Вищий навчальний заклад Укоопспілки «полтавський університет економіки І торгівлі» Кафедра педагогіки, культурології та історії



Сторінка2/22
Дата конвертації05.11.2016
Розмір4.42 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22
. Цікаво, що в публікації також повідомлялось про надання доброчинних стипендій іншим навчальним закладам України 14.

Низка брошур та статей, які публікувалися в 1920-і роки, повідомляла про відкриття та діяльність кооперативних курсів підвищення кваліфікації. Серед них виділимо статті, присвячені досвіду функціонування Вищих кооперативних курсів Вукопспілки. В одній із них повідомлялося про перший набір курсантів у листопаді 1922 р. З цієї розвідки дізнаємося про перелік дисциплін, які викладались курсантам вищих кооперативних курсів ВУКС. Так, крім статистики і товарознавства, курсантам читали історію культури, історичний матеріалізм, основи радянської конституції, історію соціалістичних учень, історію боротьби класів. Без сумніву, йшлося про підготовку так званих «червоних кооператорів»15.

Виходили окремими брошурами матеріали, які сприяли організації й проведенню заочних курсів перепідготовки кооператорів для робітничо-міської та сільської кооперації, де були викладені матеріали і методичні поради на допомогу їх слухачам. В одній із них, зокрема, пояснювалось, що таке заочні курси, містились методичні рекомендації, зразок анкети і заяви учасника курсів16. Однак глибокого аналізу результатів заочних кооперативних курсів брошура не містила. Схожою за змістом та призначенням із вищеназваною працею є ґрунтовна методична розробка для учасників курсів перепідготовки працівників вітчизняної кооперації, яка вийшла у 1929 р. і містила обсяговий матеріал з низки спеціальних дисциплін17.

Зберігають науковий інтерес праці про ефективну роботу кооперативних курсів на місцях. Так, про досвід кооперативних курсів на Шепетівщині повідомляв П.А. Перловський. Також він писав про досвід гуртків кооперативної грамоти для пайовиків Шепетівської округи18.

Оскільки зростала роль заготівель сільськогосподарської продукції посилена увага державою і кооперативними організаціями приділялась підготовці заготівельників. Тож не дивно, що протягом другої половини 1920-их років силами Центроспілки СРСР та ВУКС виходили спеціальні методичні посібники у вигляді порад для хлібозаготівельників19. Наукову цінність для сучасного дослідника зберігають публікації провідного працівника апарату ВУКС Л. Пивоварова, в яких ідеться про значення курсів для підготовки заготівельників у споживчій кооперації України. На думку автора, ліквідувати хлібозаготівельну неграмотність кооператорів доцільно і потрібно було шляхом організації одномісячних курсів заготівельників20.

Окрему групу становлять праці, автори яких намагались акцентувати на важливості підготовки робітників громадського харчування для кооперативних їдалень. Зокрема, про підготовку фахівців громадського харчування писав М. Вейсман, розкриваючи досвід миколаївських кооператорів. Автор не приховував того, що в селі спеціалістів громадського харчування дуже мало. Відтак він наголошував на необхідності розширення курсів для підготовки кухарів для кооперативних міських робітничих їдалень і водночас відкритті кооперативних їдалень у селах Миколаївської округи21.

Л.О. Лисневський також указував на необхідність підготовки спеціалістів громадського харчування для робітничих їдалень та їдалень на селі. Автор підкреслював, що кваліфікованих кухарів для кооперативних закладів споживчої кооперації бракувало. Цікавою вважаємо його пропозицію спільними зусиллями споживчої та сільськогосподарської кооперації створити мережу курсів для підготовки робітників громадського харчування22. Дослідник кооперації Горохівський на сторінках часопису «Кооперативне будівництво» у 1930 р. писав про недоліки в громадському харчуванні. Зважаючи на розгортання політики колективізації в українському селі, він наголошував на доцільності підготовки кухарів з метою обслуговування колгоспів та радгоспів23.

Часопис «Кооперативне будівництво» у 1930 р. вустами одного із дописувачів свідчив, що підготовка кухарів для кооперативного громадського харчування відставала від темпів розгортання мережі закладів громадського харчування споживчої кооперації. Через це частина кооперативних їдалень була вкомплектована недосить кваліфікованими кадрами. Автор був глибоко переконаний у тому, що в умовах докорінної перебудови побуту потрібно максимально охопити трудящих громадським харчуванням24. Тому не випадково гаслом публікації став красномовний вислів «Цех громадського харчування мусить працювати по-ударному!».

С. Векслерчик писав про необхідність посилення уваги до підготовки пекарів для кооперативних пекарень, оскільки хлібопекарні успішно проводили механізацію процесу хлібовипікання, однак відповідних кадрів на той час не вистачало25.

Вражають своєю чисельністю розвідки, присвячені питанню кооперативної пропаганди. Наприклад, про роботу кооперативних курсів, гуртків, кооперативних шкіл, створених Криворізькою окрспоживспілкою, писала дослідниця Любацька. Також вона згадувала створення кооператорами дитячих ясел та майданчиків для дітей пайовиків26. Однак потрібно відмітити, що в основному це були короткі статистичні чи інформаційні повідомлення без глибокого аналізу отриманих результатів, позитивних моментів або прорахунків.

Привертають увагу практичні рекомендації стосовно створення і діяльності кооперативів, налагодження їх ефективної роботи, які систематично виходили в 1920-і роки у видавничому відділі Центроспілки СРСР та ВУКС27. Про значення споживчої кооперації для робітників свідчив у популярному нарисі, спеціально написаному для робітничого населення, М. Агуф28. Ознайомлення із указаним нарисом дає підстави свідчити, що автор усіляко намагався переконати міське населення у доцільності членства в споживчих кооперативах. До речі, ідеї про співпрацю профспілок з кооперативами для забезпечення матеріальних та духовних потреб населення, на нашу думку, не втратили своєї актуальності донині. Разом з тим М. Агуф писав про значення просування книги на село кооператорами29. Зокрема, він указував на роль книговидавничого товариства «Книгоспілка» в комплектуванні книжкових полиць при споживчих товариствах, кооперативних крамницях.

Окремі методичні брошури містили рекомендації до створення та діяльності кооперативних гуртків у робітничих клубах30. Водночас можна говорити про спеціальні методичні розробки, що містили поради, як влаштувати кооперативні школи на селі31.

Про кооперативну книготоргівлю і значення книг для зростання культурного рівня селян писав Н. Нечаєв. Він акцентував на необхідності облаштування книжкових полиць кооператорами в кожному селі32. Про досвід залучення молоді до кооперативної роботи та їх участі у розповсюдженні книг ішлося у розвідках А. Єршова33 й В. Бидика34. Велика увага при цьому надавалася вивченню такого фактора, як значення кооперативної книготоргівлі для ліквідації неписьменності населення. Однак зазначена група праць не позбавлена недоліків, зокрема, для більшості з них характерна відсутність глибокого аналізу досягнутих результатів кооперативної книготоргівлі.

Цікавою є низка повідомлень із місць про досвід культосвітньої роботи, у тому числі книготоргівлі споживчої кооперації УСРР. Наприклад, у статті М. Мироненко розкрито досвід культроботи Лубенської губспоживспілки. У розвідці мовилося про влаштовані цією спілкою курси підвищення кваліфікації робітників, які опікувалися книжковими поличками і районними книгарнями. На основі цієї публікації можна констатувати факт успішного просування лубенськими кооператорами книг на село 35. Цікавим вважаємо повідомлення С. Гуревич, у якому йшлося про роль жінки-пайовички у створенні кооперативних бібліотек при Харківському ЦРК. Зокрема, згадувались так звані бібліотеки на колесах, які обслуговували робітничі гуртожитки36. Однак указаним публікаціям бракувало наукового підходу, тому їх можна вважати лише інформаційними повідомленнями.

Про значення культбригад у розповсюдженні книг на Дніпробуді наприкінці 1920-их років писав дослідник Вейсман, акцентуючи на тому, що ці бригади забезпечували пайовиків книгами та іншою друкованою продукцією, допомагали неписьменним робітникам у ліквідації неграмотності. Автор підкреслював роль молоді у поширенні книг і брошур у районі Дніпробуду37. Також він свідчив про поширення книги в сільській місцевості працівниками Миколаївської губспілки38.

Серед іншої літератури варто назвати статистичні збірники, які містять цифрові дані про випуск споживчою кооперацією книг. Так, у 1927 р. Центроспілка СРСР видала ювілейний збірник «Потребительская кооперация за 10 лет Советской власти», в якому були наведені дані про кооперативні виданні в масштабі СРСР.39. У цьому обсяговому збірнику акцентовано на тому, що за 1925 і 1926 рр. споживчою кооперацією СРСР було видано 430 назв книг у кількості 2 млн. 780 тис. апримірників40. Привертають увагу оглядові довідники, присвячені кооперативним виданням за період із кінця ХІХ до початку 20-их рр. ХХ ст.41. Вони підтверджують факт систематичної активної книговидавничої діяльності вітчизняної споживчої кооперації.

Значну увагу автори приділяли узагальненню досвіду кооперативної пропаганди серед різних верств населення. На допомогу пропагандистам кооперативних ідей протягом 1920-хи рр. виходили спеціальні збірники матеріалів із проблем кооперативного руху. Непоодинокими були випадки, коли подібні збірники видавали партійні чи державні органи, що свідчило про намагання тодішньої влади керувати процесом ідеологічного впливу на населення42. Згадаємо брошури, які містили матеріали з кооперативної пропаганди для забезпечення ними кооперативних пропагандистів і агітаторів. Як правило, такі пропагандистські матеріали видавались культвідділами споживспілок чи робітничих кооперативів з нагоди державних свят, Міжнародного дня кооперації, Міжнародного жіночого дня 8 Березня тощо43.

Наявні були брошури і статті виховного спрямування про роль кооперації в житті населення. Вони являли собою пропагандистські бесіди про значення кооперації для членів кооперативів та їх сімей44. Видавалась така література Центроспілкою СРСР, Вукопспілкою й місцевими кооперативними спілками. Окремі брошури були присвячені організації кооперативних куточків у споживчих товариствах та робітничих клубах45.

Заслугою одного з дослідників історії робітничої кооперації


П. Кожаного було те, що він свідчив про агітацію в робітничій кооперації словом і конкретними справами. Агітація в кооперації конкретними справами передбачала якісне обслуговування пайовиків у магазинах. Агітація словом передбачала розповсюдження листівок, газет, п’єс, газет. Цікавою є інформація П. Кожаного про створення кооперативних гуртків. До цієї справи кооператори активно залучали вчителів. Разом з тим дослідник свідчив про зв’язок кооперації й профспілок у справі вихованні робітників та членів їх сімей46.

В. Бизик опублікував брошуру, в якій були викладені рекомендації до організації роботи кооперативних активістів у місті. У ній ішлося про такі форми кооперативної пропаганди, як лекції, бесіди, вечірки, кооперативні куточки47. Не залишились поза нашою увагою змістовні праці, в яких були викладені основи кооперації для тих, хто ще не став пайовиком. Серед інших слід згадати працю В. Маркова «Початки кооператграмоти (Короткий елементарний курс споживчої кооперації)», яка у доступній формі знайомила усіх бажаючих із кооперативною теорією та практикою48.

Як правило, випуск пропагандистських брошур та статей із питань кооперації збільшувався з нагоди Міжнародного дня кооперації, тобто наприкінці червня – на початку липня, починаючи з 1923 р., коли це свято було офіційно запроваджено МКА. Серед інших авторів найчастіше (практично щорічно) подібні брошури протягом 1920-их років видавали відомий російський дослідник кооперації В.А. Тихомиров49 та знаний в Україні теоретик і практик кооперативного руху
В.М. Целларіус50.

У середині 1920-их років на сторінках кооперативних видань відбувалася дискусія щодо доцільності залучення школярів до споживчих товариств. Низка розвідок містила інформацію про зв'язок школи і споживчої кооперації та їх спільні дії щодо кооперативної пропаганди51. С. Єпштейн акцентував на значенні дитячої кооперації в Україні та досвіді проведення серед школярів кооперативних вечорів, бесід, лекцій, доповідей, виставок, кутків, гуртків52.

М.Д. Токаревському належить публікація про відкриття та діяльність Всеукраїнського Центрального кооперативного музею, який був створений у Харкові при Вукопспілці53. Виховний інтерес мали брошури про роль кооперативних екскурсій у пропаганді кооперативних ідей54.

Наприкінці 1920-их років дослідники почали з’ясовувати особливості культурно-освітньої практики споживчої кооперації у зв’язку з розпочатою індустріалізацією. Наприклад,


В. Попівський звертав увагу читачів журналу «Кооперативне будівництво» на значення радіозв’язку для піднесення культурного рівня населення та участь у цій справі споживчої кооперації55.

Особливістю культурно-пропагандистської діяльності споживчої кооперації в другій половині 1920-их років стало те, що більшовики всіляко намагались залучати її до ведення антирелігійної пропаганди56.

Протягом 1920-их років усе більшого розмаху набирала доброчинна та побутова діяльність споживчої кооперації, відповідно почали виходили брошури та статті, присвячені вказаним напрямам діяльності кооператорів. Зокрема, Червінський повідомляв про доброчинні дії кооператорів Нікополя та Мелітополя. Наприклад, мовилося про те, що кооператив «Гірняк» до Міжнародного дня кооперації закупив одяг для 80 дітей Нікопольського дитячого будинку 57.

Значна увага була приділена висвітленню проблеми формування соціалістичного побуту та роль у цій справі кооперації58. Привертають увагу публікації про залучення жінок до кооперативів та значення кооперативів у поліпшенні їх побуту59. На питання, яку роль у житті селянки відіграє кооперація намагався відповісти М. Торанський60, справедливо вказуючи на виховний момент такого впливу. В першу чергу жінкам-пайовичкам були призначені пропагандистські брошури, в яких ішлося про створення куточків матері та дитини при кооперативах61. Проте дослідженню бракувало відомостей про масштаби цієї справи в СРСР, у тому числі по Україні.

Отже, стрімкий розвиток споживчої кооперації в роки непу дістав адекватне відображення в науковій литературі 20-их років ХХ ст. Однак студії з проблем кооперативного руху в умовах непу – це передусім публікації відповідної пропагандистської спрямованості, де питання кооперативної освіти і пропаганди викладалися не просто популярно, а з класових позицій. До того ж переважна кількість тогочасних агітаційних праць із проблем кооперативного руху була розрахована на масового читача, позбавленого можливості критично сприймати закладені у брошурах ідеї та факти. Загалом упродовж 1920-их років споживча кооперація дослідниками розглядалася як необхідна умова побудови соціалістичної економіки. Пріоритетне значення надавалося висвітленню проблеми підготовки більшовицьких кадрів кооператорів, акцентуванню на значенні кооперативів у формуванні соціалістичного побуту тощо. Поза увагою дослідників залишалося розроблення таких проблем, як дотримання демократичних засад у діяльності споживчої кооперації, доля дореволюційних кадрів кооперації й ін.

Більшості публікацій тогочасних кооператорів-практиків притаманна перенасиченість цифровими даними, брак наукового аналізу досягнень і недоліків культурно-освітньої діяльності споживчої кооперації. Переважно ці студії мали популярно-пропагандистський характер, будучи не науковими дослідженнями, а швидше статистико-економічними оглядами в історичному розрізі. Разом з тим маємо визнати, що саме з публікацій 1920-их років почався процес активного накопичення матеріалу з досліджуваної проблеми, були закладені основи наукових знань, спираючись на які радянські вчені надалі розширювали і поглиблювали розроблення проблеми ролі споживчої кооперації УСРР у підготовці кваліфікованих кадрів для економіки, формуванні нового побуту та підвищенні культурного рівня населення.



Другий етап дослідження досвіду культурно-освітньої діяльності споживчої кооперації України охоплює 1930-і – першу половину 1950-их років. Початок його позначений зміцненням тоталітарної системи, розгулом сталінських репресій. Це негативно вплинуло на стан історичної науки: посилився ідеологічний тиск, утвердилася марксистсько-сталінська методологія. Цей період характеризується масштабними репресіями 1930-их років, коли з рядів кооперації було вичищено тисячі фахівців.

Особливістю цього періоду було те, що кількість публікацій із цієї проблеми різко скоротилась, що було пов’язане, в тому числі з процесом одержавлення кооперації. Ті брошури та статті, які вийшли протягом першої половини 1930-их років, являли собою узагальнюючі статистичні праці, присвячені


10-річному ювілею від моменту створення ВУКС (1920-1930 рр.)62. Інформаційною насиченістю виділяється стаття одного із більшовицьких теоретиків і практиків кооперативного руху
М.І. Попова, яка вийшла в 1930 р. у часописі «Кооперативне будівництво»63. Оскільки стаття мала пропагандистський характер, автор намагався вплинути на читача значною кількістю переконливого цифрового матеріалу, щоб підтвердити переваги кооперації над приватним сектором економіки. Хоча більшою мірою йшлося про господарські показники споживчої кооперації, але серед подібної інформації все ж таки можна віднайти поодинокі дані про кооперативні кадри та членів споживчих товариств.

Привертає увагу обсяговий статистичний збірник, який також побачив світ у 1930 р. з нагоди 10-річного ювілею Вукопспілки64. У цій брошурі наведено статистичні дані про мережу робітничих та сільських кооперативів, спілок і робкоопів, які виконували культосвітню роботу, кількість проведених лекцій, бесід, вистав, кіносеансів, наявність кооперативних куточків, гуртків, курсів перепідготовки й чисельність кооператорів, які їх пройшли. Також були дані про кількість бібліотек, витрати на культосвітню роботу всіх ланок споживчої кооперації. Однак це були цифрові показники без їх наукового аналізу, до того ж існують певні розбіжності в різних таблицях щодо результатів культурно-освітньої діяльності окремих споживчих товариств та їх спілок. Проте маємо визнати, що без цифрових даних указаного збірника було б складно уявити масштаби культурно-освітніх заходів різних ланок вітчизняної споживчої кооперації впродовж 1920-их років. Особливо вражає наведена в цьому збірнику кількість бібліотек та книжкових полиць, які були створені за кошти споживчої кооперації як у місті, так і на селі.

Варто згадати ще одну працю М. Попова, видану до 10-річчя заснування Вукопспілки65. Привертає увагу назва брошури, де автор чітко зазначав, що йдеться про радянську споживчу кооперацію. Виходячи з більшовицьких позицій, М.І. Попов наголошував на тому, що саме за роки радянської влади споживча кооперація УСРР змогла досягти нечуваних успіхів на ниві кооперативної освіти, кооперування населення й пропаганди кооперативних ідей. При цьому дослідник особливо акцентував на питанні фінансування культроботи кооперативами і їх спілками. Посилаючись на його дослідження, можна говорити про те, що він підтримував практику централізації з боку Вукопспілки щодо директивного збільшення фінансування на культроботу місцевими кооперативами та їх спілками.

Потрібно зазначити, що протягом 1930-их років дослідження питання кадрового забезпечення споживчої кооперації практично не вивчалося, з огляду на кадрові репресії в кооперативних організаціях. Із середини 30-их років до кінця 40-их років ХХ ст. дослідження досвіду культосвітньої діяльності споживчої кооперації в ринковій економіці непу майже повністю припинилися, бо утвердилась офіційна точка зору про небувалі успіхи проведеної більшовиками у короткі терміни так званої «культурної революції». Прикметно, що після виходу на початку 1935 р. двох номерів журналу «Кооперативне будівництво», де систематично друкувалися матеріали з досвіду кооперативної практики, часопис припинив своє існування. Без сумніву, та обмежена кількість праць, що вийшла в 30-і рр. ХХ ст., підтверджує факт про те, що українська кооперація стала слухняним виконавцем партійно-урядових ідеологічних директив.

Упродовж другої половини 1930–1940-их років дослідження споживчої кооперації України науковцями нами не зафіксовані. Звісно, тоді вчені мали висвітлювати досягнення індустріалізації, колективізації, «культурної революції», досягнуті під орудою більшовицької партії та її вождя. До того ж у середині 1930-их років матеріальна база споживчої кооперації була незаконно привласнена державою, тож писати про роль споживчої кооперації в економічному розвитку країни, забезпеченні промислових підприємств кооперативними кадрами, становленні нового побуту і вихованні людини було не престижно.

Лише в 1951 р. вийшла обсягова праця російського дослідника кооперативного руху Я.А. Кістанова «Споживча кооперація СРСР. Історичний нарис», в якій була зроблена спроба показати досягнення в усіх напрямах діяльності радянської споживчої кооперації за роки радянської влади66. Без сумніву, книга стала певним набутком у напрямі прирощення знань про історичний досвід споживчої кооперації СРСР щодо підготовки кооперативних кадрів, хоча, безперечно, вона була пронизана марксистським догматами про керівну роль Комуністичної партії в соціально-економічному житті країни та становленні людини соціалістичного суспільства.

Не можемо не згадати про тогочасні дослідження на кооперативну тематику за кордоном. Протягом 1930-их–1950-их років в еміграції плеяда талановитих російських та українських дослідників кооперативного руху продовжувала відстежувати, наскільки це давали змогу дані, досвід діяльності кооперації УСРР в умовах непу. Серед інших, на нашу думку, варта уваги
ґрунтовна монографія О.Д. Билимовича «Кооперація в Росії до, під час і після більшовиків»67, що вийшла в 1955 р. у Німеччині. До речі, О.Д. Билимович є уродженцем Житомира, його навчання і становлення як науковця відбувалося в Києві. Ця праця, яка й донині не втратила свого наукового значення, присвячена аналізу вітчизняного кооперативного руху від зародження в ХІХ до середини ХХ ст. Дослідник спеціально не висвітлював культурно-освітню роботу української споживчої кооперації, однак у його розвідці наведено дані про видатних діячів дореволюційної епохи, до дозволяє зробити порівняльний аналіз рівня підготовки й кваліфікації кооператорів до 1917 р. та за роки радянської влади. Прикметно, що вчений щиро вірив у повалення радянської влади і поверненні до історичного минулого Російської держави. Тому він наполягав на необхідності продовження підготовки кооперативних кадрів в еміграції.

Таким чином, на другому етапі історіографії культурно-освітньої діяльності споживчої кооперації України в роки непу, як правило, вчених цікавили переважно цифрові показники, об’єктивного аналізу кооперативно-пропагандистської роботи, досвіду підготовки кооперативних кадрів не сталося. Разом з тим протягом 1930-их – першої половини 1950-их років вивчення теоретичних положень і практики кооперативного руху в СРСР та УСРР в еміграції не припинялося, хоча дослідникам певною мірою бракувало джерельної бази та статистичних даних, отримати які від радянських інстанцій тоді було не можливо. Водночас радянські вчені були позбавлені можливості не тільки контактувати, але й ознайомитися з працями закордонних авторів, які переймалися досвідом непу та кооперативного руху.



Друга половина 1950-их – початок 1990-их років охоплює третій етап дослідження проблеми. Однак, як і на попередньому етапі, незаангажованих публікацій, які висвітлювати б досвід культурно-освітньої діяльності споживчої кооперації України не зафіксовано. Разом з тим дослідження цього етапу є більш ґрунтовними, оскільки були намагання в умовах певної лібералізації суспільного та духовного життя в країні зробити критичний аналіз результатів культосвітньої діяльності кооперативних організацій у роки непу. Особливістю цього етапу є те, що помітно розширилась джерельна база дослідження, були залучені нові документи, статистичні збірники, архівні матеріали центральних історичних архівів.

Характерною ознакою історіографії споживчої кооперації України в межах третього етапу виявилась активізація наукових досліджень із нагоди тих чи інших політичних ювілеїв та історичних дат в історії кооперативного руху. Зокрема, у середині 1960-их років до 100-річчя від моменту зародження споживчої кооперації в Україні були опубліковані спільні праці науковців і провідних працівників Укоопспілки, присвячені її історичному шляху68. Так, у книзі «Споживча кооперація Української РСР 1917-1967» (1967 р.) були згадки про підготовку кооператорів на кінець 1920-их років, однак ця інформація нині потребує уточнення й підтвердження архівними даними69 У книзі було зазначено, що до 1930 р. система споживчої кооперації України не мала своїх навчальних закладів і лише на початку 1930-их років кооператори почали організовувати мережу кооперативних інститутів, технікумів та шкіл, які стали основним джерелом поповнення кооперативних організацій і підприємств новими кадрами. Однак це не відповідає дійсності. Кооперативні навчальні заклади, як засвідчують архівні документи, існували вже в перші роки непу.

Певні дані про участь кооперативних організацій радянської України в культурному будівництві за доби непу наведені в публікаціях О. Галенка70 та М. Литвиненко71, які припадають на 1970–1980-і роки. Однак ці праці були політично заангажовані.

У монографії П.І. Міненка «Кадри споживчої кооперації» (1986 р.) було зібрано та проаналізовано дані про підготовку та перепідготовку кооперативних кадрів за період 1970–1985 рр.72. Привертає увагу той факт, що в монографії зібрано дані про споживчу кооперацію кожної союзної республіки та Центроспілки СРСР. Автор звертає увагу на шляхи підвищення кваліфікації кооперативних кадрів, ефективність підготовки та використання фахівців споживчої кооперації. І хоча це дослідження не охоплює період непу, воно дає можливість порівняти форми підготовки та розстановки кооперативних кадрів у 1920-і роки й через 50–60 років після цього.

Окремі дані про діяльність книговидавничого товариства «Книгоспілка» знаходимо в розвідці О. Молодчикова «Книга Радянської України». У праці акцентовано на значенні книговидавничої діяльності УСРР за роки радянської влади. Автор свідчить, що масштаби книговидавничої справи в Україні в роки непу були значними73. Без сумніву, це стосується і видавничої справи кооперативних організацій.

У вказаний період учені за кордоном, як і в попередні роки, намагались досліджувати історію кооперативного руху в 1920-і роки. На нашу думку, науковий інтерес щодо висвітлення культурно-освітнього досвіду вітчизняної споживчої кооперації в період непу донині зберігають праці з цієї проблеми української еміграції. Принагідно згадати внесок у висвітлення зазначеної проблеми відомого канадського вченого українського походження


І. Витановича. На початку 1964 р. вийшла його фундаментальна праця «Історія українського кооперативного руху»74, в якій він зробив одну з перших спроб висвітлення діяльності споживчої кооперації України. Серед іншої містилася також інформація про освітню діяльність кооперативних організацій у 20-і роки ХХ ст. Учений переконливо обґрунтував важливість кооперативно-освітньої діяльності для кооперування населення, забезпечення його матеріальних і духовних потреб. Однак він окреслив загальні напрями культурно-просвітньої роботи різних форм кооперації, не виокремивши досвід культурно-духовної діяльності власне споживчої кооперації. На жаль, в Україні дослідження І. Витановича тоді було практично невідоме.

У 1965 р. у Мюнхені Українське історичне товариство видало працю Б. Винара, присвячену Українській Господарській Академії (УГА)75. Автор свідчить про те, що УГА мала велике значення для розвитку економічної науки та підготовки теоретиків і практиків кооперації. УГА була створена у 1922 р. в Подєбрадах (Чехія). У цій академії для української еміграції викладали десятки відомих українських кооператорів, серед них Б. Мартос та С. Бородаєвський. В академії діяв окремий економічно-кооперативний факультет. У рамках цього факультету було створено 20 кафедр, у тому числі історії кооперації, теорії кооперації, споживчої кооперації76. Таким чином, українські вчені в еміграції, зазначав Б. Винар, продовжували вивчати досвід кооперативного руху в роки непу. Водночас автор уважав позитивом УГА те, що вона переймалася кооперативною перепідготовкою значної кількості української інтелігенції, зокрема військової еміграції в Чехії, Німеччині, Польщі та інших країнах Європи77.

Загалом протягом третього етапу історіографії культосвітньої діяльності споживчої кооперації УСРР у роки непу дослідження з цієї проблематики дещо активізувалися, завдяки чому були отримані певні конкретно-історичні результати. Це вможливило залучення нової джерельної бази, розширення кола питань, які вивчалися. Однак у працях цього етапу відсутній глибокий аналіз досвіду кадрової підготовки кооператорів у роки непу, а це було вкрай важливо для підвищення ефективності діяльності кооперативних організацій, оскільки у 1970–1980-і роки простежувалося певне зниження її темпів. Загалом у розвідках третього етапу історіографії досліджуваної проблеми культурно-освітній аспект діяльності споживчої кооперації ще не став предметом серйозного аналізу вченими.

Висновки авторів здебільшого не були доведені до практичних рекомендацій з опертям на сучасність. На нашу думку, в умовах демократизації економіки, що розпочалася в середині 80-их років ХХ ст., потрібно було глибше з’ясувати кадровий потенціал споживчої кооперації в період непу, методи і форми залучення різних верств населення до споживчих кооперативів та проаналізувати творчі можливості кооперації у підвищенні культурно-освітнього рівня своїх пайовиків.

Від 1991 р. почався четвертий етап дослідження вказаної проблеми. Цей етап триває донині. На початку 1990-их років з’явилися наукові розробки українського історика Ю. Шаповала, в яких висвітлювалась історія інтелігенції в умовах сталінського диктату78. Це дослідження допомагає краще уявити ситуацію з кадровим забезпеченням у роки сталінського тоталітаризму. Окремі прізвища репресованих кооператорів і дані щодо втрат в системі споживчої кооперації за 1933 рік наведено в дослідженні Г. Касьянова та В. Даниленка79.

В монографії В.В. Лантуха, присвяченій становленню торгівлі в перші десятиріччя радянської влади, згадується підготовка кадрів для кооперативної торгівлі80. Вчений акцентував на тому, що саме з 1923 р. підготовка кадрів-господарників, у тому числі кооператорів, почала набувати систематичного характеру, хоча й відбувалася під контролем більшовиків.

Проблему підготовки та розстановки кооперативних кадрів в умовах непу фрагментарно згадувала О.А. Пиріг в монографії, присвяченій розвитку торгівлі в 1920-і роки81. Авторка звернула увагу на кадри «висуванців», які часто не справлялись із покладеними на них обов’язками в торговельних організаціях. Для державної та кооперативної торгівлі проблема кадрів, зазначає О.А. Пиріг, в 1920-і роки набула пріоритетного значення. На початку непу, вказує дослідниця О.П. Пиріг, у кооперативній торгівлі працювало 12 тис. 438 чоловік, державній – 11 тис. 938 осіб і відповідно приватній – 87 тис. 654 чоловік82. За підрахунками О.А. Пиріг у 1920-і роки на базі дореволюційних комерційних училищ з’явилися соціально-економічні школи. У 1921 р. торговельні кадри вищої кваліфікації готували три інститути народного господарства – в Києві, Харкові та Одесі. Однак при цьому авторка не вказує, що в Харківському й Одеському інститутах народного господарства на початку непу діяли кооперативні факультети, які готували кооператорів. Із дослідження О.А. Пиріг дізнаємося, що кадри середньої ланки для державної та кооперативної торгівлі готували Харківський фінансово-економічний технікум, Київський технікум зовнішньої торгівлі, Конотопський адміністративно-промисловий та інші технікуми. Крім 10 технікумів, функціонувала торговельно-промислова школа і понад 20 курсів підвищення кваліфікації торгівельних працівників83. Однак дослідниця не вказує, який відсоток припадав на державні та кооперативні курси підвищення кваліфікації торговельних працівників.

Оскільки в 1996 р. виповнилось 130 років від моменту заснування першого споживчого товариства в Україні, до цієї події вийшла низка досліджень, у яких була представлена історія вітчизняної споживчої кооперації. Певне місце в них відводилось аналізу культурно-освітньої діяльності споживчих товариств і їх спілок. Привертає увагу колективна монографія львівських та полтавських науковців і провідних працівників Укоопспілки, присвячена висвітленню різнопланової діяльності споживчої кооперації в роки непу, що вийшла в


1996 р.84. І хоча праця містила обсяговий фактичний та цифровий матеріал, однак вона була позбавлена глибокого аналізу. До того ж був відсутній історіографічний огляд проблеми та посилення на архівні матеріали, хоча такі були використані в дослідженні.

Серед розвідок 1990-их років слід відмітити розвідку донеччан В. Варнавського, Ю. Гавриленка і В. Нікольського, де йдеться про методи партійно-радянського впливу на кадрове забезпечення робітничої споживчої кооперації в роки непу. Автори звернули увагу на особливості підготовки кооперативних кадрів споживчою кооперацією в Донбасі в 1920-і роки85.

Характерною ознакою дослідження А.А. Рудь є узагальнення даних про чисельність кооперативних кадрів у 1921 р. по Харківській губспоживспілці86. Так, на 1 жовтня 1921 р. у цій губспілці 314 осіб займались торгівлею в місті, у той час у селах Харківщини торгівлю здійснювали 30 чоловік із досвідом торговельної роботи. Отже, співвідношення підготовлених спеціалістів торгівлі становило 10,4:1 на користь міської робітничої кооперації. Наприкінці 1922 р., як зазначає
А.А. Рудь, за чисельністю бухгалтерів і рахівників Харківська губернська спілка споживчих товариств була на другому місці в Україні після Полтавської губспілки, відповідно – 118 та
160 осіб87.

Цікаві узагальнюючі дані щодо культурно-освітньої діяльності споживчої кооперації України в 20-і роки ХХ ст. та їх аналіз містить стаття відомого полтавського дослідника кооперативного руху М.В. Алімана88. Автор більшою мірою зосередив увагу на підготовці кооперативних кадрів та книговидавничій діяльності споживчої кооперації. При цьому значне місце в розвідці відведено досвіду культурно-освітньої діяльності полтавських кооператорів.

У середині 1990-их років з’явилися публікації, в яких науковцями М.В. Аліманом і Т.В. Оніпко була зроблена спроба розкрити раніше не досліджувані епізоди «чистки» кооперативного апарату Вукопспілки89. Цими ж науковцями вперше в українській історіографії кооперативного руху була зроблена спроба висвітлити доброчинність споживчих товариств та їх спілок у роки непу. Авторам удалося не лише узагальнити доброчинні акції вітчизняних кооператорів щодо своїх пайовиків, але й розкрити благодійний внесок споживчих товариств та їх спілок у підтримку політики індустріалізації, Червоної армії, міліції, українського студентства, безпритульних дітей тощо. Незаперечною заслугою дослідників стало висвітлення ролі споживчої кооперації у порятунку членів кооперації й некооперованої частини населення під час голоду 1921–1922 рр.90.

Початок ХХІ ст. позначився появою низки розвідок з історії вітчизняної споживчої кооперації. Наприклад, про більшовизацію кооперативних організацій уже в перші роки непу і направлення туди відомих більшовиків, зокрема


В.П. Затонського та П.П. Любченка, згадував В.І. Марочко, але питання підготовки кооперативних кадрів він глибоко не висвітлював91.

Важливим етапом на шляху пошуку забутих імен українських кооператорів став вихід у 2000 році брошури «Видатні діячі кооперативного руху та їх ідеї», підготовленої спільними зусиллями донецьких і полтавських науковців92.


У колективній праці київських і полтавських дослідників кооперативного руху «Кооперативна освіта в Україні» (2001 р.) розглядалася історія становлення кооперативної освіти в системі споживчої кооперації України від 1917 р. до початку ХХІ ст.93. Звісно, певне місце у ній відведено становленню кооперативної освіти в роки непу.

Учені Львівської комерційної академії С.Д. Гелей та


Т.С. Гелей у низці публікацій, присвячених правовому статусу кооперації Західної України у міжвоєнний та воєнний період, дослідили долю кооперативних працівників в умовах так званої «радянізації», тобто наприкінці 1930-их – на початку
1950-их років94.

Крок у напрямі повернення імен репресованих кооператорів зроблено київськими науковцями В. Паком та Ф. Ленченком95. Авторам удалося переконливо довести те, що Київська губернська (пізніше окружна) споживспілка здійснювала широкомасштабну культурно-освітню діяльність протягом 1920-их років, зокрема книговидавничу, та перепідготовку кооперативних кадрів. Не обійдена дослідниками доброчинність київських кооператорів у період непу, особливо з нагоди Міжнародного дня кооперації.

М.А. Журба окреслив участь українських кооператорів у боротьбі з голодом 1921–1922 рр. Автор звертає увагу на те, що більшовицька пропаганда впроваджувала в масову свідомість думку про те, що радянська влада зробила все необхідне для врятування жертв голодомору. Однак при цьому замовчувався той факт, що нерідко ця допомога надходила до Росії, тоді коли в Україні люди гинули від голоду. Автор справедливо зазначає, що збір продовольства для населення голодуючих губерній РСФРР та УСРР здійснювали і через українську споживчу кооперацію96.

Багатотомне видання «Українські кооператори. Історичні нариси»97 стало помітною подією в історіографії кооперативного руху. Воно дає можливість відтворити життєвий шлях та участь у кооперативному русі десятків відомих, менш відомих і практично не відомих широкому загалу громадських діячів.

Великий пласт архівних джерел з історії становлення культурно-просвітницької діяльності вітчизняних кооператорів на межі ХІХ–ХХ ст. задіяно у монографічних дослідженнях
І.А. Фаренія98. Особливу увагу автор приділив ролі інтелігенції у кооперативному русі, зокрема поширенні кооперативних ідей у селянському середовищі. Цілком погоджуємося з тезою дослідника про те, що «інтелігенція тієї епохи за своїми соціальними характеристиками не лише виявилася здатною до роботи в кооперації, а й такою, що сама бачила в ній свою соціальну місію та широку сферу реалізації своїх амбіцій»99.

Одну з перших серед вітчизняних істориків спроб розкрити вплив державних органів влади на кадрову політику системи споживчої кооперації в 1920–1930-і роки здійснила Т.В. Оніпко, акцентуючи на тому, що впродовж двох десятиріч більшовики за класовою ознакою та політичною надійністю бездумно «вичищали» з кооперативних організацій досвідчених фахівців100.

У регіональному розрізі досвід просвітницької діяльності споживчої кооперації на Лівобережжі в роки непу аналізував В.В. Голець101. Його монографія побудована на солідній джерельній базі, що підсилює науковий рівень дослідження. Особливо автор акцентував на ролі кооперативних періодичних видань для виховання членів кооперації.

О. Дулгерова вибрала предметом дисертаційного дослідження культурно-освітню діяльність сільськогосподарської кооперації України у роки непу102, та в ній, на жаль, нічого не було сказано про співпрацю сільськогосподарських і споживчих товариств щодо забезпечення духовних потреб членів кооперації. Спроба показати значення культосвітньої діяльності кооперативних організацій в розвитку аграрної освіти протягом 1920–1930-их років зроблена в студії Л. Лаврик-Слісенко103. Місце й роль кооперативних установ у процесі українізації протягом 20-их років ХХ ст. вивчала Н.І. Земзюліна104. С.В. Тарнавська аналізувала мережу вищих навчальних закладів в Україні в


20-30-і роки ХХ ст. та державну політику щодо вищої освіти105. Однак специфіку тогочасної кооперативної освіти авторка не досліджувала.

Критичний підхід до проблеми підготовки торговельних кадрів у роки непу притаманний статті Я.І. Каташинської106. Досліджуючи приватну торгівлю в той період авторка звертає увагу на те, що приватні торговці у багатьох випадках мали кращі від кооператорів практичні навики. Це пояснювалося тим, що вони постійно звертали увагу на якість і асортимент товару, а також дуже часто вони використовували місцеві ярмарки для активізації торгівлі. На відміну від кооператорів, указує дослідниця, приватні торговці, пам’ятали про кожний базарний день на селі. Привертає увагу висновок Я.І. Каташинської: хоча держава і споживча кооперація успішно витісняли приватника з оптової торгівлі, але приватні торговці до середини 1920-их років домінували у роздрібній торгівлі, звертаючи увагу на запити населення.

Варто згадати статтю А.Г. Морозова та О.М. Дулгерової, яка розкриває досвід культурно-освітньої роботи сільськогосподарської кооперації України в період непу107. Автори приділили увагу питанню ролі сільськогосподарської кооперації в підвищенні культурно-освітнього рівня селянства, у розв’язанні проблем національно-культурного відродження селянства. Однак розвідці бракує даних про спільні заходи сільськогосподарської та споживчої кооперації України щодо підвищення культурного рівня членів кооперативів протягом 1920-их років.

Заслуговують на увагу регіональні особливості проведення культурно-освітньої діяльності споживчої кооперації в роки непу. Відтак привертає увагу розвідка К.П. Чокан, присвячена висвітленню культурно-освітньої діяльності миколаївської споживспілки, яка мала назву «Дніпробуг» (тодішня Миколаївська округа)108. У статті досліджено процес організації культурно-освітньої діяльності Миколаївської спілки споживчих товариств «Дніпробуг» у формі кооперативних гуртків, шкіл кооперативної грамоти, мережі кіно та радіо, книжкової торгівлі у 20-і роки ХХ ст.

Цікавою вважаємо статтю Р.Я. Корінця, в якій автор намагався через дослідження художньої літератури продемонструвати можливості її використання як засобу просування кооперативних ідей. У цій студії певна увага приділена 20-им рокам ХХ ст., коли глашатаями кооперації серед літераторів були поети Володимир Маяковський і Мусій Кононенко, гуморист Остап Вишня, невеличкі брошури яких із кооперативної тематики систематично знаходили свого читача в місті та на селі109.

На нашу думку, важливою подією в історіографії культурно-освітньої практики вітчизняної кооперації в 1920-і роки став вихід у 2014 р. ґрунтовної монографії В.П. Рекрута110. Автору вдалося на широкій джерельній базі розкрити особливості культурно-освітньої розвитку Поділля в 20–30-і роки


ХХ ст. через призму життєвого шляху Іполита Зборовського. Заслугою дослідника, без сумніву є те, що він зумів висвітлити різнобічну діяльність цієї постаті: як засновника перших кооперативних товариств на Вінниччині, відомого музейника, археолога-аматора, громадського діяча, більша частина життя якого припадає саме на перші два десятиріччя радянської влади. Цілком погоджуємося з висновком В.П. Рекрута про те, що кооперативна діяльність Іполита Зборовського була спрямована на розвиток самоорганізації й співробітництва населення та зосереджувалася на збереженні історико-культурної спадщини українського народу.

З-поміж розвідок закордонних авторів слід назвати дослідження російського науковця А. Макаренка, яке містить, у тому числі з’ясування причин репресивних заходів радянської влади проти керівного складу працівників Центроспілки радянської Росії та інших республік111.

Варто згадати публікацію російської дослідниці
Р. Кочкарової, яка наголошує на тому, що наприкінці 1920-их років відбулась повна більшовизація керівних органів кооперації112. Авторка свідчить, що радянська держава мала різні засоби впливу на кооперативні організації. Тобто йдеться про свідоме маніпулювання кооперативними кадрами з боку тодішньої влади. Цілком погоджуємося з висновком
Р. Кочкарової.

Певною мірою роль культурно-освітньої діяльності української кооперації в роки непу згадували історики діаспори. Наприклад, Б. Кравченко у 1997 р. видав монографію113, в якій писав про те, що більшовики в Україні дивилися на кооперативний рух та освіту як на спосіб поліпшення життєвого рівня мас протягом 1920-их років. Те, що було суто економічним завданням у Росії, на його думку, мало важливий національний вимір в Україні. Кооперація, зазначав автор, передбачала порозуміння з силами національного руху на селі, насамперед із сільською інтелігенцією. Б. Кравченко свідчив: більшовики усвідомлювали той факт, що українська кооперація мала сильний націоналістичний характер, прагнула до організації навколо кооперації широких мас селянства, щоб потім протиставити їх радянській владі. Але, не маючи вибору, правляча партія дозволила кооперативам виконувати свою економічну роботу. Водночас кооперація, попри заборону влади, зміцнювала національну свідомість українців114.

Заслуговує на увагу акцент канадського дослідника українського походження Я. Пришляка на розв’язанні більшовиками проблеми підготовки так званих «червоних господарників»115: Зокрема, він писав: «За допомогою кооперації більшовики намагалися відтворити економічні зв’язки із закордоном та готувати в кооперативних підприємствах свої власні економічні кадри з членів Комуністичної партії, щоб у той спосіб установити політичний контроль над кооперацією. Але українська спільнота та її провідники хотіли використати кооперативні організації для спротиву режимові і в рамках економічної самодіяльності та кооперативної автономії скріпити національну силу і солідарність». На цьому порівнянні базується висновок автора про те, що відбудова споживчої кооперації в період непу «робилась українськими кадрами і була наповнена національним змістом»116. Однак аналіз архівних матеріалів низки центральних і регіональних державних архівів сучасної України дає підставу для констатації про перебільшене бачення національного фактора в кооперативному русі УСРР 1920-их років.

На основі проведеного автором історіографічного аналізу наявної літератури щодо культурно-освітньої діяльності споживчої кооперації в період непу можна констатувати, що від 1920-их років донині це питання більшою чи меншою мірою аналізувалося дослідниками кооперативного руху. Загалом розвідки останніх двох десятиріч значно розширили наші знання про кооперативний рух в Україні. На сучасному етапі розвитку історичної науки є підстави констатувати існування інтенсивного процесу дослідження культурно-освітньої діяльності споживчої кооперації України в роки непу. Здобутки наукових шкіл Вінниці, Києва, Львова, Полтави, Харкова, Черкас і Чернігова з дослідження історичного досвіду культурно-освітньої діяльності вітчизняної споживчої кооперації, без сумніву, є істотним внеском у сучасну вітчизняну історіографію непу загалом та споживчої кооперації зосібна.

Водночас аналіз історичної літератури з проблеми, яка є предметом цього дослідження, дає змогу зробити висновок, що всебічного, синтезованого вивчення, яке дозволило б скласти повне уявлення про досвід культурно-освітньої діяльності вітчизняної споживчої кооперації протягом 1920-их років, не відбулося і потребує подальшого наукового розроблення.

Виходячи із завдань монографії, добиралася її джерельна база. Основою цього дослідження стали як опубліковані документи та статистичні матеріали, так і неопубліковані дотепер архівні документи.

До опублікованих джерел належать директиви, розпорядження і накази вищих партійних і державних органів СРСР та УСРР, які в 20-і роки ХХ ст. визначали основні напрями ідеологічної й культурно-освітньої політики більшовиків.

Важливі дані про культурно-освітню діяльність української споживчої кооперації містять опубліковані в 1920-і роки матеріали 1-ого (1921), 2-го (1922), 3-ого (1925), 4-ого (1926 ) та 5-ого (1929) з’їздів уповноважених Вукопспілки.

Наукову цінність мають спеціальні оглядові кооперативні довідкові видання, в яких містилась інформація про кооперативні видання.

Статистичні збірники, які видавала Вукопспілка, Уцеробкооп та крупні кооперативи, дають можливість з’ясувати масштаби культурно-освітньої діяльності ВУКС і її місцевих організацій.

Методичні посібники і брошури свідчать про наявність різних видів та форм кооперативної пропаганди. Щоправда, при цьому доводиться враховувати їх агітаційну спрямованість, до того ж у низці випадків доводиться узгоджувати наведені в них цифрові дані з іншими джерелами.

Неопубліковані архівні джерела утворюють основу джерельної бази монографії. Нами було проаналізовано документи і матеріали, які зберігаються у двох вітчизняних центральних державних архівах (Центральному державному архіві Вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України), Центральному державному архіві громадських об’єднань України (ЦДАГО України), а також обласних Державних архівах України: Київської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Одеської та Харківської областей. Також у монографії задіяно документи Державного архіву міста Києва.

Документи Центрального комітету Комуністичної партії України (ЦК КП(б)У) і його відділів (Політбюро ЦК КП(б), Секретаріату ЦК КП(б)У та Оргінструкторського відділу (Ф. 1), які знаходяться у фондах ЦДАГО України, становлять для нас певний науковий інтерес. Вони допомагають з’ясувати суть політичного регламентування тодішньою владою культурно-освітньої, у тому числі пропагандистської, діяльності системи споживчої кооперації УСРР.

ЦДАВО України став базовою архівною установою в підготовці монографії. Наукову цінність мають насамперед документи Раднаркому УСРР (Ф.2), оскільки допомагають з’ясувати особливості становлення вищої та середньої освіти в УСРР протягом 20-их років ХХ ст. У фонді Міністерства народної освіти України (Ф.166) нами виявлено матеріали про реформування вищої освіти УСРР протягом 1920-их років. Матеріали цього фонду розкривають основні напрями освітньої діяльності навчальних закладів радянської України. Це сприяє з’ясуванню особливостей становлення кооперативної освіти УСРР у роки непу в порівнянні з іншим навчальними закладами, які готували фахівців для економічної галузі.

Фонд 218 (Центральний робітничий кооперативі України, Уцеробкооп) містить документи, які допомагають осягнути специфіку й масштаби культурно-освітньої діяльності робітничої та транспортної споживчої кооперації, зокрема методи ведення кооперативної пропаганди, засоби залучення жінок до кооперативів, а також досвід налагодження побутового обслуговування робітників і членів їх сімей. Виявлені у фонді Головного кооперативного комітету УСРР (Ф. 271) окремі документи дають уявлення про юридичну базу кооперативних центрів, у тому числі Вукопспілки, для становлення мережі освітніх закладів.

Найбільшою насиченістю вирізняється фонд Вукопспілки (Центральної спілки споживчих товариств України) (Ф. 296). Незаперечний інтерес для нашого дослідження мали документи цього фонду, де зібрано маловідомі у наукових колах дані про культурно-освітню діяльність ВУКС та її місцевих організацій протягом 1920-их років.

Документи вказаного фонду переконали нас у тому, що, починаючи з 1921 р., Вукопспілка розпочала налагодження активної освітньої діяльності з метою підготовки кооперативних кадрів. Аналіз документів, які відносяться до перших року непу, переконує у тому, що в 1921 р. при організаційному відділі ВУКС існував спеціально створений культурно-освітній підвідділ, котрий опікувався питанням підготовки кадрів та ведення кооперативної пропаганди серед різних верств населення. Нами проаналізовано протоколи засідань та плани діяльності культурно-освітнього підвідділу оргвідділу ВУКС, які переконують у тому, що відродження господарської діяльності споживчої кооперації забезпечувало фінансування культурно-освітньої практики кооперативних організацій.

Особливістю виявлених матеріалів стало те, що в перші роки непу більша частина уваги приділялась відкриттю і діяльності Вищих кооперативних курсів ВУКС у Харкові, метою яких була підготовка так званої «кооперативної інтелігенції»: кооператорів-інструкторів та керівників середньої ланки кооперації. Нами виявлено протоколи виробничих нарад Вищих кооперативних кооперативних курсів ВУКС. Цікавим є ознайомлення із навчальними планами та конспектами лекцій Вищих кооперативних курсів ВУКС, оскільки вони допомогли з’ясувати список навчальних дисциплін, які пропонувались курсантам. Наукову цінність донині зберігають довідки, посвідчення й заяви курсантів цих курсів, оскільки у них указаний вік, кооперативний стаж та партійна належність. Нами встановлено, що відсоток жінок на Вищих курсах ВУКС на початку 1920-их років був невеликий, бо на цих курсах передусім готували керівників кооперативних організацій.

Добре збереглися звіти Вищих кооперативних курсів при ВУКС по роках. На їх основі ми визначили тодішні проблеми з приводу відкриття курсів ВУКС. Проаналізовані відомості про грошове утримання курсантів переконують у тому, що фінансування курсів при ВУКС здійснювалось із двох джерел: культфонду самої Вукопспілки і тих кооперативних організацій, які направили своїх працівників на Вищі кооперативні курси до Харкова. Привертають увагу довідки про призначення стипендій курсантам Вищих курсів ВУКС та надання їм матеріальної допомоги.

Виявлені нами звіти книго-розподільного відділу ВУКС, який існував у складі ВУКС на початку 1920-их років, свідчать про те, що керівництво Вукопспілки з перших кроків непу вело листування з російськими та українським видавництвами щодо випуску кооперативної літератури. Окремі документи засвідчують факт обміну між Центроспілкою СРСР та ВУКС методичною літературою. Звітні відомості про організацію місцевих кооперативних курсів підтверджують те, що подібні курси утримувалися за кошти місцевих спілок або ж фінансово спроможних робітничих кооперативів.

Документи культурно-освітнього підвідділу ВУКС за


1924-1926 рр. допомогли виявити кілька цікавих, на наш погляд, моментів. Передусім ідеться про поліпшення побутових умов курсантів на Вищих кооперативних курсах ВУКС: обладнання гуртожитку та приміщень. Нами опрацьовані кошториси курсів ВУКС, відомості про виплату зарплат лекторам на курсах, які допомогли з’ясувати те, що затримки із виплатою зарплат не було. Документи допомогли встановити, що в середині 1920-их років курсанти мали обов’язково проходити практику на підприємствах.

Для цього хронологічного періоду характерні засідання та збори студкому курсів ВУКС, тобто мовиться про становлення студентського самоврядування. Знайдені опитувальні анкети курсантів щодо методики організації навчання на курсах ВУКС допомогли виявити рівень підготовки на курсах. Також встановлено, що з 1926 р. курси перепідготовки кооператорів систематично проходили при Київській конторі ВУКС. Листування культосвітнього підвідділу ВУКС із райспілками та Уцеробкоопом (Центральним робітничим кооперативом УСРР) допомогло встановити, що в той період велику увагу приділяли підготовці кадрів для робітничої кооперації й райспілок. Разом з тим нами виявлені проблеми, пов’язані проходженням практики курсантами і стажистами Вукопспілки.

В останні роки непу культосвітня робота ВУКС та її місцевих організацій ще більше активізувалась, що підтверджується документами фонду. Насамперед ідеться про намагання залучити до споживчих товариств молоді, жінок, сільських учителів, червоноармійців, представників нацменшин. Документи Сумської, Бердичівської й Коростенської райспілок засвідчують, що саме там активно проходила кооперативна пропаганда серед жінок. Дані звітів райспілок переконали нас у тому, що велику кількість масових заходів (лекцій, бесід, кіносеансів, вистав тощо) серед пайовиків і некооперованого населення протягом
1927-1928 рр. провели Харківська, Шепетівська та Старобільська райспоживспілки.

Документи фонду за 1927-1929 рр. підтверджують, що ВУКС мала постійні контакти з Книгоспілкою, редакцією кількох українських газет щодо виготовлення підручників, методичних розробок для кооперативних шкіл у гуртків, що, своєю чергою, свідчить про зростання кількості останніх.

Листування з Центральним кооперативним музеєм, який діяв спочатку при ВУКС, а далі на базі Київського кооперативного інституту, допомогло уявити картину облаштування музею та виявити потребу в його постійному поповненні новими матеріалами. Віднайдені матеріали про організацію екскурсій засвідчують, що, в першу чергу, до них залучали співробітників сільських споживчих товариств.

У фонді є матеріали про діяльність кооперативних навчальних закладів протягом другої половини 1920-их років (листування ВУКС з кооперативними технікумами, кооперативними профшколами, дані про асигнування коштів для них). Циркуляри оргвідділу ВУКС про роботу шкіл і гуртків кооперативної грамоти підтверджують посилення тиску на місцеві кооперативи та спілки з боку Центральної спілки й відповідно одержавлення ВУКС. Наукову цінність мають документи про увагу ВУКС до шкільних кооперативів та пропаганду кооперативних ідей серед молоді.

Місцеві архіви допомогли з’ясувати особливості кооперативно-пропагандистської діяльності на місцях, установити цифрові дані про низку райспоживспілок і робкоопів. Нами виявлено дані про доброчинні акції споживчої кооперації в досліджуваний період, хоча такі дані в документах ВУКС поодинокі. Загалом більша частина архівних документів центральних та вищевказаних місцевих державних архівів уведена в науковий обіг уперше.

У монографії використано широкий спектр періодичних, у тому числі кооперативних видань, які видавала Центроспілка СРСР, Вукопспілка та місцеві кооперативні організації. Серед них виділяються часописи: «Союз потребителей» і «Кооперативне будівництво». Перший видавала Центроспілка СРСР, а другий – Вукопспілка.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   22


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка