Висока дивина світу барви І звуки хутора



Сторінка7/29
Дата конвертації26.12.2016
Розмір6.5 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   29

Але сей російський поміщик на таку далину не наважувався. А і нащо. Потреби не було. Річ у тім, що по сусідству із його маєтком, але доволі також далеченько, через поле й через ліс, а затим іще через ліс, жили собі молоді панянки, і також графині. І незаміжні обі, незафрахтовані, якби сказать. От наш поміщик, самітник великий, і навідувався до них, до панянок тих, наче по причині якійсь часто, а інколи просто і без причини, ніби з візитою доброї волі – а в задумку, то порозважаться. Попередньо у карти там по­грать чи шампану ковтнуть. Воно ж у кумпанії шампану ковтнуть – се а зовсім гинший смак, як наодинці ковтнуть.

Одної зимової біло засніженої днини, коли аж туск біло вистоювався у просторі піднебеснім і в серці названого поміщика, то намислив він до знакомих панянок податься. Коли ж челяд­ники коней у сани упрягли, то вирішив їхати сей пан сам, без прислуги, і без хурнелів. А воно інколи, надто як про сердечні справи ідеться, то хочеться чоловікові самому, без зайвих свідків у путь вирушать. Да й хіба не вмів кіньми править. А й наш можновладець котрий хіба не хапається за віжки, за кермо коня стального. Але це вже із принту більше, щоби показать людям, же він і вожчиком може буть. Як американський президент, що віз Брежнєва по Владивостоку, як переповідала, розказувала потому Таня Снєгурочкіна.

Але в тім случаї із панянками там інший мотив пульсував.

Як довго перебував названий поміщик у панянок, і як розважався він там – усе те наразі залишається поза сценою, тобто невідоме нам. Нам відоме, як уже додому, до свойого маєтку повертався саньми поміщик. Був уже пізній зимовий вечір, а може, і ніч уже була. Поминув, подолав запізнілий подорожанин добрий кавалок дороги. Із одного лісу виїхав, а другий удалині темнів, угадувався. Аж то раптом коні схарапудились і понеслися і понеслися у неймовірнім темпі. «Вовк!». Стрельнуло у панову свідомість да й цілим єством його пронеслося. А відтак і сам пан випав із саней у схарапудженім леті неконтрольованім у глибокий сніг. Та й лежить собі поки що у шубі на снігу. А шуба на нім хутряна до п’ят. І як наткнувся вовк на пана у хутрі, то й не став далі коней переслідувать. Коні самі уже помчалися схарапуджені у прямуванні до свойого маєтку. А і цей вовк зміркував, що раз хутро на панові, і то вже й баранчик чи овечка. Вовкові однаково, що пан, що копітан, а що і рядовий боєць. Що кінь, а що овечка – тільки щоби їстівне було да спожиточне. Сіроманцеві аби за живе мнясо учепиться.

Як діткнулись два вовки панового хутра, то й пан машинально моментально ручиськами своїми у шкуру одному й другому вчепивсь (а цей пан мав силу, хіба виробивсь де), да так міцно, що вовче серце од несподіванки і пенькнуло. І аж тоді збагнув наш герой ситуацію. Устав зі снігу, та й несе, волоче в одній руці одного вовка, а в другій – другого. Та й іде сніговою дорогою у прямуванні додому. За інерцією, механічно іде, рухається, ноги переставляє.

А тим часом схарапуджені коні примчалися із порожніми саньми у маєток, та й зупинились, станули посеред двору. Ще й заіржали стривожено. Тут челядники й повибігали. Та й забачили, що пана нема. І стривожилися сильно. Та й іще одні коні упрягли, зброю вогнестрільну в руки, та й рушили чимдужч дорогою у прямуванні до панянок. Сю дорогу вони знали. Як не знать, ситуація знакома. Шила в мішку не утаїш. Їдуть чвалом, аж то за першим лісом, бачать, бовваніє щось чорне. Наблизились. Зійшлися. Пан їхній. Із двома вовками у руках. Вони до нього говорять, а пан не обзивається. Занімів. Тут челядники наскочили, да якимсь то чином, у спосіб якийсь обухом там чи чим нумо ніби прикінчувати іще тих вовків. Амбець їм уже був. А от рук панових одірвать од вовків і мертвих челядникам не вдалося, пальці не розчепірювалися, але якби заклякли. І вже дома повирізували шматочки шкури вовчої, щоби таким чином руки панові од вовків вивільнить. Та й уклали пана в постіль зі шматочками вовчатини.

Але жодного слова пан не прорік, як і не добивались усі. Очевидно, був і лікар. Але результату теє також не дало. Із шматками вовчатини у руках сей пан пролежав занімілий, німував три дні. А по трьох днях і помер, із шматочками вовчатини у руках, так і не прорікши жодного слова.

* * *


Ізнов усе там у селі розказував мені Марко, як він колись, у молоді свої літа, до шпиталю, до лікарні радонової був потрапив по якійсь то причині занедужання. А під ту пору із ними, дорос­лими, і хлопчик малий із дальнього лісового села перебував на вилікуванні ран, заподіяних вовком.

А сталося воно так. Повторювана ситуація. Ізнов мати узяла із собою малого, як в поле на роботу ішла. Під лісом також діялося. Днина стояла сонячна, аж в очах жовто. Усе нагинки да нагинки мати коло поля порається, а хлопчик неподалік грається. Зирк вона у павзі. Аж нема дітвака на звичнім місці. Погляд у просторі побіг, доокіл шалено промацує. Оно! Біля плоту аж уже його собака поніс. Вовк! Так і заніміла од жаху несподіваного. Да й кинулася із знаряддям праці своєї, із заступом чи копаницею там, через поле до плоту із вигуками відлякувальними розпачливо. І, очевидно, се подіяло, уплинуло на вовка, зрушило його рівновагу. Бо перед самим плотом вовк якби розгубився, не подолав, не перескочив з розгону плота, а заплутався між жертками – й упустив дитину із зубів на землю. Затим тільки перескочив, бар’єра подолав. Але не дав одразу драла. Якби передумавши, узяв повернувся, да й став між жердинами у плоті хлопчика лапами й зубами діставать. І дістав, поки мати надбігла. Іще й поніс у зубах трохи, але затим кинув, розгонистими стрибками шугонувши до лісу, що тільки його і бачили. А хлопчик лежав на землі закривавлений, що довелось його рани у лікарні заживлювати.

І як питалися малого, як усе те сталося, і чи пам’ятає, як вовк його ніс, то одказував тільки:

– Моя лота – в його лота...

Тобто що хлопчикового рота вовк узяв у свій рот. Тільки і зосталося у відчуттях малого, а у Марковім спогаді.
Іще Марко тоді переповідать, переказувать мені став буваль­щини, які зоставили у його пам’яті розповіді, перекази діда і баби та тітки Явдохи, як, коли він у них у Містечку перебував, столу­вався, коли у перші повоєнні роки до школи там ходив. Се бриніли тоді у його свідомості молодій, як перекази дуже давньої давнини. І все про вовка.
Дід Василь народився у Містечку, закоренілий у Містечко з родоводу був, якби потомственний міщанюк був, серед купецтва, серед люду торгового да поблизу синагоги зростав і сил наби­рався. А коли дорослих літ своїх сягнув, то й забрали, загребли Василя у москалі, як не одного молодця, що сил уже набрався, упрягали тогді в москалі. Чи довго перебував тоді дід Василь у москалях – се нам невідомо. Перебував, скільки служба і ратнії діла того вимагали. Але додому повернувся дід Василь із Георгіївсь­ким хрестом – а Георгіївські хрести, як відомо, тоді задармо не давали.

Баба ж Килина у лісове середовище закорінена була. За Рікою, за Вербовою на Бору їхня хата стояла. Сосни довкола шуміли й пісню свою безкінечну виколисували. Се для Марка вони дід да баба, а у часі, про який ідеться, то се були молодий парубок да молода дівчина. Яким чином запізналися вони – то се також невідомо, і се цілковито їхнє автономне діло молодецьке. Може, на риночку, на пляцу у Старому Місті, куди юна лісівничка Килина зі своїми батьками уперше возом приїхала. А може, і на Бору, куди молодий Василь пішов у лозняки лика дерти. Повто­рюємо, що се діло молодецьке цілковито автономне, як і має буть кожна сердечна справа. Але коли Василь із москалів повернувся, прийшов з Георгіївським хрестом, то із Килиною вони вже зналися.

От одного літнього вечора, як тумани сиві за Рікою на луги постелилися, і вирушив Василь, повний молодецької сили да одваги, через Міст на вечірки у Бір до своєї Килини, щоби і Георгіївського хреста показать, а заодне і момент сватання, що у повітрі вже носилося, наблизить. Для сміливості ж то узяв із собою і ліхтаря «летюча миш», що на гасові світився, – були уже у Містечку такі.

Як Ріку перейшов, на луги ступив наш Василь, то темінь непроглядувана густа і оповила його цілковито. Добре, що ліхтар дорогу освітлював, показував. Аж то тупіт якби учувся. І отако «кляць!» зубами спереду. Еге. Вовк! А й не один. Так здалося дідові Василеві молодому тоді, що вовки оточили його з усіх боків і зубами оно кляцають. А пощо їм твій ліхтар «летюча миш». Але ходи не збавляє, уперед свій путь верстає, а вовки якби щільніш обступають його. Мало перестрашився молодий і повний сили да одваги дід Василь. Аж то забовваніло спереду праворуч щось. Сіна копиця. Як рятівне осяйнуло свідомість. Іще кілька кроків – і Василь миттю злетів на вершечок копиці. А дзуськи! Осьдечки вже ми. Вовки до копиці позбігалися, зубами кляцають, а на копицю лізти не одва­жуються. Повсідалися довкола. Ждуть. І Василь жде. Хто кого пережде, хто кого перетриває, і чиє тривання довше. Розсівся на вершечку копиці із Георгіївським хрестом і ліхтарем «летюча миш» дід Василь. Не заснуть щоби да не звалиться мимовільно сонному із копиці. Об однім думає Василь да в дусі бадьориться. Із пасією агресивною сидять довкола копиці вовки. І так аж до ранку. Скільки тієї літньої ночі, а для нашого Василя вона вічністю видалася. Аж тільки як дніть почало, темінь рідшала і удалину розсувалася, темні тіни та привиди ген аж за обрій тікали, то і вовки од копиці пощезнули. А Василь усе очам своїм не вірить. Тільки як за лісом синім на небі ясний німб сонця, яке іще не зійшло, про себе нагадав, одважився наш герой спуститися із копиці на лужок. Та й поманд­рував на Бір до своєї Килини. Да й став наш герой спершу про ніч­ну пригоду розказувать, а вже потому Георгіївського хреста показувать.


А от сю бувальщину, що якби видиво миттєве, уже сама баба Килина Маркові, унукові, розказувала на схилі віку уже свойого. Що як була вона іще молодою, а зовсім юною була, і жили вони тоді на Бору, і свого благовірного Василя, либонь, і не спізнала іще, але уже кужіль пряла, то одного пізньоосіннього густо темного вечора, коли за гребенем у хаті сиділа, раптом здалося Килині, що хтось дивиться у вікно ізнадвору, заглядає. А таке із нами буває часто, що здається, думка побіжить, ніби хтось із-заду чи ізбоку дивиться на нас, розглядує. На поклик тієї думки ми і озираємося зацікавлені. Й зустрічаємо знакомі часто, а й незнакомі лиця, які нас уже передніше розглядували.

Так і в тім давнім случаї із Килиною було. Зіскочила вона з ослона від гребеня та й до вікна, до шибки лицем притулилася. Вікна тоді по хатах іще малесенькі були. І аж вжахнулася невимовно од несподіванки. Крізь шкло за вікном на неї дивився вовк. Лице в лице. Лапами передніми учепився на підвіконня та й хату розглядує. Що воно тут діється. Отака була стріча, що запам’яталася Килині на все життя.


Із тіткою Марковою Юхимкою, як розказувала вона, також було на тім грунті дві пригоди сталося.

Це вже, здається, у повоєнний час діялося, як у наш край більшовики ізнов заступили та й порядкували тут життям. Але вовкові однаково, хто із двоногих зверхників у краї контролює ситуацію, – він завжди вовк, і своє життя провадить, як йому і належиться од природи. Вовкові, скажемо простіше, однаково, що більшовики, що меншовики, а що й самі есери. Так само як і границь для вовка не існує. Що Росія, а що Польща, а що й сама Гамерика (аби-но хто перевіз туди через море-окіян) – він скрізь є вовк.

Як одного разу назбирала вона, тітка Юхимка, у лісі зілля, лікарських рослин, да й несла радюгу за плечима. Несе собі радюгу за плечима, сухі гілки під ногами похрускують. Аж то ніби щось кляцнуло із-заду. Юхимка озирнулася. Вовк. Од несподіванки як скрикне Юхимка, а вовк і побіг собі у гущавину лісу. Тітка пришвидшила кроки, щоби хутчій із лісу вийти, вибраться. Аж то по короткім проміжку часу ізнов озирнулася тітка – а вовк уже знов і теліпається за нею з-заду, переслідує, зубами кляцає. Вона ізнов як скрикне, вовк і відстане, відбіжить у кущі, а затим ізнов переслідує. І так поперемінно в павзах, аж поки із лісу тітка не вийшла, тоді тільки і відстав зовсім уже.

Удруге, це було вже осінньої похмурої пори, вечоріло, темніло вже, тітка Юхимка несла у мішку у грілках, щоби ознаки приховать, горілку з Бору. Аж то ув’язалися за нею аж двоє вовків. А вона і кричала на них, і мішком од них одмахувалася. До самої Ріки переслідували. Тут уже міщанюк оден почув погук одчаю та й свій відлякувальний голос подав. Ще й човном перевіз тітку Юхимку через Ріку.

* * *

Як я пригадую із свого повоєнного дитинства, то тоді про пригоди із вовками, численні бувальщини про стрічу сіроманця із людиною переповідали дуже часто. Аби-но зійшлися люди на посиденьки, то й і про вовка промовка неодмінно. А треба сказати, що люди наші тоді спілкувалися частіше, ніж тепер. Да й спілкування було те доброзичливіше і природніше. Зійшлися наче щоби новину яку одне одному передать, про господарське поді­литься, але і перекази, і передання, і казки, і бувальщини із серця просилися і з вуст зринали. Здавалося б, такі давні тради­ційні способи людського спілкування, але і твій смуток розсію­вався, і чиясь душа від тепла нез’ясовного зігрівалась.



Як правило, усі ті бувальщини та перекази про вовка дохо­дили до нас із полунічно-східної лісової сторони. Але і наші посе­ляни котрі не раз випадком зустрічалися із сіроманцем, як дово­дилося їм за Рікою у лісовій стороні перебувать.

А й вигадували часто про вовків таке, що у природі, у житті чи й могло буть.


Пам’ятаю, уже у пізніші, либонь, чи не колгоспні уже часи, занадився був наш хуторянин хотинець однорукий Оверко у дальні лісові села молоді худющі телятка скуповувать. Укупить, виманить, видурить у затурканої нещасної вдовиці там за безцінь телятко. Та й веде на воловодику однією рукою лісовою хрусткою дорогою крізь темні бори сухореброго такого бичечка чи телу­шечку додому. А дома у стайні на добрий харч поставить, що за півроку такий тобі биць чи телушка виробиться, аж не впізнать. А тоді на довшого він воловода да й однією рукою в іще далекішу путь веде, аж у самий Костопіль (Констополь, як полюбляв з притиском говорить Оверко), а там, у Костополі, такому товарові, бицьому такому, уже справжню ціну знають і складуть, але у кілька­надцять, може, разів вищу, як первісно склав на сей товар самий Оверко. Отим і промишляв, виставляючи до уваги також і тую обставину, що із однією тілько рукою, у барабані коло молотарки одірвало.

Але про те у балачках із нашими хуторянами ніколи не згадував Оверко. А все хіхоньками да хахоньками одбувався. І найчастіше розказував, переповідав, як на хрустких дорогах і стежках (ідеш нею, а сухе соснове гілля під ногами тільки і хрус­тить) лісових він із вовком стрічався. І все пізньої вечірньої, а то і нічної пори. Бо саме такої темної пори найчастіше і приводив Оверко до власної стайні телятко, якби у тім уже приховувалось якесь потаємне діло.

Та аби-но зібрався де гурт, то і Оверко вже тупотить, щоби своїми лісовими бувальщинами потішить. І все про вовка, як він із ним на лісових стежках та дорогах стрічався.

Звісно, що найпильнішим слухачем тих Оверкових історій завжди був наш брат, підлітковий пастушок. Як прижене бувало на Наталію Оверко і свій товар пасти, то що вже напереповідає нам тих лісових бувальщин. Аби-но слухав да вбирав у своє куце розуміння. Да аби-но корови хто завертав. Для Оверка як потішливо розповідать, а для нас і слухать – одна потіха. Хоча й знаємо наперед, що усі тії історії – вигадані. Сам Оверко їх тут же і вигадує. Така схильна до вигадливості у нього голова, що день і ніч розказував би вигадане, і жодна історія не повториться. Наперед знаємо, що вигадане, а все одно слухать кортить. Але, мабуть, тому що вигадане, усі ті Оверкові історії не запам’яталися і до цього моменту не дійшли. Одна, щоправда, тільки. Хоча вірогідність і тієї ми одразу поставили під сумнів і заперечили своїм запитанням.

Розказував Оверко. Як він темного-претемного осіннього вечора вів биця маленького лісовою хрусткою дорогою. А вов­чисько великий, сіроманець уже й назирив його та й переслідує. Не так його, як биця малого на воловодику в Оверковій руці. Як тільки оглянеться назад Оверко, так і світить своїми блискучими вогнистими очима сіроманець. Увійде трохи, та й ізнов озир­неться, а вовчисько все очицями світить, переслідує, не відстає. І вже зовсім близенько. Надопекло врешті Оверкові таке пере­слідування. Зупинивсь. Воловодика за лікоть зашморгнув, да присів, да два пальці суміжних розчепірив, да до рота, да як свиснув. Ми аж роти пороззявляли – що буде далі.

– А вовк як дриснув – так серце йому і пенькнуло... – зверхньо промацував своїми насмішкуватими очима, довкола яких лукавинки, бісики малі гарцювали, наші очі. – Доводилось мені через рік теє місце переходить, так од вовка тільки один слід зоставсь – великий дубовий пеньок обкаляний...

Але ми, хоч і які куцочолі, тут же до Оверка із зустрічним запитаннячком тиснулися:

– А хіба у тім році ні дощів, ні снігу не було, що пенька не змило, не зчистило?

– Да, були, – тут же і Оверко знаходивсь. – Але імпет із переляку у вовка такий був, що воно якби прикипіло, і ніхто вже вовік нечистот із дубового пенька не змиє...

І все очима вологими сміється Оверко, да наші очі промацує, просвердлює.

Отака історія.
Хоча щось подібне, а більш вірогідне розповідав мені недавно на Посьолку також Роман про нашого покійного давно (1954 року) сусіда зарічного і родича Микиту. Але й із дитинства від наших хуторян я цю історію чув, начувавсь, і запам’яталася вона мені.

Микитка був чоловік знаний в окрузі. А що майстер на всі руки, а що і трудівник великий, а що і статечний був. Він і у ріль­ництві на своїх десяти хутірських гектарах кохався, і на хвабрику день крізь день у село ходив. Там він роботу мав важну: маши­ністом був. Розказували, це і Батько наші розказували, що у період першої світової війни аж до жовтневої останньої революції Ми­кит­ка жив і трудився на якім то заводі важнім аж у самій Москві. І дух робітництва відтоді так міцно увійшов у нього, що й із хутора нашого, як посів, поселився на ньому, дух робітництва на хваб­рику у село його необоримо кликав. «Дух, що тіло рве до бою...» А й робота машиніста була важна і оплачувалася високо. По тридцять золотих рублів брав щомісяця. Це тобі не тридцять злотих, а тридцять золотих рублів. За Польщі то були гроші не малі, а великі, можна сказать, гроші були. І це також мало значіння немаловажне у тім могутнім поклику хуторянина на хвабрику до робітництва. Бо не тілько дух кличе, як звикли ми о тім пов­сякденно були говорить. Не до теми, але згадалось. Як у мої сту­дентські молоді літа оден студент про другого сказав був: «А йому якби спереду хтось десятку показував, щоб мигтіла перед очима, то він чемпіоном у бігові на всі дистанції стане...»

Але нашого Микитку уважав сам пан Валєвський.

Отож одного літнього темного вечора повертавсь наш Микитка із хвабрики зо зміни через Дуброву додому. Се верстов із п’ять було. Якщо точніш, то вже полуніч була, бо й тоді, за Польщі, хвабрика у три зміни діяла, як і в пізніші усі часи, аж до теперішніх, коли вона перестала функціонувати цілковито. І остання третя зміна так само закінчувалася рівно о 24-ій годині, коли десь то Кремлівські куранти північ били.

Іде, значить, із палицею наш Микита після полуночі через Дуброву додому, це, як сказано вже, п’ять верстов пішого ходу. А темінь непроглядувана. Вільгістю якби повіяло, відчув. Аж то в Ольсі, Річки не доходячи, застав його дощ. А на пагорбі, де зараз цегельня, росла велика і шатриста сосна. Я ще пам’ятаю тую самітну стару сосну. Її уже у п’ятдесятих роках, за колгоспу зрізали. При землі у стовбурі сосни було доволі велике дупло, так що чоловік у нім міг сховатись, якщо нагнутись да присісти. «А ліпшої схованки від дощу і не може буть», – зметикував Микита. Та й спрямувавсь до сосни. Аж то ніби щось завовтузилось. Собака. Ще й об ногу зачепилось. «А на тобі!». З розгону палицею вперіщив, аж виляснуло. Воно і побігло. А Микитка вмостився собі у дуплі зручно. Розкіш одна. Дощ перед лицем вишумлює, а тобі хоч би що.

Дощ і не довго падав. Перечекав його Микитка у затишку сосни, та й додому уже хутчіш спрямувавсь, якби ні в чім і не бувало. Мало хто із четвероногих братів менших може позустрі­тися тобі нічної пори серед хуторів, поміж хуторами.

Але коли у свій двір уступив Микитка, то пес їхній Рябко гавкотом зайшовся неймовірним, аж з ланцюга зривається, чого ніколи не бувало, щоби він на хазяїна гавкав. Микитка до нього підступитися хоче, пробує, а він не дається. У буду сховавсь, але дзяволить страшенно. «А мало чого не буває і в норові собачім», – зміркував, заспокоюючись, Микитка. Увійшов у хату, скинув верхнє вбрання та й улігся на своїй постелі. А коли прокинувся уранці, пізнього ранку, то благовірна дружина Ганя і каже: «А чи ти з собаками, чоловіче, воював, а чи з вовками, що верхня одіж твоя обкаляна?»

І тут в іншім прямуванні пішли Микитині думки. Як того ж дня пополудні ішов ізнов Микитка до хвабрики на зміну, то й вирішив роздивитись знакоме місце біля самотньої сосни. Та й побачив, зорові його відкрилось, що недалечко у рові лежав роз­простертий великий сіроманець. Слідів однак насильства на нім не було, не виявилося. «Значить, серце пенькнуло од неспо­діванки і обдристав», – у висновування побігла Микитина думка. І прояс­нилося, чому так носивсь на ланцюгові при його появі у дворі Рябко. Собаки вони вовчатину віддалеки відчувають, розпізнають.

Але що цікаво. Що у тім саме місці уже в сімдесятих роках вовки роздерли двох найлуччих колгоспних коней.

Дія, що спричинилася до кінської трагедії, розгорталася он яким чином. Невеликий гурт колгоспних коней пасли два пастухи неподалік, поблизу ферми по конюшинній отаві. А ніч була хоча й ранньоосіння, але моросяво туманна. Доокіл увесь сивий, що ніяка інша барва у нім не вирізнювалась, окрім густої сивини. Чи коні самі одійшли од гурту, чи вовки їх із табуну вихопили та й погнали, а пастухи по п’янці, як звичне, і не чули, як воно було, але вранці не долічились двоє луччих коней. Недовго й пошуки тривали. Бо цей мічений пагорб недалечко од пасовиська одійшов, – із верству, може.

Уся колгоспна старшина, а надто голова, великий конолюб, сильно затужили по втраті сих двох найлуччих артільних коней. Се що пастухи мусять відробляти місяці чи й роки таку важну по­терю – вирішено було однозначно й одностайне. Але і до вовків лють та пімста розбуювали у кожнім начальницькім нутрі. Що голо­ва аж сказав, ідею висловив, якби найшовся одважливець да по­стрі­ляв цих ненажерливих вовків, то він би премію такому виписав.

Вовки, скільки їх там не було, а не подужали з’їсти розтер­заних тварин цілковито з тельбушками, добра половина об’їдків зосталася. Кінське шкамаття не стали одразу збирать да на шкуродерню на Климову гору вивозить. Раз вовки за одну ніч із кониною не впоралися, то, звісна річ, що вони прийдуть продов­жувати своє трапезування наступної ночі.

Так зміркували правлінці. Скоро, моментально й чутка про те рознеслася. Відразу й одважливець знайшовся, відгукнувся. Матвійко кульгавий на праву ногу. Він мав замельдовану мис­ливську стрільбу і в дозволені терміни займався названим про­мислом. Що більше, вважався майстром у тій справі. Нащо вже лис мудрий, лис Микита, а й то наш Матвійко перехитрював да й настигав інколи біля самісінького його барлогу, біля нори лися­чої. Щоб курей у Явдохи більше не крав. Звісно, часто Матвійко переступав межу дозволеного, і про це знали. Аяк. Оньо номен­кля­турники які вже втаємничені, а як сильно межу дозволеного, дозволеного старшими номенклятурниками, простіше, провідни­ками, переступають, то й те стає відоме, і для простого люду також.

А то простий Матвійко. Отож у данім случаї покликала його не так зваба премії, як стремління на виду у начальства взірцевим стать, щоби і на будуче у такім світлі означені гріхи пригасить.

Матвійкові для охоти іще поміч пропонували, молодших двох стрільців давали у спідручні. Мо’ вовків багацько на свіжину, на конятину наженеться, то сам чи й раду їм усім дасть. Тобто чи вко­лош­кає, положить усіх за одним махом, за заходом одним. Чого доброго іще на Матвійка наскочать, гнані передчуттям смакоти, да й загризуть. «А мені сподручних не треба. Сам упораюсь. Ще не в таких бувальцях бував», – одказав Матвійко однозначне. Це тому сказав, щоби у колективній славі його будуча слава не поблякла, не розчинилася у гуртовій акції. Аяк. У світлі колек­тивної акції блякне слава найвирізнюванішого достойника. Оно як у нашім селі церкву будували, храм зводили, то усім звісно було, усі бачили, що під орудою дядька Левка, автокефаліста, «кефа­ліста», як казали його супротивники, споруда зводилась. А укінці виступила його рідна племінниця Оксеня, що за Московський патріярхат діяла, та й сказала: «От усі кажуть, що Левко церкву збудував. Левко – мій рідний дядько, і є у ньому хороші, непогані риси. Але «я» – остання буква в алфавіті. Не Левко церкву збудував, а громада, колектив…». Так сказала Оксеня, і враз поблякла, розсипалася слава Левкова, і приписали новозбудований храм до Московського патріярхату.

Да іменем колективу не тілько славу розсіять, честь і гідність розтоптать кожної особи можна, а й учинить над ними яку зав­год­но розправу. Як це робилося у минулому, а й робиться у су­часному світі.

Ці дражливі пульсації поміж особою а колективом усвідом­лював усім єством своїм Матвійко інтуїтивно. І тому вийшов на мічений пагорб із стрільбою сам. Зараня вийшов, осінні сутінки тільки землю оповивали. У рові, що неподалік од кінського шка­мат­тя, і заліг Матвійко. Став, якби сказати, на позиції. Стояти на позиціях нелегко. Найтяжче, що може буть у житті, найжах­ливіше, що може випасти на людську долю – це стояти на пози­ціях. У тім не раз переконували мене наші Батько. Коли про бої під Бродами у 1916 році розповідали. Як вони біля Гаїв Ситенських і ще якихось Гаїв на позиціях стояли. «Це гірше смерти – на позиціях стоять, – розказували Батько. – Як на позиції заступаєш, стаєш, то не знаєш, що тебе жде, чи смерть, чи каліцтво, чи й не знати що».

Отож, зайняв у рові Матвійко позиції та й жде. А осінній вечір вже довгий постеливсь. Щоби і не задрімать, боїшся. Прогавить момент можеш. Та й із життям розпрощаться. А все одно повіки самі склеплюються. Бо наймиліше у житті – сон.

Аж то чує Матвійко, біля полуночі десь, щось наче вовтузиться біля кінських недогризків. А й не одне наче. Тут увесь напружився у зворушенні сильнім наш Матвійко. Да як шарахне. Раз, удруге, втретє… Аж луна понад Ольсом на Хотинські хутори покотилася да й там десь у мороці непроглядуванім станула.

Тиша гробова залягла відтак. Прислухається Матвійко. Ані шелесне. І зубами не кляцає. Усе. Каюк їм. Положив. Зміркував Матвійко. А все одно зрушить із місця, вийти із рова та до кінських недогризків наблизитись сміливості забракувало. Бо, може, котрий і недобитий цілковито. А нема звіра лютішого, як звір недобитий. Се й на початку дев’яностих, колишню Систему на оці маючи, говорили «Упав дракон, але недобитий. Головами у конанні тільки похитує…» Десять літ не минуло, а як за драконом тим, за Системою плакать стали, да сльози лить. А дракон недобитий усе дихає, да головами похитує якби у конанні, а якби і у видужанні…

А й мертвий звір, як і мертвий ворог, також страх наганяє і часто небезпеку таїть.

Пам’ятаю, як у Бухарі мені розказували у 1964 році. Бувальщину із часів підкорювання ханства і боротьби із басма­чами. Що був у краї один надто лютий басмач, верховода їхній. Так той таке був сказав, прорік, що він і мертвий а ще хоч одного чекіста уб’є. І те дійшло, донеслося до вух супротивників. Що кожний чекіст уже пам’ятав погрозливий зарік невловимого. А все одно леліяв думку побачити супротивника мертвим.

І одного разу таки дістався у руки чекістів той басмач мертвий. І привезли його прах, доставили у покої найвищого чекістського начальника в окрузі. Біля стіни у кутку напроти начальникового столу поставили мертвого басмача. Начальник хотів натішитись спогляданням ворога мертвого. Дістав папочку, досьє, переглядає, знімки із натурою зіставляє, перед тим як на вічне зберігання папочку в архів відправить. «Хранить вечно». Посміхається у павзах. Клятва басмачева спогадалась. «А тепера, голубе сизий, уже не вб’єш…». Слова самі із вуст випурхнули.

І раптом ніби обірвалась, лопнула струна у скрипці, у системі світового порядку і взаємозв’язків. Басмач раптом звалився та й з грюкотом неочікувано сильним упав на підлогу. Видно, нена­дійно встановили його у кутку біля стіни. І це у моменті відповіднім так сильно подіяло, вплинуло на чекістського начальника, що у нього тут же і стався розрив серця.

І згадали тоді про погрозливий зарік басмача. І стало це притчею у краї і серед наступних поколінь.

Світова історія містить і подає нам безліч повчальних випадків. Але ми рідко над тим роздумуємо і висновуємо уроки. Хоча інколи із невідомого пережитого наче здогади прибіжать мимовільно інтуїтивно, та й покладеться на наше серце застереження.

Як не спокусливо нетерпеливо було піти подивиться, і як не марудно тяжко було Матвійкові довгу ніч перебуть, а все ж таки витримав, дочекавсь світанку, і аж тоді рушив, поволеньки став наближаться до кінських недогризків, тримаючи спереду напого­тові заряджену стрільбу.

Вони обоє лежали мертвими. Матвійко не промахнувся. Але щемке передчуття радості раптом при розглядуванні змінилося невимовним огірченням. Замісто двох сіроманців це лежали убиті два собаки. Причому добре знакомі Матвійкові. Сих двох псів знав кожний. Що один був собака самого голови, а другий – пар­торга. І хоча перебували вони у своїх будах в різних дворах, але аби-но зривалися із ланцюгів, то й сходилися моментально. І кожну віднайдену костомашку ділили навпіл. Як і їхні хазяї ділили поміж собою усілякову дозволену а й не дозволену їм костомашку.

* * *

Коли про свійські тварини ідеться, передусім такі, як вівця, кінь, лошатко, то вони перебувають під контролем вовків у першу чергу. Бо то істотне джерело у порядку виконання, якби мовити, їхньої, вовчої, продовольчої програми. А людина, може, тілько стоїть на дорозі у досягненні цієї мети, як посеред. І саме на цьому грунті розростається наш страх, розігруються не лише потішливі бувальщини, а й драми і трагедії. І на цій основі народна спосте­реж­ливість витворює байки та притчі, удосконалюючи свою муд­рість і мистецтво у словесній грі, сягаючи у тім роді універсальних узагальнень, як от: «Людина – людині – вовк».



Хоча Ілля Еренбург у своїй книзі «Люди. Роки. Життя», яку я із глибоким зацікавленням прочитав у 60-х роках, ніби катего­рично заперечує смисл цього вислову. Що більше, автор ніби пи­ше там, якби вовки почули і дійшов до їхнього розуміння смисл вислову, то вони страшенно розсміялися б. Бо у вовчій зграї не прийнято, щоби вовк вовка їв, так як на кожнім кроці їсть, поїдає живцем людина людину. Але якби і трапилося виняткове, що кот­рийсь би вовк свого соплемінника зжер, як те на кожнім кроці роб­лять люди, то серед вовків тут же і з’явився б інший крилатий вис­лів: «Вовк – вовкові – людина». А то усе: «Ноmo homini – lupus est».

Іще у тому місці Ілля Еренбург, здається, писав, що вовки ніколи нікого не загризають без життєвої потреби, а як тілько цього вимагає їхній жолудок, – люди ж часто загризають одне одного а без жодної життєвої потреби. У доказ письменник ніби наводить іще такий переконливий факт. Що коли погибають батьки-вовки, і зостаються вовченята-сироти, то дядько-вовк бере їх під свою повну опіку.

Щоправда, коли я одному своєму знакомому про те давно вичитане в Іллі Еренбурга розказав, так він категорично заперечив:

– А неправда. Мало чого міг понаписувать твій Еренбург. Але я знаю, що коли погибають вовки-батьки, а зостаються вовченята, то їх тут же і роздирають свої соплемінники… Мало чого міг пона­писувать твій Еренбург…

Се Іллі Еренбургові, напевне, було видніше, коли так писав. Але і я на нашім хуторі чув від старих людей, що вовки рідко нападають на людину, хіба у випадку великого голоду. Хоча у юні мої літа, пам’ятаю, як жахливу новину, переповідали, як пішла була одна приїжджа вчителька із Вільхівки напровесні до рай­центру на базар та й не повернулася. І тільки потому знайшли у лісі її коричневі румунки із рештками ніг. Вовки загризли. По коричневих румунках і впізнали, що то вчителька.

Що ж до свійських тварин, то у нашій прилісовій стороні вовки нападали на них дуже часто. І загризали, і з хлівів через вириту нору виносили барана, ягничку чи телятко, як розказували із життєвого досвіду старші люде.


12 липня 1982 року, на Петра, мені Мар’я розказувала, коли я зайшов до них недужого Івана провідать, спогадуючи неспокійні повоєнні роки. Як одного літнього вечоріння прибився до них оден не старий іще калуженець да й попросився, щоб переночу­вати де, місця не перележить. А і в клуні на сіні може. Не великий пан. І ніч тепла, лагідна. За всіма ознаками Мар’їної розповіді і моїми зіставлюваннями із власних споминів, це був 1947-й рік, коли у нашім краї тисячі прибульців зі східних областей України та із Росії рятувалися від голоду. Від назви Калужської області, ізвідки нещасників було, приходило найбільше, їх усіх і називали у нас калуженцями. Оно поспитай котрого, що поріг хати пере­ступить, ізвідки, дак відповідь і готова із вуст спадає:

– А калужскія ми… Толькі в калхоз, роднєнькія, нє приста­вайтє. А то по міру пойдьоте, как ми…

Хоча бували серед тих нещасників, бранців лихої долі і великого пана – голоду, і приїжджі з Київської, Запорізької, Брянсь­кої областей, із Білорусі бували. Ніна Нужна, наприклад, що у Матвійка назовсім за жінку зосталася. Той великий пан Голод привів жону прямісінько у Матвійкову хату.

І як дали Іван та Мар’я тому приходькові повечеряти, що Бог послав, да як пильно вислухали його розповідь про далекий край, ізвідки й прибув, то й постелили у клуні, в засторонку на сіні і по­ка­зали, щоби він на защіпку ізсередини замкнувся. Поряд у хліві і худобина стояла – кінь, корова, теличка, вівці.

І собі в хаті до своїх вбогих постелей поприклякали. Скільки тієї ночі літньої. Воно можна б і приходькові у хаті на землі чи на ка­напі постелить. Але так спокійніше. Зайва думка не йде. Бо у краї бували, траплялися тоді випадки, коли під маскою калуженців гинші прибульці з’являлися да й лихо учиняли. Часи бо були дуже неспокійні.

Здається, тілько задрімали Іван та Мар’я, аж тут і прокинулися від сильного посвисту у дворі. Ні, не вчулося, і не приснилося. Проснулися, і в стан тривожного збадьоріння увійшли. Наслухо­вують, прислухаються. Раз свисне, а по короткій павзі – і вдруге. Мар’я тихесенько в потемках хати до віконця наблизилась, пі­дійш­ла. А ніби ніхто у дворі не бовваніє і не стугонить. Наслуховує. Посвист із клуні вихоплюється. А так і є. Приходько. Се він товаришів, своїх спідручних скликає, щоб гуртом із ними лихо учинить, яке замислили. Се ж порішать їх до ранку, ізросходують, виріжуть. О тім тривожна думка потекла. Але сіней одчинять да виказувать себе наперед не стали. Хоча й не спали вже. Який там сон. Тривога одна, і очікування нетерпеливе. Се ж і не село тобі, а хутір.

Аж то по якімсь часові і перестали посвисти від клуні вихоп­люваться. Дніть почало. І тільки як зовсім розвиднілося, сонечко про свій вихід нагадало, вийшов Іван у двір. Але у клуню зайти все одно варується. Мало що може буть. Кашлянув голосно спершу. Відтак сокирою по колоді цюкнув, щоби звуками двір повнився, й про присутність сили та життя нагадував, свідчив.

Аж то по якімсь часові і в клуні сіно зашерхотіло, відтак і двері одчинилися ізсередини. І Мар’я зрадніло підступає до калуженця:

– А чого ти уночі свистав?..

Приходько і став розказувать про свої нічні переживання.

Як тілько улігся він на сіні, а сіно цьогорічне запахуще, та й сон після денної утоми так оповив його цілковито. Чи довго спав, то не знає. Здається, тільки заснув, аж то як зашкряботить лапами, й лапами, чути, землю гребе, а вівці у хліві, теж чути, як заносяться, то в один куток, то в другий. Вовк! Сама думка побігла. І він із засторонка на вишки під стріху ураз зіскочив, да два пальці з обох рук до рота, да як свисне, щоб вовка відлякать. І так, у павзах прислухаючись, свистав, аж поки дертись у стіну перестало, і вівці заспокоїлись, вгамувалися.

– А ми почули свист, да й що подумали собі: же ти товаришів своїх, спідручників скликаєш, щоби із нами розправу учинить… – ясніла Мар’їна усмішка у поранковій свіжості.

– Да ви шо таке подумали, – протестуюче відказав калу­же­нець. – Да чи ж можу я за вашу ласку і доброту таке намислить…

– А й тобі дякуємо, що вовк овечок не побрав. Бо по хуторах у нас буває, що вовк із хлівів овечку і теля потягне, якщо двері не зачинені добре, або й підкопається лапами… – голос Мар’їн бринів згладжувально у поранковій свіжості, яка переймалася також настроєм людського спокою і утихомирення.


А ось ця пригода сталася у нашій господарці і діткнулася нашої родини.

У сорокових роках, точніше, у другій половині сорокових років перебував у нашому дворі на хуторі, у домі нашім, суцільно чорний і доволі великий собака Штригель. Його, як і я пам’ятаю, привели нам одного разу із села баба Лександра. Не собаченям, не дитин­чам, не підлітком привели, а уже цілком дорослим, сформованим собакою привели. Просто ішов він за ними, як баба у неділю одного разу до нас у гості ішли. Та й зостався у нас. Сподобалося йому на хуторі. І не пішов назад із бабою у село. І коли баба Лександра потому іще до нас навідувалася, у гості приходила, й додому назад верталася, то жодного разу і не думав, і не пробував собі Штригель у село вертаться. Вірним уже нашому хуторові зоставався.

Ім’я Штригель собаці баба Лександра дали. Жив, був собі у селі такий чоловік на прізвисько Штригель. От якісь то зовнішні риси чи у поведінці щось схоже наша баба завважили між тим чоловіком а псом і нарекли собаку за прізвиськом чоловіка Штригелем. Позитивні це були риси чи негативні – наразі те значення не має.

Був цей Штригель дуже мудрий собака. Із його присутністю у нашім домі завжди клався заспокоюючий умиротворюючий настрій, лагідний настрій у кожне живе дихання входив. Аяк. Жива лагідна присутність завжди випромінює в доокіл осяйні настрої. Але ми не завжди теє завважуємо, не завжди до того прислухаємося, і не складаємо усьому тому правдивої ціни.

Штригель сей був мастак на потішливі дивацтва і великий вигадник. Що і чоловік котрий до такого не додумається, як той пес. На жаль, усепоглинаючий та усепідкорюючий час забрав, вивітрив із моєї пам’яти усі ті Штригелеві витівки. Але одна повторювана ситуація стоїть перед очима виразно, що й призвела врешті до загибелі цього пса.

Як минуло нашому старшому братові Петрові сімнадцять років, до школи, до науки подальшої він уже вважався пере­ростком, усе по причині війни, а одразу і почав парубкувати. Най­частіше збиралися ці молодики безвусі у хаті Олександера Кебо­вого, що за Кебовим мостом і стояла, приблизно за верству пішого ходу од нашої хати. А звідти уже вирушали на вечірки по хатах, де дівчата збиралися. І Штригель наш унадився за парубками на вечірки ходить, як не проганяли його. А ще якби Олександерова Кебового хата то якби другою домівкою псові була. Він там і пообідає також частенько. Як хлопці між собою товаришували, то пес у них за зв’язкового був. Треба, скажімо, Петрові про віщось із Олександером домовиться, то не обов’язково до Кебової хати неблизьку дорогу своїми ногами верстать. Він записочку напише, шнурочком до шиї прив’яже, а Штригель уже і побіг скоренько. Да так розмірено старатливо біжить, нікуди зайве не завертаючи, видно, що службу несе. Прибіжить до Кебової хати да й лапами у двері шкребеться: «Отворяйте! Я депешу приніс». Од чайових, щоправда, не одмовлявся. Од костомашки чи од хліба шматочка самого. І поки Олександер читає да листа у відповідь пише, то Штригель і трапезує поспіхом костомашкою чи похлебкою, що подадуть. А як Олександер шнурком до шиї нову депешу при­в’яже, так пес і подавсь собі скоренько. Не затримується. Служба є служба. Да уже у наші двері лапами передніми шкребеться: «Отворяйте! Вам депеша…» Такий безвідмовний був Штригель і вдень, і ввечері, і вночі, за будь-якої пори року і за будь-якої погоди.

От одного пізнього уже зимового суботнього вечора намис­лив наш Петро до Олександера Кебового депешу передать, та й домовиться, щоби завтра унеділю на котру там годину Олександер до нас прийшов. Діло знакоме. Скоренько написав записочку, покликав Штригеля, як звичне, прив’язав до шиї, та й чекає, спо­дівається іще сьогодні на відповідь.

Аж то довгенько чомусь Штригеля нема. Мав би уже буть, а нема. Спать уже ми полягали, а Штригеля нема, не дереться, не шкря­ботить передніми лапами у двері. Не спиться нашому Петрові. Тривога підступила та й нагорнулася на нього. Де Штригель?

Недільний зимовий ранок настав. А Штригеля нема. Уже й пора минула, коли за домовленістю мав до нас прийти Олек­сан­дер Кебовий, а ні Олександера, ні Штригеля нема. Е, щось тут не те? Зміркував наш Петро та й спішно зібрався до Кебових іти. Хутенько так іде, усе тривога невідомості його підганяє й уперед провадить. Аж то за Кебовим мостиком у долинці на снігу зір його вирізнив таке окровавлене снігове, із слідами трагедії, місиво. Наблизився – і все стало ясно. Ось лапка передня суцільно чорна із білою міточкою, плямкою маленькою. Штригель. Вовк загриз. Діткнулося аж розпачем Петрової свідомості невблаганно оче­видне. Місиво одне. Сліди імпету дикого. А ось і своя записочка знакома упізнавана. Лежить тепер на снігу відкинута закровав­лена. Зіжмакана слідами лап і кігтів більших у герці лютім. Як на­руга над тим, що написане може словом у людськім серці і ро­зу­мінні відгукнуться. Ніби тілько вона усамперед, а не собака, не дорогий і незамінний Штригель наш, стала призвідницею та­ко­го лютого шаленства, неймовірного розбуяння диких пристрастів.

Загинув при виконанні службових обов’язків. Й ген аж через півстоліття, це поза вовчою темою, біжить до пульсування моєї теперішньої старіючої свідомості нагадування про той давній випадок, як і нагадування водночас, що усе на цім світі переходить, але рідко і залишається про віщось слід. І уже о тім біжить, роз­просторюється думка моя, як читав чи чув колись, що ніби в Італії чи десь інде збираються поставити чи й уже поставили колектив­ний пам’ятник собаці, як подвижникові і другові людини, це окрім пам’ятника собакам академіка Павлова, то й запитальне одразу побігло, а чи бодай найменше бриніння про нашого Штригеля у місці тім також відбилось.


Свої зустрічі із сіроманцем у нашім краї мали і засвідчували не тільки свійські тварини, корінні поселяни і приходьки поліської сторони, чоловіки і жінки, старі, дорослі, а й зовсім малолітні, простий люд, а й високе начальство. Очевидно, стріча із вовком прогнозується усамперед волею випадку і дією ймовірності, але ніякими іншими чинниками.
У тім же, здається, моменті, коли Мар’я оповідала мені своє пригадування про калуженця, ув Івановій зболеній після паралічу свідомості також заворушився та напросивсь несміло на слово спогад. Це був спогад про першого секретаря райкому Усатого у дотичній до теми площині.

Що Усатий, то це не значило, що чоловік той мав розкішні чорні, аж смоляні вуса. Навпаки, як я його пам’ятаю, він завжди був цілковито безвусий. А просто прізвище таке Усатий мав, носив. Нарекли у глибині роду його так. Низенький, але огрядний, грубий, можна сказать, був чоловік. Товстун. Русявий чи білявий навіть, точніше. Говорив твердо, із інтонаціями лідерства, відве­деного йому за посадою, із усмішкою, але довкола вуст тоді гарцювали лукавинки ніби удаваної поближливости.

Був у нас Усатий першим секретарем ціле десятиліття – усі п’ятдесяті роки, від першого до останнього, як заступив, прийняв десятиліття, так і здав. А Йван сусід усі ці роки на Пудварку був комірником. Як Усатий на Пудварок приїжджав, то Йван, звісно, його бачив, чув, і переказів, історій та бувальщин про нього начу­вавсь. А котрі і на очах його відбувалися, звершувалися.

Се ж про Усатого й ота бувальщина до наших днів дійшла. Як місцева районна газета у переджнивну пору надрукувала замітку «Гострим коси на вусатого». На увазі малося, що ячмінь косить збираються. Аж то уранці і викликає до себе Усатий редактора. Та й пожурив його мало, щоби такого більше не було. Але відтак і заусміхався поблажливо.

Щоправда, тихе лідерство Усатого із виразними лукавинками, із лукавенькими інтонаціями поблажливости і до конфузу могло його коли допровадить. Аяк. Ми розумні, а великий спокусник світа сього іще хитріший. Витівки його у безконечнім числі повторювані й видозмінювані.

Як і в тім случаї було. Мала одна бідна удовиця Параска сина, як загинув у войні її чоловік, а другий синок уже без батька знай­шовся першого колгоспного літа. А що жила Параска поблизу Пудварку, то і малюк сей зростав здебільшого на колгоспнім дворі, побіля ферми, і звичаїв та виховання із самого малечку од колек­тивної людности набрався. Більше того, старші чоловіки й парубки навчили його сороміцьких пісень. І він перейняв тих пісень силу-силенну. Та й виспівував, текстової основи не осмислюючи. А гострий на слово молодий гурт все реготом захо­дився. Так потіш­ливо було кому із вуст малюка зухвалу спо­кусливість чуть.

Сьому вирізнюваному хлопчикові хтось і прізвисько дав: Магера. Що воно таке «Магера» ніхто не знав і не знає по сей день. Але так прилипло воно до невдахи, що і як дорослим став, то тілько Магерою і кликали.

А тоді у молоді колгоспні літа не один зухвалець підступить до хлопчика та й підштрикне:

– Магера, заспівай-но!

А хлопченя в одвіт:

– А дайте грошей, то заспіваю.

Ага. Але дехто і давав тоді малому якісь копійки.


Аж то одного разу приїхав на Пудварок машиною, голубою, здається, «Побєда» тоді тая секретарева машина називалась, самий Усатий. А у дворі людей було вже чимало. І Хведір Блискучий був. То добра була проява – той Хведір Блискучий. У кожній ситуації а будь-кого закпить словом. Таке уїдливе його слово було. І нічого й нікого не боявся.

От і каже тоді Хведір Блискучий до Усатого:

– А в нас малий ахтьор є. Він вам може заспівать…

Усатий і заусміхався одразу поблажливенько ясно.

Воно ж таке, що більшовики завжди загравали із дітьми. Якось у селі я переглядав уцілілий там давній журнал «Огоньок». Так у тому журналі на знімку Сталін і Малєнков на трибуні біля Крем­лівської стіни спереду себе тримають хлопчика і дівчинку та й гладять їх по голівках. А оньо останній із твердих Андропов уже у відносно недавнім часі затіяв листування аж із юною амери­канкою Самантою Сміт. На жаль, ніби нема серед живих уже тієї Саманти. Да й самий Андропов відійшов.

І привели та й поставили перед секретареве лице малого хлопчика Магеру. А Усатий і розцвів усмішкою пухленький:

– Заспівай, заспівай, котку... Маленький актор...

І ручкою своєю пухленькою білою хлопчика по голові гладить, жалує.

А Магера не розгубився, йому однаково іще було, високе начальство чи простий люд, да й бац на бац, проханнячком на проханнячко:

– А дайте три рублі, то заспіваю.

Що для Усатого тоді значило три рублі, раптом нічого, то іще старі гроші були, ходили, вийняв з кишені зелененьку п’ятачку, да й ощасливив нею малюка. У простодушності серця свого секрета­ревого вважаючи, що малюк сей, як то і звичне у подібних випад­ках, співатиме щось про партію, да про Батьківщину, да про світле майбуття. Магера ж затягнув із власного репертуару «Тумба, тумба, два баси, ти казала, що даси...», «У Матруни довгі струни, а в Семена довгий смик...»

Гурт у потішливій задерикуватості стих, завмер вичікувально. І тільки як із гурту вихопилися поодинокі невтримні хіхікання оперемагаючі, то і до Усатого дійшло, і він моментально перемінив пластинку на другий бік:

– А хто тебе навчив такого глупства?!! Досить!

Але яке досить. Малий актор стояв виструнчившись, набрав поважно строгої постави і вигляду, і якби заведений апарат, про­довжував співати, що його і не зупинить було. Провадив свій репертуар до кінця. Сумлінно відробляв гонорар, одержаний акордно авансом.

Перепало тоді від Усатого і голові, і бригадирові, і Хведорові Блискучому. Кликали і матір, нещасну вдовицю, але вона не прийшла.

Проте не на цій зухвало потішливій бувальщині загострював свою увагу Іван 12 липня 1982 року, коли ми у їхній хаті булй спогадували. Хоча і те згадалося. Й вузенька усмішка спалахнула на зболенім Івановім лиці, як слабке відлуння тієї ширшої усмішки, що ця сама історія колись на його лице клала.

Але інший іще спогад видобувавсь із закапелків зболеної затвердіваючої закам’яніло Іванової свідомості із тих давніх часів. Як розповідали другу бувальщину із життя Усатого. Що їхав він, віз його водій «Побєдою» із області одного густо темного пізньо­осіннього вечора, поволеньки так собі віз, наш секретар не любив швидкої їзди, на відміну від кожного руського, то десь у ділянці Антонівки, там тоді іще по обидві сторони вузької дороги висока осокорина росла, щось вдарило об машину спереду, об шкло, якби у тім місці, де Усатий сидів, якби вдарило. І ніби забачили вони, і водій, і Усатий, лице вовка перед собою, і клацання зубів почули. І не розгубився, не стратив рівноваги у тім моменті водій, дебе­лий, високий та дужий молодий міщанюк, він бо на вірність своє­му хазяїнові, партії і народові заприсягався, коли на роботу в рай­ком оформляли. Миттєво зреагував, заглушив мотора, прочинив дверцята да з першого прицілювання і порішив із нагана знахаб­нілого звіра. Цілком ймовірно. Не може буть, щоби хурнелі у пер­ших осіб у ті роки да не мали при собі нагана, дозволено їм було, як у дальню путь відправлялися, а хоч і у путь ближню. Це як і тепер, кажуть, перевізники перших осіб у районі, голів райдерж­адміністрацій, завжди постійно при собі нагана мають, як куди везуть хазяїна, дозволено їм за правилами безпеки.

Так воно дослівно, достеменно, вірніш, було у тім давнім випадку, що водій із нагана за першим вцілюванням вовка порі­шив, чи якось інше ситуаційно – якось воно виразно однозначно не виринуло із Іванової свідомості й так само не полишило вираз­но однозначного сліду у моїм сприйманні. Тому й зараз не наголо­шу­ватимемо на однозначнім трактуванні моменту. Тим більш, що діло номенклятурницьке, і щоби нехай і за давністю а не було покликано мене до спростування. Мало що діло давнє, і що річ художня. І за художні речі у такім випадку не раз до спростування кличуть через слідства, да тортури, да суди.

Але об однім спогадував Іван твердо й однозначно. Що стріча Усатого з вовком таки відбувалася. І водій-міщанюк виявив у тім моменті геройство. І одержав від хазяїна свойого добру винаго­роду, що і йому було, і діткам його зосталося. Кожному, як кажуть, по заслузі.

Цю бувальщину Іван не вигадав у колгоспній коморі, але розказував її йому оден знакомий міщанюк, коли на базарі вони позустрілися були.

Що ж до самого Усатого, то і я мав із ним раз у житті стрічу. І та єдина, перша і остання, стріча через десятиліття постає, просві­чується виразно, схиляючи мою старіючу свідомість до заспокою­вання у розмислах.

Попередньо, але уже після розмови в органах, де мені було пригрожено, я одержав записку «Приглашаем Вам явиться 26 ап­реля 66 г. К 10 часам в партком мебельной фабрики по возник­шему вопросу. Сарницкий».

26 квітня 1966 року рівно о 10-ій годині я постукався у двері парткому меблевої фабрики. Хоча і готовий, настроєний був я у прямуванні перестрашіння свойого перед неминучим, а якби виразно проглядуваним у заданім безпросвітку власної молодої долі, все одно картина у просторі доволі великої кімнати означе­ного кабінету заставила мій спрямований в одне пригнічення і безвихідь настрій задріботіти. Я знав і готовий до того був, що мене допитуватимуть, тепер уже на рівні ніби цивільному, партій­ному, який проте із рівнем органів нерозлучно пов’язаний і їм підпоряд­кований був. Але я не міг до останньої миті очевидності сподіватися, що передо мною раптом повстане, сидітиме за одним столом усе такий же огрядний, приземкуватий, як варе­ник, рудий, аж світлий справдешній Усатий. Хоча о тім і міг я здогадуватись попередньо, бо знав, що од якого то часу наш пер­ший секретар Усатий уже функціонує як секретар парткому меб­левої фабрики. Але таке із нашими психологічними станами буває, трапляється, що у напру­жені моменти виняткових переживань і глибоких потрясінь відоме очевидне якби випадає із нашої пам’яти.

За другим столом поряд сидів чоловік діяметрально проти­лежного інакшого вигляду. Худющий а прехудющий з лиця. Землисто похмуре було лице його. І високий, як тичка. Висно­вувати можна було за рівнем спрямування, стриміння його телесу у високість до стелі. Це був самий Сарницький. Отако. Голова Усатого якби до столу приклякла, а голова Сарницького ніби до стелі стриміла. Такі діяметрально протилежні спрямованості. І не тільки за виглядом своїм, а й у сфері випромінювання та дії своєї енергії на мене. Як з’ясується потому незабаром. Й іще третій чоловічок, молодик наче, ровесник мій, з лиця суцільно червоний, ізвідкись раптом із’явивсь да й став площину і простір кабінета означеного переходить та й у двері суміжної угадуваної кімнати переходить, пхаться, скрадливі погляди на мене кидаючи. Я знав позірно сього чоловіка іще з університету, як студента історичного факультету, і чув, що тепер він у нашому місті ніби стукачем працює.

Із-за столу підвівся високий котрий, із сіро землистим лицем, аж тепер перше враження розрослось та й ствердилось упевнено, який він справді високий а худий-прехудий. І в літах неухильно старіючих. Та й назвався Сарницьким.

Да й почав, став мене допитувать. А я відповідать, свідчення давать мало знітився. Він же, Сарницький, тут же й угадує та випростовує моє знічення. У бік Усатого поглядом і покивом указує, мою увагу переметнуть спрямувавсь:

– А це наш товариш. Секретар парткому фабрики і член парткомісії. Можете говорити вільно.

І я став повторювати все тую версію, що і органам свідчив. Що від нез’ясовно невідомої особи надійшла на моє ім’я ота злополучна стаття одного київського критика про одного покій­ного уже не київського поета. А свідомість моя ушвидчено пуль­сувала та й на однім зациклювалась твердо загусаюче. Що я не повинен, не можу і не мушу назвати конкретного реально призвід­ника справи. Бо це було би уже падіння. Й усі зусилля мої, усі сили єства мого на тім збігалися, щоби не видать нікого.

– А ви притаюєте. Ви повинні подумати про своє будуче, як людина молода, Ви можете зіпсувати не тільки власне життя, а й життя своїх дітей та онуків...

Сіро землисте худе лице Сарницького випромінювало у заданім спрямуванні на мене затухаючу, а колись буйну грізність і агресію.

Затим став від мене політичної оцінки названого документа ніби вимагать. Се під тую пору отака саме дефініція літературних творів існувала, незалежно від жанру, у наш лексикон увіходила: «Виготовлення та розповсюдження ворожих документів».

Я і тут ухильно відповідав. Що за давністю та забутливістю не можу політичної оцінки згадуваного документа скласти, дать. Що аж і Усатий при цім лукавенько осміхнувся не у вуса, а в уста свої, побіля вуст лукавинки задріботіли неозначено:

– А як то забулися. То ж ваш хліб...

У мене ж на те моментально мимовільно саме вихопилося:

– А я вас знаю. Ви були у нас першим секретарем райкому. І не раз до нас на Пудварок машиною приїжджали, як там колгосп­ний, а потому відтак тілько оно бригадний двір був.

Й, очевидно, це прозвучало так несподівано не до теми, що із ситуації невідворотної реальності часу на пухленьке уже старечо біле лице Усатого із похмурих закапелків осідку страху насунулася тінь неозначености. Павза витворилась та й залягла. Але коротка. Ось голос Усатого випростовує неозначеність у тім спрямуванні, що його підказало серце:

– А-а... То тоді я знаю вашого тата. Ваш тато сівальщиком був. Худенький такий, з лиця темний, і згорблений трошки...

Голос Усатого випромінював для мене неочікуваний заряд прихильності, що аж похмурий простір сього кабінету від окрес­леної ситуації якби світлішати став у розвіюванні. Рипнули двері кутової кімнати, ізвідки показався знакомий по альма-матері молодик та й став переходить сей іще напружений повік нероз­в’язно простір кабінету, кидаючи на мене скрадливі, але недобрі погляди у пряму­ванні до зовнішнього виходу. Для нього є вихід, для мене тілько виходу нема. Кільце замкнулось на століття і на віки. Як сказано було мені в органах. І усвідомлюванням своїм я не в силі уже був стати супротив сієї суворої реальности. Що моє життя зіпсуте назавжди, на віки, як рівно ж просвітку не матимуть мої діти, унуки та правнуки, якби такі і з’явились. Не раз уже думка тиснулася одчаєна, щоби на мені тілько сей тяжкий прогноз, сей цикл і завершився. Така справді одчаєна думка, у замикання життя націлена.

І тільки голос Усатого, наче прихильний тон бриніння його, а надто оте «я знаю вашого тата» мимовільно, незалежно уже від сили залякування і від глибини мого внутрішнього перестрашіння прояснювали ситуацію слабким життєствердним покликом й упев­нювали серце на дорозі супротив страху, якою прошкує повсякчас у незміннім пульсуванні наша сутність. Що життя наше триває аж допоки у простих повсякденних виявах, і цього треба слухатися, а не підкорятися навіюванню зациклених схем, у які нашу долю повсякчас силкуються втиснути.

І настрій той отакий уже діткнувсь мого серця, а й зависнув пом’якшувально розмагнічувально у синім просторі названого кабінету. Аж самий Сарницький якби також скорився йому, а чи став супротив розростання сього настрою, та й у моменті при­швид­шення ситуації запропонував чи, вірніш, наказав мені:

– Сідайте ось за стіл і пишіть пояснення...

Я сів за стіл і поволі у пригадуванні писав точнісінько те саме, що півтора місяці тому писав ув органах. Щоби версії зоставалися незмінними.

На тім мене і відпустили.

На вулиці у міськім просторі торжествувало доросліюче сонце, а повні бруньки на деревах викидали маленькі блідо зелені листочки. І у моїм серці якби розпогоджувалося, ніби воно іще спроможне ловити пульсування сього світу у розмаїтті безпосе­ред­ніх з’яв і ритмів, а не оно бачити чорну застиглу стіну, яку мені намалювали. Се дуже ефектно, за замірами органів, мало би діяти: після намальованого у дитинстві рожевого світлого май­буття раптом намалювати чорну застиглу стіну. Аяк. Хоча заміри його нам не невідомими повинні буть.

Але життя над усе осяжніше, бо вічне воно. І поклик його могутній. Що навіть мого єства перестрашеного наскрізь якісь жит­тє­дайні імпульси слабенько діткнулись. Радість маленька під­ступила несміло та й огорнула мене. Й дивність нез’ясовна ніби поклалась. Що так відносно лехко і швидко відбувся цей допит, а зовсім не так, як отой перший в органах, цілоденний і погроз­ливий. У чім причина? Не козу вела його дружина. О тім розмиш­лян­ня моє потекло тоді, що згладжувальним випростовуюче мотивом замисленої глибоко конфліктної ситуації виявилася присутність на допиті Усатого. Й оте ненароком, може, мовлене і ним самим неусвідомлюване «я знаю вашого тата» яку розмаг­нічувальну дію в окресленій концентруванням одного тільки страху ситуації могло виявить. Що, аж, як пригадую, від бриніння тих слів, коли ціле місто од мене одказалося тоді, ясність і розпогод­жуватись трошки стала на серці моїм, а душа моя мимовільно уже поверталася зі страху до первісних основ життя.

А й через гони літ, через десятиліття цілі, після найнеочікува­ніших подій і найнесподіваніших переживань, коли сиджу у запустінні Батькової поруйнованої безкінечними нападами хати та ясний недільний липневий ранок, ясність така первісно свят­кова, розглядую, безпомічний і у хворобах, одкритий тілько для нападу одного, позоставлений і забутий на схилі власного віку і у кінці століття й тисячоліття цілковито усіма, і правими, і лівими, і центристами, і тими, що з ними молодість моя леліяла мрію (й таких розчарувань довелось зазнати), і поколінням молодим да зухвалим, що у рвійності своїй в нікуди готові од кореня свого одірваться, а через стовбур переступить – ізнов біжить моє роз­мишляння о тім, що і офіційні чинники у нашім минулім свідомо чи несвідомо, цілеспрямовано чи зовсім випадково, а також іскру життя у моментах підтримували. І, може, тому й не гасла у моментах вона цілковито. Як оте зронене із вуст Усатого «я знаю вашого тата». Що і тепер бринить у моїй свідомості та огортає позоставлене усіма серце тихими хвилями тепла. А що би не казали про мене і ті, що з ними молодість моя леліяла мрію, і покоління молодші. Раз подумалось і написалось отак. Бо це вже як пісня. А з пісні слова не викинеш.

А й о тім іще біжить розмишляння моє у такім от зіставлю­ванні, що на досвіді пережитого ґрунтується. Якою ж дивно незбагненною є ся людська природа, і як часто вражаючі наше серце то осяянням, то розчаруванням являє.

Що ж до самого Усатого, то, звісно, його уже давно нема на цім білім світі. А якби і перебував, то це була би дуже стара, дев’яностоп’ятилітня людина. Такі старі люди іще можуть пере­бувать на світі, але це вже як виняток.

Недавно мені один знакомий, як річ про минуле повелася, розказував, що віку свого доживав Усатий при дочці у тім будинку, що біля театру. У кінці днів своїх ніби спився цілковито. Що наче сама дочка його жалілася, як тяжко їй із ним буває, коли впаде унизу безпомічно, а їй не раз доводилось його важкого на горішній поверх витягувать.

Так це було чи ні – не нам о тім судить. Могло і буть, а могли люди і вигадать. Мало чого не вигадують на цім світі люди, а сприймається, як правда.

Та й не в Усатому наразі річ. Про вовка бо промовка. А про Усатого через те тільки, що був у стосунку до вовка.

* * *


Про стрічі людини із вовком, і який вигляд мав сей звір зблизька і віддалеки, і за яких умов, в ситуаціях яких усе те відбувалось, у позиціях яких перебувала людина, а в яких вовк, і як реагувала на кожну таку вирізнювану ситуацію, пригоду кожну людська душа, – я начувавсь десятки, сотні, може, бувальщин. Що й не розрізнить, де реальність, а де поезія, де правда, а де чистісінької води вигадка. Аби-но старіюча пам’ять у моментах прояснення розкривала свої глибини. Да перо встигало скрипіти. Скрипи перо!
Але яку яскраву картину намалював недавно, розповідаючи мені, Титко Довгошиїй. Як котроїсь колгоспної уже зими забили були хотинські лісники аж на Мачулянці двоє вовків. Да й на санях, високо сіном вимощених, у супроводі іще одних саней, також паро­кінно упряжених, везли тих вовків ув іскристім сніжно моро­зянім січневім сонці ковзькою виїждженою дорогою через усі надслучанські села до району. Щоби себе показать, які вони ірої, а за хоробрість власну і премію шелестячими грішми одержать, одхватить. За кожного вовка осібно. По чім голова його попе­редньо оцінена, яку ціну за неї склали у кабінетах відомства. Так високу ціну у нашім краї попередньо складали іще чекісти за голови уславлених котрих повстанців, Хмару чи Шугая там, що про нього і пісня співала «Ще сонце не сходить – Шагай моло­денький по долині ходить», а як виловлювали їх, упіймаються коли, то довго стояли, виставлені були напоказ у Містечку біля стіни їхні трупи, і в ніздрях самокрутки з газет повтикувані стир­чали. Щоби люди дивилися, розглядували, да перестрашіння в їхні серця входило, наганялося.

Як везли хотинські лєсники на санях ув іскристім морозянім січні тих двох красенів вовків через усі надслучанські поселення, то в кожному селі і зупинялися. А чутка про подію, як звичне, попереду неслася, летіла, і цілі гурти різнокольорово зодягнених людей, аж цвіло ув іскристій січневій білості, виходили дивину подивиться. Чоловіки і жінки, старі, молоді й діти. А дітваків котрих малих то матері і на руках виносили, щоби і крізь їхній юний позір дивина пройшла, не приминула. Як лежать горілиць супротив сонця яскраво сніжно іскристого січневого дня, лапи свої могутні абияк порозкидавши, два безвадні молоді вовки. Шерсть біло сива на животах, а під пахвинами аж біла супротив сонця в переливах, і перламутрових також, міниться, виграє. Про молодецтво недавнє свідчить. А мордочки загострені як блаженно одпочивають. І на усім лежить іще, покладена, не відійшла печать великої грізної сили зухвалого звіра, що і од мертвого од нього не одразу, не моментально відходить, а поступово розсіюється, вивітрюється в осяганні нової реальності. Так свідомість наша не одразу, не моментально призвичаюється до нової реальності, а поступово адаптується в ній. Що і спідручні навіть тирана спершу крізь шпарки у дверях розглядувати поривалися, аніж одразу перед лице і мертвого тирана стать. Се як адаптувалася людська свідо­мість у новій реальності, то як незбагненно кортіло кожному лице мертвого тирана хоч віддалеки забачить, роздивиться.

Так і в сім случаї. Надивившись, люди котрі і поближче до саней підступалися, щоби шерсть вовчу біло сиву, що в переливах супроти іскристого сонця мінилася, вигравала, руками власними помацать, погладить. Що матері котрі й дітей своїх до саней бли­зенько підводили чи підносили, щоби ті справдешнього вовка ручками своїми діткнулись і запам’ятали. Аяк. Кортить, кортить невимовно кожне живе дихання мертвої, а недавно грізної сили діткнуться.

І так у кожному селі. Тільки під вечір добулись хотинські лєсники зі своїми трофеями до Містечка.

Такої знаменитої яскраво події давно не пам’ятали у нашім краї. Це хіба як архирей, як Мати наші розказували, колись за Польщі цією самою дорогою їхав, то також попереду події чутка неслася, бігла, летіла, що усі надслучанські села так само масово різно­кольоровоцвітучими гуртами виходили владику зустрічать. А козаки у національних строях, у червоних шароварах, то і на конях верхи виїжджали. Потому тих козаків до постерунку спроваджу­вала влада, і мали вони справу з поліцією. Як Мати наші розка­зували, то архирей той високо дотримувався посту, що навіть і риби не їв. А риба, завчасно виловлена у Ріці, уже очікувала на нього.
Як розказував мені оден знакомий лєсник, то вполювати вовка не завжди лехко і випадково. Але це завжди буває вирізнювана подія. Переважно як випаде, притрусить землю і ліси перший сніжок, то лєсники, об’їжджчики чи ще хто там із лісової обслуги пильнують натрапити на перший вовчий слід. Та й висліджують його, куди веде і де замикається. Значить, там і лігвисько вовче. Запам’ятовують чи записують координати та й звідомляють негайно начальство. А начальство і раде із вовками позабав­ляться. Да й тут же і виїжджає. Да й замикають окружний простір міточками, червоними прапорцями порозставлюваними. Вовк на червоні прапорці не йде. Одну лиш прогалину зоставляють не помічену. А там уже і сторожа, начальство зі стрільбами вис­тавлене. Вполювати, забити живого вовка кожному начальникові он як кортить, нетерпеливиться. Бо це і вияв зухвалого моло­децтва, честі, хоробрості й іройства. Бо коли жолудок люцький ріжним їдлом переповнений уповні, то так і кортить, переслідує людську натуру зваба усілякового іройства, щоби себе показать. А лєсники уже і погукують, улюлюкають, вовків із лігвиська їхнього стривожують, а вовки і женуться, країв замкненого круга діт­кнувшись, прямісінько у відкриту прогалину, да перед лице на­пружене високого начальства. І не один начальник в окресленій ситуації вовка зі стрільби забив.

Да й відзначився в іройстві, що на нього усі начальники за столом указували, яко на переможця, і довго згадували при нагоді потому. І кожного разу чути таке вирізнюваному було лоскітливо.

Але і таке одного разу трапилося, сталося. Як біг оден пере­страшений улюлюканням лєсників прямісінько на директора лісгоспзагу вовк. А директор сей, скажемо прямо, був стрілець нікудишній. От і побоявся вовка потривожить, а кулею прогавив, щоби не кинувся на нього потривожений звір. Та й відступив директор убік, сховався за кущем. А вовк і прогнався мимо, побіг до другого вовка в уже вільну, поза межами міченої, зону. Упіймай його там тепер. Се як і вітра уже в полі. Аяк. Коли про життє ідеться, да ще добре життє, у повнім жолудку, то порухи, мотиви іройства щезають часто. Се ж не те тобі, що «Любов к отчизні де героїть, Там сила вража не устоїть...»

Але іще довше потому, як про іройство котре ішлося, пам’ятали в окрузі серед начальства, да і тепер пам’ятають, як директор вовка ізлякався. І хоч не словом, але виявом, струменінням усвідомлювання свойого висловлювали ту істину щоразу при нагоді. І те передавалося невидимо директорові, і ставало, робилося при тім його сутності а зовсім некомфортно.

* * *

Проте як часто у певне збудження приводить людську свідомість не тільки зустріч із самим вовком у своїй натуральній подобі, а й зустріч із вовчими слідами. І ті відбитки на землі чи на снігу карбуються, роблять відбитки і в нашій свідомості, як свідчення, що в окресленім місці вовк перебував, і що його присутність тут можлива і в майбутньому. І вже одне те відпо­відним чином спрямовує нашу інтуїцію і наші передчуття.



Як одного передріздвяного дня я забачив був у садку за хатою біля комори великі, більші, як собачі, сліди. «Вовк!» – одразу й побігло здогадування.

Давно те було, сталося. Іще при Батьковій у нашім домі присутності.

Аж по році котрімсь потому одного пізньоосіннього густо темного вечора вийшов я надвір за комору. Та й присів при потребі у темряві густій. Як нагадування чиєїсь присутності поряд діткну­лось моєї свідомості. Та й заставило мене озирнуться. Праворуч глянув. Бовваніє зовсім близенько щось. Та й імпульси страху несказанного цілковито у моменті скували мою сутність. «Вовк!». Аж тільки як діткнулось моєї руки, лизнуло впізнаванно лопаткою (Палажчин собака), то перестрашіння сильне раптове почало випростовуватись.
Як розказував мені Степан, то вовки улаштовують свої лігвиська дуже часто поблизу прилісових поселень, а то і поблизу хат, які у своїм зухвальстві чи сирітстві наче одійшли од села да й випнулися, причаїлися на узліссі. Там вони у сусідстві із людьми та худобою їхньою перебувають постійно. Отако. Що вовк щодня повсякчас за людиною спостерігає невидимо із ліса для людського ока, і перебіг життя людського для вовка видимий, а людині о тім і не здогадується. Але шкоди у тих місцях вовки людям не роблять. Не так з альтруїстичних, може, почувань, як щоби себе не виказать да на пімсту людську не напороться. Се як і птах котрий, ворона, у чиїм дворі гніздується, то там курчат не бере.

А хіба й тобі у літнім сонці на узліссі або й у глибшій гущавині не раз доводилось спізнавати таке незбагненно нез’ясовне пере­живання. Ось на самоті опинився ти. Полудень розімлілий у тепліні високій. Нікого, здається, у ближнім осяганні нема, окрім дерев та кущів, да комашні, що до ростинності лісової попри­липала, а відчуття таке крізь настрій сочиться, струменить, що чиясь потужніша присутність своє завважування на тебе випро­мінює. Хтось бачить тебе, завважує, а для тебе самий невидимий. І ти розглядуєшся довкола, і силкуєшся зіпхнути такий настрій, але він всюдипроникно невідчепний. «Вовк!» – побіжить затим здогадлива думка. А, може, так воно і є насправді.

Щось подібне, отаке переживання найшло було уперше на мене, коли улітку 1949 року ми із Матір’ю аж у Мокре під Пусто­мицький ліс по буяхи ходили, і я був у полуденній розімлілості самий у гущавину лісу заглибився, відстав од Матері, заблукався. І перестрашіння причепливо оповило мене.

Але це дуже давній, повторюваний мотив і в переказах, і в самому житті, очевидно, як собачі сліди із вовчими сплутують і навпаки. «Забачилося, якби собака, аж то вовчисько за кущі посунув», «Я думала, що дуб зелененький, Аж то стоїть гайдай молоденький».


Та найдивовижнішу історію світового масштабу пере­плу­тання вовка із собакою мав наш колишній фотокореспондент «Советской Бухары» Коля Ключкін. І хоча сталася вона уже після того, як я відбув із Бухари, а все одно дійшла до мене через тамтешню пришучу братію.

Це отой Коля Ключкін, що подав був портрета передового комбайнера Героя Соціалістичної Праці Лі Си Цина до корейської газети в Кзил-Орді «Ленін кічі» («Ленінським шляхом», здається). Знімок одразу ж і надрукували в газеті, гаразд не роздивляючись надто прискіпливо лице героя. Ключкіну і гонорар вислали, ще й премією затим відзначили.

Аж то по якімсь часі приїхав уже власний кореспондент «Ленін кічі» у радгосп, де трудився да звершував свої трудові под­виги отой самий Лі Си Цин. Да й каже директорові, що приїхав він нариса великого писати про самого Лі Си Цина. А директор очі великі округлені на кореспондента звів:

– Какой Ли Си Цын? Нет у нас никакого Ли Си Цына?!

Да як то ж нема? Кореспондент перед лице директорові свої карти, свою козир викладає. Ось знімок його, портрет надру­кований у газеті був.

Аж по якімсь часі найшло порозуміння, якби осінило директора:

– А можит Лисицын?! Да, есть такой комбайнер. И Герой Соцтруда. Но он же не кореец, а чуваш…
Уже наступного разу поїхав Коля Ключкін у самі Чулі, де степи суцільні одні безкраї, у віддалений тваринницький радгосп. Да й розкопав там диво дивнеє. Як передовий чабан Очил Кокібаєв упіймав був маленьке вовченя, да й став його виховувать, приручать, овечим молоком споювать. І виріс той вовк на славу. Свійським став, якби собака, вірний друг людини. Да й пас разом із Очилом Кокібаєвим отару. Чи не диво. Ось і знімок, фотко знаменитого вовка-красеня, як він отару овець стереже. Коля Ключкін на той час уже працював фотокореспондентом УЗТАГу – ТАРСу, і по системі названого агентства знімок той обійшов усі газети Союзу під незмінним заголовком «Вовк стереже овець». Був уміщений він і на останній сторінці самої «Правды» та відзначений третьою премією. Власне це й наробило клопоту великого Колі Ключкіну. Як відомо, уже тоді газета «Правда» потрапляла, розповсюджувалася мало не в усі країни світу, не тільки у країни соціалістичного, а й в країни капіталістичного табору. Наразі надійшла газета із знімком Колі Ключкіна до дружньої соціалістичної Чехословаччини. Да й потрапила у руки одному ученому чеху, професорові, висококласному фахівцеві, що досконально знався як на вовках, так і на собаках. І став той учений чех прискіпливо знімок Колі Ключкіна розглядувати не як оно рядовий читач, а як і фахівець окресленого профілю. Да й дійшов висновку, що ніякий це не вовк стереже овець, а звичайнісінький собака, вівчарка такої то і такої от породи. Це йому, фахівцеві чеському, видніше було, аніж нам грішним, знать. Да й о всім тім, про висновки свої написав тут же у редакцію газети «Правда». Очевидно, сей чех володів російською мовою, а може, і вчився у Союзі. Багато ж із тих іноземців, що володіли мовою великого народу, і вчилися також у Союзі. Оньо, казали, що і самий Олександер Дубчек і то вчився у нас в Союзі, а не тілько Густав Гусак.

А як приїхала у названий тваринницький радгосп комісія у Чулі в присутності самого Колі Ключкіна, то наостанку дійшло до самого чабана Очила Кокібаєва. Да й стали його питаться, випитувать. Його питають:

– Волк охраняет овец?

– Да. Волк бережет овец... – відповідає Очил Кокібаєв.

– А волчонок маленький был? – позустрічне запитання чабанові тут же і ставлять, спрямовують.

– А никакой волчонка не было... – заперечливо рвучко хитає головою Очил Кокібаєв.

– Но волк бережет овец?

– Да, бережет?...

– Ну, а маленький волчонок был?

– Никакой волчонка не было... – іще рвучкіше захитав головою Очил Кокібаєв.

І так до безконечности. Аж поки не перейшли, не взялися за самого Колю Ключкіна.

* * *


Сі стрічі людини із вовком безкінечні, як безкінечні і розповіді про них, як безкінечна сама тема, сей одвічний мотив, як без­кі­нечне саме життя ув осяжнім для нашої свідомості просторі і часі.

А скільки іще, якщо не більше, ніж стрічей, проминуло крізь людську свідомість не-стрічей, які проте так само гостро діткну­лися сердець, перейнявши людську сутність сплесками великого страху.

Оньо Петро наш недавно розказував мені, як він року 1958-го, здається, пішов був пожнивного уже дня аж за Високу гору ліс роздивляться, котрі дерева визначили вирізувать на хату за здану корову. По полудні уже те діялось, як лєсник дерева визначив. На радощах упав Петро під тими соснами високими а гінкими та й заснув, як біля своїх уже. І такий то міцний та довгий був сон після дальнього переходу і морочливих клопотів. А як, коли прокинувся Петро, то червоне сонце при заході стелило поміж деревами м’який лагідний тихий благісно супокій. Не думав так довго спать, а проспалось.

Прочумався скоренько Петро, на ноги звівся та й у путь одразу рушив. Бо путь додому – іще дальня путь.

Скоро й темніть почало. Вечір. Ніч заступила на лісовій дорозі. Стихло все, «Die Vögelein schwĺigen in Wälde»1. Птаство замовкло в лісах. Петро ніг під собою не чує. А тілько ліс вислуховує. І як хрусне десь суха гілка, так і в голові задзвенить, потемніє одразу, а душа, не знати й коли, уже в п’ятах опинилася. Великий це жах спадає на самітну людину посеред нічного ліса, коли суха гілка десь трісне. І одна думка мозок пронизує: «Вовк!»

Але і в двадцять п’ять літ життя цінне і заманливе перспек­тивою і безмежжям іще життьової ниви. Як щемливо цінний кожен день дарований на схилі віку, коли звужена перспектива майже згасає, і бажання наші стають скупі. «Що аж-аж жити хочеться», як казав дядько Михаїл-євангелист, складаючи прав­диву ціну кожному Богом дарованому дневі.

Аж коли поміж деревами вогник мелькнув, заяснів, то зраділо враз серце Петрове. Передчуття теплом настрій випростовувало, і ляки тікали. Село нарешті. Ліс скінчився. Петро і попрямував на той одинокий вогник посеред ночі на краю села. Зоська Руська не спала, котра по войні у нас на хуторі у дядька Василя служила, товар пасла. Петро й зайшов на той одинокий вогник. Іще із Зоською пляшку посеред ночі випили, а ніч лагідна, про повоєнні підліткові свої літа згадали, як вони на Наталії товар пасли. А відтак уже зовсім сміливо у світанні рушив Петро через Ріку да через хотинські хутори додому. Коли додому добувсь, то й сонечко сходило.
Оці такі не-зустрічі вони, може, іще дражливіші й частіші у повторюваності, ніж справжні, реальні зустрічі із вовком.

Що ж до того, який великий приятель вовк людині і світові, то це іще подумать треба.

– А не плекай рожевих ілюзій, що вовк – друг людині, – упевнював мене недавно Степан. – Це Василь П’єсков тільки пише, що вовк – великий санітар лісу. Але ніколи не був вовк другом людини.

І я о тім подумав. Та й побігли, понеслися перед зором моїм численні чувані і нечувані стрічі і не-стрічі людини із вовком. Ах, яка се дуже давня пісня, який се одвічно повторюваний мотив. Що присутність вовка завжди з нами. І що жоден звір, за ви­нятком хіба лева, тигра та повзаючого котрого, не діє на людську свідомість так гіпнотично сковуюче, не кладе у наше й без того перестрашене єство дражливо пульсуючі імпульси жахів. Але тільки надія і віра декотрих із нас, що ось настануть, грядуть блаженні часи, коли лев і лань мирно возлежатимуть поряд, випростовує людську сутність на тихі води у сім непростім осяганні світу.

червень–липень 1999 року.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   29


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка