Владислав Яценко " ліберальна візія"



Скачати 142.36 Kb.
Дата конвертації30.12.2016
Розмір142.36 Kb.
УДК 94(477) “1687/1709”: 930.2(470+571) “1689/2000”

ББК 63(4 Укр).46 Владислав Яценко
ЛІБЕРАЛЬНА ВІЗІЯ” ГЕТЬМАНСТВА ІВАНА МАЗЕПИ В СУЧАСНІЙ РОСІЙСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ (1989–2000 рр.)
У статті розглянуто особливості “ліберальної візії” при висвітленні постаті І.Мазепи в сучасній російській історіографії. Автор зазначає, що остання відродилася у 1989 р. і зміцнилася протягом 2000-х рр. Важливу роль у її становлені і розвитку відіграли дослідження російського історика Е. Анісімова. В статті окреслено коло дослідників, які сповідують поміркований підхід до І.Мазепи. Звернуто увагу на методологічні особливості властиві прихильникам ліберального підходу. Наголошується, що у своїх оцінках вони спираються на представників російського історичного наративу ХІХ ст., праці українського історика М. Костомарова, а також є відкриті до підходів наявних в роботах сучасних українських дослідників.

Ключові слова: гетьман Іван Мазепа, Пьотр Вєлікій, сучасна історіографія.
Для російської історіографії ХІХ–ХХ ст. постать гетьмана Івана Мазепи (1687–1709 рр.), будучи однією із ключових при висвітленні епічних сюжетів становлення Російської імперії, зазвичай зображувалась із зазначенням відверто негативних характеристик. Проголошений першим російським імператором Пєтром Вєлікім “другим Іудою” [19; № 2786, с.253; № 2795, с.261], Мазепа в російському істо­ріо­пи­санні, починаючи від XVIII ст., перманентно мусив носити тавро “зрадника”. Ця тен­денція властива для російської історіографії доби імперії Романових, як відомо, була затребувана і в часи Радянської держави, а після розпаду СРСР продовжила своє життя на сторінках більшості досліджень сучасниких істориків Російської Федерації. Будучи фактично панівною при висвітленні українсько-російських взаємин ранньомодерної доби, “імперська візія” втім має і певну альтернативу. Мова йде насамперед про прихильників ліберального підходу в сучасному російському історіописанні. Останній відродився в російській історичній науці ще наприкінці 80-х рр. ХХ ст. і передбачав поміркований підхід при аналізі постаті Мазепи та очоленого ним антимосковського виступу 1708–1709 рр.

З
© Яценко В., 2013


азначений напрямок становить доволі цікавий феномен в сучасній російській історіографії. Його дослідження є безсумнівно важливим, адже воно дозволяє просте­жи­ти низку нюансів становлення і розвитку зацікавлень у 1990–2000-х російських дослідників українознавчими студіями, а також дозволяє краще зрозуміти особливості сучасного вивчення ранньомодерних українсько-російських взаємин, низка сюжетів яких є міцно вписаними до російського національного наративу. Безпосередньо в нашій розвідці ми б хотіли приділити увагу висвітленню особливостей російського лібераль­ного бачення постаті гетьмана І.Мазепи, життєвий шлях і доленосний перехід на бік Карла ХІІ у 1708 рр. ось вже три століття є одним із ключових аспектів гострих супере­чок між російськими та українськими істориками.

М


Яценко Владислав. “Ліберальна візія” гетьманства Івана Мазепи в сучасній російській історіографії…
аємо зазначити, що за точку відліку зародження ліберального трактування по­статі гетьмана Мазепи в російській історіографії можна узяти 1989 р. За цікавим збігом обставин у рік 280-ї річниці Полтавської битви, відзначення якої в УРСР, між іншим, спровокувало чергове загострення дискусії про роль у Великій Північній війні гетьмана Мазепи, на хвилі перебудови світ побачила монографія одного з найкращих знавців російської історії XVIII ст. і біографії царя-реформатора Євгенія Анісімов. Досліджен­ня мало назву “Время петровських реформ” і, звісно ж, містило пасажі, присвячені Геть­манщині та мазепинському повстанню у 1708–1709 рр. [2, c.186–194, 491].

Маємо відзначити, що за часів СРСР в російській історичній науці україно­знавство не було виділено в самостійну галузь славістичних студій. Російські історики доволі рідко присвячували самостійні розвідки історії Гетьманщини. Практично ми можемо говорити про вкрай нечисленні публікації з цієї тематики, що належали передусім одному із засновників радянського слав’янознавства Владіміру Пічєтє [20]. На увагу також заслуговують окремі розвідки його учня Володимира Королюка, що­правда, останній вдавався до висвітлення певних аспектів історії ранньомодерної Укра­їни лише в контексті зовнішньої політики Речі Посполитої чи Московської держави [13, с.82–87]. Відтак, описуючи російсько-шведське протистояння на теренах ранньо­модер­ної України, російські радянські дослідники, зазвичай, зверталися до доробку метра російського історичного наративу ХІХ ст. Сєргєя Соловйова, а також на перше моно­графічне дослідження біографії гетьмана, що належало перу одного із засновників народницької течії в українській історіографії другої половини ХІХ ст. Миколі Косто­марову.

Згадана особливість була властива і праці Є.Анісімова. Незвичним був той факт, що положення з багатотомної “Истории Росии с древнейших времен” С.Соловйова та “Мазепи” М.Костомарова дослідник вжив аби презентувати поміркований підхід до постаті гетьмана та козацько-московських взаємин другої половини XVII–XVIII ст. Науко­вець цілком справедливо зазначав, що головні причини козацько-московських кон­фронтацій у другій половині XVII– на початку XVIII ст. в цілому та “мазепинської зради” зокрема, обумовлювались суперечностями політичного та соціально-економіч­ного розвитку України й прагненням царської влади позбавити її політичної автономії [2, c.186–187].

Історик стверджував, що загостренню протиріч між Батурином і Москвою істот­но посприяла Велика північна війна 1700–1721 рр. у перше десятиріччя якої окресли­лась низка проблем, пов’язаних із розповсюдженням петровських перетворень на Геть­манщину. Останні ставили під питання її політичний устрій, погіршували умови військової служби козаків, засвідчували наявність протилежних підходів у гетьмансь­кому регіменті та царському уряді щодо долі, приєднаного у 1704 р. до Гетьманщини, Правобережжя. Проте, і це найголовніше, дослідник зазначив, що в умовах розгортання походу Карла XII на Москву, цар поставив гетьманську адміністрацію перед необхід­ністю самій шукати сил для захисту автономії [2, c.188–192].

На жаль, роки перебудови для російських істориків, на відміну від українських, не стали своєрідним “Рубіконом” щодо зміни оцінок у ставленні до гетьмана Мазепи. То­ді як в Україні у 1989 р. з’явилася розвідка Василя Марочкіна “Гірка чаша Івана Мазепи”, а наступного року роздуми Михайла Брайчевського і вже згаданого В.Мароч­кіна [15, с.14–15; 7, с.10–12], які фактично започаткували процес “реабілітації” геть­мана у вітчизняній історіографії [14, с.3], в російській історичній науці підхід Є.Анісі­мова підтримки фактично не знайшов. Вже наступного року після виходу в світ його дослідження у 1990 р. в Росії були опубліковано низку праць, дотичних постаті Пєтра І, де Мазепа зображувався традиційно у чорних барвах. На тлі такої літератури особливо вирізнялася капітальна біографія царя-реформатора авторства Ніколая Павлєнка. На її сторінках, що містили традиційно негативні, а подекуди й архаїчні інтерпретації щодо гетьмана І.Мазепи, було прописано відверто вбивчу характеристику останнього: “Іван Степанович Мазепа належав до кола людей, для яких не було нічого святого. У ньому одному зосередилися ледь не усі недоліки людської природи: підозрілість і утаємни­ченість, пихатість і алчність, надмірний егоїзм і мстивість, підступність і жорстокість, хіть і боягузство” [18, с.261].

У цьому контексті знаковою була реакція російських істориків на пропозицію знаного українського дослідника Ярослава Дашкевича відмовитись від ідеологічних стереотипів щодо Мазепи. Пропозиція була висловлена на ХІ Всесоюзній конференції із вивчення історії, економіки, економіки, літератури і мови Скандинавськихї країн у Архангельську, в вересні 1989 р., під час роботи неформального круглого столу, де обговорювалися проблеми усунення ідеологічних стереотипів у радянській історичній науці. Для російських науковців, готових переглянути своє ставлення до низки наки­нених радянською ідеологією кліше світової історії, ініціатива українського історика виявилася не зрозумілою [9, c.15; 10].

Той факт, що ліберальний підхід в оцінці І.Мазепи доволі складно торував собі шлях у фаховому середовищі російських “служителів Кліо”, наглядно може продемон­струвати доля розвідки про гетьмана московського історика Алєксандра Чудінова. На­писана ним, у 1992 р. стаття для видання “Исторический лексикон. XVIIІ век”, була побу­дована на фактографічному матеріалі, який дослідник отримав з праць українських істориків народницького напрямку в історіографії: Миколи Костомарова, Дмитра Явор­ницького, Михайла Грушевського. Їх дослідження як раз на початку 90-х рр. почали перевидаватися, в той же час науковий апарат розвідки містив покликання на праці Ілька Борщака, Василя Луціва та переклад узагальнюючого синтезу української історії Ореста Субтельного [26, с.206–214].

Маємо зазначити, що у своїй статті дослідник не уник того, аби повторити кілька історіографічних мітів про Мазепу, дотичних його ранньої біографії, які охоче наводять прихильники імперської візії. Мова йде насамперед про, зведений на моло­дого Мазепу його особистим недоброзичливцем Яном Хризостомом Пасеком, наклеп щодо амурних пригод, які начебто поклали край кар’єрі молодого королівського поко­йового при дворі Яна ІІ Казимира, чи оповіді про ключову роль Мазепи в поваленні Івана Самойловича [26, с.207–208; 25, с.138–139]. Однак, презентована А.Чудіновим постать гетьмана істотно відрізнялася від традиційної для радянського наративу оповіді про егоїста-авантюриста із гетьманською булавою. З-під пера московського дослідника гетьман постав одним з перших “просвічених володарів” ХVIII ст. Саме Мазепа на думку російського історика поклав край згубним міжусобицям на Гетьманщині, на­магався полегшити податковий тягар для поспільства, вкладав великі кошти у розвиток національної культури, жертвуючи чималі кошти на будівництва та підтримку навчаль­них закладів: Києво-Могилянської академії та Чернігівського колегіуму [25, c.141].

Стилістично побудувавши текст таким чином, щоб уникнути характеристики антимосковського виступу гетьмана 1708 р., як “зради”, історик у невластивій формі для тогочасної російської історіографії наголосив, що саме Пьотр І підштовхнув Мазе­пу до переходу на бік Карла ХІІ, відмовивши йому в наданні військових сил для за­хисту Гетьманщини під час шведського походу на Москву. Більше того, відзначивши, що “українські землі були для петровської дипломатії лише розмінною монетою”, яку пропонували як винагороду за союз то польській шляхті, то англійському герцогові Мальборо, дослідник порівняв шведський вибір гетьмана із відповідними кроками іншої визначної постаті, якій у радянському наративі відводилася роль “апостола воз­з’єднання” і чий авторитет був беззаперечним – гетьманом Богданом Хмельницьким [26, с.211; 25, c.141].

Подібні трактування надзвичайно сильно відрізнялися від традиційного зобра­ження гетьмана в російській історіографії про що неодмінно авторові вказували пред­ставники редколегій та рецензенти видань, яким він пропонував свою статтю [26, с.206–207]. Стараннями останніх текст так і не був надрукований в жодному московсь­кому виданні в першій половині 90-х рр. ХХ ст. Лише на початку 2000-них автор, про­відний науковий співробітник Інституту всесвітньої історії РАН, зумів опублікувати його, щоправда не в провідних історичних часописах Москви чи Петербурга, а в видан­нях периферійних університетів Тюмені та Ростова .

У
Яценко Владислав. “Ліберальна візія” гетьманства Івана Мазепи в сучасній російській історіографії…
другій половині 90-х і вже у 2000-них роках ліберальний підхід до постаті гетьмана, окрім вже названих Є.Анісімова
* та А.Чудінова, демонстрували у своїх дослі­дженнях ще й Алєксандр Камєнскій, Сєргєй Сєдов, Алєксандр Бєспалов і Алєксандр Євлахов [12, с.98–101; 23, с.96–98, 103–113; 6, с.556–570; 11, с.79–87 ]. Маємо зазна­чити, що на відміну від таких прихильників традиційно негативного трактування Мазе­пи як Ігор Андрєєв, Гєннадій Санін чи Владімір Артамонов [1, с.119–127; 22, с.65–90; 5, с.4–110], вище названі історики, за виключенням Євлахова, не присвятили постаті І.Мазепи спеціальних розвідок. Будучи переважно фаховими русистами, до фігури І.Мазепи вони зверталися в контексті висвітлення пєтровського правління і реформ,

Що ж до методології їх бачення, то вона має багато спільного із прихильниками імперської візії. Зображуючи у своїх творах сюжети, пов’язані із гетьманством Івана Мазепи, прихильники ліберального бачення також базували свої оповіді й оцінки на матеріалі, викладеному в працях російських дореволюційних дослідників. Так, зокрема, вони охоче послуговувалися з положень праць і трактувань С. Соловйова або таких вчених як Алєксандр Брікнер чи Сєргєй Платонов [8, с.435–445; 21, с.59–61]. Водночас прихильники ліберальної візії, на відміну від адептів імперського бачення, виявилися більш відкритими до сприйняття низки трактувань і фактів, наявних в українській істо­ріографії та західній і російській україністиці**. Дозволимо собі зазначити, що на формування поглядів цієї групи істориків істотний вплив, зокрема, справила вже згадувана поміркована трактовка гетьмана, наявна у працях Є. Анісімова. Її вплив відчутний, між іншим, у саркастичному сприйнятті, як самим Є.Анісімовим, так і А.Камєнскім, намагань їхнього колеги по цеху з табору традиціоналістів Н. Павлєнка, зображувати гетьмана як уособлення усіх людських пороків [12, c.98–99; 17, с.116, 144].

Однією з особливостей сюжетної лінії представників ліберальної візії є той факт, що гетьманство Мазепи вони зображують крізь призму козацько-московських взає­мин середини XVII–XVIII ст. Часто-густо вдаючись до порівняння І.Мазепи із Б.Хмельницьким, дослідники наголошують на схожості їх політичних кроків і право­наступності зовнішньої політики Мазепи щодо Шведського королівства. Цей аспект істотно відрізняє прихильників ліберального бачення від адептів імперського, адже останні наголошують саме на протиставленні обох гетьманів.

Погоджуючись із тим фактом, що до антимосковського виступу 1708 р. Мазепу і частину еліти Гетьманщини, спонукали пєтровські модернізаційні перетворення, ро­сійські науковці, подібно до українських, також серед причин виступу відзначають проблему територіальної приналежності Правобережжя. Остання, як відомо, мала різне тлумачення у Москві і в Батурині. У доробку Є.Анісімова, А.Чудінова, А.Євлахова та­кож звернуто увагу на острах старшини, підкріплений негативною відповідною Пєтра І на гетьманський запит стосовно надання у його розпорядження 10 тисячного війська, що в умовах наступу шведів на Москву, Гетьманщина мала зостатись без військової під­тримки з царського боку [26, c.210–211; 25, c.142; 4, c.161–163; 6, c.558–560; 11, c.86].

Дозволимо собі відзначити, що гетьманське бачення причин виступу 1708 р., ще у ХІХ ст. ввів до російського наративу С.Соловйов. Він доволі детально переповів із цитуванням відповідні пасажі з листа гетьмана Пилипа Орлика до місцеблюстителя патріаршого престолу Стефана Яворського у своїй “Истории России” [24, c.281–286]. Історику належить і кілька оціночних характеристик Мазепи, у яких зазначалося, що гетьман був людиною своєї доби, належав до генерації “одвічно хитаючихся черкас”, який корився силі обставин і звісно вмер би відданим слугою царським, якби доля не привела до московських кордонів Карла XII” [24, c.276]. “Слабкий, втягнутий у бо­ротьбу між сильними, Мазепа шукав порятунку собі й вітчизні, матінці Україні, у хитрощах, лицемірстві, не хотів поривати із царем, а про всяк випадок зносився із Станіславом” [24, c.286].

Ватро відзначити, що певна частина прихильників ліберальних трактувань нама­гається при описі подій 1708–1709 рр. уникати різких оцінок гетьманського переходу на бік Карла ХІІ, у категорії “зрада”, а якщо і вдається до нього, то часто лапкує або принаймні пояснює раціональними причинами. Водночас маємо відзначити, що їх візія причин і перебігу мазепинського виступу позбавлена новаторства. Значною мірою вона ретрансляційна, оперта на трактування, що були впроваджені на зламі ХІХ–ХХ до російської історіографії такими істориками, як С.Соловйов, А.Брікнер чи С.Платонов. Також в текстах прихильників поміркованого підходу наявне засвоєння низки тез з праць вітчизняних чи західних україністів, приклад останнього, зокрема, можна спосте­рігати в дисертаційному дослідженні Алєксандра Бєспалова, який охоче сприймає окремі положення наявні, між іншим. у працях Теодора Мацьківа [6, c.559].



Підводячи підсумки маємо зазначити, що відроджений наприкінці 80-х рр.
ХХ ст. ліберальний підхід у трактуванні російськими істориками постаті І.Мазепи на сьогодні вже досить зміцнився і може бути відокремлений як самостійний напрямок в сучасній російській історіографії. Презентований, передусім дослідниками, що фахово займаються русистикою, напрямок хоч і позбавлений, при висвітленні гетьманства І.Мазепи, нашарувань, a priori негативних оцінок, як це має місце серед прихильників імперської візії, втім одночасно не може похизуватися й оригінальними підходами. Фактично ми можемо говорити про “ретрансляційне” відтворення інформації, коли сюжетна лінія і оцінки запозичуються із російського та українського наративів ХІХ–
ХХ ст. При цьому варто відзначити значну відкритість представників поміркованого підходу в історіописанні до фактів й інтерпретацій, наявних в українській історіографії. Дозволимо собі припустити, що подальший розвиток ліберальної візії серед російських істориків, вочевидь позитивно позначиться на становленні російської україністики та сприятиме перетворенню постаті І.Мазепи з об’єкту протистояння національних історіографії і проектів творення національної пам’яті на об’єкт суто наукового заці­кавлення істориків.


  1. Андреев И. Мазепа. Герой или изменник?/ И. Андреев // “Знание-сила”. – 2001. – № 4. – С. 119–127.

  2. Анисимов Е. В. Время петровських реформ / Е. В. Анисимов. – Л., 1989. – 496 с.

  3. Анисимов Е.В. Императорская Россия / Е. В. Анисимов. – С. Пб., 2008. – 640 с.

  4. Анисимов Е.В. Петр Великий: личность и реформы / Е. В. Анисимов. – СПб., 2009. – 448 с.

  5. Артамонов В. А. Вторжение шведской армии на Гетманщину в 1708 г. и И. Мазепа / В. А. Артамонов // Артамонов В. А., Кочегаров К. А., Курукин И. В. Вторжение шведской армии на Гетманщину в 1708 г. Образы и трагедия гетмана Мазепы – С. Пб, 2008. – С. 4–110.

  6. Беспалов А. В. Организация и военное искусство армий стран основных участниц Великой Северной войны (1700–1721 гг.) в рамках военно-политических союзов : дисc… д. и. н. / Ин-тут Всеобщей истории РАН/ А. В. Беспалов. – М., 2011. – 836 с.

  7. Б
    Яценко Владислав. “Ліберальна візія” гетьманства Івана Мазепи в сучасній російській історіографії…
    райчевський М. Іван Мазепа: правда і вигадки (полемічні нотатки) / М. Брайчевський, В. Марочкін // Україна. – 1990. – № 6. – С. 10-–2.

  8. Брикнер А. Г. История Петра Великого/ А. Г. Брикнер – М., 2002. – С. 435–445.

  9. Дашкевич Я. Іван Мазепа: 300 років протистояння в історії та політиці/ Я. Дашкевич // Іван Мазепа і Мазепинці: Історія та культура України останньої третини XVII – початку XVIII ст. : наук збірник / упоряд. І. Скочиляс. – Львів, 2011. – С. 15–26.

  10. Дашкевич Я. Довга тінь гетьмана. Про підсумки ще одного Мазепиного року [Електронний ресурс] / Я. Дашкевич // Універсум. Незалежний погляд з України. – 2010. – №. 1–2 (195–196). – Режим доступу : http://www.universum.lviv.ua/journal/2010/1/dashk_1.htm

  11. Евлахов А. Хмельницкий и Мазепа: Мифы и факты воссоединения / А. Евлахов // Власть. – 2006. –
    № 10. – С. 79–87.

  12. Каменский А. Российская империя в XVIII веке: традиция и модернизация / А. Каменский – М., 1999. – 328 с

  13. Королюк В. Д. Речь Посполитая, французская дипломатия и измена Мазепы / В. Д. Королюк // Известия АН СССР. – 1951. Т. VIII. Серия истории и философии. – № 1. – С. 82–87.

  14. Ларина Т. Восстановить правду истории / Т. Ларина // Правда Украины. – №. 185 (14650). – С. 3

  15. Марочкін В. Гірка чаша Івана Мазепи / В. Марочкін // Україна. – 1989. – № 25. – С. 14–15.

  16. Нариси історії Росії / Б. В. Ананьїч, І. Л. Андреєв, Є. В. Анісімов та ін. ; за заг. ред. О. О. Чубар’яна ; пер. з рос. – К., 2007. –800 с.

  17. Обсуждение монографии Т. Г. Таировой-Яковлевой: Иван Мазепа и Российская империя: история “предательства”. – М. : Центрполиграф, 2011. – 525 с. ISBN 978-5-227-02578-4. Анисимов Е. В., Бесов А. Г., Каменский А. Б., Каревин А. С., Кочегаров К., Курукин И. В., Плохий С., Чухліб Т. В.// Studia Slavica et Balkanika Petropolitana. Петербургские славянские и балканские исследования. – 2011. –
    № 2 (10). – Июль-декабрь. – С. 115–162.

  18. Павленко Н.И. Петр Великий / Н. И. Павленко – М., 1990. – 591 с.

  19. Письма и бумаги императора Петра Великого / под ред. А. И. Андреева. – М-Л., 1948. – Т. VIII (июль-декабрь 1708 г.). – Вып. 1. – 406 с.

  20. Пичета В. И. Казацкое государство на Украине (XVII– XVIII вв). Стенограмма лекции читанной 31 марта 1945 года / В. И. Пичета. – М., 1945. – 21 с.

  21. Платонов С.Ф. Лекции по русской истории / С. Ф. Платонов – С. Пб., 1899. – Вып. 3. – 193 +ІІІ с.

  22. Санин Г. Богдан Хмельницкий и Иван Мазепа / Г. Санин // Труды института истории Российской истории РАН. – М., 2006. – Вып. 6. – С. 65–90.

  23. Седов С. А. Д. М. Голицын (1663–1737 гг.): государственная и общественно-политическая деятельность : дисс. канд. ист. наук / Ин-т Российской истории РАН / С. А. Седов. – М., 1996 – 305 с.

  24. Соловьев С. М. История России с древнейших времен / С. М. Соловьев. – М. – Харьков, 2003. –
    Кн. VIII : 1703 Начало 20-х годов ХVIII века. – 832 с.

  25. Чудинов А. В. Гетман Иван Мазепа / А. В. Чудинов // Актуальные проблемы всеобщей истории : Межвуз. сб. науч. статей. – 2003. – Вып. 2. – С. 137–145.

  26. Чудинов А. В. Гетман Иван Мазепа / А. В. Чудинов // Европа. Международный альманах. – 2002. – Вып. 2. – С. 206–214.


В статье автор анализирует особенности либерального похода в освещении гетмана И.Мазепы в современной российской историографии. Автор указывает, что он возродился в 1989 г. и окреп в 2000-х гг. Важную роль в его развитии сыграли труды российского историка Е.Анисимова. Статья определяет круг исследователей, которые придерживаются умеренных подходов в отношении И.Мазепы. Подчеркнуто, что в своем видении они придерживаются российского исторического нарратива ХІХ в., оценок прописаных в произведениях украинского историка Н.Костомарова, а также отрыты к восприятию взглядов современны украинских исследователей.

Ключевые слова: гетман Иван Мазепа, Петр Великий, современная историография.
The article analyzes the characteristics of the “liberal” approach in dealing with the hetman Ivan Mazepa in contemporary Russian historiography. The author notes that it was revived in 1989 and strengthened during the 2000s. The article identifies the researchers, practicing the “liberal” approach. Attention is paid to methodological features typical for supporters of liberal approach. Author notes that their assessments are based on the works by representatives of the Russian historical narrative of the ХIХ-th century, Ukrainian historian M.Kostomarov’s ideas, and are open to existing approaches in the works of contemporary Ukrainian researchers.

Keywords: hetman Ivan Mazepa, Peter the Great, contemporary historiography.

* У низці досліджень присвячених історії Російській імперіє та Пєтру Вєлікому, що побачили світ на протязі 2000 років, дослідник зображував казацько-московські взаємин і гетьманство І.Мазепи чинно до власного бачення цих питань, що було сформульоване ним у згадуваній вище монографії 1989 р. [16, c.397–399; 3, с. 76–78; 4, с.159–168].

** Цю тезу найкраще здатні продемонструвати матеріали дискусії, що мала місце у Санкт-Петербурзі в 2011 р. Темою обговорення, запрошених на цей захід українських та російських істориків, була монографія фахового російського україніста Татьяни Таїрової-Яковлєвої, присвячена гетьманові І.Ма­зепі. Присутні на ньому прихильники поміркованого підходу в історіописанні, Є.Анісімов та А.Камєн­скій, прихильно поставилися до появи і змісту праці їх колеги, не підтримавши критичних зауваг з боку інших російських науковців, чиї погляди щодо гетьмана більше тяжіють до імперського наративу ХІХ–ХХ ст. [17, с.115–117, 123–124, 128–129, 137, 143–146].


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка