Висока дивина світу барви І звуки хутора



Сторінка5/29
Дата конвертації26.12.2016
Розмір6.5 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29

У СВІТЛІ СПОГАДУ
Повість-есе
Бувають у житті такі якби запрограмовані пе­редбачу-
­ваності. Що коли із висоти сьогоднішнього дня погля-
нути, дивитись, то усе минуле наше, аж до най­дріб­ніших подій у нім, видиться, прогля­дується у суцільнім ланцюжку чіпко взаємопов’язаним, обумовленим закономірністю.

Але чи не про таку ось закономірність і Борис Пастернак писав, мав на увазі, коли, уражений інфарктом, власне життя про­глядував:

«Я оглядував своє життя і не знаходив у ньому нічого випад­ко­вого, але одну внутрішню закономірність, що готова була повто­ритись.

Сила цієї закономірності відчувалась і в настроях цих миттє­востей. Я радувався, що при влаштуванні у лікарню потрапив в загальне смертельне вариво переповненого важкими хворими лікарняного коридора уночі, і складав подяку Богові за те, що у Нього так підібрано сусідство міста за вікном і світла, і тіні, і життя, і за те, що Він учинив мене художником, щоби любити усі його форми і плакати над ними від торжества і радості». (Із листа Бориса Пастернака до Ольги Фрейденберг від 20 січня 1953 року).

А й і кожне людське життя якщо оглядувать, проглядувать по перебігу подій і стрічей, то як ці події у нім переплетені, взаємо­пов’язані, та розгорталися ніби за наперед запрограмованим сценарієм. Що кожен крок людини у нім мав бути саме таким, але не інакшим. Бо якби хоч один крок був інакшим, то це було би вже а зовсім інше життя, й інша доля.

Як і я собі пригадую. Коли у молодім літі 1956 року, іще на мрію, на ілюзію рожево життя тоді заповідалось, уперше приїхав до Київа. Та й сидів у похмурості дня на київськім вокзалі. І серед усіх численних, небачених досі, уперше забачених у молодому житті див великого міста як вирізнювало моє збуджено пульсуюче завважу­вання, що тут у великім числі особин заклопотано тов­п­лять­ся людські гурти. І у нас на хуторі люди збиралися у гурти, – якщо весілля, забава чи сход на бригаднім дворі на Пудварку. Але щоби отако безперервними потоками снували люди – такого мені бачить іще не доводилось, і таке не уявлялось навіть. І як прохо­дами та переходами на київськім вокзалі снували сюди-туди ушвидчено люди, то я усе вдивлявся у їхні лиця, видивляв їхні лиця, і мало не в кожному такому лиці усе бачилася мені, впізна­валась яка то знана зі школи знамени­тість. Оньо самий Сидір Ков­пак пішов, оньо Михайло Стельмах, оньо, може, Максим Рильсь­кий, чи й самий Павло Тичина. Бо це місто – і їхньої присутності у часі місце. А оньо чи й не самий Олек­сандер Кор­ній­чук. Сей мені тоді чомусь найбільше у кожнім переході являвся. Що аж сам подивовувався лукавенько. Що стільки Кор­нійчуків то уже не може буть, а й один – то хіба такий всюдисущий.

До відходу нашого поїзда іще залишався, бринів час, цілих півдня, і отой кореєць чи бурят, осочиною очка попрорізувані, що приєднався до гурту невідь ізвідки іще в райкомі комсомолу, викликавши у моїм серці нез’ясовне подивування, а кожна незвичність завжди кладе на наше серце подивування, раптом запропонував мені поїхати із ним удвох подивитись кіно. Се так модно було тоді, у 50-ті роки, кіно дивиться. Аби-но що, то й «пішли кіно подивиться». Тим паче, що кореєць чи бурят сей у великім місті орієнтувався вільно, як я на своїм хуторі.

І поїхали ми трамваєм чи тролейбусом. І було це не дуже далеко від вокзалу. І кінотеатр той називався іменем Чапаєва. Хіба таке забувається.

Потому ми сиділи у доволі просторій, затишній і розкішній подлук нашого сільського клюбу залі. А на сцену перед початком кіно вийшла з-за лаштунків убрана у все суцільно чорне співачка. Та й зачала співать. Вона співала «Ніч яка місячна...». Потому – «Як ми любились...» Може, і ще щось співала, але запам’яталося тільки це. А фільм не запам’ятався. Назва кінотеатру тільки також запам’яталась. Потому ми іще стояли на високім пагорбі і милу­вались краєвидами за Дніпром.

Але не побігла тоді іще моя думка, що місце оце таке поблизу стане потому на довгі роки місцем і мойого осідку. Передчуття, може, неусвідомлювано і виснуло надо мною, як проглядування долі. Що стануть ці пагорби, ці схили у центрі Київа для мене рідними і незамінними у світі.

У своєму житті я часто згадував те молоде літо 1956 року, коли надія іще окрилювала ілюзію. Якби на оглядини місця мойого майбутнього осідку приїхав.

І той день у ланцюжку подій в перебігу життя усе ясніше бачився мені непроминальним. Яке усе у цім житті, аж до най­дріб­ніших деталей, взаємопов’язане і закономірне, якщо із висоти пережитого поглянути да зіставити.

Хтось сказав був мені недавно, що у кінотеатрі імені Чапаєва для ветеранів безкоштовно кіно, старі фільми пускають, показують, ще й чаєм із бутербродом перед початком сеансу пригостити можуть. Як ветеран уже, а й за правом близькості я і пішов, подав­ся, порипався, попхався на початку цього літа до названого кінотеатру на ласкавизну.

– Так-так, – наче ввічливо зацікавлено зустріла адміністра­торка, ніби і я у цім житті іще щось значу, бо давно вже списаний. – І чаєм пригощаємо. І фільми показуємо. Але усе давні фільми. Довоєнні, воєнні фільми показуємо. Для вас же інтересно давні фільми подивиться? – запитально ізнов оглянула мене адміністра­торка, а й з виразом таким, ніби і я якийсь слід у цім життю зоставив, і ще щось значу.

Після павзи вже:

– Тільки доведеться зачекати аж до жовтня. До жовтня у нас – канікули.

– А співачка у чорному перед сеансом тепер не співає уже? – запитав я.

– Ні... – осміхнулася адміністраторка.

– А колись співала... – згадав я.

– То було колись. Було, та погуло...

На стіні будинку я прочитав: «Старейший детский кинотеатр г. Києва носит имя легендарного героя гражданской войны Василия Ивановича Чапаева с 1937 года».

Й ізнов спогадалось мені молоде літо 1956 року. І думка зринула, побігла та й розростатись зачала, думка про велику, незбагненну для нас силу взаємопов’язаності і закономірності у цім житті і в окремій людській долі. Як усе в ній пов’язане, припа­соване чіпко, якби наперед запрограмоване, якщо із висоти пере­житого, звершеного дивитись. Що ані кроку вліво, ані кроку вправо. «Крок вліво, крок вправо вважається... Зброю буде застосовано без попередження!» Навіть у такій невдалій, незвер­шеній, здавалося б, долі, як доля власна.

А вже інший спогад побіг да й розростається. Як я у свої шкільні чи й університетські вже роки, окрім заміток та нарисів, пробував і рецензії на нові книжки про радянську дійсність писати да розсилати їх по редакціях. За спрямуванням і пафосом писав я тії рецензії на взірець усіх тих, що у великім числі друкувалися тоді по всіх газетах та грубих журналах і зводилися в основному до переказу змісту рецензованої книжки. Під рубрикою «Критика і бібліографія» друкувалися вони. За такі рецензії тоді проплачу­вали відносно добре. У порівнянні із тим, що у часи теперішні за усілякове писання майже ніхто нічого не платить. Хоча усілякове писання, схоже, й тепер переслідується так само.

Одну таку свою рецензію я надіслав був до редакції журналу «Дніпро». Та й у скорім часі одержав відповідь, що мою рецензію, звісно, не надрукують. Не дивина. Бо подібних відповідей у своїй початкуючій практиці я одержував незчисленне число. Тим більше, на рецензію. Чомусь вважалося тоді, що сей жанр – привілей писак, які уже мають у своїм роді ім’я. Адже хоча рецензія і написана так само, за унормованим взірцем, а не кожна газета, тим паче журнал грубий надрукує її, коли не фігурує ім’я автора рецензії. Се відбилось тоді у мої свідомості твердо.

На яку книжку була написана тая моя рецензія до «Дніпра» і в чому полягав зміст від’ємної відповіді на неї – нічого з того не запам’яталося, не полишило й сліду у моїй свідомості. Запам’ята­лось тільки прізвище автора відповіді – І. Бойчак.

* * *


Уже в Київі перебуваючи, восени 1967 року я передрукував од руки писаний свій перший роман «Дорога до матері», мені допо­могли передрукувати, та й почав, став передавати рукопис із сла­бенькою надією, щоб видали чи надрукували де – до видав­ництва «Радянський письменник», до видавництва «Молодь», до журналів «Вітчизна» і «Дніпро». У редакції журналу «Дніпро» у ті чи приблизно ті роки завідував відділом прози Борис Олійник. Це потому він десь напише, здається, спогадуючи Григора Тю­тюн­ника. Як Григір приніс до «Дніпра» своє оповідання. Чи не «Маркіяна», либонь. А Борис Олійник узяв да й прочитав. Да як прочитав, то так і здав до друку, не виправляючи жодного слова. Що ізвідси також висновок напрошувався, висновувать можна було, ніби усе принесене автором до редакції неодмінно треба редагувати, виправлять.

Написалось – та й іще згадалось. Як у нас в редакції «Советс­кой Бухары» відповідальним секретарем був Льова Мишлянов. Так той не мав наймилішого собі заняття, як чужі матеріали виправлять. Сидить Льова у своїм кабінеті да знай в одне матеріа­ли виправляє. А позаяк частенько п’яненький сидів, що аж хи­тався, а все одно виправляв, редагував, то знаходилися такі зух­валь­ці, що й розігрували відповідального секретаря. Висмикне хтось такий зухвалець, рвучко зі столу з-над Льовиних очей папі­рець, а Льова тоді за інерцією по голому шклі ручкою водить, виправляє.

А оден літпрацівник сільськогосподарського відділу, старий зек у минулому, запротестував був:

– Ти для чого, Льово, усі мої матеріали виправляєш?!

На що Льова відреагував таким принциповим чином і мовив, ледве язиком повертаючи:

– Знаешь, Ванюша, у меня в Ленинграде был дядя, так тот самых честных и то правил. А ты старый зек, а хочешь штобы я тебя не правил…

Але така у ті часи побутувала практика. Мої недавні похо­деньки по літературних часописах засвідчили, потвердили, що ця практика у певній мірі і тепер процвітає.

І як лежав тоді, у 1967 році, цей мій великий рукопис у редакції журналу «Дніпро» десь навидоці, то одна працівниця редакції і запримітила його. Та й узяла із собою додому читать. Да й прочитала за три дні. А потім привселюдно у редакції стала дещо переказувать із прочитаного, яких я монстрів усіх там пона­зби­рував, а жодного позитивного іроя. Хоча з художнього боку, за її висловом, то роман і міг би бути. Іще ніби висловлювалась вона, що думала, враження таке у неї зосталося, ніби цей роман написав старець, котрий просидів у схроні десятки літ, а не молода тридцятилітня людина. Ось така реклама, а точніше, антиреклама одразу гостро зацікавила тоді, як переповідали мені потому очевидці, хіба що Івана Яремовича Бойчака, який на той час уже працював, здається, у відділі прози журналу. Він і узявся одразу за читання мого рукопису. Хоча про надрукування роману в журналі уже, звісно, не ішлося, не могло бути й мови.

Коли мені передали, переповіли тую таку ситуацію, то одразу і спогадалось: давно забута відповідь на мою рецензію і підпис під нею «І. Бойчак». І озаріння у зворушенні сильнім найшло на мене: справді, яке все у цім світі взаємопов’язане, що законо­мірність цих зв’язків якби очевидна і виявляється на кожному кроці нашого простування по життєвій ниві.

Із переказів я знав уже, що Іван Бойчак не просто працівник редакції журналу «Дніпро», а й прогресивний критик, літературо­знавець, не терпить графоманства, що так рясно процвітало тоді у дусі часу, рівно ж як і прихильник кожної художньої справжності. Людина не легкої, складної долі. Учасник війни. На фронті вияв­ляв хоробрість і героїзм. Ув однім бою у Криму, либонь, чи десь інде втратив ногу, і тепер пересувається з допомогою протеза.


Іще ізнов по якімсь часі одного, либонь, грудневого уже дня у видавництво «Молодь», де мене тоді тимчасово прилаштували референтом конкурсу, мене покликали до телефону.

Телефонував Іван Бойчак. Голос був для мене новий, незна­комий, а відчуття побігло і враження таке складалося, що наче гово­рить давно знакома і близька людина. Іван Яремович сказав, що прочитав мого романа і чекає на мене у редакції журналу «Дніпро».

Я одразу і спрямувавсь до добротного сірого дому на Хреща­тику, 6, де тоді містилась редакція журналу «Дніпро». У кабінеті сидів тільки один Іван Бойчак. Усі інші працівники або порозхо­дилися вже, або вони іще не прийшли.

На мене дивилось просте, похмуре наче, суворе, із виразними ознаками пережитого лице. Й печать того, що доводилось пере­жи­вать наразі, також була покладена на нім. Лице було також настільки пряме, відкрите, що а найменші перебіги фальші, легко­важности чи гарцювання лукавинок, як те не раз спостерігаємо в людських лицях, на нім просто виключалось. Що було воно важке, стомлене, і особливо в очах, у погляді якби містило усю ваготу пережитого власного, так і ваготу часу, у якім йому судилося перебувать. А коли почав, став говорить Іван Яремович, то ціле єство його уже випромінювало цілковиту прямоту і довіру – сі рідкісні якості, від дефіциту яких глибоко страждає сучасна людина і світ.

Розмова була простою і конкретною. Іван Яремович не розхвалював мого писання, як те звично трапляється у подібних випадках, коли силкуються довіру виявить, не критикував, між іншим, причепливо й прискіпливо за деталі, як таке також спосте­рігаємо у подібних випадках. Він говорив про діло. І у тім звучала особиста його зацікавленість. Що роман треба видати. А навіть ціною певних скорочень, вилучення із тексту окремих місць, які неможливо у сучасних умовах надрукувати. Про публікацію роману у журналі «Дніпро» мова і не йшлася, як про очевидну уже нереальність. Вирішено було і сказано мені, що Іван Бойчак переговорить із головним редактором видавництва «Молодь» та й напише позитивну закриту рецензію і рекомендуватиме названому видавництву роман до видання. У ті часи наявність такої закритої рецензії при виданні кожної книжки, а й взагалі при розглядові рукопису була обов’язковою. Інколи вимагались і дві чи аж три рецензії, залежно від того, яка складалась ситуація і атмосфера навколо рукопису. А книжка так і не виходила, зарізу­вали. Але видавництво «Молодь» тоді іще вважалося ніби прогре­сив­ним, демократичним якби по-сучасному, що інколи щось таке у нім можна було надрукувати, видати. Щоправда, видане таке одразу і потрапляло на очі начальства, да й починалися розноси із боку комсомольських та партійних органів. Розносили і автора, що написав, і видавництво, що написане у друк прийняло да видало. Подумати тільки. Як уважно і прискіпливо тоді читали. І час десь знаходився. А тепер, схоже, що ніхто написаного і читать не хоче, і видавать. Воно, може, десь і теперішнє написане фіксу­ється пильненько, тілько потаємно, уже для справи тілько, щоби берегти вічно, «хранить вечно», чи знищувать, спалювать рапто­во. Яка чия доля. У всякого своя доля…

Іще потому, того разу, чи, здається, котрогось іншого уже разу Іван Бойчак завів мову, говорив про те, що ми майже земляки, родом кожний тобто із сусідніх суміжних областей – я із Рівненсь­кої, а він – із Хмельницької. Се тепер так здається, як їдеш через Славуту, то ніби один простір піднебесний. А до 1939 року наші терени розділяв кордон, як кордон між сходом і заходом. І був ніби такий випадок. Що як у 1933-му році східні терени України поразив голод, то десь у районі Корця чи поблизу брати із Захід­ньої України уночі потаємно через кордон, тоді він іще не був так міцно укріплений, переносили зерно, борошно й інші продукти. Але уранці усе те опинялося ізнов по сей бік кордону. Мовляв, ми ситі, і вашого не потребуємо.

Про цей такий випадок мені потому іще хтось розповідав, здається.

Це нам тепер так лехко о тім розмишлять і говорить, як дозволено стало, а у 1967-му році щоб так мислити і так говорить, то треба було мати прямоту і незалежність поглядів, за які у ті часи складалася уже висока ціна. А наразі – то і довіру. Саме оці якості мого рецензента так упевнювали мене в житті у той важ­кий період мого існування у зависанні над безоднею світу. А серце зігрівали теплом. Це дуже промовисто, коли похмура і сувора на вигляд людина зігріває наше серце теплом.

Ми не стали і не були друзями у тому класичному розумінні, як про те звичне прийнято говорить і спогадувать. А й до різних вікових поколінь ми належали. Вік Івана Бойчака під ту пору наближався до п’ятдесяти, а вік мій ледве добігав до тридця­ти­літ­ньої відмітки. Але моя зустріч з І. Бойчаком належить до тих зустрічей, які рідкісні на життєвій ниві і вважаються незабутніми. А його присутність аж дотепер, уже на схилі й мого віку осяває моє вбоге на людське спілкування, але повне розчарувань життя й підтримує, живить мою віру в людину. Не дає заломлюватись.

Пам’ятаю, стояв морозяний, білий, аж іскристий зимовий день, що не оно сніг іскрився, а цілий світ іскрився ув очах, коли я зайшов за попередньою домовленістю з приводу тієї ж, здається, рецензії у Бойчакове помешкання на першому поверсі «хрущовки» біля Лук’янівського ринку. У кімнаті світло денне було, стояло стишене, але все одно дуже ясне. Що аж звичні тіни по кутках випрозорились і якби пощезали. Іван Яремович був у домашній обстановці, і моя перша думка одразу побігла, потекла, як же не просто, але важко часто було цій людині, обмеженій у пересуван­ні, робити свій кожний крок, рухатись крізь життя упродовж десятиліть. Але ми правдивої ціни тому і не складаємо. Рівно ж як і не складаємо щоденно подяки Творцеві за повноту благодаті, дарованої від природи.

А Іван Яремович одразу і навпрошки:

– А я вам руки не подам…

– Чому б то? – подивувався я, але одразу й усміх зродився.

– А тому, що у мене грип… – скоренько і роз’яснив Іван Яремович. – Отож, про діло – та й бувайте здорові!

Я і скорився волі господаря дому, пам’ятаючи, що гість не має бути вищим і повноважнішим за господаря.

Потому я розказав був про той епізод одному своєму сільсь­кому доброзичливцеві, який також обмежений був у пересуванні, а до нього узимку часто коли навідуються грипуючі знакомі, довго засиджуються, кашляють, і залишають по собі грип, і нагадати, випровадити не виходить, в такій окресленій ситуації кожен гість он як побажаний, – але до того терпеливця, до усіх його проблем додається іще одне, що її можливе було і уникнути. Вислухав сей мій сільський приятель мою розповідь про стрічу з Іваном Бойчаком та й сказав, промовив у глибокій задумі:

– О! То Людина із великої букви! То дуже інтелігентна людина!!!

А і я потому як часто, а й тепер коли у приміщеннях служ­бових, у транспорті, у місцях людних у пік грипу взимку спосте­рігаю, завважую голосне надривне бухикання грипуючих, так за розмишлянням про ймовірну їх тут присутність і побіжить, зрине із моєї свідомості отой давній уже епізод. І теплінь неймовірна ізнов огорне моє серце. А думка все о тім – які ми є у цім земнім житті. І як утікає од нас хвилями любов. Нехай і в часі, коли любов багатьох уже охолола, бо розбуяло беззаконня.

А іще крізь просторовість потьмянілої неозначености уже бринить, пульсує та й вирізнювано прояснюється у моїй свідо­мості, як острівець, уцілий спогад із літа 1969 року. Як земне опертя уже вислизало із-під моїх стіп да й потавало у прірву бездонну. Й несила було мені на поверхні життя утриматься. І в такім от глибокім депресійнім пригніченні блукав я безцільно цілими днями київськими вулицями, місця й прихистку для своєї душі не знаходячи. І на ніч не було мені прихистку у буквальному розумінні. Що година мені роками видавалася, тягнулася так довго, а день, а ніч – як ціла вічність.

І от одного такого яскравого сонячного дня, яскравість іскри­лася й іще посилювала мою безвихідь, позустрів я на Володи­мирській гірці одну літературну кумпанію. Що були там і Василь Стус, і Григір Тютюнник, і ще оден поет, нардеп нині. Із усіх інших подій того важкого, либонь, чи не найважчого для мене року, які безслідно якби затьмарилися, пощезли невідтворювано зі свідо­мості, запам’яталося проте мені, як Григір Тютюнник розраював мене тоді у життєствердності. «А ми не маєм пропадати». Ще потому ми заходили в одну із винних точок на Великій Жито­мирській і пили вино. Василь Стус тоді пив-не пив, пригубив тільки, а як ми на вулицю вийшли, то й віддалився од кумпанії у своїх намірах і справах. Кумпанія ж продовжувала свій хід до Львівської площі й далі. І я за нею – хвостиком. Куди люди – туди я. А все одно час тектиме скоріше і не так болісно. Аж поки не опинились ми на Лук’янівці. Да й зайшли до знайомого мені помешкання Івана Яремовича Бойчака. І я вдруге побачив хазяїна дому у розслабленій домашній ситуації. Та й навіть крізь густу відстороненість од світу і його проблем а зринула та й запульсу­вала ізнов все та ж думка: «А як же і цій людині нелегко нести через десятиліття своє земне перетривання».

Але перед тим який виразний відбиток поклався із року 1968-го, що навіть істотне поруйнування моєї свідомості не витравило, не стерло його цілковито.

Спланована акція у полюванні на думку і взагалі на людські мізки розгорталася широким планом, починаючи із провінцій і аж до центра. Тобто що у провінціях виключалось а найменше пульсування вільної думки, там за такі речі кара була незагайною і високою, тоді як у центрі на слабеньке пульсування ліберальної думки іще могли дивитись крізь пальці. Переслідували ніби політичну думку, а полювали усамперед за найменшою навіть художньою справжністю.

Глибина і витонченість того неймовірного в історії тиснення на людську особистість пропорційно визначалась глибиною про­вінції. А все одно як розкошувала, на якім піднесенні перебувала тоді моя молода душа у Київі після обласного міста, де зацько­ваність досягла апогею. Що й бездомів’я якби не відчувалось, згладжувалось. Якщо не кожного дня, то принаймні кожного тиж­ня випадали, улаштовувались вечори, на яких напіввільне слово іще з душі пробивалося, зринало з вуст і звучало. І це кожне живе дихання, що в нім поклик волі іще не згас цілковито, окрилювало, утримувало в надії. Принаймні дія усесвітового туску в настроях якби уповільнювалася.

Тимчасова праця у видавництві зоставляла мені іще досить вільного часу, щоби я міг кожного дня порозкошувати в академічній бібліотеці. Ах, яка се тоді була розкіш для моєї душі під високими стелями старої Публічної бібліотеки гортати дореволюційні видання, що їх не в кожній бібліотеці тобі подадуть. Як пестливо любляче ловив позір мій літери ізниклого уже царського алфавіту з отим гінким високи «ять» (ъ) мало не в кожному слові, а що в рядку кожному, – то це неодмінно. І як клалися на моє молоде, хоч і полишене уже надій та ілюзій («На цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил»), але не позоставлене цілковито іще емоцій серце ті давні томи і Ніцше, і Шопенгауера, і Кнута Гамсуна, і книга «Стать і характер» Отто Вейнингера, що раптом випадково натрапила мені на очі в каталозі, і праці з психології художньої творчості професора Веселовського. Усе воно сприймалося як першовідкриття. І усе те бриніло у моїм молодім серці як поезія. А воно усе і було поезією вільної думки.

Ах, яке це було високе розкошування моєї душі у стінах старої Публічної бібліотеки побіля знаменитих червоних стін, а незва­жа­ючи ні на віщо! До пізнього вечора часто, до останнього поперед­жувального дзвоника. Що перетривання тих розкошів продов­жу­валося і потому, у пошуках найубогішого прихистку у великім місті.

А в залі періодики можна було погортати і нові числа журналу «Дукля». Звісно, щодо вільності розпросторювання і лету думки то не сягало се видання врівень з отими дореволюційними. Дух стримування і внутрішнього самоцензурування згладжувального все одно світився, струменів зі сторінок і цієї «Дуклі». Але й од наших видань уже відійшла вона, віддалилася. Як подивовано радісно було мені дивиться, розглядувать і перечитувать публі­кації Григора Тютюнника і Євгена Сверстюка із їхніми фотопор­третами. Що ніби усе узаконене і унормоване, як і належиться, як має буть. І ніби ні в чім і не бувало.

А як у білій засніженості одного дня іскристе соняшне світло нагадало про весну, весна світла, то й до нас дійшло, проникло у просторі через ближні кордони й діткнулося нашої свідомості струменіння молодої празької весни. Ах, се солодке слово Lieberti (свобода), і незрівнянні пахощі його! Молодий іще відносно Олександер Дубчек. Се як у зіставлюванні із ким, то молодий, із членом нашого Політбюро у зіставлюванні, наприклад, а якщо у зіставлюванні із натуральним молодиком, то уже і в літах. І ся така заманлива ідея соціялізму із людським лицем, із обличчям людським – не крокодилячим. Що вид його, вигляд, лице, як і у людини лице, а не як роззявлена пащека крокодила. Як вони були на березі Нілу чи на іншім якімсь березі у джунглях повсідалися, роти, пащеки свої пороззявлювали та й ждуть, щоби проковтнути кого. А тут раптом людське лице, тихе і сумирне навіть. Чи ж не дивина усесвітова, чи ж не виняток і в історії нечуваних метамор­фоз. Але ж як звабливо манливо діяло усе те на кожне живе дихання, іще спроможне до самоусвідомлення; події, що під боком у нас на сусідніх теренах розгорталися, як цілющий бальзам, і у нас воскрешали, оживлювали не одну пониклу ілюзію. І моє серце затріпотіло, заносилось ушвидчено у неясних щемких передчуттях, немовби не вмерла іще цілковито надія, і немовби це не мені погрозливо пророкували, допитуючи, що ані мені, ані діткам моїм, ані унукам, ані правнукам, ані праправнукам уже просвітної житки не бачити, вовік не бачити, і нема уже усім нам прощення ані на цім світі, ані на світі тім. І раптом – подумати тільки! – соціялізм із людським лицем. Що до нього і підступитись можна, і мало не погладити можна запанібрата. Аяк. А то тілько він усе до кожного живого дихання підступавсь, не церемонячись. Се як дядько наш Михаїл розказував був. Що збунтований люд уподібнюється до схарапудженого коня, що розгулявся на просторах та й ірже. І щоби підступитись до нього, то треба нар­ва­ти конюшини жменьку, у руках нести та й «косю-косю!». А як обм’якне кінь, як у теплих хвилях упокориться напруження його, то й підступай із конюшиною у руці тихенько, да й накидай вуз­дечку. Так і нарід той збунтований, до нього тільки лесками, обіцянками тільки (і землі, і волі, і фабрик, і заводів) підступитись можна. А вже як підступивсь, то й накидай оброть на шию, гарапника у руки. Да й «вйо!» – міліон наліво, міліон направо.

А тут тобі – соціялізм із людським лицем. Подумати тільки. Диво дивнеє. Що хочеш, те й пиши. І надрукують. А хоч в газеті, а хоч в журналі, а хоч і у книжці окремій, якщо багато написав і на те уклалося. А хоч правду напиши, а хоч напівправду, а якщо і вигадку також – то і так можна. Звісно, коли це не про груші на вербі, але про золоті яблука, наприклад. Що про них ніби і Гоголь згадував у тім висловлюванні, що можна писати про яблуню із золотими яблуками, але не можна писати про груші на вербі.

Аж дух і мені було перехопило від щемких передчуттів у якімсь моменті, коли процвітала празька весна, од струменіння ізвідти а ніби волі. Що от і соціялізм існує поряд, невтеклий він, і воля для думки, для вислову, для друку настала. Се ж бо зовсім не те, що під сучасну пору маємо, коли і соціялізм ніби ізник, постсоціялізм ніби настав, а воля на горизонті тілько мріє, особливо ж що до друку, бо паперу нема. А й що від руки написане, то викрадають.

Але так первісно заманливим було те віяння хіба що в перших днях празької весни. Бо як процвітать тільки ясно рожево зачала десь там тая нова весна, якби відлуння весни європейських народів, а не те щоби й розбуювать уже, так повіви вітру холодного із однієї із північних східно столиць так і дмухнули, прогресуюче наростаючи. І це навіювало у людські душі тривогу. Весна тривоги нашої. Я так уважно стежив тоді за кожним числом і московської «Правды», і московської «Литературной газеты», де маленькі репліки щодо празької якби уже вільної преси день через день змінювалися розлогими аналітичними статтями нащот того, до чого ж це і призведе. І якщо так, то перспектива удалині простору, у тунелі тьмяніла. Як те можна було висновувать із давнішої і близької історії. Й на серце моє клався смугами, хвилеподібно пульсуючи, страх. «Все на світі нагородиться, іно страх ніколи». А ще й перед іншим аксіоматичним, що доведень не потребувало, зупинилося розмишляння моє: «Москва слезам не верит».

Написалось – і знов ізгадалось. Але це далеко потому і потому, через цілі десятиліття уже, одного спекотного дня улітку 1999 року я навідався до родичів у село, а там сестрині унуки гралися іще з одним дев’ятилітнім хлопчиком Максимом, що приїхав на кані­кули до своєї бабусі аж із самої Москви. Да й поспитавсь я того Максима а цілком розважливо:

– От ти, Максиме, корінний, можна сказать, москвич. Чув я від людей, але чи правда, не знаю. Чув я від людей, що «Москва слезам не верит». А от чи правда – не знаю.

Тут Максимове лице набрало цілком серйозного вигляду, і цілком серйозно відповів він:

– Да. Москва слезам не верит…

– А чому? – тут же й позустрічне запитаннячко спрямував я.

Максим тільки плечима стенув. Не знаю, мовляв. І скільки я не допитувавсь причини, хлопчик так і не відповів визначеніш. І тоді я від протилежного іще запитаннячко спрямував:

– А, може, може, Москва сльозам вірить?

– А нет. Нет. Не верит. – Тут же категорично відповів хлопчик і заперечливо захитав головою.

А коли й один унук сестрин поспитався Максима, що то воно означає «Москва слезам не верит», то хлопчик відповів для нього, лукавенько посміхаючись, «А это кино такое есть», але не для мене. На мене тільки скісний погляд крадьки метнув, кинув. І усміхнувся загадково.

А коли потому ізнову котрогось дня того ж літа я навідався до своїх родичів у село, і йшов гулицею, наближався до хати, то мене запримітили хлопчики, сестрині унуки, та й бігли мені навстріч. І Максимко-москвич із ними біг. І в якімсь моменті наближення до мене Максимко випередив сих хлопчиків, да й перед самим лицем моїм став вигукувать:

– А Москва слезам не верит… Москва слезам не верит…

Я заусміхався. І Максимко сміється. А я кажу:

– А, може, вірить…

– Нет, не верит… – завертів заперечливо головою хлопчик, і усмішка враз ізбігла з його лиця, а натомість насунулася на нього тінь похмурости, що дитинному виразові обличчя не властива. Й зостановився у моменті хлопчик. Що якби задума нагорнулася із простору, оповила цілковито його і зостановила, скувала хваць­кий юний рух.

Іще, пам’ятаю, як сестра мені розказувала. У перших колгоспних роках те діялося. Занедужала сильно котрась дитина їхня. Хлопчик. Да й бігала вона шукать, щоб чим до лікарні завезти. І на путі своїм одразу й позустріла хурнеля із підводою Гриця Рахманного. Да й стала його слізно просить, щоби й тут же відвіз хлопчика до лікарні. А Гриць і віднікуваться став, що й дозволу нема, і що йому наказано гинші роботи робити. Сестра у плач:

– Да змилуйся, чоловіче добрий…

А Гриць Рахманний тільки й одрубав укінці:

– А плач – не плач – Москва слєзам не вєріть…

Цвйохнув батогом – оно колеса заклекотіли. А все одно одне одного колесо не догонить.

Але завжди, часто як о тім річ заходила, то й казала сестра цілком доконано однозначно:

– А я то вже знаю, що таке «Москва сльозам не вірить»…

І знов укотре уже переповідала тую давню притичину. Й мотив доконаного всеохоплюючого досвіду виразно бринів у її словах.

Нам то лехко тепер розсуждать по перебігу подій і на схилі віку, а у ті молоді літа яку холодну тривогу навіювала кожна публікація про празьку весну у московській періодиці.

Перед зором моїм картина із 22 травня 1968 року. Біля пам’ят­ника Шевченкові навпроти університету зібрався гурт. Але похмурість холодна поклалась доокруги. Калина цвіте. Десь весна празька квітне, розбуює, а ми похмурістю холодною оповиті. Подумав був я. А затим й інша думка побігла, коли лиця присутніх у похмурості неба став розглядувать: «Да тут удвічі чи й утрічі більше тих, котрі стежать, аніж тих, що за ними стежать». А так воно і має буть у нашій реальності.

Холодна похмурість розсіювала, посилювала в душах тривогу. До двохрічної служби були покликані офіцери-резервісти, яким іще не виповнилося тридцять років. Й мене викликали, але не взяли, бо під ту пору якраз і виповнилося мені тридцять років. Але чи повезло мені уперше у житті чи не повезло, – то це і сказати тепер важко по перебігу десятиліть.

У те повне душевної напруги літо я інколи зустрічав ви­падком Івана Яремовича Бойчака. В основному у редакції жур­налу «Дніпро» на Хрещатику. Пригадую, як одна колишня студентка Харківського університету спогадувала про своє навчання там у передвоєнні роки. Викладачів спогадувала, а серед них – і Юрія Шевельова, який він яскравий вигляд тоді мав, що тії студентки усі поза очі у нього закохувалися, а потому зрадником виявився.

– А чому зрадником, – раптом спокійно, як ні в чім не бувало, зреагував Іван Яремович. – Але, видно, добре в душу впеклися…

Се тепер нам так лехко розсуджать, як дозволено, усе Юрій Шевельов, да усе Юрій Шерех, да на авторитет його посилаться, а спитати б, то де тії одважливці тоді були, що на авторитет уче­ного за кождим словом нині посилаються.

Іще пам’ятаю, із розповідей уже очевидців, переказували, як слідство приходило, навідувалося, що то з’ясовувать нащот рукопису Михайла Осадчого, який ніби надійшов до редакції. І як вільно та гідно розмовляв Іван Яремович із тими слідчими, викликаючи подивування в усіх присутніх своєю сміливістю.

Іще дуже виразно із того неспокійного літа пам’ятаю пожнив­ний день 22 серпня 1968 року, коли радянські війська увійшли, уступили в Чехословаччину. І я стояв на бульварі Шевченка, а передо мною унизу – Бессарабський ринок, і далі угору виступали давні будинки старого Київа. Потьмарена світовою новиною краса. Моя думка пульсувала ушвидчено. Й молодецьке зухвальство бунтівне зроджувала. Вийти ось на велелюддя да й на увесь голос промовити, сказать, закликать, щоб припинились війни і окупації. Але що за тим?! Тут же й стримуюча думка зродилась та й побігла. Куди мені слабосильному на одважливе слово правди спрямуваться. Уже й розсудок запрацював розваж­ливо наче, стримуючи й упокорюючи спалах миттєвої одчай­душності. А який результат і які будуть наслідки?! І пострашивсь я своєї тієї першої думки. Та й невідомий сховавсь у натовпі.

А як котрогось то із тих ближніх днів зайшов я до редакції журналу «Дніпро», то й тільки мови було уже, що про цюю світову новину. Хтось розказував, як оден наш офіцер-резервіст, дійшовши чехословацького кордону, зірвав із пліч своїх лейтенантські чи й капітанські навіть погони із зірочками та й сказав: «А я окупантом на чужу землю не ступлю!» І світило попереду тому офіцерові аж цілих ніби п’ятнадцять років. Мовчанка багатозначна різноряд­на залягла. І промовив, сказав тілько Іван Яремович:

– Ну, й правильно зробив!

Іще щось подібне сказав був, говорив тоді у ті дні, як пригадую, Григір Тютюнник у видавництві «Молодь», як тую світову подію там також жваво, але у пригніченім настрою обговорювали, й жінка котрась, що чеську й словацьку мови знала, переповідала зміст почутих із-за бар’єрів радіопередач, які прохальні, благальні інтонації звучали у них.

Се знову ж таки із висоти сьогоднішнього дня, коли і те казать дозволено ніби, не каратимуть допоки, то легко нам о тім розмиш­лять і говорить, але якщо спогадом і уявно у той давній уже час пе­ре­нестисть, то одне слово правди, мовлене привселюдно, часто наражало людину на небезпеку, на кару, але й водночас вважалося високим подвижництвом, бо уже вирізнювало таку особину із натовпу. Але чи не отакі саме особини, їхній одчайдуш­ний чин утримували нас від остаточного падіння й цілковитої нівеляції. Й сама свідомість того, що вони такі є серед нас, багато важила. Адже про події, що розгорталися, тогді вимагалося говорити тілько схвально, яке усе це правильне, хоробре да ге­ройське. Що ніби й не мріло удалині сяєво соціялізму із людським лицем – не крокодилячим. А у війни яке лице?! Се ж, здається, і книжку хтось таку написав був «Лице війни». Хтось із сусідів наших ближніх, із білоруських, чи не либонь.

У кінці серпня 1968 року я навідався у свої рідні краї і дізнався, що попередньо тут були мобілізували усіх резервістів, котрі молодші, навіть тих, що в армії не служили і не здатні були до стройової служби, навіть Петра низькорослого клишоногого забрали. А на Посьолку у Дежуковім Михтодьовім дворі (колись його предки були просто Жуками, а оте «де» приволік із Франції, із Парижу самого, може, якийсь прадід, що із козаками там на постої стояв; але вимовлялося і писалося воно уже у нас на однім подиху, суцільно, якби уже й не Жук – а не як оте «Антуан де Сент Екзюпері» чи навіть «де Голь») зібрався гурт односельців у нових кальошах і нових рябих чорно-червоних сорочках. І казав Михтодь до побратимів своїх по пляшці:

– От як добре ізробили, що в Чехію увійшли. Бо не увійшли б ми, то за тридцять секунд там уже були б німці. Що то значить, на тридцять секунд не запізниться. Ах, як добре ізробили, що в Чехію увійшли…

Побратими схвально піддакували котрі, а котрі німували.

Але се оманливо часто нам здається, що завжди поодинокий голос правди посеред суцільного німування звучить намарне, як голос волаючого у пустелі. Він а крізь зневагу і насміх невидимо добувається до людських сердець і чинить дію, і заставляє душу працювати у моменті. Душа зобов’язана трудиться. Та іще виразніш, ясніш і повнозначніш з’ясовуються результати цієї дії у часовім просторі, у вимірах і присудах історії. Бо ніщо не щезає у цім світі безслідно, і ніщо, а найменше живе дихання, не пере­ходить проминально. Усе завважується оком світовим. І немає нічого потаємного, що би не стало явним.

* * *

Востаннє я бачив Івана Яремовича Бойчака у п’ятницю глибокої похмурої осени 1972 року, друга хвиля арештів творчої інтелігенції уже пронеслася над нашими головами, якби ураган пронісся. Се було у тій же редакції журналу «Дніпро». Запам’я­талося, як він стояв у коридорі, коли ми прощалися. У моїм єстві а навіть і не забриніло якесь таке передчуття.



А у понеділок і чутка до моїх вух донеслася, сказав хтось, що Івана Бойчака уже нема серед живих. Не повірилось спершу, як то звичне буває у подібних випадках, у ситуаціях. Чи, вірніш, свідомість наша іще не увійшла у зіткнення з новою реальністю, не освоїлася в ній. А затим і припущення знакоме побігло. І не дивина. Адже двадцяте століття у своїх химеріях наклало на нашу свідомість таку похмуру пульсуючу печать, що мало не кожна раптова смерть видиться нам загадковою. Але, може, воно так і є насправді. Тінь терориста, що зависла над двадцятим століттям, – це не завжди впізнаванна і видима тінь.

Через цілі десятиліття а як виразно символічно стоїть перед моїм зором картина того вбогого похорону, уже згадувана при­нагідно в інших місцях.

Коротке прощання у помешканні небіжчика на Лук’янівці. Усе поодинокі люди. Поодинокі родичі, поодинокі працівники редакції, поодинокі представники від Спілки.

Іще менший гурт стоїть над домовиною на цвинтарі. Такий вбогий похорон випадає рідко, але випадає. Із прощальним словом виступає літній представник від Спілки. Про небіжчика прийнято говорити тільки похвальне, і сей говорить також скупе похвальне.

Низькі небеса налягають над місцем пронизливою прохо­лодною пізньоосінньою похмурістю. Як прощальний знак, як передчуття зимової білості. Гайвороння сідає на горбики свіжої землі, але тут же й злітає, крячучи. Ізнов: «З криком сів на груди ворон, чорний ворон-птах». А ніби й не плаче ніхто. І тут підходять дві бабусі, наймані голосільниці, де і взялися. Плач на замовлення. Оден поет, учасник процесії подає їм якогось карбованця.

– Ім’я, ім’я? – ще перепитує одна з бабусь.

– Іван.

І зачинають голосить. А з віч моїх скапнула сльоза. Одна, друга. Да так і полилися. Природні.



* * *

Що ж до тієї закритої рецензії І. Бойчака на мій перший роман «Дорога до матері» і самого роману, то, звісно, що під тую пору названий твір не вийшов, не побачив світу, і моя літературна доля не склалася, не відбулася. І не в тім провина критика. Причина – в суспільно-політичних деформаціях, що стримували, гальмували, в однобічне лиш вульгарно-соціологічне русло спрямовували літературний процес.

Але та перша рецензія на перший мій твір більшого обсягу власне для мене мала від самого початку, а й потому через цілі десятиліття аж дотепер має велике неоціненне значення. Коли подаєш на суд свій перший опус, то бринять у тобі, а й не позбути­ся того відчуття ніколи, сумніви, чи за свою справу взявся, і чи це серйозно, насправжки. До літературної праці як незручно завжди признаваться. Ах, далебі як простіше признаваться до своєї праці, скажімо, шевцеві, мулярові чи столярові. Міркую от собі. Але то, може, нам тільки здається так.

Пафос, тон тієї давньої рецензії І. Бойчака був поважний. Вона переконливо упевнювала мене у серйозному, відповідальному ставленні до літературної праці. Мені радісно й зворушливо було від того, що поважний критик пише про твій опус, як про щось варте уваги. Нехай і не видруковане воно в газеті чи журналі, тілько на машинці віддруковане, а все ж. Да й в газетах чи жур­налах друкують рецензії уже на видані книжки. А моя тілько на машинці також передрукована за 90 карбованців.

Тая давня рецензія І. Бойчака і зараз передо мною. Пожовклі від часу за десятиліття сторінки. Часи змінилися, і багато чого зміни­лося в наших поглядах на мистецьку штуку, як змінилася і сама суспільно-політична ситуація. Да й мистецька штука – се річ така, що її можна розглядувати, проглядувати з різних боків і з різних точок зору. Але як зворушливо мені і тепер перечитувати ці пожовклі сторінки рецензії І. Бойчака, яке молоде зворушення кладеться на серце ізнов:

«Роман А. Кондратюка «Дорога до матері» (до речі, перший твір молодого автора) є серйозною і грунтовною заявкою на цікавий і глибокий твір про формування одного з представників того покоління, якому нині 25–30 років, тобто того покоління, активне духовне становлення якого припадає на 50-ті і 60-ті роки. Мабуть, нема потреби казати, що то були за часи – кожен їх пам’ятає, тим більше, що вони найтісніше пов’язані з нинішніми. Завдання, поставлене автором перед собою, надзвичайно складне і відповідальне. І вже те, що він узявся його розв’язати, багато про що говорить. Але головне тут не стільки в тому, що взявся, скільки у тому, як узявся: чи підходить він до життя як художник, тобто показує дійсність саме такою, якою вона є, без будь-яких проміжних опосередкувань її, без просіювання її крізь сита тих чи тих тез, положень, догм, хай навіть і загалом правиль­них (вірніше: не загалом правильних, бо «загалом» правильних нема, а правильні лише для певного часу, періоду, явища, проте ними, уже такими, що «перевірені життям» – старим, колишнім, того життя вже нема, якому вони могли відповідати і яким вони «перевірялись», – орудують і далі, хоч вони, ті положення чи догми, вже не відповідають новій дійсності), чи він підходить до життя як ілюстратор (ремісник, графоман), тобто підганяє дійсність під ті чи інші тези чи догми. Це дуже важливе питання, більше того: мабуть, найважливіше при визначенні – справжній художник в літературу іде чи чергова підробка під нього, ерзац, незалежно від того, в якій мірі він оволодів майстерністю живописання. Зрозуміло, цим я не хочу применшити значення майстерності живописання словом, без неї немає письменника, але мені здається, коли в автора є природнє бачення справжнього життя і він прагне показати його саме таким, яким воно є, пере­боровши тиск усталених понять та уявлень про нього, пекельна робота, котра під силу тільки справжнім талантам, то оволодіти майстерністю він здатний… Тут я хотів би наголосити на останньому: перед нами автор серйозний, вдумливий, з відчут­тям і розумінням життя справжнього, не догматизованого».

Мало сказати, що ці судження поважного критика виявилися справжньою підтримкою у моїй несмілій причетності до худож­нього світу. Їхнє значення важко переоцінити у контексті моєї подальшої життєвої долі, коли я був відлучений як від літератур­ного процесу, так і від праці за фахом. Се може зрозуміть тільки той, хто пережив моменти суспільного а і будь-якого відторгнення, коли, буває, маленька допомога чи підтримка а як багато важать. Що без них а й чи утрималися б ми у своїх поглядах на речі і на світ, чи й зберегли би первісність відчуття і переживання сього світу, чи й би не заломилися у своїй вірі в людину. Се дуже делікатне питання, і над ним ми маємо повсякчас розмишляти.

В окресленій ситуації проте іще тривали мої клопоти і похо­деньки по видавництвах щодо видання роману, і не тільки тому, що промінь надії іще не погас цілковито, але просто, може, уже за інерцією. І мав я десь біля десяти рецензій на свій рукопис. І всі вони були від’ємними. На взірець ось такої:

«У темному, вульгарному, жорстокому, фарисейському, спо­живацькому, аморальному оточенні животіє людина (герой), яка на кожному кроці бачить зло, несправедливість і т. ін., терпить від конкретних носіїв цього зла і не має іншого захисту, крім рефлексії. Справжній паноптикум у книзі: нездари, злодії, п’яниці, лицеміри, дурні. Проституйовані особи, колективи, ідеї, вчинки. Жодного просвітку… Може, хоч герой – світла людина, «промінь світла в темному царстві»? Ні, він маленький, хворобливий, замучений самоаналізом чоловічок. Його духовний стриптиз, розтягнений на 500 сторінок, викликає нудоту й огиду…»

І далі: «А. Кондратюку треба докорінно переглянути ідейно-творчі засади».

Мене особисто звинувачували у всіх тих вадах і гріхах, що їх несли ніби у собі герої мого твору. Більше того, до мене вистав­лялись претензії, що це ніби я зумисне, із підступом невідь і яким узяв та й понаписував на тих героїв свого твору усе тілько нега­тивне, зачепив їх, а от чіпати їх якраз і не треба було. Се марне було авторові пояснити у такім разі, що ніякі підступні заміри, окрім любові до світу, не керували ним у моментах написання цього твору. Повірте, се дуже важко. Але окрім душевного знічення, це викликало також і зрозумілий внутрішній протест. І я був одважився і написав такого роз’яснювального листа, що і самого Михаїла Шолохова, мовляв, уже не звинувачують у вадах та гріхах героїв його творів. Да й спрямував цього такого листа до керівництва Спілки і в ЦК КПУ із проханням допомогти мені видати сей твір. Був це, здається, уже 1971-й рік.

Але мій лист зостався там «без послєдствія». Тобто відповіді на нього я не одержав. Й реакції явної ніякої ніби не було. Реакція то, може, і була, але потаємна, – і я її міг відчути також опосе­редковано.

З такими от мірками підступалися тоді до кожного літератур­ного твору, до усілякої художньої справжності. І на такім рівні трималося тогочасне літературознавство. А відлуння того періоду густо пронизує і наш теперішній часовий простір, потужно стримуючи розвій природнього літературного процесу.

Се справді важко переоцінити, як допомагала мені утриму­ватися в усі ті роки і десятиліття Бойчакова рецензія, одна проти усіх багатьох, яка своїм розважливим упевнюючим пафосом упевнювала мою віру в людину, віру в неперебутність художньої творчості, у її благородну дію на суспільство і окремішню людську особистість.

І сяєво правдивого слова невидимо опромінювало мене і в найтяжчі моменти життя, утримуючи цілу сутність мою, щоби не зало­митися. «Як много важить слово». Аяк. Особливо вчасно сказане слово правди. Ми тільки не завжди замислюємося над тим, і не завжди складаємо тому правдиву ціну.

Правдиве слово завжди переживає того, із чиїх вуст воно вихопилося, пролунало. Із глибини віків звучать, промовляють до нас слова, доносять до нас зміст істини, заставляючи нас за­мис­ли­тись, закликаючи зупинити свій фальшивий крок у власнім прямуванні. Хоча ми до того і не прислухаємося.

* * *

Як пішов із життя Іван Яремович Бойчак, як не стало його серед нас, то розійшлася, і мого усвідомлювання діткнулась, чутка, новина, що ніби московська газета «Комсомольская правда» надрукувала статтю, у якій розповідається про ратні подвиги на­шого Бойчака. Як він у війну, либонь, на Малій землі чи десь інде виявляв чудеса героїзму, там стратив ногу. Що мав він аж два­надцять бойових нагород, усе високі ордени та медалі.



Й ся тема Бойчакового героїзму у теє воєнне лихоліття розгор­талася потому та й зринала у розмовах принагідних дуже часто. Щоправда, неоднаке говорили про місце звершення тих подвигів. Одні говорили, що діялося це у Криму, інші – на Малій землі. А зовсім недавно доводилось мені чуть, що звершував свої бойові подвиги Бойчак аж на Дунаї. Так само як різне говорили про те, ким був на війні Іван Яремович – рядовим вояком чи команди­ром. Одні твердо стояли на тім, що від початку й до завершення своєї участі, тобто до тяжкого поранення, перебував Бойчак тілько рядовим вояком, бійцем, інші знов стверджували, що від рядового доріс він до командира, мав звання лейтенантське, а бойові дії свої звершував, либонь, чи не капітаном аж. Й також так твердо свою позицію, свій погляд і бачення, проглядування ситуації відстоювали, що такий чоловік, як Бойчак, аж ніяк не міг бути рядовим вояком, а тілько офіцером. Й се так доконано перекон­ливо звучало із їхніх вуст, що й сим віри не йнять сумління і довіра не дозволяли.

А то іще зовсім недавно доводилось чуть мені, що ніби остання воєнна операція, у якій брав участь Іван Яремович Бойчак, була настільки стратегічно важливою, що його особисто і ще чотирьох вояків було представлено до найвищої нагороди – Героя Радянсь­кого Союзу. Але десь у високих уже інстанціях теє представлення було заблоковано із дуже істотних завважувань і міркувань. Усі п’ятеро хоробрих вояків, достойників честі названих виявилися українцями. Але хоч і в природі могло таке буть, то воно виклю­чалось із закодованого програмування, щоби нехай навіть і в одній, окремо взятій, операції подвиг звершували тілько українці.

Отож для усіх п’ятьох замісто Героя обмежились тільки висо­кими бойовими орденами, хоча сам звершений подвиг і тягнув, рівнявся до Героя.

Що в тих розповідях було реальним, правдивим, а що вига­даним, де життєва достовірність, а де легенда – судити тепер важко. А воно, напевне, і в кожнім подвигу так. Недаремне ж переважно подвиги і називають легендарними. Як про те писа­лося у заголовках упродовж десятиліть. Але одне ясно, що Іван Яремович Бойчак брав участь ув останній великій війні. І пере­конливе свідчення тому – страчена нога, у результаті чого цьому чоловікові доводилось звершувати щоденний життєвий подвиг протягом трьох десятиліть. І це звершувалось на наших очах. Але ми того і не завважували. Й правдивої ціни тому також не складали.


Іще також у якімсь періоді, у часовім проміжку нашого неухильного прямування вперед чув я кілька історій із повоєнних років Бойчакового навчання ув Одеському університеті. Се так звично було, пам’ятаю і з пізніших уже літ, у той повоєнний час, що недавні фронтовики вузівські авдиторії заповнювали, в галіфе зелених та гімнастерках. Оньо на нашім журналістичнім факультеті студент Гавриликін гордо ніс се високе звання фронтовика уже в п’ятдесятих роках, що його в зимовий період можна було бачити на вулицях древнього Львова тільки в офіцерській шинелі.

Але як я не напружую свою уяву, то ніяк не можу проглянути часову завісу та й уявити в університетській авдиторії Бойчака-фронтовика. Та переповідали, що був Іван Яремович, як на ті часи, дуже ідейним, партійним, членом ВКП(б) був, і чесно до­три­мувався приписів та догм, що їх проповідувала тоді офіційна ідеологія. Хоча із переказів цілком ймовірною, як бувальщина, бачиться для мене і ось ця історія.

Як був на котромусь то курсі свого університетського нав­чання написав Іван Яремович великого листа до самого Йосифа Віссаріоновича Сталіна. Се важко зараз дослівно уявити собі зміст того великого листа, того писання. Але, з переказів, суть листа все зводилась до того, що у повсякденнім нашім життю на кожнім кроці творяться діла далеко несправедливі, а зовсім не такі, як про те змальовує офіційна пропаганда. То або пропаганда фаль­чива, або життя наше іде не туди. Або і те, і те рівночасно.

Се, зрозуміло, і се як доконаний факт, що не одержав відповіді на своє послання Іван Яремович Бойчак від самого Йосифа Віссаріоновича Сталіна. Але були партійні збори. Його виключили із партії, але залишили на навчанні в університеті, зважаючи на його геройські подвиги у війну і на дванадцять бойових нагород.

Ще й таке розповідали, що після того злополучного випадку узяв Іван Яремович усі дванадцять своїх бойових нагород да й закопав глибоко у землю. За іншою версією, укинув усі за одним махом на дно глибокого озера.

Се важко також нам тепер судить, було так чи ні, вигадка це чи правда. Але все можливе. Характер в Івана Яремовича був прямий і безкомпромісний. І ці якості, треба вважати, якимсь то чином і виховувались. Не виключено, що і в окреслених можли­вих ситуціях.

Іще ізнов й таке розповідали, що ніби у нових віяннях, уже після Сталінової смерті, либонь, і після двадцятого з’їзду КПРС також, пропонували Іванові Яремовичу Бойчаку поновитися назад у партії. Але він навідріз відмовився. Що також цілком можливе, закономірно випливає із перебігу подій та логічної послідовності розвитку характеру цієї особистості. І ви пізнаєте істину, і істина зробить вас вільними.
А якось зовсім уже недавно, коли я обідав у кафе «Еней» і передо мною сидів оден також літній побратим, то мова зайшла та повелася ізнов про Івана Яремовича Бойчака. І став спога­дувать сей літній побратим, видобувать із своєї пам’яті відбитки пережитого і перебаченого. Да й почав, став розказувать, як Івана Яремовича Бойчака до Спілки приймали.

Що головував тоді на Президії Юрій Смолич, позаяк Олесь Гончар у відлученні, у від’їзді, у відрядженні саме десь перебував. І от як дійшла черга обговорювать Івана Бойчака, да голосувать за нього, то тут підвівся Вадим Собко та й став усе негативне про Бойчака говорить, до того мову свою хилячи, що таким, як Бойчак, вовік у нашій Спілці не перебувать. А всім же, кожному відомо, що говорив Собко такеє, бо зуба мав на Бойчака за те, що Бойчак публічно критикував його, Вадима Собка, писання. І тут гармидер ізчинився. Одні закликають не зважати на протести Собкові, да й в одностайне проголосувати, щоби Іван Бойчак став повноцінним членом Спілки. Інші ж за Собком пішли, тяг­нуть. Розкололися, коротше. Засідання розкололося. Але пога­му­вав цю суперечку Юрій Смолич ось таким рішенням, що на нього зійшло. Позаяк воно так виходить, що Собко непоступливий, то відкласти розгляд означеної справи на наступні засідання. Так і зробили. Тобто щоби і сіно допоки ціле зоставалося, і щоби вівці ситими були.

А коли приїхав, повернувся, заявився Олесь Гончар, то й доповіли, передали йому про перебіг окресленої ситуації. Вислу­хав Гончар ніби прихильників Івана Бойчака та й каже «А ми проведемо засідання, коли Собко перебуватиме у від’їзді…» Так і зробили. Олесь Гончар мав симпатію до Івана Яремовича Бойча­ка. Се потвердив мій співбесідник.

Отак і став Іван Бойчак членом означеної Спілки – Спілки письменників себто.


Щоправда, доводилось мені чуть із декотрих вуст, доходило до мене й щось таке, не онеє, скептично-іронічне про Івана Яремовича. У тій частині в основному, що стосується горілки і жінки. Але, скажіть мені, хто ж є на світі, щоб був без гріха. Бог один тільки і безгрішний. Це раз. А по-друге, се таке одвічно пульсуюче питаннячко, що об нього тільки й б’ються людські язики, спотикаючись часто. Так що мало чого можна наговорить.

Із власного досвіду скажу. Що була у нашім селі донедавна дуже інтелігентна жінка Кульбабиха. Це ота, що у війну під німецьким конвоєм викопала для себе власноручно глибоку яму. Але волею випадку зосталася тоді живою, і перебувала іще на білім світі аж до глибокої старості, до дев’яностолітнього віку майже.

Але не в тім річ. Була Кульбабиха надзвичайно доброзичли­вою до кожного живого дихання, що за своє довге життя ані не прокляла когось, ані посварилася щоби з кимсь, ані осудила щоби кого.

І от якось одного разу при балачці у невеликім колі, глянувши на мене якби співчутливо, Кульбабиха і сказала:

– А нехай би ви женились уже…

А Степан жартома узяв і сказав:

– А якби то йому було за п’янкою коли жениться. Усе п’є та п’є…

Жартома так сказав. Гаразд добре знаючи, що уже під ту пору я не брав до рота чогось алькогольного принаймні років десять.

Але простодушна довірлива Кульбабиха узяла та й повірила. І от при кожній наступній стрічі вона, приязненько осміхаючись, але десь у глибині старечих очей і материнська осторога бриніла, вказівним висохлим пальчиком ніби сварила завжди мене. Щоби пить перестав. Щиросердо вірячи у сказане жартома Степаном.

Хоча і протилежне у цій сфері буває, зустрічається. Що був у нас на Посьолку оден молодий відносно, але дуже заядлий пияк Бражник. Як був горів він на однім весіллі у Бору синеньким вогником. Селищанські жінки навідріз голову давали, що власни­ми очима бачили, як із Бражникового рота синенький вогник вихоплювався. І от як силою медичної служби у районній лікарні тоді одкачали Бражника, врятували його життя, то таки й направду перестав пить Бражник. Я сам у тім переконання мав, коли пішов був навесні 1987 року свояка Бориса в армію на службу випро­воджать. Сиділи за довгими дощаними столами у брезентом накритому шалаші на вгороді, а прохолода весняна й крізь брезент діставала. Велике число людей було, і усі, як я спостерігав, пили. Оден Бражник не пив. Або походжав зі зверхнім поглядом поміж рядами столів, або підставляв повні пляшки горілки туди, де вони спорожнювалися.

– А ти що, Мишко, не п’єш? – у павзі поспитався я Бражника.

– А три роки вже не п’ю. Од того страшного случая, – рапто­во однозначно відказав Бражник, і в голосі його так виразно забриніли зверхні переважаючі інтонації.

І теє запам’яталося мені. І потому як часто при нагоді, дивля­чись на пияків, як вони марнують своє здоровлє і час, я посилався на авторитет Бражника:

– Оньо ж може покинути пити Бражник. Уже тринадцятий год не п’є…

До отих трьох років, що у них зізнався мені сам Бражник, я додавав іще відповідне число літ, що слідували після 1987 року. Але мої опоненти тільки лукавенько в уста свої обсмалені усміха­лися потаємно, а мені одказували:

– Не п’є, а дивиться, із хлібом їсть…

Аж то одного разу, коли я про теє заїкнувсь, так Пилип Рахманний аж вигукнув спересердя:

– Шо! Да Бражник щодня зараз напивається, як послідня свиня.

Да й роз’яснив потому мені ситуацію, як воно було насправді. Що дійсно після того злополучного випадку, як горів на Бору, Бражник не пив аж три з половиною роки.

Аж то коли самотою не раз ішов він у моросявій пізньоосінній сірості, вертавсь додому із польового, то стали із’являться, пере­слі­дувать його думки, ідеї: «А що було б, що сталося б, якби я трошки випив…» І ся ідея так невмолимо переслідувать стала, що одного разу узяв да укупив Бражник чверточку, да, йдучи із польового додому, смокнув трошки. І стало йому на душі так хороше, так хороше, що він іще смокнув. Да й так і наступного разу. Із півроку, може, потаємно од світа посмоктував отако Бражник. І ставало тоді йому на душі незрівнянно хороше. Аж поки по якімсь то періоді не побільшив він свою дозу всмокту­вання. Да й не одкрився ізнов певному загалові у своїй колишній іпостасі.

Так що у сій сфері по-різному воно часто буває, виходить. Але що інколи випадком зронене слово і в русло на обмову веде, то це також факт.

Оньо навіть і поважний достойник один, коли я йому зізнався у потребі і замірах розповісти про Івана Бойчака, пригадуючи наче щось, перепитав:

– Це у нього щось там із горілкою чи жінкою було…

Й у тім пригадуванні його так і угадалися мені можливі пересуди на цю тему.

Але встережімося розмишлянь в означеній сфері. Не судіте, то й не судимі будете.
* * *

У нових часах, коли стало дозволеним говорить публічно, радійно також, і писать про шістдесятників і шістдесятництво, як про явище в історії уже ніби нашого поступу. Що який вони спротив офіційному режимові явили, а тоді ніхто і за людей не мав. Спротив не спротив. Сили нерівні. Да й не рух опору, по-моєму, то був у тому класичному розумінні, взірець якого схильні накидать нам західні радники, виходячи із свого цивілізаційного осягання й розуміння кожної речі. Скоріше тотальний наступ то був узброєного до зубів по всіх параграфах, й ідеологічних також, на маленьку беззахисну людину, на кожну мислячу особистість, що він і дотепер триває. І коли хтось із мічених таких, часто-густо просто химеріями елементарної підозри на допиті не втрачав своєї гідності у вимірах елементарної людської честі і порядності, а то й іще правдиве слово зважувався промовить, то такого міченого до невідь і якого ніби насправді існуючого руху опору зараховували і карали відповідно.

Із власного життєвого досвіду спогадування біжить, яке спо­га­дування, доля власна, ущерблена на тім ґрунті, простеляється. Як у тих же 60-х роках я випадком прочитав статтю одного критика на вірші одного поета, то мені такеє наприплюсовували, що хоч у зашморг лізь. Ще й у ріднім моїм краї чутка розійшлась, хтось чутку пустив, що ніби я належав до такої, до такої терорис­тичної пробандерівської організації, яка мала сучасні масові види узброєння, включно із танками (самольотів тілько не було, бо Гамерика іще не дала), і за мету конечну собі ставила тая організа­ція цілковите повалення Радянської влади на цілій шостій частині земної суші аж від Карпат до самих до Курил, не більше, але й не менше. Й діткнулася та чутка прослуховування моїх земляків. Що аж но незручно, варівко ставало мені знакомими з дитинства місцями переходить, усе здавалося мені, що от навічно підданий я остракізмові, відлученню за свій тяжкий гріх, за переступ нечу­ва­ний, що усі знакомі од мене відвертаються, що наставники мої колишні мене давнього не впізнають, що рідні Батько-Мати не знають, як зо мною бути. А затим і розмишляння моє розпросто­рю­валося, як же це воно на цім білім світі виходить, щоби могутня ядерна держава одного живого слова боялася так панічно. Хіба, може, і справді слово має, містить у собі таку незбагненно велику могутню силу, що усі ядерні арсенали світу супротив нього а якби ніщо. Се як у бувальщині чи притчі одній, яку чув чи вичитав десь. Коли якомусь могутньому владиці доповіли наближені його, що є один, знайшовся великий супротивник, який володіє незбаг­ненно могутньою зброєю. І запалився у гнівові владика той і сказав:

– А не біда. Я виставлю супротив одного його десять тілько своїх вояків і вони зборють його.

– Мало, – відповіли наближені.

– Тоді я виставлю сто своїх вояків! – розійшовся владика.

– Мало, – ізнов наближені.

– Тогді тисяча моїх вояків то неодмінно його одного зборють, – хоробриться владика.

– Мало, – в одне кажуть наближені.

– Тогді я ставлю сто тисяч своїх вояків – і він неодмінно впаде.

– Мало, – іще наближені.

І тут на чоло владики зморшки набігли:

– А що ж то за зброя така грізна його.

– Слово, – в одне відповіли наближені.

Отож якщо у такім розумінні шістдесятництво розглядувать, проглядувать, то, може, і був се той рух опору, що результати його невидимо, поза фізичним існуванням уже у часовій просторовості майбутнього бачаться, проглядуються. Якщо довіритись отому «Все на світі нагородиться, іно страх ніколи». Але й те уже добре, що про шістдесятництво, як явище, і його чільних представників говорить дозволено, і що про теє уже книги понаписувано. Хіба із відповідним спрямуванням стороннім, може.

Дещо й мені із того на очі попадало, доводилось читать. Але на жодній сторінці із прочитаного, що видавалось тут і за кордо­ном, я не зустрічав імені Івана Яремовича Бойчака, так ніби він не жив серед нас, і слово його не мовлене було і не почуте. Що­прав­да, зовсім недавно в одній великій книжці поважного літе­ратора натрапив я серед інших випадком принагідно згаданих імен і прізвище «Бойчук». Та й здогадування моє побігло, а чи не про нашого Івана Яремовича і мовиться. Та й зателефонував я авторові книжки, поважному літераторові:

– А чи не Бойчака ви мали на увазі у тім то й тім то місці Вашої книжки?

– Так-так, – відповів сей літератор. – Саме про нього і йдеться. Але коректори прізвище переплутали.

Да й ізнов (уже вкотре) побігли мої спогади, да й розростаться стали. Да й спрямував я свою увагу і стопи, щоби щось написане про Івана Яремовича Бойчака десь вичитать, а й і ним самим написане прочитать по перебігові десятиліть.

Перегорнув я довідника «Письменники Радянської України», що вийшов у світ 1988 року у видавництві «Радянський письмен­ник» і в якому було уміщено біографічні довідки про усіх українсь­ких письменників – членів Спілки, живих і мертвих, що діяли на зламі ХІХ і ХХ століть, – про ненароджених тілько – ні. Аж то й поглянув на мене давній знайомий, просте, пряме лице, молоде іще. Іван Яремович Бойчак. І біографічна довідка коротенька:

«ІВАН БОЙЧАК

критик, літературознавець

Бойчак Іван Яремович народився 16 січня 1921 р. в с. Під­дубці Славутського р-ну Хмельницької обл. в сім’ї хлібороба. Пра­цював на шахті. Учасник Великої Вітчизняної війни. Нагородже­ний орденом Червоного Прапора і медалями. Закінчив філологіч­ний факультет Одеського університету (1952). Кандидат філоло­гічних наук. Багато років працював зав. відділом критики та стар­шим редактором прози журналу «Дніпро».

Почав друкуватися у 1954 р. Автор багатьох літературно-кри­тичних статей, нарисів, рецензій про українських письменників.

Член СП СРСР з 1958 р.

Помер 21 листопада 1972 р.»

Але де ж тії його книжки, збірники, літературно-критичні розвідки. Та й спрямувавсь я до Бібліотеки НАН імені Вернадсь­кого аж на Московську площу. Якщо не усе, то щось да має там буть. А де ж іще. Площа то Московська, міркую собі у дорозі, але як далеко від неї іще до Москви. А й куди сучасному бетонному приміщенню із модернізованими залами під низькими стелями до отих старих залів під високими стелями побіля червоного Універ­ситету. Да і плем’я тут усе молоде, незнакоме. Гай-гай, де тії молодії, а повні спраги пізнавання читачі шістдесятих років, що під високими стелями старих залів за читанням розкошували. Котрі не можуть добутися уже до Московської площі, а котрі – й за далиною вже.

Каталоги, каталоги перенесені знакомими скриньочками твою згасаючу спрагу пізнавання так само первісно заманюють. А що там? І колишнє давнє котре збереглося, і нове з’явилось, і дещо закрите відкрилось. Хоча скупіший я став у бажаннях, і потреба інформації скорочується. «Я теперь скупее стал в желаньях». Але не приснилось моє життя мені.

Ось у каталозі авторефератів дисертацій і знаходжу. «І. Я. Бойчак «Відображення життя робітничого класу в після­воєн­ній українські прозі (1946–1954 р.р.)». 1955 р. 345 с.». Дисертація на здобуття кандидата філологічних наук. Аяк. На таких темах тоді тільки і здобували кандидатські звання, на інакших – ні. Хто ми, і звідки ми. А ми діти свого часу. Але покликання наше на шляху до досконалості у тім, може, і полягає, щоби час свій ізбагнуть.

Затим і комплекти журналів «Вітчизна» та «Дніпро» подали за 50-ті роки, за 60-ті роки. Ах, яке давнє старе усе, а колись яким первісно новим бачилося. Розлогі і менші статті Івана Дзюби, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, як сприймалися тоді вони, як щось закличне у змаганні до правди й справедливості, нове свіже слово нагадувало про істину в житті й істину художню. Якщо із висоти сьогоднішнього дня дивитись, розглядувать, то і ці статті ніби були витримані у дусі популярних на часі партійних тез, догм і настанов, як того й вимагала кожна публікація, але уже бриніли у них ті інтонації справжності, що їх в публікаціях інших авторів не знайдеш.

Під ту пору, на зламі 50–60 років часто зустрічаємо в літе­ратурній періодиці твори Бориса Антоненка-Давидовича, який після давнього відлучення повертався ізнов до праці в царині художнього слова. І слово його звучало і сприймалося, як первісно свіже і нове на тлі тогочасного літературного процесу, що з важки­ми потугами у нас на Україні випростувався із вульгарно-соціоло­гічних нашарувань. Як зворушливо і тепер перегортати пожовклі через десятиліття сторінки журналу «Дніпро», де надруковані повісті, оповідання, роман «За ширмою» класика української літератури. А його статті, присвячені рідній мові, не тільки допомагали читачам розкрити барву слова, а й спонукували у тих умовах багатьох признаватися до своєї національної ідентич­ності. Ось тільки назви декотрих із них, що надруковані на початку 60-х років на сторінках журналу «Дніпро»: «Перед невижатою смугою», «Тонни і грам», «Парадокс епохи» (про Шевченка), «Про те ж саме» (Мова літератури для дітей) та ін.

Ось вирвані, вилучені сторінки в журналі. Шматочок малень­кий, півсторінки тільки і зосталося. Так і є. Іван Світличний. Це після того, як арештували його. І хто поновить це, вилучене, тепер. Бібліотекарі мали роботи, як вказівки про вилучення надру­кованого чи виданого колись кимсь із арештованих надходили. А декотрі публікації когось із арештованих то й не вилучали, якби ні в чім і не бувало. Не догледіли, чи просто вказівки не надійшли. Се зі школи, із 1953 року, пам’ятаю, як після арешту Берії дуже прискіпливо вилучали а найменше згадування його імени чи посилання на нього. Навіть у шкільних підручниках ім’я і цитати Берії замальо­вували чорною фарбою. І якщо ми натрапляли на такі чорним позначені рядки у книжках, навіть у підручнику з гео­гра­фії, то безпомильно здогадувались, що ішлося саме про Берію.

Так, може, іще а найменше нагадування про Віктора Некра­сова вилучалось, як 1974 року він виїхав до Парижу. Бо як одного разу став я тоді спеціяльно каталоги в академічній цій же бібліотеці перегортать, проглядувать, то жодної згадки про Віктора Некра­сова не знайшов.
Відкриваю, перегортаю ось дванадцяте число журналу «Дніп­ро» за 1962-ий рік. У рубриці «Розмова про творчість молодих» надруковано велику статтю Івана Бойчака «На пульсі епохи». Сорок років майже минуло відтоді, але ніби і про сьогоднішню ситуацію у рухомому літературному процесі пише критик, відстоюючи цінність художньої справжності, наголошуючи на потребі виокремлення її із потоку сірятини:

«То більше нема чого тим хорошим, справді живим, талано­витим, що є в сучасній поезії і чим вона по праву пишається, прикривати каламутні потоки сірятини, посередності, які захльос­тують сторінки багатьох і багатьох віршованих збірок, газет, журналів. Навпаки, треба було б протиставити – категорично! – відверто! – справжнє творче горіння, натхненну творчу працю і епігонське животіння, художнє утриманство, бездумну насліду­валь­ність, споглядувальну риторич­ність, одописну декларатив­ність, все те, що сковує крила нашої поезії, не дає їй лету. У нас же інколи окремі критики і поети намагаються подати все це такими собі скромними, безневинними рослинками, які, мовляв, теж мають право на місце під сонцем. Але придивіться до них уваж­ніше: вони живляться не власними соками, бо коренева система у них зовсім атрофована, а паразитують, як та омела, на живому дереві поезії» (стор. 134).

Безупинно невмолимо рухається час, «і час між пальцями пливе, а ми ще є», і то неухильно вперед, змінюються суспільно-політичні ситуації, з’являються нові гасла замісто старих, але мало змінюється окреслена ось картина, і так, може, було в усі часи, і так воно й буде, може, із видозмінами, допоки й триватиме художня діяльність людини.

Таке наразі діткливе окреслене питання. Але ми завжди маємо про нього говорити.

Стаття І. Бойчака перейнята вірою у молоді літературні сили, у молоді таланти, чия творчість на початку 60-х років прозвучала так яскраво вирізнювано і вселяла надію у наше літературне відродження і оновлення.

У названій статті І. Бойчак захищає Івана Світличного від необгрунтованих нападів П. Моргаєнка, полемізуючи із ним про творчість Івана Драча, наголошує на високому покликанні мистця, усвідомлюванні ним своєї відповідальності перед цим художнім покликанням:

«Але ж у літературі, осмілююсь зробити відкриття, вирішальне значення має художній талант, саме художній, поетичний, а не війсь­ковий, науковий, чи державний…»

І далі:


«Справжній художник – це оголений нерв, це відкрите навс­тіж серце для людських болей і радощів, серце, здатне жити жит­тям багатьох і багатьох сотень, тисяч, мільйонів, здатне вмістити в собі радощі і горе тих сотень, тисяч, мільйонів. І не тільки сучас­ників, а й попередніх поколінь і наступних» (стор. 143).

Розглядаючи у цьому контексті специфіку художньої творчості, критик, зокрема, виділяє явище перевтілення:

«Мистецтво перевтілення – одне з складових і невід’ємних особ­ливостей художньої творчості взагалі. Позбавте письмен­ника права перевтілення – у його творах замість художніх образів поселяться безтілесні схеми, белетризовані носії певних соціоло­гічних понять, тобто саме те, чим слабують численні сьогоднішні романи, повісті, поеми, вірші.

А позбавте права письменника жити життям інших, життям своїх сучасників, життям усього народу, його минулим, сьогод­нішім і прийдешнім – кому він такий обиватель буде потрібен?» (стор. 143).

Критик аргументовано відстоює свободу вибору і свободу стилю в художній творчості, що у тій окресленій ситуації, на початку 60-х років, звучало дуже актуально:

«Найменший проблиск оригінальності, новаторства, худож­ньої самостійності відразу ж оголошується штукарством, намаган­ням писати «не так, як усі» і т. д. і т. п. (див. згадані статті


М. Ше­ре­мети «Непросте і штучне бути гарним не може» і
Д. Гринька «Молодість, талант і штукарство»). Але хай буде дозволено запитати: відколи це прагнення писати не так, як усі, шукання себе, як творчої індивідуальності, свого стилю, свого голосу стало вважатися протизаконним для письменника».

І тут же, у цім міркуванні посилається на Івана Франка, який писав, що «правдиві великі поети ніхто не подібний один на дру­гого, кожний має щось свого, осібного, чого ніхто інший не має, і для того вказування поетові взірців для наслідування завсігда має свої злі сторони. При тім же у кожного правдивого поета головна річ не те, що він навчився від других, але те, що з власної душі, з власного чуття вносить в свою поезію і суспільність (стор. 145).

Полемізуюи із вказаними авторами. Іван Бойчак відстоює високість покликання мистця у світовому контексті, засуджує сірятину, виступає проти обивательщини в літературі:

«До чого ж тут розмови про те, був чи не був художник учас­ником тієї або іншої події, скромний він чи не скромний у своїх творчих задумах і звершеннях. Зрештою, то не письменник, якщо він не мріє створити щось велике, незвичайне, небувале, написати такий твір, який до нього ніхто не створив по силі, красі, глибині. І не тільки мріє, а й активно прагне до цього, дерзає, штурмує ще не взяті висоти…

Прочитайте щоденники Довженка, і ви дізнаєтесь, яке веле­тенське, справді небувале завдання поставив перед собою цей художник: написати твір врівень з кращими зразками світової класики, дати узагальнений образ – тип національного характеру українця, такий за силою узагальнення, як скажімо, Тіль Уленш­пігель, Ходжа Насредін тощо. Такого твору, такого образу наша література ще не має, хоч працювали в ній першокласні художники слова, геніальні митці світового масштабу. Що це? Нескромність?» (стор. 143).

Стаття «На пульсі епохи» перейнята уболіванням за долю рідної літератури, бринить тут бажання бачити її на рівні кращих світо­вих взірців. І в цьому своєму сподіванні Іван Бойчак покла­дається на літературну молодь. Власне вірою в оновлюючу хвилю в літературі, вірою у молоді таланти, молоді мистецькі сили перей­нята ціла стаття. У цьому її визначальний пафос:

«І те, що молоді поети беруть багато на себе, не почувають незручності чи остраху перед найскладнішими явищами нашого життя і світу, перед темами, які не наважувались брати навіть відомі художники, свідчить не тільки про їх неабияку художньо-поетичну силу сьогодні, а й про те, що вона, ця сила, зростатиме, набирати­меться могуття і величі, зростатиме, що б там не гово­рили про перший успіх, який, мовляв, не обов’язково стає постій­ним, про важ­кість робити далекойдучі прогнози на основі пер­шого знайомства і т. п. Більше того, вона, ця сила, зростає на наших очах» (стор. 144).

У названій статті вражає Бойчакова масштабність мислення, осягання дійсності, як єдності світобудови, у світлі нових наукових відкриттів, що розширює обрії і художнього освоєння світу, творить нові знаки краси:

«Сучасна людина ходом історії поставлена на таку височінь, коли увесь світ, до його найвіддаленіших закутків, став для неї єдиним і неподільним цілим. Ця єдність і неподільність набула особливої відчутності, навіть наглядності, коли людина піднялась у космос. Освоєння космосу допомагає їй краще пізнати себе, сприймати світ у його, так би мовити, фізичній єдності, а головне – в єдності його борінь і змагань, у єдності усіх землян, у єдності їх майбутнього» (стор. 143).

У багатьох моментах своєї статті Іван Бойчак торкається ідеї безперервності художньої істини, питання зв’язку поколінь, новаторства і традицій у літературі. Нове виростає на ґрунті уже з’явленого. Але це не повинно бути механічне наслідування. Стаття розширює рамки розуміння проблеми творчості, яка в усі часи була, а й тепер залишаться актуальною. В одному моменті з цього приводу літературознавець і критик, зокрема, пише:

«Нарешті кого Д. Гринько розуміє під усіма, закликаючи молодь писати «як усі»? На кого вона повинна рівнятися, який, так би мовити, еталон чи взірець вона мусить узяти собі? Ні, не думайте, критик ще не дійшов до того, щоб пропонувати молодим за еталон кого-небудь з численних, близьких у своїй безпросвітній сірості й поетичній немочі епігонів. Він (і цілком правильно) називає імена видатних сучасних поетів таких, як П. Тичина, М. Риль­сь­кий, М. Бажан, В. Сосюра, А. Малишко. Безперечно, у цих талантів є чого навчитися, є що перейняти нашій поетичній молоді, і вона щедро черпає з їх неоціненного досвіду і нова­торських набутків. Але черпає вона для того, щоб створити нове, оригінальне, своє, не знане досі, тобто використовує їхні досяг­нення творчо.

Проте критик закликає не до створення нового, а до насліду­вання того, що вже є (він таки і пише: «Молодому поколінню є що наслідувати…»), не до створення нових художньо-поетичних цінностей, збагачення традицій, а до споживання того, що вже є…» (стор. 146).

Гостре і спостережливе Бойчакове завважування домінуючих тоді рутинерських установок і поглядів на літературу і мистецтво, на роль традицій у рухомому літературному процесі, елемен­тарного примітивізму, коли ідеться про випростовування застарілих понять:

«Отже, виявляється, що тут не все так просто, як думає, ска­жімо, Д. Гринько, який радить «Молодому поколінню… насліду­вати: народність Т. Шевченка, життєлюбність М. Рильського, філософську заглибленість М. Бажана, пісенність В. Сосюри і


А. Малишка…» Все це справді наші національні здобутки, наше багатство, хоч навряд чи можна погодитися з класифікацією кри­тика, який приписав народність лише Шевченку, позбавивши його пісенності, музичності, філософської заглибленості, а інших поетів – народності» (стор. 147).

Проникливо пише Іван Бойчак про безперервність художньої істини і функціонування мистецької штуки, виявляючи повагу до усілякої художньої справжності, до чесної праці мистця:

«Здобутки радянської поезії, безперечно, великі, і було б грішно прибіднюватися, тим паче зверхньо ставитись до того, що досяг­нуто з неймовірними зусиллями у тих тяжких обставинах, які були за часів культу особи. Кращі твори нашої поезії ще довго й довго будитимуть серця людей, вчитимуть їх прекрасного, високо­го, ще не одна душа одзоветься навіть у далекому майбутньому, зачувши слово Рильського, Тичини, Бажана, Сосюри чи Малишка. І те слово буде для неї таким же трепетно-живим, сучасним, як і для нас, воно, разом з тим, донесе у майбутнє багато з того, чим жили ми, чим сповнені були наші серця. Однак, не кажучи вже про те, що названі поети, в силу різних причин, у тому числі й об’єктивних, не могли обійняти усіх сторін сучасної їм дійсності, усіх, сказати б, ділянок душі свого сучасника, – не кажучи про це, слід мати на увазі, що саме життя не стоїть на місці, а відтак людська душа змінюється, збагачується новими барвами, новими звуками, новими радощами і болями, не менш значними і не менш важливими для поезії, ніж попередні».

І далі подивовано читаєш такі цікаві і своєрідні міркування про становлення та формування творчої індивідуальності, як певного художнього феномену і явища:

«Значно складнішими є питання про становлення тієї або іншої творчої індивідуальності, про характер використання нею традицій, про її родовід, учителів, учобу, складнішими через те, що тут кожен митець іде своїм шляхом, вибирає собі вчителів за власним уподобанням, власними симпатіями, та й ставлення до цих учителів теж своєрідне – принаймні не завжди «симпатичне». Здавалося б, тут простіше молодому талантові починати свій родовід, свою учобу від безпосередніх попередників, старших сучасників. Але воно не завжди так буває.

Пригадаймо художнє формування Олександра Довженка. Свою літературну та режисерську діяльність він починав десь у двадцятих роках. Отже, найближчими його попередниками в літературі були Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинсь­кий, Степан Васильченко, сучасними і вже визнаними майстрами художнього слова – П. Тичина, М. Рильський, А. Головко,


О. Вишня та ін. Художники, як бачимо, першокласні, у яких було і є чого повчитися. Але в Довженка від них – нема нічого. Що ж, письменник зігнорував їхній досвід, завоювання своїх безпосе­редніх попередників та сучасників? Зовсім ні. Рівень майстер­ності, досягнутий попередниками, не може не позначитися на творчості будь-якого митця, який вступив до літератури після них. Те ж саме треба сказати і про сучасних йому художників слова. Це фундамент, основа для наступного розвитку художньої літератури.

Але йдеться про інше – про безпосереднє, свідоме навчання, про те, звідки митець, як творча індивідуальність, розпочинає свій родовід. І погляньте, який парадокс: Довженко, так би мовити, пройшов мимо школи таких велетнів, як Іван Франко, Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Леся Українка, Михайло Коцю­бинсь­кий, не кажучи вже про сучасників, сягнув за наукою аж майже на ціле століття назад – до Гоголя. Саме гоголівські традиції, гоголівська школа найбільш відчутна у творчості Олександра Довженка. Гоголь, поряд з Шевченком, був найбільшим учителем О. Довженка. Поет В. Кондратенко у своїх спогадах («Советская Украина, 1957, № 1) наводить таке Довженкове визнання: «Я любив і знав напам’ять багато поезій Тараса Шевченка.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка