Василь селезінка



Сторінка1/5
Дата конвертації11.05.2017
Розмір0.69 Mb.
  1   2   3   4   5


Чернівецька обласна універсальна наукова бібліотека

імені Михайла Івасюка
Муніципальна бібліотека імені Анатолія Добрянського

До 75-річчя

від дня народження

ВАСИЛЬ СЕЛЕЗІНКА
Біобібліографічний покажчик


Чернівці
2008

ББК 91.28 (4 УКР – 4 ЧЕН)

С 29

Автори-укладачі: М.М. Довгань

А.С. Лупан

О.І. Щербанюк
Редактор: О.О. Гаврилюк
Комп’ютерний набір: В.В. Безпальченко

К.А. Райлян

А.Б. Бузумурга
Комп’ютерний дизайн: О.І. Дуда
Відповідальна за випуск: А.С. Іваницька

С 29 Василь СЕЛЕЗІНКА: Біобібліографічний покажчик. – Чернівці, 2008. - 69 с.


Біобібліографічний покажчик містить інформацію про надруковані книги, статті, рецензії, акторську, режисерську та громадську діяльність письменника, режисера, сценариста, актора, журналіста та громадського діяча Василя Селезінку.

Для істориків, мистецтвознавців, учителів навчальних закладів, краєзнавців, працівників бібліотек та студентів.


Почуття серця у висвіті бібліографії
Коли вперше почув, що готується до друку біобібліографічний покажчик, який вбере в себе творчий доробок заслуженого діяча мистецтв України, актора, телевізійного і театрального режисера, журналіста (члена Національної спілки журналістів України з 1973 р.), педагога, громадського діяча, письменника Василя Селезінки, кажу без усякого перебільшення: я зрадів (по щирому зрадів!) цій звістці. Зустрівши свого знайомого, теж оповів про це. Звісно, і хотів його потішити доброю новиною. Але на мій подив почув у відповідь: «А чи варто витрачатися?.. Хто у сухість того словесного переліку буде вчитуватися?... Було – спливло… Дорога ложка до обіду».

Відверто кажучи, я був шокований цією відповіддю. Бо, як мені здавалося, цей чоловік не належав до тих, хто, заради свого себелюбства, ділять світ на застільний достаток - «шкварки і чарки», а тих, хто голубить і крайчик рідної історії біля свого серця. І все ж, у відповідь почулося те, що почулося. Отож, зустрівшись у доброму настрої, ми раптом опинилися зі знайомим на різних берегах ріки Життя, звісно, кожен при своїй позиції.

Чому я відстоював протилежну думку, а вірніше, чому не збіглися наші позиції, здавалось би, у доступному з першого погляду? Бо вважав і вважаю, що біобібліографічний покажчик (особливо «наробок» людського серця) ні в якому разі не є «сухістю словесного переліку», який складається для… архіву. Як на мене, це - світлофор при зеленому світлі на дорозі, (для тих, хто поруч) яка веде у світ, у якому пізнаєш найглибшу таїну формування особистості. Врешті, чи відбулася вона, чи відгранилась її совість, як зерно з полови від суєти, від себелюбства, аби закільчитись і прорости на тому живому полі, де в ціні честь, добродійство і гордість за Україну, яка сповита тією любов’ю, яка добровільно кладе себе під терновий вінець на чолі Христа, аби бодай на однісіньку мить послабити Його біль…

У моїй уяві: біобібліографічний покажчик – це завжди світло для інших. Ось чому і втішився, що мій щирий приятель так яскраво засвітився нам тією особистістю, не тільки у біографічних датах, а (і це найперше!) у дійстві прожитих днів, у творчості пера свого.

Чого мені найбільше хотілося б? Аби той, хто візьме цей покажчик до рук, зважився б бодай хоч частину з нього прочитати, (тут вказане джерело). Бо десь у висвіті осягнутого серцем і ти, читачу, неодмінно уловиш, як багато може людина, коли пробудить у собі цікавість до життя, коли цій впертості мимоволі «позаздриш», коли і сам, може, пізнаєш зблизька дорогу «до себе»… І як це нелегко зростити в собі особистість, але водночас, як це здорово бути і залишатися нею…

Чи не багато беру на себе, стверджуючи це? Певен, що ні. Я готовий повторитися і в тому, коли благословляв у світ першу, доволі солідну книгу Василя Селезінки «Золотої нитки не згубіть», зауваживши: «Не роби, читачу, поспішності, відкладаючи вбік цю книгу. Прочитай її. Вона прихилить тебе найперше своєю довірливою чистотою людських почуттів, отією сердечною небайдужістю до рідної землі, в якій корінь і твого роду, людей добрих і одержимих, котрі полишили у спадок історію, впродовж якої доля не раз екзаменувала і совість нашу, і честь – ці вічні виміри кожного перед тим, як стати на сповідь перед Господнім Престолом. Книга ця – перша з творчого журналістського доробку Василя Селезінки, яка допомогла підняти йому свою сповідь з філософською мудрістю над часом. То ж не дивно, що, читаючи написане, постійно ловиш себе на думці: в звичайному і рядовому, що оточує нас, завжди можна побачити і велике, і славне. Доторкаючись до цього, хочеться самому зупинитися бодай на мить у своїй біжучості і запитати: гей, а хто я, для чого я у цьому світі?.. До речі, у світі надто зболеному, надто цікавому і гордому, переповненому почуттями враненими і… щасливими, сповненими розчаруваннями і обнадійливістю, а ще – тихим добротворством, котре, здається, мимоволі зогріває тебе зсередини і навіть розвиднює посеред ночі…».

То ж, знаючи це, хіба не варто втішитись, що нині вже маємо надрукований такий «біобліографічний покажчик»? У всьому написаному б’є чистота людської сповіді, котра відкрита для прикладу, для роздумів.

Кажу про це у відвертості тому, бо так сталося, що не один десяток років знаю Василя Михайловича Селезінку не де-небудь, а «на полі бою», на якому щодень відстоюється українська честь, наша історія, наша правда, де світ пізнання зваблюючий, де байдужість стоїть на припоні зневаги… Інтелект Селезінки багатогранний… Він добре почувається «на білому коні» у знанні української історії (у деталях!), українського театру (у деталях!), в архітектурі Чернівців (у деталях!), в історії УПА (у деталях!), у глибинах українського фольклору (у деталях!)…

І знаю це не з розповідей. Багато що з цього пройшло і через моє серце. І не тільки у спілкуванні з Василем Селезінкою на вулицях рідного міста Чернівців, не тільки у редакційних кабінетах газети «Буковина»… А у велелюдді Першого Всесвітнього Духовного Собору, студентської голодівки на київському майдані, на кам’яних пагорбах 900-літнього Василева, біля стін Хотинської фортеці у 370-у річницю перемоги козаків Сагайдачного над Османією, біля освячення хреста на Стрілецькому кургані пам’яті, на десятках заходів, де утверджувалась наша «Просвіта»…

Особистість Селезінки творилася і в мене на очах, багато складових із неї якої ввібрав у себе і оцей біобліографічний покажчик людини впертої вдачі, яка навчилася (і нам подає приклад!), цінувати і любити життя, який прийшов у цей світ 14 (за документами 26) жовтня 1933 року в с. Іспас (нині Спас) Коломийського району, що на Івано-Франківщині.

При всіх життєвих складнощах він не нарікає на долю. У її вимірах є кілька суттєвих міток: з відзнакою закінчив Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого; актор Рівненського обласного музично-драматичного театру (зіграв понад 30 ролей), 32 роки був керівником режисерсько-постановчої групи Чернівецької державної студії телебачення (створив дуже популярну передачу «Сяйво»); за сумісництвом упродовж чотирьох років – художній керівник Чернівецького облмуздрамтеатру ім. О. Кобилянської (здійснив постановки забутої п’єси С.Яричевського «Лови на ловців» та трагікомедії
М.Полоцького «Ні, це не біс у ребро»; закінчив факультет журналістики Львівського держуніверситету ім. І. Франка… Василь Селезінка є автором п’яти книжок: «Золотої нитки не згубіть» (2001), «Місто моєї любові» Ч. І (2002), «Світло Цецинської гори» (у співавторстві) (2002), «Грабовий масаж» (2006), «Місто моєї любові» Ч. ІІ (2008). Він автор понад 200 рецензій на театральні вистави, творчих портретів акторів, композиторів, художників, статей-досліджень… Інсценізував «Апостол черні» О. Кобилянської та «Дон Жуан з Коломиї» Л. Захер-Мазоха. Має авторську телепрограму «Місто моєї любові» (підготував 135 передач). А ще… один із активних членів обласного правління Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка.

Біобібліографічний покажчик, який з такою скрупульозністю і любов’ю підготували Чернівецька обласна універсальна наукова бібліотека імені Михайла Івасюка та Муніципальна бібліотека ім. А.Добрянського, лише підтверджує, що є чому повчитися у Василя Селезінки, простежуючи еволюцію «творення» його особистості. Цим він нам не тільки цікавий, а й потрібен. Особливо для тих, кому суджено будувати завтрашній день Суверенної України, тим, хто хоче навчитися поважати себе.


Володимир Михайловський

НЕВТОМНЕ СЯЙВО ВАСИЛЯ ЗІ СПАСА
Відомий на Буковині й Прикарпатті режисер, журналіст, драматург, літератор Василь Селезінка, якого пам'ятаємо з 60-х років, коли по Чернівецькому телебаченню транслювалася популярна в народі програма „Сяйво", створена уродженцем села Спас Коломийського району, зараховує себе до просвітянського загону не дарма. Це його сенс життя, що вклався в сім десятків літ творчих потуг. Автор багатьох сценаріїв, п'єс, досліджень, книг. Ініціатор добрих справ на шляху до істини. Він заслуговує відзнак і нагород. Це, без сумніву, постать подвижника, кого треба знати і пишатися ним в букеті славних імен заслужених діячів мистецтв України.

- Василю Михайловичу, коли від­крилося ваше обдаровання?

- В юному віці, коли мене зачарувала сцена. У п'ятому класі я написав п'єсу „Украдений син" і віддав її своєму вчителеві, який шукав п'єсу для сільського драмгуртка. Я вигадав, що це не мій твір. Сказав, що переписав у родича з якоїсь книги без обкладинки. Повірили. Я напросився в суфлери і здивував усіх тим, що знаю п'єсу напам'ять. Селом поширилася легенда про вундеркінда з унікальною пам'яттю.

Дуже тягнуло на сцену. У першому класі на сцені прочитав Шевченкове „Учітеся, брати мої". З четвертого класу почав „ходити в царі", тобто ходити з різдвяним вертепом, в якому постійно грав роль гендляра. П'єски для вертепу писав і друкував колись окремими книжечками колишній січовий стрілець письменник Юрій Шкрумеляк, який жив у Коломиї. Але що робити, коли в п'єсі 17-18 дійових осіб, а в нашій компанії лише 10-12 хлопців? „Не біда", - сказав наш учитель Степан Гаврилюк і переробив підручник на потрібну для нас кількість персонажів. Зберігаю фото 1949 року, де нас 13. Та коли вчителя заарештували й дали йому 25 років ГУЛАГу, писати п'єси довелося мені. Навіть до сусідніх сіл на замовлення писав.

А виставу професійного театру вперше побачив у Коломиї у восьмому класі. Вчився у славнозвісній школі №1. А на лекціях в Київському інституті театрального мистецтва імені Карпенка-Карого нам розповідали, що вертеп - це лялькова вистава, ляльковий театр, який розвинувся в Україні на межі 16-17 століть. Мене це дивувало, бо ніяких ляльок у нас не було, ролі виконували живі люди. Такий „живий" вертеп різдвяний відродився, чи, може, зародився в Західній Україні, зокрема в Покутті, десь у 20-30 роках XX століття під егідою „Просвіти". Виходить, що я вже тоді був просвітянином. А формально в „Просвіті" з 1989 року, як тільки виникло Товариство української мови імені Тараса Шевченка. Як режисер, саме я розробляв сценарний хід презентації товариства, що відбувся в мармуровому залі Чернівецького державного університету. Згодом я очолив у товаристві мистецьку секцію.

- А чи не згадали б, як тодішній веду­чий, улюблену в народі телепередачу „Сяйво", якої всі з нетерпінням чека­ли, збираючись по хатах, в кого був телевізор?

- Ще з весни 1967 року була на Черні­вецькому ТБ телепрограма „Сяйво", яку глядачі пам'ятають і згадують добрим словом і досі. Повна її назва „Сільський телевізійний Палац культури „Сяйво". То була дуже вдала форма для наповнення найрізноманітнішим змістом. Бо складалася вона з багатьох блоків. Були в ній ділова й художня частини: „Кімната передового досвіду", „Кімната цікавих зустрічей", „Концертний зал", „Дошка пошани", „Бюро добрих порад", „Кінозал", „Театральний зал", „Куточок Перця" і таке інше. Передача йшла в один і той же день (в останню середу місяця) о 21 годині і тривала 3-4 години виключно українською мовою. За 13 років існування жодного разу не зірвалась і не була перенесена на інший день.

Листів-відгуків на кожну передачу надходило тисяча-півтора. Я всіх їх перечитав, витрачаючи на це свої вихідні, не одержуючи за це ні копійки. Кожної наступної передачі робив огляд пошти „Сяйва", який тривав навіть 20 хвилин. Цим і запам'ятався глядачам. Коли були якісь критичні зауваження, я їх ніколи не обминав і не приховував, навіть якщо вони не торкалися безпосередньо „Сяйва". Чернівецька студія була єдина, на яку тоді не надходило скарг до Києва. Там дивувалися: „Чому? Що ви робите з глядачами?"

Тоді телевізорів було обмаль, до однієї хати збиралися цілі вулиці, кутки, щоб дивитись на ангельськи гарного Івана Миколайчука, послухати авторів „Червоної рути" - Володимира Івасюка, „Черемшини" - Василя Михайлюка, пісень про Коломию - Дмитра Циганкова, про шавлію і руту - Олександра Беца з Кам'янця-Подільського. А музики з козобасом, а танці з вихилясом, а хори з усіх-усюд! Василя Зінкевича, Назарія Яремчука, Софію Ротару сприймали як рідних, запрошували в гості.



- А як ви повернули на телеекран колядки і щедрівки?

- Новорічні програми „Сяйва" обов'язково починали з різдвяної колядки, хоча там замість „син Божий" співали „рік новий народився". Урочистості від того не зменшувалося, святість не зникала. І раптом - керівна вказівка телетайпом про те, що колядки й щедрівки використовувати в телепередачах заборонено. То були чорні для української мови і культури 70-ті роки.

Десь наприкінці, здається, 1977 року зустрів я художнього керівника Буковинського ансамблю пісні й танцю Андрія Кушніренка. „Запросили нас, - каже він, - на фестиваль у Москву і сказали приготувати якийсь „зімній номер". Оце ходжу тепер і мучуся: який „зімній номер"? Я дивлюся на нього та й думаю, чи він часом не прикидається? Урешті кажу: „Колядки і щедрівки - хіба не зимовий номер?" Кушніренко аж ахнув: „Як це я не додумався! Допоможіть зробити сценарій, бо часу зовсім мало залишилося", - „З однією умовою, - кажу, - той номер чи уривок із нього ви обов'язково дасте мені в „Сяйво". Ще й кілька мелодій тут же наспівав йому для різдвяного „плєсу". Про свій таємний намір не прохопився ні півсловом. Потім написав для ведучих текст, що незабаром наш ансамбль має честь виступити в Москві на сцені Кремлівського палацу з'їздів. А зараз ми показуємо фрагмент того виступу. І даю колядки та щедрівки. Хто може наважитися мені це заборонити? А наступного року вже й не питав дозволу ні в кого.

Аж під кінець 70-х років партія докумекала, що „Сяйво" йде врозріз з її бажанням зробити з нас „єдиний совєтскій народ", у якого буде „только одін, конечно, русскій язик". Але „Сяйво" свою просвітницьку справу таки зробило, запало в душу. У тому була моя радість, було моє щастя, моє життя. Я працюю на телебаченні вже понад сорок років, з них 32 був головним режисером. Тричі колектив подавав мене на звання заслуженого діяча мистецтв. Документи підписували міністри, а вони, полежавши з рік в адміністрації президента, верталися назад як „застарілі". І лише недавно мене помітили і відзначили високим званням.

- Скільки ви віддали років професій­ному театрові?

- Якщо не рахувати років навчання в театральному інституті, то 10, з них сім працював у Рівненському обласному муздрамтеатрі. Працюючи головним режисером телебачення, з 1994 року впродовж трьох років за сумісництвом був ще й художнім керівником Чернівецького обласного муздрамтеатру імені Ольги Кобилянської. За порадою письменника Михайла Івасюка (батька автора ,Червоної рути") поставив тоді на сцені зовсім забуту, ні, радше невідому п'єсу „Лови на ловців" замовчуваного українського письменника-класика Сильвестра Яричевського, палкого просвітянина, завзятого організатора „Січей" у Буковині. Наспівав диригентові 17 музичних номерів і зробив музичну трагікомедію. Вистава йшла з великим успіхом, про що писав журнал „Театр і кіно". Узяв п'єсу з двотомника, який 1977 року був надрукований українською мовою у Бухаресті, бо в Україні твори Яричевського і досі не видані.



- Що вас більше вабить: театр чи журналістика?

- І одне, і друге, бо писав я, грав і ставив вистави з юних літ. Я й зараз уже понад 10 років керую Літературним народним театром Будинку естетики та дозвілля Чернівців, для якого написав понад 10 п'єс та композицій. Крім театрального інституту, я закінчив ще й факультет журналістики Львівського держуніверситету імені Івана Франка. Коли стало можливим, почав писати про січових стрільців та авторів їхніх пісень, про відомих людей Буковини, про козацтво (до речі, моє прізвище, як і ваше, козацького походження). Вдалося інсценізувати останній великий замовчуваний твір Ольги Кобилянської „Апостол черні". Прообразом отця Захарія для письменниці послужив уродженець мого села Спаса, відомий просвітитель священик Костянтин Балицький. Усе це я потім зібрав у книжці, епіграфом до якої взяв слова Кобилянської „Згадуйте предків своїх, щоб історія перед вами не згасла, золотої нитки не згубіть". Моя книжка так і називається - „Золотої нитки не згубіть".

Маєте справу з редактором відділу художніх і пізнавальних програм. Веду авторську телепрограму „Місто моєї любові", в якій розповідаю про Історію Чернівців, його площ, вулиць, архітектурних шедеврів. 38 передач склали стільки ж розділів книги „Місто моєї любові". Вона має продовження. А в книзі „Світло Цецинської гори" я розповів про Чернівецьке телебачення. Видав також книгу прозових та римованих фрашок-придибашок „Грабовий масаж". Окреме видання становлять мої драматичні твори. Два з них - повість Леопольда фон Захера-Мазоха „Дон Жуан з Коломиї" та казку „Пес Бровко і вовк Братко" - інсценізував у Коломийському драмтеатрі.

- Дякую вам за розповідь, Василю Михайловичу. Хай сяйво вашої душі приносить усім радість!



- А я бажаю мешканцям моєї дорогої Коломийщини, де в мене багато шанувальників, знайомих, приятелів і друзів, здоров'я і духовних висот у новий час! Дякую за добру пам'ять і дарую для хорошого настрою краплину гумору:

- 90 на 140

В мене тиск піднявся.

Це є добре чи погано? —

В кума запитався.

- Та погано, бо стоїте,

Як облізла гуска.

Ліпше було б 150

І добра закуска!
Василь Рябий

ОСНОВНІ ДАТИ ЖИТТЯ І ДІЯЛЬНОСТІ В.М. СЕЛЕЗІНКИ
Василь Михайлович Селезінка народився 14 жовтня (за записом в документі 26 жовтня) 1933 року в селі Іспас Горішній (тепер село Спас) Коломийського району на Івано-Франківщині в сім’ї хлібороба, ткача Михайла Івановича та Анни Василівни.
1941-1949 рр. Навчання в школі села Іспас Горішній (тепер с. Спас).
1949-1951 рр. Учень Коломийської середньої школи № 1 ім. В.Стефаника.
1951-1952 рр. Навчання в Ковалівській вечірній середній школі робітничої молоді. Одночасно – завідувач сільської бібліотеки с. Іспас Горішній (тепер с. Спас).
1952-1956 рр. Студент Київського інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого, який закінчив із відзнакою. (Професори К.Хохлов, Л.Олійник.)
1956-1963 рр. Працював актором Рівненського обласного музично-драматичного театру, де зіграв понад 30 ролей.
1957-1963 рр. Лектор товариства «Знання» (м. Рівне).
1960-1963 рр. За сумісництвом викладач Рівненського педагогічного інституту.
16 березня Незмінний керівник режисерсько-постановчої

1963-1995 рр. групи Чернівецької державної студії телебачення.
1963-1964 рр. Викладач режисерського відділу Чернівецького культосвітнього училища.
1963-1967 рр. Навчався на факультеті журналістики Львівського державного університету ім. І.Франка без відриву від виробництва та отримав фах журналіста.

1968 р. Закінчив режисерські курси в Ленінграді.
1971 р. Лауреат «Музичного турніру міст» СРСР.
1973 р. Вступив до Спілки журналістів України.
1982 р. Закінчив режисерські курси в Києві.
1994-1998 рр. Працював художнім керівником Чернівецького обласного державного музично-драматичного театру ім. О.Кобилянської.
1999-2002 рр. Викладач Чернівецького вищого художнього професійного училища.
2001 р. Відзначений премією ім. Йосифа Главки.
2001 р. Видав першу книгу «Золотої нитки не згубіть».
2002 р. Видав книгу «Місто моєї любові», частина І.
2003 р. Видав книгу «Світло Цецинської гори» (у співавторстві).
2006 р. Присвоєно звання «Заслужений діяч мистецтв України».
2006 р. Видав книгу «Грабовий масаж».
2007 р. Видав книгу «Місто моєї любові», частина ІІ.
1995-2007 рр. Працював на Чернівецькій державній студії телебачення до виходу на пенсію.
1992-2008 рр. Режисер Літературного народного театру Будинку естетики та дозвілля, м. Чернівці.


ОКРЕМІ ВИДАННЯ В.СЕЛЕЗІНКИ


  1. СЕЛЕЗІНКА В. Грабовий масаж. Усмішки та фрашки-придибашки.- Чернівці: Буковина, 2006.- 223 с.

Рец.: Росинська О. Фрашки-придибашки від Василя Селезінки // Свобода слова.- 2006.- 26 жовт. (ч. 42).- С.18; Глід В. Грабовий гумор на всі випадки // Буковин. журнал.- 2007.- ч.1.- С.214; Від трагічного до смішного... [про кн. «Грабовий масаж», є фото] // Відродження. - 2007.- 1 лют. (ч. 2).- С.2; Шевченко Г. Сміх – то душевний сік // Буковина.- 2007.- 3 лип. (№ 49).- С.3.

  1. СЕЛЕЗІНКА В. Золотої нитки не згубіть.- Чернівці: Буковина, 2000.- 254 с.

Рец.: Михайловський В. Чистота людської сповіді // Буковина.- 2001.- 7 листоп. (№ 84).- С.3; Гнеп М. «Золотої нитки не згубіть»: [про книгу] // Голос краю.- 2001.- 28 груд. (№ 575).- С.4; Янушевська Л. «Ми закохані у Вашу поетичну книгу про Україну» // Буковина.- 2006.- 3 лют. (№ 10). – С. 3.

  1. СЕЛЕЗІНКА В.М. Місто моєї любові. - Чернівці: Крайова освіта, 2002. - Ч. 1. - 352 с.

Рец.: Щербанюк Л. Місто його любові // Буковин. віче. - 2003.- 24 жовт. (№ 81). - С.3.

  1. СЕЛЕЗІНКА В.М. Місто моєї любові. - Чернівці: Крайова освіта, 2008. - ч. 2. - 440 с.

Рец.: Заремба М. Щемливий портрет рідного міста: [про кн. В.Селезінки «Місто моєї любові» ч. ІІ] // Чернівці. - 2008.-
9 трав. (ч. 19).- С.5; Легка мандрівка у часі і просторі: [про вихід 2-ї част. кн. В.Селезінки «Місто моєї любові»] // Свобода слова.- 2008.- 14 лют. (ч. 6).- С.18.

***


  1. Довгий В., Селезінка В. Світло Цецинської гори (штрихи до історії Чернівецької студії телебачення): [історико-публіцист. видання] / В.Довгий, В.Селезінка.- Чернівці: Ратуша, 2003.- Ч.1.- 240 с.

  2. СЕЛЕЗІНКА В. А все через бензин: [новорічний жарт] // Мол. буковинець. - 1994.- 26 груд.-1 січ. (№ 1).- С.8.

  3. СЕЛЕЗІНКА В. Батьки і... абітурієнти: [усмішка з натури] // Мол. буковинець. – 1976. – 15 серп. (№98). – С.4.

  4. СЕЛЕЗІНКА В. Бувалиці // Для вашого здоров'я.- 1994.- № 3.- С.10.

  5. СЕЛЕЗІНКА В. Гей ви, гуси...: [усмішка] // Мол. буковинець.– 1975.– 1січ. (№ 11).– С.4.

  6. СЕЛЕЗІНКА В. Дьордій – рекетир: [фрашка-придибашка] // Час. - 1992. - 10 січ. (ч. 2).- С.6.

  7. СЕЛЕЗІНКА В. Запрошення. Проклята: [фрашки-придибашки] // Час. - 1992. - 27 берез. (ч. 13). - С.6.

  8. СЕЛЕЗІНКА В. І не згадуйте мені: [усмішка] // Рад. Буковина. - 1986.- 29 листоп. (№ 229).- С.4; 1992. – 23 листоп.

  9. СЕЛЕЗІНКА В. Карусель: [гумореска] // Мол. буковинець. – 1990. – 23-29 груд. (№52). – С.8.

  10. СЕЛЕЗІНКА В. Квітневі усмішки // Буковина.– 2003.–
    2 квіт.

  11. СЕЛЕЗІНКА В. Крах ерудита: [усмішка] // Мол. буковинець. - 1987.- 1 січ. (№ 1).- С.4.

  12. СЕЛЕЗІНКА В. Курортний соловей: [фрашка-придибашка] // Час.- 1993.- 22 жовт. (ч. 53).- С.6.

  13. СЕЛЕЗІНКА В. Модна сукня: [фрашка-придибашка] // Час. - 1992. - 14 лют. (ч. 7).- С.6.

  14. СЕЛЕЗІНКА В. На фазенді: [гумореска] // Буковина. - 2005.- 30 берез.

  15. СЕЛЕЗІНКА В. Новорічно-різдзвяна феєрія // Буковина. - 2006.- 18 січ.

  16. СЕЛЕЗІНКА В. Ну й водій: [фрашка-придибашка] // Рад. Буковина. - 1987.- 6 груд. (№ 233).- С.4.

  17. СЕЛЕЗІНКА В. Пес не впізнав; Сучасна внучка: [фрашка-придибашка] // Буковина.- 2003.- 1 квіт.

  18. СЕЛЕЗІНКА В. Рідний бізнесмен!: [фрашка-придибашка] // Буковина. - 1993.- 29 груд. (№ 109).- С.4.

  19. СЕЛЕЗІНКА В. Розпущений Дьордій // Час.– 1991.–
    4 жовт. (ч.40). – С.6.

  20. СЕЛЕЗІНКА В. Святий Миколай: [п’єса] // Глогорожечка: книга для читання дітям дошкільного та молодшого шкільного віку. – Чернівці, 2003.- С.80-91.

  21. СЕЛЕЗІНКА В. Скарбничка Сергійка-говорійка: [усмішки] // Культура і життя.- 1987.- 6 груд. (№ 49).- С.4.

  22. СЕЛЕЗІНКА В. Складна математика: [гумореска] // Мол. буковинець. - 1987.- 19 груд. (№ 152).- С.4.

  23. СЕЛЕЗІНКА В.Скринька Діда Мороза: [усмішка] // Мол. буковинець.- 1987.- 29 груд. (№ 156).- С.4.

  24. СЕЛЕЗІНКА В. Сюрпризи: [усмішка] // Рад. Буковина.– 1988. – 19 берез. (№55). – С.4.

  25. СЕЛЕЗІНКА В. Та й проміняв жінку: [есе – усмішка про «сизого змія»] // Час.- 1993.- 15 лип. (ч. 37).- С.4.

  26. СЕЛЕЗІНКА В. Три правди екстрасенса: [усмішка] // Час.- 1992.- 29 трав. (ч. 22).- С.6.

  27. СЕЛЕЗІНКА В. У чім причина?: [жарт] // Укр. ластівка. - 2005.- № 1-4.- С.38.

  28. СЕЛЕЗІНКА В. Уривок з листа // Сав’юк М. Марія, любов моя...– Коломия, 1995.– С.45-46.

  29. СЕЛЕЗІНКА В. Чернівецькі фрашки-придибашки // Мол. буковинець.– 1990.– 21-27 жовт. (№43).– Краянин.- № 9; №10; № 48. - с. 4.

  30. СЕЛЕЗІНКА В. Що то весна!: [гумореска] // Час. - 1992. - 4 верес. (ч. 36).- С.6.

  31. СЕЛЕЗІНКА В. Як Антонівну „жулик” скомпрометував: [гумореска] // Червоний прапор.– 1960.– 26 листоп. (№ 233). – С.4.

  32. СЕЛЕЗІНКА В. Як ми рибу глушили: [гумореска] // Чернівці. - 1992. - 10 лип. (№ 28).- С.8.

  33. СЕЛЕЗІНКА В. Як ярмаркувати...; Порада; Кумова гризота; То такі роки; Газда; Як ліпше?; Різні настрої; Усе гаразд: [фрашки] // Час. - 1992. - 29 трав. (ч. 22).- С.6.

  1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка