Вищий навчальний заклад Укоопспілки «полтавський університет економіки І торгівлі» Кафедра педагогіки, культурології та історії



Сторінка4/22
Дата конвертації05.11.2016
Розмір4.42 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22

Довідка

Михайло Дмитрович Токаревський (1884 – 28.03. 1974)
Кооперативний, політичний і громадський діяч, родом із Полтавщини. Відомості про дату його народження суперечливі: за одними даними, це –
20 лютого 1882 р. (напис на надгробку), за іншими – 19 листопада 1884 р., ще за іншими – 19 лютого 1884 р. Рід Токаревських згадується в ХVІІ ст. Рідним селом Михайло Токаревський уважав Попівку Миргородського повіту. Діти священнослужителів мали право на безкоштовне навчання й утримання в духовних школах. Тож і Михайла Токаревського, як сина священика, віддали в науку до Переяславського духовного училища, а згодом до Полтавської духовної семінарії. У роки навчання в цьому закладі Михайло Токаревський вступив до нелегальної студентської організації Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). По закінченні чотирьох класів семінарії він перейшов до Ярославського правничого ліцею, а невдовзі – до Московського комерційного інституту. Від 1915 р. – член правління Полтавської спілки споживчих товариств. У 1917-1918 рр. – голова Полтавської губернської земської управи. У 1926-1929 рр. – завідувач Кооперативного музею при Вукопспілці в Києві, пізніше в Харкові. Кілька разів заарештований більшовиками. Поховано Михайла Дмитровича у Львові на Янівському цвинтарі. На надгробкові Михайла Токаревського є напис: «Він любив робити людям добро».
У серпні 1925 р. ЦК РКП(б) затвердив постанови кооперативної наради при ЦК у справі культурно-освітної роботи кооперації. У цих постановах зазначалося, що основним змістом культроботи кооперації мусить бути підготовка нових і перепідготовка старих кадрів кооперативних робітників; розвиток кооперативної книготоргівлі; поліпшення кооперативної преси; масова кооперативна агітація й пропаганда, налагодження інформації про роботу кооперативних організацій серед населення та підняття рівня кооперативних знань членів кооперації158.

З огляду на вишеназвані директиви у середині 1920-их років у кооперативній пресі розгорнулася дискусія з приводу кооперативної освіти, у тому числі кооперативно-технічної. Часопис Центроспілки СРСР «Союз потребителей» у 1926 р. наголошував на тому, що кооперативних техніків у країні готують промислово-економічні технікуми з кооперативними відділеннями, а також чисто кооперативні технікуми. Однак чисто кооперативних технікумів в Україні було тоді 4. При цьому часопис зазначав, шо українські технікуми дещо відрізняються від технікумів у РСФРР, бо українські технікуми належали до розряду вищих навчальних закладів. У межах СРСР існували кооперативні технікуми в Ленінграді та Білорусії (м. Вітебськ). Окрім цього, діяла низка промислово-економічних технікумів, які мали кооперативні відділення і випускали щорічно певну кількість кооперативних техніків. Однак, наголошував автор статті Г. Лур’є, кооперативні організації нерідко проходили мимо цих навчальних закладів159. На середину 1920-их років у РСФРР діяло 26 технікумів, які цілком або частково займалися підготовкою кооператорів. Але в основному це були не чисто кооперативні технікуми, а промислово-економічні, які ставили перед собою завдання готувати працівників не лише для кооперації, але й для інших господарських структур. Відповідно ці технікуми мали поряд із кооперативним відділенням й інші, як наприклад, торговельне, банківське тощо160.

Водночас у кооперативних виданнях ішлося про те, щоб кооперативні організації впливали на комплектування технікумів, постановку справи всередині них. Своєю чергою, кооперативні технікуми мали вирішувати питання, які саме відділення відкрити в ньому і для яких видів кооперації. Тобто йшлося про врахуванння потреб кооперативних організацій у процесі підготовки спеціалістів у кооперативних технікумах. Відповідно правління кооперативних організацій повинні були зробити все від них залежне, щоб практика пройшла для студентів технікумів із найбільшою користю161.

Загалом до літа 1925 р., на неповними даними, в РСФРР було підготовлено 550 кооператорів, відповідно в УСРР – 116, а в БСРР – 28 осіб. Усього ж на 1 січня 1926 р. у кооперативних навчальних закладах у межах СРСР навчалося 4 тис. 533 чоловік. При цьому більшість технікумів були 3-річними162.

У січні 1925 р. представники правлінь Центральних кооперативних спілок звернулися до НКО УСРР із проханням про перетворення Київського кооперативного технікуму на інститут. Для вирішення цього питання знадобилось 20 місяців, що було показовим для стосунків між урядовими інстанціями та кооперативними організаціями. Все ж таки найбільш характерною була точка зору про підтримку необхідності створення в Україні кооперативного інституту: по-перше, для підготовки висококваліфікованих кооперативних працівників (економістів-фінансистів, організаторів торгівлі, викладачів кооперативних дисциплін); по-друге, як центру наукової кооперативної думки і, по-третє, як закладу з обслуговування практичних потреб кооперації. Проектів створення вищого кооперативного навчального закладу існувало декілька. Але найбільш цікавим і реальним виявився такий.

На початку 1926 р. журнал «Кооперативний бюлетень» виклав погляд відомого теоретика і практичного діяча кооперації М. Токаревського, який висловив пропозицію щодо можливості перетворення Київського кооперативного технікуму в інститут. На думку автора, для цього було потрібно не більше ніж 100 тис. крб., тобто у п’ять разів менше порівняно зі створенням власне нової вищої кооперативної школи163. Після тривалих дискусій серед кооператорів та відповідного аналізу керівництвом ВУКС VIII сесія Ради Вукопспілки у лютому 1926 р. визнала необхідним та доцільним з метою забезпечення кооперації спеціалістами вищої кваліфікації перетворити Київський кооперативний технікум на кооперативний інститут164.

Під час численних реорганізацій Київського кооперативного технікуму в інститут поставала проблема фінансування. Будь-яка ініціатива кооператорів спочатку гальмувалась відмовою, далі – тривалим листуванням, і, зрештою, після того, як удалося отримати від кооператорів збільшену порівняно з початковою суму, уряд дав свою згоду. Тому лише 9 вересня 1926 р. РНК УСРР ухвалив відповідне рішення перетворити Київський кооперативний технікум на кооперативний інститут, «скромно» надавши йому ім’я свого голови В.Я. Чубаря (радянського партійного та державного діяча). З такою назвою він проіснував до 1934 р. Окремо було обумовлено, що «різницю витрат на утримання інституту проти витрат на утримання технікуму беруть на себе кооперативні центри»165.

Отримавши вищий статус порівняно із технікумом, Київський кооперативний інститут став базою підготовки кооперативних лекторів для інших навчальних кооперативних закладів. Зокрема, 6 грудня 1927 р. керівництво інституту зверталось із проханням до правління Вукопспілки надіслати для потреб кооперативних курсів, які готували лекторів для кооперативних профшкіл та інструкторів-культурників, методичні матеріали166. Увага до цих курсів з боку керівництва ВУКС була велика. Опрацювання матеріалів навчальної комісії курсів при Київському кооперативному інституті за грудень 1927 р. дає підставу свідчити, що з 1 січня 1928 р. на 3-місячних курсах усього було 35 осіб, щоправда, всі чоловіки. Вочевидь, ураховуючи останнє, ВУКС видавала їм на харчування немалу на той час суму із розрахунку 1 крб. 50 коп. на день167.

Важливою проблемою, яка дістала місце на сторінках кооперативної преси у середині 1920-их років, була проблема проходження студентами кооперативних технікумів практики. Влітку кооперативні організації отримували, згідно з нарядами студентів із технікумів на практику. Восени кооперативні організації нерідко одержували запрошення взяти участь у засіданнях рад технікумів. Одні кооперативні організації намагалися ближче підійти до технікумів і сприяти їм щодо перетворення у справжні кооперативні навчальні заклади. Інші кооперативні організації підходили формально. Тому деякі дослідники кооперації, у тому числі Г. Лур’є, закликали внести плановість у справу кооперативно-технічної освіти, зокрема кооперативним організаціям належало систематично надавати необхідну допомогу технікумам168.

Протягом 1925-1926 рр. Київський кооперативний технікум за підтримки Вукопспілки неодноразово організовував кооперативні курси підвищення кваліфікації для членів правлінь і відповідальних робітників райспоживспілок та ЦРК169. Наприклад, у квітні-червні 1926 р. на базі Київського кооперативного технікуму були проведені 3-місячні курси для працівників райспілок та робкоопів Правобережної України170. З архівних документів дізнаємося, що на початку квітня 1926 р. керівництво Київського кооперативного технікуму розіслало циркуляри, в яких мовилося про відкриття 15 квітня того ж року на базі цього навчального закладу зазначених курсів. Принагідно зазначимо, що викладачами на вказаних курсах були досвідчені викладачі технікуму171.

За іншими даними, 1 січня 1927 р. Рада Народних Комісарів УСРР прийняла постанову про перетворення Київського кооперативного технікуму на кооперативний інститут імені Власа Чубаря. Восени цього ж року з інституту виділився споживчий факультет і на його базі було засновано Київський економіко-краєзнавчий інститут споживчої кооперації. Через рік при ньому відкрилися заочне відділення й однорічні педагогічні курси з трьома відділами: для підготовки інструкторів культурно-освітньої діяльності кооперативів, учителів для кооперативних шкіл і курсів споживчої, сільськогосподарської та кредитної кооперації, вчителів товарознавства. Згодом ці курси реорганізовали у Київський педагогічний інститут споживчої кооперації. При інституті створили науково-дослідницьку кафедру для підготовки майбутніх професорів кооперації з чотирма секціями: теорії та історії кооперації, кооперативних фінансів та кредиту; кооперативної торгівлі, сільськогосподарської кооперації та колективізації. У 1927 р. в інституті навчалося 819 студентів, а до 1928 р. у ньому здобули освіту 400 осіб. При інституті працювали Всеукраїнський кооперативний музей (за кількістю фондів і організацією діяльності – кращий на той час подібний заклад у світі) й Всеукраїнська кооперативна бібліотека172.

Потрібно відмітити, що керівники ВУКС розглядали випуски студентів Київського кооперативного інституту як важливу подію. Наприклад, 26 травня 1928 р. оргвідділ ВУКС направив вітальну телеграму випускникам інституту, розглядаючи їх випуск не лише як важливу кооперативну, але й політичну подію. Зокрема у привітанні говорилось: «Щиро вітаємо новий випуск молодих червоних кооператорів. Сподіваємось, що впертою роботою вкупі зі старими фахівцями швидше виконаємо заповіти Леніна»173. Без сумніву, зміст привітання свідчить про посилення наприкінці 1920-их років більшовизації системи споживчої кооперації, як і загалом системи освіти в УСРР. Про політизацію підготовки кооперативних кадрів свідчить і такий факт. Восени 1928 р. правління ВУКС ухвалило рішення: призначити стипендії імені Жовтневої революції студентам кооперативних навчальних закладів. Тоді було виділено дві стипендії для Луганського кооперативного технікуму174 і дві – для Київського кооперативного інституту175. В другій половині 1920-их років Наркомат освіти УСРР усе ж таки почав виділяти певні суми на утримання Київського кооперативного інституту. Так, у


1926-1927 навчальному році НКО УСРР виділив 50% необхідних на утримання цього навчального закладу коштів176.

У 1928-1929 рр. під технічним наглядом архітектора


П.Ф. Альошина до споруди Київського кооперативного інституту було надбудовано третій поверх. Будівельні роботи були профінансовані як Наркоматом освіти, так і вітчизняними кооперативними організаціями. Зокрема, для проведення будівельних робіт НКО УСРР виділив 100 тис. крб, а кооперативні спілки – 325 тис. крб.177. Загалом витрати ВУКС на кооперативні вищі навчальні заклади і кооперативні школи в 1928-1929 рр. досягли 21,3% від її тогочасних загальних витрат на культурно-освітню роботу. Відповідно наприкінці 1920-их років витрати ВУКС на стипендії студентам кооперативних навчальних закладів зросли. Якщо в 1927-1928 рр. вони становили 7,6 тис. крб., тобто 1,5% від загальних витрат ВУКС на культурно-освітню роботу, то в 1928–1929 рр. – 19,2 тис. крб. (2,2%)178 (додаток № 1).

Характерною рисою діяльності Київського кооперативного інституту була наявність потужних наукових сил, зосереджених у Всеукраїнській академії наук, яка забезпечила йому провідне місце серед інших кооперативних навчальних закладів.


У різний час до складу лекторів інституту входили: академіки М.П. Василенко, К.Г. Воблий, М.П. Кравчук, Р.М. Оржецький,
М.В. Птуха, Л.М. Яснопольський, професори М.І. Мітілін,
В.І. Синайський, П.Р. Сльозкін, П.Л. Кованько та інші. Викладав тут і М.К. Зеров. Упродовж багатьох років проректором із навчальної роботи Київського кооперативного інституту був професор В.Г. Ганчель, якому вдалося створити унікальну за своїм рівнем систему навчання. Її своєрідність полягала в традиційності підходів до навчального процесу, що видавалось дивним на тлі новаторських пошуків освітян
1920-их років. Це було зумовлено тим, що більшість викладачів мали багаторічний досвід, пов’язаний із Київським комерційним інститутом. Головним принципом роботи було проголошено взаємодію між професурою та студентством, що практично втілювалось у лекційній та семінарській формах організації навчального процесу.

Курс навчання в інституті складався з трьох років по три триместри, з середини 1920-их років – чотири роки по три триместри. До структури навчального закладу були віднесені відділи (аналоги сучасних факультетів) споживчої кооперації, кредитної кооперації та сільськогосподарської кооперації. Випускники інституту отримували кваліфікацію інструкторів-організаторів зі збуту й постачання, економістів, плановиків, ревізорів кредитових спілок і банків, викладачів кооперативних шкіл тощо.

Київський кооперативний інститут протягом 20-их років
ХХ ст. був осередком наукових досліджень. Так, у 1926 р. Всеукраїнською кооперативною радою (Вукорадою) було порушено питання про утворення при Київському кооперативному інституті науково-дослідницької кафедри кооперації. Рада Народних Комісарів УСРР, котра спочатку відхилила цю пропозицію, погодилася на неї лише після того, як на утримання нової структури українськими кооперативними організаціями було виділено 13 тис. крб. Урочисте відкриття кафедри відбулося в приміщенні інституту 1 червня 1927 р. Очолив її представник Вукоради
В.М. Целларіус – відомий теоретик і практик кооперативного руху. Кафедра структурно складалась із трьох секцій: історії та теорії кооперації (керівник – академік К.Г. Воблий), фінансово-кредитної (керівник – проф. К.О. Пажитнов), торгівлезнавства (керівник – П.Ф. Височанський). У її Статуті зазначалось, що «катедра є науково-дослідча і науково-виховна установа УСРР, що має на меті: а) вести науково-дослідну працю в кооперації; б) готувати дослідників; в) готувати викладачів для вузів». Структурно кафедра була збудована за зразком академічної та складалась із голови, керівників секцій, дійсних членів, наукових співробітників, аспірантів, кореспондентів кафедри179.

У 1928 р. оргвідділ Вукопспілки із культфонду ВУКС виділив цій кафедрі 500 крб. для підготовки і друку матеріалів, присвячених 20-річчю створення Київської спілки споживчих товариств (1907-1927 рр.)180. Це переконує у тому, що колектив кафедри проводив активну науково-пошукову й видавничу діяльність з узагальнення історичного досвіду споживчих товариств та їх спілок. Улітку 1930 р. ця кафедра була реорганізована в Науково-дослідний інститут кооперації Вукопспілки. Таким чином, наприкінці 1920-их років Київський кооперативний інститут перетворився на унікальний осередок розвитку економічних знань, який був безпосередньо пов’язаний з діяльністю соціально-економічного відділу Всеукраїнської академії наук181 .

Про визнання тодішньою владою високого наукового рівня Київського кооперативного інституту свідчить низка прикладів. Так, з вересня 1927 р. при інституті працювала комісія, яка опікувалась проблемою уніфікації рахівництва й справою шкільної дитячої кооперації. До складу комісії входили представники Київського кооперативного інституту, Всеукраїнського музею, Книгоспілки, Наркомату освіти УСРР і представники від учительства182. Ще такий приклад. Викладачів Київського кооперативного інституту та працівників ВУКС запрошували як експертів до розроблення державної політики підготовки торговельних кадрів. Зокрема, 27 вересня 1928 р. правління ВУКС направило доповідну записку до Наркомторгу УСРР, у якій визнавали за доцільне організацію у складі цього наркомату «Комітету сприяння комерційній освіті», але вважали, що назву «комерційна освіта» слід було б замінити назвою «торговельно-економічна та кооперативна освіта», оскільки торгівля, як зазначалось у записці, «у нас має переважно кооперативний ухил»183. Серед архівних документів нами віднайдено дані про те, що до науковців Київського кооперативного інституту й колективу Луганського кооперативного технікуму за методичною підтримкою у березні 1928 р. зверталися уральські кооператори. Це було пов’язане з тим, що Свердловський промислово-економічний технікум реорганізовувався в Уральський обласний кооперативний технікум. Отже, досвідом підготовки українських кооператорів цікавились і кооперативні навчальні заклади в РСФРР 184.

Зміна економічного курсу в країні, відмова від ринкових відносин та формування тоталітарного режиму наприкінці 1920-их років позначилися на долі вищих навчальних закладів. На межі 1920–30-их років виникла необхідність уніфікації системи народної освіти СРСР, оскільки був прийнятий перший п’ятирічний план. Маючи єдиний господарський план, усі республіки Радянського Союзу повинні були мати також і єдину систему освіти, в тому числі й вищу. В Україні продовжували діяти два типи вищих навчальних закладів – інститути та технікуми, тоді як у РСФРР інститути були закладами вищої освіти, а технікуми – середньої. Виходило так, що заклади з однаковою назвою готували спеціалістів із різним рівнем знань і цільовим призначенням.

М.О. Скрипник (народний комісар освіти УСРР з березня 1927 р.) на другому пленумі Центрального Бюро Пролетстуду в своїй доповіді наголосив на відмінностях у системах вищої освіти України і Росії та що це негативно впливає на працевлаштування випускників, розвиток народного господарства185. Липневий пленум ЦК ВКП(б), що відбувся 1928 р., запропонував органам народної освіти з 1928-1929 навчального року розпочати уніфікацію системи освіти в СРСР. Відповідно на технікуми України покладалося завдання готувати спеціалістів середньої кваліфікації, а на інститути – вищої. Також наказувалося до 1 липня 1930 р. передати всі інститути у віданні відповідних наркоматів і господарських одиниць186.

До певного часу Київський кооперативний інститут усіляко намагався запобігти його політизації. За спогадами Бориса Антоненка-Давидовича, який навчався в Київському кооперативному інституті у 1922 р. ректор на прохання зареєструвати комуністичний гурток у середині 1920-их років заявив: «Я вам не даю принципиально разрешение на работу и на всякие организации»187. Зрештою, й утворювати партосередок не було з кого. У 1926 р. з майже тисячі студентів лише 29 були членами ВКП(б) і 5 – комсомольцями. До кінця 1920-их років в інституті діяв лише Студком – профспілка, яка опікувалась виключно побутовими проблемами. І якщо за доби непівського лібералізму таке становище було цілком природним, то наприкінці 1920-их років видавалось більшовикам уже неприпустимим.

Наркомат освіти УСРР у середині 1920-их років почав активно втручатись у процес затвердження навчальних планів інституту. Так, у 1926 р. близько 80% навчальних годин припадало безпосередньо на фахові дисципліни, але з кінця 1920-их років відбулося їх значне скорочення на користь громадсько-політичних. Представники старої професури намагалися запобігти подібним змінам. Не випадково з критикою нових навчальних планів на шпальтах інститутської газети «Наступ» виступив професор К.О. Пажитнов, зазначивши, що «існування кооперативного інституту, як спеціального закладу, має рацію тільки в тому випадку, якщо в ньому широко поставлено вивчення кооперативних дисциплін». Ці протести тодішньою владою були названі «передчасними висновками», а незабаром зазнали переслідувань і самі критики нової лінії 188.

На П’ятому з”їзді уповноважених ВУКС у серпні 1929 р. голова правління ВУКС О.Б. Генкін наголосив на тому, що треба приділити увагу перепідготовці старих кооперативних кадрів для того, щоб поліпшити подальшу роботу кооперації189. На цьому ж кооперативному форумі очільник Компартії УСРР С.В. Косіор у своїй доповіді зазначив, що треба керуватися політичною лінією у вихованні наших кооперативних кадрів190. Відтак певна самостійна позиція Київського кооперативного інституту вже не вписувалось у нові ідеологічні умови. Цей заклад ніби знаходився поза політикою, а його викладачі зосереджували свої зусилля на підготовці кваліфікованих фахівців, ігноруючи популярне гасло: «Свідомий кооператор повинен бути свідомим громадянином». Наприклад, академік К.Г. Воблий, подаючи навчальний план з історії та теорії кооперації, лише поставив нову дату – 1928 р. на своєму старому машинописному конспекті для Комерційного інституту 1917 р. Назва одного з пунктів цього плану – «Кооперативний рух як альтернатива класовій боротьбі»191.

На межі 20–30-их років ХХ ст. розпочався наступ на кооперативні викладацькі кадри. Серед репресованих «за націоналізм» у справах так званих Спілки визволення України (СВУ) та Українського націоналістичного центру (УНЦ) проходили відомі теоретики і практики кооперації, викладачі кооперативних навчальних закладів Д.В. Коліух, В.Г. Ганчель,
П.Ф. Височанський, П.П. Діброва, В.М. Целларіус й інші. У 1930 р. часопис «Кооперативне будівництво» зазначав, що кооперативні організації недооцінюють, що в кооперації переважно працюють кадри з невеликим робітничим прошарком. Основну частину кооперативних кадрів становлять у кращому разі службовці, а в гіршому – уламки старої буржуазії. Відповідаючи на питання, яких кадрів повинні готувати кооперативні інститути та технікуми, часопис зазначав, що кооперативна освіта в Україні повинна стати на рівень завдань усього радянського будівництва192.

Фатальним виявився 1930 р., коли в результаті чергової реорганізації почалось фактичне знищення Київського кооперативного інституту. Влітку на базі його відділень було створено три навчальні заклади: Агроекономічний інститут Наркомату земельних справ, який за два роки було приєднано до Сільськогосподарського інституту; Інститут промислової кооперації Вукопрому та Інститут споживчої кооперації Вукопспілки193.

У той же час чистка ВУАН (Всеукраїнська академія наук) призвела до того, що Інститути споживчої та промислової кооперації втратили своїх провідних викладачів, на місце яких прийшли «висуванці» нової радянської школи. Наприклад, академік К.Г. Воблий після публічного каяття в тому, що «все життя вірою і правдою служив буржуазії», мусив змінити свої наукові вподобання. Він більше не згадував про кооперацію й обмежився вивченням корисних копалин і написанням статей для популярних видань. Разом з іншими був підданий критиці ще один викладач Київського кооперативного інституту, співробітник Комісії торгу та транспорту ВУАН професор
Г.О. Кривченко. З протоколу засідання президії Соціально-економічного відділу ВУАН від 14 липня 1931 р.: «приєднатись до рішення окремої бригади Київського Бюра секції наукових робітників про те, що професорові Кривченкові, як виразникові інтересів буржуазії, доручати будь-яку наукову та науково-педагогічну роботу, не можна. Зняти Кривченка з посади старшого наукового співробітника і виключити його зі складу співробітників ВУАН»194. Це була фактична заборона на професію.

Проти представників старої професури було застосовано й суто економічний метод. Сектор науки НКО УСРР, а слідом за ним і Президія ВУАН ухвалили рішення про заборону 100-процентних виплат науковим співробітникам, які працюють за сумісництвом. Фактично, на 1932 р. із провідних викладачів кооперативних навчальних закладів 1920-их років залишився лише академік М.П. Кравчук195.

Останню крапку в історії Київського кооперативного інституту було поставлено навесні 1934 р. Формальним приводом для проведення чергової реорганізації була необхідність звільнення приміщень для розміщення центральних установ у м.  Києві через перенесення столиці України. За постановою РНК УСРР Інститут промислової кооперації Вукопрому та Інститут споживчої кооперації Вукопспілки було переведено до Харкова196. Тут їх об’єднали з Харківським кооперативним інститутом і перетворили на Інститут державної торгівлі Наркомату внутрішньої торгівлі (з 1936 р. – Харківський інститут радянської торгівлі Наркомвнуторгу УСРР)197. Таким чином, на місці унікального за своїм рівнем навчального й наукового закладу, яким був Київський кооперативний інститут, було утворено спеціалізований заклад для підготовки фахівців радянської торгівлі. Це стало свідомим звуженням його можливостей і відмовою від завдань, які покладали на Київський кооперативний інститут його засновники.

Наприкінці 1920-их років в Україні загалом діяло 36 вишів, з них 3 інститути народного господарства, де існували кооперативні факультети. Окрім цього, функціонувало два кооперативних інститути – в Києві та Луганську198. З перших кроків запровадження непу активно функціонували кооперативні технікуми в Луганську, Полтаві, Донецьку, Чернігові199. На межі 1920–1930-их років були відкриті кооперативні технікуми в Первомайську, Смілі, Кам’янці та Кременчуці, а також намічені до відкриття кооператтехнікуми в Одесі й Катеринославі.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка