Вітовт Великий князь Литовський (1392-1430), син Кейстута



Скачати 150.71 Kb.
Дата конвертації11.05.2017
Розмір150.71 Kb.
Володислав II Яґайло — Великий князь Литовський і польський король. Засновник династії Ягеллонів, яка панувала в Польщі до 1572 р.

Син Ольгерда Гедиміновича. Після смерті батька отримав великокнязівський престол.

Проти Яґайла розпочав боротьбу в союзі з хрестоносцями Вітовт Кейстутович, що змусило Яґайла шукати союзу з Польщею.

1378 року християнізував Литву. 1385 року уклав Кревську унію між Польщею та Литвою, що положила початок створенню Речі Посполитої, передбачала інкорпорацію його держави до складу Польської Корони й перехід у католицтво всіх мешканців Литви.

Після одруження з королевою Ядвіґою, 4 березня 1386 року під ім'ям Володислава II коронувався у Кракові на польський престол.

1387 року остаточно приєднав до Польщі галицькі землі. Через його політику зближення Польщі та ВЛК відбулось дві громадянські війни - Литовсько-руська громадянська війна (1381–1384) та Литовсько-руська громадянська війна (1389–1392).

В 1392 за Острівською угодою змушений частково відродити політичну самостійність Литви, передавши її в управління своєму кузенові Вітовтові, але формально залишився далі Великим князем Литовським. Під час Грюнвальдської битви 1410 року польсько-литовсько-українсько-білоруські війська Яґайла і Вітовта здобули вирішальну перемогу над Тевтонським орденом. 1413 року підписав з Вітовтом Городельську унію, прагнучи запевнити своїм дітям спадкоємність трону. Після смерті Вітовта воював зі своїм братом Свидригайлом за Поділля (1430—1432). Розпочав війну проти Великого князівства Руського (1432-1435). За часів Яґайла польська дрібна шляхта здобула більші права власности, Литву та Україну було включено в польську політичну та культурну сферу впливу.
Вітовт Великий князь Литовський (1392—1430), син Кейстута.

В 1370—1376 рр. брав участь у походах проти Тевтонського ордену, а 1372 р. — на Москву. Виступав проти умов Кревської унії 1385 р., боровся за політичну незалежність Литви від Польщі. За угодою, укладеною в 1392 р. в Острові, Вітовт був визнаний польським королем Ягайлом довічним правителем Литовського князівства. Ліквідував на території України найбільші удільні князівства — Волинське, Київське, Новгород-Сіверське та Подільське, створив замість них звичайні литовські провінції, в яких правили великокнязівські намісники, а Західне Поділля змушений був передати Ягайлові. Під час князювання Вітовта значно поширилась українська територіальна колонізація на південь та схід, аж до Чорного моря. Вітовт, виконуючи плани «великого княжіння на всій руській землі», розбудовує на півдні українських земель систему опорних укріплень, здійснює у 1397-1398 рр. два переможних походи проти Золотої Орди. З 1398 р. Литовська держава стала називатися Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське. В 1410 р. Вітовт разом з Ягайлом очолював польсько-білорусько-литовсько-українські війська, які завдали поразки німецьким рицарям у Грюнвальдській битві. Вітовт сприяв розвиткові торгівлі, ремесел, запроваджував у містах, в тому числі і в Україні, магдебурзьке право. В 1413 р. уклав з Польщею Городельську унію, яка обмежувала права і привілеї української православної шляхти у Великому князівстві Литовському. 15 листопада 1415 р. за ініціативою Вітовта собор єпископів у Новгородку висвятив всупереч волі константинопольського патріарха митрополитом київським і литовським Григорія Цамблака. Була спроба Вітовта отримати королівську корону. 1430 року - він був проголошений королем "Литовського королівства" імператором Священої Римської імперії Сигизмундом. Але освячена корона, що її був послав Сигизмунд до Вітовта була перехоплена польською шляхтою. Незабаром Вітовт помер, так і не будучи коронованим як король.


Свидригайло, князь Новгород-Сіверський, Великий князь Литовський, Великий князь Руський (Київський). Син Ольґерда Ґедиміновича, молодший брат Володислава Яґайла У 1386 разом із Ягайлом охрестився за католицьким обрядом. Воював з Великим князем Вітовтом і Яґайлом (за допомогою Німецьких хрестоносних лицарів, Москви і Молдавії). 1420 дійшов з ними до згоди і одержав Новгород-Сіверський і Брянський уділи. Після смерті Вітовта у жовтні 1430 р. його наступником став молодший брат Ягайла - Свидригайло Ольгердович, сіверський князь. Він знову повів боротьбу проти посилення Польщі, за незалежність Великого князівства Литовського. Підтриманий білоруськими та українськими маґнатами й шляхтою, а також литовськими вельможами, що хотіли позбутися залежности від Польщі, був проголошений Великим князем Литовським. 1431 року - він виступив проти Ягайла, який влітку здобув Кам'янець, Володимир і взяв в облогу Луцьк. Воєнні дії між військами Свидригайла і Ягайла завершилися укладенням дворічного перемир'я. Орієнтація Свидригайла на православну українську й білоруську шляхту, зумовила невдоволення литовських феодалів-католиків, які підняли в Литві повстання проти Свидригайла й проголосили Великим князем Литовським стародубського князя Сигізмунда Кейстутовича (брата Вітовта). Наступні 4 роки в межах Великого князівства Литовського точилась Громадянська війна у ВКЛ (1432-1435), й фактично існувало дві держави - власне Литва і Велике князівство Руське. Перше очолював Сигізмунд, друге - Свидригайло.

…Це дещо ослабило сили Свидригайла, який продовжував боротьбу за великокняжий престол, але зазнав великої поразки над р. Святою (біля Вількомира в Литві) 1435 р. Війська Свидригайла були вщент розбиті, самому князеві довелося рятуватися втечею.

Свидригайло покинув Литву й повернувся лише після смерті Сигізмунда (1440). Якийсь час він зберігав владу на українських землях Великого Князівства Литовського з титулом Великого князя Руського, але після 1438 володів тільки Волинню, Східним Поділлям та Київським князівством.
Семен Олелькович († 1470), останній київський удільний князь (з 1455), син Олелька Володимировича, правнук Великого литовського князя Ольґерда; був представником руського (українського) елементу у Великому Литовському Князівстві; воював з татарами. Литовська і руська шляхта без успіху висували кандидатуру Семена Олельковича на Великого литовського князя.
Костянтин-Василь Острозький (1526— † 1608) — князь (син Острозького Костянтина Івановича), український магнат, воєвода Київський, маршалок Волинський, політичний і культурний діяч, один з найзаможніших і найвпливовіших магнатів Речі Посполитої.

Походив з родини Острозьких, найбагатшого і найвпливовішого князівського роду України XVI — початку XVII століття. Серед його предків генеалогічна традиція кінця XVI — початку XVII століття називає Руса і давньоруських князів — Рюрика, Володимира Святославича, Ярослава Мудрого та Данила Галицького. Батько Констянтина-Василя — Костянтин Іванович Острозький — великий гетьман литовський. Молодий Острозький дістав гарну освіту, про що свідчить його листування та промови в сенаті. Залишившись фактично єдиним спадкоємцем свого багатого батька, Острозький отримав у володіння величезні маєтності на Волині, Київщині, Поділлі та Галичині, які давали щорічно прибуток понад 1 мільйон злотих. Острозький володів також значними земельними маєтками в Угорщині та Чехії. В 1559 році Острозький стає воєводою київським, що значно сприяло посиленню його впливу на політичне життя України. Не прагнучи військової слави, Острозький проводив енергійну колонізаторську політику в порубіжних землях Київщини та Брацлавщини, засновуючи нові міста, замки та слободи. Економічна потужність маєтностей княжого роду та його неабиякий політичний вплив швидко робить Острозького «некоронованим королем Русі», що проводить відносно незалежну політику в руських землях.

В 1560-х роках Острозький виступав за рівноправне входження Русі до складу державного утворення Речі Посполитої. У 1569 році він став сенатором. Він був фактичним провідником Русі-України під час Люблінської унії 1569 року.

Коли в 1572 році вигасла династія Ягеллонів, Острозький в 1573—1574 роках був одним з можливих кандидатів на польський престол, чию кандидатуру підтримувала і Туреччина (цьому завадило те, що Острозький вважався «вождем схизматиків»), згодом і на московський після смерті останнього Рюриковича царя Федора Івановича, а 1598 році (Острозький був споріднений з московськими Рюриковичами). В 1574 році Острозький переніс князівську резиденцію з Дубна до Острога, де розпочалася перебудова Острозького замку.

Своєрідними були стосунки Острозького і козацтва. Розуміючи важливе стратегічне значення Запорозької Січі, як форпосту проти турецько-татарської небезпеки, Острозький намагався підтримувати з козаками партнерські стосунки, зокрема приймаючи їх на службу. Однак на початку 1590-х років Острозький вороже поставився до назріваючих козацьких заворушень, які загрожували розгалуженим земельним володінням князівського роду. Під час козацького повстання Криштофа Косинського у 1591—1593 роках, незважаючи на ряд невдач, військо зібране Острозьким у вирішальні битві під П'яткою нанесло нищівної поразки повсталим.

В релігійній сфері Острозький виявився гідним продовжувачем справи свого батька, який ретельно дбав про українське православ'я. За його часів місто Острог, один з двох титулярних центрів єпархії Східної Волині, стає центром православної духовності. Загалом відзначаючись релігійною толерантністю, Острозький цікавився творами католицьких богословів, певний час знаходився під впливом протестантизму. Характерним було ставлення Острозького до актуального на той час питання про об'єднання католиків і православних. Виступивши спочатку на підтримку такого об'єднання, Острозький волів тримати процес під повним власним контролем. Тому, коли в 1594—1596 роках частина духовенства здійснило спробу укласти церковну унію оминаючи князя, Острозький виступив її рішучим супротивником, різко засуджуючи рішення Берестейського собору. Княжіння Острозького позначилося неабияким піднесенням української культури та освіченості, що не в останню чергу було зумовлено намаганням князя зробити свою резиденцію центром культурного опору католицькій та унійній експансії. Навколо князівської резиденції в Острозі утворився гурток (академія) слов'янських та грецьких учених, публіцистів теологів та богословів, до якого зокрема входили Герасим Смотрицький, Василь Сурозький, Христофор Філарет (Мартин Броневський), Еммануїл Ахіллес, Лука Сербин, Кирило Лукарис (майбутній Олександрійський та Константинопольський патріарх), Никифор Парасхес-Кантакузен, Клірик Острозький, Зизаній Тустановський, Дем'ян Наливайко та інші.

За сприянням Острозького в Острозі була зібрана велика бібліотека, яка включала в себе грецьку та західноєвропейську богословську літературу, передруки античних творів, словники, космографії, граматики та інше. В 1575 році Острозький запросив Івана Федорова для організації друкарні в князівській резиденції. Завдяки острозькій друкарні світ побачило більше 20 видань, в тому числі перший повний текст Біблії слов'янською мовою 1580 року. Близько 1578 року при академії почала діяти школа, де окрім низки традиційних на той час точних та гуманітарних дисциплін, вперше паралельно викладалися латинська, грецька та церковнослов'янська граматики. Досвід та програма острозької школи були запозичені Львівською, Луцькою та іншими братськими школами. Острозький був також засновником шкіл у Турові в 1572 році, Володимирі-Волинському у 1577 році, Острозької школи у 1576 оці і друкарні в Острозі близько 1577 оку. При Богоявленській замковій церкві, що мала статус кафедрального собору і була одним з найзначніших православних храмів того часу, виникла власна іконописна традиція. Кілька острозьких ікон написаних в той час вважаються шедеврами православного іконописання.

Наприкінці XVI століття Констянтин-Василь Острозький був найбільшим після короля землевласником Речі Посполитої: йому належало 80 містечок і 2760 сіл. Річний прибуток князя перевищував 19 мільйонів злотих.


Дмитро Іванович Вишневе́цький (1516 — 1563) — шляхтич волинський, магнат, князь роду Корибутовичів з династії Гедиміновичів. Власник маєтків у містечку Вишнівець Кременецького повіту. Збудований ним замок на острові Мала Хортиця вважається прототипом Запорозької Січі.Зміст Сигізмунд II Август призначив Вищневецького старостою міст-фортець Черкас та Канева. З цього часу оборона від татарських набігів стала його офіційним обов'язком. Проте Вишневецький сприймає цю задачу як власну справу. Він планував створення політичного союзу польсько-литовської держави та Москви для організації відсічі турецько-кримської агресії. Центром його плана було закладення фортеці на Низу Дніпра і широке використання козацтва, яке вже тоді перетворилося на значну військову силу, хоча відомостей про існування козацької организації на той час нема. Сигизмунд II стримував дії Дмитра, оскільки формально Крим вважався союзником Великого князівства Литовського у боротьбі проти Москви. Незважаючи на попередження Сигизмунда II, Дмитро Вишневецький у 1553 році на власні кошти розпочав будівництво фортеці на острові Мала Хортиця, куди до нього стікалися козаки. Ця фортеця мала стати форпостом у боротьбі з татарською агресією. Улітку 1553 році, серед цих заходів, Вишневецький несподівано залишив Малу Хортицю і з усім своїм військом відправився до Стамбула, де служив султанові Сулейману I півроку. Після повернення з Туреччини, Вишневецький одержав вже формальне доручення тримати оборону проти татар у заложеній ним фортеці. Проте він і надалі міг розраховувати лише на власні сили. Будівництво Хортицької фортеці він довершив, мобілізувавши козаків і селян Канівського та Черкаського староств. Прагнучи об'єднання всіх антитатарських сил, Вишневецький зав'язав стосунки з московським царем Іваном IV Грозним. Він прохав дати грошей на будівництво кам'яної фортеці, крім цього була необхідна допомога бойовими засобами та людьми. Іван IV охоче пішов назустріч планам Вишневецького, і навесні 1556 р. московський уряд організував похід проти Криму на чолі з дяком Ржевським. До московського війська приєдналися близько 300 козаків. Хан Девлет-Гірей спочатку спробував домовитись з Вишневецьким, запрошуючи його до себе на службу. Згоди він не одержав і в січні 1557 р. зібрав всю орду і зробив спробу захопити хортицьку фортецю. Облога тривала 24 дні, після чого татари з великими втратами відступили. Вишневецький сповістив Сигизмунда II про свою перемогу і запевнив його, що татари не зможуть нападати на Україну, доки стоїть його фортеця. При цьому він просив «посилити замок людьми й стрільбою», але одержав від великого князя тільки похвалу, обіцянку жалування та рекомендацію не загострювати відношення з татарами. Тим часом, улітку 1557 р, Девлет-Гірей зібрався з новими силами у похід на дніпровський замок. Цього разу з ним ішли турецьке військо на човнах і молдавська поміч. Фортецю на острові було взято у повну блокаду, і після тривалої облоги Вишневецький змушений був її залишити через нестачу провіанту. Козаки невеликими групами прокрались крізь турецько-татарські заслони і подалися вгору Дніпром до Черкас. Покинута фортеця була зруйнована. Після втрати фортеці Вишневецький лишився і без власних ресурсів, і без підтримки держави. Тепер він прийняв запрошення царя. Наприкінці 1557 р. Вишневецький приїхав до Москви, склав присягу «на вічну службу», і отримав від царя «въ вотчину» місто Бєлєв (нині у Тульській області) з усіма прилеглими волостями, багато сіл під Москвою, багато дарунків і десять тисяч рублів — величезна на той час сума. Перед московськими політиками Вишневецький виклав свій план боротьби з татарами у союзі з Литвою, відірвавши її від союзу з Кримом. Ця ідея була сприйнята із співчуттям. Розпочата Іваном IV Ливонська війна загострила московсько-литовські відносини, і 1561 року Литва вступила у війну проти Москви. Вишневецький опинився у фальшивому становищі зрадника, і це не могло його влаштувати. Разом із своїми козаками він попрямував до Дніпра і, зупинившися на острові Монастирському (30 миль низше Черкас), через посредництво брата Михайла, тодішнього старости Черкаського, домігся від великого князя для себе і для своїх супутників глейтових листів, тобто письмових гарантій безпечного перебування на территорії Великого князівства Литовського. Сигизмунд II охоче прийняв Вишневецького «в свою ласку господарську». Ще не одужавши як слід, Дмитро Вишневецький втрутився у молдавські усобиці. У 1563 році там піднявся боярський заколот проти тодішнього непопулярного господаря — узурпатора, так званого Геракліда, або Деспота. Гераклід був скинутий, а його місце зайняв керівник заколоту боярин Томжа. Частина боярства, невдоволена і Томжею, запросила Вишневецького до себе на господарство. Вишневецький охоче погодився, хоча був на той час хворим і слабким, і швидко вибрався у похід з невеликими силами. Але ті бояри, що його запросили, не дали йому достатньої підтримки. Козаки були розгромлені; частина їх і сам Вишневецький потрапили у полон. Томжа відправив усіх полонених до Стамбула. За наказом султана, Вишневецького і двох його товаришів було страчено, рядових козаків відправлено на галери.
Іван Федорович (Іван Федоров) (1510 — 1583, Львів) — діяч східнослов'янської культури, її перший відомий на ім'я типограф, а також гравер, інженер, ливарник. У 1550-і рр.— диякон церкви Миколи Гостунського в Московському Кремлі. Можливо, працював ще в першій друкарні в Москві, що анонімно випустила 7 видань у 50-і рр. З квітня 1563 по березень 1564 р. разом із Петром Мстиславцем працював над підготовкою тексту, литтям шрифту і виготовленням гравюр для видання Апостола. Сукупність художніх прийомів оформлення тексту, розроблена І.Ф., уплинула на все наступне східнослов'янське друкарство. У післямові до Апостола 1564 р. безпосереднім ініціатором створення друкарні названий цар Іван Грозний. Через якийсь час з не цілком зрозумілих причин обидва друкарі залишили Москву й осіли в Заблудові (північне Підляшшя, укр.-білор. суміжжя), маєтку литовського гетьмана Ходкевича, згодом прихильника Івана Грозного як претендента на польський престол. Існує припущення, що друкарі втекли з Москви від переслідування бояр. Можливо, нова техніка створила конкуренцію московським переписувачам книг. У Заблудові 1569—1570 були надруковані Учительне Євангеліє і Псалтир з Часословцем. У Заблудові Іван Федоров замінив своє московське прізвище на Федорович.

1572 — переїхав до Львова. Там у монастирі св. Онуфрія він «друковане занедбане обновил» (як сповіщав напис на його могилі у Львові). Разом зі своїм сином Гринем Івановичем із Заблудова працював над новим виданням Апостола, прикрашеним заставками, ініціалами, кінцівками і трьома гравюрами. У післямові розповів про свою друкарську діяльність у Москві й Литві та про переїзд до Львова. Там же 1574 року видав перший східнослов'янський Буквар. У Львові його звали «друкар москвитин» (Iwan Moschus), що могло вказувати як на його національність, так і на місце, звідки він прибув. Перейшов на службу до воєводи Київського, князя К.Острозького як управитель Дерманського монастиря. Перебрався в Острог, де заснував друкарню (спочатку друкує новий Буквар з рівнобіжними греко-слов'янськими текстами). Видав Новий завіт і Псалтир й окремо покажчик до нього. Видав першу повну слов'янську Біблію за одним із списків Геннадієвої Біблії (т. зв. Острозька Біблія) з власною післямовою. Вийшли два наклади, у кожному — своя редакція тексту післямови видавця. Був похований у монастирі св. Онуфрія у Львові.


Юрій Михайлович Котермак з Дрогобича, більш відомий як Юрій Дрогобич — † 1494 у Кракові) — український філософ, астроном, астролог, перший український доктор медицини. Він є першим українським автором друкованого твору (латинською мовою). Діяч східноєвропейського Відродження. Професор, ректор Болонського університету (Італія), професор Краківського університету.

Народився в Дрогобичі в сім'ї солевара. Першу освіту отримав у священика церкви святого Юрія Евтімія. Тоді ж отримав перші знання про розрахунок пасхалій і основні знання латині. Наприкінці 1468 поступив до Яґеллонського університету (Краків), де здобув наукові ступені бакалавра і магістра. Навчався медицини та вільних мистецтв в університеті Болоньї, де став доктором філософії і медицини. Читав у Болоньї лекції з астрономії, а з 1481 по 1482 ректор університету. З 1487 — професор Ягеллонського університету.

7 лютого 1483 у Римі видав книгу Прогностична оцінка поточного 1483 року (Iudicium pronosticon Anni M.cccc.lxxxiii), яка є першою відомою друкованою книгою українського автора. У цій книзі окрім ненаукових астрологічних прогнозів було поміщено відомості з географії, астрономії, метеорології, а також зроблено спробу визначити в межах яких географічних довгот розташовані міста Вільнюс, Дрогобич, Львів тощо. Юрій Дрогобич зазначав тут, що населенню християнських країн загрожують великі небезпеки… у зв'язку з пригнобленням князями і панами. Висловив упевненість у здатності людського розуму пізнати закономірності світу.
Повстання під проводом Мухи — одне з найбільших повстань 15 століття українських і молдавських селян в 1490—1492 роках на чолі з селянином Мухою, яке почалося у Молдавії і охопило Галичину і Буковину. Повстанці нападали на маєтки феодалів, забирали коней, зброю, виганяли і вбивали панів. Причиною виступу було посилення феодального визиску та покріпачення селянства.

Польський король Казимир IV Ягеллончик закликав до походу проти повстанців шляхту і найняв прусські війська (Тевтонський орден). Влітку 1490 року біля міста Рогатина основні сили повстанців були розбиті королівськими військами, а залишки їх, на чолі Мухою, відступили на Покуття в райони Коломиї і Снятина, а потім у ліси Північної Буковини. Навесні і влітку 1491 року знову з'явилися повстанські загони, які очолював Андрій Боруля (вважають, що це той самий Муха). Біля Галича вони зазнали поразки. Борулю схопили пани і стратили — скинули із стін Хотинської фортеці. Але повстання тривало. У 1492 році селянські загони, ватажок яких також називався Мухою, оволоділи значною частиною Галичини. Вони нападали на маєтки феодалів, палили їхнє майно, убивали панів. Недалеко від Галича група українських шляхтичів уночі напала на загін повстанців, знищила його, а Муху захопила і видала польським військам. Його перевезли у Краківську в'язницю, де він незабаром і помер від катувань.


Іва́н Підко́ва (рік народження невідомий — † 1578, Львів) — козацький отаман, гетьман, молдовський господар в 1577—1578 роках.

Іван Підкова народився на Брацлавщині. Після того як татари спалили його село і забрали в полон батьків та наречену, чоловік вступив до козацького загону. За хоробрість і силу запорожці прозвали його Підковою. Він мав рідкісну фізичну силу, запросто розгинав підкови, міг зупинити віз, запряжений шістьма конями, ухопивши його за заднє колесо, волячим рогом пробивав дубові ворота. Його охрестили Волошенином, тобто людиною з Волощини (Валахії), земель сучасної Молдови. На Запоріжжі Іван Підкова з'явився біля 1550 року, привівши із собою цілий козацький полк. Брав участь у морських походах під проводом Самійла Кішки. Пізніше водив козацькі флотилії самостійно і спалював передмістя татарських приморських поселень. Козацькі загони на чолі з цим славним ватажком завдали поразок татарам під Очаковом, Кафою, Козловом. Певний час був запорізьким гетьманом. На початку листопада 1577 року Іван Підкова, назвавши себе братом Івана Води Лютого, при підтримці козацького загону на чолі з гетьманом Яковом Шахом, почав боротьбу проти ставленика Туреччини, молдовського господаря Петра Мірчича Кривого. Козацьке військо розгромило загони Петра Мірчича і 30 листопада 1577 року звільнило Яси. Іван Підкова був проголошений молдовським господарем, а Яків Шах з козацьким загоном повернувся на Січ. В 1578 році, за часів правління султана Мурада III війська Османської імперії увійшли в Молдови. Козаки під керівництвом Івана Підкови змушені були відступити на Україну. У Немирові (за іншими даними — Кам'янці-Подільському) Іван Підкова був обманом схоплений польськими жовнірами за наказом брацлавського воєводи Януша Збаразького і відправлений до Варшави. Івана Підкову було страчено у Львові 16 червня 1578 року за рішенням польського сейму і поховано в Успенській церкві. Незабаром черкаські козаки викрали і перевезли його останки до Канева, де поховали в одному з православних монастиів під Чернечою горою.


Кри́штоф Коси́нський (1545 — †1593) — гетьман українського реєстрового козацтва. За походженням дрібний шляхтич з Підляшшя. Син шляхтича Льва Косинського.

З 1586 року перебував на Запорозькій Січі, займав важливі військові посади. В 1591 році Косинський був обраний запорозьким гетьманом. У 1591—1593 роках очолював перше велике козацьке повстання проти шляхти Речі Посполитої. В кінці 1591 року Косинський, підтриманий козацькою старшиною, виступив на чолі загону реєстровців проти Костянтина Острозького. У ході кровопролитних боїв з польськими військами в січні 1593 року під містечком П'яткою (тепер Чуднівського району Житомирської області) та в травні поблизу Черкас загони повстанців були розбиті і повстання зазнало поразки. Сам Косинський загинув в одному з боїв (за іншими даними, підступно вбитий під час переговорів з черкаським старостою князем О. Вишневецьким).


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка