Висока дивина світу барви І звуки хутора



Сторінка4/29
Дата конвертації26.12.2016
Розмір6.5 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29
4. Ознаки минулого часу не реставруються

(Як передмова до неопублікованої статті

«Першовікриття особистості»)
Стаття написана у 1984 році на замовлення одного молодіж­ного літературного журналу, як критико-бібліографічний огляд книжок серії «Уславлені імена» видавництва «Молодь».

Невдовзі редакцією журналу вона й була підготовлена до друку, навіть набрана, і мені запропонували вичитати верстку. Для мене то були скрутні часи щодо виживання, так само як і часи теперішні. Вичитуючи тую верстку, я леліяв надію на хоч якийсь підробіток, що ось гряде, не за горами вже.

Але сій моїй тодішній надії не судилося збутися. Скоро мені сказали, що стаття до друку не піде. А про причини не сказали, хоч я і допитувавсь. Огірчений отаким поворотом подій, я попро­хав (ах, яка це жахлива річ: усе життя перебувать в статусі про­шака!), аби мені виплатили хоч гонорар, раз стаття уже й не піде, адже це передбачено і юридично, коли верстка є. Але і у тім моїм проханні відмовили, посилаючись на теє, що хоч воно і юридично передбачено, але із редакціями заїдатись не слід.

Я так і учинив, як мені порадили, тобто не заїдався.

Але тоді я був іще попросив, щоби на пам’ять («на памйонтку») мені подарували верстку тієї моєї статті. Це моє прохання люб’язно уважили. Папір тоді іще не був гроші. Та й гроші тоді іще не були папером, казетою.

Довший час тая верстка зберігалась у нашому родинному осідку на хуторі. Її, здається, навесні 1992 року, коли ветхий наш осідок вперше люто розбили, забрали, викрали тоді й первісний варіант роману «Дорога до матері» (більш 700 сторінок). Удруге сильний напад на многостраждальний наш хутірський осідок, брутальну акцію вандалізму учинили в серпні 1994 року. Це був іще лютіший напад. Ніяких рукописів там уже не було, та й взагалі майже нічого не було, стара хата розвалюється. Але рукописів шукали. Де книжки й клапті паперів – там ретельно нишпорили. Дубову підлогу в коморі ізнов зривали. Схоже, що шукачі рукописів мали досвід у своїй справі, знали, де тії рукописи можуть буть закопані.

Рукописів не знайшли, так шкоди наробили. Кажуть, Ніцше складав свої рукописи у залізні сейфи і дав був наказа на випадок пожежі в першу чергу виносити, рятувати ці залізні скрині із руко­писами, а потому уже все інше.

А яскраво жовто сонячного дня (бувають же такі умиротворені спокійні дні осінні, як передчуття вічності) 3-го жовтня 1991 року у Калінінграді (колишнім Кенігсбергу), коли я милувався пооди­нокими уцілілими класичними спорудами й подивовувався, які класично поважні тут і дерева стоять, біля могили Іммануїла Канта на вражальному тлі руїни із червоної цегли, хтось мені розказував про чемоданчик Канта, що його ніби знайшли чи іще тільки мають знайти біля Будинку Лісника на околиці міста, де любив прогулюватись філософ, що за його кроками можна було годинника звірять, наче за піянням півнів, – що ніби в чемодан­чику тім і рукописи були. Але про те все детальніш тільки сам Лісник розказати може.

Почуте загострило мою цікавість. Заінтригований ним, я і спрямувавсь був до Будинку Лісника. Але поки чекав автобуса, а ще й поки їхав у нім, почало темніти і геть стемніло. Ув автобус усе частіш почали вносити «в дупель п’яних», що безвільні були вже, як слід, членороздільно й матюки гнуть багатоповерхові, а лиш стомлено шварготіли.

– Це дачники, – казали.

Уже дачні місця пішли. А за вікном автобуса темінь середньо­осіння густа і манливо тиха. Романтично загадкова. Й мені відрая­ли сходити біля Будинку Лісника. І сам я пострашивсь пірнати у таку темно густу загадковість.

Тим же автобусом й повернувсь до вокзалу. Але тайна Канто­вого чемоданчика стала іще манливішою.

Усе, що пишемо, несе у собі печать виразного й не завжди вло­вимого духу часу, і якщо воно, за вашим розумінням, да щось міс­тить, то чи треба знімати із нього ознаки притаманного йому часу.

А той дух часу не завжди теплий, але як часто буває гостро жорстокий, як вітер із моря в непогідь. У такі часи найтяжче писа­ти на замовлення. Офіційний видавець обережний, і сам себе ре­да­гуєш. Як йому догодить. Щоб і сіно ціле зосталося, й вівці ситі були. Ах, які там вівці, гінши звірі ув овечій шкурі хіба. Але щоб і мисль своя якась кволенько пульсувала, хочеться.

Проте такі утвори згодом також не полишені певного значен­ня, як свідчення вочевидь характеру й духу того часу, минулої вже доби.

Здається, академік Жирмунський писав був, що після котроїсь то із французьких революцій у французькій армії вояки сильно голодували. Але в листах до рідних їм заборонено було писать про той лютий голод. А розказати про голод кожному он як хоті­ло­ся й нетерпеливилося. Се може зрозуміть тільки той, хто сам в стані голоду перебував.

Але цікаво було потім перечитувать ті жовнярські листи до рідних, як удавалися вони до найрізноманітніших вишуканих алегоричних форм, щоби про свій голод натяками переповісти дорогій родині.

Та пощо нам французи. Он і наш земляк оден ув останню велику світову війну був щез безвісти. А через двадцять п’ять год, коли вже лунала мелодія «за того парня», й по буфетах також, із Франції до родини звістку подав, аж у Франції опинивсь. Хіба не дивно: хутір наш і Франція. Ще й посилки став слать. Аме­риканські хустки тернові. А коли у листі до нього поспиталися, чи не хотів би він на хутір свій приїхати да з родиною побачиться, то відповів той землячок алегорично коротко:

«Я би й он як рад на хутір свій приїхати да з родиною поба­чить­ся, але мені іще рано, не пора із Левком Безверхим зустрічаться».

І тут згадали вони іншого свого хуторянина Левка Безверхого, котрий уже біля тридцять год у сирій земельці лежить. І все пой­няли. Дорогб далека кровиночка їхня іще жить хоче. Хоча що то за житка у далекій Франції, без рідного хутора. Але життя є життя. І се завжди ліпший вибір, аніж смерть на хуторі. Так принаймні вони пойняли, і вже більш ніколи в жодному листі свою далеку дорогу кровиночку в гості не запрошували.

Коли писалася оця стаття на замовлення, багато чого із царини окресленої проблеми авторові не було й не могло бути відоме, – аж тепер доходить воно до нас, як і все інше. І якби це писалося тепер, то автор припасовував би до своїх розмислів і міркувань інші взірці із царини названого жанру. Але то могла би бути вже інша стаття. Хоча багато чого із тодішніх міркувань для мене так само сучасні в осягненні предмета і тепер. Отож, чи й варто осучаснювати давні речі.

вересень 1994 року.



5. На поклик одного оголошення
Перед Новим Роком мій погляд упав на оголошення, що було гарно видрукуване й порозвішуване на кожному стовпі. Та й затримавсь на ньому:

«Дуже вигідно і своєчасно. Усім, хто бажає заробити протягом короткого часу 600000 карбованців і більше, комерційна фірма пропонує тимчасову роботу.

Умови праці

1. Розповсюдження рекламних етикеток в поштові скриньки житлових будинків у будь-якому регіоні м. Києва в необмеженій кількості з прогресивною оплатою праці.

2. Загальний обсяг робіт обмежений.

Видача роботи 2–3 січня».

А праворуч ще й доріжка, стежечка намальована, яким побитом до тієї фірми втрапить. Й контури фірми самої.

Дочекавшись означеного числа, я прокинувся раним рано та й поїхав собі, щоб чергу захопить. Загальний обсяг робіт об­ме­жений.

Офіс фірми тієї упізнать не трудно було. Біля дверей, трохи поодаль, уже стояли люди. Погляди їхні ніби відсторонені, ніби у простір у себе заглиблені, а все ж перетинались на отих манливих дверях. Коли вони відчиняться?

Був се народ в основному бідовий. Старші, молодші були, молоді матері із дітками, за руку тримають. Лиця схудлі, жовті, прозорі, як кордони поміж республіками СНГ, очі одчаєм світяться. Одіж, правда, на кожному акуратненька, хоча і благенька.

Й прибувають усе, прибувають. Роботодавця ждуть. Ах, які ці дві речі дражливі у нашій справжній і постреальності – це чекати і наздоганять. Так невимовно нетерпеливо хвилини тягнуться, волочуться, а не біжать.

З півсотні, може, уже, а то й більш душ зібралося. Бідовенький усе народ. Але акуратненький у благенькій одежі своїй постсоц­реалістичного покрою. Сумирні. Це не збирачі пляшок якісь там тобі, де конкуренція смертельна іде. Оден зух на Майдані Незалеж­ності пиво п’є, голову д’горі перехиливши, горло пляшки у своє горло всмоктав, а по боках вже п’ятеро ждуть. Аж тут шеста бабця з костуром, наче післанець невідомого чогось, із’являється, та й порепаною рукою буквально вихоплює у молодика пляшку із його власного горла. На подивування цілому світові. Що аж ті п’ятеро охляло отетеріли.

Се народ не такий. Тим більш, що й мова тут про збирачів заходить. І оден молодик, але підтоптаний, із виду, нормами постсоціалістичної дійсності скептично промовляє:

– А це вже остання стадія, щоб іти пляшки збирать.

– Хай Господь милує... – і чийсь жіночий голос невизначеного віку із товпи проривається.

Й інші, по лицях видно, бридливо одвертаються.

А часу не спинить. Він все одно неухильно рухається. І неодмінно вперед.

Ось стрілки годинника вже й до десяти зблизились. А робо­тодавця все нема.

Хтось із бувальців у товпі об’являється, із тих, що Крим і Рим уже пройшли, хоча мідних труб іще не сягнули. Й вони оповідать розпочинають, вони вже тут піднаряд брали, і кажуть, що це не дуже, а поки порозносиш тоті папірці, то ухвойдаєшся добре. Да поки ще вечорами «отчот» напишеш, то й тиждень повний мине.

Прислухаюсь до оповідей тих людей, і надії мої бадьорі блякнуть.

Вже й десята давно минула. Час понад обіцяну норму вже давно минув, і ніби побіг він тепер трохи швидше.

Але ось і роботодавець іде. Його іще не видно для перваків, але випромінювання його ходи доноситься – то бувальці його віддалеки запримітили та й настрій вінця чекання рознесли.

Нарешті з’явивсь і він. Роботодавець. Стрункий підтягнутий молодик. Лице східне. Аж із того он, либонь, далекосхідного краю, де буряти й монголи на маленьких станціях і полустанках стоять та й горішки маленькі кедрові у шишках і осібно вилущені про­дають. Попрорізувані осокою оченята косі з-під окулярів зирять невинно.

Став сей ужондовець коло дверей офісу свого, й народ перед ним півкругом щільним поближче притисся. Кожний слово його ловить приготувався – щоб не прогавить чого.

Молодик говорив тихо, носом все дихаючи. Так тихо у ніс говорять ті, що опанували методу дихання за доктором Бутейком.

Таки так. Фірма справді займається популяризацією відомого методу. Тобто, що дихати треба не киснем, а вуглекислим газом. Суть, вірніше, не в кисневі, а у вуглекислому газові. Як я був собі наївно зрозумів колись із прослуханої лекції.

Відновити дослівно сказане молодиком, звісно, уже немож­ливо, як неможливо двічі увійти в одну й ту саму воду. Але говорив дуже логічно, послідовно і виразно. І суть його зводилась ось до чого.

Увесь великий Київ, за оцінкою фірми, поділено на 190 регіонів. Кожен регіон має свій код. Ви вибираєте чи вам пропонують відповідну ділянку житлових будинків у певному регіоні. Завдання: ви маєте вкинути у поштові скриньки 5 тисяч рекламних етикеток, тобто запрошень відвідати лекцію з методи доктора Бутейка. В кожну скриньку – одне запрошення. На кожному папірцеві маєте зазначити код вашого регіону. Списати всі будинки, які ви обійшли. Зазначити години і хвилини, коли почали і в якому будинку вкидали у поштові скриньки етикетки і коли скінчили. Також години і хвилини.

А коли вся робота буде завершена, тобто усі до одного папірці порозкидувані, треба написати детальний звіт. Здати його до фірми і чекати.

І от коли на усі 5 тисяч запрошень відгукнеться хоча б 2-3 чо­ло­віка й прийдуть на лекцію з методи доктора Бутейка, вам нарахують 200 тисяч карбованців. Мінус 21 відсоток оподатку­вання. До виплати на руки тобто 158 тисяч карбованців. Отже, докладаєте іще дві тисячі та й вісім буханців хліба ваших. Коли ж прийде на лекцію 5,7, 9 і т. п. чоловіка – на вас очікує відповідний прогрес.

Добре. Але зворотній бік медалі. На лекцію не з’явилася жодна душа. Не впадайте у відчай. Вам удалині іще можуть посміхатися ваші 158 тисяч карбованців. Але це вже не так просто.

Буде створена поважна комісія: Ваша безпосередня присут­ність у тій комісії обов’язкова. Комісія обійде усі будинки, у скриньки яких ви вкидали запрошення, опитає мешканців, і якщо буде встановлено, що ви виконали своє завдання сумлінно, за висновками комісії, вам нарахують 200 тисяч карбованців, але ви одержите сей гонорар уже пізніше. Якщо ж комісія потвердить, що ви працювали несумлінно, на вас чекає штраф у розмірі... 10 долярів США.

При цих словах біля очей молодика з’явилася лукавинка. Й крізь окуляри посилала своє випромінювання у світ.

І тут я відчув, як холод, мерзлякуватість якась пронизує наскрізно мої ноги, а відтак ціле єство. Надворі прохолодно, і більш як годинне стовбичення перед дверима фірми остуджувало послідовно неухильно. Але гріла надія. І от тепер, коли надія стала розвіюватись, а відтак щезла цілковито (я іще змирився б із обсягом тієї роботи, але погроза десятидоляровим штрафом доконечно розбила мою надію), холод і заявив про себе у натуральнім своїм вияві.

Подумав я, йдучи назад до метро, і завважив, як багато у житті людини важить надія. Недаремне ж кажуть, що надія умирає останньою.

Оглянувся, щоб попрощатись із тією дивною фірмою по впровадженню у життя прогресивного методу доктора Бутейка. І зір мій завважив, що від офісу змійкою один за одним охляло рухаються люди. Молодші, старші. Чоловіки, жінки. Значить, і вони подумали, зміркували так само, як і я. Й рішенець той самий прийняли.

А зі спогадування уже бігло. Ото часто так. Як зміркуєш, подумаєш собі самостійно, а дивись, уже іще хтось точнісінько так само подумав.

січень 1995 року.



6. У вічному гонінні
Ізнов (уже вкотре) ізгадується мені отой герой із книги новітнього російського клясика. Що він напередодні другої світо­вої війни був звинувачений в антинімецьких настроях чи й виступах і відбував покарання в дальніх таборах.

Почалася друга світова війна, а сей бранець лихої долі відбував покарання за антинімецькі настрої.

Гітлер напав на Союз, посунув, попер у ритмі хвацькім безмежними просторами східньої сторони, по засніженім холод­нім Підмосков’ю прогулювались німецькі тигри, а нещасник у глибині Росії, «во голубине сибирских руд», відбував покарання за антинімецькі настрої...

Завершувалась Сталінградська битва, витворювалась Курська дуга, і бойові дії розгорталися у Південно-Західному напрямі, а все той же в’язень відбував покарання за антинімецькі настрої...

Сурми і залпи звістують Перемогу, у новім театрі життя докорінно змінюється, перекроюється мапа Європи, а все той же бранець лихої долі відбуває покарання за антинімецькі настрої... Вічний бранець лихої долі – і нема йому прощення а ні на сім світі, а ні на тім чи й буде.

Щось схоже, як відлуння уже пережитого і збутого, відбу­вається і зо мною.

Випадково звинувачений ніби в українському буржуазному націоналізмові у середині 60-х років, мода на подібні звинува­чення хвилями тогді по наших теренах перекочувалася, я одразу ж був підданий суспільному остракізмові, – і на цілі десятиліття відлучений від праці за покликанням і фахом. У безперервному гонінні, можна сказати, перебував.

Але театр життя змінюється, хоча усе ті ж, а й нові лицедії ролі свої грають, і лаштунки ніби переінакшені, і гра ніби нова, гра без правил, а гасла усе інакші ніби, діяметрально часто протилежні до тих колишніх.

Але тавро над моєю долею, раз позначене, тяжіє твердо і незмінно. А гоніння, схоже, ще й посилюється. Урізноманітню­ються, більш вишуканими і тонкими стають його форми.

Як почали навесні 1992 року розбивать Батькову спадкову хату, коли і рукописа роману першого мого «Дорога до матері» (первісний варіант) забрали, так і по сей день зупиниться не мо­жуть. У темпі поглиблювано злобнім. Схоже, що якби кожда публікація в періодиці о тім знущальникам моїм іще снаги у люті та винахідливості у засобах додає.

«Що вже було, а такого іще не було...», – сказала колись Палажка, як у табуні густім телятка по її городові переганяли. Але отакого, либонь, як нинішнього, ювілейного, завершального у столітті й тисячолітті року, то іще не вичворяли. Спогадалось. Се як нещасника одного о всім розпитували, а він нічого не пам’ятав. «А хоч у якім році ви живете, то знаєте?» – поспиталися укінці. «У ювілейнім...» – так і випалив раптово нещасник.
Вікно у старій хаті, де і без того усе розвалюється, вибили, і все чисто в хаті обібрали. Там і забирать то уже не було чого після стількох попередніх погромів. Але в кождого найбіднішого бідака, раз він іще тримається у цім хисткім світі, а до прожитку, до проіснування щось назбирається із часом, коли іще живе людина і слабе серце її б’ється.

Нічого, вважай, не зоставили. До нитки обібрали, і нитку саму з голкою забрали також. Голі стіни, що по кутках просвічуються, одні зосталися. Як здригуюче несподівано не раз крізь шпарки по кутках сонячну світову ясність завважуєш, що у простір хати відкрито входить. А за що не візьмись, до чого не кинься, за колиш­ньою звичкою, то до рук не біжить, а від рук побігло. Жодного банячка, щоби їжу вбогу у нім зварити, жодної мисочки не позосталося. А які відра, а які цвяхи, а які скриньочки, і боденьки котрі для сала чи м’яса іще Батькові стояли – усе чисто позабирано. А який мішок, а яке насіння городнє куплене, що на нім гасло видрукуване «Працюймо разом з нами!», а й своє вирощене, – разом із торбинкою полотняною без гасла з кухра виметено. А яка кварта була води напиться, а й слоїк котрий шкляний чи й шклянка сама – усе з місця зрушилось і попливло. Три кілограми соли було на маєтку, іще півслоїка літрового посеред столу стояло – ані дрібка соли в хаті не зосталося. Як у войну. Цукру не було, то й не забрали. Свій уже в організмі маю, від хорошої житки. Мо’ якби знали, то висмоктали б.

Люстерко одне пощерблене, щоби не вроду свою розгля­дувати, а яка там врода у голодного старіючого інваліда, але щоб не порізаться, як голишся, – і те забрали.

І в клуні двері проломили. Да дрова сухенькі, що їх позиченою сокирою сам рубав, повикидали надвір, да собі додому коником повозили. У клуні і дошку якусь, і крука забрали, щоби води мутної із криниці, яка завалюється, не дождав витягти. Крук – це така тичка пряма довга, нею відро із водою з криниці витягують.

А й мило яке було, а й порошок для прання. І лямпу гасову, і каністру з гасом, що їх мені Степан подарував. Яке затишне лагідне світло лямпи гасової на хуторі. Це ж не те тобі, що «Дрожащие огни печальных деревень…»1 О нім лиш спогад у пам’яті моїй тілько і зоставсь.

Коротше, і тимчасове літнє моє перебування у цім благодатнім колись осідку унеможливлюється. Воно й без оцього такого саме по собі унеможливлювалося. Але тільки одна унука сестрина, бувало, питається мене (усі інші люде думають собі, що і я чоловік і живу, як люде, раз серед людей ходжу, сновигаюся іще):

– А в тій хаті хоч іще теплої пори можна переночувати?

На що я завжди одказував ухильно:

– Да так собі...

Але якби тепер ізнов поспиталася, то відповідь у моїм осяганні уже визріває інакша:

– Да як сказать...

Два рябенькі полотняні рушники висіли у хаті на цвяшку. Їх, пам’ятаю, у повоєнний час Мати наші ткали, а я цівки сукав. Одна нитка чорна, у відварі з вільшинової кори да котиків чорних фарбована, у рушниках тих своєрідну барву витворювала. Одного новішого рушника також забрано, другого старішого допоки зоставили. Як уже потому із позиченого відра води зачерпнув да лице промив, то й витертися до цього позоставленого рушника потягнувсь. А він обкаляним виявився. Ага, попався! Отак дурнів научають! Сміється лукавий у віддаленні. «Та нехай собі як хочуть, вироготькують, хихочуть...»

Але і те іще не все. Одного пощербленого чавунного баняка вони все-таки зоставили. Також обкаляли його та й уставили із названим вмістом у піч. А піч і заслінкою прогорілою заслонили. Такий обід для мене приготували.

Ураз і спогадалося, що се ж подібної честі у нашім краї один тільки Пилип із сусіднього села удостоєний був. Але при чім тут я. Пилип се був міцний стоїк, жилястий як тілом, так і духом, що я і сліда його не вартий. Спогадував недавно дев’яностолітній наш хуторянин Семен. Що як поведуть вони наніч коней пасти, да як стануть у зухвальстві молодецькім бороться, то жилястішого парубка над Пилипа і не було.

Й іще розказували. Як заганять, приневолювать до колгоспу стали у краї кожне живе дихання більшовики, то Пилипа так колотили, як нікого, що аж під себе нароблював, а потому власні відходи заставляли їсти.

Але то був міцний горішок, тверда кріпость, не взята більшо­виками («Нема такої фортеці, яку б не взяли більшовики»), три роки у Пустомицькому лісі в курені спасався, і зимував там, а до колгоспу заяви не подав, не вибили із нього, так і звікував гин­дусом, до кінця вистояв, то, може, і спасся, і на автобуса чи машину ніколи не всідавсь, а все пішки власними ногами світовий простір долав, і за п’ятнадцять верстов носив мішки до Містечка із плодами власного саду.

Пилип – се вибранець, що я грішний і ступня його не вартий. Багато званих, мало вибраних. І знову ж таки, при чім тут я, щоби такої честі удостоїтись?!

А якщо і заїкнешся кому, то у відповідь, як про звичне, почуєш. Мовляв, у краї, як і в цілій республіці («Одному – бублик, другому – дірка від бублика: оце і є демократична республіка...»), триває кампанія по заготівлі металобрухту. І в багатьох мешканців, в усіх самотніх да незахищених наших поселян хати порозбивали, да банячки, да миски, да каструлі, да залізне усе ужиткове повино­сили, що ні в чому тепера і їжі зварить, і води нічим витягти, і кварти нема, щоби напиться. Поспішливо відкрили при місці три нових заготівельні пункти по прийому металу, і діти заготівель­ницькі кинулись одразу усі хати обшмонувать. Пам’ятники на цвинтарях на металобрухт зривають, поїзди й літаки, а й паро­плави також, кажуть, скоро усі на металобрухт підуть, лінії високо­вольтні зривають, і умертвляються декотрі такі одважливці на них. Кампанія є кампанія, і вона потребує жертв.

Але нікого так під виглядом кампанії не чистили, як мене.

А й папірці найдрібніші усі переглянули, де б вони не лежали. Що наче у хаті й клуні аж десять ревізорів чи висококласних слід­чих працювали повний тиждень. Такий рейвах учинили.

Десь на дні кухра закладені були два папірці, що на них я у вісімдесятих роках записував, занотовував, які матеріали були в середньоазійські газети відправлені, спрямовані, щоби поряту­ватися і у тодішнім виживанню. Тепер сі папірці із дна кухра покладені на стіл навидоці, і, схоже, що вони вивчались, якби щось компрометуюче. Да же і так все ясно, суду все ясно, і я сам до всього признаюсь. І услід за Кнутом Гамсуном можу повто­рити, що від жодного свойого рядка я не відмовляюсь. Як і від тих рядків чи заголовків, що їх у мене самовільно позичають. Як і від первісної назви роману «Дорога до матері» із 60-х років, наприклад.

А іще забрали якісь книжки. Велику гарно видану й ілюстро­вану книгу спогадів російського співака Федора Шаляпіна забрали, томики віршів А. Фета і Ф. Тютчева забрали. Цих двох поетів я завжди любив читати у тихому надвечір’ї, сидячи на ослінчику посеред двору. А у Федора Шаляпіна любив читати, де він описував, як бачився співакові із далекого Парижу один момент пережитого, коли із первісної російської глибинки він кіньми у туманній поранковості їхав на станцію гостей зустрічать.

І книгу «Переписка Бориса Пастернака» забрали. Ах, вас цікавить листування Бориса Пастернака?! А чому ви ним за життя не цікавились. Хіба молоді, да юні, да невирослі, да ненароджені мо’ іще були. Тогді звісно.

У перших днях після побаченого усе зустрічному кожному нетерпеливилося про оказію нагадать. Хтось поспівчуває, наче від серця, а наче і удавано. Хтось порадить не нав’язуватись, а на Посьолку і сказали:

– А шо ж ти, Гандрею, хотєв?..

– А я нічого не хотєв...

– Ото то воно...

І тільки оден Степан у селі сказав:

– Оно дух диявольський, позоставлений у тій хаті, то як перенести...

Тепер і позичити мені щось, кварту чи миску не дуже зважу­ються. Ми б позичили, кажуть, але ж у тебе ізнов заберуть.

І усе те відбувається, звершується на очах ніби народу, на очах ніби його провідників і управників.
А вже коли у ясному травневому ранкові, таке ясне сонце у році активного сонця, ішов до сусіднього села, із яким в’язались світлі спогади шкільного дитинства, прихистку у приюті шукать, на підході до села металічний тризубець стояв, на металобрухт іще не встигли здать, і напис нагадував, що селу – 400 літ, у Пилиповому білопінному садку чиясь двоповерхова кам’яниця стояла, то ізнов спогадався мені отой герой із книги новітнього російського клясика.

Вічний вигнанець. У вічному гонінні.

6 травня 2000 року.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка