Висока дивина світу барви І звуки хутора



Сторінка3/29
Дата конвертації26.12.2016
Розмір6.5 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29

2. Брутальна акція вандалізму
Батьківські пороги, світло отчого дому – неоціненні й незамінні людські вартості. Їхнє сєяво завжди окриляє, як би далеко від дому не знаходилась душа. І нема туги сильнішої, як за ними у розлуці перебуваючи. Тим очевидно вражальніш, якщо в благословеннім куточку тім тобі уперше судилося розкрити очі на світ, тим зворуш­ливіш, якщо у клаптику землі отім навічно зосталася батькова-материна мрія.

Той невеликий клаптик землі на хуторі Отраже дався моїм батькам великими трудами. Землю у пана купили. Цілих п’ятнад­цять літ тяжкою працею і нестатками сплачували вони ту землю – останній внесок у серпні 1939 року сплатили. Не одну виглед­жену корівку і не одного вгодованого кабанця забрав «Віленські банк земські по вулиці Місєвича», як повторювали згодом часто Батько. А до мене, коли слухав, рядки бігли «В Вільні, городі преславнім».

Зате й куточок судивсь благословенний. Хто не йшов – зави­дував. І владу, яка у краї не перебувала, сюди манило. Й коли Батько помирали, то кума їхня Мокрина прийшла, упала навколішки:

– Господи, трави ж які хороші, а вони помирають…

Та й заголосила. А здавалось, що від незіставного виклику красі тій тихій, в закутку посіяній.

Доглядаючи недужу паралізовану Матір, у 1966–1967 роках я написав тут свій перший роман «Дорога до матері».

Опісля й Батькової смерті у 1980 році я щовесни на крилах летів на хутір. І не було для мене миті зворушливішої, як та весняна – мить зустрічі із батьківськими порогами. І що не рік у життя заглиблення, то зворушливішою тремко вона ставала. Й односельці як те завва­жували: «Гандрій, як птах перелітний. Уже з’явивсь».

Неподіленим спадком – родинним осідком нашим – і родичі користувалися.

І от похмурий квітневий день 1992 року. Така застигла сірість навкруги, – і висне, сочиться тонко. Як із Бунінового оповідання про гімназистку Ольгу Мещерську.

І я застиг в занімінні перед Батьківськими порогами. Нарешті сталося. Воно в кошмарах сну інколи приходило, з’являлося.

Коли ж те сталося. Брат каже: тиждень тому. А я прикидаю у думці. Це ж під ту пору я одержав анонімного листа із Рівного. «Лист-щастя» називався він:

«У 1937 році цей лист попав маршалу Тухачевському. Він його спалив і через чотири дні опісля його судили, а потім розстріляли.

У 1964 році лист підкинули Хрущову, коли був у Криму. Цей лист він викинув, а через 4 дні його скинули з генсека.

У 1980 році Алла Пугачова відправила 20 листів-копій, і через 4 місяці на її рахунку з’явилося 2 мільйони доларів…»

У хаті побували нападники. Проникли ніби через вікно. Усе зроблено акуратненько. Вийнято шибку, і в подвійній рамі також. І не розбито нічого. Овва! Але в хаті – рейвах. Що шукали нападники і що тут можна було знайти. Брат, не причетний до письменства, сказав: «Якщо там у тебе були якісь папери, то воно шукало паперів. Усе перерило».

І діяло у хаті із силою великою, упевненою в собі, невідпор­ною. Я перед нею цілковито беззахисний і розгублений. На дубових дверях до комори міцний навісний замок. Як за чарівною паличкою, скобу вириває. На бабусиній, баби Лександри іще, царській кованій скрині – кухрі також навісний замок. Ковану царську скриню подужать нелегко. Навісний замок розірвало, роздерло. Аяк! Основний же скарб у бабусиній царській скрині кованій – рукопис мого роману «Дорога до матері» (первісний варіант). За ним, у здогадах висновувать можна, і прямувало невідпорно, настирно воно. Й інші папери щезли. Листи якісь, газети нових часів – всього і не спам’ятаєш одразу. Родинний і мій власний архів розбито. Але і вбогими пожитками моїми, речами вартнішими новими, не гребувало. Штани й сорочка там нові, про смерть, може, відкладені, валіза дорожня, леза чи щітка до одежі спадкова із щетини свинячої чи кінської, сімдесят літ їй, може, чи ще якусь ужиткову річ брало на свій вибір. Трошки меду було. Стрічки до портативної друкарської машинки не проминуло, звісна річ. Папір білий у пачках, в допавлівську дешеву епоху іще припасений. Сірий позоставлено. Ціну білому паперові, бач ся, знає. Я його комусь то обіцяв. Ключі із закапелків добуто. Візьми, мовляв, та й здогадайся, що воно шукало. Якщо папери, то при чім тут ужиткові речі. Якщо серце холодне, то нехай би і руки вже чисті були. А то і серце холодне, і руки нечисті.

Дивний якийсь се був злодій. Ось у тій же скрині бабиній поруч два транзисторні радіоприймачі поверх рукописів лежали. Один старенький, двадцятилітньої давності дешевий колись «Альпинист-2» і другий новіший та дорожчий «Россия-303». Так от «Альпинист-2» забрано, «Россию-303» позоставлено. Де логіка? Для злодія. І тут пригадую. Колись то комусь говорив був я, а стіни, може, чи небеса слухали, чи підземелля на вус намоту­вало, що цей старенький «Альпинист-2» незмірно дорогий мені як пам’ятна річ. Батько на самотнім хуторі слухали його і розмов­ляли інколи з ним, немовби із живою істотою: «Ах, куди повів. Не тим голосом ведеш». І коли вмикав я потому транзистор цей, то ніби до Батька хтось говорить, і ось Батько стали із кийочком та й слухають – враження таке надходило.

І в хаті куточок. Листок відривного календаря загорнуто (Батько тих листочків не відривали – шкодували з поваги до видрукованого там, і за всі роки календарі збиралися цілими) на числі 24 червня 1980 року. День їхньої смерті. І годинник настін­ний дешевий давній зупинено (Шишкінські ведмеді переважно на таких понамальовувані були). В тиші застиг. Стрілки показують двадцять хвилин на сьому. Час Батькової смерті. Овва! Ланцюжок з годинника зірвано. Кому він потрібний іржавий? І усередині годинника промацано, попсовано. На це й час потрібен. Злодій же, ясна річ, завжди поспішає. Йому не іграшками бавитись – у нього робота серйозна. Випадковість? Дрібниця? Скаже хтось. А думка моя тече і біль у єстві розносить: наруга над пам’яттю. А й спогадування ізнов біжить. Колись то хтось то поглядав на годинника, час пориваючись звірять, а я відповідав йому:

– А він зупинений від тої миті, як Батько померли. Батько звикли були до ходиків. І як зупинявсь годинник коли, а вони спали, навіть посеред ночі, то вони цієї ж миті і прокидались.

А це для мене вже. У цукор на столі у шкляній банці іржавих дротиків понакидувано, й білим цукром зверху засипано. Так собаці із поживою проторга дають, щоб вдавився.

Від заснування родинного осідку, відколи й хата стоїть, місце не знало, хутір не відав такого прискіпливого обшуку, ретельного промацування кожної речі, кожного гвіздка (хоча трэси на наших хуторах бували тяжкі). Як в хаті, як в коморі, так і на горищі. «Одна людина і за тиждень такого ретельного обшуку провести не в силі», – подумав я. І раптом страшне відчуття (з роману Оруела) охопило мене. І став ув очах своїх цілковито нагий, голий. Не як король. А кожна клітинка моєї сутності сторонніми поглядами ось промацується. Страх вповні невідомий усім переднішим до мене формам життя. Неспізнанний предками. Ах, хтось шукає моїх рукописів! І що ж мені робить, як їх нема? І де виправдання моє? Чим я можу виправдатись? Да й власним життям, звісно, ні. Це ж до того можна докотитись, що не те, що мед відібрать, а й з мене іще останню лахманку здерти можна, а рукописів так і не знайти, як їх нема. Ті, що шукають їх, іще не знають, як вони творяться. «Латану свитину з каліки знімають, з шкурою знімають...»

І дух творчості, життєдайний дух, раптом спав з мене, роз­віявсь. Ах, де сутності твоєї поклітинне промацування, там вже творчості нема. Там життєтворчий дух ізникає.

Ви цього хотіли й чекали великі нападники й небачені руй­нівники. Нате!

Та історія ніколи не виправдає вас, але осудить.

Мені 54 роки. Я – невдала форма життя, людина важкої долі, й літературна доля моя не склалася. Написаний чверть віку тому роман «Дорога до матері» з’явився щойно у 1990 році під назвою «Важке прозріння». Я самотній і беззахисний. Кожен день життя дається мені із великими труднощами. Моя часткова несміла причетність у 60-х роках до художнього світу витворила драму мого життя: з 1970 року я інвалід ІІ групи. Уже навіть у такім світлі учинена щодо мене акція викликає відворотне відчуття. Біжать слова поета про те, що «у юродивого отняли копеечку».

Я не належав і не належу ні до яких партій і рухів, за станом здоров’я і характером особистості не можу брати участі у полі­тичному і громадському житті. Але я з великим болем переживаю сучасний стан культури, коли художнє начало в житті зневажене, як ніколи, і часто потайки плаче у сивині своїй серце моє, до чого ж ми дійшли, так жорстоко спроневіривши два одвічно високі і поетичні роди людської діяльності – землеробство і художню творчість. Але я переконаний у зціляючому, облагород­жуючому впливові художньої діяльності на суспільство і окреміш­ню людську особистість. До того й признаюсь. І хотілося б, щоб мій гріх із цього роду на інший не переносили. Ах, але де там! Коли й Спаситель наш до розбійників прилучений був.

На пам’ять приходять слова американського критика Вайта: «Народ, що він дозволяє своїм письменникам витрачати частину таланту на заняття, не властиві даному їм від Бога дарові, – такий народ не має права зачисляти себе до освічених... Скажіть мені, скільки ви платите вашим письменникам, – і я вам математично вирахую, на якому рівні культурності ви перебуваєте...»

Але, ізнов ах!, не об оплаті тут ідеться.

А думка все в ту ж течію повертається, лине. Рукопис «Дорога до матері» пролежав у бабиній скрині рівно двадцять п’ять років. І в застійні часи, у пік застою навіть, ніхто не шукав його там. І от раптом тільки тепер рукопис щез. Це приголомшуюча для мене несподіванка. Аж вірити в сей факт не хочеться.

Кажуть, що рукописи не горять. Але це страшно, коли полю­ють за рукописами. Бо рівночасно це є і ловитва думки, викорі­нен­ня самого процесу думання. Як це неймовірно проти­при­родньо, коли переслідується Слово – найцінніший Божий дар – і чиниться насильство над творчою особистістю. Тоді здригаюсь я (комплекс Тодося Осьмачки), і вмовкають уста мої.

Я стою перед Батьківськими порогами. Перед моїм зором кожна оголена, промацана чужими руками шпарка у старій хаті, яка раніш для мене, а й для Батька-Матері, може, була тихою таємницею. Тепер цю таємницю зірвано, знято, здерто, і щезла, розвіялась манлива поезія отчого дому у благословеннім зеленім закутку над опівнічно низькими небесами. На пасовиську поряд сю зелень худоба до бляклості в літі вибивала (барва Джойса).

Односельці дивуються: «Гандрій без здригання отворяє усі двері міліціянтам». Я ж плачу перед Батьківськими порогами і полишаю неподілений спадковий родинний осідок. Можливо, назавжди. Так декотра птаха полишає у зеленій гущавині гніздо, якщо завважить чужий доторк. Але там він може бути і випад­ко­вий, ненарошний. Тут же скрізь – сліди злісного зумисництва, в яких так виразно проступає чиясь невідборонна сила і оголюється моя беззахисність. Що буде завтра?



22 квітня 1992 року.

3. Не відають, що творять
Тієї ж таки весни дооколишні, прилеглі до нашого родинного обійстя землі були передані фермерові. Іще доживають тут свій вік хуторяни, які купляли ті землі власноручно, як того вимагають писать в органах. А от над їхнім осідком, над життям їхнім догаса­ючим уже нові заміри насунулись і зависли. Заміри великої руйнації. Доконечної і безапеляційної руйнації хутора.

Фермер корінним хуторянам перед лицем став шльопати руку об руку, імітуючи тим, яку він високу печать має і кладе на ці землі. А їм, старим, отуди уже дорога, показавши пальцем, куди саме. Сльози покотилися у вісімдесятилітньої жінки. А й собі прикро стало. Бо ніщо не обурює нас більше, як несправедливість, за словами класичного німецького філософа, – усіляке інше зло в порівнянні з тим – ніщо.

Й наші батьки тут у закутку тихім, щоби нікому не заважать, року 1926-го у пана Валєвського позосталий окраєць біля річки самої купили (3 гектари 1920 квадратних метрів, як зазначено у купчі). Довгими пізньоосінніми вечорами 1979 року як багато недужі уже Батько розповідали мені, якими важкими трудами упродовж років аж до серпня 1939 року відбували вони із стар­шими дітьми той клаптик землі, кладучи в труди свої високу сонцесяйну надію.

Але скоро мрія та велика поруйнованою стала. З осени того ж таки 1939 року, із золотого вересня, що перерозподілом, пере­шну­ру­ванням світової мапи пройшовсь центром Європи, і поча­лись без­перервні напади на хутір, який кісткою впоперек горла став, й сам поза законом опинивсь. Дооколишнє місце із колись плодючою землею, із квітучими сіножатями дуже скоро перетво­рилося на пус­ти­рище, на пасовисько. Худоба потоптом ішла по дворі, рогами вікон діставала. І на городі витоптувалось все, що посіяне було та проростало. Але й слова супротив руйнації не скажи. Бо воно – не твоє.

Та навіть за таких умов вдалося частково зберегти місцину. І тепер цей благословенний реліктовий закуток іще нагадує про минуле лице землі. На нашому Болітці ще й тепер росте тонка шовкова трава. Такі трави, надзвичайно смаковиті для худоби, росли скрізь на квітучих сіножатях уздовж річки Серегівки. Річку перекопали, сіножаті попереорювали, і от уже понад тридцять років нові трави й будяки у цих місцях не хоче їсти худоба. Щось то зрушилось у природі. Поспішайте на наше Болітце подивитись на тонку шовкову траву. Бо завтра її не буде. Лице цієї землі заміря­ються ізнов перекопувать нові вже хазяї.

Хутір витримував напади ціле півстоліття стоїчно, достойно, якби не сказать іще вагоміш. Передчасно не згинавсь, й до вистрі­лу не падав. Але послідовно здавав позицію за позицією, як уже нестримно було встоять. Як уже трактори потужні під самісіньке вугло хати перео­рювать городи сунули, або як із косами ватага із червоним міліційним околишем на чолі зеленеє жито надвигалась косить («Ой зеленеє жито, зелене...»). Чи як долина смерті уже наближалась перед очі чиїсь, що її належало перейти кожному, хіба хто не народивсь.

Погибіль нашого хутора – сього прекрасного в своїй скоро­минущості людського осідку – не як пророкування, а як історична неминучість, уже проглядувалась у самім зародку, в першооснові, либонь, коли нажаханий потужними віяннями «збільшовиченої ери» пан Валєвський почав тую свою нашу земельку спродувати.

– Але як там коли вже що не було, навіть і в колгосп землю, жеребця, і волів забирали коли, – каже вісімдесятилітня Палажка, котра за свій клапоть була останню свитину спродала, — а не так огидно було, як тепер. Се ж у його повну власність земля перейде. Я через нього уже корови збулась.

Ах, як людському стереотипові оте наше шатання макси­малістське осоружне. Від поспільної колективізації до тотальної прихватизації, від розвинутого соціалізму дак прямісінько семи­миль­ними кроками в капаталізм (щойно з вуст не зійшло, який він бека, а вже треба прорікать, що цяця). Ще не відійшло, що комунізм нас ощасливить, нехай і посмертно, а тут вже й ладнуйсь повторю­вать, що єдине спасення тільки у капаталізмові. Ще не встигла слина висохнуть, що смачно нас колгоспи годують, як уже готуйсь тішитись ілюзією, що тільки фермер нас отповедньо нагодує.

– Хто хоче фермером стать? – залунало по всіх закапелках і кав’ярнях.

– А що для того потрібно? – хтось очі зачумлені протер.

– А нічого і не вимагається від тебе, неборако. Одне лиш повторюй, коли станеш перед високою комісією, як ти вірненько її, землю, любиш, як кохаєш її. Коли не забудешся і здужатимеш, пророни, промов про фермерство у Німеччині і Гамериці, як воно там процвітає. Не збивайся тільки. Все ж інше за тебе уже давно вирі­шено. І поспішай. Число фермерів обмежене фондами. Прогавиш – не вернеш.

Написалось – та й згадалось. Як у 1951 році наш бригадир-хуторянин перед першим секретарем райкому вислужитись хотів.

Приїхав до нас у бригаду перший секретар та й на зборах сидить. А бригадир перед ним і людьми давай Уліяна чихвостить:

– А що Уліяну. Уіяну житка – Гамерика! Він у колгосп не ходить. Корову держить, телицю держить. Сіна накосить. Йому житка – Гамерика! Він живе, як в Гамериці.

Слухав теє перший секретар та й до голови, що збоку сидів, тихо промовляє:

– Нехай вийде з-за столу. Він дурний. Що він меле.

Справді, де це чувано отак говорить. У 1951 році одне треба було казать, сповчать, як в Америці бідують. Це вже у 1992 році віль­но стало й престижно просторікувать, як ув Америці раюють.

І попер той зух чимдужч туди, де наділи дають, де землю ділять. Та й присягатись зачав.

Ах, не один уже козак дівчині присягавсь, що вірненько любить, а що з того вийшло, лиш пісня співає.

Але ж боляче як нову руйнацію рідної землі спостерігать. Руйнували глобально, доруйновують локально. А лицедії у спек­таклях – одні й ті ж. І відповідальності ніхто не несе, як і раніш.

Літо 1992 року минуло в тривозі. Новину про те, що на мене учинено дикий напад, земляки зустріли без жодного поди­вування і співчуття. Світ перестав подивовуватись. Про це ще Іван Бунін в «Окаянних днях» писав, до речі, книжка цяя лежала в хаті на столі і її не забрали. Цілком у дусі часу. А що ти хоч. Добре, що хату не спалили. Дякуй, що хоч голову не здерли. А декотрі й підсміювалися лукаво. Ізбоку се так легко виглядає, але спробуйте-но собі уявить, що й вас до нитки обібрали, як липку, у можності своїй, ще й плоди трудів багатолітніх – руко­писи – поцупили. Се тобі не те, що, як пише місцева газета у рубриці «Повідомляє служба 02», громадянин Н. поцупив із ферми 4 кілограми жому».

Того літа я мав іще мороку із міліцією. Першим я до неї не звертався, але про напад на родинний спадковий осідок подзво­нили в міліцію з районної адміністрації, глава адміністрації, і мене туди спрямували. Спочатку я іще леліяв непевну надію, що мені рукописи повернуть. У те, щоби штани повернули, то я надії одразу не леліяв. Се річ спожиточна. Й при цьому згадав був слова Васьки Жукова із Бухари; коли я потеряв був документи: «А дурного в голову не бери. Документи знайдуться. Грошей не повернуть, а документи повернуть».

Але скоро сі зблиски надії щодо рукописів почали згасать.

Мене почали турмусувать слідством. І при кождім баданні1 треба було складати пояснення, вимагалося ставити підпис, що складено чи то б пак написано, «власноручно». Оте «власноруч­но» найбільш дражливе було. Так і тремтіла рука, так і потом обливавсь, як би його уникнуть. Одразу ж із скривдженого на злочинця обертавсь. Аж страшно робилося. У свідомості двоїлося. І Адріян Леверкюн2 все згадувавсь, на пам’ять епізод біг, як то він, пітніючи, од підпису, що його підсовував йому отой бородій-інтелігентик, викрутитись мудровав, знаючи, що викрутитись уже несила

Кождого разу після того, як отакий «власноручний» підпис поставиш, так на дні серця все сумління знуртовується, що ліпше би було того підпису да й не знать, здається, лучче було б, аби послід­ню одежу із тіла здерли, аніж отакі автографи роздавать, роздарювати.

По кількох днях, правда, воно і забувалося за господарськими справами. Але як тільки-но зберешся піч, продірявлену уже, що завалюється, протоплювать, яблука на бляхи, на сковороди старі нарізуєш, щоб насушить трохи, та на зиму до Київа на сушанину варить повезти, як тут уже і двері рипають, і міліційний околиш (червоний, не червоний уже) над очима з’являється:

– Узавтра до слідчого...

Або повістку засмальцьовану прострочену хтось через п’яті руки передасть. Теліпаєшся, женешся, поспішаєш часові навздо­гінці, щоб пунктуальним перед державою буть. Мізкуєш, як би то його за 15 верст у райцентр достатись, коли автобуси не в ходу через енергоносії. Бери та й сам себе неси.

Дуже конфузне це діло, коли тебе на слідство кличуть, звуть. Його у нас кождий уникає. Бо се не те, що коли на весілля чи хрес­ти­ни, або до «тещі на бліни» звуть. Сего ніхто із дужих не уни­кає. Хіба що слабосильний хто і більше пляшки потягнуть не може.

Оден мій добродій мислячий дак таке був мені сказав: «А що би ти на слідстві не говорив, так пам’ятай, що кожне твоє слово проти самого тебе і сказане. А якщо мовчиш, то і мовчання твоє супроти тебе самого обертається, повстає».

Пригадую, здається, на початку 70-х років було, діялося. Літнього надвечір’я, сонце на дві коцюби іще трималося перед захо­дом, я автобусом на хутір до Батька повертавсь. Щойно автобус від автобусної від’їхав, канаву тільки перетнув, як і зупинивсь рвучко раптово, передні лави зойкнули і задні одне на одного похилилися в раптовості спонтанній. Шофер вибіг із сидіння свого та й на бруківці цументованій сів блідий, як папір, білий зробивсь.

А що трапилось. Хлопчик із супротивного боку з руки матері вирвавсь та й під колеса автобуса навперейми кинувсь. Але коли автобус зупинивсь, дак він з-під низу автобуса неушкоджений і вискочив тут же та й сміється.

Хтось із жінок проте пішов на оказію міліцію звать. І те поміж людей рознеслося. Не встиг я огледітись, як автобус спорожнів. Й усі люди, хто куди їхав, назад до автобусної посунули. Річ не в хлопчикові, звичайно. А ну ж почнуть допитуваться, ізвідки та куди їдеш, да чого да із якими намірами, да з якою метою, що із собою везеш, а мо’ ще й дріжджі чи самогону в кого витрусять. Зміркував я собі отак, та й за людьми поплентавсь, щоби також свідком не буть і «власноручний» підпис не ставить.

Мав я того літа 1992 року неспокій і мороку із слідством. Тільки як «власноручну» розписку дав о тім, що «у грошовому виразі претензій не маю», так мене уже в спокої зоставили. І то попервах не вірилось. Тут уже не про речі, не про манатки чи рукописи ішлося, а щоби спекаться того діла, щоби спокій мать.

А взагалі те літо 1992 року було неспокійне. Я усе очікував наступного нападу, міркуючи, що раз вони сказали «А», то мають далі і «Б» промовить, брутальну акцію вандалізму продовжу­ватимуть тобто. Я мало і ночував на хуторі у Батьковій хаті, варівко було, у родичів перебивався, добряче набридаючи їм. Звісно, про творчість тут уже не могло бути й мови.

Від того великого погрому минув рік. Дрібні напади на Батькове обійстя я в рахунок не беру. Витоптування городу чи виламування плоту, псування криниці тощо. Ідеться про серце­вину обійстя – хату.

І думка моя ув інший бік спрямовуватись почала. Може, і відстануть уже від мене, раз ґрунтовний трус учинили, що треба забрали, а чого нема – у тім упевнились, то, може, уже й відста­нуть од мене. Це якщо така мета переслідувалась. Коли ж інша – мене ізвідти остаточно вижити і пам’ять та найменше бодай нага­ду­вання про Батьків хутір із лиця землі стерти, то, звісно, що в такім разі наступ триватиме.


Із весни 1993 року я взявся за город ревніш, да й поклик виживання до того мене спонукував. Усі переходили на натураль­не господарство. Що посадиш чи посієш, що вродить земля, те і твоє.

Але із городу тієї осени я майже нічого не взяв. Упродовж літа похмуре набурмосене небо видавало несподівано рясні дощі, і мій глинистий город перетворився у суцільне місиво, щедро зроджуючи тільки дике буйне зілля. Усіляка культура поміж ним вигибала. Й марно було її порятувати. Часник, цибуля, огірки, помідори. Картопля. «Ходить гарбуз по городу, питається свого роду: – Ой чи живі, чи здорові, всі родичі гарбузові?..» А він того літа і не ходив, і вуса не підкручував.

Але і в тім похмурім часі було найшло на мене осяяння.

У проміжку поміж дощами, коли розвиднювалося, я брав ослінчика, сідав на ньому посеред двору й на видноті (у хаті вже око не так бачить) читав «Робінзона Крузо». Я читав ту книжку іще в дитинстві, у четвертому класі, й тоді вражала вона мене звабою незвичайних пригод. Але у зовсім іншім світлі сприйма­лися ці пригоди в моїм розумінні тепер, у витворі життєвого досвіду і гіркої спринукуваної самоти, що вже бриніла як власна доля. Класичний твір Даніеля Дефо зазвучав у вимірах христи­янсь­кої моралі, у вимірах каяття і прощення, – сих двох могутніх рушіїв у дорозі, якою ми несемо свій хрест.

Я тогді із тієї книжки ще отаку виписку зробив:

«Ніколи не нехтуйте таємничим передчуттям, яке пересте­рігає вас про небезпеку, навіть тоді, коли вам здається, що немає ніяких підстав чекати її. Що передчуття бувають у кожного з нас, не буде заперечувати жодна хоч трохи спостережлива людина. Не можна сумніватися в тому, що такі перестороги внутрішнього голосу є виявами невидимого світу і доказом спілкування між душами. І коли таємний голос перестерігає нас про небезпеку, то чому не припустити, що він іде від доброзичливої до нас сили (вищої чи нижчої та підлеглої – все одно) і що його нам дано для нашого ж блага?» (Даніель Дефо, Робінзон Крузо, Київ, «Дніпро», 1985, стор. 209).


А незабаром над нашим хутором розігралася справжня велика стихія, такої молодші хуторяни і не пам’ятали, хіба що старші.

Вже другу добу потужний північно-західний вітер несамо­витів у своїм розгулі, безупинно гнав і гнав сильні скісні дощі. Суцільна сива злива. Аж темно. Ніби дочасно посеред дня надве­чір’я спадає. Й вишумлює угорі над стріхою погрозливо, страху у серце наганяючи, чи тую солом’яну стріху уже понесло, чи дах іще над головою. Скрипить. Скрипом непогамовним, що дужчав поміж павзами короткого затухання.

І це мене насторожило. Й заставило надвір вийти. Посеред двору на вітрі і під дощем я роззиратись став. Око іще не завважує, а у відчуттях уже відбилось, що яка то зміна в дооколі ближнім сталася. Усвідомлення її шукає. Се відчуття й зір зактивізувало. І от оком я уже завважую, як вітер зеленого верха однієї берези, що стовбур її сіро-темнокорий вже аж до самої стіни у вуглі хати розрісся, незвично легко сюди-туди розмаює. І в поривах вітру того верх берези цієї упритул до верха другої, котра під клунею, нахиляється, лягає. Зір мій донизу побіг тут же моментально, і побачив я, що коріння берези виважене, і корж чималий землі під нею шатається.

І зробилося мені страшно. Малоймовірно, щоби береза на хату впала. Та й вітер не з того боку, і силова ситуація не та. Ско­ріше па­да­тиме вона на клуню, якщо вже не втримає її береза друга. Але ко­рінням своїм і стовбуром при вивалюванні може стіну хати зачепить.

Згадалося раптом. Сі дві берези посадив я. Із Марцелівки приніс. Одну, під хатою котра, на грудкэ викопав у 1954 році, другу, низинну, посадив 1955 року. Але та, низинна пишніш, коренастіш розрослася, і стовбур її грубший. Під клунею знайшла вона собі грунт відповідний.

Усі майже сорок літ тішився я березами, як вони ростуть. І тільки тепер пожалкував, що посадив. Як проблема неочікувана повстала та зависла над моєю і без того запроблемленою головою. Отже, навіть таке найзаповітніше, як «посади дерево», іще не знаєш, як обернутись може. Але вже у зародку вихід усіх твоїх замі­рів і чинів уже проглядувався, як обернутись воно має. Думка попливла. І чи знає, де кождий шматок заспокоїтись має. Фран­кове із «Мойсея» у пам’ять побігло, як я його по радіо недавно у Київі на Сирці слухав.

Зір мій за річку на води полинув. Овва! Річка давно з берегів вийшла. Вода колодязь зайняла, і город, до клуні упритул підсту­пила. Такого іще не бувало. Такої води я не пам’ятаю. Я у другу сторону озирнувсь. І там Дунай-море розляглося. Край садка зайняло. Вважай, що хата в облозі, в оточенні, на острові. Батько розказували, що навпрошки цим боком вода через Купину тільки небувалої повені у краї 1924 року ринула, бігла.

Я зайшов у хату, але острах не полишав мене. Протікала стріха. Зі стін скапували мутні патьоки. Стеля із давніших іще пір чорним сажовим мазутом коло комина суцільно вкрита. Й ізвідти на голо­ву просто капає, об землю видзвонює – «кап-кап». Й мулярка, озирнувсь, розвалюється. Але се дуже жахаюча, скажу вам, річ, коли на голову капає. Й іще признаюсь вам, що і в місті я все життя свідоме також прожив під дахом. І все життя мені на голову капає та речі благі мої згноює. Се дуже болісно свідомістю завва­жувать, некомфортабельно. Хоча в дусі соціалістичного реалізму. Але у світі цім таке: хто до чого дослуживсь за мірками світу сього.

Та розмишляння розмишляннями, а мене надвір усе думка друга тягне, що діється там. Як вуди підступають. І я час від часу виходив надвір та й роззиравсь стурбовано. А вуди все розля­галися. Увесь наш хутір в Дунай-море перетворивсь.

Уже й за годинником вечір наближавсь, а не тільки в сірій похмурості насувавсь. Думка думку наганяла й до рішення, до дії негайної спонукувала. Що робить? Прикидував. Якщо дощ не припиниться, то до ранку хата опиниться у воді. А ще ж невідомо, допоки триватиме, нам ніколи не дано знать наперед, що там криється у замірах неба.

Із бачених колись кадрів промайнули в уяві картини, як хтось то на дахові хати сидить, а унизу вуди темно мутні піняться, вирують. Але той рішенець не для мене. Я висоти боюсь. Та і як виберусь по трухлявій солом’яній стрісі на гребінь.

Я згадав Робінзона Крузо. Та й до дії одразу приступив. Треба готовим буть в дорогу на пагорбкові місця вирушать, як тільки вода двора займатиме. До Семена Лапки он хоча б на ніч попро­ситься. У світлі води низинної усі пагіркові місця свою узвишку­ватість підкреслено виставили, явили. А до хатів низинних співчуття пробудилося. А що ж і чим ви думали, хазяї неперед­бачливі, коли місця сі собі для осідку вибирали, облюбовували. Чи сама доля вас сюди у непередбачливість пхала.

Я знайшов один іще цілий целофановий мішок та й став упаковувать у нього найнеобхідніше. Розмишляючи. Без жадного поспіху. Усамперед документи, ключі й гроші які зложив осібно у пакети. Се так на сесії усе говорять «напрацювати пакет доку­ментів». Уже напрацювали. А порожнє усе. Посміхнувсь сам собі. Затим інші найважніші папери та книжки укладать став. Інші найнеобхідніші речі ужиткові. Усамкінець тепліше вбрання яке і взуття наверх зложив. Це коли у хату чужу ночувати проситься уступлю мокрий, щоби перевдягнуться і перевзуться у віщо сухе було. Зробив усе те неквап­ливо, роздумуючи, аби не забуться, не проминуть чого. Та й зв’язав путцем мішечка, і торочки попри­в’язував, щоб на плечах нести було зручніш. І для путі що на себе прикинув. Діряву одіж яку і черевики які. Все одно уже по воді тьопать, все одно до нитки промокнеш, заки і найближчої Семе­но­вої хати добудешся.

Коли вже все укладене, зрихтоване було, то й темніть почало. Час рішення настав. Але тут думка двоїтись почала. Вирушать чи зоставаться в хаті на ніч? Бути чи не бути? Одвічне питання.

Поскрипувала сильно береза у павзах вітру вишугування. А ну ж як упаде й стіну із вікнами у хаті вивалить. Тут мало що жаху наберешся, а й потерпіти можеш. Скалічитись. І це може статися у будь-яку хвилину. От ся також неминуча ймовірність спону­кувала мене одразу за мішок хапатись та й вирушать. Але тут і друга думка навстріч бігла. А як промокну я до нитки у дорозі, дощова вода доволі холодна, то застуджусь напевне, і тоді нову мороку матиму. Я в цій проблемі закомплексований уже. Десь протягом останнього десятиліття я щозими унаслідок певних житлових умов переохолоджувався, люто застуджувався і страждав у невизначеності по кілька місяців, поки з тієї трясовини, із полярного холоду на вижиття навесні вибираюсь.

Й от ся остання обставина виявилася вирішальною стриму­ючою причиною.

Я помолився, і на мене найшло таке рішення. Уже убраний у стару куфайку й усіляке інше дрантя, я приліг на полику у передній хаті: якщо береза падатиме, то віддалеки, може, мені не стільки шкоди зробиться, не покалічить тобто мене так сильно. Задрімав. Але не надовго. Підсвідомо убережлива думка пробуджувала мене та й надвір подивитись гнала. Чи не у дворі іще вода, чи не зайняла вже хату. Як по коліна, то іще брести можна, хіба бистра дуже стане та з ніг звалюватиме. Іще не зайняла. Але усього кілька метрів до стіни, до вугла хати не досягла. І з другого боку, угадувалось в темені, вода настільки ж прибувала.

Отак вісім разів протягом короткої темної літньої ночі збуд­жувався я і виходив надвір у темені густій зблиски води розгля­дувать. Й кожного разу тривожне відчуття Потопу із глибини віків у мою свідомість линуло. Ах, як часто душа наша із глибини часу відлуння булих переживань підсвідомо ловить. Ловить, але не кається. Що навіть найвеличніше із страждань не може зм’якшити наше серце і привести його у відповідність до взірця чи хоча б до часткової досконалості, хоч уже дві тисячі років закликом і докором стоїть над нашим сумлінням.

Для мене се була справді тривожна ніч на самотньому хуторі. Чогось подібного я не переживав, хіба що від часу війни.

Нарешті крізь вікна заясніло. Почало розвиднятися. Світло до хати входило нечутно, але неухильно послідовно. Стіни й стеля заясніли білістю, увиразнювалися хатні речі.

Я уже крізь вікно розглядував, що вода у двір не вступила. До клуні майже тільки упритул наблизилась. Дивно так було мені сю незвичність спостерігать.

Вухо моє іще який то час насторожено прислухалося, намага­ючись поскрип берези вловить. Та скрип вщух, заспокоївся. Але ж то зовсім інша картина, коли «ясен раз у раз скрипів». Й сива намітка скісних дощів щезла, розсіялася, не похитувала більше світового простору.

Усе. Стихія вгамувалась. Я зідхнув полегшено. І вийшов надвір. Став роззиратися. Щу могутня стихія із Батьковим обій­стям та нашим краєм витворила. Стара стріха, як суцільний квач, стала.
Сходило велике червоне сонце. Стомлено, але неухильно послідовно у закономірності своїй. Й увесь доокіл випромінював у світовий простір печать великої утоми. Але дивна, предивна картина витворилася згодом, коли сонце підбилося вгору, і ранок розцвів уповні. Від берега до берега, скільки зір сягає, розляглися вуди, Дунай-море. І золота ясність неймовірна застигла у просто­рі. Тиша довкруги небесна. Спокій. Після шаленого розгулу стихії настав час умиротворення. Час божественного спокою і благодаті. Час відродження, оновлення після, здавалося б, суцільної зруйнації землі. Після погрому – оновлення. Й така світла благість увійшла в моє серце, як ніколи не бувало. Високі неземні стани душі. Як свято, як великий празник, коли ні до чого буденного не нада­ється твоя сутність. У святковості високій розкошує. Й особливу значимість випромінювали поодинокі хутірські хати, що іще по обидва береги позосталися. Як людський осідок, як знак прекрасного булуго, що ось триває.

Ні до якої вже роботи не надавалися руки. І я подумав, що ось заради такої миті варто було пережить ще і не таку тривожну ніч. Як же се симптоматично, коли, здавалося б, після загрози реальної неминучої загибелі настає ось така висока мить, мир і спокій в дооколі і в душі. Й у внутрішню молитву виливалася дяка Творцеві, що сподобив мене до цього моменту дожить та й таку предивну картину світу в отчім краю розглядувать. І хіба це не є щастя, до якого так непогамовно стримить наша душа ціле життя. І чи не в наближенні до таких високих станів світу і душі полягає смисл нашого земного існування.

Із пам’яті раптом спогадування виринуло. Як улітку 1973 року в київському кінотеатрі я дививсь фільм Андрія Тарковського «Андрій Рубльов». І там картина така у пам’яті і серці моїм вражіння зоставила. Й трансформувалась.

Після татарського погрому увесь світ, увесь доокіл поруйно­ваний. Жодної живої душі.

Але ось настав ранок. Пташки серед дерев заспівали. Картина оновлення, що про вічне життя свідкує, нагадує, настала. І раптом десь то поміж дерев пробилися, з’явилися люди – художник і юродива.

Висока картина миру і оновлення. Тільки у тім випадку після плюндрації краю нападниками, а ось тепер перед моїми очима – висока ясність після розгулу буйної стихії, що погамувалася, зложила свої крила.

Потому я згадав іще інший фільм Андрія Тарковського «Ностальгія», який дивився також у київському кінотеатрі уже в перебудовні часи, але коли іще було досяжно простолюдинові в кінотеатрах фільми дивиться, либонь уже після смерті самого автора, що десь там в Італії його настигла.

І окрім болісно манливих низинних дощових пейзажів із копич­ками, що так виразно за замірами і насправді уособлювали дику первісність природи, за якою усе частіш тужить і наша душа, запам’ятався мені вислів, що ми маємо повернутись до того моменту і місця, коли людина зробила свій перший фальшивий крок. Ах, як до болю гнітить нас таке усвідомлення, але яким чином прямувати до виходу. Вхід був, а виходу нема.

Коли вже пречудовий ранок розцвів уповні, а тихі води переливалися у зблисках золотом, «мов золото поколото», Па­лаж­ка вивела корову «чорнорябу», та й пасла її на воловодику при дорозі – усе пасовисько, уся сіножать у воді.

Аж тут фермер трактором їде. Та й зупинивсь поблизу Палажки, як знак нагадування, що і тут їй пасти невільно, хоча дорога споконвіку нічийною уважалася, навіть на своїй чужій землі. Палажка ніби й не впала в переляк, але корову попасом наближувать до хати почала.

А я подумав був, що навіть і переживши грізну стихію, не позбавляється людська душа своїх одвічних пристрастей. Хоча й повинна б.

Кілька день, поки спадала вода, я перебував у предивнім благіснім зачудуванні, що явила мені висока картина оновлення. Ніяка господарська робота усе ще не йшла мені до рук. Щоправда, я на кожному кроці виявляв сліди руйнації, яку заподіяла стихія. Під самою хатою у садку витворились глибокі западини. Здогад побіг, що це бобри. Бобрячі нори водою залило, й земля осунулась. Так і хата може в западину посунутись. Сі бобри, що років п’ять тому поселились тут, завдали і без того вже чималої шкоди. Поча­ли розмножуватись у якійсь то прогресії, і що не рік ставали усе упертішими. Знищили вільшник, що протягом двох десятиліть ішов нам на дрова. Одне деревце зрубаєш, а друге підростає, сам досвід показує, котре рубать, яблуні поперегризали. Що ж, на кого люди, на того і звірі.

У мутній воді бльохались тепер сі пророчі створіння, яких і зачіпать не велено, нехай тільки вони тобі шкоду роблять, голова й очі тільки на видноті. «Не чіпай бобра, бо не буде добра», «Хто уб’є бобра, тому не буде добра». Собака не собака, але й не кіт. До самого берега супроти течії підпливе, розглядує мене зблизька, а потім у якімсь моменті шубовсть, «бльох», тільки й хвіст показавсь. Ще й приплесне хвостом. Раніше мені ніколи не доводилось живцем бачити цих звірів, в переказах тільки жили, хоч кілька років співіснували ми поряд. І от стихія зблизила нас. Грізна стихія мала б і людей зближувать та заставлять замислитись.

Потому усе стояли підряд напрочуд соняшні, празникові дні. Коли вже вода спадать почала, у береги річки увіходить стала, побачив я одного ранку: по змутнілій невмитій сіножаті чоловіки й хлопчаки у гумових чоботях з довгими халявами ходять. Розглядував осмис­ле­ність і доцільність їхньої дії. Чого вони швендяють. Дійшов нарешті. Вони рибу шукають. У западинах на сіножаті озерця води позоста­лися, а в них і риба, котра за течією не встигла утекти.

Й подумалось мені. Я от красою тільки чудувавсь, моя слабка кмітливість і вуглувата винахідливість до того вовік не дійшли б, а в них уже теє у задумку було вже на початку стихії, може.

Про повінь небувалу від 1924 року у нашім глухім знедоленім краї кажуть, стало відомо аж в самих ООН. Добра новина далеко розпросторюється, а недобра іще, виходить, далі та хутчіш. Й допомога яка то там надійшла. Що від того ООНу до нас потра­пило, хто зна. Але мої односельці і хуторяни також одержували по якомусь кілограмові цукру і гороху. В магазинах люди цілоденно простоювали в чергах. Найдовше і найпроблемніше було розшу­кать особину в списках. Зчинялася штовханина, сварки, вибухали пристрасті, лунали гострі агресивні матюки, схлипували й плачі.

Але до ООНу усе те, звісно, не доходило. Тут же й згасало під низькою мутною стелею магазину.

Мені швагер Ілько розповідав, що і в 1924 році після великої повені якусь то поміч надавали другі царства. Йому запам’ята­лося, як батько його старий Гарячий підводою на станцію їздив на роботу якусь, а взамін ізвідти білий рис привозив, як заробіток і як поміч. І їм, малим, було дивно той білий заграничний харч їсти, заварений у молоці. Бо свого, – ані картоплі, ані збіжжя – не було. Все чисто вимокло.

Розповідь про колишні голодування завжди наштовхують мою думку на зіставлення, у якім співвідношенні до того пережитого пере­бувають наші теперішні нестатки. Мало сказать, нестатки, але як оте смикання пережить. Ще у нові ціни із потрохами, із тель­бушками не встиг увійти, із ногами тільки вскочив, як уже й смик. На тобі нові. Сказано: шокова терапія. Іще від одного шоку не отямивсь, а тебе уже в другий ввергають. А ще ж і терпець треба мать, щоб і за пенсією та наперстковими там допомогами вибігать та в дожелезних чергах вистоять. Що й говорить, епоха лібералізації – одна із прекрасних епох розвинутого соціялізму, чи то б пак тимчасового повороту до капіталізму. Щоб потому одразу цілим кагалом семимильними кроками у повний комунізм двигнуть та обома ногами уступить.

Написалось – та й згадалось. Ганя наша розказувала. На Чудо це було, 19 вересня 1939 року, коли перші Совєти у наш край уступили, й чутка рознеслась дооколом, долинами та пагірками розляглась, що буцімто поляки українців ріжуть і Липники уже вирізали. У паніці почали тікати у ліси за Ріку, хто підводою їхав, а хто пішки гнавсь, – попереду події кинута чутка неслася.

Ранок туманний тихий стояв. Сусідова Люся, вона й тоді така ж наївна та безтурботна була, за садок вийшла, нашу Ганю на городі побачила, Гані тоді тільки одинадцять літ минуло, та й питає Люся Ганю нашу: «Ганю, а ти чула, що більшовики уже вступили?» – «А куди?» – за простодушністю своєю запитала Ганя. «А в г…но…», – доконано відповіла Люся та й «ха-ха-ха!» розреготалася, що так легко вдалося їй Ганю нашу купить.
Обставини склалися так, що навесні і влітку 1994 року я не мав змоги приїхати на хутір та в літеплі яснім розкошувать. Протягом цьогорічного літа стояла ізнов небувала в краї спека, +35°–+37 °С. Усе вигоріло. Спека поклала на наш низинний край печать іще більшої вбогости. Спостерігаючи потому таку незвичну у нашім низиннім зеленім краї спеку, я подумав був собі. Як не раз по радіо чував, що в яких то світах, над Балканами чи над Кордільєрами стоїть небувала спека. І в якім то царстві, у якім то государстві, у Греції чи навіть у Болгарії від спеки загинуло три чоловіка. І я подивовувавсь, задававсь тогді питанням, як то могло статись, щоби від спеки да загинула людина. Просто не уявляв собі, уява моя не сягала, хоч думка про теє ішла, як же ото могло статися, щоби від спеки гинули люди, яким чином тобто від спеки погибає людина.

Але от я так незвично тяжко переживав цьогорічну спеку. Аж дух забивало. Й стало мені зрозуміліш, як ото від спеки умирають люди. Просто виразніш проступають усі болячки особини та й концентруються в трагічній неминучості своїй…

Я приїхав на хутір у жнива, в кінці липня. У дорозі, як і раніш часто, не покидала мене тривога, що це ж ізнов уже хату рознесли в мутель. Але на моє подивовання, хати не зачепили. Клуню тільки поштурхали. Двері із завісів міцних ізняли та раком поста­вили. Скоби желізні давні польські із дубових стовпів повиривали тілько. Й про мене усе запитували «Де Гандрій?» Й чутки розно­сили різні. Одні, що женивсь. Що комар да й на мусі оженився. Се тобі не квіткове весілля, де «Хрещатенький Барвінок усіх здиву­вав. Він Фіалочку блакитну, Наче панночку тендітну, за себе узяв». Насміх один. Інші ж, що недужий, або й загинув. Це не вперше щодо мене такі чутки розносились. Чи не з тієї причини на Великдень на Батьковому дворі танці улаштували. «Таке вже там вичворяли, що й не передать», – розповідала мені Палажка. Але в хату не пішли. Се дуже велика важність, що в хату не пішли.

Написав от про танці, та й ізнов пригадалось мені, уже старію­чому нетязі. Бо за молодих моїх літ теє було, діялось.


Був тоді у нас в університеті дуже строгий викладач стиліс­тики української мови. «Сонце! Чи не сон це?» Усі тремтіли перед ним за власну стипендію. Ніхто не спромагався на «відмінно», але не оден неборак змушений був класти зуби на полицю. І се вже звучало, як норма. Один же зух у нас по такій причині був збунту­вавсь сильно. Щоправда, загинуть йому не дали. Улашту­вали в гуртожитку головою студкому, і щось то йому там перепа­дало, доплачували. Тепер із трубою гральною, на взірець сурми, горна піонерського, ходив він довгими коридорами гуртожитку, та й побудку на зарядку робив. А спать же уранці, страх, як хотілося.

Саме під тую зимову пору узяв та й умер наш згаданий викладач стилістики української мови. Смерть є смерть. Перед нею усі рівні. Й мертві сорому не імуть. Але от зухвалець сей наш студкомівський ображений узяв та й улаштував у такий вечір в гуртожитку танці. Наші котрі, звісно, не пішли. А з інших факуль­тетів, хіміки, фізики, геологи, так їм що – подались на ті танці буги-вуги («О, Ріо-де-Жанейро...») вигицувать, бацать.

Але тая оказія дійшла до нашого декана. І якось на лекції у довірчій розмові сказав він нам: «Знаєте, власне кажучи, як почув я про танці, то й і мені викладачем не схотілось буть».
Й отой давній випадок одразу мені на пам’ять і прибіг, як тільки Палажка про танці стала розказувать.

А затим згадалось мені, як узимку 1968 року розтривожений чимсь сильно у видавництві «Молодь» один покійний уже літера­тор сказав був: «Якби мій Мишко да надумав писать, так я йому руки повідрубував би».

Я се і так часто згадую. Ах, скільки тут любові до слова і до сина. Аж до розпачу. В умовах, де панують звичаї батьківщини великої російської літератури. Коли на слово кладеться заборона, а особа майстра переслідується. Хоча у початку було слово.

Іще сестра мені тоді говорила, що багато хто у селі в мою відсутність до неї приставав, в очі із запитанням наближавсь, тиснувсь: «А де Гандрій! Де Гандрій, що нема!» Аж надоїло було їй, то й одказала: «За границю поїхав». То іще більш роздражнило: «А чого поїхав?», «А назовсім чи коли приїде?»

Се так легко їй було сказать «за границю поїхав». А як подумать, то хто мене за тую заграницю і випустить. Це ж тільки одних перевірених да довірених туди випускають. Да щоби й гроші мали. А наші Батько хіба що до сівака тільки довірені були, й на тім сівакові перевірені, – що й у шістдесят вісім год навіть на Великодні свята разом із сіваком за трактором в густій сивій пилюці, світа ясного Божого не видно, підгицували. Ону Велик­день, так і сіять. І ще далі, мабуть, сіяли б, якби у Чистий Четвер 1965 року Матір не паралізувало було.

Але щоби там не говорила сестра, та серце моє тішилось. Може, нарешті, відстануть. Благорозуміє до голови прийде. Протягом зими, весни і літа не пішли на хату, не посунули вандали усесвітового класу, то, може, уже й не підуть. Не попруть. Ах, але не тішся, серденько дочасно. Се так і слідчий, котрий із широкою посмішкою та розпростертими обіймами на свою жертву іде, щоби потім іще смачніше в шишак загатить. Оманливе все теє. «Не надь, не надь, рибалко молоденький, на звабний гак ні щуки, ні лина».

Так і в цім случаї воно трапилось. Не встиг я після двотиж­невого благісного перебування на хуторі відлучитись на кілька день, як брат мене уже із новиною зустрічає посеред двору свого: «Ізнов хату розбили! Да там так роздерли, що і не передать!».

О, многостраждальна Батькова хато, а в чім же твоя і про­вина?! Сказано ж і вождем повторено, що син за батька не одвічає. А тут ось нещасна обідрана, обдерта хата ще й як одвічає, да глум такий має переносить через мої гріхи. Аяк, причетність до слова пи­семного – се гріх несказанний. Ув очах управників та можновладців.

Так в одночасся імпульси одчаю і рознеслися в цілім моїм єстві. Але зойк з груді не вийшов. І я відзначив усвідомленням своїм, що уже звикаю. До всього звикає людина. І до болю також. А не тілько, що Герасим до міського життя звик. Це коли перший раз б’ють да на хомут беруть, то незвично боляче. При повторю­ванні уже не так.

Отак, ідучи на хутір в розмишлянні, я усе більш упевнювався, що думання моє рухається у вірному напрямку – по дорозі до невразливості. А що поробиш. Тут все вже ясно. Вони не відступ­лять, допоки осідку зовсім не рознесуть, а від мене, допоки житиму. Рукописи видиратимуть. Могилу затим мою розрива­тимуть, кості мої роздовбуватимуть та в них рукописи шука­тимуть. Але допоки із мене живого останнього латаного лантуха не здеруть із плечей. «Латану свитину з каліки знімають, з шкурою знімають…» І це під приводом того, що «криміногенна ситуація ускладнюється». Це допоки буде їм дозволено.

А все ж коли до Батькового двору уступив, так і знов серце заносилось.

Сліди брутального злісного зумисництва на кожному кроці проступали, помітні були.

Вікно у присоняшній стіні виламали з рамою. Учинили ізнов рейвах в хаті, у коморі, на горищі. В паперах, які іще позосталися були, ізнов рилися, нишпорили. Видно, ізнов рукописів шукали. Се, на їхню, усіляку творчість переслідувачів, думку, рукописи, великі гроссбухи, летом пишуться. Їх тільки й шукай. Тут, в умовах, націлених на вигибання, і рядка не напишеш. А вони собі міркують. Спробуйте-но самі в розкошах, від нічого робить, написать хоч оден рукопис, то й побачите.

Стою над столом спадковим родинним високим. У нього ніжки дубові. Згадав, як Мати розказували. Цього стола за перших Совєтів, тобто у 1940 році змайстрував нам сусід Іван. А Мати ходили відбувать – плаття прать ходили. В ополонці на морозі плаття прали, застудилися сильно та й пролежали довго. Так що стіл цей дорогий, пам’ятний. Але ізвідки теє переслідувачам знать. Вони у невігластві своїм не те, що по хатах, – по храмах та цвинтарях гарсують.

На столі книжка лежить. Іван Бунін. Проза і вірші. Розкрита. Читаю:

У птицы есть гнездо, у зверя есть нора.

Как горько было сердцу молодому,

Когда я уходил с отцовского двора,

Сказать прости родному дому.
У зверя есть нора, у птицы есть гнездо.

Как бьется сердце, горестно и громко,

Когда вхожу, крестясь, в чужой наемный дом

С своей уж ветхою котомкой!

І дата: «25.VI.22.» «За пагорбом уже був», – думка уточнювала життєпис.

А на лаві он і друга «Окаянные дни». Якби раніш, так за цю і строк могли б дать або до жовтого дому ізнов повезти. Цікаво знать, а чи наявність отакої книжки і тепер до досьє долучається?

Учора по телевізії (російська програма) я дививсь кадри про військовий парад у Чечні якої то недалекої давності. Як там старі горяни із сашками кільця відпускають віртуозно. Дивився, а подумалось, що кадри ці якби для досьє спеціально і знімались.

Рукописів не знайшли, так порчі наробили. Забрали найнеоб­хідніше – дві пили, дві сокири (щоб не мав чим дров нарубать та нагріти оселю в холод), обушка, я його з Київа припер і ним кілки у плоти забивав. А коцюбку, що я нею жар вигрібав, геть погнули – не впізнать. Виламали двері у порожній клуні, із дубових стовпів ізнов гаки повиймали. У причілку клуні дошки позривали, на вишках походили. Й інші ужиткові речі позабирали, аж до метра кравецького. Материну ікону стару давню, що її баба Лександра передали, із стіни зірвали. Скриньку із цвяхами забрали, чи то б пак цвяхи із скринькою. Там різні цвяхи були. Одні я прикупив уже, інші від тих позосталися, що ними чотиринадцять років тому для Батька труну збивали й забивали.

Написав оце та й вжахнувся. А ну ж, прочитають та й підуть Батькову могилу розривать, решту цвяхів у могилі дозбирувать. А то ще й на рукописи там натраплять.

Походив я, походив біля руйновища, посидів, подумав, а думки ж іздалеку линули, та й зупинивсь на тім, що треба десь то струмент позичать, цвяхи добувать, із дроту викушувать, та й забивать шпарки де можна помаленьку. Ніхто ж не допоможе, ніхто не зарадить моїй розгубленості, вдавсь на теє, щоб тільки із мене шкуру дерли. Більше того, мені чомусь здається, що мої публікації біографічні вивчаються певними структурами під тим кутом, що як би мені іще дошкульніш досадить. От написав я, що не майстровий, дак роздерем тебе, щоб ти взагалі ради собі не дав. Написав, що першого разу вікно обережненько вийняли, дак удруге так садонем у вікно, що й рама вилетить, і друзками малими шкла цілу хату і постіль позасипаємо. А, на те ми мудрі.

У міліцію уже не став пхаться. Сам не порипався.

Місцева газета тільки про сю оказію матеріял надрукувала. З-поміж іншого там ось і такі рядки є: «Наче натякають: «Забирайся звідси, бо ще й не те буде!» Прочитав та й замисливсь. А й справді, Що то іще може буть?! І куди вибиратись?! На Соловки чи на острів Діксон. І що із собою в торбу брать. Щу може буть, ми тільки угадувать, проглядувать можемо. Нас не вчити. Але винахідливість супротивної сторони меж не знає. Та подивовує легкість незвичайна в дооколишніх настроях, що ніби нічого незвичного тут і не сталося. Абсолютна норма. За умов, коли не спійманий – не злодій. Прикриваючись цим гаслом, можна витво­рювать що завгодно. Один кат, оглядаючи труп своєї жертви, тяжкими сумнівами огорнутий був, що чогось то тут він все одно іще не доробив.

А між тим і в моєму випадку замір не такий уже й безневиннй. Мене, немічного, беззахисного інваліда, силоміць брутально виштовхують із спадкового родинного осідку, де я народивсь, із мого коханого рідного краю, який я невимовно люблю, й поетичні знаки якого у моїм сприйманні і трансформації поза всякими вимірами.

І сестра була якось сказала: «Вони ще й не таке можуть ізробить. Вони можуть тебе за 24 години виселить і в село більше не пустить».

Вигнання із рідного краю – се кара, і кара не легка, а може, найтяжча. Спитати про це можна у тих, кого така участь спіткала, що вигнанцями стали. Згадаймо, що і в древніх греків найвищою останньою мірою покарання було вигнання із батьківщини. А й Борис Пастернак, відмовляючись од Нобелівської премії, здається, писав, опубліковане було, що втрата батьківщини для нього рівнозначна смерті.

Ночувать у розбитій хаті було вже неможливо. І став я на порозі Батькової хати думать-гадать, куди б його на нічліг податься. А куди не поткнись, то кому ти потрібний. Казала Палажка, ніби їй хтось таке із хотинців казав колись. Що першого дня гість – золото, другого – мідь, а третього – забирайся собі і їдь.

Прочитавши тую замітку в газеті, дехто із односельців мені посміювався в очі:

– А то лишнє писать! Ти їх словом не прошибеш. Себе тілько на позор виставляєш.

Інші ж ішли далі. Вони поширювали ще й таку чутку, що тут на хуторі йому нічого і не треба вже, бо за книжки він там гроші вели­чезні одержує, вельможа не знати який, а ще й долярів із заграниці навіз. Очевидно, у цім моменті вронене випадком сестрине слово злий жарт зіграло, отаким чином трансформу­вавшись. Причому, як до мене доходило, що подібні чутки роз­просторювались і від людей із верхньою освітою, що і в управі чинниками були, та гаразд знають, що воно за ситуація і до чого.

Багато котрі при зустрічах все одне й те ж говорили, ніби змовившись:

– А-а, то пацани… То їхня робота.

Як правило, в одне сюю версію твердили управні чинники, незалежно від рівня – сільські, районні, обласні… Ще й дивились на мене отак насторожено, ніби я на думці щось інше маю, таке, що не «пацани».

Отак пошнякавши якийсь тиждень та наслухавшись, я зіб­равсь і поїхав. Якщо скрізь, куди не поткнись, да зайвість свою усвідомлюєш, да стуленість свою відчуваєш, так не до зачудування милими краєвидами і не до творчості також.
Але скоро до мене ізнов недобра новина дійшла. Над нашим хутором небувалий ураган пронісся. Смерч. Град кристало­по­діб­ний, завбільшки з людський кулак, падав. Стихія жаху на хуторян нагнала й порчі наробила. Й подумав я тоді. Се, очевидно, про­грішив наш край, що третій рік підряд усе небувалі явища пора­жають його: небувала повінь, небувала спека, небувалий ураган.

Ся звістка діткнулась мене тривожним передчуванням. І при першій же можливості я одразу ж і виїхав у рідний край. Але те, що я побачив, виявилося над усі мої передбачування.

Так і треба розуміть було, із розповідей очевидців, що то був смерч. Але мене подивувало й інше. Відсутність спостережливості у моїх краян. Байдужість до того, що діється доокіл, за межами власної хати. Сей ураган нечуваної сили село наше не захопив, пронісся хуторами смугою завширшки 2–3 кілометри, захопивши й сусідні села. Дивно, але, схоже, що багато із сельчан ніби й не чули про цю грізну стихію. Ті ж, котрі спостережливіші, розказували.

Друге вересня 1994 року. Ізранку день заповідавсь надзви­чайно погідний, соняшний. Ополудні тільки млоїть почало. Але невдовзі на призахіднім небосхилі, на тучинському полігоні якби, хмарка виступила й хутко розростатись почала. Ось небосхил призахідний увесь синявою темною затягнувсь. Таких густих темно-синіх хмар іще не доводилось бачити в нашім краї, око не завважувало. І от коли хмара та грізна стала наступать, рухаться на наш хутір із помітно загрозливою швидкістю почала, а в якімсь моменті ся темна грізна маса ніби ламатись стала, й біло-сірі уламки на чорному тлі витворились, шум розлігся, відтак гуркіт рознісся, немов бескиди кам’яні рушились, немов сотні танків, бронемашин могутніх якого то земного завойовника посунули на наш знедолений край. Вітер страшенної непогамовної сили ось уже верхи дерев додолу гне («Сердитий вітер завива, Додолу верби гне високі…»). І хто де у дворі, на городі, у полі чи в дорозі був – кожний зрозумів, збагнув свідомістю своєю, що це серйозно, що се не жарт, що треба рятуватись. Гуркіт громовиці із тим іншим рокотом в одну грізну потугу сполучавсь, лиш блискавиці сей мутно сірий світ своєю принишклою раптовістю краяли смугами.

Спершу безневинні великі краплини впали, а відтак і град посипавсь. Великі, з людський кулак, неправильної ламаної форми кристали посипались. Декотрі із них і другого дня іще не розтанули зовсім. Жінки із поля від буряків ішли, так їм голови понабивало, хоча й клумаками їх затуляли. І ноги їм до крові понабивало. Хурнель оден у Хотині підводою їхав, так коней як почало лупить в голови та крижі, то як спужались вони, як погнались, хурнель в обіймах стихії ситуацією вже не керував, кермо, віжки випали йому з рук. Його так тоді поколошматило, що в лікарню потрапив і як там уже вичухавсь. А в Івана Однорукого корову на пасовиську також до крові побило, вона й іздохла скоро потому. На хотинсь­ких хуторах, у Кватирах, одна семилітня дівчинка грядку полола, на городі її град застав. І от молодий батько, завваживши, що дівчинки в хаті нема, тут же кинувсь у вир стихії, під град, на город, схопив дівчинку на руки, прикрив собою, та й уніс у хату. І таким одчайдушно раптовим був сей його чин порятунку, що обоє – і батько, і дівчинка – вихопились неушкодженими. Й коли розповідали про той випадок, то й через розповіді так прозоро сяяла ця драматична картина у вирі стихії.

Непереливки було й тим, хто в хаті перебував. Старі хати по хуторах носилися й двигтіли, готові ось-ось рухнути. Вдарило у вікна. Вікна полетіли. Шибки розбивалися на сотні, тисячі маленьких друзок шкла. Вітер гнав його з одного кутка кімнати у другий. Крізь повибивані шибки вода заливала людські оселі. Постелі, ковдри, подушки. Великий град пробивав дахи – шифер­ні, гонтові, не кажучи вже про старі стріхи солом’яні. Ті взагалі в мутель, в квач перетворювало. Сімдесятип’ятилітня сусідка по хутору Ганя Микитина мені розказувала, що вона такого жаху набралася, переляку такого, що й не передать, що й потому довго не може відійти. На колінях із одного кутка хати в другий, під ліжко забивалася. Й не знала уже і як молитись.

Слухаючи її, я в моменті отім відчув дію оберігаючого заступ­ництва, що не довелось мені під ту драматичну пору в Батьковій хаті перебувать.

Оглядаючи обійстя після стихії, я подумав також, ах, які ж мізерні злісні плюндрування сього нещасного осідку нехай і великими нападниками – бійцями невидимого фронту – перед могутнім розгулом стихії. Стихія грізна. І перед нею має зм’якшуватись серце навіть у найжорстокосердіших.

Й іще спогадалось мені у ті хвилини розглядин сумних наслід­ків стихії. «Однакове всім випадає: праведному і безбожному, доброму й чистому та нечистому…» (книга Еклезіястова, гл. 9, вірш 2).

Вікна у Батьковій хаті були повибивані, і подвійчаки також. На землі у хаті повні купи шкла. Шкло дрібними уламками й аж до супротивної стіни летіло, на полику, де батько спали й умирали де вони тяжко, на запічку й припічку – скрізь порозсипане, що його й не повизбирувать уже чисто. А зі стріхою що сталося. Град геть чисто розментав її. На хаті і на клуні. Місцями уже ребрами зяє. Крізь горище по стелі й по стінах у хаті розлилися мутні патьо­ки. Про комору уже й не казать. Там і раніш ще дошки в стелі попрогнивали.

У багатьох хуторян стихія шкоди понароблювала. Але, схоже, що наша хата опинилася, перебувала в епіцентрі спрямування, руху того небувалого грізного урагану. Ще й лицем своїм в усю свою довжину хата обернена до нього була.

Сумна картина. Але перед стихією все одно не клалось на серце таке гостре, не позбавлене пристрасті, відчуття розгубле­ності, як те звично клалось після кожного людського погрому. Дія стихії грізна, і вона має спонукувати наше серце до розмислів і смирення.

«Се кара за наші гріхи!» – пронеслося поміж сельчанами. – Усі ми згрішили».

А може, й справді це кара на наш убогий край спала. І мені подумалось.

Але коли я розказав у Київі про те стихійне лихо одній віруючій, то вона заперечила мені, розмишляючи:

– Але ж не стоїть село без праведника. А отой батько, що у вир самий кинувся та прикрив собою дівчинку.

І небачена, але усвідомлювана мною драматична картина враз набула увиразненого символічного бриніння.

А хутори гули. Такий гул стояв, що аж крізь стелю в управах місцевих проривавсь та й ік небу доносивсь. Щоправда, до ООНу і на сей раз також не докотивсь. Яка то урядова допомога цільова була виділена. Ах, «ціль ця да яр ця». На шифер та на шкло. Але хоч і цільова вона, а на іншу ціль може бути обернена. Ото й гули хутори. Що й не такої вже шкоди у кого нароблено, дак тому поміч щедріша припливла, а в кого насправді і поколошматило сильно, тому, дивись, і не надійшло належне.

О тім гули хутори. Але, як кажуть наші рівноправні сусіди, що написане пером, того й топірцем уже не вирубаєш.

Нашу ж Батькову хату обминули. По тій причині, що соломою накрита. Солом’яна стріха, бачте, виявилася винною.

Тут уже й сам губишся, за що й коли винним можеш буть. Так швидко установки міняються.

Написав от вище «рівноправні сусіди», та й спохопивсь, чи так, як треба написав. Згадавши, як одного разу на київському вокзалі зустрів одного москвича. Не авто і не пляшку навіть, а живу людину, він до того мені сам признавсь, що із Москви самої тобто. А я до нього кинувсь та й кажу: «Брат! Старшой брат!…»

Москвич сей і дослуховувать не став мене, перебив словами:

– Ето попахіваєт велікодержавним шовінізмом…

От тобі й на. Усеньке свідоме життя мене звинувачували у буржуазному націоналізмові, а тут й великодержавний шовінізм насамкінець (ох, може, іще не насамкінець?!) приклеївсь. Я догодить хотів.

Коли ж про тую оказію іще одному розказав був, так він і каже цілком категорично:

– А нету уже старшого брата. Надо говоріть «блізнєци-браття». Ібо так сказал міністр Андрей Козирєв…

От і помундруй, що і як, і де казать. Так установки міняються. Тут іще аби в халепу не втрапить. Краще вже мовчать. Мовчи та диш. Але ж і серцю не накажеш. Тим більш в епоху гласності. Це на зорі тієї гласності я десь почув був віршика і запам’ятав:

Мы все живем в эпоху гласности.

Товарищ верь: пройдет она.

Но комитет госбезопасности

Запомнит ваши имена.

Коли востаннє нападники люто хутірський осідок розбили, то, приїхавши в Київ, я одразу помандрував у пресові агентства. Щоби зробить заяву для преси. Наївно собі вважаючи, що раз іще гласність, так це уже для кождого досяжне, навіть для таких бідаків, як я.

Щоправда, дівчина, молодий колега по фаху, нова генерація, вислухала мене, й попередню публікацію прочитала. Але тут же й дала відкоша. Мовляв, це не тема. Це масове явище, тобто не на одного мене подібний напад учиняється. Це норма нашого життя. І хто в спромозі про всі випадки інформувать.

От заковика. Як же мені і буть? Треба уродиться, потрапить під таку норму, щоби, користуючись статусом цієї норми, зо мною можна було що хоч витворювати. А якийсь добродій, теж побратим по перу, дав мені приблизно отаку пораду. Щу мені треба лице в лице, чоло в чоло вийти на тих, котрі щодо мене подібні акції учиняють.

?!
Але про хату. Я ще тижнів зо два мандрував сюди-туди, від компанії «Оранта» до жонду одного, від жонду одного до жонду другого. Й ужондовці районові, сільські мене один від себе до другого пересилали, не сказати, щоби з окриками, але із внутріш­ньою щодо звідомленості перевагою, з лукавинкою, мовляв, ходи, поки ноги носять, а все одно нічого не виходиш. Аж по якімсь то часі утоми, і мені стало ясно, що нічого з того не вийде. Й мені внутрішньо перехотілось тієї помочі. І от тоді в лице мені спрямувавсь допоки стримуваний насміх та й загарцював у торжествуючім герці своїм:

– А що, въходив? Ти ж грамотний…

У якімсь моменті так зупиняється людина. І тут я пригадав нашу ж хуторянку бабу Надежду. Дак у році 1867-му чи й 1968-му вона побила була усі рекорди прошаків нашого краю. Вона 23 рази ходила, щоб виписали торфу. Але двадцять четвертий раз не пішла, і говорили, ніби зізнавалась, що уже не прийняла б того торфу, якби і самі у двір привезли та скинули. Загадкою залишається, чому саме 23, а не 22 чи 24 рази. Се все одно, що постанова нашого Кабінету Міністрів збільшити колишні людські заощадження у 2200 разів. Містерія чисел – се велика тайна. Й у розуміння людині те ізвиш посилається, входить незаперечно аксіоматично.

Сидячи на порозі розбитої і нападниками, і стихією Батькової хати, я згадував і Надежду, і Савету Демидиху – сваху її. Як вона, украй немічна геть прозорого молодозеленого (така юна прозе­лень, аж тремтить, бринить) весняного дня зустрілася мені коло річки. У капцях Абукасимових. Присіла на моріжок, на юну прозелень, що аж бринить, та й стала мені розказувать:

– Ах, як давно я тебе не бачила. Не раз так хотіла побачить, щоб поговорить. А тепер от уже майже не бачу. Паволоки очі засну­вали. Як маняк мені увижаєшся, й хитаєшся чомусь увесь.

По павзі:

– А все-таки налапала я стежку до своєї хати. Око вже не бачить, а нога сама стежку лапає, ловить… Й про теє, що хата моя (ах, яка там хата, – халупка із хліва Демид зробив, як тридцять п’ять літ тому більшовики хату розвернули, щоб із хутора вибиравсь) розвернута, також спершу вгадала, а потім й добачила уже трошки. Да як сіла на порозі, да як виплакалась, дак за все своє життя, здається, так не виплакувалась…

Тобто усе, кінець, вороття додому уже нема. Як написав був Томас Вулф. Й потому пізніші прозаїки повторили.

І так виразно уявилася мені покійна Демидиха, немов ось жива сидить передо мною на порозі своєї неіснуючої, стертої з лиця землі хати.

Демидиха явила світові прекрасний героїчний взірець, як треба за хутір триматься.

Років із тридцять після Демидової смерті прожила вона у маленькій халупці, що примостилася у ріжку під ліском на границі двох сільрад, двох колгоспів, а колись і двох районів.

– А для мене границі нема, – казала Савета. – Для мене однаково, що Совєцький Союз, а що Гамерика…

Мала на увазі, що і там, і там по ровах траву серпом жала, радю­гою до хати носила та на сіно висушувала. Це ж треба було корові самотужки усе наносить. Помочі – ніякої. Пенсії Демидиха не одержувала, бо Демид до колгоспу не пристав. Гіндусом так і помер, тобто до кінця вистояв. І Савета так само. Не під законом чи беззаконням, що його запроваджено було в краї, перебували вони.

Самій їй треба було і дров наволочить, і нарубать. І води від дальніх сусідів наносить, ближніх не було. Або із снігу узимку води собі натопить. А що й казать. Життя самотньої людини на глухім хуторі ув епоху розвинутого соціялізму – це подвиг у буквальному розумінні.

Але була у вісімдесятитрьохлітнім житті Демидихи одна ніч, повна високої душевної напруги, великого труда і небувалого переляку. Драматична ніч була.

Жнивної пори це трапилось. Як тільки комбайни віддали­лись, денна утома улягалася («Божий день потух, – по селу отару розігнав пастух»), й висока місячна ясність зависла над краєм, взяла Савета Демидиха радюгу та й пішла на хотинську сторону соломи набрать. Ось радюгу на стерні розіслала та й озирнулась довкруги. Тихо. Ясність місячна висока молочна. Чудно так. І на душі чудно. Й ліси, і гаї чудувалися. Аж про безпеку забулася, про обачність. Шелес­тить, шепоче солома, як вона її на радюгу укладає.

Аж не зогледілась, як бригадир перед очі став, невідь і звідки взявсь. Як привид, як мана. Стенулася із переляку Савета. Радюгу відібрав. Ще й наказав у конторі на ранок буть. І пригрозив, що узавтра приїдуть її оббирать.

Затужила сильно Демидиха, аж доокіл ясний зблякнув, похмурнів. Не на жарт перелякалася. Й стала рятувать найцінніше, що могли би наїзники забрать. У неї на дворі уже стояла припасена раніше копиця сіна і копиця соломи. От і заходилась вона другою продірявленою радюгою із двору да в посадку поміж сосонок той скарб неоціненний переносить. Цілу ніч, як бджілка, труди­лася. А як дніть почало, то й попленталась Савета за п’ять кіло­метрів стежкою, дорогою до колгоспної контори.

Бригадири, інші начальники сходилися, прочумлювалися від учорашнього котрі перепою, всідалися на свої завчені місця. І Савета збоку притулилася. А що вже буде. Жде. Серце в п’яти пере­кочувало. Голова усівся. Лицем своїм перед лице усіх інших.

І тут бригадир першим слово взяв та й каже:

– Я прошу сили, щоб їхать да Демидиху за її проступок обібрать…

Слухають його усі. А голова і навстріч йому слово:

– Ах, ти ж, безсовісний! А що в неї оббирать є?! Віддай їй радюгу!

Аж заносилось Саветине серце од неочікуваної несподіванки, аж радість усмішкою на лице пробитись не може од раптовості душевної переміни.

Але і це ще не все. Відтоді учинив той голова, що коли колгоспникам наділи травъ на лузі давали, то і для Саветиної корови п’ять соток виділяли. Їй треба було тільки косаря знайти та відробить. Та привезти. От і все.

І так щоліта потому. Як пора сінокосу наставала, то сам голова, проїжджаючи дорогою, зупинявсь навпроти Демидишиної хати та й кликав:

– Шукай, Савето, косаря… Уже траву ділять.

І Савета внутрішньо тихо раділа з того, що її корова от хоч під мале­сеньким а захистом. Щось схоже, ніби у закон якийсь вводилось.

А той чин голови незвичний, не типовий для колгоспного руху, скоро рознісся пославкою поміж людьми нашого краю. Щоправда, дехто вбачав у тім, як показ, як упереджений замір про себе престиж створить, пославку пустить. Але як би там не було, але факт є фактом. Із пісні слова не викинеш. Тим більш, що ні Демидихи, ні голови уже нема серед живих.

А тепер от і на папір попросивсь той давній епізод. Щоб не казали управники, що тілько одне темне на папір і проситься, як заведено поміж ними говорить.
Я сидів на порозі Батькової хати та й спогадував. Але сльози ув очах не зібралися. Я іще згадував про свою колишню розмову із дядьком Левком. Коли уже Батько померли, так якось зустрілися ми були із дядьком Левком у центрі села. Та й став він мене розпи­тувать, як міркую я собі далі жить. Я же сказав, що трима­тимусь клаптя землі, городу тобто, «до побєди», бо без городу пропаду.

Левко тут і замисливсь. А по павзі питає:

– Ну, а коли ж «побєда», по-твоєму, може статься?

– А коли підвалини із хати розбиратимуть, – відказав тоді я.

І от тепер подумалось, на призьбі сидячи, чи вже не настав отой момент. Мій час настав.

Іще чомусь згадавсь дядько Михаїл. Як він розказував був мені.

В одного віруючого, коли арештовували його, так трус сильний, обшук робили, що де лежить облапували й забирали. На духовну літературу з похіттю неймовірною накидалися. Дві Біблії вилучили. Лежить собі книжка, а вони на неї, якби вовки хижі на ягня беззахисне, накидаються. Аж коли вже перениш­по­рили по усіх закутках та шпарках, то тогді тільки із хати відда­ля­тись стали, і віруючого того ведуть, як арештанта. А він же до них і каже, промовляє:

– Іще одну Біблію забулися взять…

– А гдє, гдє она?! – тут же й спохватилися, назад ціль спрямо­вувать зібрались.

– А тут… У серці у моїм… – правою рукою вказав сей бранець на свої груди.

Тільки руками розвели.

– Іш-ш ти! Ішшо шутіть собіраєшся… Ти, брат, нє тово… – і оден з конвоїрів вказівним пальцем покрутив з правого боку чола.

Самого ж Михаїла прийшли забирать ясного Передвеликод­нього дня, коли тепло неухильно прибувало й цілий світ цвів-роз­цвітав на очах буквально. Так весна відкрито у права свої вступала.

Коли посадовили Михаїла на підводу та до Байчури везли, сто кроків од хати, може, і од’їхали, як Казаков ударив арештанта в лице («Вдарив революцьонер…»), дак усі до одного, які іще були, зуби з рота Михаїл і виплюнув. Такий висококласний мордо­ворот, скуловорот був сей Казаков. Що од природи дар в окресленім ділі мав, а що у вишколі здобув, а що і власним досвідом осягав.

У вину Михаїлові поставили те, що він проповідував амери­канське царство, як і доніс первісно та свідчив на нього оден під­ставний одновірець.

Михаїл тільки осміхнувсь беззубим уже ротом:

Царство Боже я проповідую, а не царство американське.

І на тім стояв затято, терпляче зносячи тортури. Мабуть, і спеціалісти побачили, що змінить, навернуть його в інший бік марна справа, не такий се горішок попавсь, та й укинули забра­ного в Ленінграді в психіатричну лікарню. Не відпускати ж його додому.

Кажуть, над ним там робили досліди, якби це робив сам академік Павлов, випробовували на нім дію нових ліків.

Привезли Михаїла в село двоє ленінградських санітарів похмурого серпневого дня 1956 року, коли низькі олов’яні небеса розсіювали над землею передчуття осени. Та й скинули біля сільради, якби поліняку, затребувавши, щоби хтось із ближнього чи дальнього роду розписався. Розписатись знайшлося кому. Але не всі односельці упізнавали Михаїла. Був се маленький сивий дідок, якби лантушок лежав на моріжку біля сільради. І не говорив. Німий став. Мову відібрало.

Спершу узяли Михаїла до Левкової хати, а потім покликали, і наш Коля привіз його на хутір.

Щось зо два роки виходжувався Михаїл удома. Влітку дні проводив у садку, на підвішеному поміж яблунями гамаку вигой­дувався, а взимку – на печі. Йому і пенсію яку то виплачували.

А потім став оклигувать. І заговорив. Мова вернулась. І як заговорив Михаїл, то неслава пронеслася хуторами й селами нашого краю, ніби Михаїл занімів був нарошне, щоби пенсію одержувать. І дотепер на язиках та версія живе.

Але я собі міркую, що не міг Михаїл притаїтись. Бо хто бував у тих лапах, то знає, що там такі речі не пройдуть, там звук із груді а видобудуть. Справді, щу то було трапилось із ним, або жахнувсь, та й мову одняло, або від ліків теж таке можливе. То тільки злобник чи наївний може супротивне розсуждать.

Як тільки мова повернулась до Михаїла, як тільки заговорив він, так одразу із нього пенсію і зняли.

Але Михаїл очуняв капітально, і прожив без жадної пенсії іще довгих тридцять літ. Був се дідок міцний та енергійний як у трудах, так і в проповідях. Держав худобу, живність різну, трудивсь, не покладаючи рук, косив на полігоні сіно за десять-п’ятнадцять кілометрів і з великими трудами таки привозив його додому. Місцеві управники борюкалися з ним, учиняли на нього гоніння. Переорювали тракторами города, забирали живність, обкладали штрафами, брутально погрожували, і взагалі поводились із ним брутально. Але самого не забирали уже більш.

Дядько Михаїл інколи розказував мені про свої поневіряння у Ленінграді. Запам’яталося, як він говорив, що коли шматочок сухарика покладеш до рота, і він одразу тане в роті – то це іще добре, а коли покладеш сухарика в рот, а він уже не розтає – то це гірше вже, погано. Й говорив про те так виразно переконливо, що не йнять віри йому не можна було, тобто вірилось, що спізнав він і те, й друге на власному язику.

Із того жовтого ленінградського дому Михаїл виніс органічно вивірену неприязнь до лікарів. Коли говорив, що декотрі слідчі і то кращі за лікарів. Не знаємо, чим могли догодить Михаїлові оті декотрі слідчі, але його неприязнь до лікарів була доконаною. А він ніколи і не звертавсь до них за усе своє подальше тридцяти­літнє життя.

Помер дядько Михаїл у 1986 році, уже після Чорнобиля, обійшовши перед тим, провідавши усіх своїх ближчих і дальніх родичів. За два дні до смерті голова сільради виконавцем передав йому повістку, щоби Михаїл негайно сплатив черговий штраф. У грошовому виразі Михаїл штрафу не передав, але написав голові сільради листа, вклав його у конверта, заклеїв та й передав виконавцеві, щоби той вручив адресатові. Се тайна, що у тім листі написане було, – про це тільки наш колишній голова сільради знати може. Бо через два дні Михаїл помер. І було йому вісімдесят і чотири роки від роду.

В останні роки свого життя Михаїл не раз говорив, що він уже днями наситивсь, тобто, що перехід до вічності йому не страш­ний. А от коли помирав, дочка Ганя розказувала, то упав навколішки і ревно моливсь про продовження своїх днів. І се – також тайна. Її хіба словами у Гефсиманії мовленими, пояснить тільки і можна: «Отче, як волієш, – пронеси мимо Мене цю чашу!» (Євангелія від святого Луки, гл. 22, вірш 42).

Як тільки діткнулась до мене звістка про Михаїлову смерть, так я зібрався і пішов побачить. Михаїл лежав якби живий. Пуль­су­вання його енергії тільки зостановилось.

Над ним читали псальми і говорили про подвижницький тернистий шлях небіжчика.

А оден молодий іще одновірець приблизно отак говорив, нагадавши, що життя людського сімдесят, при великій міцності вісімдесят літ, як і сказав був співець псальмів Давид.

Коли молода людина двадцятип’ятилітня умирає, то це зеле­ний колосок, який тільки що висипавсь із стебла. Коли п’ятдеся­тилітній помирає – се колосок, який дозрівать почав. Таких колосків, природньо, іще жалько, коли стинаються вони. Нашому ж братові уже вісімдесят чотири роки. Се достиглий колосок, який серпа проситься. І от жниво настало.

При цих словах погляд мій упав на упокоєний прах дядька Михаїла, і у цім моменті він і направду видавсь мені достиглим колоском на світовій ниві життя.

Місцеві власті насторожено зустріли навіть Михаїлову смерть. Рідним не давали машини для перевезення праху із хутора на цвинтар. І тільки коли рідні сказали, що повезуть небіжчика через усе село тачкою, машину все-таки дали.

Але похорон був багатолюдний. Наш хутір не пам’ятає такого багатолюдного похорону, якби ховали дуже видатну людину. І це ізнову викликало у властей насторогу. Приїхали і попередили, щоби усе було тихо, щоби по дорозі псальмів не співали, а тілько у хаті і на цвинтарі.

Як правило, мертвий неугодник уже не страшний управни­кам. Але управники бояться того резонансу, який може викликати смерть неугодника.

Випадок із Михаїловими похоронами також потвердив цю давню, вивірену історією істину.

А той останній штраф, накладений на Михаїла, так і зали­шився несплаченим у грошовому виразі. Спершу його відслонили похорони. А відтак почалася нова смуга життя. Й усі управники, гонителі на віру й атеїсти несподівано стали, поробилися ревними прихильниками віри. Тепер усе стало залежать від конфесій. Таке слово раптом увійшло в масовий науково ужиток. Як правило, управники та колишні атеїсти стали ревними поборниками тих конфесій, де би проповідь у нашім краї проводилась цілковито російською мовою, а сама конфесія була підпорядкована до московського владики. Й на тім грунті розгорілися нечувані раніш баталії й побоїща. А отець Адам, кажуть, став переконувать прихожан-краян, що Господь не приймає їхньої молитви рідною мовою, бо це мова сатанинська.

Ізнов спогадувавсь дядько Павло. Яку він мені зичливу пораду давав, коли я із отого жовтого сумнозвісного дому, вважай, із світа того, повернувсь був:

– А тепер сиди вдома та й мовчи. Кажи кожному, що не тільки писать, а й читать не вмієш. Букви жодної не знаєш. Тогді одстануть.

Ах, дядьку, наївний дядьку, якби ж то не так. Сей тяжкий гріх вовік вони не прощають.

А іще дядько Павло, пророкуючи майбутнє, часто говорив, що настане такий час, коли позаростають морогом та терном дороги, і буде хліб дорогий. На увазі малось, звісно, що тоді хліб іще дешевий був, – по 14–16 копійок за буханець. А у довірчій розмові з кимось із близьких родичів, чужих та непевних людей дядько Павло остерігавсь, Саші нашому, наприклад, він завжди радив: «Ти но май хоч два мішки закопаного жита і бідон горілки». Сього його напучування була велика тайна. І дядько Павло виказував її ближнім і найдовіренішим рідко, хіба при великій вже п’янці та глибокому оп’янінні.

Про жито його напчування мені зрозуміле, осяжне і тоді було, і тепер. Щоби від голоду порятуваться в скрутний час. Що ж до бідона горілки, то я і тепер в умовах неухильно в’ялопливучого, науково обгрунтованого довготривалого голодомору збагнуть не здатен, чим да може вона надто істотно зарадити у тяжкий час. Але й на те, треба розуміть, мав дядько Павло які то свої, йому одкриті проглядування. На жаль, сю тайну він забрав із собою в домовину, коли несподівано помер восени 1972 року.

До уваги треба брати і те, що був дядько Павло самогонником, і околотошному акуратно сплачував мито – трьохлітровий слоїк горілки щомісяця.

Аж одного разу прийшов до нього околотошний та й каже: «На вас, дядьку, поступив дуже тяжкий донос, я мало золотих погонів і зірочок не лишивсь через вас. А тому чотири наступні місяці даватимете мені по три слоїки щомісяця. Дуже дорого стоїло мені вас виручать та покривать. Сильно я стратився».

Але тільки-но околотошний двері за собою зачинив, як дядько Павло покрутив рукою правого вуса та й посміхнувсь тихо до дружини своєї: «А бреше, собака…»

Ось ізнов затим рядки із останньої публікації у місцевій газеті над очі біжать «Наче натякають: «Забирайся звідси, бо ще й не таке буде!»

А й справді, що ж то іще має буть. Не проглядується. Уява наша не розпросторюється. І яку би картину не намалювала вона, то супротивна сторона у перспективі завжди більш винахідлива. Бо якщо, до прикладу, уявиш ти, що вони спалять цю нещасну хатину, то у їхнім арсеналі уже таке не раз бувало, і в замислах, і в замірах своїх вони виношують уже що то друге, до чого твоя уява сягнути неспроможна.

Але свідомість повсякчас перебуває у напрузі того очікуваного. Й у таких умовах, звісно, не до творчості. Тим більш, що й усіма іншими ти зоставсь відторгнутий. Й родиною відторгнутий. Як правило, у таких випадках всі поскоріш відхрещуються. Це ж не двадцять п’ять років тому діється, а тепер, у новітні часи, коли од велемовності у багатьох аж забиває дух. Наша верба найкорча­куватуватіша. Наша демократія найдемократіюва­туватіша. А про слонів наших, то вже й говорить нема чого.

Уява проте витворює різні видива. Й така картина мені уявилася. Що ось здирають із мене в моїм ріднім краї останню латану одіж та й ведуть. А односельці, котрі й управники, роз­лягаються зо сміху:

– Оно вельможа іде. Довчивсь! Так йому і треба.

Але от нараз низькі осінні хмари, якби вовна овеча, розсту­пилися, й визирнуло сонце. Осіяло все навкруги. Засвітилось дов­кілля. Хутір увесь. Й благість така невимовно несказанна тихо лягла на серце. Прощальна, може. «Світе, тихий…» Й усі ті заміри супротивної сторони такими здрібнілими, мізерними у тім світлі показалися. Що ані відпрошуваться, ані відмолюваться у них відпала потреба.

І вірші із пам’яті один за одним ішли, рухалися у буквах, якби на екрані.

Молюся, Господи, молюсь!

Хвалить Тебе не перестану,

Що я ні з ким не поділю

Мою тюрму, мої кайдани!

грудень 1994 року.



1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка