Вартовий українського духу



Скачати 71.44 Kb.
Дата конвертації27.03.2017
Розмір71.44 Kb.
Ф.Л.Левітас,

завідувач кафедри методики

суспільно-гуманітарної освіти та виховання

Інституту післядипломної педагогічної освіти

Київського університету імені Бориса Грінченка,

доктор історичних наук, професор.


Вартовий українського духу
Борис Гінченко, видатний український науковець, педагог, літератор, політичний та громадський діяч, усього себе присвятив справі відродження української національної свідомості через проширення освіти і популяризацію культури. Його активна діяльність стала відображенням надзвичайно складної епохи кінця XIX – початку XX століття, коли в умовах проголошених демократичних реформ російська імперська влада докладала величезних зусиль до знищення всього українського.

Ліквідація кріпацтва у 1861 році зумовила виникнення у вітчизняному суспільстві надії на подальшу демократизацію. Активізувався громадівський рух, пожвавились етнографічні та фольклорні дослідження, українська інтелігенція прагнула поширити україномовну освіту і культуру серед селянства. Ці процеси не залишилися непомічені царатом. У 1863 році виходить горезвісний Валуєвський циркуляр, відповідно до якого наказувалося призупинити видання всіх книг «малоросійською» (українською) мовою, окрім творів красного письменства. Відомі слова про те, що «никакого малороссійскаго языка не было, нѣтъ и быть не можетъ» були особистою позицією міністра Валуєва, що і стало мотивом до створення указу.

Проте і цих обмежень виявилося недосить. У 1876 році Олександр ІІ підписує Емський циркуляр, який доповнював основні положення Валуєвського циркуляра 1863 року. Виданий у зв'язку з меморандумом, надісланим цареві помічником попечителя Київського учбового округу М. Юзефовичем, у якому українців звинувачено в тому, що вони хочуть "вільної України у формі республіки з гетьманом на чолі". Емський указ забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону українські книги, видавати українською мовою оригінальні твори і робити українські переклади з іноземних мов, друкувати українські тексти до нот, проводити українською театральні вистави і публічні читання. Місцевій адміністрації наказувалося посилити нагляд за тим, щоб у початкових школах не велося викладання українською мовою та щоб з бібліотек були вилучені книги українською мовою. На підставі Емського указу було закрито Південно-Західний Відділ Російського Географічного Товариства в Києві, припинено видання "Кіевского Телеграфа", ліквідовано Громади, звільнено ряд професорів-українців з Київського університету (М.Драгоманова, Ф.Вовка, М. Зібера, С.Подолинського та ін.). В 1878 на Паризькому літературному конгресі М.Драгоманов, виступивши на захист української мови і культури, різко засудив Емський указ. Ставши одним із проявів колоніально-національної політики російського царизму щодо України, Емський указ гальмував розвиток української культури та національно-визвольного руху, хоча повністю його припинити не міг.

Хоча фактично Емський указ утратив чинність у 1905 році, він ніколи не був скасований офіційно. Його поява стала апогеєм боротьби проти українського національного руху, але зупинити національного відродження не змогла.

Одним із найбільш активних політичних і громадських діячів, які присвятили себе складній справі збереження української культури та створення національної держави, був Борис Дмитрович Грінченко. Його юнацькі роки пройшли у Харкові, одному з найбільших центрів антиімперської опозиції. Під впливом "Кобзаря" студент Харківської реальної школи починає збирати та записувати почуті пісні, легенди, казки. "Першими вчителями літературними" Б. Грінченко називає В. Скотта, Д. Байрона, В. Гюго, О. Пушкіна, М. Некрасова, О. Кольцова. Вони пробуджують в Грінченкові цікавість до життя народу, до його яскравої культури, звичаїв і традицій.

Інтерес до національного питання став джерелом постійних проблем. 29 грудня 1879 р. 16-річного юнака було заарештовано за "чтение и распространение" забороненої книжки С. Подолинського "Парова машина". Як наслідок – йому було заборонено навчатись у вищих навчальних закладах. Після року заслання на батьківському хуторі Б.Грінченко повертається до Харкова в пошуках роботи. У невимовно скрутних матеріальних умовах він намагався якось проіснувати, ще й наполегливо працювати над собою, готуючись до екстернату в Харківському університеті на народного вчителя.

Активна громадська позиція в ті часи ускладнювала як кар’єрне зростання, так і особисте життя. Борис Дмитрович свідомо обрав складний шлях, і йому надзвичайно пощастило, що на ньому він зустрів не просто кохану жінку, а соратника, однодумця, талановитого дослідника і вірного помічника у всіх його справах – Марію Миколаївну Гладиліну. Вони познайомились у Змієві на вчительських курсах. Ця зустріч була в житті Грінченка найважливіша. Щирі задушевні розмови, спільні інтереси, листування зблизило їх так, що вони називали одне одного лише по-родинному: "Сестро Марусю", "Брате Борисе". На початку 1884 р. Грінченко одружується з Марією Миколаївною. Саме вона надала Борису ту підтримку, якої йому так не вистачало. Письменникові, самотньому в той час, важко було переносити бачене і пережите, а однодумців, щирих і вірних, не зустрічалось. І тільки з Марією Миколаївною танула його самота.. Він палко і щиро закохався в цю розумну, добру й одверту дівчину.

Борис Грінченко не підтримував ідею революційного терору. Він вважав, що майбутнє – за освітою і культурою, оскільки освічений народ неможливо тримати в ярмі. Незважаючи на побутові труднощі, брак коштів, постійний нагляд поліції, Грінченко виконував величезну роботу на ниві вітчизняної освіти, науки і культури. Працюючи в Чернігівському музеї української старожитності завзятого колекціонера Василя Тарновського, Борис Дмитрович разом з Марією Миколаївною цілими днями і вечорами проводили упорядкування нагромаджених безцінних скарбів української старовини. У 1900 році було складено і видано великий том "Каталога музея украинских древностей". Багато довелося їздити по Україні і розшукувати нові невідомі експонати.

Велику увагу приділяє Б.Д. Грінченко видавничій справі – у світ виходить 50 книжок для народу неймовірно великим для того часу тиражем – 200 тисяч примірників. І це в умовах жорстокої заборони, коли не дозволялось видавати українські книжки! Одне з найкращих видань чернігівського "серіалу" - це "Кобза" П. Грабовського. Саме на цей час припадає підготовка і видання тритомної праці (1400 стор.) з українського фольклору .

У 1902 році ситуація була дуже складною: не вистачало коштів, глава сім’ї не міг знайти роботу. Несподівано йому запропонували взяти участь у створенні словника української мови, який задумала видавати редакція "Киевской старины". Сім'я Грінченків вирішила відгукнутися на запрошення і переїжджає до Києва. Матеріальні умови там були набагато кращими. Але це не змінило ні характеру, ні працьовитості Грінченка. Він повністю поринув у роботу над словником, який мав бути закінчений до першого листопада 1904 року.

Хоч частина матеріалу була зібрана раніше, увесь тягар підготовки видання ліг на плечі Бориса і Марії Грінченків. Важко працюючи сім годин на день, вони здійснили справжній героїчний подвиг. "Словарь української мови" вийшов у світ 1907 – 1909 роках у чотирьох томах. Словник містить 68 тисяч українських слів з народної писемної мови, починаючи від І.П. Котляревського і до початку ХХ століття. Російською Імператорською Академією Наук словник був удостоєний другої премії.

Під час перебування у Києві Борис Грінченко не тільки працював над словником, а й був активним учасником суспільно-громадського життя. У 1905–1907 рр. його діяльність здебільшого зосередилася навколо організації української преси і товариства "Просвіта".

Не маючи можливості прямо звинувачувати Бориса Дмитровича у незаконній діяльності, влада починає переслідувати його родину. Донька Грінченків Настя, цікавилась українським національним рухом, перекладала, пробувала писати, захоплювалася музикою. Після закінчення гімназії Настя поїхала до Львова, де записалася на філософський факультет і слухала лекції професорів Грушевського, Колесси, Студинського. Незабутнє враження справила на неї зустріч з Іваном Франком. Крім того, вона познайомилася з членами РУП (революційна українська партія), що її повністю захопило. Приїжджаючи додому в Київ, вона привозила підпільну літературу. Дочка Грінченків обрала революційний шлях, ставши активною учасницею соціал-демократичного робітничого руху.

Архівні документи засвідчують її пряму причетність до збройних виступів у роки першої російської революції, у них вона брала участь разом зі своїм нареченим. Батьки з розумінням ставилися до революційної діяльності доньки і витратили немало зусиль, щоб звільнити її з в'язниці за станом здоров'я. На початку 1906 року в Насті розвинувся туберкульоз. Невдовзі надійшла трагічна розв'язка: Настя Грінченко померла 1.Х.1908 року, а вслід за нею і її крихітний син, єдиний онук письменника.

Грінченко тяжко пережив нещастя, у яке потрапила його родина. Він починає хворіти і у вересні 1909 року виїздить разом з дружиною на лікування до Італії. Південне місто Оспедаленні стало його останнім життєвим притулком. 6 травня 1910 р. не стало видатного українського письменника, вченого, освітнього і громадського діяча. Похорони відбулися 9 травня у Києві на Байковій горі. Багато людей висловлювали свій сум з приводу тяжкої втрати, широко відгукнулася на цю сумну подію українська та російська преса.

Дружина пережила Бориса Дмитровича на 18 років. У часи становлення радянської тоталітарної системи вона намагалася продовжувати справу збереження й відродження української мови, духовної культури українського народу, популяризувала творчість Бориса Грінченка. Організувала власну бібліотеку (1918), а 1919 передала понад 6000 книжок до Всенародної бібліотеки України (нині – НБУВ). У 1919–28 рр. Марія Миколаївна – член - редактор Комісії «Словника української живої мови» при УАН (од 1921 – ВУАН). По смерті цієї надзвичайної жінки друг родини Грінченків, один із лідерів української національної революції 1917 – 1919 рр. Сергій Єфремов написав у своєму щоденнику : "Здалека ти прийшла до нас, з чужої, навіть чужонаціональної родини - але хто знав про це? Ти так міцно зв`язала себе з українством, що ні тебе вилучити з його, ні його уявити без тебе - неможливо". Марія Миколаївна зуміла поєднати у собі триєдинство справжньої жінки: дружина, мати, особистість. Кошти, які будуть надходити від видання її творів, а також від продажу квартири, вдова Грінченка заповіла використати на заснування притулку для самотніх українських письменників, учених, учителів, артистів.



Родина Грінченків є яскравим прикладом самовідданої праці на благо України. Бориса Дмитровича, особистісь надзвичайно глибоку й універсальну, ще за життя було визнано вартовим українського духу. Сергій Єфремов писав: «Справді, він був вартовим, що цілі десятиліття не сходив з цього важкого і відповідального місця, і не через те не сходив, що його, як у відомій легенді, забули замінити, - ні, він сам не хотів сходити, сам не хотів кидати важкої роботи, поки потрібні були його руки, його розум і серце для рідного краю».


База даних захищена авторським правом ©lecture.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка