Василь марсюк голос волаючого на майдані



Сторінка1/9
Дата конвертації30.12.2016
Розмір1.88 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9
ВАСИЛЬ МАРСЮК

ГОЛОС ВОЛАЮЧОГО НА МАЙДАНІ

Публіцистика, критика, спогади
Видання друге, доповнене
Видання автора

Редакція автора
Київ – 2016
Літературно – публіцистичне видання

ВАСИЛЬ МАРСЮК. Голос волаючого на майдані. Публіцистика, критика, спогади. Друге доповнене видання. Київ. 2016. – 148 с.
До другого доповненого видання прозової книжки сучасного поета Василя Марсюка увійшли його публіцистично-критичні твори, які були опубліковані в українській патріотичній пресі протягом останнього десятиліття, а також деякі написані зовсім недавно або оприлюднені тільки тепер.

Піднімаючи гострі проблеми у духовному житті нашого суспільства, В. Марсюк сміливо і дотепно полемізує з відомими політичними, громадськими діячами та письменниками, не зважаючи на їхні ранги і авторитет, бо з’ясувати істину для нього – важливіше за все. У життєвих для українства питаннях він ні з ким не йде на лукаві компроміси, докопується до коренів важливих проблем і ставить точні філософські діагнози, якими б вони не здавались неприємними для його опонентів, чи їхнього оточення.

До книжки увійшли також деякі літературні спогади автора та кілька прикметних рецензій, написаних у різні часи.
Електронна адреса автора – vasmars@bigmir.net
ІSBN 978-617-7201-12-9
© Марсюк В.А., 2009 р.

© Марсюк В.А., 2016 р.

ДО УКРАЇНСЬКОЇ БРАТІЇ
Ми ждали свободи, ідилії...

Діждались, панове-брати?!

Із нір виповзають рептилії

і гріють масні животи.
Усе кривороте й покручене,

гаркаве і окобліде

веде Україну заручену,

в пітьму попід руки веде.
Один – із зорею Давида,

другий – з двоголовим орлом

ведуть віковічну сновиду

до щастя під свіжим ярмом.
І кревні п’явками нависли,

жируюють на ній, будь здоров!

Червоно-брунатним намистом

з-під серця висмоктують кров.
Спинись, Україно, оглянься! –

Чого там волає поет?

Вітчизно моя, не піддайся,

візьми замість квітки багнет!
Від сну стрепенися, як птиця,

змахни гостролезим крилом,

із себе струсни нечестивців,

умийся священним Дніпром!
Свободу виборює сила

і гнів, а не квола сльоза.

Гуртуймося, братіє мила,

бо єдність творить чудеса!
1993 р.


МОЇ ЛІТЕРАТУРНІ СТУДІЇ

Всього було, було й таке…

Поважний черкаський колега, який є літературним літописцем шевченківського краю, попросив мене написати спогади про діяльність літературних студій в Черкасах з кінця 1960-х до середини 1980-х років, а також про мою участь в тогочасному літературному річищі, мовляв, теперішній молоді це має бути цікавим, а то й повчальним.

Писати спогади, звісно, справа не проста, вона змушує повертатись у минуле, оживляє в душі давні емоції, і часом не дуже приємні. Та як відмовитись від мандрівки в молодість? І хоч я не вів тоді ретельних щоденникових записів, у моїй пам’яті збереглось чимало епізодів і подій про той важливий час мого становлення як людини, як громадянина, як поета. На полицях пам’яті свіжо збереглись зустрічі, розмови, взаємні симпатії і антипатії з багатьма людьми. А суспільне оточення, іншими словами, мікросередовище – важлива умова духовного розвитку кожної особи, особливо, творчої. Отож, берусь повідати про моє черкаське оточення.

Але спершу я коротко розкажу у вигляді прологу про своє студіювання на Донеччині – моїй малій Вітчизні, звідки я назавжди переїхав спершу надовго до Черкас, а потім…


Мар’їнське студіювання

Після відбування трирічної військової служби в 1960 році я по дорозі із російського Тамбова до Донецька заїхав у Київ, де в солдатських чоботях у серпневу, пам’ятається, дошкульну спеку склав вступні іспити на історико-філософський факультет Київського університету ім. Шевченка.

Але на стаціонарне навчання до Києва не поїхав, бо мати хворіла, а брат Микола, який якраз закінчив технікум, мав або вступити до Вузу, або був би поголений до «рідної» радянської армії. Двох студентів мамин пенсійний бюджет витримати не міг. Тому я пожертвував стаціонаром заради брата, аби в нього не одібрали, як у мене, три роки молодого життя. А мені трапилась робота інструктором по школах у Мар’їнському райкомі комсомолу, адже перед армійською службою я закінчив педагогічне училище, а мій сокурсник Анатолій Санжаревський якраз секретарював у цьому райкомі.

На той час я вже мав товстенький зошит зі своїми віршами, які одного разу показав Володимиру Корнієнку, працівнику районної газети «Під прапором Леніна», горбатому молодому чоловікові, який керував тут літстудією. Зошита мого він забрав, передав газетній друкарці, і відтоді в районці почали з’являтись мої вірші то під справжнім ім’ям, то під псевдонімами Андрієнко, Андрійчук, щоб справжнє не дуже часто мерехтіло в газеті, начиненій замітками про роботу колгоспів і радгоспів, тощо.

Тоді ж я почав відвідувати літстудію при газеті, де збирались початківці різного віку, переважно російськомовні. А сам В. Корнієнко писав українською непогані новелки. Із далекого села Павлівки приїздив вже немолодий вчитель Григорій Талан із цілком пристойними віршами (пригадую один із його рядків: «… і місяця лезо за вікнами в мене»). Одного разу він побідкався, що навряд чи за життя вже зможе видати свою книжку, а мені порадив сміливіше стукати у двері київських газет і журналів. Але я був не з тих активних проштовхувачів своїх творів і зовсім про це не дбав.

Правда, донецька газета «Комсомолец Донбасса» з якогось дива пару разів друкувала мої вірші, незважаючи на те, що вони були українською мовою.

Хоч бутафорна робота в комсомолі не давала мені морального задоволення, я ще тримався її, бо знаходив час для навчання: читання учбової літератури, писання рефератів, контрольних та курсових робіт. А мій Пегас більше стояв і тільки бив копитом на місці. Все ж в той полиновий час мене не покидав ліричний настрій.
ПОЛИН

У степу широка балка —

крутосхил,

мов згубила сива галка

двоє крил.
А між крильми — запах дужий

полину.


— Полетімо, любий друже,

в далину!


Тільки цокіт мотоцикла,

тільки рух…

Ззаду плечі міцно стисла

пара рук.


І не думалось-гадалось,

але ти…


На вустах дівочих парость

гіркоти.
Аж коли упали роси,

стихнув плин.

На губах я чую й досі

той полин.
Донецьке студіювання

Аж ось юнацька романтика покликала мене на роботу в донецьку міліцію (за хрущовської відлиги якраз була кампанія, щоб зміцнити цей орган молодими людьми, не заплямованими корупцією), і я постійно перебував у відрядженнях по найбільших містах області, таких як Макіївка, Маріуполь, Горлівка, Єнакієве, Шахтарськ, Торез, Слов’янськ, Краматорськ, Костянтинівка – одне слово, простіше перелічити міста, де я не був за неповні два роки донецького «митарювання».

Моя неспокійна і безпросвітна робота в чині молодшого лейтенанта міліції, спрямована на викриття різних побутових злочинів, невеликих і більших крадіжок та різних грошових махінацій, ви розумієте, була ще менш сприятливою для мого спілкування з творчими Музами, а також для навчання у Київському університеті, бо начальство спонукало мене перейти вчитись десь на юридичний факультет, що, мовляв, сприятиме моєму просуванню по службовій драбині…

Всього я тоді надивився і наслухався про життя зросійщеного донецького люду, побачив глибоку духовну кризу свого краю, який голосно, як п’яний, пишався своєю шахтарською славою: «Через рощи шумные и поля зелёные вышел в степь донецкую парень молодой…»


У ДОНЕЦЬКУ

У центрі зелено і прибрано,

і з хлібом наче все гаразд,

але любов із мене вибрано,

як з-під землі вугільний пласт.

Ніде не чути мови рідної,

неначе це тамбовська глуш.

Тут треба сили динамітної,

щоб сколихнути надра душ!
Цур та Пек моєму благородному пориву зламати роги донецькому криміналу! Я свідомо зачепив цю тему у зв’язку з теперішньою війною у вже геть криміналізованому і деморалізованому Донбасі, де моя Мар’їнка вже два роки бідує у фронтовій зоні, відділена від Донецька лиш вузенькою річечкою Осиковою, залишаючись все ж під захистом українських військових.
Сьогоднішній роздертий війною Донбас – це більший за всі терикони гнійний чиряк на тілі України, який не зникне без глибокого хірургічного втручання. Це – суворе попередження всій Україні і всім її окацапленим містам на чолі із Києвом, де на вулицях не почуєш рідного слова: там, де панує чужа мова, там рано чи пізно запанує чужа держава.

Але повернімось до нашої творчої теми, ближче до духовності!

Попри все мені зрідка вдавалось у Донецьку відвідувати літературну студію при газеті «Комсомолец Донбасса», якою керував гоноровитий працівник обкому комсомолу.

Серед російськомовного загалу якось об’явилась молода українка Галина Гордасевич, говірлива, усміхнена, яка з радістю повідомила, що книжка її віршів вже готується до друку. «Аж не віриться!» – довірливо поділилась вона. Більше з нею на студії зустрітись не вдалося. Значно пізніше я довідався про в’язничну долю Галини, як учасниці УПА із юних, майже дитячих літ.

На одному із засідань я прочитав кілька своїх російських віршів (мав такий короткочасний гріх стіхосложенія!), один із них починався строфою:

«Я вышел один в ночную

туманную тишину

и скрипку зовущую чую,

к чьему-то приблизясь окну».

При обговоренні хтось із присутніх глибокодумно приклеїв мені ярлик – «символіст», на що керівник-обкомівець голосно відреагував: «О, это уже опасно!».

Однак рішуче піднявся ще один юнак і чистою українською заперечив: «Символізм – не лайка, а дуже пристойний напрямок у літературі…» І звертаючись до мене, запевнив, що вірші мої гарні, і запитав, чи не писав я, бува, українською. Хтось із присутніх підтвердив, що я писав і друкувався. На прохання захисника символізму я прочитав і кілька своїх українських віршів, схвалених більшістю студійців. Після засідання студії я ближче познайомився з моїм літературним адвокатом – Василь Стус, аспірант Інституту літератури із Києва, навідує тут своїх рідних, а раніше тут жив і вчився в університеті. Отже, мій земляк.

Так відбулось моє коротке знайомство із відомим згодом поетом і борцем, який до останніх днів свого життя боронив у в’язничному таборі і свою честь, і честь України. Майже через три десятиліття (1992 рік), працюючи завідуючим редакцією «Відродження» у видавництві «Веселка», я брав безпосередню участь у виданні ошатної книжки віршів, статтей і листів Василя Стуса «Вікна в

позапростір».
ДО РОКОВИН ПЕРЕПОХОВАННЯ

Ми розминулися зі Стусом,

в Донецьку стрівшись молоді.

Я ще роками тліти мусив

у провінційній духоті.

І звідки бралися таланти,

коли довкола дим і шлак?

У ріднім краї емігранти —

ми все ж виходили на шлях.

Я оглядався невідв’язно

на бідну матір, бідний двір,

я оглядавсь на батька-в’язня,

що вже угноював Сибір.

А Стус пішов безкомпромісно,

кивнувши друзям і рідні.

Услід дивилася Вітчизна,

як танув він удалині.

Тепер гурти лауреатів

толочать грішний наш Парнас,

хоч з них малюй іконостас,

та я вклонюся тільки даті,

коли Василь вертав до нас.

…Людська ріка в мороз пливтиме,

пливтимуть три сумні труни,

а в них — суворі побратими

із віковічної війни.

Ніяким греблям не спинити

ріки тієї владну путь:

на Україні наші діти

ще в еміграції живуть.



29.10.2005 р.
А ось доля іншого донецького літстудійця-українця Миколи Чайківського. Так він писався під час нашого спільного навчання в Мар’їнському педучилищі, а потім після солдатської служби і постійного проживання у Донбасі став уже ЧайкОвським. Отримав музичну освіту і дотепер ще трохи викладає музику у Горлівці.

Колись він гостював у мене в московському гуртожитку, коли я був там на Вищих літературних курсах, а він привіз показати свої вірші тутешньому відомому критикові. Я не раз у дружніх бесідах навертав Миколу, щоб він писав рідною мовою, мовляв, ти ж виріс в українському селі, бодай і донецькому. Він же відповідав: «Да там же язык близкий к катастрофе!»

Значно пізніше він видав пару збірок своїх віршів, до речі, зовсім непоганих, і кілька з них я переклав українською і навіть помістив у одній із своїх книжок, звісно, під іменем їхнього автора. А мій товариш-автор все тягнувся до Расєї, навіть свої відпустки проводив у російській глибинці, насолоджуючись там видом боліт, запустілих церковець та «отменным деревенским языком».

Ми і тепер зрідка спілкуємося через інтернетівський Фейсбук, бо мені жаль ставити хрест на днях нашої юності. Жаль колишнього доброго хлопця, із серця якого донецьке середовище вирвало український дух. Він зараз, може, прислухається до гулу гармат у своїй прифронтовій не українській вже Горлівці… Ось тільки я ще не знаю: це його печалить, чи радує. Якщо радує – то між нами постане хрест остаточного відчуження.

… Отак дві українські долі, як і долі цілих народів, розходяться протилежними дорогами. Не випадково, мабуть, за два роки до початку воєнної агресії Росії мною було написане:
ТЕКТОНІЧНЕ ПЕРЕДБАЧЕННЯ

Якщо вздовж нашого кордону із Росією

враз здибляться круті, як Гімалаї, гори,

то нас вже не душитимуть вітри

ні соловецькі, ані магаданські,

немов ведмежі лапища на горлі, –

а обвіватимуть вітри із-за Балкан,

що пахнуть пальмами і вітами олив,

і атлантичні хмари теплим душем

рясніше поливатимуть наш степ.

А Еверест новий хай встане на кордоні,

як пам’ятник ворожому сусідству

народів по обидва боки гір!

15.01. 2012 р.

Невдовзі я, виснажений духовно і фізично тією донецькою «експедицією», тією атмосферою окацаплених міст із розгулом в них пияцтва і злочинності, знов повернувся у свою не зовсім зросійщену Мар’їнку, де ще два роки, аж до кінця заочного навчання в університеті, працював лектором, не забуваючи навідуватись на свою першу літературну студію і зрідка друкуючись у місцевій газеті.

Про мій духовний настрій тих часів можуть свідчити такі початкові рядки одного із віршів, тоді написаних:
Ничего не желаю, не вижу,

не считаю побед и потерь,

всеми клетками жизнь ненавижу,

средь людей спотыкаясь, как зверь…

А ще тоді я написав розлогу поему «Донецька прелюдія», в якій російською мовою віддзеркалив своє бачення Донбасу, але довго нікому повністю не показував через її гостроту. Вже в Черкасах я українізував її, знову ж таки не пропонуючи до друку (а хто видав би?!) і поступово доповнюючи, вже в час нашої незалежності розширив до рамок роману.

Виданий спершу за мої власні кошти твір отримав розголос у Києві. Під час презентації голова Київської організації СПУ Леонід Череватенко виступив із ініціативою висунути роман на здобуття Державної премії імені Т. Шевченка, що підтримали присутні письменники, зокрема, Наталка Поклад, Дмитро Білоус, але я не виявив належного завзяття у розкручуванні цієї справи, як дехто мені радив, а був цілком задоволений тим, що видавництво ім. Олени Теліги (при організації ОУН) за рік перевидало мою трохи вже доповнену «Донецьку прелюдію».

А виданню книжки передувала моя зустріч із Миколою Плав’юком, керівником ОУН і Президентом Української Народної Республіки в екзилі. Далекоглядний політик, донедавна живучи в еміграції, зрозумів мій поетичний сигнал про донецькі реалії і загрози. А хто із вельможних чиновників тепер, взагалі, ще прислухається до живого поета?!


***

Заріс мій шлях на батьківщину,

дротами-тернами заріс.

Імла покрила там долину

і шахту з назвою «5-біс».
Часи печерні знов настали,

все в землю врилося тверду,

в полях полюють динозаври

на гусеничному на ходу.

І потемніли білі хати,

і не гуде джмелем копер...

Ніхто не вийде зустрічати

мене забутого тепер.


Я не піду до зелен-гаю,

де вчивсь на вчителя колись.

Алей кленових вже немає,

а темні хащі розрослись.


І в степ не вийдеш, як раніше,

бо там відстрелять, як зайча.

І навіть жайвір вже тихіше

ранкове сонце зустріча.


Лиш тепло світяться зірками

знайомі очі з темноти,

та найріднішими руками

до мене тягнуться хрести.

05. 07. 2016 р.
Вітчизни дим нам не завжди солодкий…

Студія імені Симоненка

Закінчивши університетське навчання, я переїхав у 1966 році, вже одружений, до Черкас, отримавши в педінституті напівлаборантську посаду завідуючого кабінетом філософії, хоч у міськкомі КПУ тоді ж запропонували мені роботу інструктора, та в мене вже була алергія до подібних контор і посад. Єдине в цій парткомівській пропозиції було привабливе: квартира через два роки, але я не клюнув і винайняв скромну «врем’янку» на околиці міста без всякої надії на пристойне житло.

Непоказна праця у вузі сприяла моєму духовному оновленню і збагаченню, сприяла читанню значимих книг (мав вільний доступ до фондів інститутської бібліотеки, навіть до спеціального, багатого напівприхованою літературою), сприяла також знайомству із місцевою літературною молоддю, і не тільки з нею.

Я потоваришував із колегами по роботі – з молодими думаючими викладачами філософії Анатолієм Чумелем і Віталієм Вахнієм (з ним і тепер підтримую постійне дружнє спілкування), із викладачкою естетики Ніною Клименко. Поступово зав’язались у мене приятельські стосунки із художниками Іваном Куликом, Валентином Сірим, Володимиром Нестеровим (він колись намалював мій портрет, але тоді я не придбав його, і де він тепер, не знаю), а також із композиторами Анатолієм Пашкевичем і Валерією Чеською, яка написала на мої вірші кілька пісень і деякий час виконувала їх разом зі своєю подругою-співачкою у кінотеатрах міста перед сеансами.

Я почав відвідувати літературну студію імені Василя Симоненка, яка була ареною для творчих змагань початківців, і невдовзі став навіть одним із п’яти членів бюро студії, себто її керівництва. А незаперечним лідером студії був, звісно, цікавий поет і оригінальна людина Петро Линовицький. З часом ми з ним близько подружились, він навіть обрав мене своїм кумом, коли його дружина Люся народила донечку Василину, для котрої я подарував тоді дитячу коляску. Ось наш тогочасний дружній захмелений настрій:
У КАФЕ «ЯТРАНЬ»

Петрові Линовицькому
Вітер вербам колошкає голови.

Хмари застигли — вечірнє олово.

Хто там долиною неба, хто

на золотому авто?


Як це — хто там? Ми обоє!

Петре лисий, хто ти? Хто я?

Кажуть люди: ми — поети.

Тільки — ні! Ми — водії.


Через обрії-кювети,

через друзів і газети

до незнаної планети

веземо Її.


А Поезія — як пава,

ні наліво, ні направо —

очі — ниць.

В них печаль такенна плава —

ой, подалі від криниць!
Не Кармен і не Тетяна —

скіфка без сідла —

як погляне — в серце вранить

святістю села.


Розігналась наша «Ятрань».

Чом же рух так душу ятрить,

як поеми білих хмар?

Плинні хмари. Плинний дар.


Тиші! Тиші б! Зайві речі.

Напливло таке лелече,

хоч бери і душу патрай.

Заглядає вечір в «Ятрань»…



1970 р.
Тут я не втримаюсь, щоб не сказати і про своїх мною вибраних кумів, коли на другий рік після прибуття до Черкас у моїй сім’ї, що мешкала у тісній без зручностей «врем’янці» біля Соснівки, народився син Ярослав. Тоді я тут ще не мав близьких друзів, тому при реєстрації дитини у ЗАГС-і записав у документах своїми кумами Марусю Гордіївну ЧУРАЙ і Григорія Савовича СКОВОРОДУ, не викликавши у чиновниць ні здивування, ні запитання. Це так, між іншим.

Але не все так просто було в діяльності літстудії і навколо неї. Саме в цей час Черкасами поповзли чутки, що в місті хтось розклеює антирадянські листівки, під якими стояв підпис «ДРУЗІ СИМОНЕНКА». Звісно, студія, яка носила його ім’я, потрапила під пильну увагу КДБ, щоправда, ніколи з-під неї і не виходила.

Якось зібрали нас студійців у тісному редакторському кабінеті Володимира Грибенка, хоч до цього ми завжди збирались у просторій загальній кімнаті, і перед нами виступив відповідальний працівник відділу пропаганди обкому Компартії України Михайло Ліхцов, який довгенько напучував присутніх, як треба своїм словом служити партії і народу.

А зовсім скоро до черкаської публіки просочилась нова чутка:

оті зловредні листівки поширював саме великий компартійний пропагандист Ліхцов, який на суді над ним начебто, виправдуючись, заявив, що поширював листівки з метою привернути увагу влади на небезпеку українського націоналізму, який буйно, мовляв, розцвів у Черкасах. Між іншим, Ліхцову за цей державний злочин на суді дали, здається, всього 5 років тюрми. Смішний термін для тих часів!

Якраз в цей неспокійний час і я влип у халепу. До літстудії почали вчащати двоє молодих інженерів, своїх творів не читали, а брали участь в обговоренні інших. Один із них попросив у мене, як історика, дати йому почитати щось цікаве. І я, піддавшись революційній спокусі «просвіщати народ», приніс йому заборонений рукопис Івана Дзюби «Інтернаціоналізм, чи русифікація», який мені перед цим дав прочитати і собі залишити Бондаренко Андрій Іванович, завідувач кафедри української літератури у педінституті. Я з ним був у приятельських стосунках, не раз читав свої гострі вірші у нього вдома, аж він якось мені після озвученного вірша «Бахчисарай» сказав, усміхаючись і хитаючи головою: «Таке не тільки страшно писати, а й слухати!».

А невдовзі мене викликали на перехресний допит у КДБ, де кілька слідчих довго спонукали признатись і покаятись у скоєному злочині: від кого я отримав рукопис Дзюби, кому ще давав читати, хто ще цікавився ним, з ким дружу. Я чітко відповідав на всі закиди мені: «Рукопису нікому не давав. Нічого про це не знаю. Вдома таких творів не тримаю», бо видавши Андрія Бондаренка, довіку себе зневажав би і проклинав. Нічого КДБ-істам не дала і очна ставка зі мною і тим типом, якому я дав читати самвидавський рукопис. (Парадокс: його прізвище тепер випало з моєї пам’яті, а то б «увічнив» у спогаді!)

Не міг же я підвести і другого Андрія Івановича, Хименка, якому я вже давав читати цей злощасний рукопис. З ним, колишнім довголітнім політв’язнем, в мене зав’язалась творча і чисто людська дружба. На моє тридцятиліття він подарував мені друкарську машинку, якою я користуюся інколи й досі, хоч маю вже комп’ютер. Ми навіть сім’ями дружили, бо моя дружина Люба працювала бухгалтером під начальством Андрія Івановича, незмінного головбуха, який був під постійним і пильним стеженням кадебістів, і не як бухгалтер, а як недобитий націоналіст, що не склав ще зброї і щось там пописує. Власне, ми з ним познайомились випадково, якраз завдяки роботі моєї дружини в одній конторі із цим «вічним бухгалтером».

Не міг я «закласти» і Миколу Ганича, зрілого черкаського журналіста, який не раз передавав мені гостру самвидавську літературу, а потім несподівано відбув до Кіровограда, не маючи в Черкасах роботи, та й під тиском відомих вже обставин, адже був гострим на язик і не дуже приховував у розмовах своїх чесних думок.

Одне слово, я, стріляний горобець, добряче влип, і допитували мене час від часу під різними приводами (частково, мабуть, і для профілактики, а ще, звісно, через незмінну дружбу із А. Хименком) пильні чекісти аж доки я не виїхав до Києва. Між іншим, тоді я обрав таку тактику: коли на допиті в мене розпитували про когось із моїх товаришів, частіше, літстудійців, я при першій же нагоді про це повідомляв їм, про що допитувались «товаріщі». Сповіщав Линовицького, і Сірика, і Захарченка, і Ганича, не кажучи вже про Хименка…

А 1970 року я був змушений піти з асистентської посади в педінституті на викладання історії в Черкаському технікумі електрифікації сільського господарства із надією, що тут постійна опіка КДБ буде меншою, та надія була марною, як потім виявилось.

А ще й мене вразила обструкція інститутських студентів-філологів російської мови і літератури, які вимагали, щоб я вів семінари з ними російською мовою.

Це ж треба! Людину, яка зовсім недавно вирвалась із донецького російськомовного полону, знову навертають до нього. Ще й де? У шевченковому краї! Я не здався, але мій педагогічний настрій охолов, як і охолов науковий інтерес до марксистсько-ленінської філософії. Натомість я більше потягнувся до поетичної творчості, до літературної молоді.

Головою літстудії став Анатолій Сірик, нетрадиційний поет, поміркований чоловік, «добре заізольований» – за визначенням Петра Линовицького. Студія збиралася вже рідше і тепер не закінчувалась, як при згаданому Петрові, веселим чаркуванням і вільнодумним обміном літературними та громадськими подіями.

Одного разу на засіданні студії А. Сірик запропонував усім написати вірш про Леніна (якраз відзначалося його 100-річчя), мовляв, попросила редакція молодіжки, пообіцявши всіх надрукувати. Тут мене смикнув веселий біс висунути таку ідею: «А давайте зараз усі гуртом напишемо одного здоровецького вірша! Наші класики колись же написали колективне «Слово до великого Сталіна». Ось, наприклад, давайте опишемо історичний приїзд Леніна із Фінляндії до Петербурга у квітні 1917…»

Мої колеги ніяково, а дехто й багатозначно, переглянулися між собою і відмовились від спільного, як тепер мовиться, проекту, мовляв, почесніше написати вірш самостійно. А мене лукавий біс все підштрикував і далі блазнювати, зовні начебто серйозно: «Ну, тоді помагайте мені! Ось у мене вже зродився перший рядок: «По шпалах, по душах оспалих… і т. д.» І з товариською «допомогою» за якусь годину, незважаючи на загальну розмову, яка переривалась моїм читанням нових доданих рядків, як моїх, так і гуртових, цей вірш був мною тут записаний, а потім трохи відшліфований вдома, був опублікований під моїм іменем поряд із «самостійними» агітками студійців.

Завдяки літстудії я надовго потоваришував із цікавими молодими людьми. Ось перед моїми очима виникає неговіркий студент-старшокурсник Сашко Мокровольський, який читає свій вірш, де рефреном звучало: «Ґварда ке луна, ґварда ке маре… («Дивлюсь на місяць, дивлюсь на море…». Переклад з румунської). Я його близько звів із Андрієм Хименком, а той згодом, вже після закінчення Сашком педінституту, відрекомендував його Дмитрові Паламарчуку, відомому перекладачеві, колишньому своєму товаришеві по в’язничній долі, а він у свою чергу посприяв Сашку впевненіше просуватись у Києві на перекладацькій ниві.

Значно пізніше ми із Мокровольським, обоє працюючи у видавництві «Веселка», збирались тут видати віршований роман А. Хименка «Анти» у скороченому Сашком варіанті, і він таки вийшов, щоправда, пізніше і в іншому видавництві, бо обережний, м’яко кажучи, директор «Веселки» Ярема Гоян не захотів видати твір колишнього політв’язня, незважаючи на те, що я настійливо його переконував. Він в цей час заходився перевидавати багатокнижжя – мало не всі злегка відредаговані (з огляду на державну незалежність) твори Олеся Гончара, тодішнього Голови комітету із Шевченківської премії. Зовсім скоро цією державною відзнакою Гоян теж був нагороджений за свою слабеньку книжку для дітей, видану у своєму ж видавництві. Послуга – за послугу… Така видавнича і духовна атмосфера у «Веселці» змусила мене звільнитися з посади завідуючого редакцією «Відродження» і піти на «творчий хліб» за три роки до виходу на пенсію.

…Проте ми ще торкнемося історії з «Антами» дещо пізніше. А зараз повернемось до симоненківської студії.

Із приємністю я згадую літстудійця Івана Пруса із його віршем «Чого ви ходите за мною? Чого ви, пагорби, чого?» Я хотів було, щоб Іван, простий робітник, став студентом педінституту, і в мене була реальна можливість допомогти йому, адже якраз тоді я був секретарем приймальної комісії на заочне навчання. Але Іван не з’явився на письмовий екзамен, потім пояснивши, що напередодні так «відзначав» із товаришами по роботі «День хіміка», що вранці на екзамен не зміг прителіпатись, бо погано почувався. І таке буває!

А Лялі Рубан я тоді ж допоміг вступити до педінституту, і досі ще згадую її прикметні рядки «Люблю мою любов до тебе, але тебе я не люблю…». Згодом зустрів її вже в Києві в якості редактора видавництва «Радянський письменник». Вона хотіла редагувати мою нову книжку, що планувалась тут до видання, але не вийшло, бо невдовзі пішла з цієї роботи, а потім (чув таке) виїхала до Ізраїлю.

Згадую і робітника, поета-модерніста Павла Жаркова із його рядком «херувими хропли храмно…», і російськомовну тоді ще студентку Наталку Віргуш із її віршем «Деревьям обрезали руки…», (одного разу я довгенько, пригадується, переконував її писати українською); пам’ятаю і неукраїнізованого тоді ще Сергія Руднєва із його поетичним образом «Мой фамильный герб – рабочая ладонь…» (Він, мабуть, ображався на мене, що я не дуже хвалив його часом непогані «стіхі»).

Усамітнено тримався на засіданнях студії неговіркий Василь Шкурган, а потім він десь подівся із Черкас, не запам’ятавшись мені своїми творами чи окремими рядками, аж ось недавно у Фейсбуці ми з ним знову зустрілись, вже в електронному світі. Зараз Василь часто виставляє на люди свої вірші написані гуцульською говіркою, подаючи під кожним віршем до десятка приміток, які роз’яснюють значення діалектних слів. Перше враження: цікаво! Але занадто далекий відхід від літературно усталеної мови обтяжує сприймання віршів. Такою мовою не писали відомі західноукраїнські письменники минулого і навіть позаминулого століть, не кажучи вже про великого Івана Франка, який виріс якраз у гуцульській мовній стихії.

Міра – основа таланту.Тому поетичні і філологічні потуги мого давнього знайомця Василя здаються доволі штучними, бо вони не стають зразками високого мистецтва ні від майстерного віршування, ні доброго знання гуцульської говірки. А такої говірки, як єдиної і самодостатньої, як відомо, немає, а є багато місцевих по різних кутках і селах Гуцульщини, як і досі є певні мовні відмінності по багатьох селах центральної України. Цементує ж нас єдина мова, тому тепер фетишизувати ці відмінності – це шлях в нікуди. В урбанізованому світі вже безповоротно минув час нашого дитинства у хатах під солом’яними стріхами. Так, минув. Проте це не означає, що ми не повинні його любити і оберігати, як дорогоцінну музейну реліквію. На такий, бачте, роздум навів мене мій колишній товариш по «симоненківській» літстудії.

А тут ось мені молодо усміхається вічна поетеса-початківка Наталка Замулко, яка після мого від’їзду з Черкас невдовзі несподівано стала секретарем партійної організації при Спілці, а згодом раптово написала заяву про вихід із КПРС, вийшовши заміж за француза і відбуваючи з ним до Франції, і вже будучи там, видала в Україні свою першу поетичну книжку. Ну що ж, у кожного з нас можливі такі круті життєві повороти!

Світиться мені у молодих спогадах завжди заглиблена у свої роздуми, Валентина Кузьменко, яка певним чином повторила мій життєвий досвід: два роки так само вчилася на літкурсах у Москві, а повернувшись, працювала літконсультантом при письменницькому осередку, не пориваючи, як художниця, із народною творчістю.

Зі свіжими своїми віршами зрідка навідувалась на студію Люба Яковлєва, початок одного із них і досі пам’ятаю: «Я ночь люблю…»

Дивуюсь, що при своїх неабияких творчих здібностях, їй згодом не вдалося голосніше заявити про себе на поетичному Олімпі.

А діловий і гостроокий Олекса Лищенко, обачливий поет, завжди кудись поспішав, обтяжений своїми то комсомольськими, а потім і партійними справами та обов’язками, будучи куратором над роботою письменницької філії від обкому КПУ, та з ним завжди можна було порозумітися навіть у непростих ситуаціях. Колись у його рідному селі Валяві я випадково познайомився із його матір’ю просто серед поля, виступаючи із віршами перед чималою ланкою жінок, які на колгоспній плантації збирали полуниці. Після мого не довгого виступу під палючим сонцем вона підійшла до мене: «А мого Олексія ви, бува, не знаєте?» Я ніжно погладив їй руки, червоні від ягідного соку мало не до ліктів.

Подружився, а також і покумався я із Максимом Гаптарем, інвалідом по зору, який одного разу цілими днями у моїй квартирі возився із моїм прихворілим синком (дружина, студентка-заочниця торгового інституту, якраз поїхала на сесію до Полтави), а я вечорами, повернувшись із технікуму, аж за полуніч друкував і дещо підправляв Максимів рукопис його першої книжки, запланованої до публікації у видавництві «Радянський письменник».

А згодом ми удвох з ним возили цей рукопис до Києва, і повертаючись назад після чаркування з редактором «Радпису», потрапили у халепу біля залізничного вокзалу, коли затемненому скверику нам заманулося голосно заспівати любиму Максимову пісню «Гей, гук, мати, гук, де козаки п’ють...» А тут – міліція! Редактор Л. К. швидко злиняв, а нас із Максимом, який невпевнено рухався, тримаючись за мій лікоть, повели у міліцейське відділення і вже написали протокол, щоб заарештувати за порушення громадського порядку на 15 діб відсидки, незважаючи на те, що я намагався пояснити, хто ми, чого ми тут, і що мій товариш незрячий. Пильні стражі все кудись телефонували, довго щось з’ясовували, аж доки я, попросивши у них назад свій паспорт, не поклав у нього кілька червоненьких купюр із портретом Леніна. Слава Богу, обійшлося без вимушеної посадки! Отаке наше козакування у столиці.

А на завершення короткої розповіді про гарного лірика Максима Гаптаря – адресований йому в ті часи мій вірш:


***

Я на свято до твоєї пристані

знову, друже мій, не попаду.

Радістю поділимось на відстані,

а гуртом зустрінемо біду!
Білу хату біля шляху битого

без привіту я не промину.

Пам’ятати буду, скільки житиму,

дружню руку, чесну і міцну.


Як забути гору орловецьку,

а над нею місяць, наче лук?

Ще вони почують молодецьку

нашу пісню «Гей, гук, мати, гук!»


Дідько взяв би ці холодні відстані,

де завії відьмами гудуть!

Ще приб’юсь я до твоєї пристані –

пригостити віршем не забудь!

21.01. 1979 р.
А ще мені добре запам’ятався вечір пам’яті Василя Симоненка біля могили поета на 10-у річницю його смерті. З’ініціював його Петро Линовицький. Біля пам’ятника поета на міському кладовищі зібралось нас із півтора десятка літстудійців. Холодний безсніжний грудневий вечір, а власне, ніч, аж ніяк не завадили пригадати зустрічі із Василем для тих, хто його знав живим, потім читали його і свої вірші. Я також прочитав свого вірша, присвяченого Симоненкові:

  1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка