Висока дивина світу барви І звуки хутора



Сторінка8/29
Дата конвертації26.12.2016
Розмір6.5 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   29
А ЛЮБОВ – ВІЧНА!
Незакінчена повість у листах
Але так милозвучно бриніло у моїй юній свідомості в
далекі дитячі літа се дивне слово – Корито.

Корито – се виярок під селом. Отако. Ліворуч – Попова біло піщана гора із вітряком, а праворуч – галявина вигиниста, кущами укрита. То Корито. Колись у Кориті серед кущів дві хати стояло. Світилися, прозирали біло вимазані крізь кущі глоду і лозини. Хата Гарасимова і хата Федьотова.

У війну Гарасимова хата згоріла. Що не знати, хто й підпалив. А хата Федьотова й по войні стояла іще довго.

І коли ми з Матір’ю у село на Старину до баби Лександри літнього недільного дня ішли, прошкували (Мати мене все поривались за руку тримати, а я все руку свою з їхньої руки висми­кував да норовив сам іти), то найдивніше почуття на моє серце клалося, коли стежка у Корито уступала, і ми стежкою у Корито увіходили. Прохолодою від кущів віяло. Аж но із Корита виходить не хотілось. Але стежка вела. А там гулицею поза клунями – і Старина уже показувалася сяєвом бань Церковних й угадуванням подиху Ріки.

Потому і в Кориті, й на Поповій горі висіяли ліс.

Але кожного разу крізь цілі десятиліття, коли проїжджав я дорогою ув автобусі через цю місцину, так зворушення сильне, манливість нез’ясовна отого давнього Корита покладалася на моє серце. А не раз поривало мене пішки іти до села через Корито й милуватися тією стороною. Як і того осіннього похмурого дня було.

Тут зовсім одмінний, зінакшений ландшафт витворивсь. Вітер ізгори на сосни прямовисні шум ізсилає. А унизу у затишку кущі глоду розкошують. Ізжухла жовта дивина над стежкою стоїть, немов східні мінарети таємничі. А оньо праворуч яма глибока викопана. Смітник тут. Бляшанки блискучі й усіляковий гинший непотріб. Вітер війне – і папери білі, жовті, сині, торбинки цело­фанові різнольорові летять.

Ось в одній торбинці такій синій жмутик паперів списаних якихсь укладених рівно над самою стежкою на споришеві зеленім до ніг моїх поклався. І я підняв сей жмутик. Розгорнув. А там листи чиїсь. Але ж ніби не загублені, а на смітник, схоже, викинуті. І я, переступаючи завіт «чужих листів не читати», поклав сей жмутик до своєї торби.

А уже у своїм помешканні міськім я розкрив жмуток.

У моменті через свідомість мою прочитане перебігло. Як герой твору Кнута Гамсуна на острові у морі серед пташиного пір’я також знаходить листи. Але ті були не розкриті у конвертах. Сі ж були без конвертів, складені у часовій послідовності. Й дух одвічної незборимості зацікавлення спрямував і мене до прочи­тання цих листів.

Я прочитав їх усі на одному диханні. І забриніла у моїй свідомості прекрасна повість про любов. Я не знаю, хто автор цих листів і якого він віку. Й тим більше поза межами уяви зостається сутність адресатки, до якої спрямовані ці листи.

А може, це котрась самотня душа відкривала свої спосте­реження і переживання уявній, вигаданій особі. Се ж і дівчинка одна, переховуючись із родиною у воєнне лихоліття на нідер­ландському горищі, писала свого щоденника уявній вигаданій подрузі. І «Щоденник» цей випромінював у післявоєнний світ сильне зворушення.

А може, се одкровення чиєїсь душі не зачепило струн іншої душі, розсіялось у піднебеснім просторі проминально. Бо чому ж тоді сей жмутик акуратно складених листів опинився на смітнику.

І подумав я. У якім глибокім відчуженні перебуває душа сучасної людини. Що навіть бриніння найтонших почуттів може зоставатися невпізнанним і непочутим.

Ах, які роз’єднані ми у цім світі, що страждає від дефіциту любові. Як неухильно втрачаємо ми свою цілісність і вже не знаходимо її. І не раз сутність наша поринає у цілковите розгуб­лення. Й тільки поодинокі блукаючі душі у піднебеснім просторі випромінюють бліде сяєво у похмурий згусток самоти, закли­каючи ймовірну блукаючу спорідненість до порозуміння і відкри­тості. Але як часто це сяєво проминально згасає, як неви­разний вогник далекої зорі.

Іще раз перечитавши листи, я був уже відклав жмуток на поличку. Але ізнов через свідомість означення перебігло. Повість чиєїсь любові, повість у листах. І вона повинна засвітитися. Здо­гад в серці заіскрився.

І став я упорядковувать листи. І здалося мені, що подібне щось і я переживав, і спостереження однакові не раз переходили. Дивно. Які повторювані переживання природи і мистецтва часто струменять із різних і віддалених душ. Згадалося, ізнов як доктор філософії оден сказав був: «І я так думав, але написали ви».

Й у тім розсужданні засвітилися листи, повіяло од них цінністю неперебутною. Я тільки імена змінив да числа оминув. Наразі хіба це істотне. Бо усе на сім світі переходить. Й імена, і числа. А любов – вічна!



Добрий день, Марино!
Сердечно дякую Вам за Вашого листа. Це лист вирізнюваний, і він підніс мій дух у сильне зворушення. Яка прекрасна душа ув одкровенні. І який справді дивний і прекрасний цей світ, що покладає на людську душу ось такі дивні переживання від пуль­сування з’яв і явищ ніби простих. Але хіба не у простих з’явах і явищах бринить висока краса і таїна буття. А іще Григорій Сково­рода осягав, що найбільше щастя у хатиночці малій. Але хіба і Ваша філософія життя не така, коли сказали при нашій стрічі, що Ви наймаєте квартиру однокімнатну, і цього досить.

Ваш лист звучить і як добрий літературний твір. Твір епісто­лярного жанру. Кілька років тому я написав два оповідання у формі листів і подав окреслення «як спроба відродити забутий епістолярний жанр». Один журнал надрукував ці мої листи. Але окреслення зняв. По-моєму, сучасна людина потребує сповіді. А хіба листи не є найкращою формою сповідальності. А перед ким би не було.

Отож, пишіть мені листи, панно Марино, і це розгортати­меться дуже добра книга однієї душі. Я завжди відповідатиму Вам.

А сонечко уже і справді весняне. І піднебесний простір вес­няний. Тільки у затінку між мурами своє нагадування зберігають зимові холоди.

Думки ж мої усе до закутка летять. Чи птахи мої мене дожи­даються, і чи їжаки уже на осоння виходять. Сі високоінтелігентні реліктові сотворіння також мої друзі. Вони завжди витворюють нашу стрічу несподівано, щоби це звучало зворушливо і поетично. Ах, як я любив спостерігати за їжаками, коли вони у надвечірку виходили із клуні на свою ловитву. А по жнивах, й у жнива іще, коли відростала молода ніжна отава, виходили і дітваки. Вони так кумедно чеберяли поверх отави, і це ізбоку бачилося потішливо. Я не раз завважував їжаків у Борку – це лісок побіля нашого закутка. І робив досліди. Я знав, що їжаки відпочивають удень, а на ловитву виходять надвечір. І коли я завважував їжака у Борку десь під ялиною чи сосною, то досить було відійти на кілька хвилин, відтак повернутися до цього місця, як їжака уже не заставав. Завваживши людину, сей великий інтелігент і смітник одразу ж і міняє місце. Чужий погляд для них не побажаний. А й чи побажаний людський позір для кожного живого сотворіння Божого у природі. Хіба замислюємося ми о тім.

Але було одного разу. У сонячнім квітні я вийшов із хати стежкою на город, що співала (Тичина). Під клунею на осонні одпочивав їжак. Кожушок голчастий на нім після зимової сплячки вицвів жовтаво. Їжак спав. Але, завваживши мій тупіт, проки­нувся і розплющив ліве око. Та тут же й заплющив. Я і віддалився ізнов у хату. Але по якімсь часі за потрібкою ізнов вийшов на город. Мій їжак лежав на тім самім місці. Й не розплющував уже свойого очка. І серце моє затріпотіло од великого зворушення. Їжак довіру до мене виявив, бо не поміняв місця від мого завважування. Але тут же і слова Антуана де Сент Екзюпері наблизились да й станули. Що ми несемо відповідальність за тих, кого приручили.

Учора був міжнародний день птахів. І на третій програмі Українського радіо «Культура» говорили про птахів. Там прямий ефір, із дому можна потелефонувати і сказати й своє слово. Я часто скористовуюсь цією нагодою і телефоную. Коли яка тема.

Про птахів я сказав отаке: «А вам доводилось уперше навесні зустрічати на лужку лелеку. І привітатися з ним? А ви чули соняч­ного квітневого дня, як пахне і дихає земля, а у піднебессі жайво­ронок невидимо зависнув, і вам дуже хочеться його забачити? А чи доводилось вам у повної весни Батьковій хаті у закутку про­кинутись опівночі, бо уперше заспівав соловейко. А ви запа­м’ятали ту мить, коли уперше закувала зозуля. Вітаймо, друзі, птахів! Вони прилучають нашу душу до лету.

Але це і направду несказанне диво, зворушливі миттєвості, коли по весні прилітають птахи. Пам’ятаю, на хуторі було, з лугів вода у свої береги увіходила, поверталася, як Мати увійшли в хату дуже зворушені і сказали: «Лелека на лугу стоїть». Й усі ми, цілою родиною – Батько, Мати, я, старші брати і сестри вийшли у двір і привіталися з лелекою на лужку за річкою у поклоні. Це далеко потому прочитаю я у Кнута Гамсуна: «А якщо говорити про що-небудь красиве, то в усьому світі не було таких гір, як у них; таких гір не було ніде на світі. Уже в березні прилітали шпаки, а по якімсь часі і сірі гуси – о, Боже! Як він любив це чудесне тріпотіння крил, пташиний гомін під небом, перед яким батько і мати научали його скидати шапку і тихо стояти».

Прочитаю, і серце від зворушення дивиною затріпоче. Що і я щось подібне колись переживав.

Ви читали, панно, Кнута Гамсуна? Це норвезький пись­менник кінця ХІХ – першої половини ХХ століття. Якщо ні, то неодмінно знайдіть і прочитайте його хоча й би роман «Соки землі». Двоє – чоловік і жінка – віддаляються од наступу цивілізації у ліс і засновують родину. Аж поки всюдипроникний демон поруйнації усього первісного не настигає їх і там. Кнута Гамсуна любив наш великий естет Михайло Коцюбинський.

А іще я люблю читати вірші. Декотрі заходять у мою пам’ять. Да й бринять інколи, коли позір живі пульсування цього барвного і ріжнорухого світу охоплює. Як наприклад:

Щось мріє гай

Над річкою.

Ген неба край –

Як золото.

Мов золото – поколото,

Горить – тремтить ріка,

Як музика.

(Павло Тичина).

Або:

Ми збирали з сином на землі каштани,



Ми дивились в небо, як хмаринка тане,

Як хмаринка тане, як синіє синь,

Як колише вітер струни павутинь.

(Максим Рильський).

Багато поетів близькі мені. Й Іван Бунін, і Євген Плужник, і Рільке, і Максим Богданович, і Василь Симоненко, і Леонід Кисельов, і Гійом Апполінер, і т. д. Декотрі поетичні книжки лежать на столі переді мною. Але багато лежать зв’язані гамузом, бо не пороблені стелажі.

Я люблю слухати вірші по радіо. І часто угадую, чиї це вірші, хоч їх ніколи і не читав. Принаймні завжди вирізняю, чи це справж­ня поезія, а чи ерзац, графоманія. Сучасна графоманія, яка «дере носа» (вислів ваш).

А от сам я віршів ніколи не писав. Мене і не манило, і я не пробував навіть. Аж біжить висловлювання Кнута Гамсуна, що хочеться ним і собі почудуватись: «Я відчуваю поезію в чужих віршах, я захоплююсь нею, я плачу над чиїмись рядками, і сльози скапують на груди, але сам я не вмію робити віршів. Не раз і не два небо обдаровувало мене осяянням, але я відсторонював його проміння. Досить і того, що я торкаюсь цих квітів, і у мене на руках зостається пилок».

А настрій мій уже тремкий, дорожний. Я завжди в особливім, незвичнім піднесенні цілого свого єства перебуваю, коли їду додому. Й ізнов цитування біжить: «Найбільш прекрасне, найбільш споююче задоволення, яке тільки може випасти на нашу долю – це здійснити мандрівку додому» (американський письменник Томас Вулф). Бачи­те, Панно, я наскрізь обставлений чужими думками. Але, повірте, вони прекрасні, і увійшли у мою сутність без усіляких зусиль, поза моєю волею, да й продовжують своє пульсування у моїй маленькій грішній сутності. До речі, Томас Вулф помер тоді, коли я народився.

У передчутті дороги як часто завмирає моє серце од неодмін­них тривог. Батькову хату у закутку ізнов розбили. За останні п’ятнадцять років цю хату розбивали більше тридцяти разів. Отако. Вибивають вікна, двері, виймають клямки із дверей. Це нелегко. Але я посиджу посеред двору, предків ізгадаю. У мене нові сили увійдуть. І я стаю до діла. Шукаю людей, щоби помогли одремон­тувать. Збираюсь на нове відро, кварту, кастрюлю і т. д. Життя продовжується. Воду для пиття приношу од сусіда майже за кіло­метр. І знову співають крізь ніч мені соловейки. А злий демон готується до нових поруйнувань. Саме поруйнувань. Бо забирати у цій нещасній хаті уже нема чого. Давно ужиткове усе забрано.

Мандрівочка, якою мені запахло, здійсниться не раніше як за десять днів. Коли дозволить Господь.

Приїжджайте у наш закуток. І Ви усе забачите. Неодмінно приїжджайте. Я Вас запрошую. І не забудьте узяти із собою ма­ленького апаратика (диктофона), щоби записував нашу із Вами бесіду. А ми із тутешнім одним доброзичливцем отаким чином ізробили цілу книгу. В основному говорив я, він записував і роз­шифровував, а також потурбувався про видання.

Про закуток у мене є роман епічної форми (770 стор.). Недавно я листовно звернувся до нашого Голови, щоби допоміг видати. Треба від 15 тисяч гривень. Чомусь мало надій, бо це не перше моє звертання. Уже груба папка (новий роман у проханнях). Така реальність, що художність нікому не потрібна. Але у сяєві великої благості світу то і це блідне.

Дякую, панно Марино, за Вашого прекрасного поетичного листа. І дякую, що мого листа прочитали.

Нехай оберігає Вас Господь!



Н.

Христос Воскрес!!!

Добрий день, Марино!
Вітаю Вас із найбільшим святом у християнській традиції – світлим Воскресінням Христовим. Веселих Вам свят!

Із стіп злежаности пам’яті моєї повстають картинки, як від­зна­чали це велике свято у нас на хуторі, коли хутір наш іще про­цвітав у бринінні людської мрії. Але спершу було передчуття свята. Оці передвеликодні, повні значних смислів, дні. Перед Вели­коднем усі хутірські хати уже світилися побілені. Так прозоро крізь чорне галуззя дерев сяяли. Така вражаюча вирізнювана ідеальна білість і чорне галуззя дерев, які зеленого ждуть. Ідея проростання бриніла у піднебеснім просторі.

Я щасливий, що застав іще той час, коли традиції шанувались. У нашій родині посту дотримувались твердо. Навіть діти. Але тоді багато було добрих пісних страв. Наприклад, парили квашу із гречаної муки. Це рідка страва, яка смакувала із житнім хлібом. Із гречаної муки, пам’ятаю, іще варили кулі – це такі великі варе­ники із пшоном. А ще була сушанина – яблука, груші, сливи, вишні, чорниці. Я любив виловлювати розварені груші – світиль­ники саду колись. А потім з’являвся перший щавель. І яка то була радість! Перша зелень від сонця у людську сутність увіходила.

Така різноманітна пісна їжа сприяла доброму здоров’ю людей. Їхні лиця на вітрі займалися таким тонким привабливим рум’ян­цем. Люди у Передвеликодню пору переробляли багато роботи. А ще й казали, що усієї роботи не переробиш. Бо були дужі.

Як пригадую, то ніколи так прозоро не світився мені світ, як у ці Передвеликодні дні. Так далина прозорилася, а доторки вітру до лиця тремтіли благісно. Ніколи світ не бачився мені таким дивно випрозореним.

Усе відійшло. І хутора не стало.

Я одержав Вашого тільки одного листа. А Ви ж говорили про два листи. Очевидно, один загубився. І таке у нас буває.

Ваші спостереження із життя селян поліської сторони мені добре знайомі. Мені як жалко буває самотніх хуторян, що їхня відданість рідній землі й хуторові вражає несказанно. Як рівно ж вражає людська байдужість тих, що у недалекім віддаленні, майже поряд, але не прийдуть на поміч. Тільки якби що узять було, то прийдуть.

Одну таку жінку посеред морозяної зими знайшли посеред хати, коли уже двері відбили, бо чиєсь око завважило її тривале нез’являння на світ.

Вона лежала на землі (підлоги в хаті не було), й руки її були покусані. Сама покусала від болю. Помочі просила. І подумав я: яке жахливе конання у самотині хутірської хати, коли одчаєний зойк «порятуйте мене!» іще з душі вихоплюється, але на поміч ніхто не прийде.

Іще тепер по весні один вісімдесятип’ятилітній одинак упав головою до дверей посеред хати. Але цього знайшли одразу, бо за свої гроші пам’ятника собі замовив. Прийшли сказати, що пам’ятник готовий. Так і виявили.

А одна вісімдесятилітня жінка за річкою у самотині маленької хати віку доживає. Узимку не могла з хати вийти, дровець, яких і обмаль, узять да протопить. Двора снігом перемело. Чотири дні й ночі лежала у нетопленій хаті, поморозила ноги, і вони вкрилися ранами. Вона варить борщ у грубці в кварті. І те вариво переймається сажею і димом. Бо стояти біля плити сил не має. Отвір же груби біля самої лежанки.

Отакі етюди з натури сучасного селянського життя на Поліссі.

А до моєї свідомості вірш наблизивсь:

Не гнівайтесь на мене, діти,

Старий я став, сумний, сердитий,

Боюсь німої самоти, коли нема куди іти

І ні до кого прихилиться,

Так у степу осіннім птиця

Махає жалібно крилом

Услід за радісним гуртом,

Що в синю далеч відлітає,

Гукнути б – голосу немає.

Це Максим Рильський, присвята дітям Галі та Богданові. Запитуєте – чому спиваються люди на селі. Скажу так, як я думаю. А тому, що зникла із життя традиція. Звичаєвість зникла. У молодих поколіннях зникло відчуття свойого роду й родоводу. А затим зникло відчуття честі. Честь роду – це звучить могутньо. Відчуття своєї приналежності до великого народу – це також висока честь. Але чи є вона у нас.

Ви знаєте, знаєте, Марино, може, я і не був би самотнім, може, і я мав би родину і насліддя, як би там уже і не було. Але моє життя уже замолоду було понівечене. Органи, абревіатурне зву­чання яких наганяло жах на кожне живе дихання, зіпсували мою долю за приналежність до художнього світу. Я був на десятиліття відлучений від літературного процесу, від праці за фахом і взагалі від будь-якої праці. Перебивався а будь-як. Чи міг я утримувати родину? Ні. Це велике щастя, що з Божою поміччю і ласкою я іще сам перебув до сьогоднішнього дня. Тому нехай мене не стосуються Ваші слова «Вам пощастило, що довелося народитись чоловіком…». Покладений від Бога дар я не міг реалізувати, як годилося б, не міг розвинути його уповні. Але хіба не те саме і зараз. Я вічний відлученець від літературного процесу, я поли­шений можливості упливати на людські душі своїм прогляду­ванням світу. Бо найважніші мої рукописи не хочуть видати і зараз. Одні відписки. Ані розуміння, ані милосердя, ані жалю. Сучасний чиновник стоїть на ногах твердо у своїй здатності вбивати людські душі. Це трагедія, це драма творчої особистості. Неможливість висловитися – одне із найбільших страждань творчої особистості. Але це і виразна ознака сучасності.

Я писав уже в одній статті, що наш літературний процес на­стільки густо обплутаний графоманством, що а будь-яка художня справжність крізь нього у найближче століття не проб’ється.

Але нехай усе те жорстоке, злопам’ятне і злобне іде на пущі і болота.

І знаєте, знаєте, Марино, до мене зараз особливо часто наближається картинка з дитинства. Нам тоді з Яринкою (це су­сідня хутірська дівчинка) було по сім рочків. А лужок барвистий, а небо високе ясне, а музика безгоміння довкола. І ми зривали на лужку квіти. Ми тоді іще не знали, що квітам боляче, коли їх зри­вають, і що зірвані квіти уже ніколи не матимуть життя. Із квітів ми плели віночки і накладали одне одному на голови. Коли я накладав віночок на Яринчину голову, то вона стояла сумир­ненько. А коли вона накладала віночок на мою голову, то я від­чував бриніння від доторку її пальчиків. Давно нема Яринки, але ці доторки її пальчиків я проніс крізь ціле життя.

Напевне, Ви уже прочитали мою книжку і уже більше знаєте і уявляєте про мене. Взагалі я людина ідеалістичного спряму­ван­ня. Я люблю видивлятись людські лиця і слухати музику людсь­ких облич. І я щасливий, що можу повторити услід за Бетховеном. Важкі переживання не витравили із моєї сутності цілковито любові до дітей і до природи.

От скільки написав Вам. Але є межі змісту і межі форми.

Пишіть мені. Я із цікавістю читаю Ваші листи. Приїжджайте до мене, коли я у місті. Приїжджайте у закуток, коли я у закутку. А при зустрічі то можна більше розказати, аніж написати. Біле поле паперу – це супротивник усілякої думки.

До зустрічі!



Н.

Р. S. Чи Ви, Марино, розшифровуєте мій почерк, тобто чи розбірливий він для Вас.

Добрий день, Маринко!
А я уже у закутку. У закутку – розкіш. Тільки Маринки нема у закутку. Днями стоїть цілковита тиша. І я слухаю музику без­гоміння. Птаство замовкло. Чи кудись подівалося воно. І я згадую весняну симфонію. Як усі вони мене різноголосо радо вітали.

Але і тепер привітав соловейко. Учора надвечір. Трелі одинокі переливчасті. Забачив, прочув, що я уже на хуторі. То й прилетів привітаться. Хоча для співу соловейків уже пізня пора. Казали колись Мати. Соловейки співають, допоки ячмінь не достигне. А потому то уже й не співають. Але от ячмінь достиг, а соловейко заспівав. Як виняток, для мене. У країні смутку соловейки не співають. Ці слова, здається, Шіллерові належать. А чомусь і Шекспірові слова прибігли. Що самотній путь подібний смерті. Але тут я можу Шекспірові заперечити. Бо я крізь ціле життя торую свій одинокий путь, а іще є. «І час між пальцями тече, а ми ще є». (Гійом Апполінер). Одинокий пастух. Оркестр під орудою Джеймса Ласта.


Стоїть у краї велика спека. + 32°. Але на хуторі прохолодніше. І сон уночі рівний, а не млоїстий, як у тих мурованих сільських хатах. Підлоги нема. Я був помазав долівку жовтою глиною. Ах, якби Ти тільки знала, який це незрівнянний запах глини.

А все одно в доокіл уже поклались ознаки осени. Ізгадалося, як колись казав оден наш хуторянин: «Коли забачу першу нажату копу, то плаче, ридає, розривається серце моє». Що літо краснеє минає.

Моя грядка заросла за місяць високими міцними бур’янами. Унизу ік землі корінь твердий розгалужений, що його ані вирвать, ані заступом викопати, хіба сокирою ізрубати. Й осоту багато. Осот на вбогому полі не росте. Але унизу то й культура де-де зоста­лася. А де часник і цибуля замірялись бути, то не знати їх стало. Чи забрав хто, чи за бур’янами зникли. Бур’яни я пови­рубував, повиривав, перекопав, і дещо іще накопав. Принаймні на мої приїзди до зими вистачить. Салат пішов у високі стовпаки. Стовпаки вирізую, листя обриваю і їм. Воно уже гірке, але їм. Шпинат іщез, петрушка щезла. Помідори цвітуть, і маленька зав’язь на сонці жовтіє. Капуста біла рання і пізня, червона – усе чисто вигибло. Зосталася у бур’янах тілько синенька кольрабі. Знаєш, така, як бруква зверху. Я її зрізую і їм. Вона ще молоденька і м’яка. Огірки були да погули. Їх люди, пияки, що під коморою випивали, напевне, повибирали, бо сліди знать, недогризки. А й бобри також.

На мене цього року із’явився нападник. Бобер. Ніколи до хати не йшов. У гайку тілько вільшину згризав. А цього літа до хати пішов, порипався. Буряки столові і моркву виносив. Стежечку утоптав. («Утоптала стежечку через яр…»). Я на стежечку дрота покрученого виніс, щоби бобер у нім заплутався, або щоби відлякався хоч. Але бобер віртуоз. Він крізь покручений дріт решту буряків і моркви уже цієї ночі повиносив. Бобер прогриз стінину у хліві. А до клуні лапами, де двері, дерся. Нору ізробив. І заворотницю до току дубову вигриз із землі і перевернув. А спитати б, що йому у клуні і треба. Але сказано. На кого люди, на того і звірі. Й на кого звірі – на того й люди.

Кабачки поросли великі, як довгі гарбузи, і зістарились, тверді. Але й молоді є. То їм. Варю і їм сирі. Ще Вася-клієнт приніс трьохлітрового слоїка кислого молока, є кукурудзяні олії. І є хліб. Приніс за кілометр від сусіда відерце води. Допишу листа, та й іще принесу. Отже, одна розкіш на хуторі. Жаль, що Ти не зробила мені сюрпризу і не приїхала. Коли я привезу Тебе на хутір восени, якщо погодишся, то це буде також розкіш, але уже не та, інакша. Прекрасні миттєвості, навіть незбуті, не повторюються.

Словно девочки – сестры

Из непрожитых лет,

Выбегая на остров,

Машут мальчику вслед.

Йосиф Бродський.

Є іще трохи яблук білих на яблуні за коморою. Вони падають, гупаючи. Я їх збираю і також їм.

Ще часто видивляюся у полуденно-східну сторону, де була їхня хата. Попереорувані, у пустирище перетворилися прекрасні лужки, де ми із Яринкою зривали квіти і плели віночки. Віночки сяяли супроти сонця золотом.

А у тій же стороні на пагорбі віддалеки стояв вітряк. Як мрія Дон-Кіхота. Уже у дорослім віці не раз билася думка моя. Ну, чому, чому, він, окрилений мрією, да воював із вітряками, які – також сама мрія.

У своїм дорослінні, коли я уже соромився і самого себе і її, я часто притаювався десь за кущем невидимо і спостерігав відда­леки, як вона раз у раз вибігала із хати у двір, і вітер напинав у голубому платтячку її доросліючі форми. І це було до щемкого болю тривожно. Що ми уже не ті. І я заздрив вітрові, що він володіє такою дивовижною властивістю огортати усе, що мені тільки зорові досяжне було. Я і тепер заздрю вітрові за його властивість огортати в одночасся цілий світ.

Каменю – приділ! – лежати.

Вітрові – закон! – лети.

Тільки я поставлений бажати

Як не цілі, то бодай мети.

Євген Плужник.

«Ізвідки я? Я із свого дитинства. Я прийшов із дитинства, як із країни». (Антуан де Сент-Екзюпері). А я від себе іще хочу додати: «Ізвідки я? Я із свойого хутора».

Якби Ти, Маринко, тільки знала, яке це прекрасне почуття, яке це дивне переживання. У сонячному німбові над Твоєю го­лівкою я тисячі разів проглядую свічення кожної волосини, а Твоя посмішка сяє у своїй мінливості перед моїм зором уже мільйони і мільйони разів. І усе, усе інше.

Навіть якщо станеться так, що Ти назавжди відречешся від мене і навіки забудеш мене, я все одно дякуватиму Тобі, що через Тебе увійшло та й поклалось на моє серце це прекрасне почуття і це дивне переживання. Бо все пройде. Тільки любов – ніколи. Вона вічна.

Міркую собі. Ось допишу Тобі листа та й почну писати роман про місто. А знаєш, Маринко, що моє пізнання і осягання міста почалося із пізнання містечка, коли мене дев’ятилітнього туди повезли підводою на базар весняного дня Батько і Мати. Ми виїхали крізь Рогатки (містечкова брама) на простір. А позаду зосталося містечко, як ціла держава. І це відчуття – назавжди.

Не для компліменту, але направду, як професіонал, скажу Тобі: Ти велика трудівниця. Бо написати 4-6 матеріалів на тиждень – це подвиг. І зібрати матеріал, і заголовок, і т. д. Я уявляю.

Та все одно знаходь час. І пиши повісті «Спогад про ман­дрівку», «Липень з вами», оповідання «Зустріч у готелі для собак».

Обнімаю. Люблю Тебе завжди.

І нехай оберігає Тебе Господь!

До зустрічі!


1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   29


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка