як за рік судилося зійтися знову — в Києві, але в зовсім іншій обстанові. Тут, на зборах московського ТУПа усі троє висловлювали дуже помірковані погляди щодо найближчих перспектив і завдань українського руху, і ніхто не вгадав би, що за кілька місяців вони будуть змагатись і за українську державність, і за українську армію» («Український історик». Журнал історії і українознавства. Том ХLІІІ–ХLVІV. Нью-Йорк – Київ – Львів – Острог – Торонто – Париж, 2006–2007. С. 326).

На жаль, у ґрунтовній вступній статті Володимира Дорошенка «Життя і діяльність Михайла Грушевського» до книги вибраних праць Грушевського, що вийшла в Нью-Йорку з нагоди 25-річчя його смерті, побіжна згадка про московський період була вміщена в розділі «Діяльність Грушевського на Україні», що свідчило про незначний інтерес до цієї сторінки його біографії. Втім, Дорошенко назвав прізвища російських академіків Олексія Шахматова і Федора Корша, які допомогали Грушевському переїхати з Симбірська до Казані, а затим до Москви (в цьому також брали участь російські вчені Михайло Дьяконов, Олександр Лаппо-Данилевський, Сергій Платонов та ін.).

Уже значно пізніше про московські місяці політзасланця коротко писав грушевськознавець Любомир Винар, який, зокрема, дослідив автобіографії Михайла Сергійовича (1906, 1914–1919 і 1926 рр.), що містять основну інформацію про його життя й діяльність у Москві: «У Симбірську Грушевський проживав до осені 1915 р., а потім за старанням Російської академії наук йому дозволено переїхати до Казані, а в 1916 р. до Москви. У всіх цих місцевостях історик перебував під “явним наглядом поліції”, що позбавляло його права наукової і суспільної діяльности. Не зважаючи на те під час свого заслання Грушевський не заломився і дальше займався науковою працею. Тоді він працював над популярним нарисом всесвітньої історії, а в Москві опрацьовував VIII том Історії України-Руси. Там також “потайки” робив, яку міг роботу в українських організаціях, а також брав участь у редакції “Украинской жизни” і тижневику “Промінь”. Отже, як бачимо, не зважаючи на численні перешкоди і труднощі на засланні, Грушевський не відривався від наукової і суспільно-громадської праці». Іншого разу Винар привернув увагу до тих московських сюжетів у «Споминах» Грушевського, де він писав про справу «організації Наукового товариства і наукових відчитів», а також про низку видавничих планів1.

У літературі накопичилося чимало плутанини щодо місцеперебування Грушевського в засланні. Наприклад, в одній сучасній публікації взагалі не згадується московський період життя Грушевського. З неї випливає, що засланець побував лише в Симбірську, а звідти повернувся… до Києва. В паризькій газеті «Русская мысль» (12–18 лютого 1998 року) стверджувалося, що Грушевського відправили на заслання в Томськ, хоча він там ніколи не був. У солідному «Довіднику з історії України» (2002) читаємо: «Був засланий до Симбірська. У вересні 1916 переїхав до Москви». Виходить, що з біографії Грушевського вилучена Казань.

Про стан розробки теми московського перебування Грушевського на кінець минулого століття свідчить збірник наукових праць і матеріалів Міжнародної ювілейної конференції, присвяченої 125-й річниці з дня його народження (Львів, 1994), — у ньому немає не тільки жодної спеціальної публікації з нашої теми, але й навіть опосередкованого звернення до неї.

Утім, базова інформація енциклопедичного характеру про життя й діяльність Михайла Грушевського в Москві міститься в сучасних працях українських учених Владислава Верстюка, Руслана Пирога, Валерія Смолія, Павла Соханя та ін., у популярних виданнях, скажімо, у книзі «Михайло Грушевський» (К. : Україна, 1996) або в брошурі Олександра Копиленка «Повернення М. С. Грушевського» (К. : Знання, 1991). Окремо відзначу роман Юрія Хорунжого про життя та діяльність Грушевського (Хорунжий Ю. Вірую. К. : Бібліотека українця, 2001).

Важливе значення у вивченні біографії Грушевського мали спеціальні номери «Українського історичного журналу», присвячені 130-річчю з дня народження вченого (1996, № 5, 6), а також — «Українського історика», щоправда наукові розвідки й документальні публікації, присвячені московському періоду, зустрічаються в них дуже рідко. В цьому контексті варто відзначити невеликі «Спогади минулого», присвячені московському засланню, написані Грушевським на самому початку 1922 р. і передруковані вісім десятиліть потому в «Українському історику», виданому з нагоди 135-річчя з дня його народження1. Щодо здвоєного тому (ХLІІІ–ХLІV) «Українського історика», випущеного з нагоди 140-річчя з дня народження Михайла Грушевського (2006–2007), то в ньому немає навіть натяку на дослідження московського життя великого українця в 1916–1917 рр. Прикро, що про це не йдеться і в історіографічній студії «Розвиток грушевськознавства в діяспорі». Становище рятує хіба що сторінка зі згаданих спогадів Володимира Дорошенка, опублікованих у цьому номері, присвячена московському періоду. Щоправда, вміщено ще й цікаву статтю Ярослава Малика про арешт Грушевського в Москві навесні 1931 року2.

Той факт, що після попередньої моєї книги про перебування Грушевського в Москві, тобто впродовж майже десятиріччя, не з’явилося ні нових публікацій, ні документів, і зумовив необхідність видання енциклопедії-хроноскопа, яку читач і тримає в руках.

На превеликий жаль, перебування Михайла Грушевського в Москві й, зокрема, на Арбаті навіть не згадується московськими арбатознавцями. Скажімо, про нього промовчав Іммануїл Левін у хрестоматійно відомій книзі «Один километр России», в якій розповідалося про знаменитих мешканців мало не всіх будинків на Арбаті. Не вшанували Грушевського відомий москвознавець Лев Колодний у промовистій за назвою книзі «Москва в улицах и лицах. Утраты. Арбат» та Ольга Шмідт, яка видала путівник по Арбату. Взагалі в жодному з московських путівників не знайдеш навіть згадки про Грушевського, хоча сучасний москвознавець Володимир Безсонов у книзі «Московские задворки» повчально зауважує, що називати слід усіх цікавих людей, причетних до Арбату, навіть Леніна, бо з пісні, мовляв, слова не викинеш. Справді він згадує десятки відомих і маловідомих прізвищ. Проте жодного слова — про Михайла Грушевського. Не зустрінеш його прізвище у книгах з історії Москви досвідчених авторів Володимира Муравйова та В’ячеслава Мєшкова чи сучасного москвознавця Рустама Рахматулліна. Не помітили Грушевського й автори багатьох десятків москвознавчих книг, які турбуються про знаменитих гостей міста. Мовчать про Грушевського московські енциклопедії та довідники.

Утім, із цього приводу розповім цікаву історію. Після виходу у світ моєї книги «Михайло Грушевський: “Я оснувався в Москві, Арбат 55”», до мене в Культурний центр України прийшов видатний арбатознавець Сигурдт Шмідт і запропонував написати статтю про Михайла Грушевського до «Московской энциклопедии» в том «Лица Москвы». Звичайно, я погодився. Цей том вийшов у 2007 р. (статтю вміщено в п’ятому розділі цієї книги)1.

Це був важливий момент, але, втім, одиничний. Важко порівнювати Грушевського з будь-яким відомим російським діячем, але можна впевнено сказати, що стократ легше знайти інформацію про перебування в Києві, наприклад, Петра I чи Петра Столипіна.

Може, це просто такі смаки у москвознавців? Адже ж написав Норман Дейвіс історію Європи на півтори тисячі сторінок, жодного разу не згадавши Михайла Грушевського. Норман, претендуючи на включення України в європейський історичний процес на початку ХХ ст., не помітив у його контексті ключового ідеолога української революції — голову Центральної Ради, що утворила першу в ХХ ст. демократичну державу українського народу. Все-таки з людьми такого масштабу йдеться або про невігластво, хай локальне, або про навмисне замовчування.

У сучасній російській арбатознавчій літературі я зустрів коротку, але принципово важливу для Москви інформацію про Грушевського лише в ґрунтовній статті згаданого Сигурда Шмідта «Арбат в історії і культурі Росії»1:

«З осені 1916 р. до березня 1917 р. у квартирі 8 (вул. Арбат, 55. — В. М.) жив М. С. Грушевський (з 1929 р. академік Академії наук СРСР). Твори класика української історичної науки, який немало писав і про українську літературу, визнаються високим зразком і української літературної мови». До речі, Любомир Винар наголошує, що «на окрему увагу заслуговує вивчення мови, правопису і “словника” Михайла Грушевського — це, перш за все, завдання мовознавців». Утім, на мій погляд, не слід забувати при цьому зауваження Євгена Чикаленка про те, що «надзвичайно цікаві… талановиті у високій мірі» статті вченого «публіки на захоплюють, як повинно б бути, бо публіка наша не може уловити всіх тонкостей мови західноукраїнської», а «з російських українців тільки люди, народжені в західній частині України, можуть вільно читати писання Грушевського…». Це занотовано в щоденнику Чикаленка в серпні 1910 р., а десять років потому, у вересні 1920-го, він справедливо зауважив в одному з листів, що Грушевський «теж багато помилок робить в мові».

Ще варто відзначити публікації наукового співробітника Інституту світової літератури ім. О. М. Горького Російської академії наук Світлани Островської (між іншим, племінниці Миколи Островського), яка досліджувала питання співпраці Максима Горького й Михайла Грушевського в передреволюційні роки1.

Здається, все. Мало, дуже мало. Це — щодо російських дослідників.

Але й українські вчені фактично обмежувалися лише повторенням лапідарних споминів Грушевського про його дореволюційне перебування в Москві. Тоді як його життя в місті, передусім, на Арбаті потребує пильної уваги й докладної розповіді: воно було насичене важливою, цікавою, різноманітною роботою й безпосередньо передувало часові, коли Грушевський очолив Українську Центральну Раду. Говорячи його словами, «шматочок історії — це така рідкісна річ, що нею треба вельми дорожити». Тим паче, коли йдеться про відтинок історії, пов’язаної з самим Грушевським.

Перший самостійний приїзд молодого Михайла Грушевського в Першопрестольну в лютому — березні 1892 р. для роботи в московських архівах доволі докладно відображено в його «Щоденнику»2. Московські сторінки цього щоденника досі глибоко та науково не досліджувалися, в тому числі і мною в попередній книзі. Коментарі до них, що мали важливе значення два десятиліття тому, не завжди повні й точні. Цим виданням намагатимуся виправити ситуацію.

Основним джерелом вивчення життя й діяльності Михайла Грушевського на Арбаті є, безумовно, його «Спомини», які вперше були опубліковані в журналі «Київ» у 1988–1989 рр. Любомир Винар справедливо зазначив, що «видання “Споминів” Грушевського в ж. “Київ” у 1988–89 рр. започатковує в Україні новий період вивчення і видання досі невідомих джерел до життя історика». Текст «Споминів» готував до друку та зробив вагомі примітки до нього Сергій Білокінь. Особливо відзначу, що він уперше подав деякі московські адреси: Ігоря Кістяківського, Олексія Новицького, Павла Одарченка, Степана Сірополка, Михайла Шмигельського, Якова Шеремецинського, а також редакцій журналів «Украинская жизнь» і «Промінь» — все «в інтересах краєзнавчого дослідження історії української колонії в Москві». Це й було справжнім сучасним почином великої справи!

Білокінь писав: «“Спомини” академіка М. Грушевського з’являються в світ уперше. Друкарка вченого, К. Кондратьєва, передала свого часу рукопис дочці історика, члена-кореспондента АН УРСР Володимира Івановича Щербини — Марії Володимирівні.

Ім’я Катерини Борисівни Кондратьєвої відоме. Вона віддала багато сил вивченню української наукової мови, була позаштатним співробітником культурно-історичної комісії (голова — М. Грушевський).

Пізніше матеріали зберігала Варвара Степанівна Ткач, якій висловлюю сердечну подяку за можливість цієї публікації».

Публікація «Cпоминів», а затим «Історії України-Руси» Грушевського була, на мою думку, своєрідним подвигом журналу «Київ». На той час його очолював талановитий український поет, мій добрий знайомий, Петро Перебийніс. Він згадував: «…Справжнім стратегічним проривом стали “Спомини” Михайла Грушевського, які видобув з-під архівного пилу і підготував до друку відчайдушний Сергій Білокінь. За традицією спорядили матеріал авторитетною і виваженою передмовою доктора історичних наук, члена-кореспондента Академії наук Федора Шевченка».

Мудрий Федір Шевченко, якого мені пощастило знати, написав до «Споминів» потрібне наукове обґрунтування з незайвим на той час посиланням на Володимира Леніна: «Однак не з усіма його (Грушевського. — В. М.) твердженнями і висновками можна погодитися. Деякі потребують критичного підходу, відповідної оцінки. При цьому слід виходити з положення В. І. Леніна, що “про історичні заслуги судять не по тому, чого не дали історичні діячі в порівнянні з сучасними вимогами, а по тому, що вони дали нового в порівнянні зі своїми попередниками”». Та головне, що Федір Шевченко настійно й переконливо наполягав: «Настав час оцінити й використати наукову спадщину видатного історика… Назріла потреба приділити належну увагу його життю та діяльності, що є справою не тільки істориків, а й літераторів, інших спеціалістів». Відомий український учений у повний голос заявив тоді: «Вартість “Споминів” академіка М. Грушевського, найвизначнішого історика України, — поза сумнівом». І цим було сказано все!

З того часу «Спомини» використовуються в історичній літературі, передусім, стосовно діяльності Центральної Ради, проте залишалися практично невідомими і не потрактованими понад двадцять сторінок журнального тексту «Споминів», які безпосередньо розповідають про московський (1916–1917) період біографії Грушевського. Крім того, чимало важливої інформації, що стосується цього періоду, міститься в інших місцях «Споминів».

Михайло Грушевський почав працювати над спогадами, в тому числі про московське життя, ще в 1918 р., тобто невдовзі після пережитих подій, і вони зберігають безліч дуже важливих оцінок, характеристик, фактів, подробиць, емоцій. Спомини дуже щирі, відверті, самозаглиблені, проте Грушевський, як відомо, не виключав і «випадок друку». Очевидно, в ньому жила надія, висловлена вперше двадцятитрьохрічним студентом у щоденнику, що «ця книга колись була б може дорога для людей, яко свідок мого духовного життя, або щось таке». Справді, «Спомини» Грушевського надзвичайно цінні для нас, як свідчення його життя та діяльності, зокрема в Москві.

У цій книзі спогади Грушевського використано повною мірою.

Надзвичайно цінним джерелом є листи Грушевського з Арбату в Київ і Петроград до Сергія Єфремова, Олександра Олеся, Михайла Могилянського, Петра Стебницького, що зберігаються в Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського (фонди № 3, 10, 15, 244, 317 та ін.). Крім того, в 1-му томі «Листування Михайла Грушевського», виданому в 1997 р. Українським історичним товариством (США) та Інститутом літератури ім. Т. Г. Шевченка Національної академії наук України, було вперше опубліковано 15 листів Михайла Грушевського до Сергія Єфремова й Олександра Кандиби (Олеся), написаних на Арбаті, в яких ідеться про московські справи й події. До того ж, у цьому збірнику вміщені його 2 листи з Симбірська і 19 листів із Казані до Сергія Єфремова за 1915–1916 рр., що також розповідають про життя й діяльність засланця, та безпосередньо передують арбатському листуванню Грушевського, прояснюють мотивацію переїзду вченого до Москви. У передмові до «Листування Михайла Грушевського» редактор Любомир Винар обґрунтовано зауваживявив: «Значення зібраних у томі листів для вивчення постаті Михайла Грушевського і його доби унікальне. Багато гіпотез про його академічну, суспільно-політичну і редакційну діяльність, на основі нових першоджерел, вимагають перевірки, доповнення або відкинення». В епістолярній спадщині великого українця широко й повно відображені його характер і темперамент, людські риси і вчинки, ставлення до людей і роботи. Листи Грушевського суттєво доповнюють картину його життя на Арбаті, описану у «Споминах», з’ясувати важливі моменти й нюанси творчої роботи та щоденного побуту. Вони містять багатий фактологічний матеріал, який раніше був абсолютно невідомим.

Значення кожного з листів Грушевського московського періоду важко переоцінити, бо їх залишилося дуже мало. Скажімо, згадані листи складають менше 4% 1-го тому «Листування Михайла Грушевського», а епістолярна спадщина Михайла Грушевського, що зберігається в Центральному державному історичному архіві України в Києві (фонд № 1235), складає 610 справ, у яких зберігається близько 12 тисяч листів до Грушевського від окремих осіб та понад тисяча — від окремих організацій, товариств і установ. Крім того, листів самого Грушевського нараховується понад тисячу. Величезна кількість! Але серед них, наскільки мені відомо, немає тих, які були написані Грушевським на Арбаті, 55 або отримані ним за цією адресою. Втім, очевидно, що необхідно продовжити пошук.

Звичайно, недовгий час перебування Грушевського в Москві певною мірою пояснює відносно невелику кількість листів, пов’язаних з Арбатом. Але, скоріше за все, значну їх частину, як і важливі документи з домашнього архіву Грушевського, було втрачено. Зокрема, в березні 1917 року у вагоні поїзда, яким їхав Грушевський з Москви в Київ, спалахнула пожежа. Ніхто з пасажирів не постраждав, але в них згоріло чимало речей, в тому числі і Грушевського. Вірогідно, що найпершого Михайло Сергійович письмово сповістив про цю подію Олександра Олеся в листі, написаному відразу після прибуття в Київ: «...Приїхав з великими пригодами: вагон мій згорів в дорозі, і всі мої річи — як одежа, білє і т. ин. з ним». Пізніше у «Споминах» Грушевський писав: «Багато згоріло й у мене: рукописи, книги, найпотрібніші, що я взяв з собою, вся одежина і білизна, та колекція стародруків, що я збирав у Москві…» Що ж сталося з тими речами, книгами й, можливо, рукописами, які Грушевський не взяв із собою? У «Споминах» він свідчив: «Спакував, що можна було взяти з собою, а решту речей перевіз до К. О. Обнінської (здебільшого ті речі потім приставив мені… Я. А. Шеремецинський з якимсь військовим поїздом — так вони потім і згоріли з усім у Києві)». Грушевський вважав, що «сей маленький пожарець» у поїзді був «тільки “делікатним натяком” (як кажуть німці) на рік пізніше пожарище». В «Автобіографії» 1926 р. він писав: «Гр. приїхав у березні, потерпівши в дорозі нещастя: вагон, в котрім він їхав, згорів в дорозі, і в нім значна частина рукописей і книг. Ще більше подібне нещастя спіткало його рік пізніш, коли фамільний дім Гр-х був спалений під час обстрілу Київа, і в нім згоріли всі рукописи, цінні колєкції укр. мистецтва і бібліотека». Ще Грушевський окремо зафіксував бомбардування більшовицькими військами його будинку в Києві на початку 1918 р.: «Згоріли мої рукописи і матеріяли, бібліотека і переписка…» Це боліло йому все життя. Незадовго до смерті, 4 вересня 1934 року Михайло Грушевський написав у листі до В’ячеслава Молотова про те, що його дім у Києві був спалений військами Михайла Муравйова, й особливо наголосив, що бібліотека, зібрана ним за багато років, «погибла со всеми коллекциями в упомянутом пожаре дома».

У цьому драматичному контексті кожен лист Михайла Сергійовича з Арбату важить сьогодні неймовірно багато.

Окремої уваги заслуговує листування Михайла Грушевського з Максимом Горьким. В Архіві О. М. Горького в Інституті світової літератури ім. О. М. Горького Російської академії наук зберігаються 2 чорновики листів письменника до Грушевського та 8 листів Михайла Сергійовича до Горького. Всі вони пов’язані з життям і діяльністю Грушевського в Москві в 1916–1917 рр., а 5 листів написані Грушевським безпосередньо з Арбату, 55! У російських виданнях це листування поки що не друкувалося, втім листи Горького вже готові до друку в академічному Повному зібранні творів О. М. Горького (в 13-му томі серії «Письма»). Але в Україні вперше цы листи були опубліковані Ніною Крутіковою (журнал «Слово і час», 1994, № 6, 8), проте, здається, вони так і не потрапили до поля зору дослідників. У цій книзі листи Грушевського і Горького використано повною мірою після ретельної звірки з автографами, що зберігаються в Архіві О. М. Горького в Москві, та виправлення ряду неточностей, які мають місце в публікації. Враховуючи особливе значення цих історичних документів для нашої теми, кілька листів наводяться в книзі повністю або з незначними купюрами.

Важливо звернути увагу на те, що в особистій бібліотеці Олексія Горького в Москві зберігаються деякі праці Михайла Грушевського, видані в 1911 і 1913 рр. Зокрема, у книзі «Очерк истории украинского народа» (Санкт-Петербург, 1911) нараховується 13 поміток Горького. Про деякі з них розповім далі.

Підбиваючи деякі підсумки, хочу наголосити, що, передусім, саме «Щоденник», «Спомини» і листи Грушевського надають рідкісну можливість «почути» його живий голос. Я прагну, щоб у книзі якнайчастіше говорив сам Михайло Сергійович, і читач зможе уважно прислухатися до нього, уперше почути з його вуст розповідь про життя на Арбаті1. Навіть назви розділів цієї книги і переважної більшості підзаголовків (!) складено зі слів Грушевського… Мені здається, що це організує тексти у ті ключові, смислові вузли, які визначено, акцентовано самим Грушевським. А ще укотре згадав глибокомудру «Передмову» Тараса Шевченка до «Гайдамаків», у якій великий Кобзар про події 1768 р. в Україні розказував так, «як чув од старих людей; надрукованого і критикованого нічого не читав, бо, здається, і нема нічого». Ця Шевченкова довіра до переказу подій вустами їх достойних очевидців завжди супроводжувала мене в історичних дослідженнях, тим паче, що в нашому конкретному випадку надрукованого та критикованого так само небагато. Зате, повторюю, маємо дивовижну можливість розказати про Михайла Грушевського на Арбаті словами самого Михайла Грушевського! Тим більше, що в багатьох випадках мені вдалося підтвердити й доповнити його спомини архівними матеріалами й документальними свідченнями, про що застерігав сам Грушевський на першій сторінці «Споминів», які стосуються Москви: «На випадок друку треба дати провірити по інших матеріалах…» Правда, деякі моменти нашої арбатської історії сприймалися іншими поважними і шановними її учасниками інакше, і це, безумовно, зафіксовано в книзі. Audiatur et altera pars... Треба вислухати і протилежну сторону. Більше того, не приховую, коли інші сторона мала рацію.

Особливий, сказати б, хворобливий випадок — грушевськофобські публікації. Є навіть книга, пронизана відвертою неприязню до самого Грушевського, тому про справді науковий аналіз історичних документів годі й говорити. Автори подібних опусів, як їм здається, позиціонують себе Гулліверами над Грушевським, але, насправді, виглядають клоунами — не в тому розумінні, що вдають блазнів, а в тому, що своїми писаннями схожі на блазнів. Отже, вживаю ці поняття не в лайливому, тим більше, не в образливому розумінні, а саме в точному, науковому. Кожному своє. Так от, автор згаданої книги заявляє, що нібито в Москві у Грушевського «единственное неудобство заключалось в том, что “не було телефона в помешканні…”. Никаких больше волнений и неудобств, привнесенных извне». Що ще визначного сталося з Грушевським у Москві? Виявляється, «у подвижного и придприимчивого ссыльного наметился также успешный бизнес, обещавший прямой доход: “на моїх руках була “Первая книга церквоно-славянского языка”» (підручник, написаний батьком Грушевського. — В. М.).

Такою дешевизною свого читача «напихати» не буду. Познайомлю його з історичними фактами, бо трактовки їх змінювалися і змінюються, а факти залишаються. Може, тому їх часто приховують, замовчують або спотворюють. Нині, як ніколи, історичні постаті зіткані у свідомості багатьох людей з хибних або невіглаських уявлень, що нав’язуються ззовні. Тож лише факти дозволять пізнати справжнього Грушевського поза міфами, легендами, побрехеньками, ідеологемами, переказами.

З цією метою, крім споминів і листів, у книзі широко використано праці самого Грушевського. Зокрема, в період заслання 1916–1917 рр. учений опублікував понад 20 статей і рецензій, деякі з них написані безпосередньо на Арбаті1. Особлива увага приділяється аналізу тієї частини «Історії України-Руси» (Т. VІІІ. Ч. 3), яка була написана Грушевським у Москві.

Значно зросли можливості системного грушевськознавства у зв’язку з виходом у світ чергових книг творів Михайла Грушевського у 50-ти томах, до яких увійшли всі опубліковані та неопубліковані твори видатного вченого, громадського і політичного діяча, його епістолярна, мемуарна спадщина та архів. Окремо слід відзначити значну наукову цінність передмов і коментарів до кожного тому, з чим можна щиро привітати їх авторів — Павла Соханя, Любомира Винара, Миколу Жулинського, Галину Бурлаку, Ігоря Гирича, Петра Кулаковського, Світлану Панькову, Мирона Капраля, Інну Старовойтенко, Андрія Фелонюка та інших грушевськознавців.

Завершення видання фундаментального 50-томника до 150-річчя з дня народження Михайла Грушевського стало б найдостойнішим вшануванням пам’яті великого українця.

Та вже зараз у розпорядженні дослідників є відповідні томи (3-й і 11-й) зі щойно згаданими статтями, написаними й опублікованими вченим у Москві в журналах «Украинская жизнь» і «Промінь».

Отже, читач зможе відчути і осмислити його — Грушевського — «великих слів велику силу».

Окремо — про архівні джерела, які раніше практично не залучалися до висвітлення арбатської сторінки біографії Михайла Сергійовича. Важливе значення у створенні архівної грушевськіани відіграв журнал «Архіви України», який ще за радянської доби опублікував огляд архіву Грушевського у фондах Центрального державного історичного архіву України в Києві. Пізніше, до 125-річчя великого українця журнал надрукував ряд матеріалів, підготовлених на базі документальних джерел Центрального державного архіву громадських об’єднань (ЦДАГО) України, Центрального державного архіву літератури і мистецтв (ЦДАМЛМ) України та ін. Але справжній прорив у архівній грушевськіані редколегія журналу зробила 1996 р., випустивши до 130-річчя Грушевського зтроєне число з характеристикою документальної спадщини Михайла Сергійовича1. Журнал розмістив архівознавчі публікації за принципом місця зберігання документів Грушевського.

Таким чином, в «Архівах України» було вміщено характеристику грушевськіани у фондах ЦДАГО України (Р. Пиріг); Центральний державний історичний архів у Києві (ЦДІАК) розповів про історію фонду Грушевських (Л. Гісцова), надрукував маловідомі документи з родинного архіву (М. Панова, О. Пантюхова), листи Грушевського до доньки Катерини (І. Матяш) та листи Дмитра Яворницького до Грушевського (Ю. Мицик); Центральний державний історичний архів України у Львові (ЦДІАЛ) схарактеризував документи і матеріали Грушевського у фондах архіву (О. Мартиненко, Г. Сварник); на основі документів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління (ЦДАВО) України О. Щусь дослідила державотворчу діяльність Михайла Грушевського відразу після переїзду з Москви до Києва — в березні — листопаді 1917 р.; Грушевського було показано у світлі невідомих документів ГПУ–НКВД (В. Пристайко, Ю. Шаповал); матеріали Державного архіву Одеської області та Відділу рукописів і стародруків Одеської наукової бібліотеки ім. О. М. Горького надали можливість розкрити зв’язки Грушевського з одеськими науковцями (В. Хмарський, Л. Бєлоусова). В контексті нашої теми слід відзначити публікацію про спадщину Михайла Грушевського, передусім епістолярну, що зберігається в Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського (С. Кіржаєв).

Значний інтерес мала публікація 9 листів Михайла Грушевського до Олексія Шахматова, здійснена І. Пасько за матеріалами архіву Російської Академії наук у Санкт-Петербурзі, серед яких є 2 листи, написаних з Арбату, 55. А через рік після «Архівів України» відомчий журнал Державної архівної служби Росії «Исторический архив» опублікував частину листування Грушевського з російськими вченими в 1914–1916 рр.1, у тому числі й 9 уже відомих в Україні листів до Шахматова. Заслугою «Исторического журнала» є публікація невідомих документів, які були пов’язані з покращенням долі Михайла Грушевського в засланні, та його листів до президента Петербурзької Академії наук, великого князя Костянтина Романова і російських учених Олександра Лаппо-Данилевського та Ернеста Радлова.

Повертаючись до «Архівів України», наголошу на суттєвому вкладі в архівну грушевськіану періоду заслання загального огляду документів архівосховищ Російської Федерації, здійсненого Г. Папакіним. Архівіст уперше звернув увагу на документи Державного архіву Російської Федерації, що стосувалися переїзду і влаштування вченого в Москві. Папакін вказав на фонди московських, симбірського та казанського архівів, які необхідно досліджувати, розкриваючи період заслання Грушевського.

Втім, окремими наїздами в Москву глибоко і всебічно вивчити місцеві архіви нині нелегко. Архівні документи збиралися мною поступово та впродовж тривалого часу.

Скажімо, Міністерство закордонних справ Російської Федерації на мій запит відповіло, що «на жаль, в Архіві зовнішньої політики Російської імперії МЗС РФ не вдалося виявити якихось документів, пов’язаних з діяльністю М. С. Грушевського». Але це не означає, що їх там однозначно немає, проте поки що… «не вдалося виявити». Втім, у несистематизованих архівосховищах це справді важко зробити.

Робота, проведена в Російському державному архіві стародавніх актів, виявила цінні автографи Грушевського, його особисті заяви про допуск до роботи з документами Московського архіву Міністерства юстиції (1892) та Московського головного архіву Міністерства закордонних справ у 1916–1917 рр. (ф. 180, 337). В архіві Російської державної бібліотеки (оп. 1, спр. 789, 803) виявлено документи, пов’язані з замовленням Грушевським наукової літератури в Рум’янцевській бібліотеці. Про характер цих документів можна довідатися навіть з фотокопій, вміщених у книзі. Цікавими є матеріали, зокрема листи Михайла Грушевського до Федора Корша, що зберігаються в Архіві Російської Академії наук у Москві (ф. 558). Вперше виявлені також документи про заслання Грушевського та його переїзд до Москви в Центральному історичному архіві Москви (ф. 16).

А як же з тими документами (найважливішими!), що мали супроводжувати царського засланця в Москві, тобто агентурними донесеннями, поліцейськими аналізами літературної та наукової роботи, звітами про зовнішнє стеження, перлюстрацію і т.д. і т.п.? Вони ж мали бути в умовах гласного нагляду за Грушевським! Адже відомо, що він задовго до переїзду в Москву заслужив на особливо пильну увагу поліції. В Державному архіві Російської Федерації (ДАРФ) зберігається документ, який свідчить, що на початку 1914 р. начальник Київського губернського жандармського управління полковник Шредель доповідав у Москву навіть про перехоплення листа Грушевському: «…адресатом его является профессор Львовского университета Михаил Сергеевич Грушевский…» У цій справі є чимало інших документів того періоду, зокрема, свідчення про те, що поліція стежила навіть за листами, які отримувала сестра Грушевського Ганна Сергіївна: «Представляя при сем копию добытого агентурным путем совершенно секретного сведения… доношу Вашему Превосходительству, что адресатом такого является… родная сестра известного украинского деятеля, бывшего профессора Львовского университета Михаила Сергеевича Грушевского».

З початком Першої світової війни поліцейський нагляд за Грушевським став особливо ретельним і завершився його арештом. Про це розповідається у спеціальній статті Ярослава Малика «Кримінальні переслідування Михайла Грушевського (1914–1934)»1. Виявляється, що уже у серпні 1914 р. згаданий Шредель заявляв, що при появі Грушевського в Росії він підлягає безумовному арешту, а адміністративна висилка за межі Південно-Західного краю з метою охорони громадського порядку і державної безпеки є конче необхідною. Так і зробили. Вперше інформація про документи канцелярії київського губернатора щодо висилки Грушевського в Симбірськ з’явилася в часописі «Нова Рада» 29 березня 1917 року. В 1987 р. цю невеличку замітку передрукував «Український історик». Утім не ставлю перед собою завдання розвинути цю тему. Хочу лише у джерелознавчому плані підтвердити кількома штрихами суворість і ретельність тодішнього поліцейського нагляду за Грушевським. У Державному архіві Російської Федерації зберігається красномовний лист згаданого Шределя начальнику Московського охоронного відділення від 30 листопада 1914 року, який цитую повністю:

«При вверенном мне Управлении возбуждена переписка в порядке правил о местностях, объявленных состоящими на военном Положении, об исследовании степени политической благонадежности известного украинофила профессора Львовского университета Михаила Сергеевича Грушевского.

В виду сего прошу срочно сообщить мне все имеющиеся в Вашем распоряжении сведения о деятельности названного Грушевского, направленной во вред России, как агентурные, так и основанные на документальных данных, с высылкою копий последних для использования их или принятия во внимание при просмотре, отобранных у Грушевского литературных изданий и рукописного материала».

Коли наприкінці 1914 р. у Києві відбувся обшук у «відомого ідейного керівника мазепинського руху, професора Михайла Сергійовича Грушевського», про його результати було повідомлено «начальників губернських, обласних і міських жандармських управлінь, відділень по охороні громадської безпеки та порядку… офіцерів Окремого корпусу жандармів, які відають розшуком». Поліція доповідала, що стосовно Грушевського «дальша розробка проводиться агентурним шляхом». Наступного року дільничі пристави Росії отримали секретний циркуляр, у якому наказувалося негайно повідомляти про появу на ввіреній їм території професора Грушевського та ще декількох осіб.

Серйозний підхід! Ці документи домосковського періоду збереглися і свідчать, що й надалі поліцейські папери мали супроводжувати Грушевського в Москві, на Арбаті. Проте насправді документів арбатського періоду в архівах виявилося мало. Річ у тому, що наприкінці воєнного 1916 р. — на початку воєнно-революційного 1917 р., коли Михайло Грушевський жив у Москві, багато чого змінилося в Російській імперії, в тому числі й у системі поліцейського нагляду за політичними засланцями. Принаймні, сам Грушевський свідчив упевнено: «Я не помічав за собою ніякого нагляду…»

Поліція настільки розслабилася й іноді так грубо нехтувала своїми обов’язками, що, скажімо, пристав 2-ї ділянки Тверської частини, доповідаючи про приїзд Михайла Грушевського з Казані в Москву 11 вересня 1916 року (спочатку він поселився в готелі «Лоскутний» на Тверській), навіть не прослідкував, куди ж подівся два дні потому піднаглядний і доповідав по інстанції відверту нісенітницю. Грушевський, як відомо, переїхав на Арбат, а пристав сповістив начальство, що той… «вибув у м. Симбірськ».

Виходить, Грушевським перестали цікавитися та дозволили розтулити вуста? Нічого подібного! Легковажний пристав з Тверської поліційної частини не так багато значить. Грушевський жив у Москві в умовах жорстких засторог політичного характеру. Йому заборонялися всілякі публічні виступи і будь-яка державна служба, педагогічна та громадська робота. Сам він у «Автобіографії» (1914‒1919 рр.): «Так я перебував на тім засланню аж до революції, під так званим гласним надзором поліції, себто без права зміняти місце, без права зайняти якісь посади, вести якусь роботу…» Про це все — в наступних розділах. А зараз лише констатую важливий джерелознавчий факт: арбатська поліція не здійснювала постійного нагляду, тим більше щоденного документування перебування Грушевського в Москві в 1916–1917 рр. Дивно було зустріти в «Архівах України» (1996, № 1‒3. С. 90) твердження про те, що у справі Державного архіву Російської Федерації стосовно кінця 1916 р. нібито зберігаються «донесення пристава про поведінку М. С. Грушевського, агентурні повідомлення про стеження за ним, його контакти та поїздки (ДАРФ, ф. 63, 1914 р., спр. 1765, арк. 62, 63–65, 66–67)». Нічого подібного на вказаних аркушах не було і немає: ні донесення про поведінку засланця, ні повідомлення про стеження за ним, ні інформації про його контакти та поїздки. Ці аркуші містять підписку Грушевського про те, що йому оголошено гласний нагляд поліції, та заповнений Грушевським трафаретний поліцейський документ з 20 питань до засланця плюс формальні супровідні документи до нього.

Так само не витримує критики і заява, що нібито нагляд за Грушевським у Москві здійснював «безпосередньо пристав 2-ї дільниці Пречистенської частини м. Москви (ДАРФ, ф. 63, 1914 р., спр. 1765, арк. 21–22 зв., 26–29, 31, 33–33 зв.)». Пристав безпосередньо не наглядав за Грушевським, а лише підписав деякі документи, пов’язані з постановкою його під гласний нагляд поліції. Та річ навіть не в цьому. Насправді, на вказаних аркушах 21–22 зв. знаходяться документи, підписані приставом Тверської частини м. Москви та чиновником Казанського губернського жандармського управління. Не відповідають процитованій вище заяві й інші аркуші справи. Отже, слід позбутися міфологеми про те, що в Москві поліція, не стуляючи очей, пильнувала мало не кожний крок засланця.

Тож про справу з Державного архіву Російської Федерації (ф. 63, 1914 р., спр. 1765) «Дело Отделения по охранению общественной безопасности и порядка в Москве при Управлении Московского градоначальника “О руководителе мазепинского движения профессоре Львовского университета Михаиле Сергеевиче Грушевском и др.”». Між іншим, подібну поліцейську справу, сформовану в Казані, названо значно спокійніше: «Дело Казанского полицмейстера “О состоящем под гласным надзором полиции профессоре Львовского университета Михаиле Сергеевиче Грушевском”». У ці справи входять рідкісні документи про перебування Грушевського в Симбірську та Казані, а також про переїзд його до Москви і постановку тут під гласний нагляд поліції. Вони дають можливість намалювати реальну картину поліцейського ставлення російської держави до Михайла Грушевського в цей історичний період. Як свідчать документи, вся поліцейська машина працювала на те, щоб ізолювати інакомислячого вченого і громадського діяча, позбавити його права голосу, тримати під жорстким наглядом і контролем. Навіть напередодні краху царизму ця відлагоджена машина, говорячи словами Грушевського, «не мала наміру зрікатись цілковито безоглядно всіх довгих, віками, можна сказати, опричницьких методів правління, що встигли виробитись, закріпитись і ввійти в плоть і кров кожного службовця...». Проте поліція фактично заплющила очі на досить активну громадську роботу Грушевського серед української колонії в Москві, його участь в організації діяльності місцевого Товариства українських поступовців, журналів «Украинская жизнь» і «Промінь» тощо. Вона не зафіксувала чи зневажила навіть його зустрічі з Володимиром Винниченком, який жив у Москві нелегально, зустрічі, говорячи словами Грушевського, «піднадзорного» з «нелегальним».

Окремо зазначу, що в архівних пошуках траплялися мені невідомі або маловідомі документи з післяреволюційного, зокрема радянського періоду життя Грушевського. В цій книзі друкую в енциклопедичному розділі передсмертний лист Грушевського, написаний 4 вересня 1934 року до голови Раднаркому СРСР В’ячеслава Молотова. До цього часу пам’ятаю, як різонули серце перші слова цього драматичного листа: «Вот уже 4-ый год живу я подневольно в Москве, оторванный от Киева…» (виділено мною. — В. М.). Лист цей був опублікований Є. Нікітіним (Письмо историка М. С. Грушевского В. М. Молотову // Отечественные архивы, 1988. № 3. С. 94–98). Але він досі залишається маловідомим як в Росії, так і в Україні. Вважаю своїм обов’язком ще раз опублікувати цього листа повністю (за архівним документом!), тим більше, що необхідно з більшою пошаною та увагою поставитися до тексту великого українця, виключити пропуски, перекручення та невиправдані правки деяких його слів, що мали місце в попередній публікації.

У книзі проаналізовано публікації російськомовного журналу «Украинская жизнь», у якому, за свідченням його співробітників, Грушевський «не переставав співробітничати». Більше того, в московський період буквально «злився з журналом». Особливу увагу приділено № 12 за 1916 р., який вийшов під час проживання Грушевського на Арбаті і розповідав про його життя, повне «невсипущою працею на користь національної справи». Чималий інтерес мають матеріали українського часопису «Промінь», у якому активно працював і друкувався Грушевський. Сам учений якось написав, що минулі події «перебирає в пам’яті за поміччю тодішніх часописів». Це дуже схоже на те, що свого часу писав Микола Гоголь про часописи: «Взгляд на них мне был нужен. Всё-таки в них выражается часть того общества, которое больше всех других читает книги. Это нужно принять к сведению всякому, кто ни заводит речь с обществом».

Ще про одне. У своїх публікаціях Грушевський, не знаючи про те, що доля приведе його на Старий Арбат, оцінював творчість видатних арбатців Льва Толстого, Антона Чехова, Миколи Гоголя. Це тим більше важливо, що Толстой і Чехов бували в будинку № 9, в якому нині знаходиться Національний культурний центр України в Москві. Працюючи над першою книгою про Михайла Грушевського, довелося зануритися в «Літературно-науковий вістник», де він опублікував окремі статті про них1 і оцінював творчість Миколи Некрасова, Олександра Герцена, Віссаріона Бєлінського, Петра Боборикіна, Федора Достоєвського, Костянтина Станюковича, Всеволода Гаршина, Дмитра Маміна-Сибіряка, Володимира Короленка, Максима Горького та ін.1 Усі ці праці вміщено в 11-му томі творів Грушевського «Серія літературно-критичні та художні твори»2. На думку Грушевського, висловлену наприкінці ХІХ століття, «з молодших письменників 70–90 рр. не оден не дорівняв коріфеям старшої генерації… Оден тільки Антін Чехов все йде наперед…». Так само Грушевський вважав, що й у російській поезії на той час «нічого не з’явилось хоч трохи важного».

Залишу цю тему літературознавцям, але побіжно зазначу, що за межами духовного світу Грушевського залишалися сучасні йому відомі російські прозаїки й поети Срібного віку, передусім, Анна Ахматова, Андрій Бєлий, Іван Бунін, Максиміліан Волошин, Микола Гумільов, Сергій Єсенін, Осип Мандельштам, Володимир Набоков, Ігор Северянин, Марина Цвєтаєва… Звичайно, він знав ці імена, тим паче перебуваючи в Москві, проте чітка життєва цілеспрямованість і величезна зосередженість Грушевського, його наукова й політична позиція та діяльність змушували залишати практично всі згадані прізвища поза увагою. Така зашореність духовного світу, здається, є притаманною більшості знаменитих людей, одержимих однією великою ідеєю. Наприклад, у творах Володимира Леніна так само жодного разу не згадуються вищезгадані митці Срібного віку.

Зате автор шеститомної (в дев’яти книгах) «Історії української літератури», доведеної до першої половини ХVІІ століття, пильно стежив за творчістю сучасних йому прозаїків, поетів і літературознавців, які складали гордість і надію української культури: Івана Франка, Лесі Українки, Володимира Винниченка, Михайла Коцюбинського, Олександра Олеся, Григорія Чупринки, Сергія Єфремова та ін.

До речі, Сергій Єфремов буквально по виходу «Історії України-Руси» Михайла Грушевського зазначав, що в ній «історик і фактам письменства присвячує по відповідних місцях своєї праці дуже цінні екскурси…». Відомий український філолог і культуролог Дмитро Чижевський у статті «Михайло Сергійович Грушевський як історик літератури» також підкреслив «велике значення історичних праць Грушевського для історії літератури».

У наш час історики Валерій Смолій і Павло Сохань наголошують, що «більшість його наукових студій значною мірою торкалися також дослідження літературного процесу в Україні феодальної доби. Це яскраво видно на прикладі багатотомної “Історії України-Руси”, де окремі розділи книг відбивали розвиток письменства і літератури в Україні». В «Історії української літератури ХХ століття» (1998) зазначено, що в перші два десятиліття ХХ ст. «поважні здобутки мало наукове літературознавство — насамперед завдяки працям М. Драгоманова, І. Франка, С. Єфремова, М. Грушевського…».

У цьому контексті цікаво познайомитися з рекламним повідомленням про публікації редагованого Грушевським «Літературно-наукового вістника» в 1907 р., який Симон Петлюра вважав «найкращим роком за увесь час існування журналу». Ми побачимо в рекламі практично всі імена, які складали й складають гордість української культури й духовності. Сьогодні вже широко відомими є глибина та масштабність, європейськість і респектабельність «Літературно-наукового вістника», в якому, за словами того ж Петлюри, «в науковій частині визначаються статті проф. Грушевського». За висновком Любомира Винара, «“Літературно-науковий вісник” в короткому часі став справжнім європейським журналом, редагованим на високому рівні».

Значний інтерес для даного дослідження мають оцінки, свідчення, спогади, щоденникові записи діячів українського національного руху Володимира Винниченка й Симона Петлюри, а також інших «визначних літературних і громадських сил», «освічених і навіть учених українців» (Грушевський), які працювали з Михайлом Сергійовичем, у тому числі й у Москві, приїжджали в місто чи листувалися з ним, скажімо, Сергія Єфремова1, Олександра Лотоцького2, Олександра Саліковського3 та ін.

Найбільше вражають, на мій погляд, спогади та щоденникові записи Євгена Чикаленка, що свого часу видавалися4, але по-справжньому прийшли в Україну лише на початку ХХІ ст.5 Досить сказати, що у двотомному «Щоденнику» (1907‒1919) Грушевський згадується понад 200 разів. Особлива цінність записів Чикаленка полягає в тому, що він із середини знав український національний рух, який сам значною мірою і фінансував, відав про важливі нюанси стосунків між його учасниками та чільниками. Ці знання нерідко примножували його печаль, про що свідчить, наприклад, запис у щоденнику наприкінці 1910 р.: «Українська нація — це нація анархістів-індивідуалістів: вона не здатна сама до організації, до державності…» Та вже через кілька днів, на початку 1911 р., Чикаленко записав у щоденнику: «Ні заходи Валуєва в 1863 році, ні указ 1876 року не знищили українського руху, то не знищать його ніякі репресії і в 1911 році…» Врешті-решт, у нотатках Чикаленка знаходимо вкрай цінні підтвердження здатності України стати соборною державою. Жорсткість в оцінках стосується й самого Грушевського, наприклад: «Дивно, що такий майже геніальний чоловік слухає всяких підбрехачів і надає вагу дрібницям». Або: «Грушевський… взагалі раз у раз вороже ставився до всякої організації і до всякої справи, не з його ініціативи зорганізованої…» Щоденник Чикаленка допомагає уявити живого, не відретушованого дослідниками Грушевського.

Цікаві факти почерпнуто в публікаціях українських і зарубіжних грушевськознавців.

Таким чином, книзі використано розмаїті джерела грушевськознавства, що складаються, передусім, із писемних джерел ― праць, публічних і приватних документів, автобіографічних матеріалів, спогадів, листування Грушевського, «Щоденника», «Споминів» та інших першоджерельних матеріалів, що мають найбільше значення.

Не можна не погодитися з Любомиром Винаром, що «першоджерела і джерелознавство є серцевиною наукового грушевськознавства», зокрема в дослідженні московського-арбатського періоду життя і діяльності Михайла Грушевського.

Разом із тим, особливе значення мають матеріальні джерела, що включать різні фізичні об’єкти, передусім арбатський будинок, у якому жив Грушевський, а також весь Арбат як унікальне середовище його життєдіяльності, храми, які відвідував Михайло Сергійович. У контексті цієї книги не буде перебільшенням сказати, що й уся Москва є об’єктом уваги з точки зору перебування в ній Грушевського.

У зв’язку з цим мною вперше досліджено документи Центрального історичного архіву Москви, Центрального архіву науково-технічної документації Москви, Центрального муніципального архіву Москви, Музею історії Москви, а також дореволюційні адресні довідники, путівники «Адрес-календарь г. Москвы на 1892 год», «Путеводитель-справочник города Москвы», «Краткий путеводитель по Москве», «Москва, её святыни и памятники» та ін. Починаючи з середини 1890-х рр., важливим джерелом є щорічне довідкове видання «Вся Москва», передусім за 1917 р., коли Грушевський перебував у Москві. Використано не заторкнуті дослідниками рідкісні дореволюційні видання, скажімо, «Памятная книжка Московского архива Министерства юстиции» (1890), вивчено спеціальні праці, зокрема, з історії й архітектури, проштудійовано багату москвознавчу, в тому числі арбатознавчу літературу.

Після джерелознавчого аналізу хочу окремо наголосити, що вибраний мною жанр енциклопедії-хроноскопа дозволяє суттєво розширити часові й сутнісні межі конкретного дослідження, збагатити читача, здавалося б, опосередкованим, але вкрай важливим історичним матеріалом. У цьому контексті надзвичайно важливу роль відіграє найбільший (третина всього тексту!) — п’ятий розділ «Московське показувалося добром», який містить понад 500 енциклопедичних термінів (гасел). Максимально враховано те, що Грушевський був унікальним істориком, добре знав історію Москви та писав про її роль в історії України, був автором глибоких публікацій про творчість Миколи Гоголя, Льва Толстого, Антона Чехова. Все це також було цікаво й важливо відобразити в енциклопедичному розділі.

У книзі читач зустріне багато прізвищ видатних, відомих і маловідомих нині українців, які віддавали себе українській справі в Росії й Москві зокрема. Нікого з тих українців і росіян, які співпрацювали, листувалися, зустрічалися в московський період з Михайлом Грушевським, не забуто. Намагався прислухáтися до слів ученого, щоб не «пройшла непізнана й не оцінена людина, перед якою ми повинні б були… схилити чоло…». Інша річ, що пошук і виявлення таких людей триватиме. На мою думку, варто скласти спеціальний довідник про українських, російських та інших зарубіжних діячів, які були знайомі чи працювали з Михайлом Грушевським протягом усього його життя. Ми — лише на самому початку довгого шляху до наших духовних витоків і національних героїв.

Чимало знаменитих імен пов’язані з Грушевським Старим Арбатом лише віртуально, скажімо, Микола Бердяєв, Іван Бунін, Андрій Бєлий, Борис Зайцев… Але ж які важливі вони для розуміння духовної суті Москви Михайла Грушевського та його власної наукової й політичної позиції!

Особливу групу термінів складають московські храми, які відігравали величезну роль у духовному житті Першопрестольної. Не випадково, приїхавши в Москву в 1892 р., Грушевський відвідував саме храми, передусім, кремлівські, а, поселившись на Арбаті, він однозначно чітко зафіксував свою адресу: «…На розі “Денежного переулка”, між двома церквами…» На жаль, є небагато храмів, про які можна з упевненістю сказати, що Грушевський побував у них, але у книзі названо й ті церкви, які він обов’язково бачив і, можливо, відвідував, а також і ті, про які вочевидь знав.

Так само далеко не всі відвідані чи знайомі Грушевському московські вулиці й провулки, площі й бульвари він зафіксував письмово, як, скажімо, Арбат, Поварську, Неглинну, Нікольську вулиці, Тверський бульвар, площу М’ясницькі ворота, Скатертний, Денежний, Панкратьєвський провулки… Проте в енциклопедичному розділі названі вулиці, на яких Грушевський обов’язково бував, а також ті, про які він не міг не знати.

Узагалі такий підхід стосується не лише вулиць і храмів, але й інших визначних московських місць і будинків, пам’ятників і пам’яток старовини. Подібно до Тараса Шевченка, який записував у щоденнику про перебіг своїх московських днів, та Миколи Гоголя, котрий у своїх записних книжках залишив чимало конкретних поміток про Москву, Грушевський залишив у щоденнику за 1892 р. лише деякі натяки, які довелося розшифровувати, а у «Споминах» доволі докладно розповів про життя на Арбаті в 1916–1917 рр. Особливо цінним є те, що він назвав імена співвітчизників, яких «обійшов» у Москві, а мені вдалося встановити їхні адреси.

У результаті в книзі встановлено всі пересування Грушевського по Москві, розповідається про його знайомство з московськими визначними пам’ятками та прогулянки вулицями, провулками, площами. Траплялося, що для цього треба було проводити спеціальне дослідження. Скажімо, 9 лютого 1892 року Грушевський записав у щоденнику, що ввечері відвідав помешкання свого нового московського приятеля Миколи Оглобліна. Звичайно, непросто було розшукати його адресу, зате читач отримав можливість дізнатися, що тоді Грушевський побував у районі Пресні (про це ніхто й ніколи ще не писав). Або Михайло Сергійович згадував, як уже під час Лютневої революції 1917 р., коли «трамваї не ходили», він у важливій справі «пішки пройшов… до Земського союзу, де працював Саліковський, і, відпочивши, пустивсь разом з ним кудись під М’ясницькі ворота…». З М’ясницькими воротами, звісно, не було жодних труднощів, але адресу Всеросійського земського союзу допомоги хворим і пораненим воїнам (вулиця Маросейка, 7) довелося пошукати, а, головне, — відтворити тодішній шлях Грушевського з Арбату через Маросейку на М’ясницьку. Ще приклад. Грушевський свідчив, що восени 1916 р., принаймні двічі побував у Олександра Саліковського вдома. Вдалося встановити, що той жив на 2-й Міщанській вулиці. Михайло Сергійович писав у «Споминах», що заходив до редакції журналу «Голос минувшего», а він знаходився у Гранатному провулку, 2. Траплялося, що Грушевський залишав у «Споминах» лише прізвище нині зовсім невідомої людини. Скажімо, називав лікаря Дикого. Виявилося, що він і працював недалеко (на Собачій площадці) й жив у Георгієвському провулку, тобто в Арбатській дільниці.

Та найбільш яскравим, на мій погляд, є випадок, коли Михайло Сергійович розповідав у спогадах, як він «обходив московських українців, учених і літераторів» і називав одразу кілька прізвищ: Леонід Бурчак-Абрамович, Агатангел Кримський, Осип Маєвський, Зиновій Моргуліс, Михайло Полозов, Олександр Приходько, Микола Янчук. Їхні московські адреси встановлено — Шереметєвський, Мілютінський, Гагарінський, Скатертний провулки, вулиці Мала Бронна, Кожевницька та Мохова. Уявляєте, що це значить? Нові адреси — це нові відомості, враженння про московські вулиці, провулки, площі, якими Грушевський проходив, пам’ятні будівлі та храми, які він бачив.

Звичайно, що енциклопедичні терміни не є всеохоплюючими, вони переважно стосуються заявленої в назві книги теми, проте серед них є чимало таких, які читач не зустріне в жодній іншій енциклопедії.

Не залишені поза увагою побутові терміни, в тому числі незвичайні, несподівані, які додають нові штрихи до московського життя героя книги, скажімо, «Березіль», «Борода Михайла Грушевського», «Вегетаріанська їдальня», «Дантисти на Арбаті», «Двірник у будинку № 55 на Арбаті», «Калоші», «Ліхтарі на Арбаті», «Мзда», «Нумерація будинків у Москві», «Спиртівка», «Телефон у Москві», «Трамвай у Москві» тощо.

Енциклопедична частина книги дозволить читачеві розібратися в тодішньому Табелі про ранги, бо чимало з тих українців, яких Михайло Грушевський намагався залучити до роботи в Москві, обіймали важливі посади й мали високі чини, що неодхідно враховувати.

Серед енциклопедичних термінів читач знайде прізвища відомих російських філософів, учених, яких Грушевський особисто не знав, але які були його сучасниками і значною мірою впливали не лише на духовність тодішнього Арбату, але й усієї мислячої Росії, зокрема, Миколи Бердяєва, Сергія Булгакова, Павла Флоренського.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   56


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка