Вирішення земельних спорів



Скачати 293.22 Kb.
Дата конвертації01.05.2017
Розмір293.22 Kb.
Тема: Вирішення земельних спорів


1. Поняття земельних спорів.





2. Система органів з питань вирішення земельних спорів.

3. Порядок розгляду земельних спорів органами місцевого самоврядування та Центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

4. Права і обов’язки сторін при розгляді земельних спорів.

5. Вирішення земельних спорів судами.

6. Виконання рішень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин та органів місцевого самоврядування щодо спорів.

1. Земельна реформа, яка проводиться на основі різноманітності прав на землю та їх рівноправного функціонуван­ня, переходу до різних форм господарювання на землі та форму­вання багатоукладної економіки, значно вплинула на характер і зміст земельних відносин. А останні істотно змінили причини ви­никнення та види земельних спорів, що випливають із земельних та пов'язаних з ними правовідносин.

Засадами, на яких мають грунтуватися розгляд та вирішення зе­мельних спорів, є положення Конституції, зокрема ст. 8 (про пря­му дію її норм), ст. 14 (про гарантованість права власності на зем­лю) і ст. 124 (про поширення судової юрисдикції на всі правовідно­сини, що виникають у державі). Ці конституційні положення набу­ли розвитку у ЗК. Так, земельний закон містить групу норм, що визначають умови і порядок розгляду земельних спорів. Вони дістали закріплення у главі 25 ЗК.



Звичайно, законодавчі засади розгляду та вирішення земельних спорів с істотною гарантією захисту суб’єктивних прав і законних інтересів власників землі та землекористувачів. При вирішенні цих спорів має місце не тільки правозастосовча діяльність, пов’язана з врегулюванням розбіжностей, що виникають під час тлумачення норм земельного права. Прийняте рішення з земельного спору мо­же породжувати відмову від неправомірних вчинків, визнання суб’єктивного права на земельну ділянку, припинення дій, що по­рушують законні інтереси землевласників, виконання певних обов’язків у натурі, відшкодування шкоди, заподіяної порушенням земельного законодавства, тощо.

Земельне законодавство не містить визначення поняття зе­мельних спорів Однак його можна сформулювати на підставі змісту норм ЗК: Виходячи з цього, під земельними спорами треба розуміти розбіжності, пов’язані із застосуванням норм земельного законодавства щодо володіння, користування та розпорядження зе­мельними ділянками, які виникають між громадянами, юридичними особами, державними органами та органами місцевого самовряду­вання.

Причини виникнення земельних спорів можуть бути різними. Найбільш поширеними з них є:

- неврегульованість або неповнота врегульованості відповідних відносин чинним законодавством;

- внутрішня суперечливість норм земельного законодавства, що регулюють однотипні відносини;

- суперечності між нормами зе­мельного права та нормами інших природноресурсових галузей права, які регулюють близькі за змістом положення;

- неузгод­женість між нормами-принципами правового регулювання зе­мельних відносин та нормами-правилами земельного законодав­ства;

- недостатня юридична кваліфікація посадових осіб, які за­стосовують земельно-правові норми;

- розбіжності у праворозумінні та недостатня правова поінформованість учасників земельно-правових спорів.

У чинному ЗК змінено не тільки розташування норм, пов’яза­них з земельними спорами, а й підстави їх поділу на види. Його зміст дозволяє виділити чотири види таких спорів:

1) спори з при­воду володіння, користування та розпорядження земельними ділянками, що являють собою власне земельні спори;

2) спори що­до розмежування територій сіл, селиш, міст, районів та областей, що, по суті, є адміністративно-територіальними спорами;

3) спори з правил добросусідства, встановлення обмежень щодо викорис­тання земель та земельних сервітутів;

4) спори, пов’язані з земель­ними відносинами.

2Земельний кодекс визначив систему органів, які ма­ють вирішувати земельні спори. Так, згідно зі ст. 158 ЗК останні вирішуються судами, органами місцевого самоврядування та центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин. Причому зазначена норма передбачає певне розмежування компетенції них органів. Так, виключно судом вирішуються земельні спори з приводу володіння, користування та розпорядження земельними ділянками, то знаходяться у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей. Органи місцевого самоврядування вирішують спори у межах населених пунктів щодо меж земель­них ділянок, які знаходяться у власності та користуванні грома­дян, і додержання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах. Центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин вирішують спори що­до меж земельних ділянок за межами населених пунктів, розта­шування обмежень у використанні земель та земельних сервітутів.

При цьому учасники спору не позбавляються права звернення до суду. Так, відповідно до ч. 5 ст. 158 ЗК у разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого само­врядування або центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин спір вирішується судом цього випливає, що досудовий розгляд земельного спору зазначеними органами у межах їх компетенцїї є обов’язковим. Однак уявляється доцільним прийняття суду. Так, відповідно до ч. 5 ст. 158 ЗК у разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого само­врядування або центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин спір вирішується судом цього випливає, що досудовий розгляд земельного спору зазначеними органами у межах їх компетенцїї є обов'язковим. Однак уявляється доцільним прийняття спеціального нормативного акта (хоча б на урядовому рівні), при­свяченого розгляду та вирішенню земельних спорів. Детальне вре­гулювання земельних спорів є нагальною потребою практики су­часного реформування земельних відносин.

Вирішенням земельних спорів судами загальної юрисдикції нині є досить поширеним. Згідно з п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України „Про практику застосування судами земельного за­конодавства при розгляді цивільних справ” якщо учасником зе­мельного спору є громадянин, то за заявою зацікавленої особи спір підлягає розгляду судом загальної юрисдикції.



Відповідно до зазначеної постанови такими можуть бути спори:

- про захист та відновлення порушених прав власників земельних ділянок і землекористувачів,

- усунення перешкод у ко­ристуванні земельними ділянками;

- про припинення права влас­ності на землю або права користування земельною ділянкою у ви­падках, передбачених ЗК;

- про вилучення (викуп) земельних діля­нок за клопотаннями підприємств, установ та організацій згідно з рішеннями органів виконавчої влади або місцевого самоврядуван­ня;

- про відшкодування власникам землі та землекористувачам за­вданих збитків, а також про приведення земельної ділянки у стан, придатний для використання за її основним цільовим призначен­ням підприємствами, установами та організаціями, що проводили розвідувальні роботи;

- про вирішення спорів між власниками жилих будинків, розташованих на суміжних земельних ділянках, щодо усунення перешкод у користуванні такими ділянками;

- про визна­чення порядку розпорядження земельною ділянкою та її викорис­тання громадянами, яким жилий будинок, господарські будівлі та споруди належать на праві спільної (часткової або сумісної) влас­ності;

- про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, дару­вання, застави, самочинного обміну земельними ділянками земле­користувачами, у тому числі орендарями, а також договорів, укла­дених власниками землі з порушенням встановленого для них по­рядку або порядку придбання чи відчуження земельних ділянок;

- про повернення самовільно зайнятих земельних ділянок, приведен­ня їх у стан, придатний для використання за цільовим призначен­ням та знесення самовільно зведених на них будинків і споруд;

- про оскарження рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів щодо земельного спору, з яким заявник не погоджується;

- про вирішення майнових спорів, пов’язаних із земельними відносинами;

- про вирішення спорів між суб’єктами права приватної власності на землю або їх спадкоємцями щодо прав на земельну частку, зокрема між садівни­цькими товариствами та їх членами, між членами такого товарист­ва та членами їх сімей, а також іншими особами з приводу вико­ристання наданої члену товариства земельної ділянки та усунення перешкод у цьому.
3. Умови та порядок розгляду і вирішення земельних спорів включа­ють наявність низки передбачених законодавством правових вимог, що визначають правомірність започаткування земельного спо­ру та правомочність участі в його розгляді. До них треба віднести володіння суб’єктивним правом на конкретну земельну ділянку та його реальне порушення, перешкоджання задоволенню необхідних потреб та законних інтересів власника земельної ділянки або зем­лекористувача, наявність предмета земельного спору та встанов­лення меж правових домагань з боку його сторін, звернення до компетентного органу за захистом порушеного суб’єктивного пра­ва тощо. Це може бути виявлене як у процесі підготовки справи до розгляду, так й під час вирішення земельного спору.

Найбільшу складність для органів, що розглядають земельні спори, становлять питання відокремлення справжніх порушень суб’єктивних прав і законних інтересів землевласників і землеко­ристувачів від мнимих, викликаних юридичною необізнаністю. Правові наслідки розгляду таких спорів різні. Адже у першому ви­падку матиме місце відновлення порушених земельних прав, а в другому — збереження існуючого правового стану. Тому поперед­ня підготовка земельних спорів до розгляду з метою визначення умов правомірності їх порушення і правомочності участі у їх роз­гляді мас важливе значення для правильного та обгрунтованого вирішення таких спорів.

Згідно зі ст. 159 ЗК земельні спори розглядаються органами місце­вого самоврядування та центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин на підставі заяви однієї зі сторін у тижневий строк з дня подання заяви. Це відбувається за участю зацікавле­них сторін, які повинні бути завчасно повідомлені про час і місце розгляду спору. У разі відсутності однієї зі сторін при першому вирішенні питання та відсутності офіційної згоди на його вирішен­ня розгляд спору переноситься. Повторне відкладання розгляду спору може мати місце лише з поважних причин.

Відповідно до змісту зазначеної норми відсутність однієї зі сторін без поважних причин при повторному розгляді спору не зу­пиняє його розгляд і прийняття рішення. Рішення передається сторонам у триденний строк з дня його прийняття. Оскільки розгляд земельних спорів центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин належить до адміністративного поряд­ку їх вирішення, у процесі їх розгляду, вирішення та виконання можуть застосовуватися відповідні норми КпАП. Під час вирішен­ня земельних спорів органами місцевого самоврядування останні керуються не тільки земельним законом, а й положеннями Закону „Про місцеве самоврядування в Україні”.

Оскільки місцеві ради не є постійно діючими органами, а діють у сесійному режимі, передбаченому ст. 46 Закону "Про місцеве са­моврядування в Україні" (сесії скликаються у міру необхідності, але не менше одного разу на квартал), додержання місячного стро­ку, встановленого для розгляду ними земельних спорів, є пробле­матичним. Справді, важко уявити, що сесія ради буде скликана для розгляду земельного спору лише заради додержання встановленого земельним законом строку, 3 метою додержання зазначеного стро­ку вирішення земельних спорів місцеві ради делегують свої повно­важення щодо їх розгляду центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин або органам місцевого самоврядування. А затверджуються прий­няті цими органами рішення на черговій сесії ради. У цілому це не суперечить статтям 27, 33 і 44 та іншим нормам Закону „Про місцеве самоврядування в Україні”.


4. Права і обов’язки сторін при розгляді земельних спорів мають важ­ливе значення для їх об’єктивного та обґрунтованого вирішення. Так, згідно зі ст. 160 ЗК сторони, які беруть участь у земельному спорі, мають право:

- ознайомлюватися з матеріалами щодо цього спору,

- робити з них виписки,

- брати участь у розгляді спору,

- пода­вати документи та інші докази,

- порушувати клопотання,

- давати усні й письмові пояснення,

- заперечувати проти клопотань та доказів іншої сторони,

- одержувати копію рішення щодо земельного спору,

- у разі незгоди з цим рішенням оскаржувати його.

Під час судового розгляду земельного спору сторони наділені усіма процесуальними правами, передбаченими для учасників судового процесу.

Виконання рішення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин та органів місцевого самоврядування щодо земельних спорів є кінцевою метою їх розгляду та вирішення. Тому ці органи повинні передбачати вжиття реалістичних заходів щодо виконання рішення вже на стадії його прийняття. Відповідно до ч. 1 ст. 161 ЗК рішен­ня центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин та органів місцевого самоврядування вступають в силу з мо­менту їх прийняття. Проте оскарження зазначених рішень у суді призупиняє їх виконання.



Згідно з земельним законом виконання рішення щодо земель­них спорів, за положенням земельного закону, здійснюється орга­ном, який його прийняв. Причому виконання рішення не звільняє порушника від відшкодування збитків або втрат сільськогоспо­дарського та лісогосподарського виробництва внаслідок порушен­ня земельного законодавства. Виконання рішення щодо земельно­го спору може бути призупинено або його термін може бути про­довжений вищестоящим органом чи судом.
5. Відповідно до статті 14 Конституції України охорона зе­млі як основного національного і багатства спрямована на за­безпечення раціонального використання земельних ресурсів, збереження й відтворення родючості грунтів, захист їх від псування й забруднення, реалізації громадянами та юридичні ними особами їх права на землю згідно із законом. Важлива роль у здійсненні цієї охорони належить судам, юрисдикцію яких у сфер) земельних і пов'язаних із ними майнових пра­вовідносин значно розширено.

У ході вирішення питань про підвідомчість справ врахо­вується те, що суди вирішують земельні й майнові спори, пов'язані із земельними відносинами, якщо хоча б однією із сторін у спорі є громадяни.



Виходячи з положень статей 8, 124 Конституції України, вимог Земельного кодексу України, ст. 5 Закону України „Про селянське (фермерське) господарство ст. 24 Цивіль­ного процесуального кодексу України (далі — ЦПК), судам підвідомчі, зокрема, справи за заявами:

— про надання земельної ділянки для ведення (створен­ня) селянського (фермерського) господарства в разі відмови в цьому рішенням районної, міської (в адміністративному підпорядкуванні якої є район) ради;

— про визнання незаконним рішення сільської, селищної, міської ради про відмову передати громадянину в приватну власність земельну ділянку, надану йому для ведення особи­стого підсобного господарства, будівництва й обслуговуван­ня житлового будинку та господарських будівель (присадиб­ну ділянку), садівництва, дачного й гаражного будівництва;

— про захист і поновлення порушених прав власників земельних ділянок і землекористувачів, усунення перешкод у використанні земельних ділянок;

— про скорочення за наявності поважних причин шести­річного строку, протягом якого громадянам забороняється відчужувати земельну ділянку, передану у власність для ве­дення селянського (фермерського) господарства;

— про припинення права користування земельною ділян­кою або права власності на неї у випадках, передбачених Земельним кодексом;

— про вилучення (викуп) земельних ділянок за заявами відповідних рад, підприємств, установ та організацій;

— про відшкодування власникам землі та землекористу­вачам збитків і приведення земельної ділянки у стан, придатний для її використання за призначенням, підприємствами, установами, організаціями, які проводили розвідувальні роботи;

— про вирішення спорів між власниками житлових будин­ків, розташованих на суміжних (сусідніх) земельних ділянках, щодо усунення перешкод у користуванні останніми;

— про визначення порядку розпорядження земельною ді­лянкою та її використання громадянами, яким житловий бу­динок, господарські будівлі і споруди належать па праві спі­льної (сумісної або часткової) власності;

— про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, дарування, застави, самовільного обміну земельних ділянок землекористувачами, в тому числі орендарями, а також угод, укладених власниками землі з порушенням установленого для них порядку придбання або відчуження земельних ділянок;

— про повернення самовільно зайнятих земельних діля­нок, приведення їх у придатний для використання стан, зне­сення зведених на них будівель і споруд;

— про вирішення земельного спору, що відповідно до визначеної Земельним кодексом компетенції розглядався ра­дою, з рішенням якої заявник не погоджується;

— про вирішення майнових спорів, пов’язаних із земель­ними відносинами, в тому числі про відшкодування збитків, заподіяних вилученням (викупом) або тимчасовим зайняттям земельних ділянок, обмеженням прав власників землі, орен­дарів та інших землекористувачів, погіршенням якості земель чи приведенням їх у непридатний для використання за ці­льовим призначенням стан внаслідок негативного впливу, спричиненого діяльністю підприємств, установ, організацій та громадян, або шкоди, заподіяної їхніми неправомірними дія­ми, що потягли псування, погіршення якості земель чи при­ведення їх у непридатність;

— про вирішення спорів між суб’єктами права колектив­ної власності на землю і членами цих юридичних осіб (або їх спадкоємцями) про право на земельну частку, між садів­ницькими товариствами та їх членами, між членами такого товариства і членами їх сімей чи іншими особами щодо ви­користання наданої члену товариства земельної ділянки та усунення перешкод у цьому.

Земельні спори між юридичними особами, в тому числі про надання зареєстрованому фермерському господарству зем­лі для розширення господарства, підвідомчі арбітражним

судам.


Оскільки ЗК встановлення меж земельних ділянок у на­турі віднесено до компетенції землевпорядних організацій, суди не можуть розглядати такі вимоги, за винятком випад­ків, передбачених законом.

Враховуючи, що підставою для позовів про відшкодування шкоди, заподіяної порушенням земельного законодавства, є зобов’язання, що виникають внаслідок заподіяння такої шко­ди майну організацій або громадян, ці позови відповідно до ст. 126 ЦПК можуть пред’являтися за вибором позивача або за місцем проживання відповідача (місцем знаходження орга­нів управління організацій), або за місцем заподіяння шкоди.

Спори з приводу суміжного землекористування: додержан­ня меж, правил добросусідства (зокрема, щодо обов’язку вла­сника або землекористувача дозволити власникам або земле­користувачам сусідньої ділянки прохід до доріг загального користування для спорудження на суміжній ділянці необхід­них комунікацій, вжиття заходів для недопущення можливо­сті стоку дощових і стічних вод, проникнення отрутохіміка­тів та мінеральних добрив на суміжну ділянку тощо) — розглядаються судами відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України і в тому разі, коли вони попередньо не вирішува­лись обраною радою узгоджувальною комісією.

Підвідомчі судам спори, пов'язані із земельними відноси­нами, розглядаються у позовному провадженні.

За заявою сторони, яка не погоджується з рішенням ради із земельного спору, сул перевіряє правильність цього рішення й вирішує спір по суті.

У разі оскарження рішення рад з інших питань, віднесе­них до їх компетенції (наприклад, про відмову в наданні

земельної ділянки для ведення особистого підсобного госпо­дарства), суд під час задоволення позову визнає рішення ради незаконним і зобов'язує їі виконати певні дії на захист по­рушеного права.

Вирішуючи спори про припинення права власності на землю і права користування земельною ділянкою, суди вра­ховують, що рада має право прийняти рішення про це лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених відповідними нормами Земельного кодексу. У випадках, визначених цими нормами, припинення права власності на землю і права зем­лекористування провадиться за позовом відповідної ради в судовому порядку, недодержання якого є підставою для ви­знання рішення ради незаконним.

Разом з тим, виходячи з установлених законодавством умов надання земельних ділянок, не можна вважати таким, що суперечить законові, рішення ради про скасування свого рішення, за яким земельна ділянка була неправомірно одер­жана у власність чи в користування. У цьому разі питання про недійсність документів, виданих на підставі перегляну­того рішення, вирішується в судовому порядку.

У разі тимчасового користування землею на умовах орен­ди, питання про дострокове його припинення вирішується шляхом пред’явлення позову про розірвання договору. У разі закінчення зазначеного в договорі строку оренди передбаче­не ЗК переважне право орендарів на поновлення договору оренди поширюється на випадки, коли земля знову переда­ється в оренду.

Ія заявами про вилучення (викуп) земельних ділянок у громадян з метою передачі їх у власність або надання в ко­ристування іншим громадянам, підприємствам, установам, організаціям мають право звертатися ради — у разі відмови власника землі або землекористувача дати згоду на її вилу­чення (викуп), а також підприємства, установи, організації, які погоджували пов’язані з вилученням (викупом) питання в установленому ЗК порядку, — у разі відмови місцевої ради у вилученні (викупі) землі.

Під час вирішення таких вимог суд враховує як інтереси громадянина, підприємства, установи, організації, для потреб яких вилучається земельна ділянка, так і інтереси її власни­ка або землекористувача, й визначає, якому з цих інтересів у даній ситуації належить віддати перевагу.

Особа, в якої без її згоди рішенням ради вилучено земе­льну ділянку, може звернутися з позовом про визнання цьо­го рішення незаконним.

Рішення ради про вилучення (викуп) земельної ділянки не може бути визнано законним, якщо воно постановлено з порушенням передбаченого законодавством порядку вирішення цих питань.

Вимоги про вилучення (викуп) земельних ділянок у гро­мадян можуть бути задоволені судом лише за умови забез­печення гарантій, передбачених ЗК, а саме після виділення радою за бажанням цих громадян рівноцінної земельної ді­лянки, будівництва на новому місці підприємствами, устано­вами, організаціями, для яких відведено земельну ділянку, житлових, виробничих та інших будівель замість тих, що ви­лучаються, і відшкодування в повному обсязі інших збитків.

Відповідно до ст. 5 Закону „Про фермерське господарство” суд розглядає заяви про надання земельної ділянки громадянам, що виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, як у разі відмови районної, місь­кої (в адміністративному підпорядкуванні якої є район) ради в наданні земельної ділянки, так і при її наданні в іншому розмірі чи місці, ніж просили громадяни у своїх заявах.

У даному випадку слід враховувати, що право на створен­ня фермерського господарства має кожний діє­здатний громадянин, який досяг 18-річного віку, виявив таке бажання, має документи, що підтверджують його здатність займатися сільським господарством, і пройшов відбір у район­ній (міській) конкурсній комісії, а також що першочергове право на це надається громадянам, які проживають у сільсь­кій місцевості й мають необхідну кваліфікацію або досвід роботи в сільському господарстві (ст. 4 Закону "Про фермерське господарство"). Надання земельних ділянок, які перебувають у власності чи користуванні, провадиться тіль­ки після їх вилучення (викупу). Членам колективних сільсь­когосподарських підприємств, сільськогосподарських коопера­тивів, працівникам сільськогосподарських підприємств (крім дослідних господарств), які виявили бажання вести фермерське господарство, за відсутності земель запасу нада­ються для цієї мети земельні ділянки з придатних для сільсь­когосподарського виробництва земель зазначених підприємств і кооперативів, вилучених без порушення цілісності інших господарств.

Оскільки рішення суду про задоволення позову є підста­вою для відведення ділянки в натурі (на місцевості), видачі документа, що посвідчує право власності на землю або ко­ристування нею, а також для укладення договору про орен­ду, в резолютивній частині рішення повинно бути зазначено місце розташування ділянки, її розмір та межі.

Порушення радою передбаченого п. 2 ст. 5 Закону Укра­їни „Про фермерське господарство” місячного тер­міну розгляду заяв громадян про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства є ство­ренням перешкод до здійснення їхніх прав, тому суд за заявами останніх може в порядку, передбаченому гл. 31-А ЦПК, зобов'язати відповідну раду розглянути такі заяви на найближчій сесії.

Розглядаючи позови про захист прав власників земельних ділянок і землекористувачів (про усунення перешкод у ко­ристуванні ними тощо), суд перевіряє законність рішення ради про передачу земельної ділянки іншій особі без вилучення її в установленому порядку у позивача і в тому разі, коли останнім не заявлено позову про визнання цього рішення не­законним.

власників та землекористувачів (у тому числі орендарів), погіршення якості земель або приведенні їх у непридатний для використання за цільовим призначенням стан заподіяні збитки відшкодовуються згідно з вимогами Земельного ко­дексу підприємствами, установами, організаціями та громадя­нами, яким відведено чи надано в тимчасове користування земельні ділянки, що вилучаються (викуповуються), або тими, діяльність яких призводить до обмеження прав власників і землекористувачів чи погіршення якості земель, розташова­них у зоні їх впливу.

У випадках самовільного зайняття ділянок, псування, за­бруднення земель та інших порушень земельного законодав­ства шкода відшкодовується відповідно до вимог Земельного кодексу, статей 203, 440, 441, 453 Цивільного кодексу Укра­їни (далі — ЦК) особами, які її заподіяли. При заподіянні шкоди джерелом підвищеної небезпеки вона відшкодовуєть­ся володільцем цього джерела за правилами ст. 450 ЦК.

Згідно з вимогами ЦК, втрати сільськогосподарського й лісогосподарського виробництва, заподіяні вилученням сіль­ськогосподарських і лісових угідь для використання їх у цілях, не пов'язаних із веденням сільського й лісового гос­подарства, обмеженням прав власників та землекористува­чів або погіршенням якості земель внаслідок негативного впливу, спричиненого діяльністю підприємств, установ і ор­ганізацій, не належать до збитків, на відшкодування яких мають право власники земельних ділянок та землекористу­вачі, й відшкодовуються Уряду Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським радам поряд з відшкодуванням збитків власникам землі й земле­користувачам.

Розміри збитків, заподіяних власникам землекористувачам вилученням (викупом) або тимчасовим стягненням у встановленому порядку земельних ділянок, видаються комісіями, створеними Київською та Севастополь і (і міськими, районними державними адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласного підпорядкування) рад відповідно до Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердже­ного постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 p. № 284.

У такому ж порядку визначаються збитки, заподіяні об­меженням прав власників землі та землекористувачів, погір­шенням якості земель або приведенням їх у непридатний для використання за цільовим призначенням стан внаслідок не­гативного впливу, спричиненого діяльністю підприємств, уста­нов, організацій та громадян.

Під час тимчасового зайняття земельних ділянок для роз­відувальних робіт розмір збитків та порядок їх відшкодуван­ня визначаються угодою між власниками землі або землеко­ристувачами та підприємствами, установами, організаціями-замовниками розвідувальних робіт. При недосягненні згоди розмір збитків визначається зазначеними вище комісіями, рішення яких можуть бути переглянуті судом при вирішенні відповідних позовів.

Під час невиконання підприємствами, установами, органі­заціями, які тимчасово використовували земельні ділянки для проведення геологознімальних, пошукових, геодезичних та інших розвідувальних робіт, передбаченого Земельним кодек­сом обов’язку, привести займану земельну ділянку за свій рахунок в установлений строк у стан, придатний для п ви­користання за призначенням, вони повинні відповідно до статей 203, 440, ЦК відшкодувати власникові або земле­користувачеві заподіяну шкоду в розмірі вартості робіт, по­трібних для приведення земельної ділянки в такий стан. Для визначення розміру цієї шкоди суд у разі необхідності може призначити експертизу.

Вирішуючи позови про відшкодування власникам землі й землекористувачам шкоди, заподіяної самовільним зайняттям або забрудненням земельних ділянок та іншими порушення­ми земельного законодавства, суди мають виходити з того. що відповідно до статей 203, 440 ЦК така шкода відшкодовується в повному обсязі.

Розмір шкоди, заподіяної пошкодженням посівів і наса­джень при прокладенні шляхів, трубопроводів та проведенні розвідувальних, бурових, будівельних робіт, псуванням і за­брудненням сільськогосподарських та інших земель, іншими порушеннями земельного законодавства, визначається з ура­хуванням витрат на відновлення родючості землі, а також доходів, які власник землі або землекористувач міг би одер­жати із земельної ділянки і які він не одержав за час до приведення землі у стан, придатний для її використання за призначенням, або до повернення самовільно зайнятої ділянки.

Зокрема, при пошкодженні посівів, самовільному зайнят­ті ріллі або сінокосінні, на користь землекористувача (влас­ника) стягується вартість неодержаних сільськогосподарської продукції чи сіна, обчислена за ринковими цінами, з ураху­ванням середньої врожайності даної культури в господарст­ві, за винятком витрат виробництва, пов’язаних із збиранням урожаю, а також витрат на відновлення якості земель відпо­відно до їх призначення. Якщо замість пошкоджених посівів землекористувач провів у тому ж сезоні повторний посів культур, відшкодуванню підлягають витрати на пересівання (вартість насіння, обробітку землі тощо).

Відповідно до вимог ЗК самовільно зайняті земельні ді­лянки повертаються їх власникам або землекористувачам з передачею останнім незібраного врожаю без відшкодування витрат, проведених під час незаконного користування.

У справах про відшкодування шкоди, заподіяної порушен­ням земельного законодавства, суд відповідно до ч. 7 ст. 203 ЦПК вправі вийти за межі заявлених позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і охоронюваних законом інте­ресів власників земельних ділянок або землекористувачів.

Зменшення на підставі ст. 454 ЦК розміру відшкодуван­ня шкоди, заподіяної громадянином, може мати місце у ви­няткових випадках, залежно від встановленого судом і рете­льно перевіреного в судовому засіданні його майнового паю, з обов'язковим наведенням мотивів прийнятого рішення.

У ході розгляду позовів про відшкодування шкоди, запо­діяної псуванням чи забрудненням землі, судам слід з’ясо­вувати наявність у відповідача можливості провести роботи по відновленню попередньої якості землі. Якщо така можли­вість є, суд може з урахуванням думки позивача зобов'язати відповідача згідно зі ст. 453 ЦК відшкодувати шкоду в на­турі, встановивши для цього відповідний строк.

У разі встановлення порядку використання земельної ді­лянки й розпорядження нею громадянами, яким житловий бу­динок, господарські будівлі та споруди належать на праві спільної часткової власності, суд з’ясовує і враховує можли­вість нормального користування будинком та здійснення до­гляду за ним, розташування господарських будівель, споруд, необхідність зведення будівель, розташування плодово-ягідних насаджень співвласників, можливість проходу з вулиці на подвір’я тощо. Враховуються також вимоги санітарних пра­вил і правил протипожежної безпеки. У разі неможливості перенесення співвласником на надану в його користування ділянку господарських будівель і насаджень суд має обгово­рити питання про відповідну грошову компенсацію.

У спільному користуванні сторін суд може залишити литі ділянки, роздільне користування якими встановити неможливо.

Під час приватизації громадянами одно- або багатоквартир­ного будинку державного житлового фонду користування закрі­пленою за ним прибудинковою територією згідно з н. 5 ст. 10 Закону України „Про приватизацію державного житлового фонду” здійснюється в порядку й на умовах, передбачених Земельним кодексом щодо використання присадибної ділянки громадянами, яким житловий будинок належить на праві спі­льної власності (статті 42, 105). Якщо в житловому будинку приватизовано частину квартир, питання про користування при-будинковою територією вирішується за вимогами Земельного кодексу, тобто шляхом поділу цієї території в установленому порядку або спільного користування нею, якщо поділ без шкоди для її раціонального використання неможливий.

У разі, коли громадяни, яким житловий будинок належить на праві спільної власності, крім наданої для будівництва й обслуговування цього будинку та господарських будівель зе­мельної ділянки (присадибної ділянки) тимчасово користують­ся з належного дозволу місцевої ради незайнятою суміжною ділянкою, суд, вирішуючи спір про порядок використання присадибної ділянки й розпорядження нею, може одночасно визначити за тими ж правилами й порядок тимчасового ко­ристування суміжною ділянкою, зазначивши в рішенні, що він встановлюється на період до припинення права користуван­ня нею.

Виходячи з того, що порядок використання й розпоря­дження спільною земельною ділянкою визначається насампе­ред самими співвласниками житлового будинку залежно від розміру їх часток у спільній власності на будинок, суд від­повідно до вимог Земельного кодексу бере до уваги їх угоду з цього приводу при вирішенні спорів як між ними самими, так і за участю осіб, які пізніше придбали відповідну частку в спільній власності на будинок і для яких ця угода також є обов’язковою. Це правило стосується й випадків, коли житловий будинок було поділено в натурі.

Суд може не визнати угоду про порядок використання й розпорядження земельною ділянкою, коли дійде висновку, що угода явно ущемляє законні інтереси когось із співвласників, позбавляє його можливості належно користуватися своєю ча­стиною будинку, фактично виключає його з числа користува­чів спільної земельної ділянки, суперечить архітектурно-буді­вельним, санітарним та протипожежним правилам.

Якщо до вирішення судом спору між співвласниками бу­динку про порядок використання земельної ділянки цей по­рядок ними не визначався, суду слід виходити з розміру їх часток у праві спільної власності на будинок на час пере­творення спільної сумісної власності у спільну часткову або на час виникнення останньої.

Суд не може відмовити в позові або закрити проваджен­ня у справі про встановлення порядку використання й розпорядження земельною ділянкою з тих підстав, що чого ви­значено угодою сторін. Якщо при вирішенні спору суд уста­новить, що угодою між співвласниками житлового будинку було визначено порядок використання й розпорядження зе­мельною ділянкою, для зміни якого підстав немає, він постановляє рішення про встановлення саме такого порядку.

У резолютивній частині рішення в такій справі суд зале­жно від обставин останньої повинен вказати розміри й межі тих ділянок, які має використовувати кожна зі сторін, і тих, які виділено для спільного користування, а також зазначити, як мають сторони проходити до будинку, будівель, споруд та на вулицю.

Відповідно до вимог Земельного кодексу, користування й розпорядження земельними ділянками, що перебувають у колективній власності громадян, здійснюються за рішенням загальних зборів колективу співвласників, якими є колекти­вні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства, сільськогосподарські ак­ціонерні товариства (в тому числі створені на базі радгос­пів), інші сільськогосподарські підприємства. Оскарження таких рішень членами цих суб'єктів права колективної влас­ності на землю, згідно зі ст. 16 Закону України „Про звер­нення громадян”, провадиться в судовому порядку. Суд роз­глядає такі скарги за правилами гл. 31-А ЦПК.

Заяви членів зазначених суб'єктів права колективної вла­сності (крім садівницького товариства) або їх спадкоємців про виділення частки землі розглядаються у позовному проваджен­ні. Питання про право на частку та про її розмір вирішу­ються на підставі вимог Земельного кодексу.

До передачі земельних ділянок, наданих для ведення ко­лективного садівництва у колективну власність садівницьких товариств і приватну власність їх членів, суб’єктами прав, обов’язків і гарантій щодо наданої земельної ділянки є ці товариства, які в межах своєї компетенції встановлюють по­рядок користування земельними ділянками, а також вправі вимагати звільнення цих ділянок особами, які зайняли їх з порушенням прав інших осіб або товариства. Разом з тим члени садівницьких товариств мають право вимагати в судо­вому порядку усунення перешкод у користуванні виділеною їм садовою ділянкою, будівлями, насадженнями, а також за­хисту інших суб’єктивних прав.

Судам необхідно неухильно додержуватися вимог ст. 143 ЦПК щодо підготовки до судового розгляду справ про земельні й майнові спори, пов’язані із земельними відносинами.

Зокрема, у справах про встановлення порядку користування й розпорядження земельною ділянкою необхідно виготовити документи про надання її для будівництва та обслуговування житлового будинку й господарських будівель;

план земельної ділянки, відведеної в натурі (на місцевості);

план цієї ділянки із зазначенням її частин, що перебувають у фактичному користуванні кожного із співвласників, а також розташованих на ній будівель, плодово-ягідних насаджень;

правовстановлюючі документи на будинок із зазначенням роз­міру часток кожного співвласника; угоду чи рішення суду про поділ будинку в натурі або визначення порядку користуван­ня ним; угоду про порядок користування земельною ділян­кою, якщо вона мала місце.

При підготовці до розгляду справ про надання земельної ділянки для ведення фермерського господарс­тва в суди подаються документи про освіту, спеціальність чи професію позивача, стаж його роботи в сільському господар­стві, місце проживання, план розташування земельної ділян­ки, обґрунтування щодо її розміру та перспектив діяльності фермерського господарства, документи кон­курсної комісії про розгляд заяви та проходження конкур­сного відбору, а також замовлений радою проект відведення земельної ділянки, погоджений із власником землі або зем­лекористувачем (якщо ділянка відводиться із земель запасу, погодження не потрібно).

У справах про відшкодування збитків або шкоди в суд подаються: акт відповідної комісії, створеної Київською та Севастопольською міськими, районною державною адмініст­рацією чи виконавчим комітетом міської (міст обласного під­порядкування) ради для визначення розміру збитків, заподі­яних власникам землі та землекористувачам, затверджений органом, що створив цю комісію; проект заходів для приве­дення у стан, придатний для використання за призначенням, земельних ділянок, наданих у тимчасове користування, та кошторис витрат на це; документи про вартість робіт по до­веденню до попереднього стану зіпсованих або пошкоджених земель; довідку служби районної державної адміністрації про середню врожайність відповідних культур; довідку про рин­кову ціну цих культур.

Коли для з’ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання, суддя при підготовці справи до розгляду, а суд під час її розгляду призначають експертизу з додержанням вимог ст. 57 ЦПК.

Суди беруть до уваги й те, що купівля-продаж, даруван­ня, застава, самовільний обмін земельних ділянок землеко­ристувачами, в тому числі орендарями, а також угоди, укла­дені власниками землі з порушенням встановленого для них порядку придбання або відчуження земельних ділянок, по­винні визнаватись недійсними із застосуванням наслідків, пе­редбачених ст. 49 ЦК.

Відповідно до статей 48, 50 Закону України „Про влас­ність”, ст. 71 ЦК у спорах про захист прав власників земель­них ділянок, стороною в яких є громадянин, застосовується трирічний строк позовної давності, якщо інше не передбаче­но законом.

Встановлений ЗК місячний строк для оскарження в суді рішень рад щодо земельних спорів є процесуальним, тому в разі, коли його не буде поновлено через неповажність при­чин пропуску, заява про вирішення земельного спору відпо­відно до ст. 85 ЦІІК залишається без розгляду. При оскар­женні інших рішень рад діють відповідні строки, передбачені ЦК, Законом України „Про звернення громадян” або інши­ми актами законодавства України.

Третейські суди створюються самими сторонами, між яки­ми виникають спори. Члени суду вибираються із довірених осіб у складі одного із декількох суддів — однакову кількість від кожної сторони. Потім судді вибирають ще одного суд­дю. Повинна бути непарна кількість суддів. Вони можуть розглядати будь-який земельний спір, підвідомчий суду чи господарському суду. Про передачу справи в третейський суд сторони укладають письмовий договір.



Передавання спору на розгляд третейського суду виклю­чає можливість цього розгляду в даний момент органами пра­восуддя, тобто суду чи господарського суду. Третейський суд не пов'язаний правилами загального судочинства, але зобо­в'язаний вислухати пояснення сторін, вивчити суть конфлік­ту. Рішення третейського суду виноситься за більшістю го­лосів і видається письмово.



Якщо рішення третейського суду не виконано відповіда­чем добровільно, то зацікавлена сторона може звернутися в суд чи господарський суд — за підвідомчістю — з прохан­ням видати їй виконавчий лист. Суддя (арбітр) має право відмовити в цьому, якщо рішення третейського суду протирічить вимогам закону На дану відмову в 10-денний термін може бути подана особиста скарга. Після вступу в законну силу ухвали судді про відмову у видачі виконавчого листа спір може бути передано на розгляд правосуддя. Провадження третейського суду передається на зберігання в суд (господар­ський суд), в районі якого відбувався третейський розгляд справи.


6. Згідно статті 161. Виконання рішення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, та органів місцевого самоврядування щодо земельних спорів

1. Рішення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, органів місцевого самоврядування вступає в силу з моменту його прийняття. Оскарження зазначених рішень у суді призупиняє їх виконання.

2. Виконання рішення щодо земельних спорів здійснюється органом, який прийняв це рішення.

3. Виконання рішення не звільняє порушника від відшкодування збитків або втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва внаслідок порушення земельного законодавства.



4. Виконання рішення щодо земельних спорів може бути призупинено або його термін може бути продовжений вищестоящим органом або судом.



На головну
Презентація
Заняття №36


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка