Висока дивина світу барви І звуки хутора



Сторінка6/29
Дата конвертації26.12.2016
Розмір6.5 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29
Гоголь володів моєю душею (підкреслено мною – І. Б.). Його «Вечори на хуторі біля Диканьки» наче зачарували мене». М. Рильський серед учителів Довженка в першу чергу називає Гоголя, гого­лівський повів, – говорить він, – чується у всій творчості Довженка, у його широких, сміливих, упевнених мазках, у його завжди виправданих гіперболах і загостреннях характерів і ситуацій» (стор. 147).

Або з яким зацікавленням, наприклад, ніби щойно видру­коване, перечитуєш статтю Івана Бойчака «На підступах – близь­ких і далеких» (Нотатки про творчість молодих дитячих пись­менників), що під рубрикою «Література і життя» надрукована у 6-му числі журналу «Дніпро» за 1964-ий рік. Розглядаючи твори для дітей В. Кави, В. Близнеця, Д. Окийченка, критик у багатьох моментах статті висловлює цікаві міркування про специфіку дитячої літератури, про силу художнього слова взагалі, про завжди актуальне питання «письменник – читач». Що аж подивовуєшся, перечитуючи ці Бойчакові давні роздуми. Бо ніби і про наш час ідеться. Такі гострі ці проблеми і під сучасну пору у сучаснім літературнім процесі, який він і не є.

«Мабуть, і справді заперечувати специфіку літератури для дітей неправомірно і не правильно. Вона зумовлена не тільки предметом, об’єктом зображення, але й своїм адресатом, своїм призначенням, тим, на кого вона орієнтується, особливостями і рівнем інтелектуально-емоційного світосприймання читача, його віком і загальною культурою. Зрештою, безадресної літератури не буває. Вся художня література, кожен її вид і жанр, кожен твір, в остаточному рахунку, залежить від читача, від його підготовле­ності, від його здатності сприйняти й освоїти ті чи ті художні і соціальні ідеї. Це не значить, звичайно, що література має присто­совуватись до смаків і рівня читача. Зовсім ні. Пристосовництво, як ніщо інше – протипоказане художній літературі взагалі, проти­природне її соціальному призначенню, її суті, надто літературі для дітей. У педагогіці і практиці давно вже перестало бути пред­метом дискусій питання про те, як і про що говорити з дити­ною. А от у художній літературі та критиці все ще сперечаються – письменники своїми засобами, критики своїми, – сперечаються про те, що по суті вирішено наукою і життям: як і про що писати дитині. Чи ставати навпочіпки і лепетати й сюсюкати, чи стояти перед нею на повен людський зріст і говорити з нею, як з люди­ною, – щоб вона дивилась угору, щоб вона і розумом і серцем тягнулась увись.

А втім це питання є предметом дискусій не тільки стосовно дитячої літератури, але й усієї нашої літератури, з тією однак різницею, що читачі дитячих творів більш диференційовані: їх інтелектуально-емоційні можливості пов’язані з певними вікови­ми категоріями, більш-менш точно визначеними науково (до­шкіль­нята, молодший шкільний вік і т. д.). Оскільки дорослих читачів ризиковано групувати в певні категорії, то деякі письмен­ники (а таких деяких, на жаль, не мало) орієнтуються на менш розвинутих, прикриваючись тим, що вони, мовляв, пишуть для всього народу – ніби народ складають різнозначні з інтелек­туально-емоційного боку одиниці. Але справа навіть не в цьому. Цікавіше було б дізнатися, якщо вже на те пішло, про інше: хіба правомірно вважати народ таким нерозвиненим, що йому доступне лише найелементарніше, найпростіше? Чи не йде таке розуміння народу та його інтелектуально-емоційних можли­востей від надто вже давньої, чужої нам традиції ототожнювати народне з примітивним? Адже навіть найдавніша народна творчість, яка дійшла до нас з глибини віків і яка за тією традицією називається примітивною, не така вже, якщо розібратися, проста – скажімо, пісня чи дума – і за своїм ідейно-психологічним заря­дом, і за ритмо-мелодикою, та й за побудовою. А виявляється, що вона була доступною найширшим народним масам, – якщо можна так висловитись, бо ж ці маси складалися з різних одиниць…»

Бойчакові-літературознавцеві притаманна прозора масштаб­ність осягання предмета. Ось як гранично виразно висловлює він свої погляди на роль і призначення творів для дітей, як і художньої літератури взагалі:

«Навіть при всьому тому значенні, яке надається художній літературі, як своєрідному агентові по розповсюдженню знань, надто серед дітей, зводити її роль лише до тлумача загально­відомого було б зовсім неправомірно. І на цьому треба ще раз наголосити, тому що художня практика неспростовно під­тверд­жує незвичайну живучість такого погляду на завдання і призна­чення художньої літератури для дітей – мовляв, така її специфіка. Тлумачення загальновідомого – це ілюстративність, художнє пристосовництво, це заперечення основного начала художньої літератури – начала аналітично-дослідницького» (стор. 134–135).

Пригадую, як правдиво, по-новому звучали такі судження в атмосфері літературного процесу 60-х років, коли і справді такими живучими були вульгарно-соціологічні установки і настрої. Але і тепер, коли на наших теренах усіляка художня справжність зневажена, а замісто неї процвітає чужа псевдокультура, то хіба не сучасно і нині звучать оці Бойчакові міркування.

А ось як захоплено повнозначно окреслює Іван Бойчак творчість Бориса Антоненка-Давидовича:

«Або візьміть один з останніх активно-дійових творів для дітей – повість Б. Антоненка-Давидовича «Слово матері» (Дитвидав, 1960…). Інші часи, інші обставини, інший духовний світ та психо­логія героя, але придивіться, з якою аж ніби матеріально відчут­ною конкретністю відтворює письменник складну, багату на барви діалектику душі героя, перемогу в ній великих принципів людської моралі – справедливості, честі, гідності, які були обтягнуті отруйною плівкою добропорядності, догідливості, але ніби весняним грозовим дощем одмиті од усякого того намулу, засяяли своєю первородною сутністю. Письменник проробив важку, гранично тонку, і точну дослідницьку роботу – її можна порівняти хіба що з роботою хірурга, коли той знімає більма з очей, повертає зір: один найменший необережний рух – і замість видужання настане вічна і невідворотна темрява. Але, разом з тим, повер­нення зору душі – операція набагато складніша і відповідальніша» (стор. 136).

Промовисто й те, що така оцінка творчості письменника публічно висловлювалась у той час чи напередодні того часу, коли Борис Антоненко-Давидович уже піддавався публічному офіційному остракізмові, а згодом був і цілковито відлучений від узаконеного літературного процесу.

Цікаві розмисли і спостереження містять також інші публікації Івана Бойчака у журналі «Дніпро» («З приводу однієї рецензії», № 2, 1958 р.; «Великий поборник дружби народів», рецензія на книгу П. Тичини про Івана Франка, № 8, 1956 р.; «Микита Шумило», № 6, 1963 р.) та в інших періодичних виданнях на межі 1950-их – 1960-их років.

Звичайно, прискіпливець котрий із висоти сьогоднішнього дня може дорікнути Бойчакові за простоту і прямолінійність висловлювання, за брак, недостатність, якби сказати, спеціальної літературознавчої термінології. Але не в тім річ. А річ у масштаб­ності Бойчакового мислення, у правдивому сприйманні і завва­жуванні кожної художньої справжності. І це на той час важило дуже багато. Нам треба знову уявно відтворити суспільно-політичну ситуацію 50–60-х років, щоби збагнути, як це було тоді непросто пробиватись правдивому слову і розумінню. Адже, за установками, літературний твір мав замислитись в уяві письмен­ника і писатись відтак за наперед розробленою схемою, що від­повідала тезам і догмам офіційної ідеології. Такі ж схеми існували і в літературній критиці та літературознавстві. І поза тим живий літературний процес не мислився і не уявлявся. Тому правдиві погляди на літературний твір, на художню справжність, на природу художнього начала у житті і природу художньої діяльності сприймалися у представників офіційної ідеології, у літературному середовищі, а й у певному читацькому колі вкрай примітивно, правильніше буде сказати, викликали повне несприйняття, а в гіршому разі – спротив. Випростування сформованих усталених стереотипів – се річ завжди складна, а в такій діткливій тонкій справі, як художня діяльність, й поготів. Тому й робота ув окрес­ленім руслі, – се також завжди як подвижництво.

Але й о тім біжить іще розмишляння моє. Як уже сьогоднішню літературну ситуацію нашу завважую і осмислюю. Коли на життє­вій практиці заперечується якби сама правомочність художнього начала у житті і художньої діяльності взагалі, коли творча особис­тість вкрай зневажена і також якби перебуває поза рухомим теат­ром життя. Коли потоптом у небаченім зухвальстві проходяться по найзначніших здобутках національної культури, які й зростали, може, не в оранжереях, а на скелях у рвійних бурях, коли публічно поливаються брудом її найвизначніші представники. Казав мені недавно зухвалець оден такий, як стрілися ми, що він уже, мов­ляв, поклав на лопатки Григорія Сковороду, та й заперечив його, як щось зовсім непотрібне, на доказ і те виставляючи, що якби Сковорода містив якусь цінність, то його більшовики у двох томах не видавали б; а тепер от добирається сей зухвалець і до Івана Франка, щоб і того на лопатки відповідно положить, покласти, заперечити, відкинуть цілковито себто. А іще вичитав чи чув я також, як хтось розпросторювався, що оден новітній наш прозаїк значно й значно поглибив Уільяма Фолкнера, а другий ізнов розширив Гемінгуея і Пруста.

А й легіон старих колишніх графоманів позицій не здає, не дрімає. Ся братія має гострий нюх на усілякові гасла. І зачувши нові віяння, тут же узялась строчить да видавать, да гудить пар­тію, яку учора вихваляли, да осанну піяти капіталізмові на гори­зонті, да соціялізм лаяти, да комунізм проклинать. Це замісто того, як вони щойно учора осанну піяли соціялізмові й комунізмові, а капіталізм проклинали так завзято, аж піна сивувато біла із рота патьоками, батогами скапувала.

Се плем’я знакоме і відоме. Й воно на всі часи, напевне.

Той же другий чи й третій уже зухвалець ізнов висловився таким чином, що у всій літературі ніби не було і нема, й не буде ніби нікого із письменників, гідних уваги, окрім його знакомого літератора Н., який хоча і не має освіти, але постиг усе самотужки. Якби і самий Максим Горький, що усе самотужки постигав, хоча за правом виключення і сей в порівнювання не годиться, не тягне, не надається.

Послухав я, послухав такі, а й не всі іще розумування да й побігла думка моя. Що як важливо у кожнім періоді, у кожній літературній ситуації якби з’являвся і відповідний періодові критик, щоб поставив усе на свої місця, розставив усе на своїх поличках. Як же це і важливо для кожного періоду. Бо хіба, ска­жімо, процвіли б так первісно, як з’ява, як явище потому у шіст­десятих роках Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінгра­новський і усі інші, якби не критик.

Аяк. Бо вісь ота «письменник – критик – читач» – се не просто формальне окреслення, але завжди має вона врівноважуватися, наповнюватися змістом й бути повноцінною у процесі худож­нього освоєння світу.

Затим і про Івана Яремовича Бойчака ізнов спогад мій побіг. Що як він такий і в нових умовах, і в нових часах, і в нашій ситуації побажаний та потрібний був би. І прямота його, й прямоліній­ність висловлювання, і слово його правдиве, не лукаве. На жаль, людина не вертається. «Люди не вертаються. Слід їх тільки мріє…» (Павло Тичина). Але слово перебуває завжди.



серпень 1999 року.

ПРО ВОВКА
Повість
Про вовка промовка… Але спершу про Опанаса Вітков-
чика. Що був, жив колись у Розі, на своїм благосло-
веннім хуторі у нашій окрузі такий собі чоловік – Опа­нас Вітковець. Що письменний надто над усі дооколишні хутори був, Біблію читав, усе в писання вникав, і пророцтва із нього висновував.

Й зі стіп злежаности пам’яти моєї часто тепер бринить. Як у мій дитинно соняшний ранок входило із простору й із уст людських. Що живе у Розі, на хуторі своїм, такий собі чоловік Опанас Вітковець, що книжку він таку має, у якій все чисто списано, а що було, і що іще має буть. За нашими куцими уявлю­ваннями, то була книжка над усі книжки, що і в школі такої не покажуть.

Як уже цієї весни на Посьолку після зимової перерви око моє завважило, що понад Шляхом землю під забудову порозбивали мало не до самої Границі, то й сказав я у розмові до слова, що скоро Посьолок із Селом зійдеться, а з другої, полунічної, сторони містечко своїми домами, мурами царськосільськими до Села якби геть упритул наблизилось.

Аж тут і Євка спогадала із післявоєнної тієї уже давнини. Як прийшов до них Михалочко на посиденьки та й приніс у хату слова самого Опанаса Вітковця. Що сказав був, прорік він, а ніби прийде, настане, наблизиться іще такий час, коли село із селом зійдеться, села посходяться, а межі розпадуться, і ніхто, жодний чоловік не впізнає своєї землі. Да й стали Михалочко із Оверком, батьком Євчиним, мудровать у простодушності сердець своїх, уявлюваннями своїми куцими картину Опанасового Вітковцьо­вого пророцтва розсувать, проглядувать. Гм… Да хіба може таке стати, буть, щоби село із селом ізійшлося, межі розпалися, і чоло­вік свойого поля не упізнав?

І аж тепера от сказала Євка напевне:

– Уже і село із селом зійшлися, і межі давно порозпадалися, що рідко хто впізнає уже своє поле…

Затим у погляді Євчинім віддалена і заспокоєна углибині десь тривога ізнов спалахнула:

– А було із тим Вітковцем Опанасом потому…

Та й зачала, стала розказувать Євка. Як одного передвеликод­нього вечора, уже за колгоспних, либонь, часів діялося, сталося, вийшов Опанас Вітковець зі свойого хутора та й стежкою через Березину у Село на Всеношну спрямувавсь. Іде поволеньки собі Опанас, у правій руці корзинку вербову, що із неї у простір пахощі паски рум’яної рожевої пухкої білої, ковбаси, м’яса і ще чого там, що жінка Параска нарихтувала до посвячення, струменять. А доокруги темінь одна густа непроглядувана, хоч в око стрель. Спершу хати ближні ожередами химерними угадувались. А як в прогалину, що між хутором а селом, в чисте поле стежкою усту­пив Опанас, то нічого уже око у глибині темряви густої не вирізню­вало. Дальні лиш стишені згуки вухо ловило зрідка, десь собака гавкне мляво, десь скрипне засув сінешніх дверей, людсь­кий далекий гомін, хтось іще, напевне, й з інших хуторів до села спрямувавсь та й прошкує. І знову чуть, як поле парує у благості високій. Як передчуття великих перемін у піднебеснім просторі і як нагадування водночас.

Нога угадуванням знакому стежку лапає, знаходить. У висо­кий стан увійшла, заглибилась Опанасова душа.

Аж то щось раптом «кляц». Глядь Опанас, а спереду на стеж­ці, буквально у кількох кроках, уже й стоїть, із темені непрогляду­ваної виринув. І очі блискучі вогнисті світяться хижо. Зубами оно «кляц!». Собака не собака. «Вовк!» – ударило в Опанасову свідомість та й імпульсами глибокого внутрішнього перестрашіння ціле єство аж до п’ят пронизало. «Тікати!». «Ай, ні!» – розсудок моментально кроки зупинив. Оно обернись убік, так вовк і вчепиться тобі у шию. Таке оберігаюче застереження умент і спрацювало. У критичні моменти часто система самозахисту спрацьовує моментально правильно якби, помимо нашої волі, до моменту іще нашого свідомого опам’ятання в новій драма­тичній ситуації.

Зупинивсь, щоправда, став на місці Опанас. Але і вовк спереду на стежці стоїть, не тікає. Тілько зубами «кляц!». І очі блискучі вогнисті світяться хижо а зовсім близенько.

«Люди! Хто чує, рятуйте!» – прорвалося і вибухнуло Опа­насове заціпеніння, сколихнувши темний піднебесний простір, аж невидимі химерії передвеликодньої уже ночі захиталися.

А так завжди, як родиво, проривається й вихоплюється у світ людське заціпеніння від загрози раптової очевидної. І таке іще вихоплюється одчаєно у подібних моментах: «Рятуйте, люди, хто в Бога вірує!». Але це вже переважно у тім випадку, коли загроза спалахує у зіткненні зі своїм таки побратимом двоногим, але зверхником, чи вірніш, стріча тут із лукавим відбувається, що у подобі двоногого побратима з’являється часто.

Як прокричав Опанас, то й зійшов із стежки вовк. Рушив уперед Опанас. Але вовк ізнов на стежці спереду став. Недалечко. І зубами кляцає. Оно «кляць!». І очі вогнисті блискучі світяться хижо. Не звертає зі стежки Опанас. І не озирається. Щоби вовк за потилицю не вчепивсь.

Ізнов уже сміливіш, за інерцією вихопилося з Опанасових Вітковцьових грудей «Люди! Хто чує, рятуйте!». І на сей раз зійшов зі стежки вовк. І зробив кілька ступнів уперед по стежці Опанас. Але тільки луна від його голосу згасала десь аж за Мок­рим у Пустомицькому лісі, так вовк ізнов став спереду на стежці і зубами кляцає. «Кляць!».

І так поперемінно у павзах ситуація повторювалася до якихось шести чи й семи раз.

Але жодного разу не зрушив із стежки убік Опанас Вітковець у своїм спрямуванні уперед. Стояв супроти вовка лице в лице, щоби той із-заду на нього не кинувся да в шию не вчепився у моменті переміни позиції.

Аж то по якімсь часові і почули люди той одчаєний погук Опанаса о помочі. Котрі також зі своїх хуторів у село до церкви на Всеношну запізніло прямували, а котрі й випадком у темнім піднебеснім просторі опинились, у двір свій по причині чи й випадком вийшли. Та й відгукнулися на поклик із темряви одчаєний. Аяк. Погук «Рятуйте!» тоді іще не одбивавсь об наші серця проминально, як тепер. І тут же, охоплені необоримим духом рятівництва, кинулись із місць своїх у напрямі погуку одчаєного із криками, із окликами погрожуюче відлякуючими. Такий гармидер в дооколі темнім учинився, ізчинився, що вовк не витримав натиску, та й щезнув собі з-перед лиця Опанасового. А воно завжди так, що натиску громади, різноголосого людського гармидеру вовк найперше і не витримує. Та й дає драла. Як о тім розповідають казки і бувальщини.

І Євка увесь той гармидер, перебіг ситуації чула, як тепер пригадує, долітало крізь густу темінь до них, коли вони у гурті біля Михаїла також на Всеношну до церкви у село ішли. Що ніби зараз недавнечко теє діялося, а стільки літ минуло, спливло.

Опанас Вітковець уже в гурті людськім прийшов тоді до церкви. Якраз «Христос воскрес!» із вівтаря уперше пролунало. А він упав навколішки да все Богові молився, хвалу воздавав Творцеві, що уберіг його від розтерзання диким звіром. І подиво­вувався сильно від торжества життя й не знати іще од чого. І кожного серця діткнулась тая новина. Й усі подивовувались сильно. Аж до сліз зворушення. Що Опанас Вітковчик у Перед­великодню ніч серед живих зостався.

А потому іще Євка розказувала, як однієї весни проз Посьолок поза хатами від Правої дороги біг, гнався, якби заблукалий чи потеряний сірий вовчисько. Люди повиходили, улюлюкають, алалякать почали, а він наче перелякався, перепудився, да через Саньчин двір, да сіножаткою, да через Річку прямісінько у Борок і погнався, до барлогу свойого, напевне ж.

– Видно, від ферми колгоспної гнався тогді, – висновувала свій здогад далі Євка. – Тогді на фермі овечки стояли…

– А по чім знать було, що то вовк, а не собака? – зустрічне і запитання й у мене мимовільно зринуло, до слова попросилось.

– А вовк, по всім знать, – одночасно доконано продовжувала Євка. – Вуха стирчать. Сірий такий. По масті знать. По бігові знать, як швидко він гнався. І велике, як не собака. І по лапах, по слідах розгонистих на піску знать. Да й по зляканості, із якою біг, знать можна було. Собака так злякано людцькі хати не минає, і не женеться так злякано сягнисто навпрошки, не зупиняючись, без віддиху аж у самий Борок… Собака нюшкує по дворах.

Затим Євка ізнов розказувала, як одна жінка край лісового села на своїй нивці поралася, жито, здається, жала, а може, і просо тільки полола. Й чотирирічний хлопчик неподалік грався, взяла із собою, бо це як у традиції, зазвичай із собою в поле жінки дітваків своїх беруть, якщо нема їх на кого вдома зоставить. Грається собі хлопчик, а мати позирає в павзах, пильнує за ним. Між оком її а малою кревною істотою струна жива витворилась, і бринить, пульсує невидимо у єднанні.

Аж то по якімсь часі глядь мати, а коло дитинчати ізвідкільсь пес сірий узявся та й бавиться із хлопчиком. За комірець сорочки зубами взявся та й ніби веде хлопчика. А хлопчик і не огинається, іде собі, як його пес веде. Аж потішливо так, коли удруге в павзі глянула мати, й посміхнулася сама до себе, ні о чім такім і не здогадуючись. Хіба першина, що собаки із дітьми граються.

Але коли утретє глянула мати у павзі між роботою, то й не забачила хлопчика свойого. Не виявилося його в окружнім і досяжнім зорові просторі. Вовк! Тільки тоді стрельнуло у її свідомість та й тривогою рознеслося у її напруженім єстві. Та й кинулася з усіх сил жінка до лісу. Але слід хлопчика уже загубився.

Може, із тиждень часу шукали, прочісували ближній і дальній ліс мало не усі сельчани, лісники і міліція. Аж поки нарешті не натрапили на вовче лігвисько, у якому неушкоджений та здоровий і перебував хлопчик. А як питалися його, що ж він їв протягом тижня, чи, може, голоден був, то відказав:

– Мнясо...

Отакий собі Мауглі, і не в якійсь там екзотичній пагірковості, а у нашій низинній поліській стороні.

Який легкий на спомин, і який лехкий на руку. Ще й до пам’яті нашої прикипів. Це як Ганна колись казала, співала: «Ех, пан-копітан, смолянії яйця. Ех, як сів, прикипів – не міг одорваться...»

Що аби-но згадав, то й пішло, і поїхало. І все про нього, про сіроманця. Вірніш, про нашу, людську стрічу із ним. Як, і коли, і де наш побратим, двоногий зверхник із чотириногим зверхником серед звіра зустрічався.

* * *


Уже у селі в скорім часі як став я переповідать про Опанаса Вітковчика історію, то очі усіх присутніх загорілися блиском споминів, а Степан і почав розказувать вичитану ніби ним колись пригоду із преси, із «Комсомольської правди», здається.

А сталося це, діялося у середній смузі Росії, що так уславилася і увійшла позитивно в нашу свідомість та й бринить прозоро завдяки описам Костянтина Паустовського, а передніше іще, може, завдяки Іванові Буніну. Ся знаменита Мещерська сторона.

Отож десь там, а чи поблизу у краї тім означенім і жила собі, перебувала одна доярка. Стара чи молода, заміжня, а чи не одру­жена – се також наразі істотного значення не має. Значення наразі має те, що дома її од ферми далеченько стояла, а кілометрів, верстов кілька, може, було. І дорога, стежка, путівець од ферми додому не понад хатами, а в чистім полю понад лісом пролягав, тягнувся, зміївся. Далеченько, коротше, сій красній дівиці, вродливиці, а може, і не вродливиці, наразі це також значення не має, – од ферми додому топтать було.

Але як також одного зимового вечора, подоївши громадське стадо і запоравши худобу, красна дівиця додому поверталася. А заметіль, а хуртовина, що не передать. Окрім білого, нічого і не видно довкруги... Ізнов «Буря небо криє млою. Вихрить снігом де хотя...».

Аж то хтось хвать її зубами іззаду за шию. За ковніра, точніше, хвать. А ковнір її пальта хутряний, чи не овечий був. Нападникові, мабуть, так привиділось, подумалось, що баранець смачненький, а мо’ і ягничка. Та не розтерялась наша красна дівиця, а чи машинально так вийшло. Вона моментально рукою в обороні за шию свою власну узялась. Та й ухопилась за чиєсь щось м’яке шорстке і продовгувате. Лопатка. Язик вовчий. Та й зчавила з усієї сили машинально, що і власної руки не рознять. А сіроманець і звалився з пліч, сів на задні лапи у снігу. Отак і привела ся красна дівиця за язика правою рукою вовчиська аж до самого власного двору. А тут приємно чи неприємно, хочеш, не хочеш, а вже мусиш іти. І доярка своїх пальців, що зопалу вчепились за шорстку вовчу лопатку, вже розчепірить не в силі, якби і хотіла. Скуті одними кайданами.

Це у дворі вже на поклик доярки домашні повибігали, збіг­лися. Та й довбешкою, обухом чи іще там чим огріли сіроманця по якім місці самі знали, що й амбець йому настав моментально. Аби знав, що із красними дівицями жарти кепські. Бо красна дівиця це тобі не червона шапочка.


Тоді іще переповів був, розказав Степан й іншу історію вичитану, також літературного якби походження, яку він вичитав із книжки, либонь, чи й не в когось із російських клясиків.

Як жив, поживав був собі у своїм маєтку великім колись оден поміщик. Теж десь ніби у серединній смузі Росії, може, також і в Мещерській стороні. Маєток великий, а поміщик один. Неожень­ба був, подруги благовірної при собі тобто іще не мав. Єви іще не мав, коротше. У глушині а в одиноцтві то такий туск часто охоп­лював сього поміщика, що аж він місця собі не знаходив. Особ­ливо у зимові білі засніжені періоди. Се як і граф наш Малинський Еммануель останній від одиноцтва все у Париж да в Париж у зимові періоди спрямовувавсь порозважаться. І власним літальним апаратом часто, як розказували. Чотири літніх теплих місяці тілько і перебував у наших поліських краях у маєтку своїм. Як напише потому через вісімдесят літ місцева газета.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка