Висока дивина світу барви І звуки хутора



Сторінка14/29
Дата конвертації26.12.2016
Розмір6.5 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   29

ЗЛОДІЙ ЗАВОДОВИЙ
Оповідання
Неділі на хуторі дожидаєшся з особливими сподіваннями.
Що ось надійде, настане неділя, і ти од трудів госпо-
дарських вільний розкошуватимеш ув одпочинкові. І настрій свята оповиватиме тебе й заспокоюватиме лагідно на хвилях своїх. Іще намріюється тобі, що благість свята ота може пере­тривати нескінченно довго, як сама вічність, і печать однома­ніт­ності не торкнеться її ніколи. Але то тільки видається отако іздалеку.

А як надійде тая неділя, то десь після ополудня уже й туск одноманіття часто насувається на сутність твою да й загусає. І уже о тім снується міркування твоє, а куди би його піти да роз­віятися. А куди із самотнього хутора підеш. Хіба що до Олени за Річку, ближчої хати уже нема.

Отак після ополудня, товар уже на пашу з обіду повиганяли, одного недільного передосіннього уже дня я і спрямувавсь був на Талимонову кладку через Річку до Олени на посиденьки. Зміркував собі, що там може іще хтось буть, прийти, і за розмовою настрій одноманіття розвіюватиметься.

Уже коли до хати Олениної упритул підходив я полуденного боку понад кущистими сливками густими, раптом забачив я на кущистій сливці невисоко густо воскове покотьоло, що якби рухалося саме у собі, вовтузилося. «Рій пчолиний» – одразу і думка побігла. Й перестрашіння єством моїм пронеслося. Хутчій до хати віддалятись треба. А то іще на голову зов’ються. Розказували колись Мати наші, що одному чоловікові, а мав він чуба куче­рявого, рій пчолиний на голову звівся. То мав той чоловік клопоту потому, що ледве вичухався. А на стежці сиво втоптаній перед­осінній до хати іще о тім бігла думка моя. Як недавно розказував мені Василь із певністю знавця, що коли пчоли вулика осідлого покидають, бо дві сім’ї завелося там, то уже облюбували вони собі порожнього вулика у світі десь, попередньо розвідку провели да й несуть на плечах своїх, якби люди покійника, матку у леті, поперемінно одне одного замінюючи. А що на дереві, на кущеві звиваються, то для короткого перепочинку тільки. І птахи у леті в ірій на перепочинок сідають. Як пригадую із дитинства свойого, то у нашім садку й на деревах коло Річки часто рої звивалися. І як правило, майже завжди у неділю чи у святковий день.

У хаті на ослоні, окроме Олени, сиділа іще Марина Обітниця, да й тиху гутірку поміж собою вели о чім то. Я ж одразу і перебив звісткою про рій, що на сливці за хатою звився. А Марина Обіт­ниця й спохопилася хутенько:

– Пойду-но я до Гантона, скажу, нехай пособирає…

За кийочка – да й рушила скоренько у путь. До Гантона метрів сімсот. Спершу Марина назад у хату уступила по часові неозна­ченім. А як надвір вийшли ми гуртом, то й забачили, як близенько уже і Гантін манячить у просторі хутірськім передосіннім. Однією рукою милицею намагається, був недавно ногу поламав, а у другій руці велику коробку несе, що якби бубон, тільки не круглий, а прямокутний.

Гантін і узявся своє діло робить, пчоли у коробку збирать, нам його не вчить, він майстер у сім ділі здавна. Надивилися ми трохи да й у хату віддалились, щоби розсерджені пчоли, що плян їхній круто змінюється, і нас не покусали. А коли по часові якімсь ізнов надвір вийшли, то Гантона й слід простиг. І ми усі утрьох в одностайне подивувалися, що вісімдесятитрьохлітній Гантін із милицею може іще так прудко відстані долать. А в означенім місці на сливці не було уже й бджолинки найменшої.

Ось і все. Та й забулося у плинові днів перегортання.

Аж то дозрілої вистояної уже осени недуга у думання моє проблему поклала. А де би його меду справжнього, а не мага­зинного непевного укупить. І зостановилася думка моя на Ганто­нові. І спогадався случай отой довкола рою пчолиного. Се ж бо моє спостереження додало Гантонові ні з сього, ні з того одну бджо­лосім’ю. Кілька днів застережливе здогадування стриму­вало. Іти чи не йти. Продасть чи не продасть. Бо мед се річ така, делікатесна, й не кожний хазяїн першому стрічному меду справж­нього наважиться одважить.

А котрогось то похмурого загусаючого передвечір’я і зважився я. Літрового слоїка у торбинку, да й через Річку на Талимонову кладку подався до Гантона.

Три ряди рівних білокорих беріз обступали зелений іще килим видовженого прямокутника біля Гантонової хати. Колись тут був розкішний садок. Але двадцять шість літ тому назад, у якійсь фазі посиленого гоніння на хуторян і хутори садка викорчували буль­дозерами. Гантін ями і урвиська повирівнював, а місце обсадив берізками. Нового садка не заводив. Бо хто пробував маленькі щепки посадити, то ходили управники й виривали дубчики. Й місцину тую обпльовували, як щось оскверненне. Але Гантонових беріз не зачепили. От вони й вигналися за двадцять шість літ, немов дівчата-красуні на виданні. Крізь ясно білі стовбури біля самісінької хати проглядувалися вулики. Їх я налічив аж два­надцять скриньочок, ще й дві довбанки колишні коло стовпів припнуті стояли, як нагадування про лісові пущі давні.

Коли два роки тому померла Гантонова Ганна, то Гантін самий зостався. Але іще держить корову. А до минулої осени зятеві і коня сивого в яблуках норовистого випасав. Коня Гантін при­в’язував і стриножував на паші, але часто кінь рвав пута неволі, да учвал гнався гулять собі по волі («кінь гуляв по волі»), а Гантін ловив його уже на людських городах інколи.

Гантін сидів на плотові на доволі грубій обтесаній жердині і дивився, як два трактори навпроти неподалік ниву крають.

– А що, видивляєтеся, як наймити Вам поле виорюють? – запитав я після привітання, аби за розмову зачепитись.

– Атож як, – відповів Гантін, осміхаючись щільно стуленими вустами, за якими зуби уже не проглядувались і не виказувались.

І я собі зачудувався, як під желізними плугами тьмяно зжухла стерня чорною скибою обертається.

Але не надовго. Одразу ж і до діла перейшов. Беру бика за роги:

– Чи не продали б ви мені трошки меду?

Гантін обмацує старечим поглядом мою торбинку:

– А тобі багацько треба?…

– Да нє, літру.

Панцир непроникності кладеться через Гантонове зморшку­вате, але іще рожеве лице:

– О, ні! Якби сто грам, то я і так, задармо тобі дав би. Один вулик всього тільки і зостався. Гинші скриньочки усі порожні.

Я ховаюсь за відмовою, щоби бар’єр відчуженості не про­ростав. А із пам’яті спогадується, як Іван Мар’їн усе повторював при нагоді: «А в торгу нема гніву».

Бар’єр відчуженості і не зав’язався. І ми скоро переходимо на віддалене і невтральне. У спогадування поринаємо.

Гантін усе спогадує. Про пережите. Про літа свої молодії, да як воно за Польщі було. Як Хотинські хутори повстали на тім місці, де громадське пасовисько було.

– А злодіїв і тогді багацько було, – сиві кущисті брови Гантонові ворушаться, що ніби й вони спогадують та промовляють. – У гурти злучалися. Ще й ружжа при собі переховували. Се при Совєцькій власті нащот ружжів строгість велика була. А за Польщі іще не так доглядалися.

Стомлений хриплуватий голос Гантона доносить події шіст­де­сятилітньої давності. Як забралася одна отака ватага одчайдухів несусвітніх ув одне лісове село, у село Княже, із ружжами, з урізками, да такую бучу учинили, такий рейвах там ізчинили, що їх потому цілий тиждень виловлювали поліціянти да до посте­рунку спроваджували. Ще й суд відтак був.

От на суді діло і дійшло до Опанаса Тетері. Судять, значить, Опанаса Тетерю. Да й попередньо списують все, хто да що, да звати як, да роду якого. Бо поляки хоч і зневажали люд наш, надто мужика, але все одно регляменту на суді чи де там дотримувались, як і в усіх панствах заведено. Але пощо поляки. Оньо більшовики на що вже зухвалі на усілякову кару були, а й то не усіх одразу вистрілювали чи замордовували – також у деяких випадках формально судочинства дотримувались.

От дійшло у тім случаї на суді до тієї графи, до позиції тієї, якого походження, звання себто, наш Опанас, ну, мужик чи дво­рянин, а може, грап самий. А що Опанас може сказати, затнувся і мовчить, ніби не второпує нічого – сказано ж: Тетеря.

А засідатель, чи прокуратор, чи хто там із судочинців по павзі тривалій і каже вголос, щоби діло уперед рухати:

– Да пиши: злодій заводовий...

Елітий себто. Так і записали.

Й відтоді, скільки не жив іще наш Опанас Тетеря, усе величали його позаочі, а й в лице часто не інакше, як Злодій Заводовий. Так пристало чіпко се назвисько до чоловіка і уповні визначало його суть. Що аж і нині через десятиліття цілі стривожені сміється з того случаю вісімдесятитрьохлітній Гантін дитинно приязно і довго, аж но мимохіть із сидіння на плотові зрушився.

* * *


Я пам’ятаю Злодія Завадового ще із своїх ранніх дитячих літ. Був це чоловічок низенький на зріст, маленький, мізерний, мир­шавенький, можна сказать. До людини і до гурту підступавсь тихо, зачаєно, скрадливо, якби непомічено і навіть провинно. Ягнятко отаке собі. На слово зважувався не одразу, а геть потому, як ніби момент для нього визрівав, для слова його час коли вистоювався. І говорив завжди про одне й те ж – про побит у совєцьких концтаборах. Не пригадують, щоби згадував Опанас колись а хоч одним словом про тюрму польську.

Уперше судили Опанаса за сих других Совєтів у 1948 році. Як не дивно, але судили Тетерю аж ніяк не за злодійство, хоча красти він не переставав і за перших Совєтів, і за німців, і за Совєтів других, якби щедро сповняючи визначене колись на суді своє елітарне звання. Судили Опанаса за те, що огрів довбешкою по голові Свиняря. Свиняр – це прізвисько, а реальне натуральне прізвище його – Черепанов. І був се такий уповноважений по заготівлі мняса. Дивний був се чоловік. Його не обходили, не тривожили коні, корови, телиці, бичечки, вівці, барани, гуси, кури й усілякова гинша живність. Усе те незамельдоване навіть могло собі вільно процвітати у хлевах хазяйських. Його тілько свині одні чомусь інтересували. Усі хліви, да хлівці, да клуні, да закамарки усі пронишпорить, чи не зарохкає, не закувікає десь у закутку незамельдований, утаєний кабанчик чи поросятко там. За те й прозвали Свинярем.

І от коли якось ув осінній присмерковості уже обзирював Свиняр невеличкого хлівчика Опанасового, чи не кувікне там, Опанас і підступивсь тихенько зачаєно з-заду да й огрів уповно­важеного посеред голови довбешкою. Ні з сього, ні з того. Що Свиняр аж ніжки простягнув. Сама Тетериха водою відливала. А все одно дали Тетері строк – шість літ.

Але й штири, може, роки не минуло, як у себе вдома на хуторі ізнов з’явився Тетеря. У нашім краї уже повстали колгоспи, а слід Свиняря давно простиг, загубився у розмаїтім пульсуванні життя. Принаймні пожнивної пори 1952 року, коли поблизу нашої хати клали скирту, то Опанас Тетеря уже стояв із вилами на недовер­шеній скирті і захоплююче розповідав усім гиншим скиртуваль­никам бувальщини із побиту у совєцьких концентраційних табо­рах, що аж усі вони вила свої ув одпочинкові долі поопускали, а лиця їхні випромінювали розгублений заворожуючий інтерес до віддаленого небаченого і неспізнанного.

Аж поки бригадир Гельба не приїхав на понурім воронім коні да не завернув ситуацію в інше трудове спрямування:

– А ти чо’, Тетерисько, побрехеньками народ забавляєш да од чесного труда одриваєш. Ізнов ждуть тебе місця, де самий Макар телят не пас...

Довго удома біля Тетерихи Опанас і не набувся. Новий строк – три роки – дали йому за овечку, яку поцупив із колгоспівської уже кошари на Білецьких хуторах. І рота квачем затуляв, щоб не мекала, і вів, і волік, і на плечі закидав, якби вовк ягня, тую овечку Опанас, і не уявляючи гаразд, що у цім моменті на нього чекають місця віддалені, куди Макар зі своїми телятами іще попасом і не наближався.

Щоправда, перед тим мав Опанас уже справи із крадіжкою кожуха та овчин у людей. Але теє зійшло йому з рук непомічено. Бо у тім перехіднім від одноосібництва до колгоспівського руху часі у нашім краї на усілякові справунки поміж людьми уваги не звертали. А загострювали увагу в основному на колгоспнім і державнім, щоби доказати, що посягання і на найменший плюск­лий колгоспівський колосок карається законом твердо і неухильно. Проте у судовім процесі кожух і овчини людські фігурували, але як щось дотичне до повної характеристики лиця іроя.

Й на сей раз доля виявилася поблажливою до нашого Тетері. Невдовзі по смерті Сталіна він і заявився удома – одним із перших на хуторі заявився після великої амністії з-поміж тих, що перебу­вали у віддалених місцях.

Уже у період Хрущовської відлиги забрали підстаркуватого Опанаса ізнов до таборів за те, що на дальнім Малуськім хуторі пізньоосіннього сивого вечора від позоставленого посеред поля зіпсутого комбайна мутерки, гвинтики да зірочки повідгвинчував. Здалися вони йому навіщось – як і гвинтики від залізничної колії отому Чеховському героєві.

Проте строк сей Тетеря уже відбув повністю – від дзвінка до дзвінка. Й на хутір до своєї Тетерихи прибув з арештантською убогою торбинкою геть зігнутий, змалілий, зіщулений і поста­рілий. Темно сіре землисте лице було густо посмуговане глибо­ки­ми виразними зморшками, що нагадували звивини у халяві кирзового чобота. Але на зрух іще був Тетеря зачаєно бистрий. І голос його звучав наступально упевнено, хоча й невластиво йому писклявим став після оцього повернення. Але що цікаво. Після кожного повернення усе барвистішими й колоритнішими ставали Тетерині оповідки про побит у совєцьких концентраційних таборах. Що аби-но забачив хто Тетерю у гурті, то й собі одразу поспіхом, біжком часом спрямовувавсь до гурту. Коло ураз ширшало. Усі роти пороззявляли, розявроти, да й небилиці та бувальщини із арештантського побиту вислуховували у заворо­жінні, як переповідав їх чарівник історій неймовірних.

Зі старінням, у присмеркові свойого життя Тетерю уже не забирали до тюрем. Але часто наражався він на зухвалий одча­єний самосуд. Як отого сонячного спекотного літа. Коли шнякав Опанас поміж кущами по полігонові й у надвечірку натрапив на брезентові намети військовиків. Да й слізно зіщулено попросився у них переночувати, яко заблукалий. Начальства високого поблизу не було, то довірливі військовики і дозволили йому ув одному вільному наметі переночувати. А зі сходом сонця стало ясно їм, що гостя у наметі уже нема. Але не виявилося, відсутніми стали і три простині та два одіяла. Молоді та швидконогі кинулися військовики у погоню да й наздогнали нашого Тетерю на ближчій галявині. А позаяк високого начальства поблизу не було, то й учинили йому самосуд. Прив’язали до дерева. Сонце смажить уже полуденне, у роті пересохло від спраги, пити хочеться. Тетеря води просить, а котрийсь військовик підійде та замісто води подати Тетері запотиличника відважить. Отако цілих два дні і дві ночі перебував Опанас на прив’язі біля дерева. А потому і відпустили. Але та пригода назавжди поклалась у Тетерину пам’ять, як щось несусвітньо жахливе.

Але і той випадок не відлякав, не відлучив Тетерю від полігону. Полігон – се було якби улюблене місце Тетериного літнього перетривання. Бо полігон – це і дрова, це і сіно. Але чи дурний Тетеря, щоби трудитись, сіно косить, а дрова рубати. Він не на те школу совєцьких концтаборів пройшов, університети закінчував, щоби трудитись, але щоби готове узять, як хто дров нарубає, а сіна накосить. «Мы не сеем и не пашем, а валяем дурака…» – усе мугикає собі під ніс. Перешнякає день спекотний літній, під кущем поспить, на возові полежить, як коні пасуться. А у надвечірку уже й визирає, де копиці стоять гостроверхі. Коли ж вечоріть зачинає, то у прохолоді вечоровій Тетеря і утоптує свойого воза найлуччим сіном. Аж поки одного разу не упіймали його біля своїх копиць два молодих дебелих грушівці. Що один у правій руці несе маленького Тетерю до пенька широкого, голову на пе­ньок кладе, а другий широкою ковальською сокирою замахується, аж зуби зціпив. Тетеря очки оно вирячив і пищить голосом писклявим:

– Ох, помилуйте, діточки малі іще вдома...

– А звідки в тебе, старе стерво, малі діточки можуть буть?! – каже дебелий грушівець із сокирою. Та й ніби промахується над головою:

– А будь же ти неладний, старе стерво. Що і сокира тебе не бере. Тікай, щезни з-над очей!

Іще другого якогось разу вислідили Тетерю погорілівці, що у них він сіно і дрова забрав. По котромусь дневі потому у селі вислідили. Тетеря додому іде, а вони за ним – назирці... У ліску, у посадці схопили. Да так дали, що ребро і плече переламали. Але бувалому у бувальцях Тетері до того не звикать.

Як на арештантський вік, то жив Тетеря дуже довго. Рідко котрі й блатярі доживають до таких літ. Його вицвілі помутнілі очі іще забачили, як сходила зоря перебудови. Більше того, він виявився надзвичайно чутливим до нових віянь часу. Й одразу завів аж п’ятеро коней. Де він їх поназбирував – то се для кожного була загадка. Може, у циган виміняв за віщось. Із циганами Тетеря знався давненько. Інколи цигани і ночували у Тетериній хаті. Але частіше потайки зустрічався із ними Тетеря десь на лісовій галявині, де табір зупинявся на постій. Був Опанас у циган наводчиком. І коли у першу-ліпшу хату хутірську заходили цигани, то усе про родину знали, і хто як зветься, і доля у кого яка. Усі відомості Тетеря наперед передав. Й гадання циганське майже завжди виявлялося безпомильним.

Кіньми тими Опанас уже, здається, нічого і не робив. Але просто випасав їх стриноженими чи вільними на громадському пасовиську і по людських городах. Як убралися були одного передосіннього вечора усі п’ятеро у Семенову конюшину да в город, то усе чисто витолочили, ще й покачалися під ранок.

– Ах, Тетериську, що ж ти мені наробив?! – бідкався Семен, як прийшов Опанас коней забирать.

Або я їх сюди посилав, – тільки й одказав на те Тетеря.

Вільному – воля. Се ж тільки казахам у старорежимні совєцькі часи дозволялось, передбачалось законом коней тримать заради кумису. Бо кумис для казаха – еліксир життя, як вода для рибини, а повітря для птаха. І хоч конина для татарина – також еліксир життя, але татаринові коней тримать у господарстві власнім чомусь уже не дозволялось, законом не передбачалось.

У те люте для цільнокопитних красенів урем’я у нашім краї то тілько оден Матвійко становив виняток. Замолоду він служив у польській кавалерії, у бистрім скаку, у леті верхи без промаху сашкою стинав вершки по обидва боки усім повиставлюваним символічним деревцям. А коня поважав і любив над усе на світі, над саме життя. Що сю могутню його любов не змогли збороти навіть більшовики, хоча й не було на світі такої фортеці, яку б вони не взяли. Це окреме нашого Матвійка. Його вони не взяли.

Про се не іде наразі мова, як кохався у своєму улюбленцеві Матвійко. Се річ осібна. І се ціла поема. Але ніколи у ближню чи дальню путь не вирушав Матвійко без сокири. Широка ковальська сокира завжди була прив’язана до воза чи саней. І про це уже знали усі управники в окрузі. Й нащот коня не зв’язувалися ніколи із Матвійком, а обминали його десятою дорогою. Як і за царю­вання Малєнкова, так і за Хрущова, і за Брежнєва також.

Щоправда, був один випадок. Як їхав Матвійко дорогою проз Польовий стан, а новий голова колгоспу стояв у гурті механі­за­торів. Да й сказав, промовив (а слово ж не горобець...):

– Зараз, хлопці, кумедію побачите. Як я Матвійка налякаю.

Да й виїхав машинкою своєю навпроти Матвійка. Да і вийшов із машинки. «Тпру!». Зупинив коня. Да й узяв його за вуздечку. А Матвійко поволеньки, але статечно, чинно так узявсь за сокиру. За­мах­нувся, зуби зціпивши, і пішов прямісінько на голову. Ледве урятувавсь сей керівник і організатор сільськогосподарського виробництва втечею у свій сховок, у машинку свою.

І про тую таку кумедію іще довго переповідали в краї нашім з осміхом. Як голова Матвійка налякав. А голова новий потому, скільки і судилось перебувати йому у нашій стороні, ніколи більше не підступавсь до Матвійка.

Матвійко – це був виняток, і се оригінал. Коли про коня ішлося, то він душу за свойого цільнокопитного красеня клав, власне життя на кін ставив.

У перебудовні часи ситуація інакша. Да будь ти навіть гагаузом, а інтерес до коня маєш, то тримай собі на здоровлє. Аби здужав. Да не попадався. Вільному – воля.

Відійшов Тетеря на вісімдесят третьому році життя однієї глупої пізньоосінньої ночі. Ноги перед тим були суцільно посиніли – от і відійшов. Мало хто за ним ішов у поховальній процесії. Навіть із тих, що так хутенько мчалися колись до гурту послухати його бувальщини із арештантського побиту у совєцьких концтаборах.

Скоро по котромусь тижневі однієї ночі щезли із нашого хутора і усі п’ятеро Тетериних коней. Кажуть, здогадуватись тілько можна, що Тетериха в одночасся збула їх циганам.

* * *

І як стали ми гомоніть із Гантоном про булй, про Злодія Зава­дового, про відійшле, що за далиною вже, і як спомини невидимо, але відчутно оповивали і нас, і хутірський доокіл, свій відбиток у просторі кладучи, то мимовільно якось геть зсунувся Гантін із свойого сидіння на грубій жердині плоту. Да й став уже, на плота зіпершись.



Павза у розмові витворилась. І в павзі тій, коли мовчали ми, у думання моє уже і про сучасне ішло, й взірці новітніх елітних злодіїв уявно перебігали перед зором моїм. Як вони, у законі перебуваючи, самі себе у закон увели, до нитки пограбували нас, й міліони дочасно до гробу довели, а іще нові міліони зіщулено тремтять в очікуванні гробу дочасного. Якби заручники або про­винники і невідь які. Один їм путь тільки й видиться роко­ваний, гиншого якогось путі не проглядується, як би не роззиравсь по боках. Ах, який се і хрест важкий, коли путь один отакий тільки і видиться. Щоправда, й тут зачаєна душа часто стоїть на роздо­рожжу. Як отой інвалід самотній безпомічний і беззахисний, що остатнє уже у нього запосягаються відбирать – звичний дах над головою. Він мав безталання – колись замешкати у старому будинку в центрі міста. А тепер цей будинок упав в око новітнім багачам – і вони посягаються на нього. Більшість мешканців уже відселили, розселили. Тільки він затявся. Але не через принципи, а від страху затявся. Зміркував собі, що ув’яжись із злодіями сими елітними, заводовими в теє відселення, розселення, то звичну конуру відберуть, а нової гиншої не дадуть, ще й життя відберуть, як о тім наслухався він бувальщин. Адже новітнії заводові злодії у законі за такими самотніми безпомічними і беззахисними інва­лідами усамперед і полюють. От і стоїть сей бранець лихої долі на роздорожжю. До нього ще й вислів інока із давнини біжить. Де судилося тобі замешкати, не полишай того місця з легкістю. А супротивна сторона діє напористо. Під дверима й за стіною безкінечні ремонти затіяли. У конурі вбогій сього інваліда тріщини великі у множинності витворились. Штукатурка обсипалась. Вітри уже розгулюють у помешканні сім, і люто замерзає названий інвалід у час холодів. Й стіна капітальна вивалюється. І помочі аніякої. Куди вже не звертався він письмово. Спершу хоч відповіді, відписки обнадійливі заспокоюючі давали, надходили. Казав пан: кожух дам, але слово його тепле. Тепер уже і відписок не подають. Якби і не душа він, а муха, що її у будь-який час зачавити можна. І все у законі. Якби самий Акакій Акакійович, що як переходив він порога департаменту, присутствія, то для присутніх усіх – це ніби муха і тілько пролітала.

А коли якось одного разу сей бранець лихої долі був своєму знайомцеві про отакий стан речей пожалівся, то подивовано одказав йому знайомець: «Да чи ж ти, шлеку, сьогодні на світ народився, а ніби не знаєш. Що крутії й управники по руках і по ногах зв’язані. Скуті одними кайданами. Й усе вирішують зараз тілько гроші. А ти для них – муха. Зачавлять тебе, як муху. Ще й винуватим зостанешся. А муха завжди винна. Злодії у законі. Вибрані злодії».

А все одно вступити у гру з крутими нащот відселення, роз­се­лення вагається. Бо так то іще день, два, може, перебуде, а там життя, за його проглядуваннями, може обірватися раптово, як на теє буде воля і проглядування крутих.

Й стоїть на роздорожжу зачаєно зіщулена душа. Да все одно ж рішенець, вихід один. Другого путі не дано. Різниця тільки – у строках. Ах, але яке болісне оте очікування приречености зіщу­леної душі. Яке ж воно і болісне. І супротивник о тім відає. І смакує уже у наближенні кролика до пащі своєї.

Але не о тім тілько линули думки мої. Сі злодії новітні елітні за­гальновідомі. Вони плоть людську тілько і відбирають усам­перед. Не їх бійтеся. Як і написано. А і про тих злодіїв елітних, що за душею людською полюють, переходили думки мої. Сі вишуканіші, а й жахливіші. Різновид один серед них – тії, що чужеє оддають в печать. Побратими якби твої.

Як до виду цієї діяльності трошки причетний, хочу сказати, що і вид крадійства у цій сфері нині особливий, вирізнюваний. І виявити його не завжди одразу просто. Й апелювати ні до кого. Се ж не те вам, що хтось кожуха або овчину поцупив. І якщо ви­ну­ватця найдуть, то або кожуха чи овчину віддай, верни, або у гроші переведуть назване, прийде закуцейний і стребує. У цій же сфері рахунки інакші нині. Навіть не такі, як вони раніше були. Не тілько у часах Івана Котляревського, а й в часах пізніших.

Із пам’яті моєї біжить. Як у жаркім літі 1974 року у туркменсь­кім місті Ташаузі сиділи ми у «Рибожарці». Я, да політкаторжанин колишній один, зек старий Іван, да мандрівник, мандрований списувач по теренах усіх середньоазійських Серьожка Єрилін, який називав себе колишнім працівником органів держбезпеки. Пригощав старий політкаторжанин з нагоди двадцятиліття сво­його звільнення. І спорожніла да стала прозорою від густо чер­воного, як загусла бичача кров, вина друга пляшка, то й втупився, уставився Серьожка Єрилін помутнілим поглядом своїм у закуток навпроти, де стояли мутні сиві тіни від димових випарів із кухні, ніби шукав там давно загублену суть. А затим раптово пере­мет­нувся поглядом до кумпанії, до столу, й зактивовано наступально промовив:

– А знаешь што, Ванюшка. Возьми-ка ты мне ишшо один стаканчик…

І як проковтнув мельки Серьожка і сього стаканчика, то перемінився моментально у настроях, – звеселів неочікувано сильно. Да й став розказувать, як він умудрився протягом свойого бродяжницького, бурлацького життя по середньоазійських теренах у різних газетах видрукувати слово в слово одну байку Сергія Михалкова за підписом «Сер. Ерилин» аж сімдесят три рази. І за кожну публікацію одержував гонорари. І зійшло по сей день йому із рук. Сьому своєму нечуваному успіху Серьожка Єрилін завдячував цілковито жаркому середньоазійському кліматові. У потужній східній спеці начальству, а й усіляковому більш-менш грамотієві не до читання байок було. А за чиїм би підписом вони не значились – «С. Михалков» чи «Сер. Ерилин».

І таке сказати. Що середньоазійські терени у ті часи – це не наші терени, звісно. Що там проходило, те не пройшло би у нас. Хоча із власного досвіду також можу посвідчити. Коли у шіст­десятих роках усі журнали й видавництва відхилили мого романа з ідеологічних мотивів, але він уже засвітився, то один офіційно визнаний літератор, в чиїх руках побував сей рукопис, узяв, позичив заголовок з мого роману до якогось свойого твору, ніби ні в чім не бувало. А затим й інші літератори офіційні заголовок сей почали експлуатувати, використовувать. Й дотепер викорис­товують. Навіщось дався він їм так. І навіть до поетичних, віршо­ваних правильніше буде, книжок. Ще й пісні народні артисти виспівують, де мій заголовок фігурує у приспіві. Але про мене й не заїкнеться ніхто.

Заголовок є заголовок. Суть полишивши його, а куди хоч можна припасувати штучно. Але скажу вам, що украсти якийсь офіційно переслідуваний літературний твір в умовах совєцького режиму, у просторі соціялістичного реалізму – це було просто неможливо. Ну, скажіть, розсудіть, кому у голову забрело б тоді – видавати за своє «Архипелаг Гулаг» Солженіцина. Да за такі витівки тоді можна було б добрячий строк одхватить.

Гинша зовсім річ се зараз – у часи перебудовні й постпере­бу­довні. Коли лаяти й огуджувати усе те, що раніше прославлялося, стало не лише нормою, а якби покликом новітнього часу, мовити б, справою честі, доблесті й геройства. Літературне крадійство у такій ситуації стало явищем звичним і популярним. Особливо серед літераторів молодої генерації. Мені один знакомий побра­тим по телефону якось говорив, що коли читає він сучасну періо­дику, то второпати, допетрати ніяк не може, хто в кого переписує. Межі розсунулися.

Іще знакомець Митро Бобрик якось в обуренні жалівся. Чи же є правда на світі. Як його упродовж десятиліть не видавали з ідеологічних мотивів. А тепера років десять тому він написав іще нового романа. Якби сповідь свойого життя і свойого покоління. Да й поткнувся, порипався із тим своїм романом до одного молодого перспективного видавця, позаяк старше покоління літераторів офіційно його категорично не визнавали. Але попро­сив Митро сього молодого критика і видавця нікому рукописа не давати, поки світ його не забачить. У друку не засвітиться поки. Той у захопленні був. Усе обіцяв видрукувати хоча б частково у своїм часописі, видання якого фундувала для молодих діяспора. Часопис виходив дуже рідко, але значно частіше можна було зустріти сю літературну молодіж коло кабаків.

Митро Бобрик чекав з нетерпінням, довірившись молодим за правом їхньої молодості. Минали дні й роки. Аж по третім році повернули через п’яті руки йому його зашмальцьованого рукописа.

А ще по недовгім часі вийшов з друку роман одного відносно молодого літератора Шпаковицького. Про сей твір одразу почали говорить, рекляму тобто зробили йому. І Митро Бобрик його про­читав, хоча й до читання сей твір надавався слабо, одне речення на десять сторінок. Да й подивувався сильно. Що заданість, спря­мування сього опусу ті ж самі, що і в нього. І так само від першої особи розповідь ведеться, й документованість а ніби та ж. Й ситуації та епізоди ті ж самі. Або видозмінені хитро. І виходить, отже, що це не він, Митро Бобрик, своє життя у горюванні пере­живав, а Едуард Шпаковицький, що удвічі молодший, Бобрикове життя переходив. У вбогості, да у випробуваннях, да у гонінні, да у тисненні соціяльнім. Ще й передмовку до книжки отой моло­дий видавець припасував, у якій вислови фігурують, що їх він передніше іще про Бобриковий роман усно висловлював. Чудно як воно у світі виходить. Зметикував да й розмірковував собі Бобрик. Да же ми різного покоління. Що судилось пережить мені, те обминуло уже Едуарда Шпаковицького. Щоправда, витвір, утвір сей суцільно пересипаний густим матюженням. І се вже було не від Бобрика. І тоді так штрикнуло відчужено коло серця йому: «А лучче би Шпаковицький видрукував повністю мого романа за своїм підписом, аніж такий венигрет витворювать».

Після розмислів болючих тільки випростовувалось думання Бобрикове отим. Що повторити творчу індивідуальність ніколи й нікому не вдасться. Вона завжди в однині. І є тут щось більше та осяжніше, аніж просто текст. Але найприкріше, що діяло на Бобрикову сутність обезсилююче руйнівно, – се відчуття, як розмивається у його єстві довіра до молодих поколінь. Бо ж з молодими поколіннями завжди ущільнено пов’язується наша надія. А надія не повинна вмирати. Якщо ж і вмирає, то останньою.

Але поза тим про нову книжку Шпаковицького почали організовано говорить. Й висувать на премії. Се був час у літера­турнім поступі, чи то б пак у літературній нашій поруйнації, коли усе, що з’являлося у друку, одразу й висувалося на премії. Не преміювали тільки тих творів, які не видавалися. Практично ж свої опуси могли видати тільки ті, що мали доступ до грошей. Й отаке воно виходило.

По радіо й телевізії зазвучав голос одного видавця однієї га­зе­ти Шпундиковського, який закликав дати, уділити Шпаковиць­кому самого Нобеля, Шнобеля, але поки що нехай він одержить найвищу премію вітчизняну. Виробник то же вітчизняний. Се був час, коли тая ідея Нобеля носилася у повітрі і зринала у багатьох із вуст. Ми уже дозріли у своїй незалежності до Нобеля, мовляв. І треба негайно давать. І кожний думав про себе.

Й окрилений отакими віяннями Шпаковицький одразу ж пом­чав до старого компартійця на поклін і за підтримкою, хоча перед тим люто проклинав і обпльовував усіх без винятку компартійців. І сей старий подіяв. Ще як запитали були його, а кому, окроме себе, він би іще Нобеля уділив, то відповів однозначно: Шпако­вицькому.

Але вітчизняну премію Едуарду Шпаковицькому уділили одразу. За нього проголосували Заклунний, Бурундуковський, Кленовський. Й усі не так про твір говорили, як про ті високі пе­ре­живання, що їх судилося перенести Едуардові Шпаковицькому.

Й галас навколо отакої з’яви розповсюджувався. Розказували мені. Що оден видавець одного часопису, який функціонував та­кож на діяспорні гроші ніби (казали іще, що у жилах сього видавця текла еллінська чи й навіть гагаузька кров, але до поруйнації нашої культури він спричинювався не згірше і своїх поруйновників), записав був у нотатнику своєму: «Що нам треба видавати»:

1. Григорій Сковорода – 0.

2. Іван Франко – 0.

3. Тарас Шевченко – два вірші (не вказано, які. – А.К.).

4. Усі романи Шпаковицького.

Спогадалось також, як і мене років десять тому знакомили із цим Едуардом Шпаковицьким. Запам’яталась його виняткова а й на ті часи активність. Він так уже, так уже чихвостив старий режим, да проклинав, да обпльовував, і все повторював у ревності й агресивності своїй, що з усіляковими комуняками тільки й треба отако розправлятися, що годувати їх червоними жаринами й головешками. Й оця запопадливість така уже будила в мені тривогу. Щось тут не те. А ще відчувався брак оголено а хоч якої освіти у цього ревнителя негайних перемін. На моє запитання, якого він роду і племені, соціального походження себто якого він, то Шпаковицький відповів, що він круглий сирота, і від старого комуністичного режиму сповна випив чашу терпіння зі світан­ко­вих своїх днів. Се уже далеко пізніше дійшло до мене, що рід­нень­кий вітець Едуарда Шпаковицького директорує ув однім пивзаводі.

Але поки що отаким чином, за правом молодості й довіри до молодих у надії утирався сей Шпаковицький в довіру до декотрих колишніх дисидентів. Розпитував, випитував їх, занотовував, звісно.

Й до мене він одного разу підступивсь був, автографа по­просивши, а чи не хотів би і я повідати йому про свої переживання в деяких місцях у часі віддаленім. Тут я уже одразу зметикував, імпульсивно дійшло до мене, й відповів ухильно. Але тривога іще довго не покидала моєї душі, нащо я йому і автографа при­хиль­ного давав. Від того насторога побігла крізь моє усвідомлю­вання, як око моє завважило, що незчисленна кількість листочків у моїй тій книжці загорнена. «Виписував щось. Списував».

Але це уже пізніше не раз доводилось мені чуть від багатьох, що отаким чи іншим чином сей Шпаковицький обкрадав своїх побратимів, да із випитаного, надрукованого уже часом ком­по­нував свої опуси. На першоджерела, звісно, ніколи не поси­лаю­чись. А може, тілько матеріал збирав. А кумпанія утвори його ком­понувала. Усе можливе у нашім цім непевнім світі. А що ми знаємо. Принаймні із сим Шпаковицьким уже ніхто не контак­тується, що будить у нім іще більшу агресію. У високій агресії перебуваючи, він одного разу кинувся на свойого старшого по­бра­тима, схопив його за горлянку і став душить. Аж той посинів. Може, і задушив би, але тут товариство втрутилося, заступилося, й розняло їх, хтось линув відро холодної води прямісінько на голови їхні. В лиця їхні хлюпнули.

І все отак зійшло з рук Шпаковицькому і теє. Комусь не зійшло б, а йому зійшло.

Й котрісь якісь побратими з літературного цеху, здогадуватись тільки можна, хто вони, усе возносили сього Шпаковицького до літературної еліти. В окремих випадках, може, це і діяло, як діє, збиває з пантелику часто усілякова рекляма. Мені особисто одна пані у принагідній розмові казала була: «Ах, нічиї твори мені так не подобаються, як Шпаковицького твори!»

– А ви читали їх? – тут і я спрямував позустрічне запи­таннячко.

– Та ні… – трохи знічено, але ніби ні в чім і не бувало, відказала пані.

Щоправда, оден поважний колишній політкаторжанин, коли я згадав при нім, що прочитав оту книжку Шпаковицького, про­ник­ливо подивився на мене і сказав:

– А ви взяли гріх на душу. Такого не читають. Воно від лука­вого. І випромінює недобру енергію… На мене одна присутність автора діє негативно.

Сі елітарні заводові злодії вони в сучасних умовах на високому рівні підтримувані. Як і усілякові зрухи, спрямовані на поруйнацію людських душ. Що усілякове світле випромінювання, як життє­творче пульсування душі, як спокій і таїна душі, одразу ж і фік­сується, одразу ж і перехоплюється, нищиться супротивними силами. Ці сили відомі нам. Так було і в давнину. Бо хто ж то діткнувся до Божої таїни і викрав її. Тільки час наш помножив ось таку цю властивість. Що і маленькій святині, маленькій свя­тості нігде притулитись. Цей сучасний наш світ пульсує цілковито на крадених ідеях. І тому й суперечливий він такий.

Й іще спогадалось, як і до мене підступалось двічі двоє мо­лодших моїх побратимів, щоби я думки свої виклав, інтерв’ю дав. Вони запишуть і надрукують. Вони й записали. На диктофон. Але скільки я не нагадував – не надрукували. Й не підготували навіть. «Нема коли» – один одвіт був. Але використали мої усі дум­ки і уривками висловили від себе публічно. Невже супро­тивна сторона така немічна, що без донорства вона аж ніяк не може. Іще розмірковував я.

А і о тім бігла думка моя. Що при такій ревності й агресії, а і з енергією отакою чи не лучче було би податися сим ревнителям письменства красного у бізнесові якісь структури високі. Де вони у виразі зматеріалізованім могли би сягнути висот куди перекон­ливіших. Але поклик, оден поклик до поруйнації усього первіс­ного у душі і культурі, очевидно, тільки і жене їх в означену сферу. А іще заклик, може («По зову партии КПСС…»). І на все є люди. Як любив повторювати Мар’їн Іван.

* * *

І як оті постаті та епізоди переходили у свідомості моїй, уявно перед зором моїм переходили, то Гантін, можливо, ні о чім такім і не здогадувався, бо довготривала павза залягла поміж ним а поміж мною.



Не про мед, звісно, уже ішлося.

Нарешті Гантін обома руками якби відштовхнувся од плоту й став ноги свої у ході, ступа в ступу легенько тренувать, розходжу­ватись від закляклості. Заклякли ноги у висотнім сидінні на плоту. Затим зиркнув на мене якби прицінююче і сказав висновувально:

– А і ти уже сивий. Білий. Хоча різниця яка… У двадцять літ. Мишко ж мій твоїм ровесником був.

Й густі кущисті сиві брови Гантонові дивилися насторожено. Немов би й вони промовляли іще о чім то.


1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   29


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка